Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 82 страниц)

Князь Гаель мав повен рот чорних гнилих зубів та гостре жовте тхоряче обличчя. А ще він мав при собі подарунок.

– Клеон Великий надсилає ці капці на знак любові до Даянерис Буреродної, Матері Драконів.

Іррі вдягла капці на Даніни ноги. Зроблені вони були з визолоченої шкіри і прикрашені зеленими річковими перлами. «Невже цар-різник вважає, що пара гарненьких капців звоює йому мою руку?»

– Щедрість царя Клеона не знає меж. Подякуйте йому від мене за прегарний подарунок.

«Справді прегарний, але зроблений на дитину.» Дані мала невеличкі ніжки, але гострі капці стиснули їй пальці докупи.

– Клеон Великий матиме за радість почути про вашу дяку, – мовив князь Гаель. – Його препишність доручив мені переказати, що готовий до оборони Матері Драконів від усіх її ворогів.

«Якщо він мені знову запропонує шлюб із царем Клеоном, я йому кину капця в голову» – подумала Дані, та цього разу астапорський посол не згадав про царський шлюб ані словом. Натомість він сказав:

– Настав час Астапорові та Меєринові разом припинити свавільне правління Мудрих Хазяїв Юнкаю, котрі невпинно і невтомно чинять зло усім, хто обрав життя вільної людини. Клеон Великий доручив мені переказати, що він та його нові Неблазні скоро рушать у похід.

«Його нові Неблазні – це якийсь непристойний жарт.»

– Цареві Клеону мудріше було б порати власний сад і залишити юнкайцям їхній.

Власне, Дані не плекала до Юнкаю жодної любові – ще й не раз шкодувала, що лишила Жовте Місто недоторканим після того, як розбила їхнє військо у полі. Мудрі Хазяї повернулися до володіння невільниками, щойно вона рушила далі, а тепер щосили набирали затяги, винаймали сердюків, будували військові союзи проти неї.

Утім, і Клеон, що сам себе призначив Великим, був аж ніяк не кращий. Цар-Різник поновив рабство у Астапорі з тією лише різницею, що колишні невільники тепер стали хазяями, а колишні хазяї – невільниками.

– Я лише юна дівчина і погано знаюся на справах війни, – сказала вона князеві Гаелю, – проте ми чули, що Астапор голодує. Незле б цареві Клеону спершу нагодувати своїх підданих, а вже потім вести їх на війну.

Дані махнула рукою, відпускаючи посла. Гаель відкланявся і зник.

– Препишна царице, – нагадав Резнак мо’Резнак, – чи не вислухаєте зараз шляхетного Гіздахра зо’Лорака?

«Що, знову?!»

Дані кивнула, і Гіздахр вийшов наперед. То був високий тендітний чоловік із бездоганною бурштиновою шкірою. Він відвісив уклін на тому самому місці, де не надто давно лежав мертвим Непохитний Щит. «Він мені потрібен» – нагадала собі Дані. Гіздахр був заможний купець, мав у Меєрині безліч друзів, а за морями – ще більше. Він бував у Волантисі, Лисі та Карфі, мав родичів у Толосі та Елірії, за чутками користувався певним впливом навіть у Новому Гісі, де юнкайці намагалися збурити невдоволення Дані та її правлінням.

А понад усе – він мав багатство. Уславлене, овіяне казками, незліченне багатство.

«І якщо я виконаю його прохання, то матиме ще більше.» Коли Дані зачинила бійцівські ями міста, частки у володінні цими ямами дуже впали в ціні. Гіздахр зо’Лорак нагріб їх задешево обома руками і тепер мав у власності більшу частину бійцівських ям Меєрину.

Шляхетний купець мав зачіску в вигляді крил цупкого чорно-рудого волосся, що витикалися з обох скронь. Здавалося, голова його зараз злетить у небо. Довге обличчя робила ще довшим борода, схоплена золотими кільцями. Ліловий токар був облямований перлами та аметистами.

– Ваша преосяйність знають причину, з якої я тут.

– Авжеж знаю. Напевне, ви не маєте інших справ, окрім як обсідати мене. Скільки разів я вже вам відмовила?

– П’ять, ваша препишносте.

– Тепер уже шість. Я не дозволю знову відчиняти бійцівські ями.

– Якби ваша превисокість вислухали мене…

– Вже слухала. П’ять разів. Ви придумали щось нове, щоб мене переконати?

– Старе, лише старе, – зізнався Гіздахр, – але новими словами. Ніжними словами та ґречними – такими, які зможуть зворушити царицю.

– Я маю сумнів не у ґречності ваших слів, а у доречності вашої справи. Я чула все, чим ви мене переконували, так багато разів, що можу вже сама за вас просити. Чом би не спробувати зараз? – Дані нахилилася вперед. – Бійцівські ями існують в Меєрині від дня його заснування. Двобої у них – то відправа віри, кривава жертва богам Гісу. Смертельне мистецтво Гісу – не проста різанина, але показ мужності, вправності та сили, якими так втішаються ваші боги. Бійців-переможців прославляють по всіх усюдах, переможених шанують і пам’ятають. Якщо я відкрию ями, то покажу людям Меєрину, що шаную їхні звичаї та спосіб життя. Меєринські бійцівські ями відомі на весь світ, вони заохочують гостей приїжджати до міста і наповнюють міські скарбниці монетою з усіх кінців землі. Усім чоловікам притаманна жага крові, яку ями допоможуть утамувати, відтак у Меєрині стане мирніше та спокійніше. Злочинцям, засудженим до смерті на піску, ями дарують суд двобоєм – останню можливість довести свою невинність.

Дані знову відкинулася назад, скинула голову.

– Ось так. Ну що, я впоралася?

– Ваша преосяйність виклали мою справу значно краще, ніж я сподівався викласти сам. Ви не лише прекрасні собою, але й надзвичайно красномовні. Мене ви конче переконали.

Дані не могла стримати сміху.

– Отакої! А ви мене – ні.

– Ваша препишносте, – зашепотів Резнак мо’Резнак їй у вухо, – за звичаєм місто стягує за податок одну десяту частину всього прибутку від бійцівських ям після вирахування витрат. Ці гроші можна застосувати на багато добрих справ.

– Можна… та якщо ми все-таки відчинимо бійцівські ями знову, то братимемо десяту частину до вирахування витрат. Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах, та все ж прожила під дахом Цзаро Чжуана Даксоса достатньо, щоб бачити різницю. А ви, шановний Гіздахре, якби уміли шикувати військо так само вправно, як шикуєте красні слова, то вже б завоювали цілий світ… і все ж моя відповідь – ні. Цього разу вшосте.

– Слово цариці.

Гіздахр зо’Лорак, високий та стрункий, уклонився так само низько і зграбно, як раніше. Перли та аметисти застукотіли мармуровою підлогою.

«Якби не дурнувате волосся, він був би непоганий на вроду.» Резнак разом із Зеленою Грацією всіляко заохочували Дані узяти собі за чоловіка когось із меєринських вельможних панів – щоб примирити місто з її правлінням. Гіздахр зо’Лорак заслуговував принаймні на ретельний розгляд. «Краще вже він, ніж Скахаз.» Голомозий обіцяв, що кине заради неї власну дружину, але Дані від самої думки про шлюб із ним аж трусило. Принаймні, Гіздахр ще пам’ятав, як це – посміхатися.

– Препишна царице, – мовив Резнак, звірившись зі списком, – до вас звертається шляхетний Граздан зо’Галаре. Чи не вислухаєте ви його?

– Матиму за радість, – відповіла Дані, милуючись виблиском золота і мерехтінням зелених перлів на Клеонових капцях, а тим часом щосили намагаючись забути про неприємні мурашки у пальцях ніг.

Граздан, як її попередили, був брат у перших Зеленій Грації, чию підтримку Дані вважала за безцінну. Адже жриця міцно стояла за примирення, взаємне прощення та покірність законній владі. «Хай чого там її родич бажає, я можу принаймні вислухати його з повагою.»

А бажання прохача виявилося простим – гроші. Раніше Дані відмовилася відшкодовувати будь-кому з Великих Хазяїв ціну їхніх рабів. Але меєринці пробували і так, і сяк, аби лише видурити в неї зайвий шеляг. Шляхетний Граздан колись володів невільницею, що мала великий хист до ткацької справи – вироби з її кросен високо цінилися не лише в Меєрині, але й у Новому Гісі, Астапорі та Карфі. Коли жінка постарішала, Граздан купив з півдесятка юних рабинь і наказав старій ткалі навчити їх таємниць свого ремесла. Нині стара вже померла, але молоді відпущениці відкрили майстерню з крамницею при портовому мурі та почали торгувати власним крамом. Граздан зо’Галаре просив собі частку від їхніх прибутків.

– Вони завдячують своїми вміннями мені, – наполягав вельможа. – Це ж я забрав їх з невільницького базару і приставив до кросен.

Дані вислухала мовчки, з непорушним обличчям, а коли прохач скінчив, запитала:

– Як звали стару ткалю?

– Невільницю? – Граздан переступив з ноги на ногу, зморщив чоло. – Її звали… напевне, Ельза. Чи то пак Елла. Та вона ж померла шість років тому. Я мав у власності стільки рабів, ваша милосте…

– Хай буде Ельза. Ось наш вирок. Від дівчат ви не матимете нічого. Це Ельза навчила їх ткацької справи, а не ви. Од вас дівчата матимуть нові кросна – і найкращі, які можна купити за гроші. Це вам за те, що забули ім’я старої майстрині.

Резнак хотів був викликати наступний токар, але Дані наполягла викликати відпущенця і надалі вислуховувала колишніх хазяїв та колишніх рабів по черзі. Чимало справ, поданих на її розгляд, стосувалися відшкодування завданих збитків, руйнувань та жертв. Після переможного приступу Меєрин жахливо сплюндрували. Східчасті піраміди зацних родів уникли найгіршого, але бідніші частини міста затопив свавільний погром: то повстали невільники у самому місті, а крізь вибиту браму одночасно ввірвалися голодні орди відпущенців з Юнкаю та Астапору. Її Неблазні зрештою відновили лад та послух, але погром залишив по собі безліч прикрих наслідків і скорботних турбот. І тепер усі вони постали перед царицею.

Прийшла багата жінка, чий чоловік та сини загинули при обороні міських мурів. Під час погромів вона з переляку втекла до рідного брата, а коли повернулася, то знайшла, що в її будинку влаштували дім розпусти, де повії вдягалися в її шати та коштовності. Жінка вимагала назад свій будинок і коштовності. «Одяг хай забирають собі» – дозволила вона. Дані присудила повернути їй коштовності, але оголосила, що будинок було втрачено після втечі господині.

Прийшов колишній раб і звинуватив одного з вельмож дому Цхак. Невільник нещодавно узяв собі за дружину відпущеницю, яка перед падінням міста служила вельможі постільною підбічницею. Вельможа порушив її цноту, грав задля свого задоволення і запліднив дитиною. Новий чоловік вимагав вихолостити вельможу за злочин зґвалтування, а також виплатити йому гаманець золота за виховання вельможного байстрюка як своєї власної дитини. Золото Дані йому присудила, проте у вихолощенні відмовила.

– Коли вельможа з нею злягався, вона ще була його власністю, з якою він міг чинити на свій розсуд. За законом то не є зґвалтування.

Дані бачила, що її присуд не задовольнив прохача. Та якщо холостити усіх чоловіків, що брали собі постільних невільниць, то скоро правитимеш у місті євнухів.

Прийшов хлопчик, молодший за Дані, тендітний та вкритий рубцями, вдягнений у подертий і розкошланий токар зі срібною облямівкою. Голос його ламався, коли він розповідав, як двоє з домашніх рабів його батька повстали тієї ночі, коли було вибито браму. Один убив його батька, інший – старшого брата. Удвох вони зґвалтували матір і теж її вбили. Малий утік, відбувшись рубцем на обличчі, але один з убивць досі жив у батьковому домі, а інший вступив до війська цариці – «Материних Воїв». Малий просив, щоб їх обох повісили.

«Я царюю в місті, збудованому на порохні та смерті.» Дані не мала іншого вибору, крім відмовити у проханні – адже вона оголосила загальне прощення усіх злочинів, скоєних при погромі міста. Так само не збиралася вона і карати рабів за повстання проти хазяїв.

Почувши вирок, малий кинувся на неї, але заплутався ногами у токарі й простягся долу на ліловому мармурі. Коло хлопця миттю опинився Могутній Бельвас; величезний брунатний євнух підсмикнув його вгору одноруч і зателіпав, наче вовкодав – пацюка.

– Годі, Бельвасе! – покликала Дані. – Відпустіть його.

А малому сказала:

– Бережи понад усе свій токар, бо він урятував тобі життя. Ти ще хлопчина, і ми забудемо те, що тут сталося. Від тебе ми чекаємо того ж самого.

Та коли хлопець виходив, то зиркнув назад через плече, і побачивши його очі, Дані зрозуміла: Гарпія має ще одного сина.

До полудня Даянерис відчувала на голові вагу корони, а під собою – твердість лави. Стільки людей чекали на її ласку, що вона і пообідати не знайшла часу, лише вислала Джихікі до кухні по таріль коржів, оливок, смокв та сиру і сиділа, потрошку відщипуючи їжу та сьорбаючи з чари розведеного водою вина. Смокви були чудові, оливки – ще кращі, проте вино лишало у роті терпкий залізний присмак. Малий жовтий виноград, який ріс у цих краях, не давав вина високої якості. «З тутешньої лози ми багато не наторгуємо.» Крім того, Великі Хазяї спалили найкращі виноградники разом з оливковими гаями та плодовими садами.

Пополудні прийшов майстер – ліпник та ливар – і запропонував замінити голову великої спижевої гарпії на Майдані Очищення подобою Даніного обличчя. Вона відмовила йому з усією ввічливістю, яку зуміла зібрати.

У Скахазадхані спіймано було щуку величини раніше не баченої; рибалка приніс її цариці в подарунок. Цариця висловила подив і захоплення неймовірною рибою, винагородила рибалку гаманцем срібла і відіслала щуку до кухні.

Мідних справ майстер зробив їй кольчугу з яскраво налощених кілець для носіння на війні. Дані прийняла подарунок з сердешною дякою; кольчуга була гарна аж на подив, її вилощена мідь виблискувала б на сонці пишно і осяйно… хоча у справжній битві вона б радше вдяглася у сталь. Навіть дуже молода дівчина, що погано зналася на справах війни, все ж таки достатньо розумілася на таких речах.

Капці, надіслані Царем-Різником, ставали дедалі обтяжливішими. Дані скинула їх геть, одну ногу заклала під себе, а другою зателіпала вперед і назад. Видовисько було не таке пишне, як личить цариці, та їй уже остогидло робити лише те, що личить цариці. Від корони жахливо боліла голова, а сідниці геть заніміли.

– Пане Барістане, – звернулася Дані до старого лицаря, – тепер я знаю, яка чеснота найпотрібніша можновладцеві.

– Хоробрість, ваша милосте?

– Залізні сідниці, – піддражнила вона. – Бо ж я нічого не роблю, лише сиджу на лаві.

– Ваша милість покладають на себе завеликий тягар. Ви мусите дозволити вашим радникам його полегшити.

– Я маю забагато радників, але замало подушок. – Дані обернулася до Резнака. – Скільки там іще?

– Двадцять і три, якщо ласка вашої препишності. Зі стількома ж скаргами. – Підстолій зазирнув у якісь папери. – Одне теля, три кози. Решта, не маю сумніву, будуть вівці та ягнята.

– Двадцять і три. – Дані зітхнула. – Мої дракони аж занадто закохалися у баранину, відколи ми почали платити чабанам за драконячу здобич. Але чи мають скаржники якісь докази на підтвердження своїх скарг?

– Дехто приніс обпалені кістки.

– Люди палять вогнища і смажать на них баранину. Обпалені кістки – то не докази. Бурий Бен каже, що у пагорбах навколо міста є руді вовки, шакали та дикі собаки. Невже ми тепер платитимемо доброю срібною монетою за кожне ягня, що пропаде між Юнкаєм і Скахазадханом?

– Ні, препишна царице, – вклонився Резнак. – То мені просто вигнати цих пройдисвітів геть, чи ви бажаєте, щоб їм ще й батогів дали?

Даянерис посовалася на лаві.

– Жодна людина не повинна боятися приходити до мене.

Вона не сумнівалася, що якась частина позовів є брехливою, але ж чесних усе-таки більше. Її дракони надто виросли, щоб удовольнятися щурами, кішками та собаками. «Що більше їдять, то більшими виростають, – попереджав її пан Барістан, – а що більшими виростають, то більше їдять.» А надто Дрогон – той полюбляв літати ген за гори, за поля, де легко з’їдав вівцю на день.

– Заплатіть їм ціну їхньої худоби, – сказала Дані Резнакові. – Але віднині скаржники повинні з’являтися до Храму Грацій і складати священну присягу перед богами Гісу.

– Вашу волю буде виконано.

Резнак обернувся до прохачів.

– Їхня царська препишність погодилися відшкодувати вартість утрачених вами тварин, – мовив він гіскарською мовою. – Назавтра з’явіться до моїх шафарів і отримайте сказане відшкодування грішми або худобою, на ваш вибір.

Вирок пролунав у похмурій тиші. «А начебто мали б задовольнитися, – подумала Дані. – Їм дали те, по що вони прийшли. Невже до цих людей ніяк не піддобритися?»

Коли прохачі один за одним виходили геть, останній з них залишився. То був опецькуватий чолов’яга з обвітреним обличчям, одягнений незграбно і вбого. На голові він мав шапку цупких чорно-рудих кучерів, підрізаних навколо вух, у одній руці тримав непоказний полотняний лантух. Стояв він, опустивши голову і витріщившись на мармурову підлогу – наче забувся, де він і навіщо. «Цікаво, чого хоче цей?» – запитала себе Дані.

– На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! – скричала Місандея своїм тоненьким солодким голосочком.

Дані підвелася; з неї почав був спадати токар, та вона його упіймала і припнула на місце.

– Гей, ти – з торбою! – покликала вона. – Ти хотів говорити з нами? Можеш наблизитися.

Коли чоловік підняв голову, очі його були червоні та напухлі, як криваві болячки. Дані помітила, як ковзнув ближче пан Барістан, вірна біла тінь. Чоловік придибав неоковирною ходою, ледве тягнучи ноги та стискаючи в руках лантуха. «П’яний, хворий, абощо?» – мимоволі подумала вона. Під його потріскані жовті нігті забився бруд.

– З чим ти прийшов? – запитала Дані. – Маєш до нас скаргу, прохання? Чого тобі треба від престолу?

Язик чолов’яги рвучко облизав потріскані, зашкарублі вуста.

– Я… приніс…

– Кістки? – запитала вона нетерпляче. – Обгорілі кістки?

Він підняв лантуха і висипав те, що було в ньому, на мармур.

То й справді були кістки, поламані та зчорнілі. Довші з них було поколото в пошуках мозку.

– Чорний то був, – проказав чолов’яга гиркливою гіскарською говіркою, – чорна крилата тінь. Злетів з неба і… і…

«Ні, – затремтіла Дані. – Ні, ні, ой, ні…»

– Ти оглух, йолопе?! – загарчав Резнак мо’Резнак на чолов’ягу. – Не чув, що я казав? Прийди назавтра до моїх шафарів, і тобі заплатять за твою вівцю.

– Резнаку, – стиха мовив пан Барістан, – стуліть уже рота і розплющте очі. То не овечі кістки.

«Ні, не овечі, – подумала Дані. – То кістки дитини.»

Джон

Білий вовк біг чорним лісом попід блідим стрімчаком, що тягся трохи не до неба. З ним разом біг місяць, ковзав крізь плутанину голого гілля над головою, летів укритим зорями небом.

– Сніг-сніговій, – пробурмотів місяць.

Вовк нічого не відповів. Під лапами хрумтіла снігова кірка. Поміж дерев зітхав вітер.

Десь удалині вовк почув заклик однозграйників – свій до свого. Вони теж полювали. Чорний брат роздирав зубами плоть велетенської кози; навколо нього періщила злива, змиваючи кров з боку, де коза подерла його своїм довгим рогом. Деінде менша сестричечка підняла голову і заспівала до місяця; ще сотня малих сірих родичів покинула полювати і піднесла голоси разом із нею. Серед тих пагорбів, де вони бігали, було тепліше і повно здобичі. Безліч ночей зграя його сестри розкошувала плоттю овець, корів та кіз – дичини людей. А інколи – і самих людей теж.

– Сніг-сніговій, – знову покликав його місяць, дивно крякаючи.

Білий вовк трусив людською стежкою попід крижаною скелею. На язику чувся смак крові, у вухах бриніла пісня сотні родичів. Колись їх було шестеро, з яких п’ятеро скиглило зосліпу в снігу коло мертвої матері, висмоктуючи холодне молоко з твердих мертвих сосків, а він сам-один відповз убік. Тепер лишилося четверо… і одного білий вовк більше не відчував.

– Сніг-сніговій, – наполягав місяць.

Білий вовк тікав од нього, летів до печери ночі, де сховалося сонце. Подих замерзав у повітрі. Беззоряними ночами великий стрімчак бував чорний, наче камінь – суцільна пітьма високо над цілим світом. Але щойно на небо викочувався місяць, стрімчак починав виблискувати блідим крижаним світлом, наче замерзла річка. Шкуру вовк мав товсту і кошлату, але коли вздовж крижаної скелі дмухав вітер, ніяке хутро не ховало від холоду. З іншого боку вітер був ще холодніший – вовк це відчував. Саме там перебував нині його брат – сірий брат, що пахкотів літом.

– Сніг-сніговій.

З гілки впала бурулька. Білий вовк обернувся, вишкірив ікла.

– Сніг-сніговій!

Хутро стало дибки, ліс навколо почав зникати.

– Сніг-сніг-сніговій!

Він почув плескіт крил. Крізь морок влетів крук.

Птах сів на груди Джонові Сніговію, затупав ногами, зашкрябав пазурями.

– Сніговій! – заверещав він просто в обличчя.

– Та чую!

Кімната була ледве освітлена, ліжко під спиною – тверде і горбкувате. Крізь віконниці сочилося сіре світло, обіцяючи ще один бляклий та холодний день.

– Оце так ти будив і Мормонта теж? Забери своє кляте пір’я в мене з обличчя!

Джон випростав руку з-під ковдр, щоб відлякати крука. Птах був великий, старий, зухвалий, розкошланий… а страху не знав зовсім.

– Сніг-сніговій! – закричав він і перелетів на стовпчик ліжка. – Сніг-сніг!

Джон ухопив до кулака подушку і щосили випустив по крукові, але той устиг злетіти в повітря. Подушка буцнулася у стіну і розірвалася; набивка з пір’я вибухнула хмарою, і саме тієї миті у двері просунув голову Скорботний Ед Толет.

– Перепрошую, – мовив він, не зважаючи на буревій пір’я навколо себе, – чи не бажають пан воєвода чогось на сніданок?

– Зерна! – скричав крук. – Зерна, зерна!

– Смаженого крука, – замовив Джон, – і кухлик пива.

Він досі почувався чудернацько від того, що йому носив їжу та служив при столі особистий шафар – адже зовсім нещодавно Джон сам носив сніданки до покоїв князя-воєводи Мормонта.

– Отже, три зернини і одного смаженого крука, – підсумував Скорботний Ед. – Гаразд, мосьпане… але Гоб нині зготував варені яйця, кров’янку та яблука, тушковані з чорносливом. Яблука з чорносливом дуже смачні… аби ж не чорнослив. Не лізе він мені, хоч ріж. Ну, одного разу поліз, та лише тому, що Гоб його порізав з каштанами і морквою та запхав у курку. Ой, не вірте ви тим кухарям, мосьпане. Лишень загаєтеся – а вони вам чорносливу…

– Нехай пізніше. – Сніданок міг зачекати, а Станіс – аж ніяк. – Чи не було у палісаді вночі якогось клопоту?

– Та ні. Відколи ви, мосьпане, приставили варту до вартових.

– То й добре.

За Стіною в полоні перебувало щось із тисячу дичаків – бранців, узятих Станісом Баратеоном у тій битві, де його лицарі розтрощили зібране звідусіль строкате військо Манса Розбишаки. Серед бранців було багато жінок, і деякі вартові потай виводили їх зігрівати собі постелі. Люди короля, люди королеви – байдуже; те саме спробували навіть кілька чорних братчиків. Адже чоловіки є чоловіки, а на кількасот верст навколо не було жодної іншої жінки.

– Ще двоє дичаків з’явилися здатися, – вів далі Ед. – Мати з дівчинкою коло спідниці. Ще вона мала сина-немовля, загорнутого в хутра, та він виявився мертвим.

– Мер-р-твий, – мовив крук. То було одне з найулюбленіших слів птаха. – Мер-ртвий, смер-рть.

Вільний нарід потроху прибрідав до них мало не щоночі; головне то були напівзамерзлі істоти, яким вдалося втекти від битви попід Стіною лише затим, щоб потім приповзти назад, зрозумівши, що безпечного місця для втечі вже немає.

– Чи допитали матір? – запитав Джон.

Станіс Баратеон розбив потугу Манса Розбишаки та узяв Короля-за-Стіною в полон… але дичаків ще лишалося чимало – багато тисяч, а з ними Плакун, Тормунд Велетнебій та інші ватажки.

– Авжеж, мосьпане, – відповів Ед, – та вона лишень торочила, що як почалася битва, то втекла, а потім ховалася у лісі. Ми її досхочу напхали кулешем, посадили до решти у загорожу, а дитину спалили.

Спалення мертвих дітей більше не краяло серце Джонові Сніговію. Він мусив думати про живих – і то була зовсім інша справа. «Два короля збудять дракона. Першим – батько, потім син, щоб обоє вмерли королями.» Ці слова пробурмотів один із королевиних людей, поки маестер Аемон чистив йому рани. Джон намагався викинути їх з голови, переконував себе, що то лише маячня людини у лихоманці. Але Аемон мав заперечення.

– У королівській крові є сила, – застеріг старий маестер, – і навіть кращі за Станіса люди робили жахливіші речі.

«Ну нехай цей король суворий, непохитний і нічого не пробачає, але ж… немовля, що смокче груди?! Лише нечуване чудовисько може віддати живу дитину вогню.»

Джон заходився у пітьмі наповнювати нічний горщик, а тим часом крук Старого Ведмедя буркотливо на щось скаржився. Вовчі сни ставали щораз сильнішими; Джон зрозумів, що пам’ятає їх, навіть прокинувшись. «Привид знає, що Сірого Вітра немає серед живих.» Робб загинув у Близнюках, зраджений людьми, яких вважав собі за друзів, і вовк його загинув разом із ним. Брана та Рікона вбили теж – стяли голови з волі Теона Грейджоя, котрий колись був вихованцем їхнього панотця… але якщо сни не брехали, то їхнім лютововкам вдалося втекти. У Королевиному Вінці один вистрибнув з пітьми і врятував Джонові життя. «То мав бути Літо, тільки він. Адже хутро було сіре, а Кудлай – чорний.» Джон спитав себе, чи не живуть у тих вовках якісь часточки душ його вбитих братів.

Джон налив води у балійку з глека біля ліжка, умив обличчя та руки, вдягнув чисту чорну сорочку та вовняні штани, зашнурував чорну шкіряну камізелю, натягнув на ноги пару добряче поношених чобіт. Мормонтів крук дивився хитрими чорними очицями, а тоді злетів до вікна.

– Ти мене вважаєш за свого слугу, абощо?

Коли Джон прочинив вікно з товстими дзвінковими шибками жовтого скла, вранішній холод вдарив його просто у обличчя. Глибоко вдихнувши, він остаточно вичистив з голови примарне плетиво ночі; крук тим часом полетів геть, плескаючи крилами. «Надто хитра пташка – не на добро.» Крук жив при Старому Ведмедеві довгі роки, та це йому не завадило від’їсти шмат Мормонтового обличчя, щойно хазяїн помер.

Від опочивальні прогін сходів збігав донизу до більшого помешкання, де стояв подряпаний стіл з соснових дощок і десяток стільців з дубу та шкіри. У Король-Башті сидів Станіс, Воєводська Вежа вигоріла до кам’яної шкаралупи, тому Джон розташувався у не надто розкішних приміщеннях за кузнею, що раніше належали Доналові Нойє. З часом, напевне, йому знадобиться щось просторіше, та наразі, поки він лише вчився очолювати Варту, годилися і ці.

Привілей, який король дав йому на підписання, лежав на столі, притиснутий срібним кухлем, що колись належав тому ж таки Доналові Нойє. Однорукий коваль залишив по собі небагаті статки: оцього кухля, шість шелягів та мідну монету-зірку, пряжку з вичорненим візерунком та поламаною застібкою, засмальцьованого парчового жупана зі значком оленя Штормоламу. «Головним його скарбом було ковальське приладдя, а ще – зроблені ним ножі та мечі. Усе його життя минало біля горнила та ковадла.»

Джон відсунув кухля і ще раз перечитав пергамен. «Якщо я прикладу сюди свою печатку, то навіки лишуся в людській пам’яті як воєвода, що віддав Стіну, – подумав він, – але якщо відмовлю…»

Станіс Баратеон виявився неспокійним гостем – невгамовним та прискіпливим. Він заїхав королівським гостинцем мало не до Королевиного Вінця, обнишпорив порожні халупи Кротовини, оглянув зруйновані замки Королевина Брама та Дубощит. Щоночі він блукав угорі Стіною разом із пані Мелісандрою, а удень відвідував загорожу наскочників, де вибирав бранців для допиту червоною жінкою. «Він не любить, коли йому чинять перешкоди.» Джон мав недобре передчуття, що цей ранок не принесе йому нічого втішного.

Зі зброярні долинув брязкіт щитів та мечів – то готувався до ранкового вишколу останній навчальний загін хлопчаків і незграбних новобранців. Джон почув голос Залізного Емета, котрий підганяв їх ворушитися швидше. Котер Пайк не був задоволений втратою одного зі своїх найкращих бійців, але молодий розвідник мав хист до навчання інших. «Він кохається у битві, у пісні мечів… і навчить цього своїх хлопців.» Принаймні Джон на це сподівався.

Джонів кобеняк висів на кілочку коло дверей; на іншому – пас із мечем. Він вдяг те й інше та рушив до зброярні. Килимок, на якому спав Привид, був порожній. Всередині приміщення стояло двоє вартових у чорних кобеняках, залізних шоломцях, зі списами в руках.

– Мосьпанові треба супровід? – запитав Гарс.

– Гадаю, Король-Башта нікуди не поділася – знайду її сам.

Джон не любив, коли за ним усюди хвостом тягалися охоронці – почувався мамцею-качкою з виводком каченят.

Учні Залізного Емета у дворі вже взялися до справи: тупі мечі гучно брязкали по щитах і один по одному. Джон спинився подивитися; Лошак саме тіснив Робіна-Стрибайла до колодязя. Джон дійшов висновку, що Лошак таки має хист до науки бою: чималенька його сила щодня зростала, природні відчуття спрямовували руки точно та швидко. Робін-Стрибайло – то була геть інша пісня. Скалічена нога – ще так-сяк, але на додачу він іще й лякався ударів. «Мабуть, слід віддати його у шафарі.» Сутичка скінчилася раптово: Стрибайло опинився на землі.

– Чесна перемога, – сказав Джон Лошакові, – але ти надто низько кидаєш щита, коли йдеш у наступ. Виправляйся, бо так тебе колись уб’ють.

– Так, пане. Триматиму вище.

Лошак підсмикнув Стрибайла на ноги, і менший хлопець незграбно вклонився.

Кілька Станісових лицарів теж вправлялися зі зброєю на дальньому кінці дворища. «Люди короля в одному кутку, королеви – в іншому, – помітив Джон. – Та й тих небагато. Майже усім тут надто холодно.»

Проминаючи лицарів, він почув, як його кличе лункий басовитий голос:

– ХЛОПЧЕ! ГЕЙ, ТИ ТАМ! ХЛОПЧЕ!

«Хлопче» – то було ще не найгірше з того, що Джон Сніговій чув про себе і до себе, відколи став воєводою. Тому просто не зважив.

– Сніговію! – настирливо загукав той самий голос знову. – Князю-воєводо!

Цього разу Джон зупинився.

– Так, пане лицарю?

Лицар вивищувався наді Джоном на п’ять вершків.

– Хто носить валірійський булат – мусить уміти ним не лише дупу чухати.

Джон уже бачив лицаря в замку тут і там. То був воїн визначних звитяг, якщо вірити його власним словам. У битві попід Стіною пан Годрі Парин убив велетня, що саме тікав: наздогнав верхи на коні, встромив списа у спину, а тоді зліз і відрубав велетневі його сміховинно крихітну голову. Відтоді королевині люди призвичаїлися кликати лицаря Годрі Велетнева Смерть.

Джон пригадав, як плакала Ігритта. «Нема вже велетнів у світі – я один лишився.»

– Я користуюся Пазуром, коли маю нагоду, пане.

– Але чи добре вмієте це робити? – Пан Годрі оголив власного клинка. – Покажіть! Обіцяю не надто псувати вашу молоденьку шкурку.

«Такий добрий, от заплачу.»

– Іншим разом, пане лицарю. Наразі, на жаль, маю обов’язки.

– А, боїтеся. – Пан Годрі вишкірився до приятелів. – Боїться! – повторив він для найтупіших.

– Перепрошую. – Джон обернувся спиною і пішов собі.

У вранішньому блідому світлі замок Чорний здавався похмурим і покинутим. «Мої володіння, – подумав Джон, скніючи серцем, – чи то твердиня, чи то руїна.» Воєводська Вежа вигоріла до голих кам’яних стін, братська трапезна перетворилася на чорне вугілля, Гардінова Башта виглядала так, наче ось завалиться від наступного пориву вітру… хоча стояла так уже багато років. А за ними здіймалася Стіна: велетенська, грізна, холодна, непорушна, непробивна. Проти сірого льоду виднілися схожі на мурашок будівничі, котрі з’єднували рештки старих звивистих сходів новими прогонами. Працювали вони вдень і вночі, бо без сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного витягу. Але якщо дичаки нападуть знову, самої лише підйомної кліті не вистачить.