Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 82 страниц)

«О, то добре, – подумав Тиріон, – хай віддасть мені тіло і залюбки забирає душу; однак вона в мене мала та спотворена.»

– Кажуть, – відповів Хальдон. – Але хто каже? Невільникарі, торговці людьми, яких випхали з Астапору та Меєрину. То все брудні наклепи.

– Найкращі наклепи завжди присмачено правдою, – повчально мовив К’яво. – Справжній гріх дівчиська годі заперечувати. Нахабне створіння насмілилося знищити торгівлю рабами, яка ніколи не обмежувалася лише Невільницькою затокою. Торговельні шляхи біжать морями навколо всього світу, а драконова королева добряче скаламутила на них воду. За Чорною Стіною вельможі стародавніх родів погано сплять, дослухаючись, як їхні кухонні невільники гострять довгі ножі. Раби вирощують нам їжу, прибирають на вулицях, навчають дітей, чатують на мурах, веслюють на галерах, б’ються за нас у битвах. А тепер, коли вони дивляться на схід, то бачать там сяйво юної королеви, трощительки кайданів. Стара Кров цього не потерпить. Бідарі Волантису теж ненавидять її. Навіть найниціший жебрак у місті знає, що за станом він вищий за раба. Драконова королева позбавляє їх цієї розради.

Тиріон посунув списників. К’яво відповів легкою кіннотою. Тиріон зрушив арбалетників на одну клітину і мовив:

– Червоний жрець отам ззовні, здається, переконаний, що Волантисові слід воювати за срібну королеву, а не проти неї.

– Червоним жерцям незле тримати язики за зубами, – відповів К’яво Ногарис. – Між їхніми прибічниками та вірянами інших богів уже сталися сутички. Здається мені, Бенерро сам накличе собі на голову гнів, і то не богів.

– Про що це ви? – перепитав карлик, граючись зі своєю легкою піхотою.

Волантинець махнув рукою.

– У Волантисі тисячі рабів та відпущенців щовечора збираються на майдані перед храмом послухати, як Бенерро верещить про криваві зірки та вогняний меч, який очистить світ. Він проповідує, що Волантис згорить дощенту, якщо тріархи піднімуть зброю проти срібної королеви.

– Таке пророцтво вмію скласти і я. Ой, вечеря!

Вечеря складалася з тарелі смаженої козятини, покладеної на скибочки цибулі. М’ясо було запашне, добре приправлене, чорне ззовні, червоне та соковите всередині. Тиріон відщипнув шматочок; страва обпекла йому пальці, але смакувала так, що він несамохіть потягся за наступним шматком. М’ясо запивалося світло-зеленим волантинським напоєм, який найбільше скидався на вино з усього, що він пив останнім часом.

– Дуже смачно, – оголосив він, піднімаючи дракона. – Ось наймогутніша фігура у цій грі, – проказав Тиріон далі, прибираючи з дошки одного зі слонів К’яво. – А Даянерис Таргарієн має трьох. Так кажуть.

– Трьох, – погодився К’яво, – проти тричі трьох тисяч ворогів. Граздан мо’Ераз – не єдиний посол, що поїхав з Жовтого Міста шукати допомоги. Коли Мудрі Хазяї виступлять проти Меєрину, поруч із ними битимуться легіони Нового Гісу. Толосці. Елірійці. Навіть дотракійці.

– Дотракійці стоять у вас самих просто за воротями, – нагадав Хальдон.

– То хал Поно! – відмахнувся блідою долонею К’яво. – Коневладці приходять, ми даруємо їм подарунки, коневладці забираються геть.

Він знову посунув свою метавку, зімкнув пальці навколо Тиріонового алябастрового дракона, зняв його з дошки. Далі почалася різанина, хоча карлик протримався ще з десяток ходів.

– Настав час гірких сліз, – мовив К’яво нарешті, забираючи собі стосик срібла. – Ще гру?

– Нема потреби, – відповів Хальдон. – Мій карлик спізнав науку сумирності. Гадаю, нам час вертатися на човен.

Ззовні на майдані досі палала ніч-ватра, але жрець уже пішов, і натовп давно розсіявся. З вікон бурдею блимали свічки, зсередини долітав жіночий сміх.

– Ніч лише почалася, – мовив Тиріон. – К’яво міг нам не все розказати. А хвойди чують дуже багато від чоловіків, яким служать.

– Невже тобі так нестерпно без жінки, Йолло?

– Мені набридли дві мої нинішні коханки: лівиця та правиця. Пошукаю якоїсь іншої.

«Може, саме у Сельорисі шльондрам місце. Тайша може бути просто там, просто зараз – зі сльозою, виколотою на щоці.»

– Я ледь не потонув. Після таких поневірянь чоловікові треба жінку. А ще ж треба переконатися, що в мене пуцька не скам’яніла.

Півмаестер реготнув.

– Тоді почекаю на тебе у харчівні коло брами. Не вештайся там надто довго.

– Про це не бійтеся. Більшість жінок намагаються здихатися мене якнайскоріше.

Бурдей був дещо скромніший за ті, до яких карлик вчащав у Ланіспорті чи Король-Березі. Власник не розмовляв жодною іншою мовою, крім волантинської, але дзенькіт срібла зрозумів без слів і одразу повів Тиріона проходом до довгого передпокою, де повітря повнилося солодкими пахощами і скніли з нудьги чотири роздягнені у тій чи іншій мірі невільниці. Дві з них, як йому здалося, побачили вже щонайменше сорок власних іменин; наймолодшій було років п’ятнадцять чи шістнадцять. Жодна не виглядала так потворно, як хвойди біля пришибів, хоча і красунь серед них не знайшлося. Одна була безперечно вагітна, інша – просто гладка, ще й із залізними кільцями у сосках. Усі чотири мали сльози на щоці під одним оком.

– Ви маєте дівчину, щоб розмовляла мовою Вестеросу? – запитав Тиріон.

Власник примружився, не розуміючи; тоді Тиріон повторив запитання високовалірійською. Цього разу чолов’яга допетрав два-три слова і відповів волантинською; карлик розібрав щось на кшталт «дівчина звідти, де сонце сідає». Напевне, це мало означати дівчину з Семицарства.

Така у закладі знайшлася лише одна, і вона не була Тайшею. Дівчина мала веснянкуваті щоки, тугі руді кучері на голові, що обіцяло веснянкуваті цицьки та рудизну між ніг.

– Годиться, – мовив Тиріон. – І глек вина мені. Червоного, до червонястої плоті.

Хвойда подивилася на його безносе обличчя, скрививши рота.

– Гидуєш, дорогенька? О так, я істота доволі відразлива – мій рідний батечко багато б тобі розповів, якби не лежав гнилим трупом.

Дівчина справді на вид була схожа на вестероську, але не тямила ані слова посполитою мовою. «Може, її спіймали якісь людолови ще дитиною.» Опочивальня тут була невеличка, зате мала мирійський килим на підлозі, а замість солом’яника – пухку перину. «Бачив я гірші місця.»

– Скажеш мені ім’я? – запитав він, приймаючи келих вина з її рук. – Ні?

Вино було міцне, кисле і перекладу не потребувало.

– Та дідько з ним, з іменем. Задовольнюся твоєю піхвою. – І витер рота тилом долоні. – Ти колись злягалася з чудовиськом? То зараз не найгірший час для першого разу. Скидай лахи та лягай на спину, якщо твоя ласка. А ні – то й ні.

Дівчина дивилася на нього, не розуміючи, доки він не забрав у неї глек вина і не задер спідницю їй на голову. Тоді нарешті вона второпала, чого від неї хочуть – щоправда, виявилася не найжвавішою з коханок. Але Тиріон так довго потерпав без жінки, що пролився їй усередину з третім поштовхом. І відкотився убік радше присоромлений, ніж задоволений.

«Дарма я це зробив. На яку жалюгідну істоту я перетворився!»

– Ти знаєш жінку на ім’я Тайша? – запитав він, дивлячись, як його сім’я капотить з неї на ліжко.

Хвойда не відповіла.

– Ти знаєш, де місце шльондрам?

На це вона теж не відповіла. Спина їй була помережана сіткою рубців. «Ця дівка вже мертва. Я гойдав холодний труп.» Навіть очі вона мала якісь мертві. «Їй бракує сили навіть ненавидіти мене.»

Йому закортіло вина. Багато вина. Він ухопив глек обіруч і підняв до вуст. Червоне вино потекло до горлянки і вниз підборіддям, закапотіло з бороди, просочилося крізь перину. В світлі свічки воно було таке ж темне, як вино, котрим отруїли Джофрі. Упоравшись із вином, Тиріон відкинув порожній глек, наполовину перекотився, наполовину переповз на підлогу, намацуючи нічний горщик. Але його не було. Шлунок скипів, і Тиріон опинився на колінах, вибльовуючи його вміст на килим – чудовий товстий мирійський килим, гарний та зручний, наче брехня.

Хвойда болісно скрикнула зі страху. «У всьому звинуватять її» – зрозумів він і засоромився.

– Зітни мені голову та надішли до Король-Берега, – закликав її Тиріон. – Моя сестра зробить тебе вельможною панією. І відтак тебе ніхто не шмагатиме.

Цього дівчина теж не зрозуміла. Тому Тиріон просто розсунув їй ноги, вповз між них і оволодів нею ще раз. Принаймні це вона зрозуміла.

Опісля вина вже не лишилося, і сил у нього теж, тому він зібгав одяг дівчини і кинув його до дверей. Вона зрозуміла натяк і втекла, лишивши його в темряві тонути у глибинах ліжка з периною. «Я такий п’яний, аж гидко.» Він не насмілювався заплющити очі, бо лякався заснути – за серпанком сну на нього чекав Смуток. Нескінченно видиралися вгору кам’яні сходи – круті, слизькі, зрадливі – а десь нагорі чекав Князь-у-Савані. «Не хочу стрічати Князя-у-Савані.» Тиріон сяк-так вліз у свої одежини і намацав шлях до виходу сходами. «Гриф із мене шкуру зніме. Та чом би й ні? Як хтось із карликів заслуговує на втрату останнього шматка шкури, то це я.»

На півдорозі униз він втратив рівновагу, але якось примудрився, спершись руками, обернути падіння сторчма на незграбний перекид колесом. Хвойди у нижньому передпокої витріщилися зачудовано, коли він при підніжжі сходів перекотився на ноги й подарував їм уклін.

– Я жвавіший, коли п’яний. – Тиріон обернувся до власника. – Перепрошую, але я спаскудив вам килим. Дівчина не винна. Я заплачу.

Він видобув з гаманця жменю монет і кинув їх чоловікові.

– Біс! – пролунав за ним гучний басовитий голос.

У кутку покою в тіні сидів гість із повією на колінах. «Я цієї дівчини не бачив. Бо якби бачив, то повів би нагору замість веснянкуватої.» Вона була молодша за інших, вродлива і струнка, з довгим сріблястим волоссям. Напевне, лисенійка… проте хазяїн колін під її сідницями походив з Семицарства. Дебелий, широкий у раменах, років сорок на вигляд, як один день, а чи й старший. Половина голови вже полисіла, зате щоки та підборіддя вкривала цупка стерня. Руками теж рясно росло волосся, витикаючись навіть з кісточок пальців.

Тиріонові його вигляд не сподобався. А великий чорний ведмідь на вапенроку сподобався ще менше. «Вовна. У таку спеку він носить вовну. Хто ще, крім лицаря Вестеросу, здатен на таке божевілля?»

– Приємно чути посполиту мову так далеко від домівки, – примусив він себе вимовити. – Але ви помиляєтеся щодо мене. Моє ім’я – Хугор Схил. Чи можу я, друже, пригостити вас кухлем вина?

– Я вже досить надудлився.

Лицар відштовхнув свою хвойду вбік і став на ноги. Пас із мечем висів на кілочку поруч нього; він зняв пас і витяг клинок. Сталь зашурхотіла по шкірі. Повії спостерігали зі жвавою цікавістю, виблискуючи світлом свічок у очах. Власник закладу кудись зник.

– Тепер ти мій, Хугоре.

Тікати було так само марно, як і опиратися. А п’яним, як чіп, годі було сподіватися навіть його перехитрувати. Тиріон безпорадно розвів руками і спитав:

– То що ви зі мною робитимете?

– Відвезу тебе, – відповів лицар, – до королеви.

Даянерис

Галацца Галаре прибула до Великої Піраміди у супроводі тузня Білих Грацій – вельможно уроджених дівчат, надто ще молодих, щоб служити свій рік у храмових садах насолоди. Виглядало це дуже мальовничо: велична гордовита стара в зеленому, оточена дівчатками у білих вбраннях та серпанках, неначе вкритих захисним покровом невинності.

Цариця тепло привітала усіх і надіслала Місандею подбати, щоб дівчат погодували і розважили, поки вона поділяє особисту вечерю з Зеленою Грацією. Кухарі приготували надзвичайно смачну страву – ягня у меді, присмачене запашною тертою м’ятою, з малими зеленими смоквами, які вона так любила. Подавали їжу та стежили за келихами дві улюблені заручниці Дані: волоока дівчинка на ім’я К’єзза і худорлявий хлопчик, званий Гразхаром. Вони були братом і сестрою, родичами самій Зеленій Грації, яка привітала їх поцілунками і спитала, чи добре вони поводяться.

– Вони обоє дуже милі та лагідні, – запевнила її Дані. – К’єзза іноді мені співає; у неї такий чарівний голос. Гразхара та інших хлопчиків пан Барістан навчає науки західного лицарства.

– Вони кров від моєї крові, – мовила Зелена Грація, поки К’єзза наповнювала її келих темно-червоним вином. – Добре знати, що вони тішать вашу преосяйність. Сподіваюся додати вам утіхи й від себе.

Волосся старої зовсім збіліло, шкіра була тонка, наче пергамен, але очі анітрохи не затуманилися роками, лишилися зеленими у колір вбрання – сумні очі, повні мудрості.

– Якщо ваша преосяйність подарують мені зухвальство, ви… виглядаєте втомленою. Ви добре спите?

Дані ледве зуміла стримати сміх.

– Не занадто! Минулої ночі три карфійські галери під покровом ночі прокралися до Скахазадхану. «Материні Вої» випустили по їхніх вітрилах стріли, кинули їм на чардаки барила смоли, але галери швидко проскочили повз них і не отримали фатальних ушкоджень. Карфійці хочуть зачинити від нас річку, як уже зачинили затоку. І не самі – нещодавно до них приєдналося три галери з Нового Гісу та думбас із Толоса.

Толосці відповіли на її прохання про союз тим, що проголосили хвойдою і висунули вимогу повернути Меєрин Великим Хазяям. Та навіть така відповідь була краща за відповідь Мантариса, яку прислали з караваном у кедровій скрині. Всередині Дані знайшла засолені голови трьох своїх послів.

– Може, хоч ваші боги зможуть нам допомогти. Попрохайте їх надіслати такий вітер, щоб вимів галери з затоки.

– Я молитимуся і приноситиму жертви. Можливо, боги Гісу почують мене. – Галацца Галаре ковтнула вина, не зводячи очей з Дані. – Шторми буяють не лише ззовні цих мурів, але й усередині. Минулої ночі загинули ще відпущенці – так мені казали.

– Троє. – Слово відізвалося гіркотою в роті. – Боягузи вломилися до ткаль – відпущених з неволі жінок, які нікому не чинили зла, всього лише виробляли пречудові тканини. Подарований ними гобелен висить у мене над ліжком. Сини Гарпії розтрощили їхній верстат, зґвалтували ткаль і врізали їм горлянки.

– Це ми вже чули. І все ж ваша преосяйність знайшли у собі мужність відповісти на свавілля милосердям. Ви не зашкодили жодній шляхетній дитині, яку тримаєте заручником.

– Поки що ні. – Дані дуже заприязнилася до своїх юних вихованців. Хтось із них був сором’язливіший, хтось зухваліший, одні милі та лагідні, інші – похмурі й відлюдькуваті, але жоден не був винен у кривавих злочинах гарпій.

– Якщо я повбиваю моїх джур і чашниць, хто наливатиме мені вино і подаватиме вечерю? – спитала вона, пробуючи жартом розрадити горе.

Але жриця навіть не посміхнулася.

– Голомозий, кажуть, згодував би їх вашим драконам. Смерть за смерть. За кожного вбитого Мідного Звіра він хоче крові дитини.

Дані посовала їжу на тарелі, не насмілюючись навіть поглянути туди, де стояли Гразхар і К’єзза – боялася-бо, що зараз заплаче. «Голомозий має твердіше серце, ніж я.» Вони сварилися про заручників уже з півдесятка разів.

– Сини Гарпії регочуть з нас у своїх пірамідах, – казав Скахаз лишень того ранку. – Який зиск із заручників, коли вам бракує рішучості зітнути їм голови?

У його очах вона була всього лише слабкою жінкою. «Але з мене досить і Хазеї. Який зиск із миру, коли здобувати його доводиться кров’ю малих дітей?»

– Вбивства на вулицях – не їхніх рук справа, – кволо вимовила Дані, звертаючись до Зеленої Грації. – Я не хочу прославити своє царювання різаниною невинних.

– І за це Меєрин має до вас шану та дяку, – відповіла Галацца Галаре. – Ми чули, що астапорського царя-різника вже нема серед живих.

– Його вбили власні вояки, яким він наказав іти на Юнкай. – Слова відгонили гіркою жовчю. – Ще не вистигло його тіло, як царський престол зайняв інший, назвавшись Клеоном Другим. Цей протримався вісім днів, перш ніж йому перетяли горло. Наступним царем проголосив себе його вбивця. Але підбічниця першого Клеона вирішила й собі царювати. Астапорці кличуть їх Цар-Горлоріз та Цариця-Хвойда. Посіпаки обох вінценосців чубляться між собою на вулицях, поки юнкайці з найманцями чатують за мурами.

– Скорботні часи настали. Чи приймуть ваша преосяйність від мене одну пораду?

– Ви знаєте, як я поціновую вашу мудрість.

– То послухайте мене і нарешті одружіться.

– А… – Дані саме цього і чекала.

– Часто я чула від вас, як ви кличете себе юною дівчиною. Справді, на вигляд ви здаєтеся ще дитиною, надто юною та слабкою, щоб самотужки приймати на себе удари долі. Вам потрібен коло вас цар, який зможе полегшити тягар влади.

Дані наштрикнула шматочок ягнятини, відкусила, повільно прожувала.

– Скажіть-но мені, а чи зможе цей цар надути щоки й здмухнути галери Цзаро назад до Карфу? Чи зможе, ляснувши у долоні, зняти облогу з Астапора? Чи вкладе він їжу в роти моїх дітей, чи принесе мир на вулиці?

– А ви самі можете це зробити? – запитала Зелена Грація. – Цар – ще не бог. Але сильна та рішуча людина на престолі здатна вдіяти багато. Коли мій народ дивиться на вас, то бачить завойовницю з-за далеких морів, що прийшла захопити нас і забрати в неволю наших дітей. Цар може все змінити. Цар високого роду, чистої гіскарської крові зуміє примирити місто з вашим правлінням. Інакше, боюся, воно скінчиться так само, як почалося: вогнем і кров’ю.

Дані знову посовала страву по тарелі.

– І кого ж боги Гісу пророкують мені за царя та чоловіка?

– Гіздахра зо’Лорака, – рішуче відповіла Галацца Галаре.

Дані навіть не намагалася удати подив.

– Чому саме Гіздахра? Скахаз теж із високого вельможного роду.

– Скахаз є Кандаком, Гіздахр є Лораком. Хай пробачать мені ваша преосяйність, але не розуміти різниці означає не бути гіскарцем. Часто я чула про вас, що ви – крові Аегона Завойовника, Джаяхаериса Мудрого та Даерона Дракона. Вельможний Гіздахр походить від крові Маздана Могутнього, Хазрака Прекрасного і Цхарака Визволителя.

– Його пращури так само мертві, як мої. Чи, може, Гіздахр викличе їхні тіні на захист Меєрину від ворогів? Мені потрібна людина з мечами та кораблями. А ви пропонуєте мені славетних предків.

– Ми – старий народ. Предки багато важать для нас. Поберіться з Гіздахром зо’Лораком, народіть від нього сина – хлопчика, чиїм батьком буде гарпія, а матір’ю дракон. У ньому справдяться пророцтва, а вороги розтануть, як роса на сонці.

«І він стане огирем, що покриє світ.» Дані вже трохи зналася на пророцтвах. Найголовніше – вони складалися зі слів, а слова були вітром. Не буде Лоракові сина, не буде спадкоємця, що з’єднає у собі дракона та гарпію. «Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя…» Лише тоді її черево знову народить нове життя…

…але Даянерис Таргарієн мала й інших дітей – десятки тисяч, що привітали її як мати, коли вона звільняла їх від кайданів. Вона згадала Непохитного Щита, брата Місандеї, арфістку Райлону Рей, що грала таку прегарну музику. Жоден шлюб не поверне їх до життя, але якщо чоловік допоможе зупинити різанину, то вона винна цей шлюб хоча б своїм мертвим.

«Якщо я поберуся з Гіздахром, чи не обернеться Скахаз проти мене?» Вона довіряла Скахазові більше, ніж Гіздахрові, але Голомозий на царському троні – то буде страшне лихо. Він надто швидкий на гнів, надто неохочий пробачати. Та й нема зиску в тому, щоб одружуватися з чоловіком, якого всі ненавидять гірше за неї. Гіздахра, принаймні, поважали в місті – скільки вона могла судити.

– Що про це думає мій майбутній наречений? – спитала вона Галаццу Галаре. «Та й загалом про мене?»

– Вашій милості досить лише запросити його. Вельможний Гіздахр чекає унизу. Пошліть по нього, коли ваша ласка.

«Щось ти забагато собі дозволяєш, храмівнице» – сердито подумала цариця і королева, але проковтнула гнів і змусила себе посміхнутися.

– Чом би й ні?

Дані послала по пана Барістана і наказала старому лицареві привести до себе Гіздахра.

– Тут високо підніматися. Хай Неблазні йому допоможуть.

Коли вельможа нарешті видерся нагору, Зелена Грація саме скінчила страву.

– З ласки вашої препишності, я вже піду. Вам зі шляхетним Гіздахром, певно ж, треба обговорити чимало справ.

Стара витерла плямку меду з вуст, поцілувала К’єззу та Гразхара на прощання у чоло і накинула шовковий серпанок на обличчя.

– А я повернуся до Храму Грацій і молитимуся богам, щоб показали моїй цариці шлях до мудрості.

Коли жриця пішла, Дані дозволила К’єззі наповнити їй келих, відпустила дітей і наказала привести Гіздахра зо’Лорака. «Але якщо ляпне бодай слово про свої кохані бійцівські ями – їй-бо, накажу сторчака викинути з тераси.»

Гіздахр мав на собі прості зелені шати, а зверху товсту підбиту камізелю. Він низько уклонився, коли ввійшов; обличчя його було похмуро-урочисте.

– Невже ви не маєте для мене посмішки? – запитала Дані. – Хіба я така страхітлива?

– Я завжди обачний у присутності такої шаленої та осяйної краси.

То був непоганий початок.

– Випийте зі мною. – Дані сама налила йому келих. – Ви знаєте, навіщо тут. Зелена Грація гадає, що коли я візьму вас за чоловіка, всі мої біди разом зникнуть.

– Я б не робив таких гучних заяв. Люди народжуються боротися і страждати. Наші біди зникають лише зі смертю. Все ж я можу стати вам у пригоді. Я маю золото, друзів, певний вплив; у моїх жилах тече кров Старого Гісу. Я не був одружений, але маю двох тілесних дітей – хлопчика і дівчинку. Це означає, що я зможу подарувати вам спадкоємців. А ще – примирити місто з вашою владою і покінчити з підлим кровопролиттям на вулицях.

– Справді? – Дані уважно розглядала його очі. – Але з якого дива Сини Гарпії складуть ножі заради вас? Ви є одним із них?

– Ні.

– А сказали б мені, якби були?

Він засміявся.

– Ні!

– Голомозий має способи дізнатися правду.

– Не маю сумніву, що Скахаз дуже скоро примусить мене зізнатися. День у його товаристві – і я стану одним із Синів Гарпії. Два дні зроблять мене самою Гарпією. Три – і з’ясується, що я вбив вашого батька у західних королівствах, ще коли був хлопчиком. Далі він настромить мене на палю, і ви зможете подивитися, як я вмираю… але різанина триватиме і далі.

Гіздахр прихилився ближче.

– Або ви можете одружитися зі мною і дозволити мені спробувати її зупинити.

– Навіщо вам мені допомагати? Заради царського престолу?

– Престол і корона мені пасуватимуть, не заперечую. Але я хочу не лише їх. Невже вас так дивує моє бажання захистити своїх співгородян – як ви захищаєте ваших відпущеників? Меєрин, ваша преосяйносте, не витримає ще однієї війни.

То була гарна відповідь, яка здалася Дані чесною.

– Я ніколи не хотіла війни. Я перемогла юнкайців і зглянулася на їхнє місто, хоча могла його пограбувати. Я відмовилася приєднатися до царя Клеона, коли він пішов на них походом. Навіть зараз, коли Астапор обложено, я утримуюся від дій. Щодо Карфу… я ніколи не робила карфійцям нічого поганого…

– Зі злого наміру – ні. Але Карф – місто купців. Вони полюбляють дзенькіт срібних монет, блиск жовтого золота. Коли ви знищили невільницьку торгівлю, цей удар відчули від Вестеросу до Асшаю. Карф дуже залежить від своїх рабів. Так само, як Толос, Новий Гіс, Лис, Тирош, Волантис… цей список довгенький, моя царице.

– Ну то хай юнкайці приходять! У мені вони знайдуть ворога, страшнішого за Клеона. Я радше загину в боротьбі, ніж поверну своїх дітей до неволі!

– Можливо, є інший вибір. Гадаю, що юнкайців можна переконати дозволити вашим відпущенцям зберегти свободу – якщо ваша превисокість погодяться, щоб Жовте Місто віднині й надалі могло купувати, навчати і продавати невільників. І тоді більше не проллється кров.

– Окрім крові тих рабів, котрих юнкайці, як ви кажете, «навчатимуть», – заперечила Дані, хоча і побачила у словах Гіздахра зерно істини. «Можливо, це найкраще, на що нам варто сподіватися.» – Ви не сказали, що кохаєте мене.

– Скажу, якщо така воля вашої преосяйності.

– Це не відповідь закоханого чоловіка.

– А що таке кохання? Тілесна жага? Жоден чоловік, не позбавлений чоловічих місць, не може поглянути на вас, Даянерис, і не відчути жаги. Але я хочу одружитися з вами не з хіті. Перед тим, як ви з’явилися, Меєрин помирав. Нами правили старі зі зморшками на вислих прутнях і стариці, чиї мертві піхви висохли на порох. Вони сиділи нагорі пірамід, сьорбали плодове вино і просторікували про велич Старого Царства – поки повз них летіли століття, і цеглини міста розсипалися в пилюку. Звичаї та осторога тримали нас у залізних рукавицях, поки ви не розбудили це місто вогнем та кров’ю. Розпочалися нові часи, стали можливі нові речі. То ви підете за мене заміж?

«Він зовсім не бридкий на обличчя, – сказала собі Дані, – та й язика має спритного, як личить цареві.»

– Ану поцілуйте мене! – наказала вона.

Він знову взяв її руку і поцілував пальці.

– Не так. Поцілуйте, як дружину.

Гіздахр узяв її за плечі так обережно, наче вона була кволим пташеням. Схилившись уперед, притиснув свої вуста до її. Поцілунок був легкий, сухий, швидкий. У Дані всередині не тьохнуло геть нічого.

– Поцілувати вас… знову? – запитав він, скінчивши.

– Ні. – На терасі у її купальній водоймі жили маленькі рибки, що зазвичай пощипували їй ноги. Навіть їхні поцілунки були палкіші за пристрасть Гіздахра зо’Лорака. – Я не кохаю вас.

Гіздахр знизав плечима.

– Кохання виникає з часом. Таке трапляється.

«Та не з нами, – подумала вона. – Не тоді, коли тут поруч Дааріо. Я хочу його, не тебе.»

– Одного дня мені доведеться рушити на Вестерос і повернути собі Семицарство, що належало батькові.

– Одного дня на кожного чекає смерть, але сидіти і чекати її – марна справа. Краще проживати один день за іншим у клопотах життя, не переймаючись.

Дані склала руки разом.

– Слова – то вітер. Навіть такі вагомі, як «кохання» та «мир». Я віддаю перевагу справам. У моєму Семицарстві є звичай: лицарі чинять звитяги або вирушають у небезпечні походи, щоб довести красним дівам, яких кохають, свої лицарські чесноти. Вони шукають чарівних мечів, скрині скарбів, корони, вкрадені з драконових печер…

Гіздахр підняв брову.

– Єдині дракони, яких я знаю – це ваші. Чарівні мечі стрічаються навіть рідше. Але золотих перснів, корон та скринь монет я принесу вам, скільки забажаєте.

– Я бажаю миру. Ви казали, що допоможете припинити різанину, яка чиниться щоночі на моїх вулицях. А я кажу: зробіть це. Покладіть край війні у пітьмі, добрий пане. Це й буде ваше випробування на вимогу красної діви. Дайте мені дев’яносто діб – днів та ночей – без жодного вбивства, і я знатиму, що ви гідні престолу. Ви можете це зробити?

Гіздахр замислився.

– Дев’яносто днів без жодного трупа, і на дев’яносто перший ми поберемося?

– Можливо, – хитро примружилася Дані. – Юні дівчата відомі легковажністю. От візьму й завимагаю ще чарівного меча!

Гіздахр зареготав.

– Матимете і його, преосяйна. Ваше бажання для мене закон. Скажіть своєму підстолію: хай готує весільний бенкет.

– Ніщо так не потішить шляхетного Резнака.

Якби Меєрин знав, що на нього чекає пишне весілля, вже саме це могло подарувати їй кілька тихих ночей – навіть якби Гіздахрові зусилля обернулися на ніщо. «Голомозий не зрадіє, але Резнак мо’Резнак танцюватиме з утіхи.» Дані не могла вирішити, що бентежить її більше. Вона потребувала Скахаза з його Мідними Звірями, а порадам Резнака звикла не довіряти зовсім. «Стережися напахченого підстолія. Невже Резнак потай змовився з Гіздахром і Зеленою Грацією? Невже вони готують мені якусь пастку?»

Щойно відкланявся Гіздахр зо’Лорак, як позаду неї з’явився пан Барістан у довгому білому корзні. Роки служби у Королегвардії навчили білого лицаря не нав’язувати свою особу, коли Дані приймала відвідувачів, але й занадто не віддалятися. «Він усе знає, – миттю збагнула вона, – і не схвалює.» Зморшки навколо його вуст суворо окреслилися та поглибилися.

– Отже, – мовила вона до нього, – схоже, на мене чекає ще одне весіллячко. Ви раді за мене, добрий лицарю?

– Якщо така воля вашої милості.

– Відчуваю, Гіздахр – не той чоловік, якого б ви мені обрали.

– Не моя справа – обирати вам чоловіка.

– Не ваша, – погодилася Дані, – але для мене дещо важить ваше розуміння. Мої піддані спливають кров’ю. Помирають. Цариця належить не собі, а своєму царству. Мій вибір – між шлюбом та трупами. Між весіллям та війною.

– Чи дозволять ваша милість говорити відверто?

– Завжди.

– Є третій вибір.

– Вестерос?

Він кивнув.

– Я присягнув службою вашій милості, обітував боронити від усякого лиха, куди б вас не завів шлях. Моє місце – коло вас, хоч тут, хоч у Король-Березі… але ваше місце – на Вестеросі, на Залізному Престолі вашого батька. Семицарство ж ніколи не прийме Гіздахра зо’Лорака як свого короля.

– Так само, як Меєрин не хоче приймати Даянерис Таргарієн як свою царицю. Зелена Грація мала рацію. Мені потрібен коло себе цар старої гіскарської крові. Інакше на мене завжди дивитимуться як на неоковирну дикунку, що розтрощила їм браму, настромила їхніх родичів на палі та розтягла їхні статки.

– Натомість на Вестеросі ви будете втраченою і повернутою дитиною, що звеселяє серце батька. Ваш народ вітатиме вас усюди. Всі добрі люди полюблять свою королеву.

– Вестерос далеко.

– Якщо сидіти тут, ближчим не стане. Що скоріше ми поїдемо звідси…

– Я знаю! Справді знаю, повірте. – Дані вже не знала, як переконати старого лицаря. Вона хотіла на Вестерос не менше за нього, але спершу мала зцілити рани Меєрину. – Дев’яносто днів – чимало часу. Гіздахр може зазнати поразки. Його спроби куплять мені трохи часу. Часу вкласти союзи, зміцнити оборону…

– А якщо він не зазнає поразки? Що тоді зроблять ваша милість?

– Виконаю свій обов’язок. – Відповідь пройняла їй язик холодом. – Ви бачили весілля мого брата Раегара. Скажіть-но, він одружився з кохання чи з обов’язку?

Старий лицар завагався.

– Принцеса Елія була добра жінка, ваша милосте. Ласкава і розумна, з лагідним серцем, приязно дотепна. Я знаю, що принц був до неї дуже прихильний.

«Прихильний, – подумала Дані. – Промовисте слово. Я теж можу з часом прихилитися до Гіздахра зо’Лорака. Хтозна. Чому б ні?»

Пан Барістан продовжував:

– Я також бачив весілля ваших батька та матері. Перепрошую, але між ними не виникло жодної прихильності. І за те, моя королево, держава заплатила дорогу ціну.

– Чому ж вони одружилися, якщо не кохали одне одного?

– Бо так наказав ваш дідусь. Лісова відьма прорекла йому, що від його крові народиться обіцяний принц.

– Лісова відьма?! – вразилася Дані.

– Вона прийшла до двору з Янкою зі Старокаменів. Покручена дрібна істота, чудернацька на вигляд. Люди вважали її карлицею, але пані Яна, чиєму серцю вона була дорога, казала, що та походить з дітей лісу.

– Що з нею сталося?

– Переліток. – Саме слово несло у собі присмак лихої долі.

Дані зітхнула.

– Гаразд, залиште мене. Я дуже стомилася.

– Ваша воля. – Пан Барістан вклонився і рушив був іти, але коло дверей спинився. – Перепрошую, ваша милосте. До вас відвідувач. Наказати йому прийти вранці?