Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 77 (всего у книги 82 страниц)

– Ви його не знали, пане. Він…

– Він мертвий, Пию. – Крицак звівся на ноги. – Жодні слова не повернуть його до живих. Клетус та Віл теж мертві. Тому стули свою кляту пельку, поки я тобі туди кулака не забив.

Лицар-здоровило обернувся до Селмі.

– Що ви хочете з нами зробити?

– Скахаз Голомозий хоче вас повісити, бо ви вбили чотирьох його людей. Королевиних людей. Двоє з них були відпущенцями, які прийшли за її милістю аж з Астапору.

Крицак кивнув, не виглядаючи здивованим.

– Людей-звірів, авжеж. Та я вбив лише одного, василіскову голову. Решту вхекали сердюки. Не кажіть нічого, сам знаю, що то байдуже.

– Ми захищали Квентина, – мовив Пийвода. – Ми…

– Мовчи, Пию! Він знає, – перервав його лицар-здоровило. А до пана Барістана мовив: – Навіщо розмовляти, якщо хочете нас повісити? Отже, справа не в тім. Так?

– Так. – «Цей, може, і не такий недолугий, яким здався попервах.» – Ви корисніші живі, ніж мертві. Прислужіться мені, і опісля я знайду вам корабель до Дорну та віддам кістки великого княжича Квентина для повернення його ясновельможному батькові.

Пан Арчибальд скривився.

– Чому завжди ті кляті кораблі?… Та нехай. Має ж хтось доправити Квента додому. Чого ви од нас хочете, пане?

– Ваших мечів.

– Та ви ж їх маєте тисячі.

– Королевині відпущеники не скривавлені у справжнім бою. Сердюкам я не довіряю. Неблазні – хоробра піхота… але не воїни. Не лицарі.

Він спинився на мить, тоді продовжив:

– Що сталося, коли ви спробували забрати драконів? Розкажіть.

Дорнійці перезирнулися, тоді Пийвода відповів:

– Квентин сказав Строкатому, що зуміє їх приборкати. Що це в нього, мовляв, у крові. Бо ж він мав у жилах кров Таргарієнів.

– Кров драконів.

– Так. Сердюки мали допомогти нам скувати драконів ланцюгами, щоб доправити до порту.

– Пістрявчик домовився про корабель, – додав Крицак. – Великий, на випадок, якщо вдасться злапати обох. Квент хотів на одному летіти верхи.

Він роздивився свої перев’язані руки.

– Та в мить, коли ми увійшли, одразу зрозуміли, що весь задум летить до дідька. Дракони були надто дикі. Ланцюги… там усюди валялися шматки ланцюгів, ще й величенькі, ланки з добру голову… перемішані з погризеними та потрощеними кістками. А Квент, рятуй його Седмиця, виглядав так, наче зараз у штани напудить. Кагго та Меріс були не сліпі, вони теж бачили. А тоді один з арбалетників пустив стрілу. Може, вони хотіли тих драконів просто убити від самого початку, а нас дурили, щоб ми їх привели. Той Строкатий… дідько його зна. Хай як тепер крути, вийшло нерозумно. Стріла лише розлютила потвор, а вони й без неї сиділи там не в доброму гуморі. Потім… потім почався жах.

– І «Вітрогонів» наче корова язиком злизала, – буркнув пан Геріс. – Квент кричав, охоплений вогнем, а вони тікали. Кагго, Мальована Меріс, усі вони. Крім хіба мертвого.

– А чого ти чекав, Пию? Кіт ловить мишей, свиня риє гній, а сердюк тікає, коли найбільше потрібен. Чого перейматися? Кожне звірятко має свій норов. Нічого тут не вдієш.

– Він має рацію, – зауважив пан Барістан. – Що пообіцяв Квентин Строкатому Князеві за його допомогу?

Відповіді не було. Пан Геріс зиркнув на пана Арчибальда. Пан Арчибальд зиркнув на руки, тоді на підлогу, на двері.

– Пентос, – мовив пан Барістан. – Він пообіцяв йому Пентос. Кажіть. Жодне ваше слово Квентинові вже не допоможе і не зашкодить.

– Та вже ж, – похнюплено буркнув пан Арчибальд. – Справді Пентос. Вони й грамоту написали, удвох.

«Отже, тут криється певна можливість.»

– Ми досі маємо у підземеллях кількох «Вітрогонів». Отих удаваних перебіжчиків.

– Та пам’ятаю, – мовив Крицак. – Голобрід, Солома, оті всі… Дехто, як на сердюків, непогані хлопці. Інші… ну, кого іншого і вбити не шкода. То що з ними?

– Я хочу відіслати їх назад Строкатому Князеві. І вас заразом. Вас буде двоє серед багатьох тисяч; ваша присутність у юнкайському таборі має лишитися непоміченою. Я хочу, щоб ви переказали Строкатому Князеві моє послання. Скажіть, що я прислав вас, що говорю голосом цариці та королеви. Скажіть, що я заплачу його ціну, якщо він поверне нам заручників живими і неушкодженими.

Пан Арчибальд скривився.

– Картатий Килимок радше віддасть нас обох Мальованій Меріс. Замість зробити те, що ви кажете.

– Чому? Доручення зовсім нескладне. – «Порівняно з викраденням драконів.» – Колись я вивів батька королеви з Сутіндолу.

– То був Вестерос, – відповів Геріс Пийвода.

– А тут Меєрин.

– Арч зараз і меча не втримає у руках.

– А йому не треба. Ви матимете за себе вдосталь сердюків, якщо я не помиляюся в їхньому полковникові.

Геріс Пийвода відкинув назад шапку вигорілого на сонці волосся.

– Можна хвилинку – обговорити між собою?

– Ні, – відповів Селмі.

– Я беруся до справи, – вирішив пан Арчибальд. – Але щоб без човнів. Бачити їх не можу. Пий теж береться. – Він вишкірився. – Ще сам не знає, але береться.

На тім і погодилися. «Просту частину скінчено» – думав Барістан Селмі, видираючись нескінченними сходами нагору піраміди. Складна частина лишалася дорнійцям. Що б на це сказав його дідусь? Страшно подумати. Дорнійці були лицарями, принаймні за званням, хоча лише Крицак мав у собі трохи справжньої криці. А Пийвода натомість мав показне обличчя, спритного язика і гарне рясне волосся.

Коли старий лицар нарешті повернувся до королевиних покоїв нагорі піраміди, тіло князя Квентина вже прибрали. Шестеро юних чашників грали у якусь дитячу гру, сидячи колом на підлозі та по черзі пускаючи крутитися кинджал. Коли той спинявся, вони відрізали пасемце волосся тому, на кого кинджал вказував вістрям. Ще хлопчиком в рідному замку Урож’я пан Барістан грав у схожу гру з братами, сестрами та іншими родичами… але на Вестеросі, скільки він міг пригадати, до гри залучалися цілунки.

– Бхаказе! – покликав він. – Кухоль вина, будь ласкавий. Гразхаре, Аззаку, стережіть двері. Я чекаю на Зелену Грацію. Щойно вона з’явиться, негайно проведіть до мене. Дотоді не турбувати.

Аззак хутко схопився на ноги.

– Воля ваша, пане Правице!

Пан Барістан вийшов на терасу. Дощ припинився, хоча сонце, що сідало у Невільницьку затоку, ховалося за стіною сірих хмар. Кілька пасем диму ще здіймалося від чорних каменів піраміди Хазкар, звиваючись під вітром, наче змії. Далеко на сході, за мурами міста, над віддаленою вервечкою пагорбів вимахували світлі крила. «Візеріон. Мабуть, полює, а чи просто політати закортіло.» Лицар спитав себе, де ж Раегал. Зелений дракон вже встиг показати себе небезпечнішим за свого білого брата.

Коли Бхаказ приніс вино, старий лицар зробив довгий ковток і послав малого по воду. Кілька кухлів вина, певно, допомогли б йому заснути, але коли з перемов з ворогом повернеться Галацца Галаре, йому знадобиться ясна голова. Тому вино Селмі сьорбав добряче розведеним водою, поки навколо збиралася пітьма. Він дуже стомився, серце скніло від сумнівів. Дорнійці, Гіздахр, Резнак, цей напад… чи правильно він чинить? Чи робить саме те, чого б хотіла Даянерис? «Не на такі речі мене роблено.» Кілька воїнів Королегвардії вже служили Правицями раніше – небагато, але все ж таки. Він читав про усіх у Білій Книзі. А зараз питав себе, чи почувалися вони так само розгублено, бентежно і безпорадно, як він сам.

– Пане Правице. – У дверях стояв Гразхар зі свічкою в руці. – Прибули вельмишановна Зелена Грація. Ви просили сказати.

– Проведи її сюди. І запали свічок.

Галацца Галаре ввійшла у супроводі чотирьох Рожевих Грацій. Здавалося, її охоплювало сяйво мудрості та гідності, яким пан Барістан не зміг не захопитися. «Жінка сильної волі, до того ж вірний друг Даянерис.»

– Пане Правице, – мовила вона, не показуючи обличчя з-за мерехтливого зеленого серпанку. – Чи не можна сісти? Ці кістки вже надто старі та втомлені.

– Гразхаре, стільця для Зеленої Грації.

Рожеві Грації вишикувалися позаду, опустивши очі й склавши руки попереду.

– Чи не бажаєте освіжитися напоями? – запитав лицар.

– Це дуже доречно, пане Барістане. Мені вже горлянка всохла від розмов. Чи немає соку, коли ваша ласка?

– Як забажаєте.

Він махнув до Кезмії та наказав принести жриці келих лимонного соку, підсолодженого медом. Щоб зробити ковток, жеркиня мусила відхилити серпанок. Власні очі нагадали Селмі, яка вона вже стара. «Років на двадцять старша за мене, коли не більше.»

– Якби цариця була тут, то напевне приєдналася б до мене – подякувати вам за все зроблене для нас.

– Її препишність завжди була надзвичайно милостива. – Галацца Галаре прикінчила келих і знову пристебнула серпанок. – Чи нема нових звісток про нашу ласкаву царицю?

– Наразі нема.

– Я молитимуся за неї. А чи можу спитати про царя Гіздахра? Чи не здамся нахабою, якщо попрохаю побачитися з його преосяйністю?

– Невдовзі, сподіваюся, ви матимете таку нагоду. Йому не завдано шкоди, слово честі.

– Рада це чути. Мудрі Хазяї Юнкаю питали про його препишність. Ви не здивуєтеся, коли взнаєте, що вони бажають негайно поновити Гіздахра на його законному престолі.

– Його буде поновлено, щойно ми доведемо, що він не намагався вбити царицю. До тієї пори Меєрином правитиме рада вірних та справедливих. У цій раді є місце і для вас. Я знаю, що ви, ваша преблагодатносте, маєте для нас чимало корисної науки. Ми конче потребуємо вашої мудрості.

– На жаль, пане Правице, я чую в ваших словах порожні лестощі, – відповіла Зелена Грація. – Коли ви справді вважаєте мене мудрою, то послухайте просто зараз. Звільніть ясновельможного Гіздахра і відновіть його на престолі.

– Це може зробити тільки цариця.

Зелена Грація тяжко зітхнула під своїм серпанком.

– Мир, що кувався у таких муках, тріпотить, наче листок на осінньому вітрі. Лихі дні настали. Смерть скрадається нашими вулицями, прискакавши блідою кобилою аж із триклятого Астапору. Небом нишпорять дракони, шукаючи плоті людських дітей. Сотні людей сідають на кораблі, тікають до Юнкаю, до Толосу, до Карфу – байдуже, аби знайти якийсь прихисток. Піраміда Хазкар звалилася у димливе руйновище, чимало крові цього прадавнього роду пролилося під її зчорнілі камені. Піраміди Улез і Єрізан перетворилися на лігва чудовиськ, а їхні господарі – на безпритульних злидарів. Мій народ втратив усяку надію і обернувся проти самих богів, щоночі віддаючись пияцтву та нечестивій розпусті.

– І різанині. Сини Гарпії вночі вбили тридцятеро людей.

– Прикро і приголомшливо таке чути. Але саме тому варто звільнити ясновельможного Гіздахра зо’Лорака якомога швидше, щоб він негайно припинив кровопролиття.

«І як він це зробить, якщо сам не є Гарпією?»

– Її милість віддала Гіздахрові зо’Лоракові руку в шлюбі, зробила його царем міста, відновила на його прохання криваві змагання у ямах. У відповідь він подарував їй миску отруйного частування.

– У відповідь він подарував їй мир. Благаю вас, пане, не відкидайте цей коштовний дарунок, якому нема ціни у золоті чи перлах. Гіздахр належить до Лораків. Він ніколи б не заплямував руки отрутою. Він невинний у спробі отруєння.

– Відки така певність?

«Якщо не знати справжнього отруйника особисто.»

– Мені сказали боги Гісу.

– Мої боги – Седмиця, і вони у цій справі зберігають мовчання. Ваша велемудрість переказали мою пропозицію?

– Усім вельможам та воєводам Юнкаю, як ви наказали… та боюся, їхня відповідь вам не сподобається.

– Вони відмовили?

– Так. Мені було відказано, що ніяка купа золота не викупить ваших людей. Лише кров драконів поверне їм волю.

Пан Барістан чекав цієї відповіді, хай потай і сподівався на іншу. Вуста його міцно стиснулися.

– Знаю, не такі слова ви бажали почути, – мовила Галацца Галаре. – Та все ж я добре розумію, про що йдеться. Дракони – страшні чудовиська. Юнкай боїться їх… ви ж не заперечуватимете, що небезпідставно? У наших літописах розказано про драконовладців жахливої Валірії та спустошення, яке вони вчинили серед народів Старого Гісу. Навіть ваша юна цариця, прекрасна Даянерис, що кликала себе Матір’ю Драконів… ми бачили, як вона палала того дня у ямі… навіть вона не вбереглася від драконової люті.

– Ні, її милість не… вона…

– Вона мертва. Хай боги подарують їй солодкий сон. – Сльози блищали крізь серпанок. – І хай разом з нею навіки поснуть її дракони.

Селмі безпорадно шукав якоїсь відповіді, аж тут почулися важкі, гучні та похапливі кроки. Двері розчахнулися всередину, крізь них до палати увірвався Скахаз мо’Кандак з чотирма Мідними Звірми. Коли Гразхар спробував заступити йому шлях, Голомозий просто відкинув хлопця вбік.

Пан Барістан притьмом скочив на ноги.

– Що сталося?

– Журавлі почали кидати! – загарчав Голомозий. – Усі шість!

Підвелася Галацца Галаре.

– Отак відповідає Юнкай на ваші пропозиції, пане. А я ж попереджала: вам не сподобається їхня відповідь.

«Отже, вони обрали війну. Бути по тому.» Пан Барістан відчув чудернацьке полегшення. Принаймні на війні він розумів, що до чого.

– Якщо вони вважають, що скорять Меєрин, кидаючи каміння…

– Не каміння. – Голос старої повнився жахом і скорботою. – Трупи.

Даянерис

Пагорб скидався на каменястий острів посеред зеленого моря. Спуститися з нього забрало в Дані половину ранку. Коли, вщент засапавшись, вона досягла підніжжя, їй боліли всі м’язи, паморочилося у голові й починалася лихоманка, ще й руки стерлися на каменях до сирого м’яса. «Та все ж потроху гояться» – вирішила вона, колупаючи пухиря, що саме луснув. Шкіра під ним була рожева і чутлива, з потрісканих долонь цебеніла світла, наче молоко, рідина, проте опіки справді починали гоїтися.

Відти, де вона стояла, пагорб здавався ще більшим, ніж згори. Дані вже звикла звати його Дракон-Каменем – за назвою стародавньої твердині, де народилася. Про той Дракон-Камінь вона нічого не пам’ятала, зате цей забуде не скоро. Нижні його схили вкривали жмути жорсткої трави та колючі кущі; вище починалася зубчаста плутанина голих скель, що круто і гостро стирчали просто в небо. Саме там, у неглибокій печері серед потрощеного каміння, гострих, наче бритва, гребенів та вузьких шпилів Дрогон облаштував собі лігво. Коли Дані уперше побачила пагорб, то зрозуміла, що дракон загніздився там уже давно. Повітря смерділо попелом, кожен камінь та дерево в полі зору були обпечені та почорнілі, ґрунт всипали розтрощені, обгорілі кістки… але дракон почувався тут у рідній домівці.

Дані знала, що то таке – коли тебе вабить рідна домівка. Два дні тому, видираючись на скелястий шпиль, вона помітила на півдні воду – тонку нитку, що на мить зблиснула під західним сонцем. «Струмок» – подумала Дані. Він був невеличкий, але ж мав привести до більшого, а той – до якоїсь річечки, а всі річки у цій частині світу рано чи пізно вливалися до Скахазадхану. А коли вона знайде Скахазадхан, лишиться тільки піти униз течією – і потрапиш до Невільницької затоки.

Певно, вона б охочіше повернулася до Меєрину на драконових крилах. Але скидалося, що Дрогон не поділяв її палких бажань.

Драконовладці старої Валірії давали ради своїм звірям за допомогою в’язальних чар та рогів, створених ворожбитством. Даянерис обходилася лагідним словом і жорстоким батогом. Верхи на драконовій спині вона часто почувалася так, наче знову навчається їздити. Коли Дані хльоскала свою срібну кобилку по правому боці, та повертала ліворуч, бо найперша звичка коня – тікати від небезпеки. Коли ж батіг прикладався до правого боку Дрогона, той повертав праворуч, бо дракон у відповідь на загрозу завжди нападає. Та інколи бік, по якому вона била, зовсім не важив, бо дракон летів туди, куди хотів, і її тягнув з собою. Ані ласкаве слово, ані удар батога не могли звернути Дрогона зі шляху, якщо він цього не бажав. Батіг радше дратував його, ніж завдавав болю – вона зрештою це зрозуміла, бо драконова луска стала твердіша за ріг.

І хай як далеко дракон залітав щодня, на захід сонця звичка вабила його додому, до Дракон-Каменя. «До його дому, не мого.» Її дім знаходився далеко, у Меєрині, де перебували її чоловік та її коханець. Певно ж, саме там було її місце.

«Іди, не спиняйся. Якщо озирнуся – пропаду.»

Разом із нею дорогу долали спогади. Хмари, побачені згори. Коні, дрібніші за мурах, що з громом копит чвалували крізь траву. Срібний місяць – так близько, що ось доторкнешся. Річки, сріблясто-блакитні згори, яскраві та мерехтливі у сонячних променях. «Чи побачу я ще хоч раз такі дива?» На Дрогоновій спині вона почувалася цілою. Високо в небі смуток цього світу не зачіпав її. Хіба можна таке покинути?

Але настав час. Юна дівчинка може бавитися цілісінький день, не зважаючи ні на що навколо. А вона була вже не дівчинка – доросла жінка, цариця, дружина, матір тисяч людей. Її діти мали в ній потребу. Дрогон схилився перед батогом, і вона мала схилитися теж. Мала знову вдягти корону, повернутися до гебанової лави та обіймів свого ясновельможного вінценосного чоловіка.

«Гіздахра, млявих поцілунків нареченого.»

Сонце того ранку було жарке, небо – блакитне і безхмарне. То було на краще, бо від Даніного одягу лишилися жалюгідні ганчірки, які зовсім не зігрівали. Один з її сандалів упав під час шаленого лету з Меєрину, а другий вона лишила коло Дрогонової печери, бо краще вже подорожувати зовсім босоніж, ніж взутою наполовину.

Свій токар та серпанок Дані кинула ще в ямі, а лляну нижню сорочку не на те шили, щоб вона витримувала спекотні дні та холодні ночі Дотракійського моря. Піт, трава, земля заплямували її; до того ж Дані відірвала смужку від подолу, щоб перев’язати литку. «На вигляд я, мабуть, заморена голодом жебрачка, – подумала вона, – та якщо дні стоятимуть теплі, то хоч не задубію на смерть.»

Перебування у степу виявилося самотнім, а на додачу – болісним та голодним… і все ж попри всі негаразди вона почувалася тут дивно втішеною. «Тут чи там поболить, у шлунку посмокче, вночі приморозить… та хіба це важить, коли вмієш літати?! Якби все повторилося, я б не вагалася.»

Нагорі піраміди у Меєрині мали чекати Іррі та Джихікі, пригадала вона. А також її мила книжниця-драгоманка Місандея і всі маленькі чашники та чашниці. Вони б принесли їй попоїсти, а вона б купалася у водоймі під хурмовим деревом. Добре було б знову відчути себе чистою. Дані не потребувала люстра, щоб знати, як страшно загидилася.

І нарешті, голод. Одного ранку вона знайшла трохи дикої цибулі на півдорозі донизу південним схилом, а пізнішої години того ж дня – їстівну рослину, схожу на чудернацьку червонясту капустину. Хай що воно було, Дані не знудило. Попри ці знахідки та ще одну рибинку, впійману в ставку з підземними джерелами коло Дрогонової печери, вона живилася, як могла, з решток драконових трапез: зчорнілих кісток, недогризків димливого м’яса, напівсирого, напівспаленого. Та Дані розуміла і відчувала, що цього не досить. Одного дня вона зненацька копнула босою ногою потрісканий овечий череп, що застрибав за гребінь пагорба. Дивлячись, як він котиться крутим схилом до моря трави, Дані усвідомила, що має піти йому вслід.

Крізь високу траву вона спершу вирушила доволі жвавим кроком. Земля між пальцями звеселяла теплом. Трава стояла зеленим гаєм, з неї заввишки. «Коли я сиділа на срібній біля мого сонця-та-зорь на чолі халазару, вона чомусь не здавалася такою високою.» Крокуючи вперед, вона відбивала лад на стегні пужалном батога, забраного в розпорядника ями. Батіг і ще хіба ганчір’я на спині – то було все, що Дані взяла з собою з Меєрину.

Хоча рухалася вона крізь живе зелене царство, зелень його не була темною і насиченою зеленню літа – навіть тут вже відчувався подих осені, якій услід невдовзі прийде зима. Трава була світлішою, сивішою, ніж Дані її пам’ятала – змарніла, немічна зелень на межі зжовтіння. А далі за жовтими барвами настане черга брунатних… а далі на траву чекає смерть.

Даянерис Таргарієн не була чужа у Дотракійському морі – величезному обширі трави, що простягався від Кохорської пущі до Матері Гір і Черева Світу. Вперше вона побачила його ще зовсім дівчинкою, але вже молодою дружиною хала Дрого, під час мандрівки до Ваес Дотраку, де її мали показати старим бабам-дошхалін. Тоді вигляд трави, що простягалася у нескінченність, аж перехопив їй подих. «Небо було блакитне, трава – зелена, а я – повна сподівань.» Поруч тоді їхав пан Джораг, буркотливий старий ведмідь, про неї дбали Іррі, Джихікі та Дорея, уночі її пригортав до себе сонце-та-зорі, а в черевці зростало дитя. «Раего. Я хотіла назвати його Раего. А дошхалін казали, що в мене народиться огир, який покриє світ.» Ніколи ще від тих напівзабутих днів у Браавосі та будинку з червоними дверми вона не почувалася такою щасливою.

Але в Червоній Пустелі всі її радісні надії обернулися на попіл. Її сонце-та-зорі впав з коня, маегі Міррі Маз Дуур замордувала Раего просто у череві матері, а Дані мусила власноруч, з милосердя задушити порожню оболонку хала Дрого. По смерті Дрого великий халазар тріснув і розбігся. Ко Поно першим оголосив себе халом Поно і повів за собою багато вершників та рабів. Ко Джахако став халом Джахако і повів геть ще більше. Маго, його кревноїзник, зґвалтував і вбив Ерою – дівчинку, яку Даянерис колись врятувала від нього. Лише народження драконів серед вогню та диму поховального вогнища хала Дрого врятувало Дані від тих, хто бажав би відтягти її до Ваес Дотраку і на решту днів життя оселити серед дошхалін.

«Вогонь спалив мені волосся, та не зачепив ніщо інше.» Так само сталося і в Дазнаковій ямі. Принаймні, це вона могла пригадати, хоча наступні події пам’ятала як у тумані. «Стільки людей верещало і штовхалося одночасно.» Пригадала Дані також іржання коней, що ставали дибки, водоспад кавунів з перекинутого воза. Знизу прилетів спис, потім ціла зграя арбалетних стріл, одна з яких шуснула просто повз Даніну щоку, а інші відбилися від Дрогонових лусочок, застрягли між них або прорвали шкіру крил. Дані пригадала, як дракон скрутився і засмикався під нею від ударів, як відчайдушно вона намагалася не впасти з його лускатої спини. Рани, завдані стрілами, диміли; Дані побачила, як одна зі стріл спалахнула раптовим вогнем, а ще одна випала, здмухнута помахом крил. Унизу виднілися охоплені вогнем люди, що навіжено витанцьовували, здійнявши руки у повітря, наче мартопляси з якоїсь божевільної ватаги. Жінка у зеленому токарі схопила заплакану дитину, пригорнула до себе, рятуючи від полум’я. Дані запам’ятала яскравий колір її вбрання, але не обличчя. Люди наступали на неї, зронену на бруківку разом з дитиною; деякі з них палали.

А тоді все зблякло і віддалилося, галас ущух, люди зменшилися, списи та стріли зникли позаду… а Дрогон продер собі пазурями стежку просто в небо. Вище й вище він уносив її, понад пірамідами та ямами, розкинувши крила і ловлячи потоки гарячого повітря від спеченої сонцем цегли міста. «Якщо зараз навіть упаду і загину, то не матиму про що жаліти» – подумала вона в ту мить.

Вони летіли на північ, далеко за річку; Дрогон ковзав на посічених крилах крізь уривки хмар, що проносилися повз, наче знамена якогось примарного війська. Дані мимохідь помітила береги Невільницької затоки і стару валірійську дорогу, що бігла поряд крізь піски та пустку і зникала на заході. «Дорога додому.» А далі не лишилося нічого, крім трави, якою під вітром гуляли хвилі.

«Невже той перший політ стався тисячу років тому?» Іноді їй здавалося саме так.

Сонце, підіймаючись небом, пекло дедалі лютіше; невдовзі їй вже гупало у голові. Волосся в Дані відростало знову, але дуже повільно.

– Бриля б мені, – мовила вона вголос.

На Дракон-Камені вона намагалася сплести собі зі стеблин трави якусь накритку на голову. Дані пригадала, як щось таке плели дотракійські жінки, коли вона ще була з Дрого. Та чи Дані брала не ту траву, а чи не мала належного хисту, але її брилі розвалювалися просто у руках. «То пробуй ще, – сказала вона собі. – Наступного разу вийде. Ти ж кров дракона, авжеж упораєш і бриля.» І пробувала знов і знов, але наступні брилі виходили не кращими за попередні.

Коли Дані нарешті знайшла помічений нею з верхівки пагорба струмок, вже добряче перевалило за полудень. Струмочок був крихітний – цівка води, не ширша за її руку… а рука її з кожним днем на Дракон-Камені дедалі марніла. Дані зачерпнула жменю води і плюхнула нею в обличчя, а коли склала долоні мисочкою, то чвакнула кісточками пальців у намулі на дні струмка. В ній негайно прокинулася пристрасна надія знайти холоднішу, чистішу воду… але ні, якщо вже покладати пристрасні надії, то на порятунок, а не на зайвий ковток води.

Дані не припиняла чіплятися за сподівання, що хтось таки вирушить на її пошуки. Перш за все то мав бути пан Барістан – лицар її Королевогвардії, що присягнувся захищати життя королеви хоч би й за ціну власного. Далі – кревноїзники. Дотракійське море було їм не чуже, а їхні життя – прив’язані до її власного. Міг вислати шукачів і її вельможний чоловік, Гіздахр зо’Лорак. А ще Дааріо… Дані подумки змальовувала його на коні, який мчав учвал крізь високу траву. Вершник посміхався до неї, виблискуючи золотим зубом у останньому світлі західного сонця.

От лишень Дааріо віддали юнкайцям – як запоруку недоторканності юнкайських вельмож та воєвод. «Дааріо та Зуха, Джохого та Гролео, і ще трьох Гіздахрових родичів.» Певно, дотепер усіх заручників мали вже звільнити. Втім…

Дані спитала себе, чи висять досі на стіні коло ліжка клинки її полковника – чекаючи, щоб Дааріо повернувся і знову взяв їх до рук. «Лишаю тобі моїх дівчаток, – сказав він тоді. – Збережи їх для мене, мила та кохана.» А ще її непокоїло, чи знають юнкайці про те, що для неї означає її полковник. Те саме питання вона вже ставила панові Барістану того дня, коли заручники поїхали до ворога.

– Вони чутимуть плітки, – відповів лицар. – Можливо, Нахаріс навіть вихвалявся, е-е-е… великою прихильністю вашої милості до нього. Прошу дарувати мені зухвалість, але до чеснот полковника не належать скромність і поміркованість. Він схильний пишатися, е-е-е… своїми звитягами.

«Скоєними у ліжку зі мною.» Але навіть Дааріо вистачило б розуму не вихвалятися такими речами серед її ворогів. «Утім, байдуже. Юнкайці, певніше за все, вже рухаються до свого міста.» Саме заради цього вона вчинила так, як вчинила. Заради миру.

Вона обернулася туди, звідки прийшла – туди, де стиснутим кулаком з трав’янистого степу здіймався Дракон-Камінь. «Він здається таким близьким. Я вже кілька годин у дорозі, а ось руку простягну – і торкнуся його.» Ще не пізно було повернутися назад. Біля Дрогонової печери у ставку, що живився підземними джерелами, водилася риба. Першого ж дня вона спіймала там одну – то спіймає ще. А як ні, то завжди є Дрогонові недоїдки – спечені кістки, на яких ще лишилися шматочки плоті.

«Ні, – сказала собі Дані. – Озирнуся назад – пропаду.» Справді, на випалених сонцем скелях Дракон-Каменя вона б жила ще багато років – удень літала б Дрогоном у небі, а ввечері жвакувала б кістки з його здобичі, дивлячись, як велике трав’яне море перекидається з золотого на помаранчеве. Та хіба для такого життя вона народилася? Відтак Дані знову обернула спину до віддаленого пагорба і зробилася глухою до пісні вільного лету, заспіваної для неї вітром серед скелястих гребенів. Струмок дзюрив на південь та південний схід – зовсім вже близько. Дані рушила уздовж нього. «Приведи мене до річки – більшого я не прошу. Приведи до річки, а далі вже я сама.»

Години минали повільно. Струмок вихилявся туди й сюди; Дані покірно слідувала за ним, відбиваючи лад на стегні батогом і намагаючись не думати про подоланий шлях, гупання у голові чи порожній шлунок. «Зроби крок. Зроби наступний. І ще один. І ще.» Більше нічого не лишалося робити.

У її морі панували тиша та спокій. Коли дмухав вітер, трава зітхала – то стебла терлися одне об одне – і шепотіла мовою, зрозумілою лише богам. Натрапляючи на камінь та обтікаючи його, маленький струмочок весело дзюрчав. Мокра грязюка чвакала між пальців ніг. Навколо в повітрі товклися комахи: ліниві неквапні бабки, зелені лискучі шершні, кусюча мушва, надто дрібна для очей. Дані розвіяно ляскала по руках чи плечах, коли хтось на них сідав, жадаючи її крові. Якось вона натрапила на пацюка, що пив зі струмка, та він хутко втік – прошурхотів між стеблами і зник у високій траві. А ще іноді Дані чула птахів, і від того їй бурчало у животі, але сітки чи сильця вона не мала, і гнізда ще жодного не знайшла. «Колись я мріяла полетіти, – майнула в неї думка, – і ось полетіла, і тепер мрію вкрасти в пташки яєчко.» Дані мимоволі засміялася.

– Люди навіжені, а боги ще навіженіші, – мовила вона до трави, і трава тихо прошелестіла свою згоду.

Тричі того дня вона накидала оком на Дрогона. Уперше він летів так далеко, що міг здатися орлом, пірнаючи у хмари та виринаючи з них, але Дані вже впізнавала його навіть тоді, коли дракон був не більший за цятку в небі. Вдруге він пролетів на тлі сонця, простерши чорні крила, і світ на мить потемнішав. Останнього разу дракон майнув просто їй над головою – так близько, що вона розчула шум його крил. На пів-удару серця Дані здалося, що дракон полює на неї, та він не звернув на неї уваги і швидко зник на сході. «То й по тому» – подумала вона.

Вечір майже застукав її зненацька. Коли сонце вже ковзало униз далекими шпилями Дракон-Каменя, Дані раптом перечепилася на низькій кам’яній стінці, поруйнованій і зарослій бур’янами. Можливо, то був підмурок якогось храму чи маєтку сільського пана. За ним лежали ще руїни: старий колодязь та кілька кіл у траві, що позначали місця, де колись стояли селянські хижі. Хатини, вочевидь, були побудовані з глини та соломи – так розсудила Дані, – але за довгі роки дощі та вітри вигладили їх до землі. До заходу сонця Дані знайшла вісім, але у траві могли ховатися ще.

Кам’яна стінка вціліла краще за решту споруд. Ніде не вища за три стопи, все ж вона пропонувала деякий захист від стихій, особливо там, де стрічала іншу, нижчу стінку – а ніч насувалася швидко. Дані увібралася в куток між двома стінками, насмикала трави навколо руїн і виклала собі щось на кшталт гнізда. Сили її виснажилися, на обох ногах – навіть на мізинцях – з’явилися свіжі пухирі. «Ти ба, зовсім ходити не вмію» – подумала вона і захихотіла.

Поки світ навколо темнів і зникав, Дані улаштувалася і заплющила очі. Але сон все не приходив. Ніч була холодна, земля – тверда, шлунок – порожній. Думки мимоволі звернули на Меєрин, на Дааріо, її коханого, і Гіздахра, її чоловіка, на Іррі, Джихікі та милу крихітку Місандею, пана Барістана, Резнака і Скахаза Голомозого. «Чи не бояться вони, що я загинула? Я ж полетіла на спині дракона. Вони могли подумати, що Дрогон мене з’їв.»

Дані спитала себе, чи лишився царем її чоловік Гіздахр. Його влада походила від неї; чи зуміє він без жінки втримати корону на голові? «Він хотів Дрогонової смерті. Я сама його чула. «Вбийте його, – верещав Гіздахр, – забийте чудовисько!» І обличчя його палало хіттю.» А Могутній Бельвас стояв на колінах, трусився і блював. «Отрута. Напевне, то була отрута. Медові коники. Гіздахр так наполягав, щоб я ними пригостилася, але усіх з’їв Бельвас.» Вона зробила Гіздахра царем, узяла його до ліжка, відчинила заради нього бійцівські ями. Навіщо йому було бажати її смерті? Але кому ще? Резнакові, напахченому підстолієві? Юнкайцям? Синам Гарпії?