Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 82 страниц)

Гролео почувався дуже нещасним, відколи його корабель розламали, щоб зробити обложні пристрої та здобути ними Меєрин. Дані спробувала була розрадити його тугу, призначивши верховним адміралом свого флоту. Але то була порожня шана, бо меєринські кораблі втекли до Юнкаю, поки Даніне військо наближалося до міста. Відтак старий пентосець був адміралом без жодного корабля. Але зараз він посміхався крізь розкошлану, побиту сіллю бороду такою посмішкою, яку драконова королева ледве пам’ятала.

– Отже, кораблі доладні й справні, чи не так? – запитала Дані, плекаючи надію.

– Цілком доладні, ваша милосте! Вони не нові, брехати не буду, але більшість із них добре доглянуто. Коріб «Уродженої принцеси» поїла шашіль; я б не став виводити її у море, втрачаючи землю з очей. На «Нарракві» варто замінити стерно і линви, а «Смугаста ящірка» має кілька тріснутих весел – утім, вони ще послужать. Веслюють там раби, але якщо покласти їм чесну платню вільного весляра, то більшість залишиться з нами – вони ж однак не знають іншого ремесла. А хто піде, тих легко буде замінити з моїх власних жеглярів. Подорож до Вестеросу довга і тяжка, але ці кораблі досить міцні, щоб дістатися туди й довезти нас. Така моя думка.

Резнак мо’Резнак видав жалібний стогін.

– То це правда! Ваша превисокість мають намір залишити нас! – І заходився ламати руки. – Юнкайці відновлять владу Великих Хазяїв тієї ж миті, як ви поїдете, нас – тих, хто вірно служив вашій справі – покладуть під меч, а наших милих дружин та цнотливих доньок зґвалтують і візьмуть у неволю!

– Моїх не візьмуть, – прогарчав Скахаз Голомозий. – Спершу я їх уб’ю власноруч!

І ляснув долонею по руків’ї меча. Дані здалося, що та долоня загилила їй ляпаса.

– Якщо ви боїтеся того, що станеться, коли я поїду, то їдьмо зі мною до Вестеросу.

– Куди Матір Драконів, туди «Материні Вої»! – виголосив Марселен, єдиний живий Місандеїн брат.

– Це як? – запитав Симон Смугаста Спина, названий так за сітку рубців, що мережила спину та плечі, нагадуючи про батоги, яких він куштував невільником у Астапорі. – Тринадцять кораблів… їх не досить. Ба й сотні буде не досить.

– Дерев’яні коні – то недобре, – заперечив Роммо, старий «джака ран». – Дотракійці поїдуть кіньми.

– Сі-одні можуть подолати суходол пішки уздовж берега, – запропонував Сірий Хробак. – А кораблі хай ідуть неподалік і везуть припас для війська.

– Се годиться, поки не досягнеш руїн Бхорашу, – відповів Голомозий. – Далі кораблі муситимуть іти на південь за Толос і Кедровий острів, а тоді огинати Валірію. Піше ж військо рушить на Мантарис старою драконовою дорогою.

– Гемонською дорогою – так її кличуть зараз, – мовив Молоно Йос Доб. Огрядний полковник «Непохитних Щитів» скидався радше на писаря, ніж на воїна – мав-бо руки у чорнилі та важке кругле черево, – зате розумом був хитріший за багатьох. – Чимало з нас там загине.

– Залишені в Меєрині заздритимуть тим, хто знайде легку смерть у поході, – застогнав Резнак. – Бо нас усіх перетворять на рабів або кинуть до ям! І все стане так, як було, а чи й гірше.

– Де ваша мужність? – прогримів сердитий голос пана Барістана. – Її милість звільнила вас від кайданів. Але гострити мечі та боронити волю міста, коли королева піде своїм шляхом, вам доведеться самотужки!

– Хоробрі слова – для того, хто попливе на захід замість лишатися тут, – загарчав у відповідь Симон Смугаста Спина. – А чи обернетеся ви хоч поглянути, як ми тут конаємо?

– Ваша милосте…

– Препишносте…

– Превисокосте…

– Годі! – Дані щосили ляснула долонею по столі. – Я нікого не залишу тут на певну смерть. Ви усі – мій народ.

Її мрії про рідний дім та кохання засліпили її.

– Я не покину Меєрин на долю Астапору. Сумно казати, але Вестерос має почекати.

Гролео аж сахнувся нажахано.

– Але ми мусимо прийняти ці кораблі! Якщо ми відмовимо дарувальникові…

Пан Барістан упав перед нею на одне коліно.

– Моя королево, ваша держава має в вас нагальну потребу. Тут ви – небажана гостя, але на Вестеросі зацні вельможі та шляхетні лицарі тисячами стікатимуться під ваші прапори. «Вона прийшла! – кричатимуть вони один одному зраділими голосами. – Сестра принца Раегара нарешті вдома!»

– Якщо вони так мене люблять, то почекають. – Дані підвелася на ноги. – Резнаку, прикличте до мене Цзаро Чжуана Даксоса.

Вона прийняла купецького магната на самоті, сидячи на своїй лаві з вилощеного чорного дерева, на купі принесених паном Барістаном подушок. Супроводжували купця четверо карфійських жеглярів, несучи на плечах згорнутий сувоєм килим чи гобелен.

– Я приніс володарці мого серця ще один подарунок! – оголосив Цзаро. – Він зберігався у коморах моєї родини від часів Лиха, що спіткало Валірію.

Жеглярі розгорнули гобелен на підлозі. Він був старий, вкритий пилюкою, вицвілий та збляклий… і велетенський на розмір. Дані мусила наблизитися до Цзаро, щоб роздивитися малюнок.

– Це мапа? Яка дивовижна краса.

Гобелен укрив половину підлоги. Море на ньому було синє, земля – зелена, гори – чорні та брунатні. Міста були вигаптувані золотою чи срібною ниткою в вигляді зірок. «Димливого моря ще нема, – усвідомила вона. – Валірія ще не стала островом.»

– Осьде ви бачите Астапор, Юнкай та Меєрин, – показав Цзаро на три срібних зірки коло блакиті Невільницької затоки. – А Вестерос… десь тут.

Він махнув рукою на дальній куток палати.

– Ви повернули на північ, коли мали б іти далі на південний схід, перетинаючи Літнє море. Але з моїм подарунком ви швидко опинитеся там, де вам належить бути. Прийміть мої галери з легким та щасливим серцем, накажіть занурити весла і рушайте на захід.

«Якби ж я могла.»

– Шановний пане, я радо прийму ваші кораблі, але не можу дати обіцянку, якої ви просите. – Дані взяла гостя за руку. – Віддайте мені галери, і я присягаюся: Карф матиме дружбу і приязнь Меєрину, аж доки не згаснуть зірки. Дайте мені змогу торгувати з їх поміччю, і ви матимете чималу частку прибутків.

Задоволена усмішка Цзаро збігла з його вуст.

– Що я чую? Ви кажете мені, що не поїдете?!

– Я не можу поїхати.

Сльози набрякли у його очах, поповзли донизу носом повз смарагди, аметисти та чорні діаманти.

– Я казав Тринадцятьом, що ви послухаєтеся моєї мудрості. Сумно дізнатися, як я помилявся. Заберіть подаровані вам кораблі та пливіть ген за море, або напевне сконаєте у страшних муках від рук ваших ворогів. Бо ви й не знаєте, скільки їх собі нажили.

«Одного знаю – того, який стоїть переді мною і проливає блазенські сльози.» Усвідомивши цю істину, вона сама відчула сум.

– Коли я ходив до Тисячепрестольної Палати благати Неприторенних про ваше життя, то казав їм, що ви лише мала дитина, – правив далі Цзаро, – але Егон Емерос Досконалий підвівся і заперечив: «Вона – дурна дитина, божевільна, відчайдушна і надто небезпечна, щоб жити». Коли ваші дракони були малими, люди сприймали їх за казкове диво. Вирісши, вони перетворилися на посланців смерті та спустошення, на вогняний меч, здійнятий над світом.

Він витер сльозу, що викотилася з ока.

– Я мав би убити вас іще у Карфі.

– Я гостювала під вашим дахом, куштувала ваш трунок і частунок, – відповіла Даянерис. – На згадку про все, що ви для мене зробили, я пробачу ваші слова… проте лише один раз. Не смійте ніколи погрожувати мені знову!

– Цзаро Чжуан Даксос не погрожує. Він обіцяє.

Сум її серця раптом перетворився на лють.

– А я обіцяю, що коли ви не зникнете відси до сходу сонця, то дізнаєтеся на своїй шкурі, чи в змозі сльози брехуна загасити драконове полум’я! Забирайтеся геть, Цзаро. І то швидше.

І він вийшов, але страхи, погрози та сумніви з собою не забрав. Дані знову всілася на лаву і кинула погляд на шовково-синє море в бік далекого-далекого Вестеросу. «Колись я буду там» – пообіцяла вона собі.

Наступного ранку галеас Цзаро зник, але дарунок, привезений ним, залишився у Невільницькій затоці. Довгі червоні прапорці майоріли на щоглах тринадцяти карфійських галер, звиваючись на вітрі. Коли Даянерис спустилася приймати двір, на неї чекав посланець з кораблів. Він не вимовив ані слова, лише поклав до її ніг чорну шовкову подушку, на якій лежала заплямована кров’ю рукавиця.

– Що це таке? – вимогливо запитав Скахаз. – Ця скривавлена рукавиця…

– …означає війну, – закінчила за нього цариця меєринська.

Джон

– Бережіться щурів, пане воєводо. – Скорботний Ед повів Джона униз сходами, тримаючи в руці ліхтаря. – Як на них ступаєш, то вони страшно скиглять. Коли я був малий, моя матінка скиглила так само. Оце як замислюся: мо’, вона й сама була щурячого роду? А чого ж! Волосся мала мишаче, очиці-намистинки, полюбляла сир. Може, навіть хвоста мала ззаду, та я не дотумкав подивитися.

Всі споруди замку Чорного з’єднувалися під землею плутаниною проходів, які братчики звали «жуковинами». Під землею було темно і похмуро, тому жуковини рідко відвідувалися влітку, та коли здіймалися зимові вітри і починало сніжити, саме ними люди найшвидше пересувалися замком.

Шафарі вже почали користуватися жуковинами – про це свідчили запалені свічки, що Джон побачив у кількох стінних заглибинах уздовж проходів, та луна кроків попереду. На перехресті, де стрічалося чотири жуковини, на них чекав Бовен Марш, маючи при собі Віка Скіпку, високого та тонкого, наче спис.

– Оце підрахунки, зроблені три повороти тому, – розказав Марш Джонові, передаючи йому до рук товстий стос паперів, – для порівняння з нинішніми запасами. То що, почнемо зі збіжжя?

Вони рухалися крізь сіру пітьму підземного світу від однієї комори до іншої; кожна була зачинена товстими дубовими дверима з залізним замком завбільшки з невеличку тарілку.

– Звідси крадуть? – запитав Джон.

– Поки що ні, – відповів Бовен Марш. – Та коли настане зима, панові воєводі буде розумно поставити вартових.

Вік Скіпка носив ключі від комор на обручі навколо шиї. На погляд Джона вони усі здавалися однаковими, та Вік примудрявся знаходити потрібний для кожних дверей. Опинившись усередині, він витягав з торбини на поясі шматок крейди завбільшки з кулак і ставив позначки на кожному барилі, мішку та діжці, які рахував – а Марш тим часом порівнював новий рахунок зі старим.

У коморах зі збіжжям зберігався овес, пшениця, ячмінь, діжки грубо змеленого борошна. У коморах з городиною до сволок підвішені були в’язки цибулі та часнику, а на полицях громадилися лантухи моркви, редьки, селери, білої та жовтої ріпи. В одному льосі лежали кружала сиру такі велетенські, що посунути їх могли лише двоє людей. У наступному на десять стоп височіли стоси барил із солоною яловичиною, свининою, бараниною та тріскою. На сволоках у підвалі під димарнею висіло три сотні окостів та три тисячі довгих чорних ковбас. У прянищній комірчині знайшовся чорний перець, гвоздика, кориця, гірчичне зерно, колендра, шавлія проста й мушкатна, петрушка, важкі брили солі. В інших – барильця яблук, груш, сушеного гороху, сушених смокв, торби горіхів, каштанів, мигдалю, пласкі листки сухого копченого лосося, глиняні глеки оливок у олії, запечатані воском. Одна з комор містила засолених у горщиках зайців, оленячі окости в меді, квашену капусту, буряки та цибулю, солоні яйця та оселедців у діжках.

Рухаючись від комори до комори, оглядачі відчували, як у жуковинах холоднішає. Невдовзі Джон побачив у світлі ліхтаря власний морозний подих.

– То ми вже під Стіною?

– Скоро опинимося всередині, – відповів Марш. – М’ясо не псується у холоді. Для довгого зберігання мороз кращий за сіль.

Наступні двері зроблені були з іржавого заліза, а за ними лежав прогін дерев’яних сходів. Скорботний Ед рушив уперед з ліхтарем. Нагорі вони знайшли прохід довгий, як трапезна Зимосічі, але не ширший за інші жуковини. Стіни його складалися з льоду і їжачилися залізними гаками. На кожному гаку висіла чиясь туша: оббіловані олені чи лосі, бичачі боки, величезні свині, вівці з козами, навіть коні та ведмеді. Усе вкривала біла паморозь.

Поки чинився облік, Джон стягнув рукавичку з лівиці й торкнувся найближчої оленячої туші. Він відчув, як пальці прилипають, а коли одірвав, то залишив шматочок шкіри. Кінчики пальців заніміли. «А чого ти чекав? Над твоєю головою височіть крижана гора – стільки пудів льоду, що й Бовен Марш не порахує.» І все ж у коморі Джонові здалося навіть холодніше, ніж мало бути.

– Гірше, ніж я боявся, пане воєводо, – оголосив Марш, коли скінчив. Голос його лунав похмуро, як у Скорботного Еда.

Джон тим часом роздивлявся запаси і думав про те, що його оточує, мабуть, усе м’ясо світу. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.»

– Та невже? Як на мене, тут лежить чимало харчів.

– Літо було довге, врожаї – рясні, панство – щедре. Ми відклали вдосталь для Варти на три роки зими. Якщо трохи затягнути паски, то на чотири. Але ж тепер мусимо годувати людей короля і королеви, а ще дичаків… У самій лише Кротовині живе тисяча нахлібників, і ще прибуває. Учора коло брами з’явилося троє, позавчора – десяток. Так далі не можна. Оселити їх у Дарунку – ну нехай, але ж орати і сіяти вже запізно. Ще й рік не скінчиться, а нам лишиться вже сама ріпа та горохова юшка. А далі доведеться пити кров власних коней.

– Ням-ням! – зауважив Скорботний Ед. – Ніщо так не зігріває холодного вечора, як гарячий кухоль кінської крові. Я ще люблю згори кинути пучку кориці.

Великий шафар не звернув на нього уваги.

– Почнуться хвороби, – правив він далі, – криваві ясна, розхитані зуби. Маестер Аемон казав, що це лікується соком кислого лимона та свіжим м’ясом, але ми з’їли лимони ще рік тому і не маємо вдосталь хуражу, щоб тримати худобу на ногах заради м’яса. Нам доведеться порізати усіх, крім кількох пар для приплоду – час уже не терпить. У минулі зими харчі підвозили королівським гостинцем з півдня, але з цією війною… зараз ще тільки осінь, я знаю, та все ж радив би панові воєводі, коли ласка, починати видавати зимову пайку.

«О, братчики будуть у захваті.»

– Як треба, то треба. Зменшимо пайки братчиків на чверть.

«Якщо братія скаржиться на мене зараз, то що скаже потім, коли доведеться харчуватися снігом та тертими жолудями?»

– Це допоможе, пане воєводо. – Але на противагу словам, голос великого шафаря проказував зовсім інше.

Знову розтулив рота Скорботний Ед:

– Тепер розумію, навіщо король Станіс пропустив дичаків крізь Стіну. Мабуть, хотів, щоб ми ними харчувалися.

Джон мимоволі посміхнувся.

– Сподіваюся, до цього не дійде.

– То й добре, – кивнув Ед. – Бо вони на вигляд кощаві та жилаві, а в мене вже не ті гострі зуби, що були замолоду.

– Якби мати вдосталь грошей, то купили б харчів на півдні та привезли кораблями, – зауважив великий шафар.

«Купили б, – подумав Джон, – якби мали золото, і якби хтось погодився продати нам харчі.» Але наразі бракувало і золота, і продавців. «Можливо, наша найліпша надія – Соколине Гніздо.» Долина Арин славилася плодючістю, і війна її не торкнулася. Джонові стало цікаво, як сестра пані Кетлін поставиться до думки годувати байстрюка Неда Старка. Змалку йому часто здавалося, що господиня замку мовчки дорікає йому за кожен шматок хліба.

– Можна полювати, якщо припече, – втрутився Вік Скіпка. – У пущі є дичина.

– А ще є дичаки і дещо гірше, – відказав Марш. – Я б не став висилати туди наших мисливців, пане воєводо. Не став би, і край.

«Авжеж. Ви б радше зачинили браму назавжди, замурували каменем та льодом.» Він знав, що погляди великого шафаря поділяє половина братчиків у замку Чорному. Інша половина, щоправда, за те зневажала першу і глузувала з неї без упину.

– Замурувати браму і сісти вашими чорними дупами на Стіні, отакої! А дичаки хай собі сунуть Мостом Черепів? Чи крізь браму в котромусь замку? Це ж ви думаєте, що їх усі запечатано п’ять століть тому, а насправді – хтозна! – просторікував старий лісник Дивен за вечерею два дні тому. – Ми ж не маємо людей пильнувати півтисячі верст Стіни! Про що Тормунд Велетнева Срака і той клятий Плакун знають незгірше вас. Бачили колись, як качка сидить на озері, а ноги у кригу вмерзли, що й не злетить? Гайворон на Стіні – та сама качка і є.

Більшість розвідників підспівувала Дивенові, проте шафарі та будівничі схилялися до думки Бовена Марша. Але то був клопіт на інший день. Зараз князя-воєводу Джона Сніговія турбували запаси харчів.

– Ми не можемо покинути короля Станіса та його людей на голодну смерть, навіть якби забажали, – мовив він. – Якщо йому заманеться, він забере собі весь наш харч під загрозою меча, а ми й не матимемо сили йому опиратися. Та й дичаків теж треба годувати.

– Як саме, пане воєводо? – запитав Бовен Марш.

«Якби ж я знав.»

– Знайдемо спосіб.

Коли вони повернулися на поверхню, денні тіні вже видовжувалися. Небом тяглися подерті сіро-білі клапті хмар, що нагадували розірвані у битві прапори. Подвір’я ззовні зброярні було порожнє, та всередині Джон побачив королівського зброєносця, що чекав на нього. Деван був тендітний хлопчина років дванадцяти, з брунатним волоссям та очима. Він стовбичив, наче приморожений, коло горнила, не насмілюючись ворухнутися, а Привид обнюхував його згори донизу.

– Він тебе не зачепить, – мовив Джон, але хлопчик сахнувся від його голосу, а лютововк, побачивши раптовий рух, вишкірив зуби.

– Ні! – скрикнув Джон. – Привиде, не чіпай! Геть!

Вовк – купа мовчазного хутра на чотирьох лапах – неквапно повернувся до своєї бичачої кістки.

Деван мав обличчя біліше за Привидове хутро, ще й упрів з переляку.

– П-пане воєводо… їхня милість наказують вам з’явитися…

Малий був одягнений у баратеонівське золото й чернядь, а над власним серцем мав нашите на одяг палаюче серце королевиних людей.

– Тобто прохають, – виправив Скорботний Ед. – «Їхня милість король прохають пана князя-воєводу вшанувати їх своєю присутністю.» Я б висловився так.

– Та облиш, Еде. – Джон не мав гумору для сварок через дрібниці.

– Повернулися пан Річард і пан Юстин, – повідомив Деван. – То ви прийдете, пане воєводо?

«Непотойбічні розвідники.» Масей та Горп поїхали на південь, не на північ. Хай що вони там дізналися – Нічної Варти це не стосувалося. Але Джон усе одно хотів знати.

– Якщо ласка їхньої милості.

Він рушив за юним зброєносцем через двір. Привид трусив за ними, доки Джон не відказав:

– Ні! Стій!

Та замість стояти лютововк утік геть.

У Король-Башті Джона позбавили зброї і лише тоді пустили в королівську присутність. У світлиці стояла задуха і купчилося повно людей. Станіс зі своїм панством розглядав мапу півночі; серед його оточення були «непотойбічні розвідники», а також Сігорн – новий магнар теннів, убраний в шкіряного кубрака з нашитою спижевою лускою. Торохкало сидів і чухав під обручем кайданів на зап’ястку потрісканим жовтим нігтем. Його запалі щоки та мляве підборіддя вкривала брунатна стерня, навколо очей висіли пасма брудного волосся.

– Осьде він! – мовив дичак, уздрівши Джона. – Хоробрий хлопчина, що вбив Манса Розбишаку беззбройним, зв’язаним та у клітці. – Великий, обрізаний на чотири кути коштовний камінь, що прикрашав його залізний обруч, замерехтів червоним. – Подобається мій рубін, Сніговію? Це знак приязні від пані Червонястої.

Джон не вшанував його увагою, натомість став на коліно.

– Ваша милосте! – оголосив зброєносець Деван. – Я привів воєводу Сніговія.

– Бачу. Вітаю, князю-воєводо. Здається, ви знайомі з моїми лицарями та старшиною.

– Маю таку честь.

Джон подбав про те, щоб дізнатися усе можливе про людей, які оточували короля. «Королевині люди – всі до одного.» Джонові вкинулося у око, що король, як на диво, не мав коло себе вірних власне йому людей. Та дивуйся чи не дивуйся, а що є, те є. Якщо вірити балачкам, чутим Джоном, люди короля викликали його гнів ще на Дракон-Камені.

– Прошу частуватися вином. Або водою з лимоном.

– Дякую, не треба.

– Як забажаєте. Маю для вас подарунок, воєводо Сніговію. – Король махнув рукою на Торохкала. – Ось його.

Пані Мелісандра посміхнулася.

– Ви казали, Снігу-воєводо, що вам бракує людей. А наш Князь-над-Кістками… хай яка є, та все ж людина.

Джонові серце упало кудись униз.

– Ваша милосте, цій людині довіряти не можна! Якщо я триматиму його тут, урешті-решт хтось перетне йому горлянку. А якщо пошлю на розвідку, то він утече назад до дичаків.

– Я не втечу. Годі з мене тих клятих йолопів. – Торохкало постукав по рубінові на зап’ястку. – Запитай свою червону відьму, байстрюче, коли не віриш.

Мелісандра тихо щось проказала невідомою мовою. Рубін у неї на шиї повільно заблимав, і Джон побачив, як йому в лад спалахнув і потемнів менший камінь на Торохкаловому зап’ястку.

– Поки він носить цей камінь, то прив’язаний до мене кров’ю і душею, – мовила червона жриця. – Сей чоловік служитиме вам вірою і правдою. Вогонь не бреше, Снігу-воєводо.

«Може, вогонь і не бреше, – подумав Джон, – а ти – ще й як.»

– Я виїду для тебе на розвідку, байстрюче! – оголосив Торохкало. – Дам тобі мудру пораду, заспіваю гарної пісеньки… що скажеш, те і зроблю. Навіть битимуся за тебе. Лишень не проси вдягати ваші чорні лахи.

«Ти не вартий чорного строю» – подумав Джон, та притримав язика. Сваритися перед королем зараз не личило.

Станіс звернувся до Джона:

– Воєводо Сніговію, розкажіть мені про Морза Умбера.

«Нічна Варта не лізе у панські чвари» – подумав Джон, але інший голос усередині зауважив: «Слово не меч, язика не вріже».

– Він старший з Великоджонових дядьків. Має прізвисько Ґавин Харч. Колись після битви ґава подумала, що він мертвий, і видзьобала йому око, а він ухопив її в кулак і відкусив голову. Замолоду Морз був грізний воїн. Сини його загинули на Тризубі, дружина померла з пологів. Єдину доньку забрали дичаки зо тридцять років тому.

– То ось чому він жадає голови! – мовив Гарвуд Зруб.

– А чи можна довіряти цьому Морзові? – запитав Станіс.

«Невже Морз Умбер зігнув коліна перед королем?»

– Вашій милості слід почути його присягу перед серце-деревом.

Годрі Велетнева Смерть гучно зареготав.

– Я й забув, що ви, північани, вклоняєтеся деревам!

– Який це бог, що дозволяє собаці себе обісцяти? – запитав Паринів посіпака Клейтон Саж.

Джон вирішив не принижуватися до відповіді.

– Ваша милосте, чи можна спитати? Умбери стали за вашу справу?

– Половина з них, і лише за тієї умови, що я пристану на ціну цього Ґавиного Харчу, – роздратовано буркнув Станіс. – Він хоче собі череп Манса Розбишаки, щоб зробити з нього кухоль для питва, і пробачення для свого брата, що поїхав на південь воювати за Болтона. Того, якого звати Хвойдоріз.

Пана Годрі розважило і це прізвисько теж.

– Ти ба, які в них тут на півночі імена! А цей що: відрізав голову якійсь хвойді?

Джон окинув його холодним поглядом.

– Майже так. Хвойді, яка намагалася пограбувати його років п’ятдесят тому в Старограді.

Як не дивно, старий Гиней Умбер колись вважав свого наймолодшого сина вдатним до ремесла маестра. Морз вихвалявся своєю пригодою з ґавою за кожним столом, але про Готерову переповідали потай і пошепки… найімовірніше тому, що випатрана ним хвойда виявилася чоловічої статі.

– А чи став за Болтона ще хтось із панства?

Червона жриця ковзнула ближче до короля.

– Я бачила містечко з дерев’яними стінами та вимощеними деревом вулицями, повними людей. Прапори майоріли над його мурами: лось, бойова сокира, три сосни, схрещені під короною топірці, кінська голова з вогняними очима.

– Роголіси, Кервини, Толгарти, Ризвелі й Турстани, – хутко пояснив пан Клейтон Саж. – Усі до одного – зрадники. Ланістерівські посіпаки, лижуть руки самозванцям.

– Ризвелі та Турстани з’єднані з домом Болтон шлюбними союзами, – відказав йому Джон. – Решта домів втратили на війні своїх голів. Я навіть не знаю, хто їх тепер очолює. Але Ґавин Харч – нікому не посіпака, і рук нічиїх не лиже. Вашій милості варто прийняти його умови.

Станіс скреготнув зубами.

– Він каже мені, що Умбер ніколи й нізащо не битиметься проти Умбера!

Джон не здивувався.

– Коли дійде до мечів, роздивіться, де майорить прапор Готера, і поставте Морза на інший край війська.

Але Велетнева Смерть не погодився.

– Так його милість покаже слабкість. А я кажу: треба показати силу! Випалити Остань-Огнище до землі та рушити на війну з головою Ґавиного Харча на списі – щоб була наука наступному панові, який насмілиться пропонувати королю половину своєї відданості!

– Чудовий задум. Якщо ви хочете налаштувати проти себе кожну людину на півночі. Половина – це більше, ніж нічого. Умбери не мають причини любити Болтонів. Якщо Хвойдоріз приєднався до Байстрюка, то лише тому, що Ланістери утримують Великоджона в полоні.

– Це його відмовка, не справжня причина! – пручався пан Годрі. – Якщо небіж помре у кайданах, дядьки хутенько заберуть собі землі й панську владу!

– Великоджон має синів та доньок. На півночі, пане лицарю, діти від чоловікового лона ще досі мають першість перед дядьками.

– Це коли вони живі. Бо мертві діти ніде не мають першості.

– Висловіть вашу думку в присутності Морза Умбера, пане Годрі – і ви дізнаєтеся про смерть більше, ніж вам бажається.

– Я вбив справжнього велетня, хлопчисько. З якого дива мені боятися засидженого вошами північанина, що малює велетня у себе на щиті?

– Ваш велетень тікав. А Морз не тікатиме.

Лицар-здоровань зачервонівся.

– Ти, хлопчисько, надто зухвало мелеш язиком тут, у королівській світлиці. У дворищі я чув від тебе іншу пісню.

– Та облиш уже, Годрі! – мовив пан Юстин Масей, верткий та жвавий, хоч і трохи повнотілий лицар з приязним веселим обличчям та шапкою блякло-солом’яного волосся. Саме Масей був одним із двох «непотойбічних» розвідників. – Ми всі знаємо, якого ти маєш велетенського меча. Досить уже теліпати ним у нас перед очима.

– Якщо хто тут чим і теліпає, то це ти, Масею, своїм задовгим язиком!…

– Ану тихо! – визвірився Станіс. – Воєводо Сніговію, прошу вашої уваги та поради. Я сидів тут у надії, що дичаки матимуть досить дурощів для нового нападу на Стіну. Та вони вирішили не робити мені таку ласку. Тому настав час дати ради іншим моїм ворогам.

– Розумію, – обережно відповів Джон. «Чого він хоче від мене?» – Я не плекаю любові ані до князя Болтона, ані до його сина, та Нічна Варта не може підняти проти них зброю. Наші обітниці забороняють…

– Я знаю про ваші обітниці геть усе, воєводо Сніговію. Не треба мені ваших проповідей, і мечів теж – потуги я маю вдосталь без вас. Мій намір – вирушити походом на Жахокром.

Побачивши вражене обличчя Джона, Станіс посміхнувся.

– Здивувалися? То й добре. Що здивувало одного Сніговія, здивує й іншого. Болтонів Байстрюк рушив на південь, узявши з собою Готера Умбера. Про це погоджуються і Морз Умбер, і Арнольф Карстарк. Це може означати лише спробу вдарити на Калин-Коп, щоб відкрити шлях його батькові для повернення на північ. Байстрюк, напевне, гадає, що я надто зайнятий дичаками, щоб його турбувати. То й гаразд. Він показав мені свою горлянку, а я хочу її вирвати. Руз Болтон повернеться на північ її володарем, але побачить, що тим часом його власний замок, худоба і врожай перейшли до мене. Якщо я застукаю Жахокром зненацька…

– Не застукаєте! – раптово для самого себе заперечив Джон.

Вийшло так, наче він пхнув палицею гніздо сердитих шершнів. Один із королевиних людей зареготав, інший плюнув, хтось стиха вилаявся, а решта спробувала заговорити одночасно.

– Та в малого молочко в жилах замість крові! – горлав пан Годрі Велетнева Смерть.

Князь Свит загримів:

– Боягуз бачить розбійника за кожною стеблиною!

Станіс здійняв руку, вимагаючи тиші.

– Поясніть, про що ви кажете.

«З чого б почати?» Джон підсунувся до мапи; на її кутах стояли свічники, не даючи шкіряному сувоєві згорнутися. Тюленячою затокою повільно, наче льодовик, повз палець теплого воску.

– Щоб досягти Жахокрому, вашій милості доведеться рухатися королівським гостинцем аж за річку Остань, тоді повернути на південь і перетнути Самотні Горби. – Він показав на мапі. – То землі Умберів, де вони знають кожне дерево і кожен камінь. Королівський гостинець біжить уздовж їхнього західного порубіжжя. Морз порубає ваше військо на клапті, якщо ви не пристанете на його умови і не перетягнете на свій бік.

– Гаразд. Скажімо, я це зроблю.

– Тоді ви дістанетеся Жахокрому, – відповів Джон, – але якщо ваше військо не обжене крука у польоті чи вервечку сторожових вогнів у полі, у замку знатимуть про ваше наближення. Рамзаєві Болтону легко буде відрізати вам відступ і затримати далеко від Стіни, без харчів та притулку, в оточенні самих лише ворогів.

– Тільки в разі, якщо він покине облогу Калин-Копу.

– Калин-Коп упаде ще до того, як ви дістанетеся Жахокрому. Щойно князь Руз з’єднає свою потугу з Рамзаєвою, вони матимуть уп’ятеро більше війська, ніж ви.

– Мій брат вигравав битви і гіршим числом.

– Ви, Сніговію, припускаєте, що Калин-Коп упаде швидко, – заперечив Юстин Масей, – але ж залізняки – завзяті та уперті вояки. Я навіть чув, що Калин-Коп ще ніколи не брали силою.

– То з півдня! Навіть невеличка залога у Калин-Копі може виснажити будь-яке військо, що піднімається загатою з Перешийка. Але руїни замку вразливі з півночі та сходу.

Джон обернувся до Станіса.

– Пане королю, це зухвалий задум, але небезпека… – «Нічна Варта не втручається у чвари. Баратеон чи Болтон – я не маю їх розрізняти.» – Якщо Руз Болтон застукає вас головними силами під мурами свого замку, то вашу справу буде скінчено разом із вами.

– Війни без небезпеки не буває! – заявив пан Річард Горп, стрункий лицар із понівеченим обличчям, на чийому товстому жупані вигаптувано було три метелики-бражники «мертва голова» проти поля попелу та кістки. – Кожна битва – то гра на власне життя, Сніговію. Гадаєте, що як нічого не робити – то й небезпеки не буде?

– Небезпеки бувають різні, пане Річарде. У цьому випадку вона надмірна… надто далеко, надто скоро, надто непевно. Я знаю Жахокром – то міцний кам’яний замок, з товстими мурами та могутніми вежами. У переддвір’ї зими він матиме добрячий запас харчів. Багато століть тому дім Болтон повстав проти Короля-на-Півночі. Харлон Старк узяв Жахокром в облогу, але знадобилося аж два роки, щоб виморити його голодом. Ваша милість не можуть сподіватися здобути замок, якщо не матимуть обложних пристроїв: гуляй-городів, стіноламних таранів…

– Гуляй-городи можна збудувати, якщо буде потреба, – мовив Станіс. – Знадобляться тарани – то зрубаємо дерева, та й зробимо тарани. Арнольф Карстарк пише, що у Жахокромі лишилося менше як півсотні людей, і половина з них – челядь. Міцний замок зі слабкою залогою – слабкий замок.

– Півсотні людей у замку варті півтисячі під його мурами.

– Це залежить від людей, – відказав Річард Горп. – А там лишилися сивочолі старці та зелені хлопчаки, котрих байстрюк завважив за непридатних до битви. Наші ж вояки добре загартовані, випробувані Чорноводою, і очолюють їх лицарі.