Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 82 страниц)

Зісмоктуючи м’ясо з кісток своєї куріпки, Тиріон запитав Іліріо про вранішні турботи у раді магістратів. Товстун здвигнув плечима.

– На сході неспокійно. Астапор захоплено, і Меєрин теж. То гіскарські невільницькі міста, котрі були вже старі, коли світ стояв ще зовсім юний.

Порізали молочне паця. Іліріо вхопив шматок хрусткої шкуринки, вмочив у сливову підливку та з’їв руками.

– Невільницька затока далеченько від Пентосу.

Тиріон наколов гусячу печінку на кінчик кинджала. «Найгірше прокляття падає на вбивцю родичів, – пригадав він, – та мені в моєму пеклі починає нівроку подобатися.»

– Так-то воно так, – погодився Іліріо, – але світ – це одні великі павучі тенета, у яких лише торкнися однієї нитки, і затремтить безліч інших. Іще вина? – Іліріо кинув собі до рота перчину. – Хоча ні, я маю дещо ліпше.

Він ляснув у долоні. Увійшов стольник з накритою таріллю і поставив її перед Тиріоном, а Іліріо перехилився через стіл і прибрав накривку.

– Гриби! – оголосив магістрат, супроводжуваний заманливими пахощами. – Поціловані часником і скупані у маслі. Мені казали, на смак виняткові. З’їжте одненького, друже мій. Або навіть два.

Тиріон вже був підніс тлустого чорного гриба мало не до рота, але щось у голосі Іліріо змусило його раптово спинитися.

– Після вас, ласкавий пане.

І він штовхнув таріль до хазяїна дому.

– Ні-ні. – Магістрат Іліріо штовхнув гриби назад. На один удар серця здалося, неначе з набряклої плоті сирного короля визирнув юний хлопчина, хитрун і вигадник. – Після вас. Я наполягаю. Куховарка навмисне приготувала їх саме для вас.

– Та невже? – Він пригадав куховарку, борошно на її руках, важкі цицьки, помережані темно-синіми жилами. – Дяка їй за добрість, але… ні.

Тиріон опустив гриба назад у калюжу масла, з якого той виник.

– Ви занадто підозріливі, – посміхнувся Іліріо крізь розгалужену жовту бороду. Щоранку намащувану, щоб блищала, наче золото – так подумалося Тиріонові. – Невже вам властиве боягузтво? Ніколи про вас такого не чув.

– У Семицарстві вважається прикрим порушенням законів гостинності труїти власного гостя за вечерею.

– У цих краях теж. – Іліріо Мопатіс сягнув по келиха. – Проте коли гість сам плекає бажання скінчити своє життя, чому б хазяїнові не допомогти йому, хіба не так? – Він добряче ковтнув вина. – Ось приміром, якихось півроку тому отруїли грибами магістрата Ордейо. Мені казали, що йому не так уже й боліло. Раптова судома у кишках, швидкий гострий біль за очима, і все скінчено. Краще гриби, ніж меч у шию, хіба ні? Навіщо помирати зі смаком крові в роті, коли можна куштувати часник і масло?

Карлик уважно роздивився поставлену перед ним страву. Пахощі часнику та масла наповнили рота слиною. Якоюсь частиною душі він прагнув тих грибів, навіть знаючи, що вони з собою несуть. Він не мав досить мужності встромити сталевого клинка собі у черево, але з’їсти грибочок-другий – хіба то так важко? Проте сама думка налякала його так, що аж мову відібрала.

– Ви помиляєтеся щодо мене, – самі собою проказалися слова.

– Та невже? Як цікаво. Хочете потонути у вині – то скажіть лише слово, і справу буде зроблено швидко. А топити себе чара за чарою – це марнувати і час, і вино.

– Ви помиляєтеся щодо мене! – повторив Тиріон гучніше.

Гриби у маслі виблискували у світлі ліхтарів, темні та звабливі.

– Жаги до смерті я не маю, можу присягнутися. А маю…

Голос його непевно стишився. «Що я, власне, маю? Життя попереду? Незавершені труди? Дітей, яких треба виростити? Володіння, щоб у них правити? Жінку, щоб кохати?»

– Ви не маєте нічого, – закінчив за нього магістрат Іліріо, – та ми це можемо змінити.

Він висмикнув гриб з масла, кинув до рота і з насолодою прожував.

– Смакота!

– Отже, гриби не отруйні. – Тиріон почувався роздратованим.

– Авжеж ні. Навіщо мені бажати вам зла? – Магістрат з’їв іще грибочок. – Ми маємо якось показати довіру одне до одного. А почнемо з вечері.

Він знову ляснув долонями.

– Попереду на нас чекає велика праця. Мій малий друг має підкріпити свої сили.

Стольники внесли чаплю, набиту смоквами, телячі січеники, тушені з мигдалевим молоком, оселедця з вершками, цукрову цибулю, гидкі на запах сири, тарелі равликів та солодкого м’яса, чорного лебедя у пір’ї. Від лебедя Тиріон відмовився, бо згадав вечерю в сестри. Але чаплею та оселедцем пригостився, а до них з’їв кілька солодких цибулин. Чашники хутко наповнювали його келиха щоразу, як той порожнів.

– А ви чимало п’єте вина, як на такого невеличкого чоловічка.

– Убивати родичів – виснажлива справа. Аж горлянка всихає.

Очі гладуна заблищали, наче самоцвіти на його пальцях.

– На Вестеросі є люди, які вважають, що вбивство старого князя Ланістера – то був добрий початок корисної справи.

– Хай не кажуть цього при моїй сестрі, бо незчуються, що язика втратять. – Карлик розірвав навпіл паляницю хліба. – Та й ви обережніше, магістрате, просторікуйте про мою сім’ю. Хай я вбив трохи родичів, але все ж лишаюся левом.

Володаря сирів це, здавалося, розважило аж до нестями. Він ляпнув себе по тлустому стегні й зауважив:

– Усі ви, вестеросці, геть однакові. Намалюєте собі на шовковій латці якогось звіра – і ось ви вже раптом леви, дракони або беркути. Я можу відвести вас, мій малий друже, до справжнього лева – князь міста тримає одного у своєму звіринці. Хочете до його клітки, щоб удвох веселіше було?

Тиріон мусив подумки визнати, що панство Семицарства таки занадто переймається своїми гербовими знаками.

– Ну гаразд, – погодився він. – Ланістер не означає неодмінно лев. Та все ж я син свого батька, і Хайме з Серсеєю – то моя законна здобич.

– Ви доречно згадали вашу милу сестру, – зауважив Іліріо між двома равликами. – Королева обіцяла княжий титул будь-кому, хто принесе вашу голову, хай яким ницим він уродився.

Тиріон іншого від неї не чекав.

– Хочете впіймати її на слові – змусьте ще й ноги розсунути. Найкраща її частина за найкращу мою – ото буде чесний обмін.

– Краще я попрохаю мою вагу в золоті. – Сирний король зареготав так гучно, що Тиріон злякався, чи він не лусне. – Усе золото Кастерлі-на-Скелі, чом би й ні?

– Золото я вам обіцяю, – мовив карлик, відчуваючи полегшення, що не потоне просто зараз у напівпереварених вуграх і солодкому м’ясиві, – але Скелю заберу собі.

– Таки-так. – Магістрат затулив рота рукою і потужно відригнув. – А ви гадаєте, король Станіс вам її віддасть? Мені казали, він кохається у законі та правосуді. Ваш брат носить біле корзно, і за всіма законами Вестеросу ви є законним спадкоємцем.

– Станіс може б і віддав мені Кастерлі-на-Скелі, – мовив Тиріон, – якби не така дрібничка, як убивство короля та родичів. За ті мої вибрики він мене вкоротить на голову, а я вже й зараз на зріст невеличкий. Але з якого дива ви вирішили, що мені кортить приєднатися до князя Станіса?

– Навіщо ж іще вам їхати на Стіну?

– Станіс на Стіні? – Тиріон почухав рубець носа. – Якого з семи клятих дідьків у семи пеклах Станіс робить на Стіні?

– Гадаю, тремтить з холоду. А у Дорні – воно тепліше. Може б йому варто було поїхати туди?

Тиріон почав підозрювати, що одна веснянкувата праля тямить трохи більше посполитою мовою, ніж прикидається.

– Так сталося, що у Дорні перебуває моя небога Мирцела. А я вже був зібрався коронувати її на королеву.

Іліріо посміхнувся; стольник тим часом накладав їм обом повні миски черешень з солодкими вершками.

– Що такого заподіяла вам бідна дитина? Чому ви бажаєте їй смерті?

– Навіть убивці родичів не обов’язково пускати під ніж геть усю рідню, – ображено буркнув Тиріон. – Я сказав, що хочу її коронувати, а не вбити.

Товстий сировар закинув до рота ложку черешень.

– У Волантисі ходить монета з короною на одному боці та черепом на іншому. Боків два, а монета – одна й та сама. Коронувати Мирцелу означає її вбити. Дорн може повстати за неї, але сил самого Дорну недостатньо. Якщо ви такі розумні, як твердить наш спільний друг, то мали б самі розуміти.

Тиріон роздивлявся товстуна з новими почуттями. «А він має рацію і щодо одного, і щодо іншого. По-перше, коронувати її означає вбити. По-друге, я справді це розумів.»

– Що поробиш – мені лишилися тільки порожні, але зухвалі вихватки. Принаймні ця змусить сестру поплакати гіркими слізьми.

Магістрат витер солодкі вершки з рота тилом пухкої долоні.

– Шлях до Кастерлі-на-Скелі, мій малий друже, не пролягає через Дорн. І через Стіну він теж не пролягає. Але такий шлях існує, запевняю вас.

– Я засуджений зрадник, убивця короля і рідні.

Балачки про якісь там шляхи його дратували. «Чи не думає він гратися зі мною в ігри?»

– Що присудив один король, інший може і відсудити. У Пентосі, друже, ми маємо собі князя. Він головує на танцях, бенкетах та веселощах, катається містом у ношах з золота і слонової кістки. Аж троє надвірних слуг виступають поперед нього з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни і срібним батогом правосуду. Першого дня кожного нового року він має за обов’язок порушити цноту діви поля і діви моря. – Іліріо нахилився уперед, поставив лікті на стіл. – Але щойно стається недорід чи поразка у війні, ми врізаємо йому горлянку, щоб піддобритися до богів, і обираємо нового князя серед сорока сімейств міста.

– Нагадайте мені ніколи не пнутися у князі пентоські.

– Невже у вашому Семицарстві справи робляться якось інакше? На Вестеросі немає миру, немає правого суду, немає віри… а скоро й харчів не буде. Коли люди голодують і усього бояться, то шукають собі спасителя.

– Та хай шукають, але якщо не знайдуть нікого ліпшого за Станіса…

– Ні, не Станіса. І не Мирцелу. – Жовта посмішка поширшала. – Зовсім іншого. Сильнішого за Томена, добрішого за Станіса і з кращими правами на престол, ніж дівчинка Мирцела. Прийди, спасителю, з-за моря і полікуй рани Вестеросу, що кров’ю спливають.

– Гарненько брешете. – Вочевидь, Тиріон здивований не був. – Але брехню вітер носить. Хто ж цей клятий спаситель?

– Дракон. – Сирний король побачив його обличчя і зареготав. – Дракон із трьома головами.

Даянерис

Вона чула, як мрець іде вгору сходами. Неквапна, розкотиста луна кроків летіла поперед нього, метлялася між лілових стовпів її палати. Даянерис Таргарієн чекала на лаві чорного дерева, яку зробила своїм престолом. Очі ще не пролупилися віді сну, срібно-золоте волосся було скуйовджене.

– Вашій милості, – мовив пан Барістан Селмі, регіментар її Королевогвардії, – не обов’язково на це дивитися.

– Він загинув за мене.

Дані притиснула до грудей свою левову шкуру. Під нею вона мала на собі лише просту лляну сорочку трохи вище колін. Коли Місандея її збудила, їй снився будинок з червоними дверима. Вдягатися часу не було.

– Халісі, – прошепотіла Іррі, – не треба торкатися мертвого. Дотик до мертвого несе біду.

– Якщо не вбив його сам. – Джихікі була дебеліша за Іррі, мала широкі стегна і важкі груди. – Кожен знає.

– Кожен знає, – погодилася Іррі.

Дотракійці чудово зналися на конях, але в усьому іншому зазвичай виявляли неймовірне невігластво. «Та й що з них узяти – дівчатка, ще молоді зовсім.» Служниці були одного віку з Дані, виглядали дорослими жінками зі своїми чорними гривами, мідною шкірою та мигдалевими очима, і все ж лишалися юними дівчатами. Їх подарували Дані на весілля з халом Дрого, і він же привіз їй ту шкуру, що була на ній зараз – шкуру зі спини та голови хракара, білого лева Дотракійського моря. Для неї шкура була завелика і трохи тхнула пліснявою, зате дарувала відчуття, що її сонце-та-зорі досі з нею.

Першим нагорі сходів з’явився зі смолоскипом у руці Сірий Хробак. Його спижевий шоломець був увінчаний трьома шпичками. Позаду йшли четверо Неблазних, несучи на плечах мертву людину. Їхні шоломці мали по одній шпичці, а обличчя застигли так нерухомо, неначе їх самих вилили зі спижу. Труп поклали до її ніг; пан Барістан відкинув заплямований кров’ю покрів. Сірий Хробак нахилив смолоскипа, щоб Дані краще бачила.

Обличчя мерця було гладеньке, без жодної волосини. Щоки хтось розчахнув гострим залізом від вуха до вуха. Мрець був високий, синьоокий, на вроду показний. «Дитина Лису чи Старого Волантису, викрадена з якогось корабля зажерливими корсарами і продана у рабство до червоного Астапору.» Очі його були розплющені, але сочилися кривавими слізьми не вони, а рани. Ран же на тілі було стільки, що й не полічиш.

– Ваша милосте, – мовив пан Барістан, – на цеглинах провулку, де його знайшли, було змальовано гарпію…

– …і змальовано кров’ю. – Даянерис уже знала, про що мова. Сини Гарпії уночі коїли своє злодійське харцизство, і біля кожного трупа лишали свою позначку. – Сірий Хробаче, як сталося, що цей чоловік був сам-один? Де його супутник?

За її наказом Неблазні тепер ходили уночі вулицями Меєрину тільки по двоє.

– Царице, – відповів очільник Неблазних, – ваш слуга Непохитний Щит не тримав варти минулої ночі. Він пішов… до певного місця… випити і поспілкуватися у товаристві…

– До певного місця? Ви про що?

– До будинку насолоди, ваша милосте.

«До бурдею.» Половина її відпущенців була з Юнкаю – міста, де Мудрі Хазяї славилися добре навченими постільними рабами. «Навченими мистецтва семи зітхань.» Останнім часом бурдеї повитикалися усім Меєрином, наче гриби після дощу. «Вони ж нічого іншого не вміють. А жити якось треба.» Харчі щодня дорожчали, а ціна людської плоті, навпаки, спадала. У бідніших частинах міста, між великими східчастими пірамідами меєринського рабовласницького панства, було вдосталь бурдеїв, де задовольняли потяг до кохання у будь-який спосіб, хай найчудернацькіший. І вона це знала. «І все ж таки…»

– Чого євнухові шукати у бурдеї?

– Якщо чоловік не має чоловічих причиндалів, то ще не означає, ваша милосте, що він не має чоловічого серця, – відповів Сірий Хробак. – Сьому-одному казали, що ваш слуга Непохитний Щит іноді платив гроші жінкам у бурдеях за те, щоб ті лежали з ним поруч, обіймаючи.

«Кров дракона не повинна плакати.»

– Непохитний Щит, – сказала вона з сухими очима. – Таке було його ім’я?

– З ласки вашої милості, саме таке.

– Хороше ім’я.

Добрі Хазяї Астапору не дозволяли своїм воякам-невільникам мати імена. Після звільнення астапорських рабів руками Дані багато Неблазних повернули собі імена, які мали від народження, а інші – самі вибрали собі нові.

– Чи відомо, скільки нападників підстерегло Непохитного Щита?

– Сей-один не знає. Багато.

– Принаймні шість, а чи й більше, – мовив пан Барістан. – Судячи з вигляду ран, на нього накинулися одразу з усіх боків. Але піхви були порожні. Можливо, він зумів поранити когось із нападників.

Дані проказала мовчазну молитву, щоб десь у місті один із Синів Гарпії здихав просто зараз, судомлячись і тримаючись за розпанахане черево.

– Навіщо вони отак розрізали йому щоки?

– Ласкава царице, – відповів Сірий Хробак, – вбивці вашого слуги Непохитного Щита запхали йому в горло цап’ячі причиндали. Сей-один видалив їх, перш ніж нести його сюди.

«Авжеж. Його власну мужність вони запхати не могли, бо астапорці не лишили йому ані кореня, ані стовбура.»

– Сини зухвалішають, – зауважила Дані. Досі вони обмежувалися нападами на беззбройних відпущенців: різали їх на вулицях або вдиралися у домівки під покровом пітьми і вбивали у ліжках. – Це вперше вони підняли руку на одного з моїх воїнів.

– Уперше, – погодився пан Барістан, – та не востаннє.

«Я досі веду війну, – зрозуміла Дані, – ось лишень тепер із тінями.» А сподівалася ж на перепочинок від кровопролиття – щоб мати хоч трохи часу відбудуватися і зцілитися.

Порухом плечей скинувши шкуру, вона стала на коліна коло трупу і заплющила мертвому очі, не зважаючи на зойк Джихікі.

– Непохитного Щита не забудуть. Обмийте його, спорядіть для битви і поховайте з шоломом, щитом та списами.

– Буде зроблено з волі вашої милості, – відповів Сірий Хробак.

– Надішліть людей до Храму Грацій спитати, чи не приходив хтось до Блакитних Грацій з пораненням від меча. І розповсюдьте новину, що ми добре заплатимо золотом за тесак Непохитного Щита. Попитайте різників та пастухів, чи не холостив хто цапів останнім часом. – «Може, якийсь козопас обмовиться.» – Віднині жоден із моїх людей не має ходити сам-один по настанні темряви.

– Сі-одні коряться наказові.

Даянерис відкинула назад волосся.

– Знайдіть мені цих боягузів. Знайдіть, щоб я показала Синам Гарпії, що означає збудити дракона.

Сірий Хробак віддав вояцьке вітання. Його Неблазні загорнули саван, підняли мертвого на плечі й винесли з палати. Пан Барістан Селмі залишився. Волосся його збіліло, у куточках світло-блакитних очей прорізалися кущики зморщок, але спина стояла рівно, і збройна майстерність не згасла з роками.

– Боюся, євнухи вашої милості, – мовив він, – погано пасують до роботи, яку ви їм загадали.

Дані всілася на лаві й знову огорнула плечі левовою шкурою.

– Неблазні – мої найкращі воїни.

– Вони – покірна піхота, з ласки вашої милості. Створена стояти на бойовищі плечем до плеча позаду щитів, з випростаними уперед списами. Їх навчали коритися без страху, без сумніву, без думок, без вагань… але не викривати таємниць і не шукати відповідей на питання.

– А чи краще послужать мені лицарі в цій справі?

Селмі навчав для неї лицарів з синів невільників; вони опановували кінний бій зі списом та науку довгого меча-півторака так, як це робилося на Вестеросі… але чи варті чогось списи та мечі проти лукавих боягузів, що завдають ударів з нічної тіні?

– У цій – ні, – визнав старий, – та й не мають ваша милість жодного лицаря, крім мене. Знадобиться ще багато років, щоб зробити лицарів з цієї малечі.

– Тоді кому доручити справу, якщо не Неблазним? Дотракійцям? Гріх казати.

Дотракійці билися верхи на конях. З кінноти більше хісна у відкритому полі чи на схилі пагорба, ніж у вуличках і провулках міста. Поза різнобарвними цегляними мурами Меєрину владу Дані навряд чи можна було вважати міцною. Тисячі невільників ще й досі трудилися у великих маєтках серед пагорбів і передгір’їв, вирощуючи пшеницю та маслини, пасучи овець та кіз, видобуваючи сіль та мідь. Комори Меєрину містили чималі запаси збіжжя, олії, оливок, сухих плодів, солонини, але й ті запаси потроху танули. Тому Дані вислала свій крихітній халазар на підкорення заміських земель, поставивши на чолі трьох своїх кревноїзників. Тим часом Бурий Бен Бросквин вивів у поле «Других Синів» чатувати на можливі юнкайські наскоки.

Найважливіше доручення з усіх вона дала Дааріо Нахарісу – язикатому Дааріо з золотим зубом та розгалуженою натроє бородою, що полюбляв так лиховісно шкіритися крізь лілові вуса. Поза пагорбами на сході починався хребет із круглястих пісковичних гір, крізь які вів Хизайський прохід, а далі лежала Лазарія. Якби Дааріо вдалося переконати лазарян відновити торговельні шляхи, то річкою або через пагорби можна було б привезти збіжжя… проте ягнятники не мали причин любити меєринців.

– Коли «Буревісники» повернуться з Лазарії, то може, я їх використаю на вулицях, – сказала Дані панові Барістану, – але дотоді мені лишаються тільки Неблазні.

Вона піднялася на ноги.

– Ви мусите вибачити мені, пане. Скоро біля дверей з’являться прохачі. Маю вдягти свої довгі вуха і знову стати їхньою царицею. Прикличте Резнака та Голомозого – я прийму їх, щойно вдягнуся.

– Слухаю волю вашої милості, – вклонився Селмі.

Велика Піраміда, здавалося, підпирала плечима саме небо – налічувала-бо вісімсот стоп заввишки від велетенської чотирикутної основи до просторої вершини, де цариця меєринська влаштувала собі особисті покої в оточенні зелених рослин та запашних водойм. Над містом саме займався прохолодний блакитний ранок, і Дані вийшла на терасу. На заході світанок палав золотом на банях Храму Грацій, карбував на землі глибокі чорні тіні позаду східчастих пірамід зацного панства. «У якихось із тих пірамід Сини Гарпії обмірковують нові свавілля просто зараз. А я не маю сили їх зупинити.»

Візеріон відчув її неспокій. Білий дракон лежав, огорнувши собою грушове дерево і вклавши голову на хвоста. Коли Дані його проминала, він розплющив очі – два озерця рідкого золота. Роги теж блищали золотою барвою, а з ними – і луска, що збігала спиною від голови до хвоста.

– Лінива ти потворо, – сказала вона йому, чухаючи під щелепою.

Лусочки були гарячі на дотик, наче обладунок, надовго залишений під сонцем. «Дракони – то вогонь, що обернувся плоттю.» Таке вона прочитала у одній з книжок, подарованих паном Джорагом на весілля.

– Ти ж маєш полювати з братами. Невже ви з Дрогоном знову сваритеся?

Останнім часом її дракони почали шаленіти. Раегал клацав зубами на Іррі, а Візеріон підпалив Резнакові токар у останні відвідини шановного місцевого підстолія. «Я покинула їх напризволяще, і вони здичавіли… та коли ж мені знайти на них час?»

Візеріон хльоснув хвостом з боку в бік і гупнув по стовбурі дерева так, що до Даніних ніг скотилася збита з дерева груша. Дракон розгорнув крила і наполовину злетів, наполовину застрибнув на огорожу тераси. «Росте, – подумала Дані, спостерігаючи, як дракон злітає в небо. – Усі троє ростуть. Скоро будуть досить великі, щоб нести мою вагу.» І тоді вона злетить, як злітав Аегон Завойовник – вище й вище, аж Меєрин стане унизу таким малим, щоб стерти його одним порухом пальця.

Вона дивилася, як Візеріон виписує дедалі ширші кола, доки дракон не зник з очей за каламутними водами Скахазадхану. Лише тоді Дані повернулася до піраміди, де Іррі та Джихікі чекали дозволу вичесати їй переплутане волосся і вдягти, як личить цариці меєринській – у гіскарський токар.

Той одяг був із себе досить-таки незручний: довге, вільне, позбавлене крою простирадло, яке накручувалося на стан, пропускалося під пахвою, закидалося на плече, а численні краї мали ретельно нашаровуватися для кращого огляду. Якщо накрутити токар надто вільно, він міг упасти з тіла; якщо ж надто щільно – зв’язував рухи і змушував запинатися. Навіть правильно вдягнутий, токар слід було притримувати лівицею. Ходіння у токарі вимагало від хазяйки вміння дріботіти крихітними крочками і тримати бездоганну рівновагу – раптом хтось наступить на один із важких країв, що волочаться слідом. Певно, токар не міг носити ніхто, приставлений до ремесла, служби чи будь-якої праці – то був одяг господарів, ознака багатства та влади.

Дані хотіла була заборонити носіння токарів, щойно захопила Меєрин, але радники її відрадили.

– Матір Драконів повинна вдягти токар, бо інакше її зненавидять усі, – застерегла Зелена Грація, Галацца Галаре. – У вовняному одязі Вестеросу чи сукні мирійського мережива ваша преосяйність довіку лишиться серед нас чужинкою, чудернацькою зайдою, варварською завойовницею. А меєринська цариця має бути справжньою вельможною панією Старого Гісу.

Бурий Бен Бросквин, полковник «Других Синів», висловився коротше і яскравіше:

– Хто хоче бути крулем поміж кролів, мусить причепити пару довгих вух.

Довгі вуха, котрі вона обрала собі на нинішній день, пошиті були з чистого білого льону та облямовані золотими китицями. З допомогою Джихікі Дані зрештою – з третьої спроби – правильно накрутила токар на себе. Іррі принесла корону, зроблену в подобі триголового дракона її дому, що мав золоті кільця звивистого тіла, срібні крила і голови зі слонової кістки, оніксу та жаду. Від її ваги Даніні плечі та шия, певно, закам’яніють і скнітимуть ще до вечора. «Корона не повинна зручно та легко сидіти на голові.» Це сказав колись один із її ясновельможних предків-королів. «Котрийсь Аегон, але ж котрий?» П’ятеро Аегонів царювало у Семицарстві Вестеросу. Мав бути і шостий, але пси Узурпатора знищили сина її брата, ще коли той був немовлям при матінчиних грудях. «Якби був живий, я б могла з ним побратися. Аегон за віком ближчий до мене, ніж Візерис.» Та коли Аегона з його сестрою жорстоко замордували, Дані ще тільки почала рости у материному череві. Їхній батько – її брат Раегар – загинув ще раніше, від руки Узурпатора на Тризубі. Інший її брат, Візерис, загинув у Ваес Дотраку, волаючи з болю під короною розтопленого золота. «Якщо я дозволю, мене теж уб’ють. Ножі, що зарізали мого Непохитного Щита, призначалися мені.»

Дані не забула дітей-невільників, розіп’ятих Великими Хазяями уздовж дороги з Юнкаю. Їх було загалом сто і шістдесят три; кожен був прибитий цвяхами до стовпа з рукою, випростаною так, щоб показувати шлях на Меєрин. Захопивши місто, Дані наказала розіп’ясти таке саме число Великих Хазяїв. Зграї мушви супроводжували їхнє повільне та болісне відбуття на той світ; над майданом ще довго висів сморід гнилої плоті. Але інколи вона сумнівалася, чи досить далеко зайшла у своїй рішучості. Адже ці меєринці – лукавий та впертий народ, що вдавався до спротиву на кожному кроці. Так, вони звільнили рабів… лише затим, щоб одразу ж винайняти їх на службу за таку жалюгідну платню, з якої ледве можливо було прохарчуватися. Застарих чи замалих для праці просто викинули на вулиці, а з ними – хворих та скалічених. І ще після того Великі Хазяї, збираючись на пласких верхівках своїх пірамід, сміли скаржитися на драконову царицю, що наповнила їхнє величне місто юрбами брудних жебраків, злодіїв та повій.

«Щоб правити Меєрином, я мушу звоювати серця меєринців – хай сама зневажаю їх аж до краю.»

– Я готова, – сказала вона Іррі.

Нагорі мармурових сходів на неї чекали Резнак та Скахаз.

– Велика царице! – оголосив Резнак мо’Резнак. – Сього дня краса ваша сяє так ясно, що бідним очам моїм лячно дивитися.

Підстолій мав на собі токар бурякового кольору з золотим краєм. Невеличкий, блідий, схильний пітніти чоловічок пахкотів так, наче скупався у ставку парфумів, а розмовляв високовалірійським суржиком, добряче перекрученим, з густим присмаком гиркливої, горлової гіскарської говірки.

– Дякую за добрі слова, – відповіла Дані тією ж мовою.

– Моя царице, – прогарчав Скахаз мо’Кандак, муж голеної голови.

Гіскарське волосся росло на гіскарських головах щільно та рясно, а цупкістю нагадувало дріт. Чоловіки невільницьких міст віддавна мали звичай збирати його у роги, шпичаки, крила і таке інше. Поголивши голову, Скахаз лишив позаду старий Меєрин і прийняв новий звичай; його родичі зробили те саме, наслідуючи приклад, а за ними й представники інших сімейств. Дані, щоправда, не сказала б, чому саме вони так учинили: зі страху, з прагнення надолужити звичаї нового часу, а чи з власного марнославства. Прихильників нового звичаю кликали «голомозими»; Скахаз був серед них найпершим Голомозим… а для Синів Гарпії та всієї їхньої зграї – найницішим зі зрадників.

– Нас сповістили про євнуха, – продовжив він.

– Його звали Непохитним Щитом.

– Помре ще не один і не двоє, якщо не покарати вбивць.

Хай Скахаз і поголив собі череп на знак нового звичаю, та не змінив тим свого недоброго, лютого обличчя з випнутими бровами, невеличкими очицями і важкими мішками під ними, чималим носом у чорних цятках, маслянистою шкірою, жовтішою за звичний для гіскарців бурштиновий відтінок. Прямодуха, нестримна брутальність читалася зі Скахазового обличчя без найменших сумнівів. Дані подумки помолилася, щоб так само мало сумніватися і в його чесності.

– Як мені їх карати, коли я не знаю, хто вони? – вимогливо запитала Дані. – Ану ж розкажіть мені, хоробрий Скахазе!

– Вашій милості не бракує ворогів. Ви бачите їхні піраміди просто з вашої тераси. Цхак, Хазкар, Газин, Мерек, Лорак… усі старі невільникарські родини. Пахл… а Пахл понад усі інші. Тепер це дім самих жінок. Старих, жовчних, лютих жінок зі смаком до крові. Жінки нічого не забувають. Жінки нічого не пробачають.

«Саме так, – подумала Дані, – і коли я повернуся до Вестеросу, про це взнають пси Узурпатора.» А й справді, між нею та домом Пахл існували причини для кривавої ворожнечі. Ознака зо’Пахла зарізав Могутній Бельвас у двобої перед брамою. Його батько, тисяцький міської варти Меєрину, загинув при обороні брами, коли її розтрощив «Гострий прутень». А троє дядьків Ознака були у числі ста шістдесяти трьох, розіп’ятих на майдані.

– Скільки золота ми призначили за нагороду тому, хто принесе нам відомості про Синів Гарпії? – запитала Дані.

– Сто гонорів, з ласки вашої преосяйності.

– Тисяча гонорів мені більше до ласки. Нехай буде стільки.

– Ваша милість не питають моєї поради, – відповів Скахаз Голомозий, – та я все ж скажу, що за кров слід платити кров’ю. Візьміть по одному чоловікові од кожного названого мною сімейства і стратьте усіх. Якщо наступного разу вб’ють ще когось із ваших, візьміть по двоє з кожного великого дому і стратьте їх також. Утретє вже ніхто не вбиватиме.

Почувши це, Резнак трохи не розквилив з розпачу.

– О ні-і-і… ласкава, добра царице, така брутальність викличе гнів богів на наші голови. Ми знайдемо убивць, обіцяю вам! А коли знайдемо – ось побачите, то будуть якісь убогі безрідні покидьки!

Підстолій мав таку саму лису голову, як і Скахаз, та в його випадку потрудилися боги, а не голії. «Якщо раптом хоч одна волосина матиме нахабство виткнутися посеред моєї пустелі, на неї вже чекатиме цирульник з бритвою» – запевняв Резнак, коли його підносили до уряду. Іноді Дані брав сумнів, чи не приставити краще ту бритву до Резнакової горлянки. Чолов’яга був на свій кшталт корисний, але вона його не надто любила, а довіряла ще менше. Невмирущі Карфу застерегли її про три зради. Міррі Маз Дуур скоїла першу, пан Джораг – другу. Чи не судилося Резнакові стати третім зрадником? А якщо ні, то кому? Голомозому? Дааріо? «Чи зрадником виявиться хтось, кого я навіть не підозрюю? Пан Барістан? Сірий Хробак? Місандея?»

– Скахазе, – мовила вона до Голомозого, – за вашу пораду ви маєте мою дяку. А ви, Резнаку, перевірте, чи не зможемо ми чогось досягти тисячею гонорів.

Стискаючи полу токару, Даянерис рушила повз них широкими мармуровими сходами. Сходинки вона долала по одній, намагаючись не запнутися на власному одязі та не звалитися до власного двору головою уперед.

Місандея оголосила про прибуття цариці; маленька книжниця мала приємний і сильний голос.

– На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів!

Палата вже наповнилася людом. Спинами до стовпів стояли Неблазні зі щитами та списами; шпичаки на шоломах стирчали рівно вгору, наче шерега ножів. Меєринці зібралися під східними вікнами. Даніни відпущенці трималися якнайдалі від колишніх господарів. «Поки вони не стоятимуть разом, Меєрин не знатиме миру.»

– Підведіться.

Дані всілася на лаву. Палата стала на ноги. «Ну хоч це вони уміють робити, як один.»

Резнак мо’Резнак мав при собі список справ. За звичаєм цариця мусила почати з прийому посла Астапору – колишнього раба, що величав себе тепер «князь Гаель», хай ніхто і не знав, де й над ким він мав княжити.