Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 82 страниц)

– Може, брехали, – відповів здоровило. – А може, є ще якийсь різник. Може, перший постав із могили та суне з вереском убивати юнкайців. Кому який у дідька клопіт? Вставай, Жабику, і натягай залізо!

У наметі спало десятеро, і всі вже стояли на ногах: влізали у штани та чоботи, накидали на плечі довгі кольчуги, пристібали панцери, затягували ремені на залізних поножах та закаврашах, хапали шоломи, щити, паси з мечами. Геріс, незмінно найшвидший, озброївся першим, Арч – майже услід за ним, і разом вони допомогли Квентинові вдягти його власну збрую.

За півтори сотні сажнів саме вихлюпували з брами та шикувалися у лави попід викришеними червоними мурами міста нові астапорські Неблазні. Ранкове світло виблискувало на гостроконечних спижевих шоломах та вістрях довгих списів.

Троє дорнійців вискочили з намету разом і приєдналися до вояків, що бігли до конов’язей. «Битва!» Квентина навчали списа, меча та щита, відколи він став на ноги, щоб ходити. Але все те навчання зараз нічого не важило. «Воїне, подаруй мені мужності» – молився Жабик, слухаючи віддалений стукіт тулумбасів: «БУУМ-бум, БУУМ-бум, БУУМ-бум». Здоровило показав йому на Царя-Різника, що сидів прямий та заціпенілий на броньованому коні у лускатому мідному обладунку, який сліпучо сяяв під сонцем. Квентин згадав, як Геріс підібрався до нього просто перед самою битвою.

– Тримайся Арча, хай що станеться. Пам’ятай: ти один серед нас можеш здобути дівчину.

Астапорці почали наступ. Живий чи мертвий, а Цар-Різник таки застукав Мудрих Хазяїв зненацька. Юнкайці все ще бігали туди-сюди, підібравши поли токарів, і намагалися поставити своїх недовчених невільників у якусь подобу лав, коли списи Неблазних завдали обложному війську нищівного удару. Якби не союзники та зневажені ними найманці, юнкайців відкинули і погнали б геть, але «Вітрогони» і «Бойові Коти» вже за хвилину злетіли на коней і громом вдарили по краях астапорського війська; в ту саму мить легіон із Нового Гісу пробився крізь юнкайський табір з іншого боку і стрівся з Неблазними щит до щита, спис до списа.

Далі почалася різанина, але цього разу Різник опинився не з того кінця ножа. Скінчив царське життя не хто інший, як Кагго – на своєму велетенському огирі він пробився крізь лави царської варти і розпатрав Клеона Великого від плеча до стегна одним ударом кривого валірійського араха. Жабик сам не бачив, але ті, хто були поруч, твердили, що обладунок Клеона тріснув, наче шовк, і зсередини вийшов жахливий сморід та кількасот могильних червів. Клеон таки виявився мертвим – зневірені астапорці витягли його з могили, застібнули у броню та прив’язали до коня, сподіваючись підбадьорити дух Неблазних.

Падіння мертвого Клеона поклало битві край. Нові Неблазні покидали списи зі щитами, повтікали з поля… і знайшли браму Астапора зачиненою за їхніми спинами. Жабик узяв участь у винищенні, що почалося по тому – разом з іншими «Вітрогонами» топтав конем переляканих євнухів. Він мчав, не відстаючи, біч-обіч зі здоровилом, і рубав ліворуч та праворуч; їхній клин розсік Неблазних навпіл, наче гостра сокира. Коли вершники вирвалися з ворожих лав на протилежному боці, Строкатий Князь наказав розвернутися і знову кинутися в напад. Лише тоді Жабик нарешті добряче роздивився обличчя під спижевими шоломами зі шпичками і усвідомив, що більшість із них не старша за нього. «Зелені хлопчаки, що благають матінку про порятунок» – подумав Квентин, але меча не спинив. Коли все нарешті скінчилося, меч його спливав кров’ю, а рука стомилася так, що й не підняти.

«Все ж це не була справжня битва, – подумав він. – А скоро почнеться справжня, і треба приготуватися, щоб не опинитися на небажаному боці.»

Того вечора «Вітрогони» отаборилися на березі Невільницької затоки. Жабикові випала перша варта; він пішов стерегти конов’язі. Геріс вибрався до нього після заходу сонця, коли на хвилях замерехтів півмісяць.

– Здоровила теж треба сюди, – мовив Квентин.

– Він пішов провідати Старого Білла Кістку і втратити решту срібла, – відповів Геріс. – Та нехай. Однак він зробить, що йому скажуть, хай і не дуже зрадіє.

– Авжеж не зрадіє.

Квентин сам не радів багатьом речам у цій справі. Подорож переповненим кораблем, який жбурляло вітрами та хвилями, їжа – тверді сухарі, поїдені хробаками, питво – чорна, як вугілля, оковита, що занурювала у солодке забуття, постіль – купа пліснявої соломи, сморід чужинців у носі… але чого він чекав, коли ставив підпис на клапті пергамену в Волантисі й тим віддавав свій меч у службу Строкатому Князеві на цілий рік? Зрештою, у великій пригоді не обійтися без випробувань.

Далі мала початися суцільна зрада. Юнкайці привезли їх із Волантису битися за Жовте Місто. Але наприкінці подорожі дорнійці мали намір перебігти на інший бік. Це означало кинути нових братів по зброї. Хай сам Квентин не обрав би собі «Вітрогонів» у бойові побратими – якби міг обирати, – але ж перетнув із ними море, поділяв трунок і частунок, бився поруч, перекидався байками з тими небагатьма, чию мову розумів. І нехай його байки складалися з суцільної брехні – така вже була ціна за перевіз до Меєрину.

«Не чекайте від цього походу великої честі» – попереджав їх Геріс ще у «Гостиному дворі» Волантису.

– Даянерис тепер має бути на півдорозі до Юнкаю з військом за спиною, – сказав Квентин. Вони саме походжали удвох серед коней.

– Можливо, – відповів Геріс, – а може, й ні. Ми вже чули такі розмови. Астапорці були переконані, що Даянерис іде на південь з драконами, щоб зняти облогу. Але вона не прийшла до них, і сюди не прийде.

– Цього ми не знаємо. Не можемо бути певні. Треба вчасно втекти – перш ніж доведеться битися проти дівчини, яку мене послали звабити на шлюб.

– Почекаймо до Юнкаю. – Геріс махнув рукою на пагорби. – Ці землі належать юнкайцям. Ніхто тут не дасть утікачам із війська ані харчів, ані притулку. А на північ від Юнкаю починається нічийна земля.

Геріс мав рацію, та все ж Квентин почувався незатишно.

– Здоровило наробив собі забагато друзів. Хоча знав, що нам треба якомога швидше втекти до Даянерис. А тепер він почуватиметься винуватим, що кидає братів по зброї. Як почекаємо ще – почне мучитися, що зраджує їх напередодні битви. На такий вчинок він просто не здатний – ти ж знаєш його незгірш мене.

– Хай коли ми втечемо, то однак буде зрада, – заперечив Геріс. – Строкатий Князь не схвалює втечі з полку. Він вишле по нас нишпорок, і якщо нас упіймають – рятуйте, боги, наші душі. Коли пощастить, нам відрубають по одній ступні, щоб не тікали знову. А коли не пощастить, віддадуть Мальованій Меріс.

Почувши згадку про Меріс, Квентин замовк. Мальована Меріс його лякала. То була жінка з Вестеросу, вища за нього на зріст і хіба що на палець коротша за шість стоп. Після двадцяти років служби у вільних кумпанствах у ній не лишилося нічого мальовничого – хоч усередині, хоч ззовні.

Геріс узяв його за плече.

– Почекай трохи. Кілька днів, не більше. Ми перетнули половину світу – май терпець подолати ще кількадесят верст. Десь на північ від Юнкаю ми вхопимо за хвіст потрібну нам нагоду.

– Ну коли ти так кажеш… – мовив Жабик із сумнівом…

…але цього разу боги послухали їхніх молитов, і нагода знайшлася значно швидше. За два дні по тому коло їхнього вогнища спинив коня Гуго Голобрід:

– Гей, дорнійці! До старшинського намету!

– Хто саме? – запитав Геріс. – Ми всі тут дорнійці.

– Ну то всі до намету!

Кислий та похмурий норовом, зі скаліченою рукою, Голобрід колись був полковим скарбником. Потім Строкатий Князь упіймав його на крадіжці зі скарбниці, наказав відрізати три пальці та зробив простим осавулом.

«Що це таке нам придумали?» Досі Жабик не був навіть певний, що полковник пам’ятає про їхнє існування. Але Голобрід уже втік, і питати було нікого. Лишилося забрати здоровила і з’явитися, куди наказали.

– Ні в чому не зізнавайтеся і готуйтеся до бою, – сказав Квентин друзям.

– Я завжди готовий, – буркнув здоровило.

Велике сіре ташне шатро, яке Строкатий Князь полюбляв називати своїм полотняним замком, аж тріщало від люду, коли туди з’явилися ще й дорнійці. Квентинові знадобилася лиш одна мить уторопати, що більшість зібраного у шатрі загалу походила з Семицарства або вихвалялася вестероським родоводом. «Вигнанці та сини вигнанців.» Дик Солома казав, що у полку служить зо шість десятків вестеросців; добра третина з них була тут, рахуючи самого Дика, Гуго Голоброда, Мальовану Меріс та золотоволосого Левіса Ланстера, найкращого полкового лучника.

Був там і Дензо Да-Хан; поруч громадився Кагго. «Кагго Трупорізом» кликало його тепер полкове товариство, хоч і не в обличчя – він мав швидкий на гнів норов і таку ж люту, криву та темну шаблюку, як він сам. Світом гуляло багато сотень прямих валірійських мечів, але лише купка арахів валірійського булату. Ані Кагго, ані Да-Хан не були вестеросцями, але обидва належали до полкової старшини і поважалися Строкатим Князем. «Його правиця і лівиця. Тут готується щось важливе.»

Заговорив сам Строкатий Князь.

– Від Юрхаза надійшли накази, – почав він. – Уцілілі рештки астапорців виповзають зі своїх схованок. У самому Астапорі вже не лишилося нічого, крім трупів, тому вони тікають за місто – багато сотень, а може, й тисяч, голодних та хворих. Юнкайці не хочуть бачити їх коло свого Жовтого Міста. Нам наказано вистежувати їх і або повертати до Астапору, або відганяти далі на північ до Меєрину. Якщо драконова королева схоче їх прийняти – на здоров’ячко. Половина з них хвора на криваву різачку, а хто не хворий, тих треба годувати.

– Юнкай ближчий за Меєрин, – заперечив Гуго Голобрід. – Раптом вони не повернуть, пане полковнику?

– Саме на те, Гуго, ви маєте мечі та списи. Хоча цього разу вам краще прислужаться луки. Тримайтеся щонайдалі від людей з ознаками різачки. Я висилаю половину нашої потуги до пагорбів. П’ятдесят чат по двадцятеро вершників у кожній. Кровоборід має ті самі накази; «Коти» теж вийдуть у поле.

Вояки перезирнулися, кількоро щось пробурмотіли нечутно. Хоч зараз і «Вітрогони», і «Бойові Коти» мали угоди з Юнкаєм, рік тому в Спірних Землях вони билися на протилежних сторонах, і ворожнеча доти ще не згасла остаточно. Кровоборід, полковник «Котів», був запальний та свавільний велетень, що полюбляв гучно ревти та різати людей, а ще не ховав свого презирства до «сивобородих слабаків у строкатому лахмітті».

Дик Солома прочистив горло.

– Перепрошую пана полковника… усі присутні народилися у Семицарстві. Але пан полковник раніше не поділяли хлопців за кров’ю чи мовою. Навіщо тепер посилати саме нас?

– Доречне запитання. Ви маєте рушити на схід, глибоко у пагорби, потім широко обігнути Юнкай, прямуючи на Меєрин. Якщо стрінете астапорців, проженіть на північ або вбийте… але знайте, що мета вашого походу зовсім інша. За Жовтим Містом ви напевне натрапите на кінні чати драконової королеви. «Других Синів» або «Буревісників». Годиться будь-хто. Перебіжіть до них.

– Перебігти? – перепитав лицар-байстрюк, пан Орсон Камінець. – Хочете, щоб ми змінили колір?

– Хочу, – відповів Строкатий Князь.

Квентин Мартел мало не зареготав уголос. «Боги – навіжені створіння.»

Вестеросці незатишно посовалися. Хтось витріщився у кухлі з вином, наче сподівався знайти там мудрої поради. Гуго Голобрід насупив брови.

– Гадаєте, королева Даянерис прийме нас у…

– Гадаю.

– А як ні, то що? Ми хто? Шпигуни? Вбивці? Посли? Ви хочете перебігти на її бік у війні?

Кагго спохмурнів.

– Це вирішувати князеві, Голоброде. А тобі – робити, що накажуть.

– Та куди ж я подінуся! – Голобрід здійняв свою двопалу руку.

– Будьмо відверті, – мовив Дензо Да-Хан, співець-воїн. – Юнкайці не викликають довіри. Хай як скінчиться ця війна, «Вітрогони» мають узяти участь у поділі здобичі. Наш князь мудро бажає зберегти відкритими усі шляхи.

– Вас очолить Меріс, – продовжив Строкатий Князь. – Вона втаємничена у мої наміри… а до того ж Даянерис Таргарієн, можливо, охочіше прийме до себе жінку.

Квентин озирнувся на Мальовану Меріс. Коли її холодні мертві очі зустріли його погляд, він аж здригнувся. «Мені це не до смаку.»

Дик Солома теж мав сумніви.

– Дівчисько буде дурепою, якщо нам повірить. Навіть із Меріс. Особливо з Меріс! Та я самій Меріс не довіряю, хоча бавився з нею кілька разів.

Дик вишкірив зуби, але ніхто не засміявся – найменше сама Мальована Меріс.

– Гадаю, ти помиляєшся, Дику, – мовив Строкатий Князь. – Ви усі – вестеросці. Друзі з її рідної домівки. Ви розмовляєте її мовою, вклоняєтеся її богам. Щодо причин… ви всі постраждали від моїх образ. Тебе, Дику, я шмагав найбільше з усього полку – на доказ ти маєш спину. Гуго на мій присуд втратив три пальці. Меріс було зґвалтовано половиною полку – не нашого полку, певна річ, але навіщо згадувати про такі дрібниці? Гіл Гайовий… ну, ти просто бридка наволоч. Пан Орсон винуватить мене за те, що я відіслав його брата до Смутку, а пан Люципер досі плекає образу за ту невільницю, що в нього забрав Кагго.

– Міг би й повернути, коли награвся, – пожалівся Люципер Цибань. – Навіщо було вбивати?

– Вона була бридка на пику, – відповів Кагго. – Якої тобі ще причини треба?

Строкатий Князь правив далі, наче ніхто не мовив ані слова.

– Тенетнику, ти плекаєш мрії про землі, що начебто належать тобі на Вестеросі. Ланстере, я вбив того хлопчика, до якого ти так прихилився. Ви, троє дорнійців, гадаєте, що ми вам збрехали. Здобич із Астапору була менша, ніж вам обіцяли у Волантисі, а я ще й забрав левову її частку.

– До речі, це таки правда, – зауважив пан Орсон.

– Найкращі вигадки завжди мають у собі зернятко правди, – відповів Строкатий Князь. – Кожен із вас має вагому причину від мене піти. А Даянерис Таргарієн знає, що сердюки – примхлива порода. Її власні «Другі Сини» та «Буревісники» узяли юнкайське золото, але не забарилися перебігти до неї, коли доля обернулася проти них у битві.

– Коли нам виступати? – запитав Левіс Ланстер.

– Негайно. Бережіться «Котів» і «Довгих Списів», якщо стрінете. Ніхто не знатиме про ваше перебіжництво, крім людей у цьому наметі. Якщо перевернете черепки надто скоро – вас скалічать як утікачів або випатрають як зрадників.

Виходячи з намету старшини, трійко дорнійців зберігало мовчання. «Двадцятеро вершників, і усі говорять посполитою мовою, – подумав Квентин. – Шепотітися поміж себе стає небезпечною розвагою.»

Здоровило ляснув його по спині.

– Отакої! Посміхнися, Жабику. Ми рушаємо полювати на драконів!

Збігла наречена

Аша Грейджой сиділа у довгій трапезній Галбарта Гловера і сьорбала Гловерове вино, коли Гловерів маестер приніс їй листа.

– Ласкава панно. – Голос маестер мав занепокоєний – як завжди, коли звертався до неї. – Птах із Курганища.

Він поспіхом пхнув їй до рук пергамен – наче не міг дочекатися, коли його здихається. Сувій було щільно згорнуто і запечатано крапкою твердого рожевого воску.

«З Курганища.» Аша спробувала пригадати, хто править у тому Курганищі. «Якийсь північний князь, мені не друг.» А щодо печатки… Болтони на Жахокромі йшли у битву під рожевими прапорами, поплямованими крапельками крові. Певно ж, і віск для печаток у них мав бути рожевий.

«Я тримаю в руці отруту, – подумала вона. – Краще б її спалити.» Але натомість зламала печатку. На коліна їй упав клаптик шкіри. Коли Аша прочитала сухі брунатні слова, чорний її настрій став іще чорнішим. «На чорних крилах – чорнії слова.» Круки ніколи не приносили радісних звісток. Попередній лист до Жбиру надійшов від Станіса Баратеона, який вимагав присяги на вірність. Але цей був гірший.

– Північани захопили Калин-Коп.

– Болтонів Байстрюк? – запитав К’ярл, що був поруч.

– «Рамзай Болтон, князь на Зимосічі» – так він підписується тепер. Але тут є й інші імена.

Пані Турстан, пані Кервин і чотири Ризвелі додали свої підписи унизу. Ще нижче був грубо намальований велетень – знак якогось із Умберів. Підписи були зроблені маестерським чорнилом із сажі та вугільної смоли, але послання над ними було нашкрябане чимось бурим, величезними загостреними літерами. Говорилося у ньому про падіння Калин-Копу, про переможне повернення Оборонця Півночі до своїх володінь, про шлюб, який мали укласти незабаром. Перші слова були такі: «Я пишу цього листа кров’ю залізняків.» Останні: «Кожен із вас отримає шматочок принца. Залишитеся у моїх землях – поділите його долю.»

Аша вірила і сподівалася, що її брат мертвий. «Краще смерть, ніж оце.» На коліна їй упав шматочок шкіри. Вона піднесла його до свічки і дивилася, як кучерявиться димок, доки усе не згоріло дощенту і полум’я не почало лизати їй пальці.

Коло її плеча запобігливо мулявся маестер Галбарта Гловера.

– Відповіді не буде, – мовила вона до нього.

– Чи можна повідомити про ці новини пані Сивіллу?

– Якщо бажаєте.

Аша не знала, чи матиме Сивілла Гловер якусь радість із падіння Калин-Копу. Пані Сивілла майже переселилася до божегаю – молилася там удень і вночі про своїх дітей та безпечне повернення чоловіка. «Ще одна безплідна молитва, яку ніхто не почує. Її серце-дерево таке ж глухе та сліпе, як наш Потоплий Бог.» Робет Гловер та його брат Галбарт поїхали на південь із Молодим Вовком. Якщо почуті нею оповідки про Червоне Весілля були правдиві хоч наполовину, братів Гловерів на півночі вже навряд чи хто побачить. «Та принаймні діти її живі – і то завдяки мені.» Аша лишила їх у Десятивеж’ї турботам своїх тіток. Маленька донька пані Сивілли ще смоктала груди, і Аша вирішила, що вона заслабка для тяжких випробувань нового переходу буремним морем.

Вона пхнула листа назад до рук маестрові.

– Ось вам. Хай шукає розради в цьому листі, якщо зможе. Маєте мій дозвіл піти.

Маестер схилив голову і зник. По його виході з трапезної Тріс Ботлик обернувся до Аші.

– Якщо Калин-Коп узято, скоро та ж доля спіткає Торгенів Закут. А тоді наша черга.

– Не одразу. Спершу Репаний Жбан пустить їм кров.

Торгенів Закут не був руїною, як Калин-Коп, а Дагмер був залізним аж до кісток – смерть йому смакувала краще за полон.

«Якби батько був живий, Калин-Коп ніколи б не віддали.» Балон Грейджой завжди знав, що стара твердиня містить у собі ключ до півночі. Еурон теж це знав – але йому було начхати на неї так само, як і на долю Жбиру-в-Пущі чи Торгенового Закуту.

– Еуронові байдуже до Балонових завоювань. Мій дядько ганяється морем за драконами.

Вороняче Око скликав усю потугу Залізних островів на Старий Вик і виплив у відкрите Західне Море, а брат його Віктаріон покірно рушив слідом, наче побитий пес. На Пайку не лишилося нікого, щоб звернутися по допомогу – крім хіба що її пана чоловіка.

– Ми лишилися на самоті.

– Дагмер їх розжене! – вважав Кром, який жодну жінку так не кохав, як криваву різанину. – То ж лише вовки, тьху на них!

– Вовків перебито. – Аша колупнула рожевий віск печатки нігтем. – Їх порізали гицлі-шкуродери.

– Треба йти до Торгенового Закуту на поміч! – закликав Квентон Грейджой, далекий родич і капітан «Солоної дівки».

– Авжеж! – погодився Дагон Грейджой, іще дальший родич. Люди кликали його Дагоном П’яндиголовою, але чи п’яний, чи тверезий, він не міг жити без бійки. – Чого б це Жбанові забирати усю славу собі?

Двійко челядників Галбарта Гловера внесли печеню, але смужка шкіри геть позбавила Ашу охоти до їжі. «Мої люди покинули надію на перемогу, – похмуро усвідомила вона. – Тепер вони шукають лише почесної смерті.» Яку вовки радо їм подарують, у цьому вона не сумнівалася. «Рано чи пізно вони прийдуть повернути свій замок.»

Сонце вже сідало за високі сосни вовчої пущі, коли Аша видерлася дерев’яними сходами до опочивальні, що колись належала Галбартові Гловеру. Вона випила забагато вина, і в голові тепер гупало. Аша Грейджой любила своїх людей – капітанів і веслярів однаково – але половину з них складали навіжені дурні. «Безстрашні, але дурні. До Репаного Жбана, кажете? Легко вам казати…»

Між Жбиром та Дагмером пролягли довгі версти, скелясті пагорби, густі ліси, швидкі річки та стільки північан, що не хотілося й думати. Аша ж мала чотири лодії та неповні дві сотні людей… рахуючи Трістіфера Ботлика, на якого не могла покластися. Слухаючи його теревені про кохання, вона не уявляла собі, як він поспішає до Торгенового Закуту, щоб загинути поруч із Дагмером Репаним Жбаном.

К’ярл прийшов до опочивальні Галбарта Гловера одразу слідом за нею.

– Забирайся! – наказала вона йому. – Я хочу лишитися сама.

– Ти хочеш мене, – відповів він і спробував її поцілувати.

Аша відштовхнула його.

– Торкнешся мене знову – я тобі…

– Що ти мені? – Він витяг кинджала. – Роздягайся, дівчисько.

– Вграй себе в сраку, безбороде хлопчисько.

– Зараз вграю тебе.

І одним швидким рухом порізав їй шворки на камізельці. Аша сягнула по топірець, але К’ярл кинув ножа, вхопив її за зап’ясток і викрутив руку, змусивши впустити зброю. Далі він штовхнув її спиною на ліжко Гловера, палко і грубо поцілував, розірвав сорочку і випустив назовні груди. Коли вона спробувала загилити йому коліном по яйцях, він спритно вивернувся і розсунув їй ноги своїми колінами.

– Отепер нікуди не дінешся!

– Лишень спробуй! – виплюнула вона. – Заріжу вві сні!

Коли він у неї встромився, вона вже так змокріла, що аж хлюпала.

– Хай тобі грець, – мовила вона. – Хай тобі, хай тобі, хай тобі…

Він смоктав їй соски, доки вона не скричала – почасти від болю, почасти від насолоди. Піхва затулила собою цілий світ. Вона забула про Калин-Коп, Рамзая Болтона та його шматочок шкіри, забула про король-віче, про свою поразку, своє вигнання, своїх ворогів та свого чоловіка. Лишилися тільки його руки, його вуста, його обійми, його прутень усередині. Він гойдав її, доки вона не закричала, а потім іще, доки не заплакала, і аж тоді пролив їй сім’я у черево.

– Я мужня жона, – нагадала вона йому опісля всього. – Ти мене зганьбив, безбородий хлопчиську. Мій вельможний чоловік відріже тобі яйця і вдягне у дівчачу сукню.

К’ярл відкотився з неї убік.

– Якщо зуміє підвестися з крісла.

У опочивальні було холодно. Аша підвелася з постелі Галбарта Гловера і скинула з себе розірвані лахи. Камізельці знадобиться нове шнурування, а сорочку геть зіпсовано. «Та я її однак не любила.» Вона кинула одежину на жарини, а решту лишила купою коло ліжка. Груди їй саднило, К’ярлове сім’я стікало стегнами. Мабуть, треба зготувати місячного узвару, щоб не привести у світ іще одного кракена. «А чи не байдуже? Мій батько мертвий, мати помирає, брата білують шкуродери, а я нічого не можу вдіяти. А ще ж я одружена. Засватана і на постіль покладена… хоча не одним і тим самим чоловіком.»

Коли вона прослизнула під хутра, К’ярл уже спав.

– Тепер твоє життя належить мені. Де ж я поділа кинджала?

Аша притиснулася до його спини і охопила руками. На островах він був відомий як К’ярл Дівчисько – зокрема, щоб розрізняти від К’ярла Чабана, Кривого К’ярла Кенінга, К’ярла Кидайла та К’ярла Клопотуна – але головне за свої гладенькі щічки. Коли Аша вперше його зустріла, К’ярл намагався виростити бороду. Вона глузливо назвала її «пушком на бросквині» й засміялася, а К’ярл зізнався, що ніколи не бачив бросквини. Тоді вона запросила його до свого наступного походу на південь.

То були часи, коли навколо ще стояло літо, на Залізному Престолі сидів Роберт, на Морекамінному Престолі похмуро плекав образи князь Балон, а у Семицарстві панував мир та спокій. Аша пливла «Чорним вітром» уздовж узбережжя, торгуючи та міняючи. Вони заходили на Файний острів, до Ланіспорту, до двох десятків менших портів, а тоді досягли Вертограду, де бросквини росли велетенські й солодкі. «Ось бачиш» – сказала вона тоді, притиснувши плід до К’ярлової щоки. На її заохочення він вкусив шматочок, сік побіг йому підборіддям, і вона зібрала його поцілунками.

Ту ніч вони перебули у насолоді бросквинами та одне одним. На світанку Аша була вдоволена, липка і щаслива, як ніколи раніше. «Те сталося шість років тому, чи вже сім?» Літо зникало з пам’яті, а бросквини Аша востаннє куштувала три роки тому. Втім, К’ярлом вона мала змогу тішитися досі. Капітани й королі не схотіли її собі, зате схотів він.

Аша знала й інших коханців. Дехто поділяв із нею постіль півроку, дехто – пів-ночі. Та К’ярл дарував їй утіхи більше, ніж решта, разом узята. Хай він голився раз на два тижні, але ж не кошлата борода робить чоловіка чоловіком. Їй подобалося відчуття гладенької м’якої шкіри під пальцями. Їй подобалося, як його довге пряме волосся спадає йому на плечі. Подобалися його поцілунки. Тішило, як він шкірився, коли вона водила великими пальцями по його сосках. Волосся між його ніг було темнішого відтінку піску, ніж на голові, але м’яке, наче пух, порівняно з цупкою чорною стернею навколо її власних місць. І це їй теж подобалося. Він мав тіло пловця – довготелесе, струнке, м’язисте, без жодного рубця на ньому.

«Сором’язлива посмішка, сильні руки, меткі пальці, два зграбні мечі. Чого ще бажати жінці?» Вона б пішла заміж за К’ярла радо і охоче, але ж сама була донькою князя Балона, а він – простого роду, онуком роба-полоняника. «Дивина! Одружитися з ним – для мене ганьба, а бавити його прутня ротом – ні.» П’яна та усміхнена, вона вповзла під хутра і взяла його вустами. К’ярл ворухнувся уві сні, а за мить почав твердішати. Коли вона змусила його знову скам’яніти, К’ярл уже прокинувся, а вона спливала вологою. Аша накинулася хутром на голі плечі й усілася згори, загнавши його собі всередину так глибоко, що не могла вже сказати, чий став прутень, а чия піхва. Цього разу обоє досягли вершини одночасно.

– Моя люба панно, – промурмотів він опісля голосом, ще придушеним сном. – Моя мила королево.

«Ні, – подумала Аша, – ніяка я не королева. І ніколи не буду.»

– Лягай і спи.

Вона поцілувала його у щоку, перетнула босоніж опочивальню Галбарта Гловера і розчахнула віконниці. Місяць був майже уповні, а ніч така ясна, що виднілися гори – верховини, вкриті снігом. «Холодні, мертві, негостинні, але прекрасні у місячному сяйві.» Верхівки, схожі на рядок гострих зубів, мерехтіли блідим світлом; менші горби, передгір’я та підніжжя ховалися у густих тінях.

Море лежало ближче – лише верст за двадцять п’ять на північ, але Аша його не бачила. «Тут дерева. Забагато дерев.» Вовчою пущею кликали північани цей ліс. Майже кожну ніч тут чулися голоси вовків, що перегукувалися у пітьмі. «Море листя та глиці. Шкода, що не солоної води.»

Жбир був, звісно, ближчий до берега моря, ніж Зимосіч, але й він, як на її смак, стояв надто далеко. Повітря тут пахкотіло шишками та смолою замість солі. На північний схід від отих похмурих сірих гір мала стояти Стіна, де підняв корогви Станіс Баратеон. «Ворог мого ворога є моїм другом» – так казали люди, але іншим боком цієї монети було «ворог мого друга є моїм ворогом». Залізняки були ворогами північного панства, якого самозваний король Баратеон відчайдушно потребував для своїх змагань. «Можу підсунути йому мою юну розкішницю» – подумала вона, відкидаючи з очей пасмо волосся; але ж Станіс був одружений, як і вона тепер, і залізняки були для нього старим ворогом. Під час першого повстання її батька Станіс ущент розбив Залізний Флот коло Файного острова і підкорив Великий Вик від імені свого брата.

Порослі мохом мури Жбиру-в-Пущі оточували величенький круглий пагорб із пласкою верхівкою, увінчаний довгою склепінчастою палатою зі сторожовою вежею на одному її кінці, що вивищувалася на п’ятдесят стоп над пагорбом. Попід пагорбом лежало подвір’я зі службами: стайнею, левадою для коней, кузнею, колодязем та кошарою для овець. Усе те захищав глибокий рів, похилий земляний вал та палісад із колод. Зовнішні укріплення утворювали обриси яйця, наслідуючи місцину. Брам тут було дві, кожна захищена двійком чотирикутних дерев’яних башт із бойовими ходами навколо. На південному боці замку палісад рясно заріс мохом, що видерся вже до середини башт. На схід та захід лежали порожні поля. Коли Аша брала замок приступом, там ріс ячмінь та овес; їх потоптали чобітьми під час нападу. Нічні морози вбили вруна, що були зійшли з засіяного згодом насіння – лишилося тільки брудне болото, попіл та гнила зів’яла стерня.

Замок був старий, але не надто міцний. Вона забрала його в Гловерів, а Болтонів Байстрюк хотів забрати в неї. Але білувати себе Аша Грейджой не дасть – вона не мала наміру потрапляти у полон живою. Вона помре так, як і жила – з сокирою в руці та зі сміхом на вустах.

Її вельможний панотець дав їй тридцять лодій на захоплення Жбиру. Від них лишилося чотири, рахуючи її власний «Чорний вітер»; одна з чотирьох належала Трісові Ботлику, що приєднався до неї, коли інші тікали. «Ні. Нечесно так казати. Вони попливли додому присягати своєму королю. Якщо хто і втік, то це я.» Спогад викликав сором.

– Тікай звідси! – закликав її Читайло, поки капітани несли дядька Еурона вниз пагорбом Нагги до його плавникової корони.

– Ґава крука заклика. Тікаймо разом! Ви потрібні мені, щоб збунтувати Харло.

Тоді вона ще збиралася боротися.

– Люди дому Харло тут. Усі, хто має вагу. Дехто з них кричав Еуронове ім’я. Я не збурюватиму одних Харлів проти інших.

– Еурон божевільний. Небезпечний. Той пекельний…

– Я все чув. Тікай, Ашо. Щойно Еурона коронують, він негайно почне тебе шукати. Не смій дозволити його воронячому оку тебе знайти.

– Якщо я повстану разом із рештою моїх дядьків…

– …то загинеш у вигнанні, проклята усіма. Коли ти виносиш своє ім’я на розсуд капітанів, то коришся їхньому вироку. Проти присуду віча іти не можна. Лише один раз присуд віча було скасовано. Почитай Хаерега – знатимеш.

Лише Родрік Читайло умів заговорити про якусь стару книжку, коли життя двох людей бриніло на лезі меча.

– Якщо ви лишаєтеся, то лишуся і я, – мовила вона уперто.

– Не роби дурниць! Сьогодні Еурон показує світові усміхнене око, але назавтра… Ашо, ти Балонова донька, твої права на престол вищі за його власні. Поки ти дихаєш, ти лишаєшся для нього небезпечною. Якщо ти залишишся, тебе або вб’ють, або примусом віддадуть за Рудого Весляра. Не знаю, що буде гірше. Тож тікай! Поки маєш змогу.

Аша поставила «Чорний вітер» з іншого боку острова саме для такої нагоди. Старий Вик не був великим островом. Вона зможе сісти на корабель ще до сходу сонця і помчати до Харла, не встигне Еурон дотямити, що її вже нема. Та все ж вона вагалася, поки дядько не мовив:

– Тікай, якщо любиш мене, дитино. Не змушуй дивитися на твою смерть.

І вона втекла. Спершу до Десятивеж’я – на останнє прощання з матір’ю.

– Може статися, повернусь я не скоро, – попередила її Аша.

Але пані Аланіс нічого не зрозуміла.

– Де Теон? – питала вона. – Де мій милий хлопчик?

Пані Гвинеса хотіла лише знати, коли повернеться князь Родрік.