Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 56 (всего у книги 82 страниц)

«Ну то загине тут, – подумала Даянерис, – хіба що має в собі щось таке, чого я не розгледіла.»

– То він досі всередині?

– Так, п’є зі своїми лицарями.

– Приведіть його до мене. Час йому познайомитися з моїми дітьми.

Тінь сумніву майнула довгим поважним обличчям Барістана Селмі, та він відповів просто:

– Воля ваша.

Її цар саме реготав у товаристві Юрхаза зо’Юнзака та інших юнкайських вельмож. Дані не думала, що він за нею сумуватиме, та про всяк випадок наказала служницям відповісти, що цариця пішла відповісти на природній поклик, якби цар раптом спитав.

Пан Барістан чекав коло сходів разом з дорнійським княжичем. Кутасте Мартелове обличчя червонілося, аж пашіло. «Перепив вина» – вирішила цариця-королева, хай як він намагався це приховати. За винятком прикраси на поясі у вигляді вервечки мідних сонць, дорнієць був одягнений дуже просто. «Його кличуть Жабиком» – пригадала Дані. І тепер сама бачила чому – пошукач її руки не вражав чоловічою вродою.

Вона посміхнулася.

– Пане князю! Донизу веде довгий шлях. Ви певні, що хочете його подолати?

– Якщо буде ласка вашої милості.

– Ну то ходімо.

Донизу сходами попереду них пішли двоє Неблазних, несучи смолоскипи; слідом рушили двоє Мідних Звірів: один у личині риби, інший – яструба. Навіть у її власній піраміді, у святкову ніч миру та веселощів, пан Барістан наполіг, щоб кожен королевин крок охороняла варта. Невеличка купка подолала довгий спуск у мовчанні, тричі зупинившись відпочити.

– Дракон має три голови, – мовила Дані, коли вони були вже на останньому прогоні сходів. – Мій шлюб не мусить скінчити всі ваші сподівання. Я знаю, навіщо ви тут.

– Заради вас, – відповів Квентин з незграбною ґречністю.

– Ні, – заперечила Дані. – Заради вогню та крові.

Один зі слонів затрубив до них зі свого стійла. Знизу залунало у відповідь таке ревище, що Даянерис зашарілася од раптового жару. Князь Квентин стривожено підняв очі.

– Дракони чують її наближення, – мовив до нього пан Барістан.

«Кожна дитина знає свою матір, – подумала Дані. – Коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя…»

– Вони кличуть мене. Ходімо.

Дані узяла князя Квентина за руку і підвела до підземелля, де сиділи замкнені двоє з її драконів.

– Лишайтеся ззовні, – наказала Дані панові Барістану, поки Неблазні відчиняли важезні та величезні залізні двері. – Я покладаюся на захист князя Квентина.

І ступила всередину, заохочуючи дорнійського князя ввійти та стати над пругом драконової ями.

Дракони вихиляли шиї туди й сюди, видивляючись вогняними очима. Візеріон розтрощив один ланцюг, розплавив решту і тепер чіплявся до стелі підземелля, наче величезний білий кажан, глибоко загнавши пазурі в обпечену, сипку цеглу. Раегал, ще в кайданах, завзято жвакував бичачу тушу. Шар кісток на дні ями був глибший, ніж попереднього разу, коли Дані спускалася до своїх діточок. Стіни та стеля набули чорно-сірого забарвлення – радше попелястого, ніж цегляного. Певно, довго вони не втримаються… але далі за ними – лише земля та камінь. «Чи вміють дракони прокладати діри крізь камінь, як вогнечерви старої Валірії?» Дані сподівалася, що не вміють.

Дорнійський князь зблід обличчям на молоко.

– Я… я чув, їх три…

– Дрогон полює степом. – Решту йому знати не обов’язково. – Білого звуть Візеріон, зеленого – Раегал. Я назвала їх на честь своїх братів.

Її голос відлунював від обгорілих кам’яних стін і здавався таким тоненьким та нікчемним – голосом дівчинки, аж ніяк не королеви-завойовниці… і не новоспеченої щасливої нареченої.

Раегал заревів, наповнивши яму розпеченим жовто-червоним списом полум’я. Візеріон засичав і відповів йому власним вогнем – золотим і жовтогарячим, а коли сплеснув крилами, у повітря злетіла хмара сірого попелу. Розірвані ланцюги зателенькали і заторохтіли навколо його ніг.

Квентин Мартел перелякано відстрибнув на крок назад. Жорстокіша жінка узяла б молодого князя на кпини, але Дані стиснула йому руку і мовила:

– Мене вони теж лякають. Тут нема чого соромитися. У пітьмі мої діточки стали сердиті та свавільні.

– Ви… ви маєте намір літати на них?

– На одному з них, так. Все, що я знаю про драконів, розповів мені брат у дитинстві або я прочитала у книжках. Кажуть, що навіть Аегон Завойовник не насмілювався сідати на Вхагар або Мераксеса, а сестри його ніколи не літали на Балеріоні Чорному Жасі. Дракони живуть довше за людей, деякі – по кілька століть, і Балеріон мав інших вершників по смерті Аегона… та ніколи жоден вершник не літав одразу двома драконами.

Візеріон знову засичав. Між зубів у нього здійнявся дим; глибоко у горлянці показався жар золотого вогню.

– Вони… такі люті й страшні істоти…

– Вони – дракони, Квентине. – Дані підвелася навшпиньки і легенько поцілувала його в обидві щоки. – І я теж.

Молодий князь ковтнув слину.

– Я… я теж маю в собі кров дракона, ваша милосте. У моєму родоводі є перша Даянерис – таргарієнівська принцеса, яка була сестрою Даерона Ласкавого і дружиною великого князя дорнійського. Володар Дорну збудував для неї Водограйні Сади.

– Водограйні Сади? – Сказати по правді, вона майже нічого не знала про Дорн і його минувшину.

– Улюблене місце мого батька на всьому світі. Матиму за щастя одного дня показати їх вам. Там усе вибудуване з рожевого мармуру, просто понад морем, і всюди навкруги – ставки та водограї.

– Надзвичайна краса, не маю сумніву. – Дані потягла князя геть від ями. «Йому тут не місце. Дарма він тут з’явився.» – То й поверталися б туди. Боюся, при моєму дворі вам не надто безпечно. Тут ви маєте більше ворогів, ніж гадаєте. Ви пошили Дааріо в дурні, а він таких образ не забуває.

– Я маю власних лицарів. Панцирних слуг, пов’язаних присягою.

– Двох лицарів. А Дааріо має п’ять сотень «Буревісників». Та й мого пана чоловіка вам краще остерігатися. Знаю, він здається м’яким та приязним, але не варто обманюватися. Влада Гіздахра походить від моєї, а у своїй службі він тримає найлютіших бійців світу. Якщо один з них вирішить звоювати ласку свого пана, позбавивши його суперника…

– Я син дорнійського великокняжого дому. Я не тікатиму від рабів та сердюків.

«Тоді ти найсправжнісінький дурень, князю Жабику.» Дані кинула на своїх лютих діточок останній довгий погляд. Вона чула їхній вереск, поки вела юнака назад до дверей, і бачила, як виграє на цеглі примхливе світло – відблиски їхніх вогнів. «Озирнуся назад – пропаду.»

– Пан Барістан викличе для нас двійко нош назад до бенкету, але підйом все одно буде довгим і втомним. – Позаду них з лунким брязкотом зачинилися великі залізні двері. – Розкажіть мені тим часом про ту іншу Даянерис. Я знаю з історії королівства мого батька менше, ніж повинна знати. Бо ж у дитинстві ніколи не мала при собі маестра.

«Хіба що старшого брата.»

– Матиму за велику радість, ваша милосте, – відповів Квентин.

Стояла вже глупа ніч, коли останні гості нарешті відкланялися, і Дані повернулася до власних помешкань – приєднатися до свого пана і чоловіка. Гіздахр був трохи під чаркою, та принаймні задоволений життям.

– Я дотримав своїх обіцянок, – сказав він їй, поки Іррі та Джихікі вдягали їх для сну. – Ви бажали миру, і ось він ваш.

«А ти бажав крові, і скоро я муситиму дати її тобі» – подумала Даянерис, але вголос мовила:

– Маєте за це мою дяку.

Події бурхливого дня розпалили пристрасть її чоловіка. Щойно служниці пішли до себе спати, він зірвав з неї нічне вбрання і повалив у ліжко на спину. Дані охопила його руками і дозволила робити, що заманеться – знала-бо, що довго він напідпитку не протримається.

Саме так і сталося. Невдовзі він послинявив їй вухо і зашепотів:

– З ласки богів, сьогодні ми нарядили нам сина.

Їй у голові залунали слова Міррі Маз Дуур. «Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході. Коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя. Коли твоє черево знову стане спроможне виносити живе дитя. Тоді й він повернеться. Аж тоді, не раніше.»

Маегі сказала ясніше нікуди: вона так само виносить живе дитя, як хал Дрого повернеться з мертвих. Але Дані мала таємниці, ділитися якими не знаходила в собі сили навіть з чоловіком – тож дозволила Гіздахрові зо’Лоракові плекати свої сподівання.

Невдовзі її ясновельможний чоловік заснув, а Даянерис заходилася крутитися і перекидатися при його боці. Вона хотіла струснути його, збудити, примусити знову себе обійняти, поцілувати, вграти ще раз… та якби він і зміг, то скоро б знову заснув і залишив її у пітьмі на самоті. Вона спитала себе, де перебуває і що робить Дааріо. Невже теж не знаходить собі спокою в темряві? Невже думає про неї? Невже справді її кохає? Чи вже ненавидить за одруження з Гіздахром? «Дарма я взяла його до себе в ліжко.» Він був усього лише сердюк, негідний стати чоловіком цариці й королеві, та все ж…

«Я все знала заздалегідь, але однаково вчинила зі своєї примхи.»

– Ласкава царице? – пролунав у пітьмі тихий голос.

Дані смикнулася.

– Хто це там?!

– Це я, Місандея. – Наатійська драгоманка присунулася ближче до ліжка. – Ся-одна чула, як ви плакали.

– Плакала? Я не плакала. Чого б мені плакати? Я уклала мир, маю свого царя і все, про що може мріяти володарка. Тобі щось наснилося, та й по тому.

– Як скажете, ваша милосте, – мовила дівчинка і обернулася уходити.

– Залишся! – мовила Дані. – Не хочу бути сама.

– З вами його милість, – зауважила Місандея.

– Його милість спить, а я не можу. Назавтра я маю влаштувати криваву купіль – такою є ціна, за яку я купую мир.

Даянерис кволо посміхнулася і поплескала долонею по ліжку.

– Ходи сюди. Сідай і побалакай зі мною.

– Якщо ваша ласка. – Місандея присіла поруч. – Про що балакатимемо?

– Про рідний дім, – відповіла Дані. – Про Наат. Про братів і метеликів. Розкажи про те, з чого радієш, з чого смієшся, про свої найщасливіші спогади. Нагадай мені, що в цьому світі ще досі лишилося добро.

Місандея зробила все, що змогла. Вона продовжувала розповідати, коли Дані нарешті заснула і побачила чудернацький, непевний, туманний сон про дим та вогонь.

Ранок настав занадто швидко.

Теон

День підкрався до них, як Станіс – геть непомітно.

Зимосіч вже кілька годин не спала; її мури та башти юрмилися вояками у вовні, шкірі, кольчугах – усі вони чекали приступу, який так і не розпочався. Коли небо почало світлішати, стукіт тулумбасів уже стишився, хоча роги чулися ще тричі – щоразу ближче. А згори не припиняло сніжити.

– Сьогодні заметіль скінчиться! – голосно наполягав один з уцілілих стайнярів. – Та ще ж навіть не зима!

Теон зареготав би, якби мав сміливість. Він пригадав казки, що розповідала Стара Мамка: про хурделиці, що буяли сорок днів і сорок ночей, рік, десять років… про заметілі, що ховали замки та міста, ба цілі королівства, під шаром снігу в сотню стоп завтовшки.

Він сидів у найдальшому кутку великої трапезної, неподалік від коней, і спостерігав за Абелем, Робиною та схожою на мишу пралею з брунатним волоссям на ім’я Білка; всі троє завзято гризли скибки черствого чорного хліба, засмажені у витопленому з сала смальці. Сам Теон поснідав кухлем темного пива, скаламученого підмолоддю і такого густого, хоч його жуй. «Ще кілька кухлів – і задум Абеля вже не здаватиметься таким божевільним.»

До палати, позіхаючи, увійшов блідоокий Руз Болтон у товаристві своєї пухкої та вагітної дружини, Вальди Вгодованої. Перед ним устигли зайти кілька поважних панів та воєвод, серед них Хвойдоріз Умбер, Аеніс Фрей і Рогер Ризвель. Далі за столом жадібно закидав до пащі ковбасу і варені яйця Виман Мандерлі, а поруч із ним старий князь Кляск беззубим ротом сьорбав з ложки рідкий куліш.

Невдовзі з’явився і князь Рамзай. Пропихаючись трапезною до помосту, він поспіхом застібав паса з мечем. «Нині він у лихому гуморі.» Хто-хто, а Теон знав, коли це траплялося. «Цілісіньку ніч не спав з-за тулумбасів, – здогадався він, – або на когось розгнівався.» Одне хибне слово, підозрілий погляд, невчасний смішок – будь-що могло викликати гнів його вельможності й позбавити якогось нещасного клаптя шкіри. «Благаю, м’сьпане, не дивіться у мій бік.» Рамзаєві досить було одного погляду, щоб про все здогадатися. «Він прочитає в мене на обличчі, як по-писаному. Він знатиме. Він завжди знає.»

Теон обернувся до Абеля.

– Діла не буде. – Голос його лунав так тихо, що й коні поряд не підслухали б. – Нас упіймають, перш ніж ми виберемося з замку. Та якщо і втечемо, князь Рамзай нас вистежить. Він, Бен Кістяк і дівчатка.

– Ззовні мурів стоїть князь Станіс. І недалечко, судячи з рогів. Нам лише треба його дістатися. – Абелеві пальці затанцювали струнами його лютні. Бороду співець мав брунатну, хоча довге волосся майже посивіло. – Якщо Байстрюк за нами поженеться, то може статися, сам і пошкодує – в разі, коли доживе.

«Отак і думай, – подумки відповів Теон. – Вір у це. Кажи собі, що так і буде.»

– Рамзай забере твоїх жінок собі на мисливську розвагу, – сказав він співцеві. – Зажене їх, зґвалтує і згодує трупи собакам. Якщо здобич подарує йому добру забаву, то наступний понос сучок він назве на їхню честь. А тебе він оббілує. Він, його Гицель і Дамон Потанцюй-Мені – вони з тебе теж забаву зроблять. Ти ще благатимеш про смерть.

Теон ухопив передпліччя співця скаліченою рукою.

– Ти присягнувся, що не дозволиш мені потрапити знову до його рук. Я чув твоє слово.

І мусив почути його знову.

– Слово Абеля, – відповіла Білка. – Міцніше за дуб.

Сам Абель лише здвигнув плечима.

– Непорушне, мій принце. В жодному разі.

Вгорі на помості Рамзай саме сперечався з батьком – надто далеко, щоб Теон розчув слова, та переляк на круглій рожевій мармизі Вгодованої Вальди казав сам за себе. Зате йому добре почувся заклик Вимана Мандерлі по нову таріль ковбаси та регіт Рогера Ризвеля з якогось жарту однорукого Гарвуда Дужака.

Теон спитав себе, чи побачить колись підводні палати Потоплого Бога, а чи його привид лишиться блукати Зимосіччю. «Смерть є смерть. Краще смерть, ніж Смердюк.» Але якщо задум Абеля провалиться, Рамзай зробить їхню смерть довгою і страшною. «Цього разу він оббілує мене з голови до п’ят, і скільки не благай, біль не вгамується.» Жоден інший біль, який знав Теон за життя, не міг рівнятися з тим жахіттям, яке вмів коїти Гицель своїм невеличким патральним ножиком. Скоро Абель сам отримає свій урок. І за віщо? «Джейна, її звуть Джейна, і вона має очі хибного кольору.» Лицедійка, якій наказали грати, що написано. «Князь Болтон знає, і Рамзай теж, але решта – сліпці, навіть оцей клятий бард з його лукавим вишкіром. Це з тобою зіграють жарт, Абелю, з тобою і твоїми убивчими хвойдами. Ти помреш навіть не за ту дівчину.»

Він трохи не вибовкав таємницю, коли Робина доправила його до Абеля, що сидів у руїні Згорілої Башти, але в останню мить стримав язика. Співець мав твердий намір здиміти з замку з донькою Едарда Старка. Якби він дізнався, що молода дружина князя Рамзая – всього лише вилупок управителя…

Раптом двері великої трапезної розчахнулися з тріскотом та брязкотом. Досередини вихором увірвався крижаний вітер і хмара блискучих кришталиків, що замиготіли у повітрі білими та блакитними іскрами. Слідом важкими широкими кроками увійшов пан Гостін Фрей, обліплений снігом знизу аж до пояса, з тілом на руках. На всіх лавах люди покидали кухлі й ложки та роззявили роти на похмуре видовисько. У трапезній запанувала тиша.

«Ще один труп.»

Сніг падав з кожуха пана Гостіна, поки він прямував до високого столу, карбуючи кроки на підлозі. З тузінь фреївських лицарів та стражників увійшли за ним. Серед них був хлопчина, відомий Теонові – Великий Вальдер, менший з двох, з вузьким лисячим писком, кощавий, наче тріска. Його груди, руки і одяг вкривали плями крові. Почувши її запах, коні злякано заіржали, а собаки повискакували з-під столів, принюхуючись. Люди один за одним підводилися з лав. Тіло на руках пана Гостіна виблискувало у світлі смолоскипів рожевою памороззю – холод перетворив кров покійного на лід.

– Це син мого брата Мерета. – Гостін Фрей поклав тіло на підлогу перед помостом. – Зарізаний, наче порося, і закопаний у сніговому заметі. Зовсім ще хлопчик!

«Малий Вальдер, – подумав Теон. – Той, що більший.» І зиркнув на Робину. «Їх аж шестеро, – пригадав він. – І кожна могла це скоїти.» Але праля спіймала його погляд своїми очима і відповіла:

– Це не ми.

– Тихо! – застеріг її Абель.

Князь Рамзай спустився з помосту до мертвого тіла. Його батько повільно підвівся з місця – блідоокий, непорушний, урочистий обличчям.

– Ниций вчинок. – Уперше голос Руза Болтона пролунав досить гучно, щоб усі почули, не дослухаючись. – Де знайшли тіло?

– Попід отією вежею, що в руїнах, пане князю, – відповів Великий Вальдер. – Де старі химери сидять.

Рукавиці хлопця вкривала кров його брата у перших.

– Я ж йому казав: сам не ходи. А він відповів, що має знайти чолов’ягу, який завинив йому срібла.

– Кого саме? – завимагав Рамзай. – Скажи його ім’я! Вкажи його мені, хлопче, і я зроблю тобі кирею з його шкіри.

– Він не казав, мосьпане. Лише згадав, що виграв гроші в кості. – Малий Фрей завагався. – Кількоро вояків Білої Гавані навчали інших кидати кості. Не скажу, хто саме, але такі були.

– Ясний пане! – басовито загув Гостін Фрей. – Ми знаємо людину, яка це вчинила. Вбила і хлопця, і решту. О, не власноруч – певно, що ні. Бо сама надто жирна і боягузлива, щоб бруднити власні руки. Вона лише віддала наказ.

Фрей обернувся до Вимана Мандерлі.

– Насмілитеся заперечувати?

Князь на Білій Гавані відкусив половину ковбаси і мовив:

– Зізнаюся… – Він витер жир з вуст рукавом жупана. – Зізнаюся, майже не знав бідолашного малого. Це ж був зброєносець князя Рамзая, чи не так? Скільки йому вже років упало?

– На останні іменини – дев’ять.

– Такий юний був, – хитнув головою Виман Мандерлі. – Та може, воно і на краще. Бо ж якби не загинув, то виріс би у справжнього Фрея.

Пан Гостін щосили загилив чоботом по стільниці, скидаючи її з кобильниць просто на товсте черево князя Вимана. Полетіли кухлі й тарелі, навсібіч порснули ковбаси, а з десяток вояків Мандерлі з лайками поспиналися на ноги. Деякі вхопили до рук ножі, таці, глеки – все, що могло правити за зброю.

Пан Гостін Фрей висмикнув з піхов меча-півторака і стрибнув до Вимана Мандерлі. Володар Білої Гавані спробував ухилитися, але стільниця міцно притисла його до крісла. Клинок прорізав три з його чотирьох підборідь, видобувши струмінь яскраво-червоної крові. Пані Вальда верескнула і вчепилася у лікоть свого вельможного чоловіка.

– Стійте! – заволав Руз Болтон. – Припиніть це божевілля!

Його власні люди кинулися уперед, а тим часом вояки Мандерлі вже стрибали через лави на фреївських. Один кинувся на пана Гостіна з кинджалом, але лицар-здоровило крутнувся, ухиляючись, і відтяв йому мечем руку в плечі. Князь Виман зіп’явся на ноги, але негайно зомлів і впав. Старий князь Кляск голосно завимагав маестра; тим часом Мандерлі судомився на підлозі, наче недобитий морж, у дедалі ширшій калюжі крові. Навколо нього собаки запекло билися за шматки ковбаси.

Знадобилося чотири десятки списників Жахокрому, щоб розборонити бійців і покласти край різанині. До того часу шестеро людей Білої Гавані та двоє фреївських лежали мертві на підлозі. Ще з тузінь було поранено; один з Байстрючат – Лютон – галасливо помирав, рюмсаючи за матінкою та намагаючись запхати до розпанаханого черева жменю слизьких тельбухів. Нарешті князь Рамзай стишив його, висмикнувши списа з рук одного з вояків Сталевого Шкарбана і прохромивши Лютонові груди. Та навіть після того лайки, вереск і молитви, іржання коней та гарчання Рамзаєвих собак змішувалися у могутнє ревище аж попід кроквами стелі. Сталевий Шкарбан Вальтон мусив гепнути п’ятою ратища списа по підлозі з десяток разів, перш ніж у палаті всі замовкли настільки, щоб почути Руза Болтона.

– Бачу, всі ви жадаєте крові, – мовив князь на Жахокромі.

Поруч із ним стояв маестер Родрі, тримаючи на руці крука. Чорне пір’я птаха сяяло у світлі смолоскипів, наче вугільна олія. «Мокрий, – зрозумів Теон. – А в руці його вельможності – пергамен. Теж, мабуть, мокрий. На чорних крилах – чорнії слова.»

– Та чи варто звертати свої клинки один на одного? Краще випробувати їх на князеві Станісі. – Князь Болтон розгорнув пергамен. – Його військо стоїть за якихось три дні верхи звідси. Засипане снігом і зголодніле. Правду кажучи, я вже стомився сидіти тут і чекати на його ласку. Пане Гостіне, зберіть своїх лицарів та щитників перед головною брамою. Коли ви так прагнете битви, то й завдасте першого удару. А ви, князю Вимане, зберіть вояків Білої Гавані коло східної брами. Вони теж виступлять у похід.

Меч Гостіна Фрея був червоний мало не до руків’я. Бризки крові вкривали йому щоки, наче ластовиння. Лицар опустив клинка і відповів:

– Слухаю наказу пана князя. Та коли я привезу вам голову Станіса Баратеона, то таки доріжу макітру оцьому саловельможному негідникові.

Чотири лицарі Білої Гавані стали круг князя Вимана, поки маестер Медрік трудився над ним, спиняючи кровотечу.

– Спершу вам доведеться переступити через наші трупи, пане, – мовив найстарший серед них, суворий і сивобородий, на чийому заплямованому кров’ю вапенроку виднілися три сріблясті русалки проти лілового поля.

– Радо і охоче. Хоч по одному, а хоч би й через усі одразу! Мені байдуже.

– Годі вже! – заревів князь Рамзай, струшуючи в повітрі скривавленим списом. – Ще одна погроза, і я сам вас випатраю! Пан батько сказали свою волю! Збережіть своє завзяття для облудного королька Станіса!

Руз Болтон схвально кивнув.

– Саме так, як він сказав. Щойно здолаємо Станіса – тоді матимемо вдосталь часу на чвари один з одним.

Він повернув голову туди й сюди, вишукуючи щось у палаті холодними блідими очима. Нарешті погляд його знайшов барда Абеля обіч Теона.

– Співцю! – покликав він. – Ну ж бо заспівай нам щось добре та втішне, заспокоїти знічені душі.

Абель вклонився.

– Коли ласка вашої ясновельможності.

Тримаючи лютню в руці, він закрокував до помосту, спритно перестрибнув через труп чи два і всівся, схрестивши ноги, просто на високому столі. Коли він почав грати – якоїсь сумної та неквапної пісні, що її Теон Грейджой не впізнав – пан Гостін, пан Аеніс та їхні посіпаки-фреївці відвернулися і повели коней геть з палати.

Робина схопила Теона за лікоть.

– Купіль! Саме час її лаштувати.

Він рвучко викрутився з її доторку.

– Зараз? Удень? Та ж нас побачать.

– Сніг усе сховає. Ти глухий, абощо? Болтон висилає з замку своїх вояків. Ми мусимо досягти короля Станіса раніше за них.

– Але ж… Абель…

– Абель сам про себе подбає, – буркнула Білка.

«Божевілля. Безнадійна, приречена дурниця.» Теон випив рештки пива з кухля і неохоче підвівся на ноги.

– Ну то шукай сестер. Щоб налити молодій пані купіль, треба чимало води.

Білка зникла кудись убік м’якими безгучними кроками, якими ходила завжди. Робина вивела Теона з трапезної палати. Відколи вона з сестрами знайшла його у божегаї, одна з них завжди наступала йому на п’яти, не випускаючи з очей. Отже, вони йому не довіряли. «Та й чого б мали довіряти? Я був Смердюком раніше, і можу стати ним знову. Смердюк-Смердях, нікчемний реп’ях.»

Знадвору падав і падав сніг. Вибудувані зброєносцями сніговики виросли у велетнів моторошних обрисів, стоп у десять заввишки. Теон з Робиною пробиралися до божегаю між білих стін, що громадилися з кожного боку; стежки між кам’янцем та баштою перетворилися на плутанину крижаних рівчаків, які вояцтво мусило щогодини чистити лопатами, щоб ті не зробилися геть непрохідними. У морозній плутанині легко було заблукати, але Теон Грейджой пам’ятав тут кожен вигин та поворот.

Навіть божегай потроху забарвлювався білим. Плівка льоду намерзла на ставку попід серце-деревом; обличчя, вирізане на стовбурі, поросло вусами з невеличких бурульок. Цієї години дня вони не могли сподіватися мати старих богів лише для себе. Робина відтягла Теона геть від північан, що молилися попід деревом, до потаємного куточка коло стіни куренів варти, на березі ставка теплої грязюки, яка смерділа тухлими яйцями. Теон побачив, що навіть у ньому по берегах вже збирається крига.

– Зима насувається…

Робина кинула на нього важкий суворий погляд.

– Ти не маєш права роззявляти рота на гасло князя Едарда. Тільки не ти. Ніколи. Після вчиненого тобою…

– Ти теж убила малого хлопчину.

– То були не ми. Я тобі вже казала.

– Слова – то вітер. – «Вони нічим не кращі за мене. Ми геть однакові.» – Ви вбили решту, чому не його? Жовтий Пуць…

– …смердів ще гірше за тебе. Свиня, а не людина.

– А Малий Вальдер був малим поросям. Зарізавши його, ви поставили Фреїв та Мандерлі на ножі між собою. Це ви, звісно, хитро придумали…

– Це не ми! – Робина вхопила його за горло і притиснула спиною до стіни куренів, наблизивши своє обличчя на піввершка до його. – Бовкнеш знову – вирву твого брехливого язика, убивце родичів.

Він посміхнувся до неї крізь зламані зуби.

– Не вирвеш. Мій язик потрібен тобі, щоб пройти повз варту. Тобі потрібна моя брехня.

Робина плюнула йому просто в обличчя. А тоді відпустила і витерла руки у рукавицях об власні стегна – немов один доторк до нього заплямував її брудом.

Теон знав, що дражнити її не варто. У свій спосіб ця жінка була не менш небезпечною, ніж Гицель чи Дамон Потанцюй-Мені. Сам він замерз і стомився, і в голові гупало після кількох днів безсоння.

– Я скоїв багато лиха… зрадив своїх, перевернувся з друга на ворога, наказав убити людей, які мені довіряли… але родичів не вбивав.

– Авжеж. Старкові хлоп’ята не були тобі братами. Це ми й самі знаємо.

То була щира правда, але не її Теон мав на увазі. «Хай вони не були моєї крові, та однак я ніколи їх не кривдив. Убиті були всього лише мірошниковими синами.» Теонові не хотілося згадувати їхню матір. Він знав її багато років і навіть брав до ліжка. «Великі важкі цицьки з широкими темними сосками, солодкі вуста, веселий сміх. Радощі, яких мені більше не скуштувати.»

Та який хосен розповідати про таке Робині? Однак вона не повірить його виправданням – як він не вірить її.

– На моїх руках вдосталь крові, але крові братів немає, – мовив він стомлено. – І за те мене вже покарали.

– Покарали, та не досить! – кинула Робина і обернулася спиною.

«От дурна баба.» Хай який зламаний, Теон досі носив кинджала. Хіба важко дістати його і увігнати між лопаток? На таке він іще був здатен, попри зламані зуби, відрізані пальці й таке інше. А для неї ніж буде милосердям – швидша, лагідніша смерть, ніж та, яка чекає на неї з сестрами, коли їх злапає Рамзай.

Смердюк, напевне, так би і вчинив. Неодмінно вчинив би – у сподіваннях потішити князя Рамзая. Адже ці хвойди хотіли вкрасти молоду дружину Рамзая; Смердюк не міг цього дозволити. Але старі боги упізнали його і назвали Теоном. «Я залізного роду, я вродився залізняком, сином Балона Грейджоя і законним спадкоємцем Пайку.» Пеньки пальців сіпнулися і засвербіли, але кинджал залишився у піхвах.

Коли повернулася Білка, з нею разом припхалося ще четверо: сива та кощава Мирта, Відьмоока Вербиця з довгою чорною косою, кремезна станом та дебела цицьками Френя, Голка з гострим ножем при боці. Вдягнені, як служниці – у кілька шарів непоказного сірого полотна – згори вони накинулися бурими вовняними кобеняками, підбитими білим кролячим хутром. «Жодного меча, – помітив Теон. – Ані сокири, ані келепа… ніякої зброї, крім ножів.» Кобеняка Голки припинала срібна пряжка; Френя від стегон до грудей обмоталася конопляною мотузкою і виглядала ще опасистішою, ніж насправді.

Мирта принесла вбрання служниці й для Робини.

– У дворищі повно тих йолопів, – застерегла вона решту. – Хочуть виступати назовні.

– Колінкарі! – презирливо пирхнула Вербиця. – Князькатий князь сказав своє княже слово, а вони й раденькі кланятися!

– На них усіх чигає смерть! – весело цвірінькнула Голка.

– І на них, і на нас, – відповів Теон. – Навіть якщо ми проберемося повз варту… як ви зібралися вивести панну Ар’ю?

Голка всміхнулася.

– Шість жінок зайде, шість вийде. Хто їх роздивляється, тих служниць? Старкову панну ми перевдягнемо Білкою.

Теон зиркнув на Білку. «Вони справді схожі на зріст і обсяг. Може, і вийде.»

– А Білка як звідти вибереться?

Білка відповіла сама за себе.

– Вилізу з вікна, та й потраплю просто до божегаю. Коли мене вперше брат узяв у наскок на південь від Стіни, мені було дванадцять років. Тоді й ім’ячко собі заробила. Брат сказав, що я видираюся, наче білка на дерево. Відтоді я подолала Стіну шість разів – туди й назад. Гадаю, кам’яною вежею вже якось злізу.

– Задоволений, перевертню? – запитала Робина. – Ну то до справи.

Схожа на склепінчасту печеру кухня Зимосічі займала окрему будівлю, поставлену оддалік головних веж і палат замку на випадок пожежі. Всередині щогодини змінювалися пахощі – печене м’ясо, смажена цибуля, свіжоспечений хліб. Руз Болтон поставив коло дверей кухні варту – годуючи стільки ротів, треба було пильнувати кожен шматочок. Навіть на кухарів та кухарчуків наказано було накидати оком. Але вартові добре знали Смердюка – полюбляли навіть глузувати з нього, коли він приходив по гарячу воду для купелі пані Ар’ї. Жоден, утім, не насмілювався на щось гірше, ніж кпини; всі знали, що Смердюк – улюблене звірятко князя Рамзая.

– Принц гидючий, князь смердючий зізволили припхатися по гарячу воду! – оголосив один з вартових, коли перед ним з’явилися Теон зі служницями, але без перешкод розчахнув двері. – Ну ж бо, ворушіться! Не марнуйте солодке тепло.

Опинившись усередині, Теон ухопив за плече першого-ліпшого кухарчука.

– Гарячої води для нашої пані, хлопче! – наказав він. – Шість повних відер, і щоб була гаряча, аж кипіла. Князь Рамзай полюбляє дружину чистою та рожевою.

– Авжеж, м’сьпане, – буркнув хлопчина. – Негайно, м’сьпане.

«Негайно» забрало більше часу, ніж Теон сподівався. Жоден з великих казанів не був чистий, тому кухарчук мусив спершу відшкрябати один, а тоді вже ставити у ньому воду. Далі вони чекали вічність, доки окріп завирує бульками, і ще дві вічності, щоб наповнити шість дерев’яних відер. Абелеві жінки стояли мовчки, з укритими каптурами обличчями. «Ні, навіщо вони так!» Справжні служниці ніколи не бовваніли німо й нерухомо – вони дражнили кухарчуків, загравали до кухарів, щипали собі від страв шматочок того і крихту сього. Робина та її сестри-змовниці не хотіли притягати до себе увагу, але натомість домоглися протилежного – невдовзі вартові почали кидати на них зачудовані погляди.

– А де Масія, Джез та решта дівчат? – запитав один з них Теона. – Оті, що завжди приходять?

– Вони розгнівили пані Ар’ю, – збрехав він. – Минулого разу її вода вистигла, ще й купелі не діставшись.

Гарячий окріп наповнив повітря хмарами пари, розтопивши сніжинки, що невпинно летіли згори. Вервечка рушила назад крізь ту саму плутанину рівчаків з крижаними стінками. З кожним кроком вода плескотіла у відрах, потроху вистигаючи. До того ж проходи юрмилися вояками: лицарями у броні, вовняних вапенроках та хутряних кожухах, списниками з ратищами на плечах, лучниками з ненапнутими стрижнями луків та сагайдаками стріл, охочекомонниками, машталірами з бойовими конями у поводі. Фреївці мали на собі значки з баштами-близнюками, вояки Білої Гавані – водяника з тризубом. Вони долали снігові заметілі у протилежних напрямках, сторожко окидаючи один одного поглядами, але жоден меч не вилетів з піхов. «Тут бійки не буде. А у лісі… хтозна, що станеться у лісі.»