Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 79 (всего у книги 82 страниц)

Кеван Ланістер бачив Дракон-Камінь на власні очі, а тому сумнівався, що Лорас Тирел обшукав кожен вершок стародавньої твердині. Зрештою, спорудили її валірійці, а все, що виходило з їхніх рук, смерділо чарами. До того ж пан Лорас був молодий, схильний поспішати, ще й тяжко поранений у приступі замку. Втім, не тицяти ж Тирелові у очі фатальні помилки його улюбленого сина.

– Якби на Дракон-Камені лежав якийсь скарб, Станіс би його давно знайшов, – мовив пан Кеван. – Чи не рушити нам далі, шановне панство? Пригадайте, що попереду в нас суд над двома королевами за державну зраду. Моя небога повідомила, що обрала суд двобоєм, а за свого поборника – пана Роберта Моца.

– Мовчазного велетня, – скривився князь Рандил.

– Розкажіть мені, ясний пане, звідки ця людина взялася? – завимагав Мейс Тирел. – Чому ми раніше не чули його імені? Він не говорить, не показує обличчя, його ніколи не бачили без броні. Ми хоча б знаємо, чи є він лицарем?

«Ми навіть не знаємо, чи він живий.» Мерин Трант казав, що Моц не вживає ані їжі, ані питва, а Борос Блаунт зізнався, що ніколи не бачив, щоб той ходив до вітру. «А навіщо йому? Мертві не серуть.» Кеван Ланістер мав сильну підозру, хто насправді такий цей пан Роберт під блискучим білим обладунком. Мейс Тирел і Рандил Тарлі, поза сумнівом, цю підозру поділяли. Та хай яке обличчя ховається за шоломом Моца, наразі воно мало лишатися схованим. Мовчазний велетень був єдиною надією його небоги. «Молімося, щоб він був такий грізний у бою, як на вигляд.»

Але Мейс Тирел не бачив хоч трохи далі прямої загрози власній доньці.

– Його милість ввів пана Роберта до Королегвардії, – нагадав йому пан Кеван, – і Кайбурн за нього поручився. Та найголовніше, панове, що перемога пана Роберта потрібна нам усім. Якщо моя небога виявиться винною в зраді, то буде піддана сумніву законність її дітей. Коли Томен втратить королівську корону, відтак свою втратить і Маргерія.

Кеван спинився на мить, даючи Тирелові пережувати цю просту істину.

– Хай що скоїла Серсея, вона лишається донькою Скелі й моєю родичкою. Я не дозволю їй загинути зрадницькою смертю, але подбав вирвати левиці ікла. Всю її варту прибрано і замінено вірними мені людьми. Замість її колишніх служниць коло неї відтепер ходитимуть септа і три послушниці, обрані верховним септоном. Голосу в правлінні королівствами вона більше не матиме – так само, як в освіті та вихованні Томена. Я маю намір відіслати її після суду до Кастерлі-на-Скелі та подбати, щоб вона там лишалася. Гадаю, цього буде досить.

Решту він лишив недомовленою. Серсея перетворилася на зіпсований товар, влада її зійшла на пси. Кожен кухарчук і ковальчук у місті бачив її в усьому соромі; кожен швець і кожна шльондра від Блошиного Подолу до Сцяного Кутка витріщалися на її голе тіло, жадібними очима нишпорили по цицьках, животі й жіночих місцях. Жодна королева не змогла б правити після подібної ганьби. У золоті, шовках та смарагдах Серсея була королевою, майже богинею; оголеною вона перетворилася на людину – не надто молоду жінку з розтягами на череві, з грудьми, що почали провисати… про що не забарилися вголос розповісти своїм чоловікам та коханцям гостроязикі баби з натовпу. «Але краще жити в ганьбі, ніж померти у славі» – сказав собі пан Кеван.

– Моя небога більше не чинитиме клопоту, – пообіцяв він Мейсові Тирелу. – Маєте моє слово честі, ясний пане.

Тирел неохоче кивнув.

– Як скажете. Моя ж Маргерійка віддає перевагу суду Святої Віри. Хай уся держава буде свідком, коли нарешті визнають її невинність.

«Якщо твоя донька така невинна, як ти нас запевняєш, то навіщо ти припхав до міста ціле військо? Ти й на суді мечами брязкатимеш?» – кортіло запитати панові Кевану.

– Сподіваймося, скоро так і станеться, – мовив він натомість перед тим, як обернутися до великого маестра Пицеля. – Маємо ще справи?

Великий маестер зазирнув у папери.

– Слід залагодити питання про спадщину Росбі. Висунуто шість пошукань…

– Справу Росбі ми обговоримо іншим разом. Ще?

– Приготування для принцеси Мирцели.

– Ось що буває, коли злигаєшся з дорнійцями! – мовив Мейс Тирел. – Невже не можна знайти дівчинці кращого нареченого?

«Чи не твого сина Віласа? Її спотворив один дорнієць, його скалічив інший. Хіба не пара?»

– Певно, що можна, – відповів пан Кеван, – та ми маємо вдосталь ворогів, навіть не ображаючи Дорн. Якщо Доран Мартел приєднає свою потугу до загону Конінгтона, щоб підтримати його облудного дракона, нам поведеться вельми сутужно.

– Може, якось переконати наших дорнійських друзів дати ради князеві Конінгтону? – запитав пан Гарис Звихт з бридким і недоречним смішком. – Чимало б крові та сил зберегли.

– Авжеж, – втомлено мовив пан Кеван, бажаючи швидше покласти всьому край. – На тім дякую шановному панству. Зберімося знову за п’ять днів, після суду над Серсеєю.

– Воля ваша. Хай Воїн подарує сили правиці пана Роберта.

Слова пролунали буркотливо, а уклін голови, подарований Мейсом Тирелом князеві-наміснику, був найлегшим із можливих. Та все ж це було щось, і за нього пан Кеван Ланістер мав належну подяку.

Рандил Тарлі вийшов з палати разом зі своїм зверхником; списники у зелених киреях поспішали ззаду. «Тарлі – головна небезпека у всій їхній зграї, – подумав пан Кеван, спостерігаючи, як вони проминають двері. – Вузьколобий, та коли щось ухопить, то вже не пустить. Має залізну волю, незле метикує. Найкращий воєвода, якого може виставити Обшир. Але ж як мені зманити його на наш бік?»

– Прикро казати, але князь Тирел не надто мене любить, – пожалівся великий маестер Пицель, коли Правиця залишив престольну палату. – Ця справа з місячним узваром… я б про таке ніколи не сказав, але мені наказали пані королева-вдовиця! З ласки пана намісника, я б спав міцніше, якби ви мені позичили кілька ваших стражників.

– Князеві Тирелу це не припаде до смаку.

Пан Гарис Звихт смикнув себе за борідку.

– Мені й самому б не завадила збройна варта. Небезпечні часи настали.

«Авжеж, – подумав Кеван Ланістер, – і Пицель – не єдиний радник, якого наш Правиця у ці часи радий був би замінити.» Мейс Тирел мав власну людину на посаду скарбника – свого дядька, великого підстолія Вирію, якого люди кликали Гартом Гидким. «От чого мені бракує, то це ще одного Тирела у малій раді.» Кевана вже й без нього обсіли числом. Пан Гарис був його тесть, батько дружини; Пицель теж рахувався за прибічника. Але Тарлі присягав Вирію, і так само Пакстер Рожвин – верховний адмірал і коронний корабельник, який наразі вів кораблі навколо Дорну назустріч залізнякам Еурона Грейджоя. Коли ж Рожвин повернеться до Король-Берега, в раді сидітиме троє ланістерівців і троє тирелівців.

Сьомим голосом невдовзі мала стати дорнійка, яка саме везла додому принцесу Мирцелу. «Панна Нім. Коли хоч половина Кайбурнових звітів правдива, ця панна далеко пішла від лагідної та шляхетної.» Байстрючка Червоного Гаспида, майже така ж свавільна, як її батько, твердо налаштувалася посісти місце у раді, яке князь Оберин обіймав так побіжно. Пан Кеван поки що не завважив за доцільне повідомити Мейса Тирела про її прибуття. Правиця, знав він, задоволений не буде. «Кого нам справді бракує, то це Мізинця. Петир Баеліш мав хист видобувати драконів просто з повітря.»

– Винайміть людей Гори, – запропонував пан Кеван. – Рудому Ронетові вони вже ні до чого.

Він не гадав, що Мейс Тирел вдасться аж до такої дурості – вбити Пицеля чи Звихта. Але якщо вони почуватимуться безпечніше з вартою, то чом би й ні – хай мають варту.

Утрьох вони вийшли з престольної палати. У зовнішньому дворищі вихорився сніг, наче звір, що лютує у клітці й намагається звільнитися.

– Бачили колись таку холоднечу? – пожалівся пан Гарис.

– Не час говорити про холоднечу, – мовив великий маестер Пицель, – стоячи просто посеред неї.

І зачовгав потроху дворищем до своїх покоїв. Інші двоє затрималися на сходах престольної палати.

– Не йму я віри цим мирійським лихварям, – мовив пан Кеван своєму тестеві. – Вам ліпше готуватися їхати до Браавосу.

Пан Гарис похнюпився, вочевидь не порадівши.

– Хіба якщо мушу… Та кажу вам знову: цей клопіт – не моїх рук справа.

– Авжеж ні. Це Серсея вирішила, що Залізний Банк почекає. Може, мені її послати до Браавосу?

Пан Гарис заблимав очима.

– Їхня милість… це ж… вони…

Пан Кеван врятував його.

– То був жарт. Невдалий. Ходіть пошукайте теплого комина. Я зараз так і вчиню.

Він нап’яв рукавиці й рушив дворищем, нахиляючись проти вітру, що смикав і вихорив поли делії.

Сухий рівчак навколо Маегорового Острогу на три стопи засипало снігом; сталеві шпичаки у ньому блищали памороззю. Єдиний вхід та вихід з Маегорової твердині пролягав перекидним мостом через рівчак. На дальньому кінці завжди стояв на чатах лицар Королегвардії; нині цей обов’язок ліг на пана Мерина Транта. Балон Лебедин полював на злочинного лицаря Темну Зорю десь у Дорні, Лорас Тирел лежав тяжко поранений на Дракон-Камені, Хайме зник на Тризубі. Без них у Король-Березі лишилося четверо Білих Мечів. Пан Кеван ще скоротив королівську четвірку, кинувши Озмунда Кіптюга (разом з братом Озфридом) до цюпи за кілька годин по зізнанні Серсеї у перелюбстві з обома. Відтак на захисті юного короля та його ясновельможної родини стояли Трант, кволий Борос Блаунт і мовчазне Кайбурнове чудовисько на ім’я Роберт Моц.

«Треба мені пошукати нових мечів для Королегвардії.» Томен мусить мати навколо себе сімох вірних захисників. За часів минулих воїни Королегвардії несли службу до кінця власного життя, але Джофрі цей звичай не завадив вигнати Барістана Селмі, щоб звільнити місце для свого пса Сандора Клегана. Кеванові цей випадок міг стати у пригоді для обґрунтування його власних рішень. «Чому б не вдягти біле корзно на Ланселя? – міркував він. – Це більша честь, ніж він сподівається знайти у своїх Воїнових Синах.»

Кеван повісив змоклу від снігу делію на кілок у світлиці, стягнув чоботи і наказав челядникові принести дров для вогню.

– І келих пряного вина не завадив би, – додав він, влаштовуючись коло комина. – Подбай, май ласку.

Невдовзі вогонь розтопив, наче бурульки, його скрижанілі кінцівки, а вино гарненько зігріло зсередини. Пан Кеван трохи закуняв і вирішив не пити другий келих, бо його день ще далеко не скінчився. Попереду на нього чекали непрочитані звіти, ненаписані листи. «І вечеря з Серсеєю та королем.» Після своєї покутної ходи, дяка богам, племінниця поводилася сумирно та покірно. Послушниці, приставлені до неї служити, доповідали, що третину всіх неспальних годин королева перебувала з сином-королем, ще третину проводила у молитві, а решту – в купелі. Купалася вона чотири чи п’ять разів на день, відтиралася щіткою з кінського волосу та ядучим лужним милом, наче хотіла вщент здерти з себе шкіру.

«Цієї плями не змиєш, хай скільки шкрябай.» Пан Кеван пам’ятав ту дівчинку, якою колись була Серсея – жваву, пустотливу, повну життя. А потім вона розквітла, м-м-м… чи жила колись на світі діва, красніша за неї? «Якби Аерис погодився одружити її з Раегаром, скільки життів урятувалося б, скільки смертей відвернулося?» Серсея б подарувала принцові стільки синів, скільки той забажав би – левів з порфіровими очима та срібними гривами… маючи таку дружину, Раегар вдруге б навіть не глянув на Ліанну Старк. Кеван трохи пригадував дику, шалену вроду північної панни… та хай як гаряче палає смолоскип, йому не рівнятися з вранішнім сонцем.

Втім, який хосен перейматися програними битвами та неподоланими дорогами? Хай про них згадують кволі старці – такий вже їхній негодящий норов. Раегар одружився з Елією Дорнійською, Ліанна Старк померла, Роберт Баратеон узяв Серсею за дружину… і ось до чого все докотилося. Нині ввечері його власна дорога пролягала до покоїв небоги. Де він опиниться лицем до лиця з Серсеєю.

«Мені нема причини почуватися винним, – сказав собі пан Кеван. – Авжеж Тайвин би зрозумів. Це його донька накликала сором на наше ім’я, не я. А все, що робив я, роблено на добро дому Ланістер.»

Та й хіба брат учинив би інакше? В останні роки життя їхнього батька, по смерті матері, панотець узяв собі за коханку вродливу доньку свічкаря. Не така то вже була незвична справа – зацному та овдовілому вельможі тримати при собі дівчину-простачку, щоб зігрівала постіль… але ж князь Титос невдовзі почав садовити її поруч із собою в палаті, закидати шанами та подарунками і навіть питати її думки щодо правління князівством. За рік вона вже звільняла і винаймала слуг, наказувала надвірним лицарям і навіть говорила за свого пана, коли той нездужав. Коханка забрала собі в руки таку владу, що в Ланіспорті жартували: хто хоче бити князеві чолом і бути почутим, хай стає на коліна і говорить гучніше княжій підбічниці між ніг – бо саме там давно вже знаходяться обидва вуха Титоса Ланістера. Дійшло, що коханка почала вбиратися у коштовності їхньої матері…

…та лише до того дня, коли серце їхнього панотця вибухнуло в грудях – він саме видирався занадто крутими сходами до її опочивальні. Усі нахабні випанки, що перед тим звали себе її друзями і навперейми шукали ласки, хутко позникали, коли Тайвин наказав роздягти її голяка і прогнати Ланіспортом до самих пришибів, наче звичайнісіньку хвойду. Жодна людина не підняла на неї руку, але вплив і влада її на тім скінчилися. Проте навряд чи Тайвинові хоча б уві сні могло примаритися, що та сама доля спіткає його власну золотоволосу доньку.

– Так мало статися, – пробурмотів пан Кеван у келих з рештками вина.

Мусили ж вони якось пом’якшити верховного септона. У прийдешніх битвах Томенові не завадить поміч Святої Віри. А Серсея… золота дитина виросла у марнославну, нерозумну, жадібну жінку. Допавшись до самовладдя, вона б знищила Томена так само, як раніше знищила Джофрі.

За вікном посилювалася віхола. Вітер смикав віконниці, намагався увірватися досередини. Пан Кеван рішуче зіп’явся на ноги. Час іти до левиці, просто у її лігво. «Ми висмикнули їй пазурі. Що ж до Хайме…» Та ні, про це зараз думати недоречно.

Кеван вдягнув старого, добряче поношеного жупана – на випадок, якщо небога забажає вихлюпнути йому в обличчя ще один келих вина. Але меча лишив разом з пасом на спинці стільця. У присутності Томена мечі могли мати при собі тільки лицарі Королегвардії.

Коли пан Кеван увійшов до королівських покоїв, короля-хлопчака та королеву-матір охороняв пан Борос Блаунт. Лицар мав на собі полив’яну луску, біле корзно і відкритий шоломець. Виглядав він не надто здоровим: віднедавна розпух і щоками, і черевом, кольором обличчя бентежив око, ще й стояв, спершись на стіну позаду себе, наче триматися на ногах – то була для нього праця не по силі.

Страви подавали три послушниці – побожні дівчата зі старих родів, від дванадцяти до шістнадцяти років віку. У м’яких білих вовняних шатах вони здавалися невиннішими та неземнішими одна за одну. І все ж верховний септон наполіг, щоб жодна не служила королеві довше за сім днів, остерігаючись згубної Серсеїної зваби. Дівчата порали королевин одяг, готували їй купіль, наливали вино, перемінювали постіль. Одна з них завжди ділила з королевою ліжко, щоб у ньому не опинилося когось іншого; дві інші спали у сусідньому покої з септою, яка наглядала одночасно за всіма.

До королівської присутності пана Кевана ввела цибата, мов чапля, дівчина з поцяткованим віспою обличчям. Серсея підвелася йому назустріч і легенько поцілувала у щоку.

– Любий дядечку! Така втіха приймати вас за вечерею.

Королева була вдягнена скромніше за будь-яку матір сімейства – у темно-брунатну сукню, що застібалася аж до горлянки, і зелену накидку з каптуром, що накривав поголену голову. «До покутної ходи вона б хизувалася лисою головою, нап’явши на неї золоту корону.»

– Будьте ласкаві, сідайте, – мовила вона. – Вип’єте вина?

– Кухлик не завадить, – відповів пан Кеван, усе ще з осторогою.

Веснянкувата послушниця наповнила кухлі гарячим вином з приправами.

– Томен каже, що князь Тирел має намір відбудувати Башту Правиці, – мовила Серсея.

Пан Кеван кивнув.

– Нова башта, каже він, має бути вдвічі вищою за ту, що ти спалила.

Серсея засміялася низьким горловим сміхом.

– Довжелезні списи, височезні башти… чи не натякає князь Тирел на якусь прикру ваду?

Пан Кеван мимоволі всміхнувся. «Добре, вона хоч пам’ятає, як сміятися.» Спитавши, чи має королева все, що їй треба, пан Кеван почув од неї наступне:

– Служать мені ретельно, дівчата дуже милі, а добрі септи дбають, щоб я не пропускала молитов. Та коли доведуть мою невинність, я б радо знову взяла до себе у службу Таену Добромир. А вона б привезла до двору свого сина. Томенові потрібні приятелі – хлопчики його віку зі шляхетних родів.

Прохання було не нахабне, і пан Кеван не бачив причини у ньому відмовляти. Він сам міг би взяти хлопчину Добромирів на виховання, а Таена супроводила б Серсею в дорозі до Кастерлі-на-Скелі.

– Пошлю по неї одразу після суду, – пообіцяв він.

Вечерю почали ячмінним крупником з яловичиною, продовжили рожном куріпок і смаженою щукою мало не в три стопи завдовжки. До всього подавалася ріпа, гриби і вдосталь гарячого хліба з маслом. Пан Борос куштував кожну страву, яку ставили перед королем – для лицаря Королегвардії обов’язок принизливий, але з огляду на спосіб смерті Томенового брата не зайвий. До того ж віднедавна Блаунт навряд чи був здатний на щось більше.

Король був такий жвавий та веселий, яким Кеван Ланістер не бачив його вже давно. Від юшки і до солодкого Томен без упину туркотів про пригоди своїх кошенят, не забуваючи годувати їх шматочками щуки з власної королівської тарелі.

– А тієї ночі за моїм вікном з’явився злий кіт! – сказав король Кеванові. – Але хоробрий лицар, пан Хапко, засичав на нього, і злий кіт утік дахами!

– Злий кіт? – перепитав Кеван, трохи звеселившись. «Такий милий хлопчик.»

– Старезний чорний котисько з відірваним вухом, – відповіла Серсея. – Бридкий на пику і ще бридкіший норовом. Колись подер Джофові руку.

Королева невдоволено скривилася.

– Знаю, коти не дають розгулятися щурам, але отой… казали, він нападав на круків у крукарні.

– Скажу щуроловам, щоб поставили на нього пастку.

Пан Кеван не пригадував, щоб колись бачив небогу такою стриманою, такою сумирною і тихою. «Мабуть, так воно на краще, – подумав він, але водночас відчув і сум. – Згас вогонь, який буяв так палко і яскраво.»

– Ти не питала про брата, – мовив він, поки за столом чекали на тістечка з вершками, котрі так полюбляв малий король.

Серсея підняла підборіддя, зблиснувши очима у світлі свічок.

– Хайме? Ви чули щось про нього?

– Ані слова. Серсеє, ти маєш готуватися до найгіршого…

– Якби він загинув, я б знала. Ми прийшли у цей світ разом, дядечку. Він не піде звідси без мене. – Королева зробила ковток вина. – А Тиріон вільний піти, коли забажає. Мабуть, про нього ви теж нічого не чули.

– Останнім часом ніхто не намагався продати нам голову карлика, якщо ти про це.

Серсея кивнула.

– Дядечку, чи можна вас дещо запитати?

– Питай, що забажаєш.

– Ваша дружина… чи не хочете ви привезти її до двору?

– Ні. – Дорна була лагідна й сумирна душа, почувалася затишно лише вдома, у колі друзів та рідних. Вона виховала дітей у належнім послуху, мріяла про онуків, молилася сім разів на день, полюбляла шити, гаптувати і порати квіти. У Король-Березі їй було б так само затишно, як одному з Томенових кошенят у зміїному кублі. – Пані дружина не любить подорожувати. Її місце – у Ланіспорті.

– Жінка, що знає своє місце, спізнала справжню мудрість.

Почуті слова панові Кевану не сподобалися.

– Ану кажи, що маєш на думці.

– Здається, я вже сказала.

Серсея простягла кухоль, веснянкувата дівчина знову його наповнила. Далі принесли тістечка, розмова пожвавилася і полегшала. Нарешті Томена з його кошенятами повів до королівської опочивальні пан Борос, і дядько з небогою мали змогу заговорити про суд над королевою.

– Ознеєві брати не стоятимуть без діла, спостерігаючи його смерть, – застерегла Серсея.

– Я й не думав, що стоятимуть, а тому наказав схопити обох.

Серсея здалася йому враженою.

– За який злочин?

– Перелюбство з королевою. Його пресвятість каже, ти зізналася у зляганні з обома – хіба забула?

Серсея зашарілася.

– Не забула. Що ви з ними зробите?

– Відішлю на Стіну, якщо визнають провину. Якщо заперечуватимуть, хай стають на герць проти пана Роберта. Не слід було підносити надто високо людців такого штибу.

Серсея схилила голову.

– Я… я в них помилилася.

– Ти помилилася ще в багатьох людях. Принаймні так мені здається.

Він хотів сказати щось іще, але з’явилася темнава послушниця і мовила:

– Даруйте, ясний пане та пані, але внизу стоїть хлопчик-посланець. Великий маестер Пицель благають про честь негайно бачити князя-намісника.

«На чорних крилах – чорнії слова, – подумав пан Кеван. – Невже Штормолам узято? Чи з півночі від Болтона прилетіла якась звістка?»

– Можливо, це новини про Хайме, – мовила королева.

Був лише один спосіб дізнатися відповідь. Пан Кеван підвівся на ноги.

– Прошу вибачити.

Перш ніж піти, він упав на коліно і поцілував небозі руку. Якщо її зрадить сила мовчазного велетня, це буде останній цілунок у її житті.

Посланець був хлопчик років восьми чи дев’яти – такий утушкований у хутро, що скидався на велике ведмежа. Трант змусив його чекати на перекидному мості замість пустити до Острогу.

– Ходи, малий, пошукай гарячу пічку, – сказав йому пан Кеван, пхнувши до руки мідний шеляг. – Я знаю дорогу до крукарні.

Сніжити нарешті припинило. В небі за подертою хмарною завісою тлустим білим сніжком висів повний місяць, холодними вогниками сяяли віддалені зірки. Поки пан Кеван долав внутрішнє дворище, замок здався йому зовсім чужим; кожна вежа та палата виростила собі крижані зуби, усі знайомі стежки зникли під білою ковдрою. Несподівано просто перед його ногами впала і побилася на друзки бурулька завдовжки зі спис. «Оце така осінь у Король-Березі, – подумав він. – Як же воно тоді там, на Стіні?»

Двері відчинила служниця – кощаве дівчисько в кирейці з хутром, завеликій на неї. Пан Кеван струсив сніг з чобіт і скинув делію їй на руки.

– Великий маестер чекає на мене, – мовив він дівчині; та мовчки, поважно кивнула і показала на сходи.

Пицелеві покої розташувалися попід крукарнею; вельми просторі помешкання були добряче захаращені шафами та полицями з травами, трунками, мастями, різноманітними книжками та сувоями. Панові Кевану в них завжди було незатишно спекотно. Та цього вечора все було інакше – за дверима його вдарила у обличчя крижана холоднеча. Від вогню в комині лишився чорний попіл та майже згаслі жарини; кілька мерехтливих свічок тут і там розливали калюжі тьмяного світла. Решту сповила пітьма… за винятком хіба що прочиненого вікна, де у місячному сяйві вихором крутилася хмара снігових кришталиків. На лаві коло вікна нерухомо сидів, настовбурчивши пір’я, велетенський білий крук. Більшого Кеван Ланістер ще не бачив ніколи; жодна сова, жоден мисливський птах у Кастерлі-на-Скелі не зміг би з ним рівнятися. Снігові хмари танцювали навколо нього, місяць поливав срібною барвою.

«Ні, це не срібло. Він білий. Це білий крук.»

Білі круки Цитаделі не носили листів, на відміну від їхніх чорних родичів. Вони вилітали зі Старограду лише з однією метою: оголосити, що настала весна, літо, осінь або ж…

– Зима, – мовив пан Кеван.

Слово вилетіло хмаркою білої пари. Він відвернувся від вікна…

…і раптом щось вдарило його в груди між ребер – тяжко, наче кулак велетня – вибивши подих і відкинувши на крок назад. Білий крук злетів перелякано, плескаючи світлими крилами над головою. Пан Кеван важко сів – чи впав? – на лаву попід вікном, звідки утік птах. «Що… хто…» У грудях його майже до пір’я стирчала арбалетна стріла. «Ні! Ні, це ж так загинув мій брат.» Навколо стрижня почала розпливатися кров.

– Пицелю, – пробурмотів він, знічений і розгублений. – Допоможіть… я…

А тоді побачив сам. Великий маестер Пицель сидів за столом, поклавши голову на велику книгу в шкіряній палітурці. «Спить» – подумав Кеван… а тоді змигнув і помітив глибоку червону дірку в черепі старого, калюжу крові під головою, що плямувала сторінки книги. Навколо свічки розкидані були, наче острівці у озері розплавленого воску, шматочки мозку та кістки.

«Він просив собі стражників, – подумав пан Кеван. – Дарма я йому відмовив.» Чи не мала Серсея рацію? Чи не справа це рук його власного небожа?

– Тиріоне! – покликав він. – Де ти є?…

– Далеко звідси, – відповів трохи знайомий голос.

Він стояв у озері тіні коло книжкової шафи – повнотілий, блідий обличчям, сутулий плечима, з арбалетом у м’яких напудрованих руках. Ноги огортали м’які шовкові капці.

– Варис?!

Євнух опустив арбалета.

– Пане Кеване… пробачте мені, якщо зможете. Я не плекаю до вас злих почуттів. Мій вчинок скоєно не з гніву чи образи, а заради добра держави. Заради дітей.

«Я теж маю дітей. І дружину. О моя Дорна…» Біль накотив хвилею, потопив з головою. Він заплющив очі, потім розплющив.

– У замку… в замку кількасот ланістерівських стражників.

– Але на щастя, у цьому помешканні – жодного. Боляче дивитися, пане мій. Ви не заслужили померти на самоті холодного темного вечора. Таких, як ви, багато – хороших людей на службі поганій справі… але ж ви становили загрозу видатним успіхам пані королеви у правлінні державою. Невдовзі ви б замирили між собою Вирій і Кастерлі-на-Скелі, прив’язали Святу Віру до вашого малого короля, об’єднали частини Семицарства під Томеновою короною. Тому…

Дмухнув порив вітру. Пан Кеван відчайдушно затрусився.

– Вам холодно, пане наміснику? – запитав Варис. – Благаю пробачити. Великий маестер обгидив себе, коли помирав. Сморід був такий бридкий, що я трохи не задушився.

Пан Кеван спробував підвестися, але сили його зрадили. Ніг він не відчував.

– Я завважив арбалет за доречну зброю. Ви так багато спільного поділяли з князем Тайвином – чому б не спосіб смерті? Ваша небога думатиме, що це Тирели наказали вас убити – а можливо, і Біс руки доклав. Тирели ж підозрюватимуть її. Хтось знайде спосіб звинуватити дорнійців. Сумніви, розбрат, недовіра роз’їдять ґрунт під ногами вашого короля-хлопчака. А тим часом Аегон піднімає прапор над Штормоламом, і до нього поспішає панство королівств.

– Аегон? – Якусь мить він нічого не розумів, потім згадав. Немовля, загорнуте у кармазинову кирею. Тканину заплямовано кров’ю та мізками. – Мертвий. Він мертвий.

– Ні. – Голос євнуха поглибшав. – Він тут. Аегона готували правити, відколи він почав ходити. Він навчався зброї, як личить майбутньому лицареві, та це не єдине його вміння. Він читає і пише, розмовляє кількома мовами, вивчав історію, законодавство і віршування. Септа наставляла його у віровченні й таїнствах Седмиці, відколи він підріс достатньо, щоб їх розуміти. Він жив серед рибалок, працював власними руками, плавав у річках, лагодив тенета, вчився сам собі прати одяг. Він уміє зловити рибу, приготувати обід, перев’язати рану. Він знає, що таке голодувати, тікати від переслідування, боятися ворогів. Томена вчили, що королівський титул – це його священне право. Аегон знає, що королювання – його священний обов’язок, що король мусить над усе ставити свій народ, жити і правити заради нього.

Кеван Ланістер спробував крикнути… до варти, до дружини, до брата… але слова не вимовлялися. З рота пливла кров. Усе тіло шалено трусилося.

– Ой, вибачте! – заломив собі руки Варис. – Ви ж так страждаєте, а я тут стою і просторікую, наче дурна стара баба. Час закінчувати справу.

Євнух витяг губи цівочкою і тихенько свиснув.

Пан Кеван лежав холодний як лід, кожен важкий подих штрикав новим нападом болю. Він помітив рух, почув м’яке човгання ніг у капцях по каменю. З озера пітьми виникла дитина – блідий хлопчик у потертому халаті, на вигляд років дев’яти-десяти, не більше. Інший підвівся звідкілясь позаду стільця великого маестра. З ними була і дівчинка, що відчинила двері. Діти стояли навколо – з півдесятка хлопчиків і дівчаток, блідих личками і темних очима.

А в руках вони тримали кинджали.