Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 82 страниц)

– Отам, – вказав Теон на замет, що виріс проти стіни вежі. – Під отим снігом. Бережіться каміння.

Майже півгодини люди пані Турстан розбирали вхід, розгрібали лопатами сніг і потрощене каміння. А коли нарешті розібрали, двері виявилися міцно замороженими. Осавулові довелося піти за сокирою; нарешті завіси завищали, двері розчахнулися і відкрили кам’яні сходинки, що зміїлися униз, у пітьму.

– Дотуди далеко, мосьпані, – попередив Теон.

Але рішучість пані Турстан було не подолати.

– Бероне, світи!

Шлях був вузький та крутий, сходинки – витерті посередині від століть ужитку. Спускалися вони вервечкою: попереду осавул з ліхтарем, потім Теон і пані Турстан, решта люду – позаду. Теонові крипта завжди здавалася холодною, і влітку так воно і було, та зараз повітря теплішало з кожним кроком униз. Ні, теплим воно не було, бо звідки тут узятися теплу, але теплішим, ніж нагорі. Унизу, в надрах земних, панував сталий, незмінний, непорушний холод.

– Молода плаче, – сказала пані Турстан, поки вони долали шлях униз, сходинка за сходинкою, поволі, щоб не впасти. – Наша маленька пані Ар’я.

«Обережно. Якомога обережніше.» Він поклав руку на стіну. Тріпотливе полум’я смолоскипа обманювало очі – здавалося, що сходинки рухаються під ногами.

– Ваше… ваше слово, мосьпані.

– Руз невдоволений. Скажи це своєму байстрюкові.

«Він не мій байстрюк» – хотів був Теон відповісти, але інший голос усередині заперечив: «Твій, твій. Смердюк належить Рамзаєві, а Рамзай належить Смердюкові. І диви, імені свого не забувай.»

– Безглуздо вдягати її у біле та сіре, якщо змушуєш лити сльози. Фреям воно, може, і байдуже, але північанам… Жахокрому вони бояться, проте Старків люблять.

– Усі, крім вас, – зауважив Теон.

– Крім мене, – погодилася господиня Курганища. – Але решта любить. Старий Хвойдоріз сидить тут тільки тому, що Великоджона тримають у полоні Фреї. А чи повіриш ти, що люди Роголісів забули попередній шлюб Байстрюка, коли він лишив свою пані дружину помирати з голоду, гризучи власні пальці? Як гадаєш, що вони собі думають, коли чують плач молодої дружини? Маленької донечки відважного Неда?

«Ні, – подумав він. – Вона не крові князя Едарда. Її звуть Джейна, і вона донька управителя.» Він не сумнівався, що пані Турстан щось підозрює, але…

– Схлипи пані Ар’ї для нас небезпечніші за всі мечі та списи Станісового війська. Якщо Байстрюк хоче лишитися князем на Зимосічі, йому краще навчити свою дружину сміятися та посміхатися.

– Прошу мосьпані сюди, – перервав її Теон. – Ми прийшли.

– Але сходи ведуть далі вниз, – зауважила пані Турстан.

– Там є нижчі поверхи. Старіші. Найнижчий частково завалився. Так я чув. Сам ніколи не ходив.

Він штовхнув двері й повів гостю довгим склепінчастим проходом, де могутні гранітові стовпи двійко за двійком збігали в чорну темряву.

Осавул пані Турстан підняв ліхтаря. Заметлялися тіні. «Маленький вогник у великій пітьмі.» Теон ніколи не почувався затишно у крипті. Тут кам’яні королі витріщалися на нього кам’яними очима, кам’яні пальці стискали руків’я старих іржавих мечів. Жоден з володарів минулого не плекав любові до залізного роду. Теона охопило знайоме тремтіння.

– Скільки ж їх тут, – мовила пані Турстан. – Ти знаєш їхні імена?

– Колись знав… колись давно. – Теон показав рукою. – Оці, на тім боці, були Королями-на-Півночі. Останній з них – Торген.

– Король-на-Колінах.

– Так, мосьпані. Після нього – самі князі.

– Лише до Молодого Вовка. Де могила Неда Старка?

– Наприкінці. Сюди, мосьпані, коли ласка.

Кроки лунали у підземеллі; Теон та пані поволі просувалися між шерег стовпів, а за ними, здавалося, стежили кам’яні очі мертвих володарів та очі їхніх лютововків. Обличчя пробуджували туманні спогади. Раптово і непрохано пригадалося кілька імен, наче прошептаних у вухо примарним голосом маестра Лювина. Король Едрік Снігоборід, що правив на півночі ціле століття. Брандон Корабельник, що поплив аж за західне сонце. Теон Старк, Голодний Вовк. «Мій тезко.» Князь Берон Старк, що уклав союз із Кастерлі-на-Скелі заради спільної війни проти Дагона Грейджоя, князя на Пайку, за тих часів, коли на Вестеросі правив, хай і не королював, чаклун-байстрюк на прізвисько Кровокрук.

– Отому королю бракує меча, – зауважила пані Турстан.

А й справді… Теон не згадав, що то був за король, але меч, якого той мав тримати, зник; його місце вказували сліди іржі. Побачене занепокоїло Теона – він здавна чув, що залізо мечів тримає духи мертвих замкненими у могилах. І якщо меч зник…

«Зимосіччю гуляють привиди. Один із них – я.»

Вони йшли далі. Обличчя Барбреї Турстан кам’яніло з кожним кроком. «Їй тут подобається не більше, ніж мені.» Мимохіть Теон спитав, навіть не думаючи, навіщо:

– Мосьпані… чому ви ненавидите Старків?

Вона уважно роздивилася його.

– З тієї ж причини, чому ти їх любиш.

Теон спіткнувся від несподіванки.

– Люблю?! Та я ніколи… Я ж захопив їхній замок, мосьпані. Я наказав… наказав стратити Брана та Рікона, виставити їхні голови на шпичках, я…

– …Поїхав на південь з Роббом Старком, бився пліч-о-пліч з ним у Шепітній Пущі та при Водоплині, повернувся на Залізні острови послом до власного батька. Курганище теж вислало вояків до війська Молодого Вовка. Я дала так мало людей, як тільки насмілилася, але знала, що мушу дати хоч когось, аби не спізнати гнів Зимосічі. У тому війську були мої очі й вуха, тому я добре знаю, що там коїлося. Я знаю, хто ти і що ти. А тепер відповідай. Чому ти любиш Старків?

– Я… – Теон сперся рукою в рукавиці на кам’яний стовп. – Я хотів бути одним з них…

– І не міг. То ми маємо більше спільного, ніж пан принц гадає. Ходімо вже.

Трохи далі близько одна до одної купчилися три могили. Саме там Теон та пані зупинилися.

– Князь Рікард, – зауважила пані Турстан, роздивляючись подобу посередині. Над їхніми головами висіло довге, бородате, врочисто-поважне обличчя з такими ж кам’яними очима, як у решти, але сумними. – Йому теж бракує меча.

«А й справді.»

– Хтось тут унизу краде мечі. Брандонового теж немає.

– О, він би розлютився. – Пані зняла рукавичку і торкнулася Брандонового коліна. Бліда плоть проти темного каменю. – Брандон кохався у своєму мечі. З насолодою гострив і лощив. «Має бути такий гострий, щоб зрізати волосину з жіночої піхви» – отак він казав. І пускати в хід його любив. «Прегарна річ – скривавлений меч» – сказав він якось мені.

– То ви його знали, – відповів Теон.

Світло ліхтаря у очах пані зробило їх вогняними.

– Брандон виховувався у Курганищі старим князем Турстаном, батьком того, з яким я потім побралася. Та він весь час носився верхи нашими Бурчаками – з коня не хотів і злізати. Його любов до коней поділяла молодша сестра. Вони були наче двійко кентаврів. А мій панотець завжди радий був показати свою гостинність спадкоємцеві Зимосічі. Батько мав величні задуми щодо майбутнього дому Ризвель. Ладен був віддати мою цноту кожному Старкові, що траплявся неподалік… але не мусив і старатися, бо Брандон ніколи не соромився брати те, чого хотів. Тепер я стара і зів’яла, багато років прожила вдовою, та ще й досі пам’ятаю вигляд своєї дівочої крові на його прутні тієї ночі, коли він заволодів моїм тілом. Гадаю, Брандонові теж сподобалося видовище. Так, скривавлений меч – прегарна річ. Було боляче, але солодким болем.

– А того дня, коли я дізналася, що Брандон має одружитися з Кетлін Таллі… у тому болю нічого солодкого не було. Він її ніколи не хотів, це я тобі кажу. Сам мені розповів у нашу останню ніч разом… але Рікард Старк теж мав величні задуми щодо свого дому. Задуми, спрямовані на південь… яким зашкодило б одруження спадкоємця з одним із власних підданих. Опісля мій батько ще плекав сподівання видати мене за Брандонового брата Едарда. Але Кетлін Таллі забрала і його. А мені лишився молодий князь Турстан. Доки Нед Старк не повів його від мене.

– На повстання Роберта?

– Ми з князем Турстаном були одружені ледве півроку, коли Роберт повстав, а Нед скликав корогви. Я молила чоловіка не ходити. Він мав удосталь родичів, яких міг послати за себе. Дядька, уславленого майстерним володінням сокирою. Двоюрідного діда, що бився у Війні Дев’ятишагових Королів. Але чоловік мій був мужній, повний гонору. Ні, рушення Курганища мав вести на війну лише він. Я подарувала йому коня того дня, коли він вирушав – рудого огиря з вогняною гривою, гордість батькових табунів. Пан чоловік присягнувся, що в’їде на ньому до рідної домівки, коли скінчиться війна.

– Коня мені повернув Нед Старк, дорогою до Зимосічі. Він розповів, що мій пан і володар загинув мужньою, чесною смертю, що його тіло поклали серед червоних гір Дорну. Але кістки своєї сестри він привіз назад на північ… онде вони лежать… і я присягаюся, що кістки самого Едарда ніколи не впокояться поруч із сестриними. Бо я згодую їх своїм собакам.

Теон нічого не зрозумів.

– Його… кістки?!

Пані скривила вуста у бридку посмішку, що нагадала йому Рамзаєву.

– Кетлін Таллі відіслала кістки князя Едарда на північ ще до Червоного Весілля. Але твій залізний дядечко захопив Калин-Коп і загородив шлях. Відтоді я накидаю оком, що там відбувається. Коли кістки вигулькнуть з болота, їм не проминути Курганища. – Вона кинула останній погляд на подобу Едарда Старка. – Ми тут скінчили.

Коли вони вийшли на поверхню з крипти, снігопад ще не припинився. Пані Турстан мовчки подолала сходи, та коли вони удвох опинилися попід руїнами Першовежі, здригнулася від холоду і мовила:

– Краще тобі не переказувати нічого, що я сказала чи хоч словом згадала там, унизу. Нікому. Зрозуміло?

Авжеж, він усе розумів.

– Або я припну язика, або його втрачу.

– Руз добре тебе навчив, – зауважила пані Турстан і пішла геть.

Королівська здобич

Королівське військо витяглося зі Жбиру-в-Пущі при світлі золотого світанку. З-за палісаду, вибудуваного з колод, воно розгорталося поволі – наче якась довга сталева змія неквапом виповзала з гнізда.

Південське лицарство виїхало у бляхах та кольчугах, побитих-пошматованих численними битвами, та все ж здатних іще спалахнути вогнем під першим східним сонцем. Вицвілі, заплямовані, подерті та зацеровані, прапори і вапенроки все ще буяли кольорами посеред зимової пущі: лазуровим та помаранчевим, черленим та зеленим, ліловим та синім, золотим та срібним… усіма барвами, уявними людині, серед голих бурих стовбурів, сіро-зелених сосен, заметів брудного снігу.

Кожен лицар мав при собі зброєносців, пахолків, збройну охорону. Слідом сунули ковалі, кухарі, машталіри, валки списників, сокирників, лучників – сивих дядьків, гартованих у сотні битв, а чи зелених хлопчаків, які й своєї першої ще не бачили. Попереду рухалися верховинні роди: ватажки та поборники на кошлатих кониках, за гриви яких чіплялися не менш кошлаті вояки, вкриті хутрами, вивареною шкірою та старим залізом, яке хто мав. Дехто фарбував обличчя бурим та зеленим, прив’язував до голови та плечей жмути гілля, щоб краще ховатися серед дерев.

Позаду головної валки тягнувся обоз: мули, коні, воли, більш як верста возів та гарб, накладених харчами, хуражем, наметами та іншими запасами. Останнім ішов сторожовий загін – лицарі у броні та сховані позаду роз’їзди розвідників, що винюхували по кущах, чи не підкрадається де непомітний ворог.

Аша Грейджой їхала у обозі – у накритій гарбі на двох величезних колесах, обкутих залізом. Її теж було скуто залізом на зап’ястках та кісточках ніг; наглядати за бранкою вдень і вночі приставили Ведмедицю, що хропла гірше за будь-якого чоловіка. Його милість король Станіс не бажав і думати, щоб коштовна здобич мала хоч найменшу змогу втекти. Адже він намірявся привезти її до Зимосічі та показати у кайданах всьому північному панству на спогляд – доказ його королівської влади, скуту та підкорену кракенову доньку.

Військо в дорогу проводжали дзвінкі сурми. Вістря списів сяяли у світлі східного сонця; на узбіччі вранішньою памороззю виблискувала трава. Між Жбиром-у-Пущі та Зимосіччю лежало п’ять сотень верст пралісу. П’ять сотень верст навпростець, як крукові по небі.

– П’ятнадцять днів, – казали один одному лицарі.

– Роберт дістався б туди за десять, – чула Аша вихваляння князя Зруба. Його діда Роберт переміг власноруч у двобої при Перелітку; чомусь це піднесло вбивцю в очах онука вбитого до величі бога війни. – Роберт уже зо два тижні сидів би в Зимосічі й тицяв би дулі Болтонові з мурів.

– Станісові таке краще не казати, – зауважив Юстин Масей, – бо ще примусить нас рухатися вдень і вночі.

«Цей король живе у тіні свого брата» – подумала Аша.

Кісточка ноги стріляла болем щоразу, як вона намагалася сперти на неї хоч трохи ваги. Аша не сумнівалася, що там усередині щось таки зламалося. Набряк помалу стух іще у Жбирі, але біль лишився. Авжеж простий розтяг мав би вже зцілитися. Кайдани брязкотіли при кожному русі, натирали зап’ястки та гонор – така була ціна її полону та покори.

– Ніхто ще не помирав од того, що зігнув коліна перед силою, – казав їй колись батько. – Хто схилиться, той повстане знов, і з мечем у руці. А хто не схилиться, той лежатиме мертвий і втішатиметься прямими колінами.

Балон Грейджой не відступив од власного слова, коли зазнав поразки у своєму першому повстанні. Кракен зігнув коліна перед оленем і лютововком, але піднявся знову, коли Роберт Баратеон і Едард Старк лягли у могили.

У Жбирі-в-Пущі те саме зробила кракенова донька, коли її притягли і кинули перед королем, сплутану і кульгаву (на превелике щастя, не зґвалтовану), зі сліпучим болем у кісточці.

– Покірно здаюся вашій милості в полон. Чиніть зі мною з вашої ласки. Благаю лише зглянутися на моїх людей.

К’ярл, Тріс і решта вцілілих у вовчій пущі – загалом дев’ятеро – то були всі, про кого вона думала і непокоїлася. «Бита дев’ятка» – так назвав їх Кром, найтяжче з усіх поранений.

Станіс подарував їй життя останніх залізняків. Та справжнього милосердя вона в ньому не відчувала. Станіс Баратеон був рішучий понад усякий сумнів. Мужності йому теж не бракувало. Люди розповідали про його справедливість… а що чинив він її суворою і тяжкою рукою – то саме до такої справедливості Ашу Грейджой привчило життя на Залізних островах. Хай там як, приязні до цього короля вона в собі знайти не зуміла. Глибоко посаджені очі Станіса завжди мружилися у підозрі; під поверхнею цих синіх озер буяла холодна лють. Її життя для нього не важило геть нічого – вона була йому лише заручницею, полонянкою, здобиччю, яку він показував півночі на знак перемоги над залізянами.

«То й дурень.» Якщо вона хоч щось тямить у північанах, перемога над жінкою не справить на них жодного враження. Цінність її як заручниці теж була меншою за ніщо. Зараз на островах правив її дядько, а Воронячому Окові було байдуже, жива вона чи мертва. Не байдуже, мабуть, було хіба що старому каліці, якого Еурон нав’язав їй за чоловіка; але Ерік Бий-Залізо навіть не мав удосталь грошей, щоб її викупити.

Втім, пояснювати це Станісові Баратеону було марною справою. Його, здавалося, ображала вже сама її стать. Вона знала, що чоловіки з зелених земель полюбляють жінок милих, м’яких мовою та норовом, у шовках, а не в кольчугах на вивареній шкірі з метальними топірцями у кожній руці. Але коротке знайомство з королем у Жбирі-в-Пущі показало, що і в сукні вона б навряд припала йому до смаку. Навіть з дружиною Галбарта Гловера, побожною та сумирною пані Сивіллою, Станіс поводився чемно та розважливо, але почувався вочевидь тривожно і збентежено. Цей південський король здався їй одним із тих чоловіків, для яких жінки – геть інше плем’я, чуже і неосяжне розумом, наче велетні, чугайстри чи діти лісу. На Ведмедицю він так само – без винятку – скреготів зубами.

Казали, що на всьому світі Станіс дослухається лише до однієї жінки – тієї, яку залишив на Стіні.

– Краще б вона була з нами, – зізнався потай пан Юстин Масей, білявий лицар, що справляв уряд обозного. – Коли востаннє ми ходили в битву без пані Мелісандри – то було на Чорноводі – на нас наскочила примара князя Ренлі й потопила половину нашого війська у затоці.

– Востаннє? – перепитала Аша. – То вона була і при Жбирі? Чогось я її не помітила.

– Та то хіба битва була? – посміхнувся пан Юстин. – Ви, залізняки, билися відважно, нічого не скажу, але ж ми переважали вас числом і застукали зненацька. А Зимосіч знатиме про наш прихід. І Руз Болтон має не менше війська, ніж ми.

«Коли не більше» – подумала Аша. Навіть бранці мають вуха; вона чула всі балачки у Жбирі-в-Пущі, поки король Станіс та його воєводи обговорювали похід. Пан Юстин заперечував проти нього від самого початку – разом з багатьма лицарями та панами, що прийшли зі Станісом з півдня. Але вовки наполягали, що Руза Болтона не можна терпіти в Зимосічі, а Недову дівчинку треба врятувати з пазурів його байстрюка. Про це казали Морган Лиділ, Брандон Норей, Великий Цеберник Вуль, Кремінці, навіть Ведмедиця.

– П’ять сотень верст від Жбиру до Зимосічі! – казав Артос Кремінець тієї ночі, коли у довгій палаті Галбарта Гловера аж палала вогнем суперечка. – І це ще навпростець, летом крука!

– Далеченька виправа, – відповідав лицар на ймення Корліс Шеляг.

– Та не така вже і далека, – заперечував пан Годрі, дебелий лицар, якого інші кликали Велетнева Смерть. – Ми ж дісталися аж сюди. Господь Світла пропалить і освітить нам стежку.

– А коли ми дістанемося Зимосічі, тоді що? – запитав Юстин Масей. – Два мури з ровом між ними, внутрішній – у сотню стоп заввишки. Болтон і не подумає вийти у поле нам назустріч, а ми не маємо сили облягати його в замку.

– Не забуваймо, що до нас приєднає потугу Арнольф Карстарк, – нагадав Гарвуд Зруб. – І Морз Умбер теж. На нашому боці стоятиме північан не менше, ніж на Болтоновому. А ліси на північ від замку густі й розлогі. Набудуємо собі гуляй-городів, таранів…

«І тисячами загинете у приступі» – подумала Аша.

– Чи не краще перезимувати тут? – спитав князь Горострук.

– Тут?! Перезимувати?! – зревів Великий Цеберник. – Скільки, гадаєш, Галбарт Гловер відклав харчів для людей та худоби?

Далі пан Річард Горп, лицар з понівеченим обличчям і метеликами «мертва голова» на вапенроку, обернувся до Станіса і мовив:

– Брат вашої милості, коли ласка…

Але король негайно перервав його.

– Ми всі знаємо, що зробив би мій брат. Роберт ринув би чвалом, самотуж, просто до брами Зимосічі, розтрощив би її келепом і увірвався крізь руїни досередини, де вхекав би Руза Болтона лівицею, а Байстрюка – правицею.

Станіс звівся на ноги.

– Прошу панство завважити – я не Роберт. Попри це, ми виступимо у похід і звільнимо Зимосіч… або накладемо головами.

Хай які сумніви плекало панство та лицарство, все ж прості вояки, здавалося, вірили у свого короля. Зрештою, Станіс розбив і розігнав дичаків Манса Розбишаки при Стіні, вигнав Ашу та її залізняків зі Жбиру-в-Пущі; він був братом Роберта, переможцем уславленої битви при Файному острові; це він, а не хтось інший, боронив і утримував Штормолам протягом усього повстання Баратеона. А ще він мав при боці меч звитяжця, зачарований клинок Світлоносець, чиє сяйво відганяло пітьму ночі.

– Наш ворог не такий грізний, яким здається, – запевняв пан Юстин Ашу першого ж дня походу. – Руза Болтона бояться, та ніхто не любить. Щодо його друзів Фреїв… північ не забула Червоне Весілля. Кожен пан у Зимосічі втратив там когось із родичів. Варто Станісові пустити Болтонові кров, і північани його покинуть.

«Така твоя надія? Гаразд, – подумала Аша, – та спершу подивимося, хто кому пустить кров. Лише дурень перебігає від переможця.»

Того дня пан Юстин навідався до її воза з півдесятка разів – приносив наїдки, напої, новини походу. Легкий на усмішку, невтомний на жарти, дужий та дебелий, рожевощокий, блакитноокий, з розкуйовдженою вітром шапкою білявого, наче віск, волосся, він був у цій в’язниці нічогеньким наглядачем і незле дбав про вигоди своєї бранки.

– Він тебе хоче, – буркнула Ведмедиця після третіх відвідин.

Справжнє її ім’я було Алісана з дому Мормонт, але й прізвисько вона носила легко та зручно, як кольчугу на плечах. Спадкоємиця Ведмежого острова була опецькувата м’язиста коротунка, мала товсті стегна, великі груди і чималі долоні з ребрами мозолів. Навіть уві сні вона не знімала кольчуги, під якою був кубрак вивареної шкіри, а під кубраком – стара овеча шкура для тепла. У численних шарах одягу та броні Мормонтиха здавалася ширшою впоперек, ніж на зріст. «А сувора ж яка, страх.» Іноді Аші Грейджой аж не вірилося, що вони з Ведмедицею – майже однолітки.

– Він дідицтво моє хоче, – відповіла Аша. – Залізні острови.

Вона добре упізнавала ознаки – вдосталь-бо надивилася на інших залицяльників. Власні маєтності Масея далеко на півдні були для нього втрачені; несамохіть він мусив або шукати вигідного шлюбу, або змиритися зі становищем надвірного лицаря королівської дружини. Станіс знищив сподівання пана Юстина на шлюб з дичацькою принцесою, про яку Аша багато чула; тож тепер лицар обернув очі на неї. Поза сумнівом, він сподівався посадовити її на Морекамінний Престол Пайку і правити через неї як чоловік та господар. Певно, для того її спершу треба було позбавити нинішнього чоловіка та господаря… не кажучи вже про дядька, який облаштував їй шлюб. «Дзуськи, – подумала Аша. – Вороняче Око строщить пана Юстина на сніданок і навіть не відригне.»

Та байдуже. Батькові маєтності однак не належатимуть їй, хай за кого вона вийде. Залізняки не мали звички пробачати помилки, а Аша двічі зазнала поразки: вперше на король-вічі від дядька Еурона, вдруге – при Жбирі-в-Пущі від Станіса. Досить, щоб носити тавро нікчемної правительки. А шлюб з Юстином Масеєм чи ще кимось зі Станісових паничів зашкодив би їй більше, ніж допоміг. «Зрештою, кракенова донька – така ж баба, як усі інші, – сказали б тоді капітани й королі. – Розсуває ноги перед м’якотілим вилупком зелених земель.»

І все ж, поки пан Юстин намагався звоювати її прихильність їжею, вином та теревенями, Аша не надто й опиралася. Товариство з нього було краще, ніж із мовчазної Ведмедиці, а всі інші п’ять тисяч були їй ворогами. Тріс Ботлик, К’ярл Дівчисько, Кром, Рогон та решта її розбитого загону лишилася позаду – в Жбирі-у-Пущі, в підземеллях Галбарта Гловера.

Впродовж першого дня військо подолало більше тридцяти верст – за ліком провідників, що їх надала пані Сивілла. То були досвідчені мисливці, вірні Жбирові, з родовими іменами на зразок Лісун чи Дрівняк, Віть чи Кряж. На другий день військо пройшло мало не сорок верст, і передній полк заглибився у вовчу пущу там, де кінчалися землі Гловерів.

– Ра-Гльоре, направ нас світлом своїм крізь цю пітьму, – молилися віряни щовечора навколо ревливого вогнища за королівським шатром.

Складався побожний натовп із південських лицарів, списників, щитників тощо. Аша звикла думати про них як про людей короля і здивувалася, коли почула, що інші вояки зі штормового та коронного краю кличуть їх «королевиними»… і служили вони королеві у червоному, що сиділа в замку Чорному, а зовсім не дружині Станіса, залишеній у Східній-Варті-біля-Моря.

– О Господи Світла, благаємо, наглянь за нами вогняним оком, вбережи та зігрій, – співали вони язикам вогню, – бо ніч темна і повна жахіть.

Очолював молитву дебелий лицар на ім’я Годрі Парин. «Годрі Велетнева Смерть. Завелике ім’я, завелика пиха.» Парин мав широкі груди, міцні м’язи, носив важкий панцирний обладунок. Норовом лицар видався Аші марнославним та зарозумілим, спраглим до слави, глухим до осторог, жадібним до хвали, презирливим до простолюду, вовків та жінок. В останньому він недалеко пішов від власного короля.

– Дозвольте мені їхати верхи, – попрохала Аша пана Юстина, коли він знову навідався до її гарби, цього разу з половиною копченого окосту. – Я божеволію в цих ланцюгах. Тікати не намагатимуся – ось вам моє слово.

– Якби ж я міг, панно. Але ж ви бранка короля, не моя власна.

– Ваш король не прийме слова честі від жінки.

Ведмедиця загарчала у відповідь:

– З якого дива нам вірити словам залізняків? Забула, що вчинив твій брат у Зимосічі?

– Я не Теон! – заперечила Аша… але ланцюги лишилися на ній.

Пан Юстин зачвалував далі, а вона чомусь пригадала, коли востаннє бачила матір – на острові Харло, у Десятивеж’ї. У материній опочивальні тьмяно блимала свічка; велике різьблене ліжко під запиленим навісом було порожнє. Пані Аланіс сиділа коло вікна, видивляючись кудись за море.

– Ти привезла мого синочка? – спитала вона, тремтячи вустами.

– Теон не зміг приїхати, – відповіла Аша, дивлячись згори на нещасну руїну жінки, що подарувала їй життя. Жінки, що втратила двох синів, а третього…

«Кожен із вас отримає шматочок принца.»

Хай що станеться, коли при Зимосічі почнеться битва – Аша Грейджой не думала, що її братові вдасться вижити. «Теон Перевертень, Теон Зрадник. Навіть Ведмедиця хоче бачити його голову на шпичці.»

– Маєш братів? – знічев’я запитала Аша свою наглядачку.

– Сестер, – буркотливо, як завжди, відповіла Алісана Мормонт. – П’ятеро нас було. Усі дівчатка. Ліанна сидить на Ведмежому. Ліра та Джорі – з матір’ю. Дасію вбили.

– На Червоному Весіллі?

– Еге ж.

Алісана якусь хвилину роздивлялася Ашине обличчя.

– А я маю сина. Йому два рочки. Доньці – дев’ять.

– Раненько ти почала.

– Навіть зарано. Та все ж краще, ніж запізно.

«Це вона мені докинула, – подумала Аша. – Та нехай.»

– То й чоловіка маєш?

– Ні. Мої діти – від ведмедя, – посміхнулася Алісана. Зуби вона мала дещо кривуваті, але посмішкою причаровувала. – Жінки Мормонтів – перевертні. Ми міняємо шкури. Обертаємося на ведмедиць і знаходимо собі пару в лісі. Це всі знають.

Аша відповіла власною посмішкою.

– Всі знають, що жінки Мормонтів – неабиякі бійці.

Посмішка Алісани зникла з обличчя.

– Такими нас зробили ви. На Ведмежому острові кожен вчиться змалку боятися кракенів, що виходять з моря.

«Старий звичай.» Аша відвернулася, теленькнувши кайданами.

На третій день навколо згустився ліс; колії дороги перетворилися на стежки, якими скоро не змогли рухатися найбільші вози обозу. Тут і там шлях проминав знайомі місця: кам’янистий пагорб, що з певного кута нагадував вовчу голову, напівзамерзлий водоспад, природню кам’яну браму з бородою сіро-зеленого моху. Аша знала тут все – їхала-бо цим шляхом до Зимосічі переконати свого брата Теона і повернутися з нею до безпечного тоді Жбиру-в-Пущі. «І теж не впоралася.»

Того дня вони подолали двадцять верст і з того раділи. Почало сутеніти, візник загнав гарбу під дерево. Поки він розпрягав коней, з’явився пан Юстин і зняв кайдани з Ашиних ніг, а тоді повів разом з Ведмедицею крізь табір до королівського намету. Хай вона була бранка, та все ж із Грейджоїв, господарів на Пайку. Станісові Баратеону лестило кидати їй недоїдки з власного столу, де він вечеряв зі старшиною та воєводами.

Шатро короля було чи не більше за трапезну в Жбирі, та величчю не вражало. Цупкі стіни важкого жовтого полотна вицвіли, заплямувалися брудом та водою, подекуди запліснявіли. На середній жердині віяв королівський прапор – золотавий, з головою оленя у полум’яному серці. З трьох боків його оточували шатра південського панства, що прибуло на північ разом зі Станісом. З четвертого боку ревла та буяла ніч-варта, шмагаючи темнаве небо вихорами полум’я.

Коли Аша під охороною своїх вартових прикульгала до шатра, то побачила десяток вояків, що рубали дрова – живити полум’я. «Королевині люди.» Богом їхнім, і богом ревнивим, був Ра-Гльор. Її ж власний, Потоплий Бог Залізних островів, був у їхніх очах гемоном, і якщо вона не прийме віру в цього Господа Світла, її буде проклято і приречено. «Вони б радо спалили мене на отих своїх пеньках та гілках.» Після битви у лісі вона чула, як дехто наполягав саме на цьому, анітрохи від неї не криючись. Але Станіс їм відмовив.

Король стояв коло намету і витріщався у вогонь. «Що він там бачить? Перемогу? Лиху долю? Обличчя свого червоного і голодного бога?» Очі короля визирали з глибоких ям, коротко підстрижена борода нагадувала тінь на запалих щоках і кощавих щелепах. Та все ж була у його погляді сила, залізна лють, що сказала Аші красномовніше за слова: ця людина ніколи й нізащо не зверне зі свого шляху.

Аша стала перед Станісом на одне коліно.

– Пане королю.

«Чи вдосталь я принизилася перед вашою милістю? Чи досить я побита, пригнічена і зламана, як на ваш смак?»

– Благаю вас, зніміть кайдани мені з рук. Дозвольте їхати верхи. Я не пробуватиму втекти!

Станіс зиркнув на неї, наче на хтивого собаку, що дозволив собі нахабство гойдати йому ногу.

– То заслужені кайдани.

– Авжеж заслужені. За них я віддала вам своїх людей, свої кораблі, свій розум.

– Ваші кораблі вже мої. Або спалені. Ваші люди… скільки їх лишилося? Десятеро? Дванадцятеро?

«Дев’ятеро. А як рахувати здатних до бою – тоді шестеро.»

– Дагмер Репаний Жбан утримує Торгенів Закут. Він лютий воїн і вірний слуга дому Грейджой. Я віддам вам і замок, і залогу.

«Можливо» – трохи не додала вона. Та побереглася висловлювати зайві сумніви перед цим королем.

– Торгенів Закут не вартий болота під моїми чобітьми. Важить лише Зимосіч.

– Накажіть збити з мене кайдани, пане королю, і дозвольте допомогти вам узяти її! Ясновельможний брат вашої милості уславився тим, що обертав ворогів на друзів. Оберніть мене на вашого друга!

– Кажете про себе як про чоловіка? На нього вас не обернуть і боги, де вже мені.

На тім Станіс відвернувся до ніч-ватри – далі споглядати те, що йому ввижалося в танку жовтогарячих вогнів.

Пан Юстин Масей ухопив Ашу попід лікоть і втягнув до королівського намету.

– Це ви, панно, погано розсудили, – сказав він їй. – Ніколи не згадуйте при ньому про Роберта.

«А й справді. Аби ж знати.» Аша розуміла, як воно бувало з молодшими братами. Сама вона пам’ятала Теона ще хлопчиком – сором’язливою дитиною, яка остерігалася і уникала Родріка та Марона. «Вони ніколи не виростають з цих штанів, – подумала вона. – Хай меншому братові буде хоч сто років, він однак лишиться меншим братом.» Вона струснула свої залізні прикраси і уявила, яка б то була втіха: зайти Станісові за спину і вдавити його ланцюгом між власними зап’ястками.

Того вечора вони пригощалися тушкованою олениною з кощавого звіра, упольованого розвідником на ім’я Бенджикот Віть – але тільки у королівському наметі. За його полотняними стінами кожен вояк отримав окраєць хліба, шматок чорної ковбаси завдовжки у палець, і запив його рештками пива з запасів Галбарта Гловера.

П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука.

– Якби ж ми були круки, – сказав Юстин Масей на четвертий день походу, коли розпочався снігопад.

Спершу з неба злетіло лише кілька сніжинок. Потроху вони склалися у крихітні горбки – холодні й вогкі, та не такі, щоб їх не подолати. Але наступного дня знову сніжило, і наступного теж, і ще через день. Рясні бороди вовків Півночі скоро вкрилися льодом від замерзлого подиху, а чисто голені південські зухи почали ростити вуса, бурці та бороди, щоб не приморозити облич. Невдовзі земля попереду війська вкрилася білою ковдрою, що сховала камені, корені, поламане гілля і перетворила кожен крок на небезпечну пригоду. Здійнявся вітер, погнав низом снігову курявицю. Королівське вояцтво обернулося на валку сніговиків, що помалу дибали крізь замети по коліно заввишки.