Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 82 страниц)

– Боюся, там нагорі зараз панує страшенний холод.

– Холод і вітер. Зате навчитеся ходити якнайдалі від краю. Бо декого звідти таки здмухнуло. І все ж прогулянка Стіною… де ще вам у світі трапиться така нагода? Ніде і ніколи, запевняю вас.

– Певно, я шкодуватиму про свою обачність навіть на смертному ложі. Але після довгого дня у сідлі мене вабить не холод і вітер, а тепле помешкання під дахом.

– Ну то ходімо до світлиці. Шовкуне, май ласку – зготуй пряного вина.

Помешкання Джона позаду зброярні були хай не надто теплі, та хоч без вітру. Вогонь у комині згаснув; Шовкун не так ретельно дбав про нього, як свого часу Скорботний Ед. Мормонтів крук привітав прибульців вереском «Зер-рна!». Джон повісив кобеняка на кілок.

– То ви приїхали у пошуках Станіса, чи не так?

– Саме так, ясний пане. Королева Селиса порадила повідомити круком до Жбиру-в-Пущі, що я чекатиму на ласку його милості у Ніч-Кромі. Справа, яку я маю до короля, надто важлива, щоб довіряти її листам.

– Борг. – «Яка ще справа може занести сюди браавоського лихваря?» – Власний борг Станіса? Чи його брата?

Банкір склав пальці докупи.

– Не личить мені, найнижчому серед слуг, обговорювати, що саме заборгував чи не заборгував Залізному Банкові його милість король Станіс. Що ж до короля Роберта… ми мали велике задоволення і честь допомагати його милості в скрутах. Поки Роберт був живий, справи робилися належним чином. Але віднедавна Залізний Престол припинив усі виплати нашому банкові.

«Невже Ланістери – справді такі недоумки?»

– Проте хіба можна змусити Станіса взяти на себе борг його брата?

– Борг належить Залізному Престолові, – зауважив Тихо, – і виплачувати його має той, хто на ньому сидить. Юний король Томен та його радники у своїй упертості трохи перехопили через край. Тепер ми маємо намір залагодити цю справу з королем Станісом. Якщо він виявиться гіднішим нашої довіри, ми з великою охотою подбаємо про усі його потреби.

– Потр-реби! – заверещав крук. – Потр-реби!

Джон мав приблизно такі ж здогадки від тієї миті, коли почув, що Залізний Банк прислав на Стіну свого посланця.

– Останнє, що ми знаємо: його милість вирушив на Зимосіч протистати князеві Болтону та його прибічникам. Пошукайте його там, коли бажаєте. Але справа небезпечна – можете-бо опинитися у самому вирі війни.

Тихо чемно схилив голову.

– Ми, слуги Залізного Банку, дивимося в обличчя смерті не рідше, ніж ви, слуги Залізного Престолу.

«То я, на твою думку, служу престолові?» Джон мимоволі замислився, чи справді це так, але відповіді не знайшов.

– Я можу надати вам коней, припаси, провідників… усе потрібне, щоб дістатися Жбиру-в-Пущі. Відти самотуж шукайте шляху до Станіса.

«І не дивуйтеся, коли знайдете його голову на шпичці.»

– Але за це я попрохаю певну ціну.

– Ціну! – верескнув Мормонтів крук. – Ціну, ціну!

– Все завжди має свою ціну, хіба не так? – посміхнувся браавосець. – Чого ж просить у нас Варта?

– Ваші кораблі, для початку. З усіма жеглярами.

– Усі три? А як мені накажете повертатися до Браавосу?

– Вони потрібні мені лише для однієї подорожі.

– Гадаю, вельми небезпечної. Але ви сказали «для початку»?

– Нам також потрібна позика. Вдосталь золота, щоб дожити до весни. Щоб купити харчі та винайняти кораблі – привезти їх сюди, до нас.

– Аж до весни?! – Тихо зітхнув. – На жаль, це неможливо, пане воєводо.

Що йому колись казав Станіс? «Ти торгуєшся, наче тітка на базарі за оселедця, Снігу-воєводо. Невже Нед Старк нарядив тебе від якоїсь риболовки?» Хтозна – може, і так.

Минула майже година, перш ніж неможливе стало можливим, і ще година, перш ніж вдалося погодити умови. Найущипливіші питання допоміг владнати глек гарячого вина з прянощами, принесений Шовкуном. Коли нарешті Джон Сніговій підписав грамоту, складену браавосцем на пергамені, обидва вже були добряче напідпитку і вельми незадоволені угодою. Джонові гадалося, що це добрий призвісток.

Три браавоські кораблі мали доповнити флот Східної Варти до одинадцяти, рахуючи ібенійського китобоя, котрого Котер Пайк вилучив за наказом Джона, торговельну галеру з Пентосу, здобуту схожим чином, і три побиті лисенійські бойові кораблі – рештки флоту Саладора Саана, відігнані назад на північ осінніми бурями. Три Саанові кораблі були пошматовані найгірше, але дотепер їх мали вже полагодити.

Одинадцятьох кораблів і близько не вистачало для задуманого, але якщо зволікати далі, то зрештою рятівники не знайдуть у Недолі жодної живої душі. «Отже, рушати треба зараз або ніколи.» Але чи досить вже розпачу скуштували Матінка-Кротиха та її люди, щоб довірити свої життя Нічній Варті? Хтозна, хтозна…

Коли Джон з Тихо Несторісом залишали світлицю, вже починало сутеніти і знову засніжило.

– Схоже, небо не розщедрилося на довгий перепочинок, – зауважив Джон і загорнувся у кобеняка.

– Зима стукає у двері. Того дня, коли я вирушав з Браавосу, на протоках намерзла крига.

– Троє з мого братства проминали Браавос зовсім нещодавно, – мовив Джон. – Старий маестер, співець та молодий шафар. Вони супроводжували до Старограду дичацьку дівчину та її дитину. Чи не зустрічали ви їх у місті?

– На жаль, ні, ласкавий пане. Вестеросці відвідують Браавос щодня, але більшість прибуває та відбуває через Тандитну Гавань. Кораблі ж Залізного Банку стають на котву в Порфіровій Гавані. Якщо забажаєте, я можу поспитатися про них, коли повернуся.

– Нема потреби. Донині вони вже мали безпечно дістатися Старограду.

– Сподіваймося. Вузьке море дуже лихе цієї пори року. А віднедавна ми чуємо бентежні звістки про дивні кораблі, які бачили на Порогах.

– Саладор Саан?

– Лисенійський пірат? Так, дехто каже, він повернувся до старих звичок. І бойовий флот князя Рожвина потроху рухається крізь Зламану Руку. Напевне, повертається додому. Але ті кораблі нам добре відомі разом з їхніми господарями. Ні, подейкують про інші вітрила… з дальшого сходу… і ще чути балачки про драконів.

– Якби ж мати хоч одного. Трохи зігрілися б.

– Ясний пан воєвода пожартували. Даруйте, але я не сміятимуся. Ми, браавосці, походимо від нещасних утікачів, що ледве врятувалися від Валірії та люті її драконовладців. Ми не жартуємо про драконів.

«Воно й не дивно.»

– Перепрошую, пане Тихо, якщо завдав образи.

– Не завдали жодної, пане воєводо. Але я раптом відчув голод. Роздавати боржникам такі купи золота – мимоволі черево спорожніє. Чи не покажете мені, з вашої ласки, де в вас бенкетна палата?

– Я вас туди проведу. – Джон майнув рукою. – Прошу сюди.

Опинившись у трапезній, було нечемно не зломити з банкіром хліба, тож Джон вислав Шовкуна по страви. Новина про прибуття гостей притягла до трапезної майже усіх братчиків, які не спали і не вартували Стіну; підвал наповнився теплом і галасом.

Самої королеви видно не було, і доньки її теж. Вони мали вже розташуватися у Король-Башті. Зате були присутні пан Брус і пан Малегорн, що розважали товариство свіжими новинами зі Східної Варти та з-за моря. Сиділо тут також і трійко панн з почту королеви у супроводі служниць та десятку залицяльників з Нічної Варти.

Ближче до дверей завзято нападав на рожен з каплунами Правиця Королеви, зісмоктуючи м’ясо з кісток і запиваючи кожен шматок ковтком пива. Коли пан Аксель Флорент побачив Джона Сніговія, то відкинув кістку, витер рота тилом долоні й наблизився перевальцем. Криві ноги, випнуті барилом груди і чималі вуха робили його вельми кумедним на вигляд, але Джон остерігся сміятися – бо то був дядько королеви Селиси, що одним з перших прийняв червоного бога Мелісандри. «Коли він і не вбивця родичів, то недалеко пішов.» Брата Акселя Флорента спалила Мелісандра, розповів Джонові маестер Аемон, а пан Аксель навіть пальцем не ворухнув, щоб його врятувати. «Що за людина стоятиме і дивитиметься, як палять живцем її рідного брата?»

– Несторісе, – привітався пан Аксель, – пане воєводо. Чи можу я приєднатися?

І не чекаючи на відповідь, опустив дупу на лаву.

– Хочу спитати, воєводо Сніговію… ота дичацька принцеса, про яку писав його милість король Станіс… де її можна знайти, з ласки ясного пана?

«За багато верст звідси, – подумав Джон. – Якщо боги до нас прихильні, вона якраз мала вже знайти Тормунда Велетнебоя.»

– Вала – молодша сестра Далли, дружини Манса Розбишаки і матері його сина. Король Станіс узяв Валу з дитиною в полон після смерті Далли під час пологів. Але вона не принцеса, як на ваш звичай.

Пан Аксель здвигнув плечима.

– Та хай хто вона є… в Східній Варті подейкують, що нічогенька на вроду. Хочу побачити її на власні очі. Дехто з цих дичацьких жінок… кажуть, чоловікам доводиться перевертати їх обличчям униз, щоб виконати подружній обов’язок. От якби ж пан воєвода привели її нам та дали подивитися.

– Вона не коняка, щоб водити її на спогляд юрбі, шановний пане.

– Обіцяю не рахувати їй зуби, – вишкірився Флорент. – І не бійтеся, я буду чемний за всіма належними звичаями.

«Він знає, що її тут нема.» Кажуть, у селі таємниць не буває – а в замку Чорному тим паче. Про відсутність Вали не казали уголос, але дехто знав, а у трапезній за вечірнім кухлем язиками плещуть усі.

«Що він чув? – питав себе Джон. – І чому з почутого вірить?»

– Мушу перепросити, пане, але Вала сюди не прийде.

– Ну то я піду до неї. Де ви її тримаєте?

«Щонайдалі від тебе.»

– У безпечному місці. Годі вже про це, пане.

Лицар зачервонівся обличчям.

– Чи не забувся пан воєвода, хто я такий? – Його подих смердів пивом і цибулею. – Може, звернутися до королеви? Одне слово її милості – і цю дичацьку кралю приженуть сюди голою!

«Подивитися б, як це вийде навіть у королеви.»

– Певен, пані королева ніколи б не зловжила нашою гостинністю, – мовив Джон, сподіваючись не помилитися. – Тепер, на жаль, мушу іти, щоб не забути обов’язків господаря. Вас, пане Тихо, прошу вибачити.

– Авжеж, – відповів лихвар. – Радий був побалакати.

Знадвору знову посилився снігопад. Король-Башта за дворищем перетворилася на похмуру тінь; вогні в її вікнах затуляв рясний сніг, що літав у повітрі.

У себе в світлиці Джон побачив крука Старого Ведмедя, що сидів на спинці крісла з дубу та шкіри за столом на кобильницях. Птах негайно заверещав, вимагаючи їжі. Джон узяв жменю насіння з торбини при дверях і насипав на підлогу, а тоді сам зайняв крісло.

Тихо Несторіс лишив по собі другий список угоди. Джон перечитав її тричі. «Це було просто, – подумав він. – Простіше, ніж я смів сподіватися. Простіше, ніж мало бути.» Його не полишало якесь погане передчуття. Браавоські гроші дозволяли Нічній Варті купити харчів на півдні, коли їхні власні запаси добіжать кінця – вдосталь харчів на всю зиму, хай яка довга вона буде. «Буде довга і тяжка – то Варта заборгує стільки, що вже не вибереться з ями, – подумав Джон. – Та коли вибираєш між узяти в борг і здохнути, бери в борг і не думай.»

Все ж думка про борг не подобалася йому вже зараз, а з настанням весни, коли прийде час виплачувати все оте золото, подобатиметься навіть менше. Тихо Несторіс справляв враження освіченої, поміркованої та чемної людини, але Залізний Банк Браавосу мав моторошну славу, коли йшлося про видобуток боргів з позичальників. Кожне з Дев’яти Вільних Міст мало свій банк, подекуди навіть не один, і всі вони билися за кожну монету, наче собаки за кістку. Але Залізний Банк був багатший та могутніший, ніж решта, разом узяті. Коли вельможні князі світу цього виявлялися неспроможними виплатити борги меншим банкам, розорені лихварі продавали власних дружин та дітей у рабство і перерізали собі жили. Коли ж князі світу цього відмовлялися сплатити борги Залізному Банкові, наче з нізвідки виникали нові князі, які обіймали престоли невдах-попередників.

«Можливо, бідасі-товстунчикові Томену ще доведеться взнати цю сувору правду.» Напевне, Ланістери мали вагому причину відмовити у виплаті боргу короля Роберта. І все ж учинили велику дурість. Якщо Станісові не забракне гнучкості прийняти їхні умови, браавосці дадуть йому стільки золота і срібла, скільки знадобиться на все: винайняти десяток охочих полків, підкупити сотню вельмож, належно прогодувати, вдягти і озброїти власних людей. «Якщо Станіс не лежить мертвий попід мурами Зимосічі, він може просто зараз, навіть того не знаючи, здобути собі Залізний Престол.» Джонові стало цікаво, чи не бачила цього Мелісандра у своїх вогнях.

Він відкинувся на спинку, позіхнув, випростався. На ранок треба буде написати накази Котерові Пайку. «Одинадцять кораблів до Недолі. Заберіть якомога більше. Жінок і дітей першими.» Час їм уже вирушати. «Але чи поїхати мені, а чи лишити справу на Котера?» Старий Ведмідь сам повів великий похід на північ. «Еге ж. І не повернувся назад.»

Джон заплющив очі, лише на мить…

…і прокинувся, затерплий, наче дошка. Крук Старого Ведмедя бурмотів: «Сніг, сніг, сніговій», а Мулій трусив його і повторював:

– М’сьпане, вас просять. Даруйте, м’сьпане. Дівчина знайшлася.

– Дівчина? – Джон сів, протер очі від сну долонями. – Вала? Вала повернулася?

– Не Вала, м’сьпане. По сей бік Стіни, хто б подумав!

«Ар’я!» Джон випростався. Це мала бути вона, хто ще?

– Дівчина! – заверещав крук. – Дівчина, дівчина!

– Тай і Данел натрапили на неї за десять верст на південь від Кротовини. Ганяли там дичацьких лайдаків, що збігли королівським гостинцем. Їх теж привели, а тоді надибали дівчину. Кажуть, шляхетного роду, м’сьпане, і вас питалася.

– Скільки з нею людей?

Він пішов до балійки з водою, хлюпнув у обличчя. О боги, як же він втомився…

– Та нікого, з ласки пана воєводи. Сама приїхала. Коняка під нею мало не здихала – сама шкура та кістки, кульгава і в піні вся. Коняку кинули, а дівчину, перепрошую, забрали допитати.

«Сіра дівчинка на коні, що помирає.» Скидалося, що Мелісандрині вогні не збрехали. Але що сталося з Мансом Розбишакою та його списницями?

– Де зараз дівчина?

– В маестра Аемона, пане воєводо.

В замку Чорному помешкання маестра досі кликали Аемоновими, хоча поважний старий мав дотепер вже опинитися у Старограді, в теплі та безпеці.

– Дівча було синє з холоду, все трусилося. Тай сказав Клідасові, щоб подивився.

– Добре.

Джон знову відчув себе п’ятнадцятирічним. «Сестричечка.» Він підвівся і вдягнув кобеняка.

Дворище він перетинав разом з Мулієм, усе ще під снігопадом. На сході займався золотий світанок, але у вікні пані Мелісандри блимало червонясте світло. «То вона ніколи не спить, абощо? В яку гру ти граєш, жрице? Чи не мала ти для Манса якогось іншого доручення?»

Джон хотів вірити, що то Ар’я. Хотів знову побачити її обличчя, посміхнутися до неї, скуйовдити волосся, запевнити, що віднині вона в безпеці. «Але вона не буде в безпеці. Зимосіч спалено, сплюндровано. Безпечних місць більше немає.»

Залишити сестру при собі він не міг, хай як жадало його серце. На Стіні не було місця жінкам, не кажучи вже про дівчинку можновладного роду. Не збирався Джон і віддавати її Станісові чи Мелісандрі. Король напевне забажав би одружити її з одним зі своїх вірних – Горпом, Масеєм, Годрі Велетневою Смертю… а що вигадала б для неї червона жінка, знали самі лише боги.

Найкраще, що міг вигадати Джон – відіслати Ар’ю до Східної Варти і попрохати Котера Пайка посадити дівчинку на корабель кудись за море, поза межі досяжності жорстоких свавільних королів. Але тоді доведеться чекати, доки кораблі не повернуться з Недолі. «І хай би собі поїхала до Браавосу з Тихо Несторісом. Може, Залізний Банк притулить її до якогось шляхетного сімейства на виховання.» Браавос з усіх Вільних Міст знаходився найближче… і тому був водночас і найкращим, і найгіршим вибором. «Чи не безпечніше обрати Лорат або Ібен-Порт?» Все ж, хоч куди її відсилай, не обійтися без срібла на витрати, даху над головою, дорослих людей для захисту і піклування – сама Ар’я була ще дитиною.

Старі помешкання маестра Аемона були такі натоплені, що коли Мулій потягнув двері, раптова хмара пари засліпила обох. Всередині у комині палав вогонь, колоди тріщали та плювалися жаринами. Джон переступив через купу вогкого одягу.

– Сніг, сніг, сніговій! – закрякали круки згори.

Дівчинка сиділа коло вогню, загорнута у чорний вовняний кобеняк, утричі за неї більший, і міцно спала. Вона була схожа на Ар’ю достатньо, щоб на мить примусити Джона здригнутися… та лише на мить. Висока, худорлява, наче молоде лоша – самі лікті та коліна. Брунатне волосся було заплетене в товсту косу і перевите смужками шкіри. Дівчинка мала видовжене обличчя, гостре підборіддя, невеличкі вушка… але виглядала старшою за Ар’ю, значно старшою. «Вона мені майже однолітка.»

– Її погодували? – запитав Мулія Джон.

– Дали хліба і трохи рідкої юшки, пане воєводо, – підвівся зі стільця Клідас. – Маестер Аемон завжди казали починати потроху. Важчого харчу вона б не перетравила.

Мулій кивнув.

– Данел приніс Гобової ковбаси, та вона і шматочка не схотіла.

Джон не міг її винуватити. Гобова ковбаса робилася з солі, смальцю і бозна-чого ще – такого, що й думати не хотілося.

– Напевне, слід дати їй відпочити.

Саме тієї миті дівчинка випросталася, притискаючи кобеняка до невеличких блідих грудей. На обличчі панувало замішання.

– Де?…

– У замку Чорному, панно.

– На Стіні. – Її очі наповнилися слізьми. – Нарешті я тут!

Клідас присунувся ближче.

– Бідна дитино. Скільки ж тобі років?

– Наступних іменин буде шістнадцять. І не дитина я вже, а жінка – доросла і розквітла. – Вона позіхнула, затуливши рота полою кобеняка. – А на вас немає ланцюга. Ви маестер?

– Ні, – відповів Клідас, – але довго служив при маестрі.

«Вона таки трохи схожа на Ар’ю, – подумав Джон. – Голодна і кощава, але волосся того ж кольору, і очі теж.»

– Мені казали, ви про мене питали. Мене звати…

– …Джоном Сніговієм. – Дівчина відкинула косу за плече. – Мій дім пов’язано з вашим кров’ю та честю. Вислухайте мене, родичу. Мій дядько Креган вовком іде по сліду. Не дозвольте йому забрати мене назад до Карголду.

Джон вирячив очі. «Я знаю цю дівчину!» Було щось у її очах, у поводженні, у розмові… Якусь мить спогад уникав його, а тоді повернувся.

– Алиса Карстарк!

Вустами дівчини майнула слабенька посмішка.

– Я вже не сподівалася, що ви згадаєте. Бо ж востаннє ми бачилися, коли мені було шість років.

– Ви тоді приїхали до Зимосічі з батьком. – «Тим батьком, якому Робб стяв голову.» – Не пригадаю вже, навіщо.

Дівчина зашарілася.

– Познайомитися з вашим братом. О ні, нагода була інша, але справжня причина – саме така. Я була Роббові майже однолітка, і батько думали, чи не вдасться заручити мене з ним. Влаштували бенкет, я танцювала і з вами, і з вашим братом. Він був дуже чемний і похвалив мою вправність у танку. А ви були такі похмурі. Панотець сказали, що для байстрюків то звична справа.

– Пам’ятаю, – відповів Джон, майже не збрехавши.

– Ви й зараз трохи похмурі, – мовила дівчина, – але я вам пробачу, якщо ви мене врятуєте від дядька.

– Від дядька… тобто від князя Арнольфа?

– Ніякого не князя, – презирливо скривилася Алиса. – Законним князем є мій брат Гаррі, а я за законом і звичаєм – його спадкоємиця, бо донька передує дядькові. Дядько Арнольф – лише каштелян. Та насправді він мені навіть не дядько, а нерідний дід – дядько мого батька. Креган – то його син. Який саме він мені родич, не скажу, але завжди кликала його дядьком. Тепер він та його посіпаки хочуть примусити мене звати його чоловіком.

Алиса стиснула руку в кулак.

– Перед війною я заручилася з Дарином Роголісом. Ми чекали мого розквіту, щоб побратися, але Дарина убив Крулеріз у Шепітній Пущі. Батько написали, що знайдуть мені за чоловіка когось із південного панства, але не знайшли. Ваш брат Робб відтяв їм голову за вбивство Ланістерів. – Її вуста смикнулися. – А я ж гадала, вони всі пішли на південь саме затим, щоб убити трохи Ланістерів.

– Ну… не так усе просто, панно. Князь Карстарк убив двох Роббових бранців – хлопчиків-зброєносців, замкнених у келії, неспроможних навіть оборонити себе.

Дівчина навіть не показала подиву.

– Панотець ніколи не ревли і не горлали, як Великоджон, та гнів їхній бував чи не лихішим. Але тепер вони мертві. Ваш брат теж. А ми з вами тут, і досі живі. Чи стоїть між нами пролита кров, воєводо Сніговію?

– Коли вдягаєш чорне, то залишаєш усі чвари і розбрат позаду. Нічна Варта не ворогує ані з Карголдом, ані з вами.

– То й добре. Я боялася… Я прохала батька лишити за каштеляна одного з моїх братів, але жоден не хотів упустити славу битви та багату здобич півдня. Тепер Тор і Ед мертві. Гаррі сидів бранцем у Дівоставі, коли востаннє я про нього чула – майже рік тому. Хтозна, чи він досі живий. Мені не було куди тікати, лише до останнього сина Едарда Старка.

– Чому не до короля? Карголд оголосив підтримку Станісові.

– То мій дядько оголосив підтримку Станісові, сподіваючись розгнівити Ланістерів, щоб вони зрубали голову небораці Гаррі. Якщо мій брат помре, Карголд стане моїм, але дядьки хочуть забрати моє родове право собі. Щойно Креган нарядить від мене дитину, я не буду йому потрібна. Двох дружин він уже поховав. – Алиса сердито змахнула сльозу, майже як Ар’я. – То ви мені допоможете?

– Шлюби і спадок – справи королів, панно. Я напишу Станісові про вас, але…

Алиса Карстарк засміялася – сміхом відчаю, не дівочих пустощів.

– Пишіть, але не сподівайтеся відповіді! Станіс не доживе отримати вашого листа. Мій дядько подбає.

– Ви про що?

– Арнольф поспішає до Зимосічі, то правда, але затим лише, щоб устромити вашому королю ножа в спину. Він давно вже змовився з Рузом Болтоном… за золото, за обіцянку королівського пробачення і за голову бідолашного Гаррі. Дорога Станісові пролягає просто на бійню. Тому він мені не допоможе. Та й якби міг – однак би не допоміг.

Алиса стала перед Джоном на коліна, вчепившись у чорного кобеняка на грудях.

– Ви моя остання надія, воєводо Сніговію. Благаю вас іменем вашого батька – захистіть і вбережіть нещасну дівчину.