Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 82 страниц)

– Ти маєш скуштувати, – мовила Листянка і дала Бранові дерев’яну ложку.

Хлопчик сторожко зиркнув у миску.

– Що це таке?

– Каша з розтертого насіння оберіг-дерев.

Від її вигляду Брана чомусь почало нудити. Він знав, що червоні жилки – то смола оберіг-дерева, але у світлі смолоскипів вона підозріло скидалася на кров. Він занурив ложку в кашу, тоді завагався.

– Оце зробить мене зеленовидцем?

– Зеленовидцем тебе зробить твоя кров, – відповів князь Брінден. – А каша допоможе розбудити твій хист і одружити з деревами.

Бран не хотів одружуватися з деревом… але хто інший одружився б з таким калікою, яким він став?

«Тисяча очей, сотня шкур, мудрість, глибша від коренів одвічних дерев. Зеленовидець.»

Він ухопив ложку і з’їв трохи каші. На смак вона була гірка, хоч і не така, як розтерті жолуді. Ковтнути першу ложку було найважче; Бран трохи не виблював її назад. Друга смакувала краще, а третя здалася майже солодкою. Решту він закинув до рота, гарячково працюючи ложкою. Чому він вважав її гіркою? Каша смакувала медом, свіжим снігом, перцем, корицею та останнім поцілунком матінки. Порожня миска вислизнула з пальців і заторохтіла на підлозі.

– Я нічого не відчуваю. Що має статися далі?

Листянка торкнулася його руки.

– Дерева тебе вчитимуть. Дерева все пам’ятають.

Вона підняла руку, і печерою рушили інші співці; один за одним вони гасили смолоскипи. Темрява погустішала і насунулася просто на них.

– Заплющ очі, – мовив триокий гайворон. – Вийди зі своєї шкіри, як робиш, коли переходиш у вовка. Але цього разу переходь у корені. Рушай ними крізь землю до дерев на пагорбі. І розкажи, що ти бачиш.

Бран заплющив очі й вислизнув зі своєї шкіри. «У корені, – подумав він. – У оберіг-дерево. Стати деревом.» На мить він побачив огорнуту пітьмою печеру, почув гомін річки унизу.

І раптом опинився у рідній домівці.

Князь Едард Старк сидів на камені біля глибокого чорного ставка у божегаї. Бліді корені серце-дерева зміїлися навколо нього, наче покручені, костуваті руки якогось старого. На колінах князя Едарда лежав обіручник Лід, якому він чистив лезо олійною ганчіркою.

– Зимосіч, – прошепотів Бран.

Батько підняв голову.

– Хто тут? – запитав він, обернувся…

…і Бран налякано відсахнувся. Батько, чорний ставок, божегай – все зблідло і зникло. Він знову опинився у печері, де білі товсті корені оберіг-престолу тримали в обіймах його тіло, наче матір – рідне дитя. Попереду спалахнув смолоскип.

– Розкажи, що ти бачив.

Здалеку Листянка здавалася майже дівчинкою, не старшою за Брана чи одну з його сестер. Але зблизька на ній виднілися сліди довгих років – двох століть, якщо вірити її власним словам.

Бранові пересохло в горлянці. Він ковтнув.

– Зимосіч. Я повернувся до Зимосічі. Я бачив батька! Він не мертвий, він живий, я бачив його, він знову в Зимосічі, знову живий!

– Ні, – відповіла Листянка. – Його немає, хлопчику. Не намагайся викликати його назад з мертвих.

– Я бачив його! – Бран відчував щокою шорстке дерево. – Він чистив Лід.

– Ти бачив те, що бажав бачити. Твоє серце лине до батька і до рідного дому. Саме тому ти побачив їх.

– Людина має навчитися дивитися, перш ніж матиме надію бачити, – мовив князь Брінден. – Ти, Бране, бачив лише тіні днів минулих. Ти ж дивився очима серце-дерева у твоєму божегаї, а для дерев час тече інакше, ніж для людей. Сонце і ґрунт, вода і повітря – ось які речі розуміє оберіг-дерево, зовсім не дні, роки та століття. Для людей час є річкою, нас несе її течія від минулого дня до прийдешнього, завжди в одному напрямку. Ми захоплені його потоком і нічого не можемо вдіяти. Але дерева живуть інакше. Вони вкорінюються, ростуть і помирають у тому самому місці. Потік не несе їх нікуди. Дуб є жолудем, жолудь є дубом. А оберіг… тисяча людських років – то лише мить для оберіг-дерева. Саме тому крізь них, як крізь браму, ти і я можемо заглядати у минуле.

– Але, – заперечив Бран, – батько мене чув!

– Він чув шепіт на вітрі, шурхіт у листі. Ти не зможеш до нього заговорити, хай як силуйся. Я знаю, Бране, бо маю власних привидів. Брата, якого любив. Брата, якого ненавидів. Жінку, яку жадав. Крізь дерева я досі їх бачу, але жодне моє слово ніколи їх не досягає. Минуле лишається в минулому. Ми можемо з нього вчитися, але не здатні змінити.

– Чи побачу я ще колись свого батька?

– Коли ти опануєш свій хист, то зможеш дивитися, де схочеш, і бачити все, що бачать дерева – від дня учорашнього до минулого року і найпрадавніших століть. Люди проживають свої життя, впіймані у вічному сьогоденні, плаваючи між туманами спогадів та морями тіней, що ховають від нас дні прийдешні. Деякі метелики ціле життя своє вичерпують за один людський день, але й така крихітна мить має здаватися їм довгою, як нам – роки й десятиріччя. Дуб живе три століття, краснодерево – три тисячоліття. Оберіг-дерево житиме вічно, якщо його не чіпати. Пори й роки пролітають повз нього тріпотінням крилець метелика, а минуле, теперішнє і майбутнє злиті в одне. Зір твій не буде обмежено самим лише божегаєм твоїх дідів-прадідів. Співці різьбили обличчя на серце-деревах, щоб збудити їх, і саме цими очима вчиться бачити новий зеленовидець… але з часом ти зможеш заглядати далеко за межі дерев.

– Коли?! – запалився Бран.

– За рік, за три чи десять. Цього я не бачив на власні очі, але обіцяю, з часом ти зумієш. Проте я втомився, і мене кличуть дерева. Продовжимо вранці.

Ходор відніс Брана назад до його печери, стиха бурмочучи «Ходор». Попереду йшла Листянка зі смолоскипом. Він сподівався, що там будуть і Мейра з Йодженом – хотів розповісти про все, що бачив. Але їхня затишна западинка у скелі була холодна і порожня. Ходор обережно поклав Брана на ліжко, вкрив хутрами і запалив вогонь. «Тисяча очей, сотня різних шкур, мудрість, глибша за корені одвічних дерев.»

Вдивляючись у полум’я, Бран вирішив, що не спатиме, доки не повернеться Мейра. Він знав, що Йоджен засмутиться, а Мейра за нього зрадіє. Але незчувся, як заплющив очі…

…і знову опинився у Зимосічі, у божегаї, поруч зі своїм батьком, на якого дивився згори. Цього разу князь Едард виглядав значно молодшим, мав брунатне волосся без сліду сивини. Схиливши голову, він молився: «…хай вони виростуть братами один одному, поєднані щирою любов’ю… і хай пані дружина знайде в своєму серці змогу пробачити…»

– Батьку. – Бранів голос був шепотом на вітрі, шурхотом у листі. – Батьку, це я. Це Бран. Брандон.

Едард Старк здійняв очі й кинув довгий погляд на оберіг-дерево, суплячи брови, але не вимовив ані слова. «Батько мене не бачить» – зрозумів Бран у відчаї. Він хотів сягнути, доторкнутися, але міг лише дивитися і слухати. «Я в дереві. Я всередині серце-дерева, дивлюся його червоними очима. Але оберіг-дерево розмовляти не вміє, тому не можу і я.»

Едард Старк повернувся до молитви. Бран відчув, як на очі навертаються сльози. Чи його власні, а чи оберіг-дерева? «Якщо заплачу я, чи заплаче зі мною дерево? Чи потече з його очей кривавий сік?»

Решта батькових слів потонула у раптовому стукоті дерева по дереву. Едард Старк розтанув, розчинився, наче туман під вранішнім сонцем. Тепер у божегаї танцювало двійко дітей, вимахувало зламаними гілками і тюгукало одне на одного. Дівчинка була старша і вища. «Ар’я!» – збуджено подумав Бран, спостерігаючи, як вона стрибає на камінь і завзято рубає хлопчика мечем, зробленим з гілки. Та цього ж не могло бути. Якби дівчинка була Ар’єю, тоді хлопчиком був сам Бран, а він ніколи не мав такого довгого волосся. «А ще Ар’я ніколи не лупцювала мене у двобої так, як дівчинка лупцює його.» Вона сікнула хлопчину по стегні так люто, що ноги вилетіли з-під малого, а сам він звалився у ставок і почав галасувати, шалено плескаючи руками.

– Тихо, дурнику! – мовила дівчинка, відкидаючи власну гілку. – Це ж лише вода. Хочеш, щоб Стара Мамка почула і побігла до пана батька?

Вона стала на коліна й витягла брата зі ставка, та перш ніж вони почали знову, видіння зникло.

По тому спалахи видінь почастішали, і зрештою Бран загубився та запаморочився. Більше він не бачив ані батька, ані схожої на Ар’ю дівчинки – лише жінку, важку дитиною, що виринала голою з чорного ставка, капотячи водою, тоді ставала на коліна перед деревом і благала старих богів про сина, що помститься за неї. Далі з’явилася дівчина з брунатним волоссям, струнка, наче спис, що стала навшпиньки і поцілувала у вуста молодого лицаря, на зріст не нижчого за Ходора. Темноокий юнак, блідий та суворий обличчям, зрізав три гілки з оберіг-дерева і переробив їх на стріли для лука. Дерево меншало з кожним новим видінням, поки звичайні дерева ставали пагонами і зовсім зникали, поступаючись іншим деревам, які теж меншали і зникали. А тоді Бран побачив суворе обличчями, високе і могутнє панство у хутрах та кольчугах. Деякі з панів здалися йому схожими на подоби, бачені у крипті, але зникли з очей, перш ніж він пригадав імена.

Далі на його очах чоловік з бородою кинув іншого на коліна перед серце-деревом. Наперед крізь купи темно-червоного листя виступила біловолоса жінка зі спижевим серпом у руці.

– Ні! – вигукнув Бран, – ні, не треба!

Але його не чули – так само, як не чув батько. Жінка схопила бранця за волосся, наклала йому серпа на горлянку і черконула одним швидким рухом. Крізь імлу століть скалічений хлопчик спостерігав, як ноги чоловіка витанцьовують свій останній танок на землі, як життя витікає з нього червоним потоком… і в цю мить Брандон Старк відчув смак крові.

Джон

Ближче до полудня нарешті визирнуло сонце – після семи днів похмурого неба та снігових буревіїв. Деякі замети стали вже вищі за людину, але шафарі всенький день трудилися заступами і вичистили доріжки, як зуміли. На Стіні замиготіли спалахи, кожна тріщина і западина замерехтіла світлою блакиттю.

За сто сажнів од землі стояв і дивився на страхолюдну пущу Джон Сніговій. Серед дерев унизу крутився північний вітер, здіймаючи з найвищих гілок пишні білі хмари скрижанілих сніжинок, схожі на льодяні прапори. Ніщо інше не ворушилося. «Жодних ознак життя.» Це його не заспокоювало. Найстрашніше за Стіною не було живим. І все ж таки…

«Визирнуло сонце, сніг припинився. Може, ще місяць мине, доки ми матимемо таку ж чудову нагоду. А може, аж до весни не розвидніє.»

– Хай Емет збере своїх підопічних, – сказав він Скорботному Едові. – Нам знадобиться супровід. Десятеро розвідників, озброєних драконосклом. Хай готуються вирушити за годину.

– Авжеж, пане воєводо. Хто очолить?

– Я сам.

Кутики Едового рота опустилися ще нижче, ніж зазвичай.

– Дехто каже, воєводі краще сидіти у теплі та безпеці південніше Стіни. Я б такого ніколи не ляпнув, крийте боги, але дехто каже, як от тобі раз.

Джон посміхнувся.

– То хай дехто навчиться припинати язика у моїй присутності.

Раптовий подих вітру гучно заплескав полами Едового кобеняка.

– Краще нам униз, пане воєводо. Бо цей вітер зараз здмухне нас зі Стіни, а до літання я ніколи хисту не мав.

До землі вони поїхали коловоротною кліттю. Дмухав вітер – холодний, наче подих крижаного дракона у казках Старої Мамки, які Джон чув малим хлопчиною. Важка кліть хилиталася на ланцюгу, час від часу шкребла по Стіні, висікаючи з неї струмені крижаних кришталиків, що мерехтіли у сонячному сяйві, наче друзки розбитого скла.

«Скло, – міркував Джон, – стало б нам тут у пригоді. Замку Чорному не завадили б власні скляні сади – от як ті, що були в Зимосічі. Ми б тоді вирощували городину навіть посеред лютої зими.» Найкраще скло привозили з Миру, але прозора скляна шибка коштувала своєї ваги у прянощах, а зелене та жовте скло не годилося. «Потрібне золото. Маючи вдосталь грошей, ми б купили у Мирі підмайстрів-склодувів, привезли їх на північ і запропонували свободу за те, щоб вони навчили свого ремесла наших новачків. Якби ж так і вчинити. Якби ж мати золото.»

Коло підніжжя Стіни знайшовся Привид, що завзято качався у сніговому заметі. Свіжий сніг страшенно тішив великого білого лютововка. Побачивши Джона, він скочив на ноги і обтрусився. Скорботний Ед спитав:

– То він іде з вами?

– Іде.

– Розумний вовчисько. А я?

– А ти – ні.

– Розумний воєвода. Краще Привид, ніж я. Мені вже зубів бракує кусати дичаків за дупи.

– З ласки божої, дичаків ми не стрінемо. Засідлай сірого мерина.

Звістка швидко розбіглася замком Чорним. Ед ще сідлав сірого, коли дворищем затупав Бовен Марш, заміряючись запопасти Джона коло стайні.

– Пане воєводо, благаю переглянути ваше рішення. Нові братчики можуть так само легко скласти обітниці у септі.

– Септ – домівка нових богів. Старі боги живуть у лісі. Ті, хто їх шанують, проказують обітниці серед оберіг-дерев. Ви знаєте це незгірш мене.

– Шовкун прибув зі Старограду, Арон та Емрік – західняки. Старі боги не є богами їхніх пращурів.

– Я не наказую братії, яким богам вклонятися. Вони вільні обрати хоч Седмицю, хоч Господа Світла червоної жінки. Але вони обрали дерева, знаючи про всі небезпеки.

– Але ж хтозна – може, там досі блукає Плакун, винюхує здобич!

– Гай оберегів не далі, ніж за дві години верхи, навіть крізь сніг. Опівночі повернемося.

– Це надто довго. І нерозумно!

– Хай нерозумно, – погодився Джон, – але необхідно. Ці люди хочуть віддати свої життя службі у Нічній Варті, стати до лав братства, безперервний родовід якого простягається у минуле на тисячі років. Цей звичай має не меншу вагу, ніж наші обітниці. Звичаї та обітниці пов’язують нас разом, усіх: шляхетних і простих, молодих і старих, ницих і вельможних. Вони роблять нас братами.

Він ляснув Марша по плечі й додав:

– Обіцяю, пане мій – ми повернемося.

– Авжеж повернетеся, пане воєводо, – мовив великий шафар Варти, – але живими людьми чи головами на списах з видлубаними очима? Ви ж вертатиметеся глупої ночі. Сніг подекуди лежить аж до пояса. Бачу, ви берете з собою гартованих розвідників, і це добре, але Чорний Джак Булвер теж добряче знав ці ліси. Навіть Бенджен Старк, ваш власний дядько, він…

– Я маю дещо, чого не мали вони. – Джон повернув голову і свиснув. – Привиде! До мене!

Лютововк струсив сніг зі спини і підбіг до Джона легкою ристю. Розвідники розступилися, даючи дорогу; одна кобила заіржала і сахнулася, але Рорі добряче смикнув її за повід, щоб угамувати.

– Стіна ваша, пане Бовене.

Джон узяв свого коня за вузду і повів крізь браму крижаним проходом, що зміївся під Стіною.

За крижаним громаддям мовчки стояли високі дерева, огорнуті товстими білими кожухами. Привид скрадався за Джоновим конем, поки розвідники та новачки шикувалися у валку, але раптом зупинився і принюхався, паруючи подихом у морозному повітрі.

– Що таке? – запитав Джон. – Там хтось є?

Скільки він міг бачити крізь ліс, там було порожньо – але на жаль, бачив він не надто глибоко. Привид стрибнув у бік дерев, прослизнув між двома побілілими соснами і зник у хмарі снігових бризок. «Хоче полювати, але на що саме?» Джон боявся не так за лютововка, як за дичаків, яких той міг зустріти. «Білий вовк у білому лісі, ще й мовчазний, мов тінь. Вони й не знатимуть, що він наближається.» Джон знав, що ганятися за Привидом марно – вовк повернеться, коли схоче, і не раніше. Тому просто дав п’яти коню. Люди скупчилися навколо, рушили неквапним рівним кроком, трощачи копитами бахмутиків крижану кірку на снігу. Стіна потроху зникала ззаду.

Смереки та вартовини здавалися вдягненими у пухкі білі кожухи; голе чорне гілля листяних дерев прикрашали грона бурульок. Джон вислав наперед Тома Ячменя на розвідку, хоча шлях до білого гаю був добре натоптаний та відомий багатьом братчикам. Великий Лиділ та Лука з Довгограддя нишпорили підліском на сході та заході – обабіч валки, щоб у разі наближення будь-кого попередити своїх. Усі вони були досвідчені розвідники, озброєні залізом та обсидіаном; кожен мав при сідлі бойовий ріг – кликати на допомогу.

Інших братчиків загону Джон теж вважав вартими довіри. «Принаймні, у бою не зламаються, і братів своїх не зрадять.» Джон не знав достеменно, хто з них ким був раніше, перш ніж потрапити на Стіну, але не сумнівався, що дехто мав минуле, чорніше за стрій Варти. Втім, тут вони стали саме тими, кого Джон бажав мати за спиною в битві. Каптури розвідники підняли, рятуючись від кусючого вітру; дехто огорнув шаликом обличчя, ховаючи його риси. Але Джон знав усіх до одного. Кожне ім’я було викарбуване йому в серці. Адже то були його брати, його Варта.

Окрім розвідників, з ними їхали ще шестеро: старі й молоді, дебелі й миршаві, побиті життям і зовсім зелені. «Шість голосів для шести обітниць.» Лошак народився і виріс у Кротовині, Арон та Емрік прибули з Файного острова, Шовкун – з будинку розпусти у Старограді на іншому кінці Вестеросу. Всі четверо були ще зовсім юні хлопці. Шкірян та Якс були старші, добряче за сорок – сини страхолюдної пущі, які вже мали власних синів та онуків, двійко з шістдесяти трьох дичаків, що пішли за Джоном Сніговієм назад до Стіни того дня, коли він закликав їх повернутися. Лише двійко з усіх вирішили вдягти чорні кобеняки. Залізний Емет сказав, що вони готові – скільки їм можливо стати готовими. Він, Джон та Бовен Марш зважили кожного новачка і розподілили по братствах: Шкіряна, Якса та Емріка до розвідників, Лошака – до будівничих, Арона та Шовкуна – до шафарів. І ось настав час їм скласти обітниці.

Залізний Емет їхав на чолі валки верхи на найбридкішому коні, баченому Джоном – кошлатому чудовиську, що складалося з самих копит і хутра.

– Подейкували, минулої ночі у Хвойдиній Башті чинився якийсь шарварок, – мовив до Джона майстер-мечник.

– У Гардіновій Башті, – виправив Джон.

З шістдесяти трьох дичаків, що повернулися з Кротовини, дев’ятнадцять були жінками та дівчатами. Джон оселив їх у тій самій покинутій башті, де колись ночував новачком на Стіні. Дванадцять з них були списницями, тож добряче вміли захистити і себе, і молодших дівчат від непроханих залицянь чорних братчиків. Саме вони – ті, яким дали одкоша – вигадали Гардіновій Башті нову образливу назву. Але Джон їхнього вигадництва не схвалював і терпіти не збирався.

– Три п’яні йолопи сплутали Гардінову Башту з бурдеєм, та й по тому. Тепер вони сидять у крижаних келіях і спокутують свою помилку.

Залізний Емет болісно скривився.

– Чоловіки є чоловіки. Обітниці – то слова, а слова – то вітер. Треба приставити до жінок варту.

– Але хто вартуватиме вартових?

«Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» Проте він вчився, і Ігритта була йому непоганим вчителем. Якщо він не зміг дотриматися власних обітниць, хіба може вимагати більшого від братчиків? Але зачіпати дичацьких жінок – справа не надто безпечна. «Чоловік може мати жінку, а може мати ножа, – казала йому колись Ігритта. – Де є ніж, там немає неволі.» Бовен Марш не помилявся – Гардінова Башта була купою сухого хмизу, що чекала лише іскри.

– Я маю намір відчинити ще три замки, – мовив Джон. – Глиб-Озеро, Соболиний і Довгий Курган. В усіх поставити залоги з вільного народу під проводом нашої старшини. У Довгому Кургані житимуть самі жінки, за винятком воєводи та старшого шафаря.

Джон не сумнівався, що спроби допастися до жінок не припиняться, але далека відстань все ж має змусити більшість залицяльників вибити хвоста об тин.

– Пхе! І якому ж небораці поталанить отримати під свою руку отакий скарб?

– Тому, який їде поруч зі мною.

Жах і радість, змішані докупи, промайнули обличчям Залізного Емета. Джон не зміняв би побачене і на торбу золота.

– Що я вам зробив, пане воєводо? За що така неласка?

Джон зареготав.

– Не лякайся, на самоті не будеш. Даю тобі в помічники та шафарі Скорботного Еда.

– Списниці аж верещатимуть од щастя. Краще б ви віддали котрийсь із замків магнарові.

Джонова усмішка зникла.

– Віддав би, якби міг довіряти. Припускаю, Сігорн винуватить мене у батьковій смерті. Ба гірше – він виріс і вивчився віддавати накази, а не коритися. Не плутай теннів з вільним народом. Кажуть, «магнар» – це прадавньою мовою «князь». Але Стир був своїм людям радше за бога, ніж за правителя, і сина його різано з тієї самої шкури. Я не вимагаю, щоб підлеглі мені колінкували, та коритися все ж доведеться.

– Так-то воно так, пане воєводо, але з магнаром вам таки щось робити доведеться. Коли зовсім оминути його повагою, матимете клопіт з теннами.

«Клопіт – це доля князя-воєводи» – трохи не відповів Джон. Так вийшло, що похід до Кротовини вже спричинив чимало клопоту, і дичацьке жіноцтво було найменшою його часткою. Приміром, Халек виявився саме таким лютим і непокірним, як він боявся. Та й серед чорної братії були люди, чия ненависть до вільного народу в’їлася аж до кісток. Один з Халекових посіпак вже відшматував у дворищі вухо одному з будівничих. І це, майже напевне, був лише передобідок майбутнього кровопролиття. Старі фортеці слід було відчинити якомога швидше – хоча б на те, щоб відіслати брата Харми з залогою до Глиб-Озера чи Соболиного. На жаль, наразі жоден замок не годився людям за житло, а Отел Ярвик зі своїми майстрами досі намагався так-сяк відновити Ніч-Кром. Ночами Джон Сніговій тривожно питав себе, чи не припустився прикрої помилки, коли не дозволив Станісові погнати всіх дичаків на певну смерть. «Нічого я не знаю, Ігритто, – подумав він, – та й диви, не дізнаюся ніколи.»

За версту від гайку між гіллям голих дерев, з якого облетіло все листя, навскіс падали довгі червоні стовпи тьмяного осіннього світла, плямуючи снігові замети рожевою барвою. Вершники перетнули замерзлий струмок між двох гострих скель, закутих у крижану броню, та поїхали звивистою звіриною стежкою на північний схід. Час від часу сильно дмухав вітер, жалячи очі хмарами снігового пороху. Джон нап’яв шалика на обличчя і підняв каптура кобеняка.

– Недалеко вже, – мовив він до братчиків. Ніхто не відповів.

Тома Ячменя Джон спершу винюхав, а потім вже побачив. Чи то Привид винюхав? Віднедавна Джон Сніговій часто відчував себе одним цілим з лютововком – навіть не вві сні. Великий білий вовк показався на очі першим, обтрушуючи з себе сніг. За мить вигулькнув і Том.

– Дичаки, – тихо сказав він Джонові. – У гайку.

Джон наказав вершникам спинитися.

– Скільки?

– Я нарахував дев’ятьох. Варти не виставили. Дехто, мабуть, мертвий. Або спить. Кілька на вигляд жінки. Є дитина. Ще велетень. Начебто один, інших не бачив. Запалили багаття, дим поміж дерев стелиться. Йолопи.

«Дев’ятеро. А в мене сімнадцятеро.» Щоправда, четверо з його людей були зелені хлопчаки, і жоден не був велетнем. Але Джон не мав наміру повертатися до Стіни. «Якщо дичаки ще живі, ми можемо забрати їх з собою. А якщо мертві… то й кілька трупів стануть у пригоді.»

– Далі рушаймо пішки, – наказав він, легко зістрибуючи на морозний ґрунт. Сніг був завглибшки до кісточок. – Рорі, Баше! Лишайтеся коло коней.

Він міг би віддати цей обов’язок новакам, але ж колись вони мали скуштувати першої крові – нинішня нагода була не гірша за інші.

– Розступіться, станьте півколом. Насунемося на гай з трьох боків. Пильнуйте своїх ліворуч і праворуч, не поширюйтеся. Сніг має заглушити кроки. Як заскочимо їх зненацька, то може, і крові не буде.

Швидко сутеніло. Стовпи сонячного світла зникли, останню тоненьку скибочку сонця проковтнули ліси на заході. Рожеві сніги знову стали білими – світ темнішав і ніби висмоктував з них барви. Вечірнє небо набуло вицвілого сірого кольору старого, багато разів праного кобеняка. Почали боязко визирати перші зірки.

Попереду Джон помітив світлий стовбур і шапку темно-червоного листя, що могли належати лише оберіг-дереву. Він потягся за спину, видобув Пазур з піхов, роззирнувся навсібіч, кивнув Шовкунові та Лошакові, подивився, як вони далі передають наказ братчикам. Всі ринули до гаю одночасно, збурюючи ногами снігову ковдру, без жодного звуку, крім похапливого подиху. Привид біг поруч, мов біла тінь при Джоновому боці.

Оберіг-дерева стояли колом, облямовуючи галявину. Їх було дев’ять, приблизно одного віку та зросту; на кожному різьблено було обличчя, і кожні два різнилися одне від одного: ті посміхалися, інші безгучно верещали, а треті роззявлювали на Джона пащі. У дедалі глибших сутінках їхні очі здавалися чорними, та Джон знав, що вдень вони криваво-червоні. «Такі самі, як у Привида.»

Багаття посеред гайку було крихітне і жалюгідне: купка жарин та кілька зламаних з дерев гілок, що давали більше диму, ніж вогню. Але навіть воно здавалося живішим за дичаків, що біля нього скупчилися. Лише один ворухнувся, коли Джон виступив з кущів – дитина, що заплакала і вчепилася у подерту материну свитину. Мати здійняла очі й зойкнула. Гайок вже оточили розвідники; вони ковзали між білих, наче кістки, дерев, а у руках, схованих чорними рукавицями, тримали блискучу крицю, готуючись убивати.

Велетень помітив їх останнім, бо спав, згорнувшись біля вогню. Але щось таки його збудило – може, дитячий плач, може, рипіння снігу під чобітьми, а чи раптовий подих вітру. Велетень заворушився, наче великий камінь-кругляк прокинувся до життя; пирхаючи, перевернувся, важко сів, протер очі руками завбільшки з окости, щоб вигнати сон… і побачив Залізного Емета з осяйним мечем у руці. Заревівши, велетень скочив на ноги, стиснув у кулаці велетенської руки держак важкої довбні та підсмикнув її угору.

У відповідь Привид вишкірив зуби, але Джон ухопив його за шкуру на карку.

– Ми не хочемо битися!

Він знав, що його розвідники упораються з велетнем, але за тяжку ціну. А коли проллється кров, то й дичаки стануть до бою. Найпевніше, всі вони загинуть, але заберуть з собою котрогось із братчиків.

– Тут святе місце. Здавайтеся, і ми…

Велетень знову заревів, аж листя посипалося з дерев, і гепнув довбнею по землі. Його зброя складалася з руків’я – гілки старого вузлуватого дубу в шість стоп завдовжки – та каменю завбільшки з добрячу паляницю, прив’язаного згори. Від удару здригнулася земля. Інші дичаки поспіхом намацували власну зброю.

Джон Сніговій вже й собі примірявся Пазуром, коли раптом з іншого боку галявини заговорив Шкірян. Слова його здавалися грубими, шорсткими, по-горловому гуркотливими, але Джон почув у них своєрідну музику і впізнав прадавню мову. Шкірян говорив довго, а коли скінчив, велетень йому відповів гарчанням та стогоном, у якому Джон не розібрав ані слова. Але Шкірян вказав на дерева і знову щось промовив; тоді велетень махнув на дерева услід за ним, зарипів зубами і кинув довбню на землю.

– От і порозумілися! – мовив Шкірян. – Вони теж не хочуть битися.

– Молодець. Що ти йому сказав?

– Що це наші боги теж. Що ми прийшли молитися.

– То й молімося. Приберіть зброю, хлопці. Нині не буде пролито нічиєї крові.

Дев’ятеро – сказав Том Ячмінь. Дев’ятеро їх і було, але двоє лежали вже мертві, а один – такий слабий, що до ранку мав віддати душу богам. Решту складали матір з дитиною, двоє старих, поранений тенн у побитій спижевій броні та один з народу рогоногів, чиї ступні так покусав мороз, що Джон з одного погляду зрозумів: більше йому своїми ногами не ходити. Згодом він дізнався, що до появи у гаю ті дичаки один одного навіть не знали; коли Станіс розбив військо Манса Розбишаки, вони втекли до лісу, рятуючись від різанини, проблукали чимало днів, втрачаючи друзів та рідню з-за голоду та холоду, і нарешті пристали до священного притулку, надто кволі та хворі, щоб іти далі.

– Тут живуть боги, – сказав один старий. – Краще померти тут, ніж деінде.

– Лише за кілька годин на південь стоїть Стіна, – мовив Джон. – Чому ви не шукали притулку там? Інші здалися. Навіть Манс.

Дичаки перезирнулися. Нарешті один мовив:

– Ми чули, що люди кажуть. Хто здався, тих гайворони усіх спалили.

– Ще й Манса з ними, – додала жінка.

«Ой, Мелісандро, – подумав Джон, – ти чимало взяла собі на душу. І твій червоний бог теж.»

– Хто бажає, може повернутися разом з нами. У замку Чорному ви знайдете харч і прихисток. Стіна врятує від істот, що никають у цих лісах. Маєте моє слово: нікого не спалять.

– Ґавине слово? – перепитала жінка, щільніше пригортаючи дитину. – А з якого дива нам вірити, що воно чогось варте? Хто ти такий?

– Князь-воєвода Нічної Варти. Син Едарда Старка, господаря зимосіцького. – Джон обернувся до Тома Ячменя. – Хай Рорі та Баш ведуть коней. Не хочу тут лишатися ані зайвої миті.

– Ваша воля, пане воєводо.

Перед тим, як вертатися, їм лишилося зробити тільки одне – те, заради чого вони прийшли. Залізний Емет скликав своїх підопічних; решта товариства дивилася з поважної відстані, як вони стають на коліна перед оберіг-деревами. Останнє світло дня дотоді вже згасло; очі мусили призвичаїтися до зірок на небі та тьмяного червоного відблиску напівмертвого багаття посередині гайку.

Шестеро у чорних кобеняках та грубих чорних каптурах здавалися вирізьбленими з пітьми. Голоси їхні здіймалися разом, такі непомітні проти безмежності ночі.

– Збирається ніч, і починається моя варта… – проказували вони услід за незліченними тисячами попередників. Голос Шовкуна був солодкий, наче пісня, Лошака – хрипкий, уривчастий, Арона – схожий на перелякане кумкання. – …що скінчиться з моєю смертю.

«Хай смерть почекає, і то якнайдовше.» Джон Сніговій упав на коліно в сніг. «Боги мого батька, захистіть цих людей. І Ар’ю теж, мою меншу сестричечку, хай де вона є. Благаю вас, дозвольте Мансові знайти її та безпечно повернути до мене.»

– Я не братиму дружини, не володітиму землею, не стану батьком дітям, – обітували новаки голосами, яким луною відповідали минулі роки і століття. – Я не носитиму корони і не здобуватиму слави. Я житиму і помру на своїй варті.

«Боги лісу, дайте мені сили вчинити так само, – мовчки молився Джон Сніговій. – Подаруйте мудрості взнати, що мені робити, і мужності довести справу до кінця.»

– Я – меч у темряві, – казала шістка. Джонові здалося, що голоси їхні змінюються, гучнішають, наливаються певністю. – Я – вартовий на мурах. Я – вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.

«Щит, що боронить царину людей.» Привид пхнув його писком у плече; Джон обійняв вовка рукою. Ніс вловив давно не прані штани Лошака, солодкі парфуми, втерті Шовкуном у борідку, різкий і бридкий сморід страху, а над усе – могутні пахощі велетня. Джон чув биття власного серця. Кинувши погляд через гайок на жінку з дитиною, двох сивих старих, рогонога зі скаліченими ступнями, він побачив тих людей, про яких говорила обітниця.

– Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті на цю ніч і всі наступні ночі світу.

Джон Сніговій першим став на ноги.

– Підведіться нині братами Нічної Варти.

І подав Лошакові руку, помагаючи зіп’ятися на рівні. Здіймався вітер, час було рушати.

Подорож назад до Стіни виявилася довшою, ніж до гайку оберіг-дерев. Велетень крокував неквапними та поважними, хоча і довжелезними кроками дебелих ніг, ще й час від часу зупинявся, щоб оббити довбнею від снігу низьке гілля дерев. Жінка їхала удвох на коні з Рорі, її син – з Томом Ячменем, старі – з Лошаком та Шовкуном. Тенн боявся коней і шкутильгав пішки, нехтуючи навіть ранами. Рогоніг не міг всидіти у сідлі; його довелося прив’язати на спину коневі, наче мішок збіжжя. Так само вчинили і з блідою старою, що мала руки та ноги, тонші від сухих гілочок. Хай як братчики старалися, а не змогли збудити її від тяжкого сну.