Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 82 страниц)

Над ним з’явилася постать Джорага Мормонта.

– Якщо відчеплю від кільця, то робитимеш, що скажу?

– А танцювати скажеш? Бо танцювати важкувато – ніг не відчуваю. Може, відвалилися? А в іншому я весь твій. Присягаюся честю Ланістерів.

– Ланістери не мають честі.

Все ж пан Джораг відчепив ланцюги від кільця у стіні. Тиріон зробив два хиткі кроки і впав. Кров повернулася до рук, а сльози – на очі. Він закусив губу і мовив:

– Хай куди треба йти, тобі доведеться мене котити.

Але дебелий лицар не покотив його, а поніс, піднявши над долівкою за ланцюг між зап’ястками.

Трапезна «Гостиного двору» – плутанина ванькирів та штучних печер – вибудувана була навколо затишного дворику, що розташувався посередині. Там плетиво квітучої лози на візерунчастій решітці кидало химерні тіні на плитнякову підлогу з зеленим та ліловим мохом, що витикався між каменів. Світлом і тінями рухалися туди-сюди дівчата-невільниці, розносячи глеки вина, пива та якогось зеленого напою з льодом, що пахкотів м’ятою. О цій вранішній годині зайнятий був хіба один столик із двадцяти.

За одним із зайнятих якраз сидів карлик. Чисто голений, з рожевими щоками, шапкою брунатного волосся, важким лобом та приплюснутим носом, він умостився на високому стільці з дерев’яною ложкою в руці та роздивлявся червоними напухлими очима миску якогось синюватого харчу. «Бридка почвара» – подумав Тиріон. Карлик, здавалося, почув його думки або відчув погляд – бо підняв голову, уздрів Тиріона, і ложка випала йому з руки.

– Він мене бачив! – застеріг Тиріон Мормонта.

– То й що?

– Він мене знає. Знає, хто я такий.

– То що, тебе в мішок запхати, щоб ніхто не бачив? – Лицар торкнувся руків’я меча. – Якщо він захоче тебе забрати, хай спробує.

«Еге ж, хай спробує собі на лихо, – подумав Тиріон. – Як той карлик здолає цього здорованя? Його ж ледь від землі видно!»

Пан Джораг зайняв столик у тихому кутку і замовив наїдки та напої. Вони поснідали теплими м’якими коржами, рожевим кав’яром, ковбасами у меду та смаженими кониками, а запили гірко-солодким чорним пивом. Тиріон їв так, наче приїхав з голодного краю.

– А ти нівроку до їжі допався, – зауважив лицар.

– Я чув, у пеклі годують різною гидотою. То хоч зараз наїмся.

Тиріон зиркнув на двері, до яких щойно увійшов чоловік – високий та сутулий, з гострою бородою, пофарбованою ліловими плямами. «Мабуть, тирошійський купець.» Разом із ним увірвалися уривки галасу: плач мартинів, сміх жінок, голоси торговців рибою. Тиріонові мало не здалося, що він бачить Іліріо Мопатіса – але то лише один із невеличких білих слонів проминув передні двері заїзду.

Мормонт намазав на корж трохи кав’яру і вкусив шматочок.

– Ти когось чекаєш?

Тиріон знизав плечима.

– Ніколи не знаєш, кого вітром принесе. Мою єдину кохану, батьків привид… чи, приміром, пташку-качура. – Він кинув до рота коника і захрумтів ним. – Непогано. Як для комахи.

– Минулого вечора тут тільки й балачок було, що про Вестерос. Якийсь князьок-вигнанець винайняв «Золоту Дружину», щоб силоміць повернути собі втрачені землі. Половина капітанів у Волантисі наввипередки поспішає вгору річкою до Волон Терису – пропонувати йому свої кораблі.

Тиріон саме ковтав нового коника і мало ним не вдавився. «Він кепкує, абощо? Скільки він знає про Грифа з Аегоном?»

– Побий мене лиха година! – мовив він. – А я ж хотів сам винайняти «Золоту Дружину». Треба якось повертати собі Кастерлі-на-Скелі.

«Невже це якась витівка Грифа? Навмисне поширює брехливі чутки? Якщо тільки…» А раптом гарненький принцик проковтнув принаду? Повернув на захід замість сходу, покинув сподівання на шлюб із королевою Даянерис… «Покинув драконів? Чи дозволить йому Гриф?»

– Я б і тебе залюбки винайняв, добрий лицарю. Адже батькове господарство – моє за правом. Присягни мені мечем, і коли я посяду свій стіл, то потоплю тебе в золоті.

– Якось я бачив людину, потоплену в золоті. Видовисько не з веселих. А меча мого ти матимеш хіба що в своїх тельбухах.

– Найпевніший засіб, коли раптом живіт заколодить, – зауважив Тиріон. – Мого батька попитай, коли не віриш.

Він потягнувся до кухля і зробив повільний ковток, намагаючись нічого не виказати обличчям. Напевне, то була хитрість, щоб приспати підозри волантинців. «Надурити капітанів, за всяку ціну посадити своїх людей на кораблі, а в морі захопити їх собі. Чи не це замислив Гриф?» Хтозна, може і спрацювати. У «Золотій Дружині» служило десять тисяч загартованих слухняних вояків. «Вояків, але не жеглярів. Грифові доведеться тримати меча коло кожної горлянки, а коли у Невільницькій затоці дійде до бійки…»

Повернулася служниця.

– Пані вдовиця приймуть вас наступним, шляхетний лицарю. Ви принесли їм дарунок?

– Так. Дякую.

Пан Джораг пхнув монету в долоню дівчини і відіслав геть. Тиріон насупився.

– Що за вдовиця така?

– Вдовиця-бережниця. На схід від Ройни її досі звуть хвойдою Вогарро, хоча ніколи у обличчя.

Але справа ніяк не хотіла ставати яснішою.

– А Вогарро – це був?…

– Слон, сім разів тріарх, дуже багатий, чиє могуття стояло на березі, а не плавало у морі. Інші люди будували кораблі та подорожували ними, а він будував пришиби і комори, купував і продавав крам, міняв гроші, страхував власників кораблів проти небезпек моря. Невільницькою торгівлею теж не гребував. А тоді захопився деким зі свого товару – постільною рабинею, навченою в Юнкаї науки семи зітхань. Коли про те дізналися, то зчинився великий рейвах… а ще більший – коли Вогарро звільнив рабиню і взяв собі за дружину. По його смерті вона перебрала на себе всі його справи. Звільнений раб не може жити у межах Чорної Стіни, тому маєток Вогарро її змусили продати, і відтоді вона оселилася тут, у «Гостиному дворі». Минуло тридцять два роки, а вона досі тут. Онде позаду тебе, у глибині двору – то вона і є. Сидить, приймає гостей та прохачів за своїм звичним столом. Ні, не витріщайся. Зараз вона з кимось балакає. Коли скінчить – настане наша черга.

– І оця стара шкиринда тобі допоможе? Як?

Пан Джораг підвівся.

– Дивись – і побачиш. Вона саме звільняється.

Тиріон зіскочив зі стільця, брязкаючи кайданами. «Сподіваюся на корисну науку.»

У обличчі жінки, що сиділа в своєму кутку двору, було щось від хитрої лисиці, а в очах – від мудрої змії. Біле волосся з роками так порідшало, що не ховало рожевого черепа. Під одним оком збереглися тонкі, ледь помітні рубці – там ніж вирізав їй сльозу. На столі валялися рештки сніданку: риб’ячі голові, кісточки оливок, недогризки хліба. Тиріон не міг не помітити вдалого вибору «звичного столу»: суцільний камінь за спиною, з одного боку – зелена арка для входу та виходу гостей, чудовий огляд передніх дверей заїзду… і водночас власне розташування сховане тінями та майже непомітне.

Стара побачила Тиріона і посміхнулася.

– Карлик! – промуркотіла вона голосом водночас м’яким і лиховісним. Посполитою вона розмовляла лише з легким натяком на чужу вимову. – Останнім часом у Волантисі карликів аж кишить, мені чомусь так здалося. Цей уміє робити цікаві витівки?

«Уміє, – хотів відповісти Тиріон. – Дайте арбалета – покажу свою улюблену.»

– Ні, – відповів пан Джораг.

– Шкода. Колись я мала мавпочку, то вона чого тільки не вміла. Ваш карлик нагадав мені її. То це він – подарунок?

– Ні. Ось я вам приніс.

Пан Джораг видобув пару рукавичок і ляснув ними по столі поряд із іншими дарунками, отриманими вдовицею зранку: срібним келихом, візерунчастим віялом з тонких, майже прозорих нефритових листків, старовинним спижевим кинджалом, карбованим рунами. Поруч з ними рукавички виглядали дешевим несмаком.

– Рукавички на старі хирляві рученята! Як мило! – мовила вдовиця, не зробивши навіть спроби торкнутися подарунку.

– Я їх купив на Довгому Мості.

– На Довгому Мості можна купити майже все. Рукавички, раба, мавпу. – Роки зігнули вдовиці спину неоковирним горбом, але палючих чорних очей не загасили. – Тепер кажіть старій кволій удові, чим вона може вам прислужитися.

– Нам потрібно швидко дістатися Меєрину.

Одне слово перевернуло світ Тиріона Ланістера догори дригом. Одне-єдине слово. «Меєрин.» Чи не почулося йому?

Одне слово. «Меєрин. Він сказав: Меєрин. Він везе мене до Меєрину.» Меєрин означав життя. Чи принаймні надію на життя.

– Навіщо ви прийшли до мене? – запитала вдовиця. – Я не маю жодного корабля.

– Зате вам заборгувало безліч капітанів.

«Він казав, що повезе мене до королеви. Так, але до якої? То мене не продадуть Серсеї, а подарують Даянерис Таргарієн? Саме тому він і голову мені не відрубав. Ми їдемо на схід! А Гриф зі своїм принцом – на захід. От кляті йолопи.»

Е ні, цього вже було забагато. «Змови у змовах, огорнуті змовами. Але зрештою всі ведуть до драконової пащеки.» З Тиріонових вуст зірвався напад навіженого реготу – і ніяк не хотів спинятися.

– Вашого карлика зараз хапко вхопить, – зауважила вдовиця.

– Мій карлик зараз замовкне, бо я йому цурку до рота заб’ю.

Тиріон затулився долонями, а в голові крутилося одне слово: «Меєрин!» Тим часом удовиця-бережниця вирішила на карлика не зважати.

– Чи не випити нам? – запитала вона лицаря.

Служниця налила два зелені скляні келихи для пана Джорага та вдовиці; у повітрі над ними літали порошинки. Тиріонові геть пересохло в горлі, але йому ніхто нічого не налив. Удовиця зробила ковток, побовтала вино у роті, ковтнула.

– Всі інші вигнанці наготувалися на захід – так чули ці старі вуха. Всі ті капітани, які мені заборгували, скачуть один поперед одного, щоб доправити туди воїнів «Золотої Дружини» і висмоктати трохи золотця з її скринь. Наші шляхетні тріархи теж долучилися до справи десятком бойових кораблів, які безпечно проводять флот до Порогів. Свою згоду дав навіть старий Доніфос. Така визначна пригода, така слава й шана її учасникам. А вам, пане лицарю, з якогось дива треба в інший бік.

– Мої справи – на сході.

– Що ж це за справи такі, благаю, розкажіть? Авжеж не раби – срібна королева поклала край невільницькій торгівлі. Бійцівські ями вона зачинила, тож смаку крові ви там теж не скуштуєте. Що в Меєрині є такого жаданого для вестероського лицаря? Цегла? Оливки? Дракони? О! То ось у чому справа! – Усмішка старої стала хижою та ядучою. – Чула я розмови, що срібна королева годує їх плоттю немовлят, а сама купається у крові цнотливих дівчат і щоночі бере до ліжка нового коханця.

Вуста пана Джорага суворо стиснулися.

– Юнкайці ллють вам у вуха отруту. Ясна пані не повинні вірити таким бридким чуткам.

– Я не пані. Та навіть хвойда Вогарро вміє відрізнити смак облуди й наклепу. Правда те, що драконова королева таки має ворогів… Юнкай, Новий Гіс, Толос, Карф… а скоро ним стане і Волантис. Вам кортить потрапити до Меєрину? То почекайте, пане лицарю. Скоро тут почнуть винаймати сердюків, а кораблі наставлятимуть весла і вітрила на схід, щоб здолати срібну королеву і зруйнувати її владу. Тигри полюбляють шкірити зуби і чепірити пазурі, така їхня хижа доля… але і слони здатні убивати, якщо їм погрожують. Малакво жадає скуштувати смак слави, Нієсос чималу частку своїх статків здобув работоргівлею. Щойно місце у тріархії дістанеться Аліосові, Парквело або Беліхо – флоти вийдуть в море і піднімуть вітрила.

Пан Джораг насупився.

– Але якщо до тріархії повернеться Доніфос…

– Спершу туди повернеться Вогарро – володар мого серця, мертвий вже тридцять років.

Позаду них якийсь жегляр гучно заревів:

– Оце вони звуть пивом?! Трясця! Та мені мавпа кращого пива насцить!

– Тобі хоч які сцяки наливай – усе вижлуктиш, – відповів інший голос.

Тиріон крутнувся назад, без надії сподіваючись побачити Качура та Хальдона. Але побачив лише двох незнайомців… і карлика, що стояв за кілька кроків і уважно на нього витріщався. Чомусь його обличчя здалося Тиріонові знайомим.

Тим часом удовиця обережно ковтнула ще вина.

– Серед перших слонів були жінки, – мовила вона, – ті самі, які приборкали тигрів і скінчили старі війни. Тріанна поверталася до тріархії чотири рази. Але на жаль, те сталося вже триста років тому. Відтоді Волантис не мав жінки-тріарха, хоча чимало жінок мають право голосу. Звісно, то жінки чесних родів, що живуть у стародавніх палацах за Чорною Стіною, а не створіння мого штибу. Спершу Стара Кров дозволить голосувати своїм собакам та дітям, аби не відпущенцям. Ні, обрано буде Беліхо, а можливо, Аліоса… але в кожному разі буде війна. Принаймні є така думка.

– А яка ваша думка? – запитав пан Джораг.

«Добре, – подумки схвалив Тиріон. – Доречне запитання.»

– Я теж гадаю, що буде війна. Але не така, яку хочуть вони. – Стара нахилилася уперед, виблискуючи чорними очима. – Гадаю, червоний Ра-Гльор має в цьому місті більше вірян, ніж усі інші боги, разом узяті. Ви чули проповіді Бенерро?

– Минулого вечора.

– Бенерро вміє бачити прийдешній день у вогні, – мовила вдовиця. – Тріарх Малакво намагався винайняти «Золоту Дружину», ви не знали? Хотів вичистити червоний храм, а Бенерро покласти під меч. Але тигровим шкурам наказати цього не сміє – з них половина вклоняється Господові Світла. Ой, лихі часи настали у Старому Волантисі, навіть для старих удовиць у зморшках. Але не такі лихі й наполовину, як у Меєрині. Така моя думка. То скажіть мені, пане… навіщо вам до срібної королеви?

– Це мій клопіт. Я можу заплатити за перевіз, і непогано. Срібла в мене досить.

«Дурень, – подумав Тиріон. – Гроші їй ні до чого, їй потрібна повага. Ти чув хоч слово з того, що вона казала?» І знову зиркнув за плече. Карлик трохи наблизився до їхнього столу. А в руці начебто тримав ніж. Тиріонові стали дибки волосини на потилиці.

– Залиште срібло собі. Я маю золото. І зиркати на мене отак не треба, пане лицарю. Я надто стара, щоб мене лякала ваша скривлена мармиза. Бачу, ви бували в бувальцях. І меча при боці маєте довгого. Але тут моя влада, моє панство-господарство. Варто мені пальцем ворухнути – і вас повезуть до Меєрину прикутим до весла у череві галери.

Стара підняла нефритове віяло і розгорнула його. Негайно зашурхотіло листя, ліворуч від старої з’явився чоловік, що вислизнув із зарослої зеленню арки. Обличчя його було змережане рубцями, а в руці він тримав зброю – важкий короткий тесак.

– Напевне, хтось у цьому місті порадив вам шукати вдовицю-бережницю. Але чи попередив берегтися вдовиних синів? Якщо ні, то дарма. Втім, сьогодні такий чудовий ранок, і заради нього я спитаю ще раз. Навіщо ви прагнете дістатися Даянерис Таргарієн, яку півсвіту хоче бачити мертвою?

Обличчя Джорага Мормонта потемніло з люті, але він відповів:

– Щоб служити їй. Захищати. Померти за неї, якщо буде треба.

Вдовиця засміялася.

– То ви зібралися її рятувати, абощо? Від стількох ворогів, що годі й порахувати, від безлічі гострих мечів у їхніх руках… і ви хочете, щоб бідна вдовиця в таке повірила? В те, що ви – правдивий, звитяжний та великодушний вестероський лицар, який перетнув півсвіту, аби лише прийти на поміч красній… ну, вона вже не діва, але, сподіваюся, досі красна.

Вдовиця засміялася знову.

– Гадаєте, її розважить ваш карлик? Вона купатиметься у його крові, як гадаєте, чи вдовольниться, відрубавши голову?

Пан Джораг завагався, тоді мовив:

– Цей карлик – насправді…

– Я знаю, хто цей карлик насправді. – Її чорні очі, твердіші за камінь, обернулися на Тиріона. – Вбивця короля і родичів, свавільник, зрадник, перевертень. Одне слово – Ланістер.

Останнє слово вона вимовила як лайку.

– То що ж ти, маленький чоловічку, хочеш запропонувати драконовій королеві?

«Ненависть» – хотів відповісти Тиріон. Але натомість розвів руки так широко, як дозволяли кайдани.

– Все, чого вона забажає. Мудру пораду, сороміцький жарт, кумедні вихиляси. Свого прутня, якщо їй смакуватиме. А ні – тоді язика. Можу повести на бій її військо або розтерти стомлені п’яти – все, що її милості заманеться. І попрохаю лише однієї нагороди: хай мені дадуть змогу зґвалтувати і вбити рідну сестру.

На обличчі старої знову з’явилася посмішка.

– Цей хоча б чесний, – зауважила вона. – Що ж до вас, пане лицарю… Я знала з десяток вестероських лицарів і ще тисячу шукачів пригод того самого штибу, але жоден не був такий чистий душею, аж неземний, яким ви себе тут змалювали. Чоловіки – звірі, самозакохані та брутальні. Хай які ніжні та чемні слова ти від них чуєш, за ними завжди стоїть темний намір. Тому вам, лицарю, я не довіряю.

Стара відмахнулася від них віялом, наче від мух над головою.

– Хочете до Меєрину – пливіть самі й руками загрібайте. Мені нема чим вам допомогти.

І тут розчахнулися брами всіх семи пеклів.

Пан Джораг почав підводитися, вдовиця рвучко клацнула віялом, її порізаний рубцями охоронець вислизнув із тіней… а позаду заверещала дівчина. Тиріон крутнувся саме вчасно, щоб помітити, як до нього біжить карлик. «Та це ж дівчина і є, – раптом второпав він, – дівчина у чоловічому вбранні. А отим ножем вона хоче мене випатрати.»

На якусь половину удару серця пан Джораг, удовиця і порізаний застигли, мов камінь. З-за найближчих столиків витріщалися роззяви, не забуваючи сьорбати пиво та вино – але жоден не ворухнувся втрутитися. Тиріон, змушений рухати одразу обома руками, ухопив зі столу глек – на щастя, довжини ланцюгів вистачило. Він стиснув шийку рукою, сіпнувся, вихлюпнув рідину в обличчя карлиці-нападниці, а тоді відскочив убік уникнути удару. Глек розбився на підлозі – тій самій, що зразу ж підскочила догори і вдарила його по голові. Раптом дівчина знову опинилася поруч. Тиріон перекотився набік, лезо ножа встромилося у підлогу, дівчина смикнула зброю на себе, знову здійняла…

…і повисла над підлогою, скажено хвицяючи ногами у руках пана Джорага.

– Ні! – заскиглила вона посполитою мовою Вестеросу. – Пустіть!

Тиріон чув, як у відчайдушних спробах звільнитися репнула її сорочка. Мормонт тримав її за комір однією рукою, а іншою викручував кинджал.

– Годі вже тобі!

Тут з’явився власник закладу з кийком у руці. Побачивши розбитий глек, він нищівно вилаявся і завимагав розказати йому, що тут сталося.

– Битва карликів! – реготнув у відповідь тирошієць із ліловою бородою.

Тиріон блимнув очима на дівчину, що судомилася у повітрі.

– Чому? – запитав він. – Що я тобі зробив?

– Його вбили! – Раптом її залишила остання воля до спротиву. Тіло обвисло у Мормонтових руках, очі налилися слізьми. – Мого брата! Його схопили і вбили!

– Хто вбив? – запитав Мормонт.

– Жеглярі. З Семицарства. П’ятеро, усі п’яні. Побачили наш турнір на площі та пішли за нами. Коли зрозуміли, що я дівчина, то мене пустили, а брата забрали і вбили. Відрізали йому голову!

Тиріона раптом наче грім ударив. «Наш турнір на площі!» Він зрозумів, хто і звідки ця дівчина.

– Ти їздила на свині? – запитав він. – Чи на собаці?

– На собаці, – схлипнула вона. – На свині завжди сидів Оппо.

«Карлики з Джофріного весілля.» Саме з них почалися негаразди того вечора. «Чи не диво – зустріти їх за півсвіту звідти?» А може, і не диво. «Якщо вони мали хоч півстільки розуму, як їхня свиня, то втекли з Король-Берега негайно після смерті Джофа – поки Серсея не повісила на них частку вини у загибелі свого синочка.»

– Пустіть її, добрий лицарю, – сказав він панові Джорагу Мормонту. – Вона нічого нам не заподіє.

Пан Джораг зронив малу карлицю на підлогу.

– Мені шкода твого брата… але до його смерті ми не причетні.

– Він причетний! – Дівчина зіп’ялася на коліна, притискаючи розірвану і просяклу вином сорочку до малих блідих груденят. – Це він був їм потрібен! Вони думали, що Оппо – це він!

Дівчина зарюмсала, благаючи про допомогу всіх, хто її чув:

– Він має загинути так само, як мій бідолашний братик! Прошу вас, допоможіть! Убийте його, хто-небудь!

Господар закладу схопив її за руку, підсмикнув за ноги і заволав волантинською, хто має платити за весь розгардіяш.

Вдовиця-бережниця подарувала Мормонтові холодний погляд.

– Лицарі захищають слабких і боронять невинних, так кажуть люди. А я – найпрекрасніша діва у всьому Волантисі. – Її регіт був повен гіркого презирства. – Як тебе звуть, дитино?

– Копка.

Стара щось сказала власникові закладу мовою Старого Волантису. Тиріон з відомих йому слів розібрав наказ відвести малу до її помешкань, дати вина і знайти сухий одяг.

Коли вони пішли, вдова роздивилася Тиріона, виблискуючи чорними очима.

– Мені здавалося, чудовисько має бути більшим. Твоє життя, коротуне, на Вестеросі коштує княжого титулу. На жаль, тут його ціна трохи нижча. Та гадаю, варто все ж тобі допомогти. Волантис – не надто безпечне місце для карликів. Так мені чомусь здається.

– Ви надзвичайно добрі. – Тиріон подарував їй свою найсолодшу усмішку. – То може, знімете з мене оці чарівні залізні обручки? Чудовисько має лише половину носа, яка відчайдушно свербить, а ланцюги закороткі, щоб її почухати. Я можу навіть подарувати їх вам – аби ваша ласка.

– Неймовірна щедрість. Але я свого часу вже носила залізо. Тепер віддаю перевагу золоту і сріблу. Сумно сказати, але тут, у Волантисі, кайдани та ланцюги коштують дешевше за черствий хліб. До того ж закон забороняє допомагати збіглим невільникам.

– Я не невільник.

– Кожен, кого запопали людолови, співає тієї самої пісні. Я не насмілюся допомогти тобі… тут. – Вона знову нахилилася уперед. – За два дні коч «Селаесорі Кворан» наставить вітрило на Карф через Новий Гіс. Він повезе цину та залізо, сувої вовни та мережива, п’ять десятків мирійських килимів, засолений труп, двадцять глеків драконоперцю і одного червоного жерця. Вам варто сісти на цей корабель.

– Сядемо, – відповів Тиріон, – дякую за пораду.

Пан Джораг спохмурнів.

– Нам треба не до Карфу.

– Корабель не дістанеться Карфу. Бенерро бачив це у вогні. – Стара посміхнулася хитро та лиховісно.

– Як скажете, – вишкірився Тиріон. – Якби я був волантинцем, ще й вільним, ще й належного роду, ви, пані, мали б за себе мій голос на обранні тріарха.

– Я не пані, – відповіла вдова, – а лише хвойда мого Вогарро. Вам краще зникнути звідси, поки не з’явилися тигри. Якщо вам пощастить дістатися вашої королеви, перекажіть їй послання від рабів Старого Волантису.

Вона торкнулася блідого рубця на зморшкуватій щоці, де їй вирізали татуювання сльози.

– Скажіть, що ми чекаємо. Скажіть, хай приходить скоріше.