Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 82 страниц)

Нарешті вона відхилилася на вершок чи два. Тиріон побачив власне віддзеркалення у її очах. «Гарненькі оченята, – подумав він, але побачив не лише вроду. – Багато переляку, трошки надії… і ані краплі хіті. Вона жадає мене не більше, ніж я її.»

Коли Копка схилила голову, Тиріон узяв її за підборіддя і підняв угору.

– В цю гру нам гратися не можна, добра панно.

Вгорі вдарив грім – цього разу зовсім близько.

– Я не хотіла… я ніколи ще не цілувала хлопця, але… я думала, що як ми потонемо, а я…

– Було солодко та мило, – збрехав Тиріон, – але я одружений. Вона була зі мною на бенкеті, мабуть, ти пригадаєш. Пані Санса.

– То була ваша дружина?! Вона така… така вродлива…

«І облудна. Санса, Шая, усі мої жінки… Тайша була єдиною, що мене кохала. То де ж місце шльондрам?»

– О так, чарівна дівчина, – мовив Тиріон, – і ми з нею поєднані перед очима богів та людей. Можливо, вона для мене втрачена, та доки не знатиму напевне, мушу берегти їй вірність.

– Розумію, – мовила Копка і відвернула обличчя.

«Найкраща жінка у моєму житті, – гірко подумав Тиріон. – Ще досить юна, щоб вірити нахабній брехні.»

Короб рипів, чардак стрибав, Купка верещала з переляку. Копка поповзла підлогою на всіх чотирьох, пригорнула голову свині до себе і замурмотіла їй заспокійливі слова. Дивлячись на них, важко було сказати, хто кого розраджує. Видовисько було таке недоладне, що хтось інший зареготався б, але Тиріон і усмішки не вичавив. «Дівчина заслуговує на щось краще, ніж свиня та собака, – подумав він. – Чесного цілунку, трохи ласки… на це кожен заслужив, хоч малий, хоч великий.» Він пошукав свій кухоль, та коли знайшов, напою в ньому вже не було. «Потонути – ще півбіди, – кисло подумав він, – але потонути тверезим і засмученим – це вже занадто.»

Зрештою вони таки не потонули… хоча пережили часи, коли думка про гарненьке тихе-мирне потоплення здавалася доволі звабливою. Шторм буяв решту дня і добрячу частину ночі. Навколо вищали солоні вітри; хвилі здіймалися, наче кулаки потонулих велетнів, що прагнули розтрощити корабель. Згодом вони дізналися, що нагорі за облавок змило помічника та двох жеглярів, корабельного кухаря осліпило казанком гарячого смальцю в обличчя, а капітана так люто жбурнуло зі стернового містка на середній чардак, що він зламав собі обидві ноги. Унизу Хрум вив, гавкав, шкірив зуби на Копку, а Купка знову почала гидити, остаточно обернувши вогку та крихітну комірчину на смердючий саж. Тиріонові вдалося весь цей час не блювати – головне за браком вина. Копці щастило менше, та він однак тримав її у обіймах, поки корабель страшенно рипів і стогнав навколо, наче барило, що ось лусне.

Майже опівночі вітер нарешті вщух, і море заспокоїлося досить, щоб Тиріон зумів вибратися нагору. Побачене його не втішило. Коч несло морем гладенького драконоскла попід зірковою банею неба, але навколо буяв скажений шторм. На сході, заході, півночі, півдні – куди б він не глянув, громадилися чорні бескиди хмар, їхні круті схили та неймовірні стрімчаки мерехтіли блакитними та ліловими блискавками. Дощу не було, але дошки під ногами відчувалися слизькими від вологи.

Тиріон почув, як хтось верещить знизу тонким, високим голосом, просякнутим смертним жахом. Наступним він почув Мокорро. Червоний жрець стояв на носі обличчям до шторму, здійнявши патерицю над головою, і лунко, басовито вигукував молитву. Посередині корабля десяток жеглярів та двійко «вогняних пальців» борюкалися зі сплутаними линвами та важким набряклим полотном. Тиріон так і не зрозумів, чи намагаються вони поставити вітрило, а чи спускають його; та хай що вони робили, воно здалося йому невчасним і недоречним.

Невдовзі з’ясувалося, що він таки мав рацію. Вітер повернувся зловісним шепотом, вогким і холодним, мазнув Тиріонові щоку, ляснув вологим вітрилом, закрутив і смикнув криваво-червоні шати Мокорро. Підкоряючись несвідомому передчуттю, Тиріон ухопився за найближчий поручень – і саме вчасно. За три удари серця вітерець перетворився на вискливе жахіття. Мокорро щось заволав, з драконової пащеки на патериці вистрибнуло зелене полум’я і зникло в пітьмі ночі. Далі лупонула злива, чорна і сліпуча, ніс та гуза корабля зникли за стіною води. Щось велетенське заплескало над головою; Тиріон устиг помітити, як вітрило злітає в повітря, тягнучи за собою двох повислих на линвах людей. А потім почувся хряскіт. «Клятий дідько, – пробігла думка, – це, напевне, щогла.»

Він знайшов кінець якоїсь линви і вчепився у неї, силуючись дістатися ляди і заховатися унизу від бурі. Але порив вітру збив його з ніг, другий прибив до облавку; довелося приліпитися до поручнів і нікуди не рухатися. Дощ лупив у обличчя, геть засліплюючи очі. Рот знову наповнився кров’ю. Корабель стогнав і гарчав під Тиріоном, наче ненажерливий гладун, що силується спорожнити заколоджені кишки.

А тоді луснула щогла. Тиріон не побачив цього, зате почув: знову той жахливий хряскіт, болісний вереск дерева… а за ним – вихор трісок і уламків. Одна тріска на піввершка проминула йому око, друга встромилася в шию, третя прохромила литку разом із чоботом та штаньми. Тиріон заверещав, але линви не пустив – знайшов-бо в собі якусь відчайдушну силу, якої не знав ніколи. «Вдовиця казала, що корабель не дістанеться туди, куди вирушає» – пригадав він. І почав реготати, божевільно і відчайдушно, під гуркіт грому, стогін дерева і удари хвиль.

Коли шторм нарешті вщух, і вцілілі подорожні разом з жеглярами почали виповзати на чардак, наче дощові черв’яки з землі після дощу, «Селаесорі Кворан» перетворився на руїну, що ледве витикалася над водою, перекошена на правий бік. Короб тріснув у півсотні місць, у череві плюскотіла вода, від щогли лишився потрощений пеньок, не вищий за карлика. Лиха доля не оминула навіть носову подобу: одну з її рук – ту, що тримала сувої – відламало геть. Втрачено було дев’ятеро людей, серед них – одного з помічників, двох «вогняних пальців» і самого Мокорро.

«Хіба це бачив Бенерро у своїх вогнях? – спитав себе Тиріон, коли усвідомив, що червоного велетня немає серед уцілілих. – А що бачив сам Мокорро?»

– Пророцтво нагадує мені недовченого мула, – скаржився він Джорагові Мормонту. – Сподіваєшся мати з нього якусь користь, та коли починаєш надміру довіряти, воно раптом хвицяє тебе копитом у голову. Клята вдовиця знала, що корабель не досягне місця, до якого пливе. Вона попередила нас, сказала, що Бенерро бачив це у вогнях, але я подумав… та чи не байдуже, що я собі подумав? – Карлик скривив рота у зловісній посмішці. – А насправді клятий шторм, якого ще не бачив світ, потрощив нам щоглу на тріски. І тепер нам лишається носитися Затокою Журби, доки не скінчиться їдло, і ми не почнемо жерти одне одного. Як гадаєш, кого наріжуть до обіду першим: собаку, свиню чи мене?

– Гадаю, найбалакучішого.

Капітан помер наступного дня, корабельний кухар – за три ночі по ньому. Решта жеглярів ледве тримала понівечений корабель на воді. Помічник, що їх очолив, порахував, що вони мали опинитися десь коло південного берега Кедрового острова. Коли він наказав спустити човни і тягти корабель до найближчої землі, один човен потонув, а в іншому жеглярі перерізали линву і хутко втекли на північ, кинувши коч і приятелів напризволяще.

– Рабські душі, – презирливо буркнув Джораг Мормонт.

Лицар-здоровань – з його слів – проспав геть увесь шторм. Якщо, звісно, не брехав – Тиріон мав свої сумніви, та вголос їх не висловлював. Адже одного дня ще, диви, доведеться вкусити когось за дупу, для чого знадобляться зуби. Мормонт начебто забув про їхню минулу сварку, і Тиріон вирішив мовчки погодитися, що її не сталося.

Упродовж дев’ятнадцяти днів їх поволі несло морем, поки танули запаси води та харчів. Сонце палило згори, невтомне і безжальне. Копка сиділа унизу, нерозлучна зі свинею та собакою. Тиріон приносив їй харч, шкутильгаючи на перев’язаній нозі та принюхуючись до рани вночі, а коли не мав чого робити, то ще й штрикав пальці на руках та ногах. Пан Джораг завважив за доцільне щодня гострити меча, доки його вістря та лезо не починало сяяти. Три «вогняні пальці», які лишилися живі, запалювали ніч-ватру з кожним заходом сонця; стаючи до молитви на чолі жеглярів, вони вдягали свої візерунчасті обладунки, а списи тримали під рукою. І жоден з жеглярів більше не намагався почухати голову жодному з двох карликів.

– Чи не влаштувати їм знову виставу? – спитала якось увечері Копка.

– Краще не треба, – відповів Тиріон. – Бо ще згадають, що ми маємо гарненький шматочок сала на ніжках.

Щоправда, Купка втрачала рештки сала з кожним днем, а від Хрума вже лишилося саме хутро та кістки.

Тієї ночі йому наснилося, що він знову в Король-Березі з арбалетом у руках.

– Туди, де місце шльондрам, – сказав князь Тайвин, та коли Тиріонів палець зігнувся, і арбалет тумкнув, стріла занурилася у живіт Копки, а не батька.

Тиріон прокинувся від хору збуджених вигуків. Чардак під спиною рухався, і на пів-удару серця йому здалося, що він знову опинився на «Соромливій діві». Проте пахощі свинячого гною швидко повернули його до дійсності. Смуток лежав за півсвіту позаду, а з ним разом і прості радощі того часу. Тиріон пригадав, яким втішним видовиськом була септа Лемора після вранішніх купань, як на її голій шкірі блищали крапельки води… але тут єдиною жінкою була бідолашна Копка, мала та недолуга дівчина-коротунка.

Але щось таки там відбувалося. Тиріон вислизнув з гамаки, позіхнув і пошукав чоботи… а ще, хай яке то було божевілля – арбалет. На жаль, його не знайшлося, і Тиріон подумав: «Оце шкода. Став би у пригоді, коли великі люди прийдуть мене їсти.» Він нап’яв чоботи і видерся нагору подивитися, хто і чому галасує. Копка вже стояла там, широко розплющивши захоплені очі.

– Вітрило! – кричала вона. – Онде, дивіться! Вітрило, і вони нас бачили, бачили! Вітрило!

Цього разу він таки її поцілував… раз у кожну щоку, раз у чоло, і востаннє – просто у вуста. До останнього поцілунку вона вже сміялася, розпашіла і знову засоромлена, але те вже не важило. Корабель наближався. Тиріон бачив велику галеру, чиї весла залишали позаду білопінну доріжку.

– Що то за корабель? – спитав він лицаря Джорага Мормонта. – Чи не прочитаєш назву?

– Читати нема потреби. Ми під вітром. Я звідси чую сморід. – Мормонт витяг меча. – Це людопродавці. Гендлярі невільниками.

Перевертень

Перші сніжинки впали з неба, коли сонце почало сідати на заході. Коли ж на землю сіла ніч, сніг вже сипався так рясно, що місяць зійшов за білою запоною непоміченим.

– Боги півночі зронили силу свого гніву на князя Станіса, – оголосив Руз Болтон вранці, коли у великій трапезній Зимосічі зібралися до сніданку пани та вояки. – Він тут чужинець. Старі боги не дозволять йому жити безкарно у своїй землі.

Вояки схвально заревли, загупали кулаками по довгих столах з дощок. Зимосіч лежала руїною, але її гранітові стіни все ж не пускали досередини найгірший холод і вітер. Військо мало добрий запас харчів та напоїв; хто не стояв на варті, той мав вогонь зігрітися, місце висушити одяг, теплий куток, де виспатися. Князь Болтон наказав відкласти досить дров, щоб живити вогнища впродовж півроку – тому велика трапезна завжди стояла зігріта і затишна. Станіс не мав жодної з цих вигод.

Теон Грейджой не приєднався до радісного галасу. Змовчало і вояцтво дому Фрей, чого він не міг не помітити. «Вони теж тут чужинці» – подумав Теон, спостерігаючи за паном Аенісом Фреєм та його зведенюком паном Гостіном. Народжені й вигодовані у річковому краї, Фреї ніколи не бачили подібного снігу. «Північ вже забрала життя трьох їхніх родичів» – пригадав Теон тих, кого Рамзай даремно шукав від Білої Гавані до Курганища.

На помості між двійком своїх лицарів з Білої Гавані сидів князь Виман Мандерлі, набиваючи кашею товсті щоки – хоча і не так весело та завзято, як пирогом на весіллі. Неподалік однорукий Гарвуд Дужак стиха розмовляв зі схожим на кощавого мерця Хвойдорізом Умбером.

Теон став у чергу за іншими вояками по свій сніданок, який роздавали у дерев’яні миски з рядка мідних казанів. Панству та лицарству в кашу кидали трохи меду, молока і навіть грудочку масла; його, певна річ, такою ласкою обділили. Недовгим було правління Теона як принца зимосіцького – відігравши у блазенській виставі, видавши облудну Ар’ю за молодого жениха, Рузові Болтону тепер він був ні до чого.

– Пригадую свою першу зиму. Тоді снігу лежало вище голови, – мовив один з вояків дому Роголіс у черзі попереду.

– Та де ж тоді твоя голова була? – відповів йому вершник з Бурчаків. – За три стопи од землі?

Минулої ночі, неспроможний заснути, Теон мимоволі почав міркувати про втечу – як вислизнути непоміченим, поки Рамзай та його панотець заклопотані іншими справами. Але кожна брама була зачинена, засунута і добре охоронялася; ніхто не міг ввійти або вийти без дозволу князя Болтона. Навіть якби Теон знайшов якийсь таємний шлях назовні, він боявся йому довіряти – бо пам’ятав Кайру та її ключі. Та якби й вибрався, то куди пішов би? Пайк Теон навіки втратив – батько його помер, дядькам було до нього байдуже. Єдине місце в світі, що скидалося на його рідну домівку, лишилося тут – серед спалених кісток Зимосічі.

«Замок-руїна і людина-руїна. Де мені місце, як не тут?»

Теон ще чекав своєї миски каші, коли до палати увірвався Рамзай з Байстрючатами, вимагаючи музики. Абель протер очі від сну, вхопив лютню і втяв «Жону дорнійця»; одна з його праль вистукувала лад на тамбурині. Та цього разу співець змінив вірші пісні – замість «я ж того дорнійця жінку скуштував» в ній співалося «я ж того північника доньку скуштував».

«Він так язика собі вкоротить, – подумав Теон, поки йому насипали харч. – Він же лише співець. Князь Рамзай оббілує йому обидві долоні, а ніхто й не писне.» Але князь Болтон посміхнувся, почувши нові слова, а Рамзай зареготав уголос. Тоді інші зрозуміли, що можна сміятися, і підхопили регіт; Жовтий Пуць аж бризкнув вином з носа.

Пані Ар’я веселощів не поділяла – її тут навіть не було. Ніхто не бачив молоду ззовні опочивальні від самої шлюбної ночі. Кислий Алин брехав, що Рамзай тримає дружину голою та прикутою до стовпа навісу, але Теон знав, що то порожні балачки. Ланцюгів там ніяких не було – принаймні, таких, що бачило людське око. Лише двійко вартових ззовні дверей, щоб дівчина ніде не блукала. «І гола вона лише тоді, коли бере купіль.»

А купалася вона щовечора. Князь Рамзай любив, щоб дружина була чистою.

– Бідолашна не має жодної покоївки, – казав він Теонові. – Доведеться попрацювати тобі, Смердюче. А чи не вбрати тебе у сукню, га?

Болтон-молодший зареготав.

– Ну хіба якщо дуже попросиш. А поки що будеш їй нянькою-купальницею. Не дозволю, щоб моя молода дружина смерділа, як ти.

Відтоді, коли на Рамзая нападала примха взяти молоду до ліжка, Теон мусив позичати служниць в пані Вальди або пані Турстан, щоб ті принесли гарячої води з кухні. Ар’я ніколи до них не розмовляла, але її синці все проказували красномовніше за слова. «Сама винувата. Не догодила панові чоловіку.»

– Будьте Ар’єю, та й усе, – сказав він якось дівчині, допомагаючи залізти до купелі. – Князь Рамзай не хоче вас кривдити. Він кривдить лише тоді, коли… коли ми забуваємося. Мене ніколи не різали просто так, ні за що.

– Теоне… – прошепотіла вона, спливаючи слізьми.

– Смердюк! – Він ухопив її за плече і міцно струснув. – Тут я – Смердюк. Ви мусите пам’ятати… Ар’є.

Але ж насправді дівчина вродилася не від Старків, а від простого управителя. «Джейна, її звати Джейна. Дарма вона шукає в мене порятунку.» Теон Грейджой, може, колись би їй і допоміг. Але той Теон був залізного роду, хоробріший за Смердюка. «Смердюк-смердяк, жалюгідний слабак.»

Наразі Рамзай мав нову іграшку для розваги – іграшку з цицьками та піхвою… але скоро сльози Джейни втратять свою свіжість, і Рамзай знову захоче свого Смердюка. «Він білуватиме мене вершок за вершком. Коли скінчаться пальці, візьметься до рук. А на ногах – до ступнів. Але відріже їх лише як я попрохаю – коли біль стане таким, що я благатиму подарувати мені полегшення.» Смердюкові гарячої купелі не буде – він качатиметься у лайні, не маючи змоги і вмитися. Одяг його обернеться на ганчір’я, гидке та смердюче, а носити його доведеться, доки воно не зогниє просто на спині. Найкраща доля, на яку він міг сподіватися – повернутися до псярні спати разом з Рамзаєвими дівчатками. «Кайра, – пригадав він. – Нову сучку він назвав Кайрою.»

Теон поніс миску донизу палатою і знайшов собі місце на порожній лаві за кілька сажнів од найближчого смолоскипа. Вдень і вночі лави нижче солі наполовину заповнювали вояки – пили, балакали, кидали кості чи спали в одязі у тихих кутках. Десятники та осавули копняками піднімали їх, коли наставав час накидатися кожухами і йти вартувати мури. Та жоден з них не вітав товариства Теона Перевертня, і йому не смакувало їхнє.

Ранкова бевка була сіра, водянкувата; Теон відштовхнув миску після третьої ложки, лишивши страву вистигати. За сусіднім столом сперечалися, чи довго триватиме снігопад.

– Цілий день і цілу ніч, коли не довше, – наполягав дебелий чорнобородий лучник з нашитим на грудях значком Кервинової сокири.

Кілька старіших вояків згадували колишні снігопади і казали, що нині – то лише легка курява порівняно з тим, що вони бачили у зими їхньої юності. Річковики сиділи вщент перелякані. «Вони не терплять снігу та холоду, ці південські зухи.» Всі, хто входив до палати, купчилися коло вогню або терли долоні над жарівницями, повісивши кожухи на кілочки при дверях.

Повітря було густе, задимлене; каша взялася кіркою. Раптом жіночий голос позаду проказав:

– Теон Грейджой.

«Мене звати Смердюк» – трохи не бовкнув він, але спитав:

– Чого тобі?

Вона сіла поруч, осідлавши лаву, і відкинула з очей непокірну шапку рудаво-брунатного волосся.

– Чого їсте на самоті, ласкавий паночку? Підводьтеся, потанцюймо.

Він перевів очі на кашу.

– Я не танцюю. – Принц зимосіцький був охочий та вправний танцюрист, але Смердюк з його відрізаними пальцями… сміх, та й годі, коли не гірше. – Дай мені спокій. Я не маю грошей.

Жінка лукаво вишкірилася.

– Ви маєте мене за хвойду?

То була одна з праль співця, висока і кощава – надто худа та шкіряста, щоб вважатися гарненькою. Але свого часу Теон неодмінно перекинув би її на спину – відчути, як це, коли ребра тобі стискають такі довгі ноги.

– Навіщо мені тут гроші? Що я за них куплю? Снігу? – Вона засміялася. – А ви заплатіть мені посмішкою. Ніколи не бачила вашої посмішки. Від самого весілля вашої сестри.

– Пані Ар’я мені не сестра.

«І я вже не посміхаюся, – мало не додав Теон. – Рамзай дратувався моїми посмішками, от і потрощив мені зуби молотком. Тепер я ледве можу їсти.»

– Вона ніколи не була мені сестрою.

– А на вроду наче непогана.

«Не така вродлива, як Санса, але всі казали, що гарненька.» Джейнині слова бриніли йому луною в голові під гуркіт тамбуринів, у які стукотіли дві інші дівчини Абеля. Ще одна витягла Малого Вальдера на стіл – повчити танцювати. Вояки реготали.

– Дай мені спокій, – мовив Теон.

– То я мосьпанові не до смаку? Можу прислати вам Мирту, коли хочете. Або Голку. Може, вона вам припаде до душі? Нашу Голочку люблять усі чоловіки. Вони мені не сестри, але милі та хороші. – Жінка нахилилася ближче. Подих її відгонив вином. – Якщо не маєте для мене посмішки, то розкажіть, як захопили Зимосіч. Абель з вашої розповіді зробить пісню, і ви житимете вічно.

– Житиму зрадником. Теоном Перевертнем.

– Чому б не Теоном Хитруном? Зухвала справа, хвацька перемога – принаймні так ми чули. Скільки ви мали людей? Сотню? Півсотні?

«Менше.»

– То було божевілля.

– Божевілля зі смаком слави. Кажуть, Станіс має п’ять тисяч, але ці мури, твердить Абель, не здолають приступом і десять разів по стільки. То як ви увійшли, мосьпане? Знали якийсь таємний прохід?

«Я мав мотузки, – подумав Теон. – Зачіпні гаки. На моєму боці була пітьма і несподіванка. Замок боронило лише кілька людей, і я застукав їх зненацька.» Але нічого не сказав. Навіть якби Абель склав про нього пісню, Рамзай прохромив би Теонові перетинки у вухах, щоб він ніколи її не почув.

– Ви мені довіряйте, мосьпане. От Абель довіряє. – Праля поклала йому долоню на руку. Його руки були вдягнені у шкіру та вовну, її – голі, з довгими пальцями, шорсткі, з відгризеними до живого нігтями. – А ви ж навіть імені мого не спитали. Мене Робиною звуть.

Теон висмикнув руку. Це була пастка, він знав. «Тебе надіслав Рамзай. Новий його жарт, як ото Кайра з ключами. Веселий жарт. Хоче, щоб я побіг, а він мене за те покарав.»

Він хотів її вдарити, загасити знущальну посмішку на обличчі. Хотів поцілувати, вграти просто на столі й змусити вигукувати своє ім’я. Та знав, що не посміє навіть пальцем зачепити – ані з хіті, ані з гніву. «Смердюком мене звати, не смій забувати.» Він зіп’явся з-за столу і мовчки пішов до дверей, шкутильгаючи скаліченими ногами.

Ззовні падав і падав сніг. Вогкий, важкий, тихий, він вже почав ховати сліди людей, що входили та виходили. Замети майже досягли висоти його чобіт. «У вовчій пущі він глибший… а на королівському гостинці, де не сховатися від вітру – там нікуди подітися й від снігу.» В дворищі тим часом буяла битва – Ризвелі нищили хлопців з Курганища зливою сніжок. Нагорі, на мурах, кілька юних зброєносців лаштували сніговиків, потім озброювали їх списами та щитами, вдягали на голови залізні шоломці та шикували снігових стражників на бойовому ході внутрішнього муру.

– Князь Зима, воєвода Мороз приєднав свої рушення до нашого війська, – пожартував один з вартових ззовні великої трапезної… та потім побачив Теонове обличчя, втямив, до кого звертається, відвернув очі й сплюнув.

За наметами при конов’язях тремтіли від холоду великі лицарські огирі з Білої Гавані та Близнюків. Коли Рамзай погромив Зимосіч, то спалив і стайні; його батько наказав поставити нові, удвічі більші, щоб було де тримати дорожніх та бойових коней значкового панства і лицарства. Решту прив’язали у дворах; машталіри у каптурах бігали між ними, вкриваючи ковдрами для тепла.

Теон потроху просувався глибше у зруйновану частину замку. Долаючи шлях серед потрощених каменів колишньої вежі маестра Лювина, він відчував на собі погляди круків з прогалини у стіні нагорі, чув їхнє бурмотіння один до одного. Час від часу хтось із птахів хрипко, пронизливо верещав. Теон постояв у дверях опочивальні, що колись була його власною (до кісточок у снігу, що насипався з розбитого вікна), відвідав рештки Мікенової кузні та септу пані Кетлін. Попід спаленою вежею він проминув Рікарда Ризвеля, що слинив шию одній з Абелевих праль – пухкенькій, з рум’яними щічками-яблучками та носиком-кирпою. Дівчина стояла босоніж у снігу, загорнувшись у хутряний кожух. Теон подумав, чи не гола вона під тим своїм хутром. Коли дівчина його побачила, то сказала щось Ризвелеві, а той голосно зареготав.

Теон сторожко пошкандибав од них геть. За стайнярським двором були сходи, рідко вживані замковим людом; саме туди його принесли ноги. Сходи були круті, зрадливі; Теон обережно видерся ними вгору і опинився на бойовому ході внутрішнього муру, але подалі від зброєносців та їхніх сніговиків. Ніхто не дозволяв йому тинятися замком вільно, але ніхто і не забороняв. Усередині мурів він ходив, де бажав.

Внутрішній мур Зимосічі був старіший та вищий з двох; стародавні сірі зубці здіймалися на сотню стоп над землею, на кожному повороті стояла чотирикутна башта. Зовнішній мур, поставлений за багато століть по тому, був на двадцять стоп нижчий, але товщий і в кращому стані. Замість чотирикутних башт він мав восьмикутні. Між двома мурами прокопано було рів – глибокий, широкий… і замерзлий. Замети снігу вже наповзали на його крижане дзеркало. Згори на мурах теж намело снігу; він заповнив прогалини між зубцями та надів м’яку білу шапку на верхівку кожної башти.

За мурами, скільки бачило око, світ обертався на суцільну білу пустку. Ліси, поля, королівський гостинець – усе потроху вкривалося м’якою світлою ковдрою. Ховалися рештки зимівника попід замком, ховалися чорні стіни, залишені Рамзаєвими людьми, що спалили всі домівки. «Сніговій залишив рани, сніговій їх і вкриє.» Але думка була хибна, небезпечна. Рамзай тепер був Болтон, а не Сніговій, більше ніколи не Сніговій.

Далі, серед ланів та вервечок горбів, колії королівського гостинця зовсім зникали, розчинялися у білому безмежжі. А сніг все летів і летів, безгучно сипався з незворушного неба. «Десь там мерзне і потерпає Станіс Баратеон.» Чи спробує князь Станіс узяти Зимосіч приступом? «Якщо спробує, його справу приречено.» Замок був надто могутній; навіть з замерзлим ровом споруди Зимосічі створювали грізні перепони нападникам. Теон захопив замок крадькома, виславши найкращих своїх людей перелізти мури і перепливти рів під покровом ночі. Захисники навіть не знали, що на них напали, доки не стало пізно. Станісові таке щастя вже не випадало.

Південський король міг спробувати відрізати замок від світу і вигубити голодом його залогу. Комори та підземні сховища Зимосічі стояли порожні. Болтон та його друзі Фреї привели крізь Перешийок довгий обоз, пані Турстан привезла чимало харчів та хуражу з Курганища, та й князь Мандерлі прибув з Білої Гавані з добрячим припасом… але військо було надто велике. Годувати стільки ротів – забракне будь-яких запасів. «Але й Станіс зі своїм військом сидітиме голодний. А ще замерзлий, з натертими і підтоптаними ногами. Як тут битися? Але хоч не хоч, снігопади і хурделиці штовхатимуть їх уперед, розпалюватимуть жагу якнайскоріше опинитися у замку.»

Сніг падав і на божегай, але танув, торкаючись землі. Під укритими білими шапками деревами земля обернулася на грузьке болото. Пасма туману висіли у повітрі, наче примари. «Навіщо я тут? Це ж не мої боги. Тут мені не місце.» Перед ним стояло серце-дерево – білий велетень з різьбленим обличчям і листям, схожим на скривавлені долоні. Тонка крига вкривала поверхню ставка попід оберегом. Теон опустився на коліна поруч із ним.

– Благаю, – пробурмотів він крізь зламані зуби. – Я ніколи не хотів…

Слова застрягали у горлянці.

– Врятуйте мене, – нарешті вичавилися слова. – Даруйте…

«Що дарувати? Силу? Мужність? Милість?» Сніг падав навколо, білий і тихий, байдужий до справ людей. Єдине, що чулося, були тихі віддалені схлипи. «Джейна, – подумав він. – Це вона схлипує у подружньому ліжку. Хто ще? Боги ж не плачуть. Хіба не так?»

Плач був надто моторошний, надто болісний – чути його було нестерпно. Теон ухопився за гілку, витягся на ноги, струсив сніг з колін і зачвалав назад до світла. «Зимосіч повниться привидами, – подумав він, – і я один з них.»

Коли Теон дістався дворища, там виросли ще сніговики. Щоб було кому очолити снігових вояків на стіні, зброєносці зліпили десяток снігових вельмож та воєвод. Один – найтовщий бачений Теоном сніговик – вочевидь, мав зображати князя Мандерлі. Однорукий міг бути лише Гарвудом Дужаком, снігова баба – Барбреєю Турстан, а найближчий до дверей, з бородою з бурульок – Хвойдорізом Умбером.

У трапезній кухарі роздавали ячневу юшку з яловичиною, заправлену морквою та цибулею, у миски з учорашнього черствого хліба. На підлогу летіли недоїдки для Рамзаєвих дівчаток та інших собак.

Дівчатка зраділи, побачивши Теона – вони знали його за запахом. Руда Джейна наскочила і почала лизати руки, Гелісента прослизнула під стіл і згорнулася біля ніг, гризучи кістку. То були хороші собаки; бавлячись із ними, легко забувалося, що кожну названо на честь дівчини, яку Рамзай уполював і замордував на смерть.

Попри втому, Теон знайшов у собі охоту з’їсти трохи юшки й запити пивом. Палата потроху наповнювалася гармидером. Крізь Мисливську браму повернулося двоє пластунів Руза Болтона; вони доповіли, що військо Станіса сповільнилося і тепер ледь повзе, бо великі дорожні румаки і бойові коні застрягають у снігу. Маленькі міцні бахмутики верховинних родів долають шлях певніше, розповідали пластуни, але верховинці не зважуються надто далеко відриватися уперед від головного війська. Князь Рамзай наказав Абелю заспівати якусь похідну пісню на честь Станіса, що потерпає у снігах. Бард знову взявся до лютні, а одна з його праль видурила в Кислого Алина меча і заходилася зображати, як люто Станіс рубає сніжинки.

Теон витріщався у рештки третього кухля, коли до палати стрімко ввійшла пані Турстан і послала по нього двох своїх панцирних слуг. Коли він постав перед помостом, пані роздивилася його з ніг до голови і пирхнула носом.

– Ти не знімав цього одягу від самого весілля?

– Так, мосьпані. Мені дали тільки його.

Це була наука, добре засвоєна ним у Жахокромі: брати те, що дають, і не прохати більше.

Пані Турстан, як зазвичай, мала на собі чорне, лише рукави були підбиті горностаєм. Високий жорсткий комір сукні окреслював обличчя.

– Ти добре знаєш цей замок.

– Знав колись.

– Десь під нами є крипта, де сидять у пітьмі старі королі з дому Старк. Мої люди не знайшли до них шляху. Обшукали усі льохи та сховища, навіть підземелля з цюпами, але…

– До крипти немає входу з підземель, мосьпані.

– А ти можеш показати той вхід?

– Там нічого немає, крім…

– …мертвих Старків? Авжеж. Так сталося, що мої улюблені Старки – мертві Старки. То ти знаєш дорогу чи ні?

– Знаю.

Він не любив крипту раніше, і не полюбив відтоді. Але бувати йому там доводилося.

– То покажи. Осавуле, візьміть ліхтар.

– Мосьпані знадобиться теплий кожух, – застеріг Теон. – Доведеться вийти назовні.

Коли вони вийшли з палати, сніг валив ще рясніше. Пані Турстан загорнулася у соболі. Стражники, утушковані в кобеняки з каптурами, ледве відрізнялися від сніговиків; лише туман подиху в повітрі показував, що вони ще живі. На мурах палали багаття у марній спробі відігнати морок. Маленький загін мусив дибати через недоторкане поле свіжого снігу, що сягав середини литок. Намети у дворищі майже сховалися під білими шапками, причавлені до землі їхньою вагою.

Вхід до крипти знаходився у найстарішій частині Зимосічі, коло підніжжя Першовежі, де ніхто не жив багато століть. Рамзай спалив її при погромі замку; чимало з того, що тоді не згоріло, впало і потрощилося. Залишилася хіба що порожня шкаралупа, в якій один бік стояв відкритий стихіям і потроху засипався снігом. Навколо валялося безліч уламків: шматки стін, змуровані каменярами, спалені сволоки, побиті химери. Майже все укрив сніг, але й над ним ще витикалася одна з химер, шкірячись і витріщаючись сліпими очима у небо.

«Отут вони знайшли Брана після падіння.» Теон того дня полював разом із князем Едардом та королем Робертом, не здогадуючись про лихі новини, що чекали в замку. Він згадав обличчя Робба, коли йому розповіли. Ніхто не чекав, що скалічений хлопчик виживе. «Боги не змогли вбити Брана, і я не зміг.» Думка була химерна, а спогад про те, що Бран може бути десь живий – ще химерніший.