Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 82 страниц)

Джон

Джон Сніговій перечитував листа, аж доки слова не почали розпливатися і змішуватися. «Я не можу цього підписати. І не підпишу.»

Він мало не спалив пергамен просто на місці, але стримався і ковтнув пива з тієї половини кухля, що лишилася від попередньої самотньої вечері. «Але ж мушу. Мене обрали князем-воєводою. Стіна належить мені. І Варта теж. А Нічна Варта не втручається у панські чвари.»

Коли Скорботний Ед Толет прочинив двері й доповів, що прийшла Йоля, Джон зітхнув полегшено і відклав листа маестра Аемона вбік.

– Хай заходить. – Він боявся цієї миті, але що поробиш. – І знайди мені Сема. Говоритиму з ним наступним.

– Він, мабуть, унизу за книжками сидить. Мій старий септон колись казав, що книжки – то наче померлі люди розмовляють. А я кажу, що мертвим слід лежати тихо. Кому цікаві їхні теревені?

І Скорботний Ед пішов з дорученням, бурмочучи про хробаків та павуків.

Коли Йоля увійшла, то негайно впала на коліна. Джон обійшов навколо столу і підняв її на ноги.

– Не треба мені колінкувати. На коліна стають лише перед королями.

Хай Йоля була вже дружиною і матір’ю, але Джонові досі здавалася дитиною – тоненькою крихіткою, загорнутою в старого Семового кобеняка. Одежина була така величезна, що могла сховати в збірках ще кілька дівчат.

– Чи здорові діти? – запитав він Йолю.

Дичацька дівчина лякливо посміхнулася з-під каптура.

– Так, пане. Я боялася, що не матиму молока для обох, та вони що більше смокчуть, то більше його тече. Такі міцні хлоп’ята.

– Мушу сказати тобі одну нелегку річ.

Він трохи не обмовився «попрохати про одну річ», але останньої миті схаменувся.

– Про Манса? Вала благала короля змилуватися. Казала, що дозволить якомусь колінкареві одружитися з нею і не поріже тому горло, аби лише Манс жив. А отого Князя-над-Кістками – його пожаліють. Крастер часто божився, що закатрупить харцизяку, хай лишень той носа покаже коло дитинця. На Мансові й половини того немає, що він собі на душу взяв.

«А й справді. Манс усього лише зібрав військо і напав на державу, яку колись присягнувся захищати.»

– Манс проказав наші обітниці, Йолю. А тоді перекинувся на дичака, побрався з Даллою і коронував себе Королем-за-Стіною. Хай тепер інший король важить його життя у своїх руках. Я не про нього, а про його сина. Хлопчика Далли.

– Про малюка? – Її голос затремтів. – Але ж він присяги не порушував, пане воєводо. Він спить, плаче, смокче, та й по тому. Нікому зла не робить. Не дайте його спалити, благаю! Врятуйте!

– Врятувати його можеш лише ти, Йолю.

І Джон розповів, як саме.

Інша жінка заверещала б на нього, прокляла найгіршими прокляттями аж до сьомого пекла. Інша жінка могла б люто накинутися на нього, дати ляпасів, копнути ногами, видряпати очі. Кинути свою непокору просто у обличчя, і хай там що станеться далі.

Але Йоля лише зателіпала головою.

– Ні… Благаю, ні!

Крук підхопив за нею.

– Ні! – заверещав він.

– Відмовишся – малий згорить. Не завтра, не післязавтра… але скоро. Щойно Мелісандрі заманеться збудити дракона, чи здійняти вітер, чи скоїти ще яку химородь з кров’ю короля. Від Манса дотоді вже лишаться кістки та попіл. Коли червона жінка завимагає для вогню його сина, Станіс їй не відмовить. Затям собі: якщо ти не забереш хлопця, вона його спалить.

– Я поїду, – відповіла Йоля. – Я його візьму. Я заберу обох: і Даллиного малюка, і мого.

Сльози котилися в неї щоками. Якби не відблиск у світлі свічки, Джон і не знав би, що вона плаче. «Крастерові дружини, напевне, вчили своїх доньок лити сльози у подушку. А самі ходили плакати надвір, подалі від Крастерових кулаків.»

Джон стиснув пальці мечової руки.

– Забереш обох хлопчиків – королевині люди кинуться по тебе і притягнуть назад на налигачі. Малий все одно згорить… але разом із ним на багаття підеш ти.

«Якщо я спробую її розрадити, вона почне думати, що мене можна розчулити слізьми. Ні. Вона має затямити, що я не здамся.»

– Ти візьмеш одного хлопчика. Даллиного.

– Мати не може залишити сина, бо її спіткає вічне прокляття. Тільки не сина! Ми врятуємо його, ми з Семом. Благаю вас, молю, пане воєводо! Ми ж урятували його від холоду.

– Кажуть, смерть від холоду тиха, майже легка. А від вогню… бачиш цю свічку, Йолю?

Вона зиркнула на полум’я.

– Бачу.

– Доторкнися. Наблизь долоню до полум’я.

Її великі карі очі ще побільшали, але дівчина не ворухнулася.

– Ну ж бо! – «Убий хлопчика.» – Не барися!

Дівчина затремтіла, простягла руку – обережно, високо над миготливим полум’ям свічки.

– Нижче. Відчуй поцілунок вогню.

Йоля опустила долоню – на якийсь вершок. Потім на другий. Коли полум’я лизькнуло плоть, вона відсмикнула руку назад і почала схлипувати.

– Смерть у вогні – жорстока смерть. Далла померла, даруючи життя цій дитині, але плекаєш і годуєш її ти. А ще ти врятувала свого власного сина від льоду. Тепер порятуй її сина від вогню.

– Але ж тоді вони спалять моє дитинча! Червона жінка… якщо вона не матиме Даллиного хлопчика, то спалить мого!

– Твій син не має ані краплі королівської крові. Мелісандра нічого не досягне, якщо віддасть його вогню. Станіс хоче, щоб вільний нарід бився за нього – а тому не спалить невинне створіння без вагомої причини. Твій хлопчик буде в безпеці. Я знайду йому годувальницю і вирощу тут, у замку Чорному, під своїм захистом. Він навчиться полювати, їздити верхи, битися мечем і списом, стріляти з лука. Я навіть простежу, щоб його навчили читати і писати. – «Сем би порадів.» – А коли стане старший, то дізнається правду, хто він та звідки. І буде вільний шукати тебе, якщо схоче.

– Ви зробите з нього гайворона. – Вона витерла сльози з очей тилом малої блідої долоньки. – Я не згодна! Я не хочу!

«Вбий хлопчика» – подумав Джон.

– Доведеться. Я тебе не питаю. Інакше обіцяю: того дня, коли спалять Даллиного хлопчака, твій помре разом із ним.

– Помр-ре! – заверещав крук Старого Ведмедя. – Смер-р-ть, смер-р-ть!

Дівчина сиділа згорблена і зіщулена, витріщаючись на полум’я свічки. В очах її блищали сльози. Нарешті Джон сказав:

– Дозволяю піти. Не кажи нікому. Підготуйся до від’їзду за годину перед світанком. По тебе прийде моя сторожа.

Йоля стала на ноги і вийшла, бліда та мовчазна, жодного разу не озирнувшись. Джон почув її похапливі кроки крізь зброярню – дівчина майже бігла.

Джон пішов зачинити двері й побачив Привида, що витягся під ковадлом, гризучи бичачу кістку. Великий білий лютововк підняв голову при його наближенні.

– Щось ти забарився.

І Джон повернувся до крісла – ще раз перечитати листа маестра Аемона.

За хвилину нагодився Семвел Тарлі, притискаючи до себе стос книжок. Щойно він увійшов, як до нього ринув Мормонтів крук, вимагаючи зерна. Сем радо відгукнувся, вийняв жменю з торби коло дверей, а крук радо накинувся на приношення і продзьобав йому долоню. Сем зойкнув, птах полетів геть, зерно розлетілося долівкою.

– Та потвора проклювала тобі шкіру? – запитав Джон.

Сем обережно зняв рукавицю.

– Ой, справді. В мене кров тече!

– Така наша доля – проливати кров за Варту. Вдягай товщі рукавиці. – Джон штовхнув до нього чоботом стільця. – Сідай і поглянь на оце.

І передав Семові пергамен, який читав.

– Що це таке?

– Паперовий щит.

Сем повільно прочитав грамоту.

– Лист королю Томену?

– У Зимосічі Томен бився з моїм братом Браном на дерев’яних мечах, – пригадав Джон. – І мав на собі стільки повсті, що скидався на набитого для пічки гусака. Бран тоді збив його на землю. – Джон підійшов до вікна і відкинув віконниці. Повітря ззовні було холодне, кусюче, небо – сіре і похмуре. – А потім Бран загинув. А рожевопикий опецьок Томен сидить на Залізному Престолі з короною на своїх золотих кучерях.

Сем у відповідь кинув дивний погляд – здавалося, хотів щось сказати. Але лише ковтнув і повернувся до пергамену.

– Бачу, ти не підписав листа.

Джон хитнув головою.

– Старий Ведмідь прохав Залізний Престол про допомогу чи не сто разів. І йому прислали Яноса Слинта. Жоден лист не змусить Ланістерів нас полюбити. Адже вони чули й чують, як ми допомагаємо Станісові.

– Але ж тільки у захисті Стіни, не в змаганнях за престол! Тут саме так і написано!

– Князь Тайвин може зневажити різницю. – Джон забрав листа назад. – Навіщо йому допомагати нам зараз, якщо він жодного разу не допоміг раніше?

– Ну, він же не захоче, щоб люди казали: ось, мовляв, Станіс виїхав на чолі війська на захист держави, поки король Томен сидів і бавився іграшками. Це накличе сором на дім Ланістер.

– Я хочу накликати на дім Ланістер не сором, а смерть і руїну, – відповів Джон і прочитав з листа: – «Нічна Варта не втручається у чвари Семицарства. Ми склали обітницю боронити царину людей, яка зараз перебуває у жахливій небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам проти ворогів за Стіною, хоча ми не є його підданими чи служивими людьми…»

– Ну, – посовався Сем у кріслі, – таки не є. Адже так?

– Я дав Станісу харчів, притулок і Ніч-Кром, а ще дозволив оселити якусь частину вільного народу в Дарунку. Це все.

– Князь Тайвин скаже, що це забагато.

– Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він жадає. Ми гуляємо крижаним мостом, де по обидва боки – бездонне провалля. Задовольнити одного короля – то вже справа нелегка. Задовольнити двох – навряд чи можлива.

– Так, але… раптом Ланістери переможуть, і князь Тайвин вирішить, що ми зрадили короля тим, що допомогли Станісові? Це ж буде кінець Нічній Варті. Він має за собою Тирелів з усім могуттям Вирію. І він таки розбив князя Станіса на Чорноводі.

– Чорновода – то була одна битва. Робб виграв усі свої битви, а голову втратив. Якщо Станісові вдасться підняти північ…

Сем завагався, потім відповів:

– Ланістери мають собі власних північан. Князя Болтона та його байстрюка.

– Станіс має Карстарків. Якщо він залучить до своєї справи ще й Білу Гавань…

– Якщо, – наголосив Сем. – А якщо ні… тоді, пане воєводо, навіть паперовий щит краще, ніж зовсім ніякого.

– Та мабуть.

«Вони з Аемоном наче змовилися.» Чомусь Джон сподівався, що Сем Тарлі матиме інший погляд на справу. «Це ж лише чорнило та пергамен.» Але зрештою Джон змирився, ухопив перо та підписав.

– Подай мені воску для печаток.

«Перш ніж я роздумаюся.» Сем поспіхом виконав наказ. Джон приклав печатку князя-воєводи і передав йому листа.

– Віднеси маестрові Аемонові, коли підеш. Хай надішле птаха до Король-Берега.

– Надішлю. – Сем, здавалося, відчув полегшення. – Пане воєводо, чи не можна спитати… Я бачив, як звідси вийшла Йоля. Вона трохи не плакала.

– Вала знову прислала її прохати про Манса, – збрехав Джон, і вони трохи побалакали про Манса, Станіса та Мелісандру Асшайську, аж доки крук не доїв останні зернятка і не заверещав: «Кров!».

– Я відсилаю Йолю з замку, – мовив Джон. – І не саму, а з хлопчиком. Треба шукати нову годувальницю для його молочного брата.

– Поки не знайдете, згодиться козяче молоко. Для дитини воно краще за коров’яче.

Розмови про грудне молоко, вочевидь, викликали Семове замішання, і він раптом почав говорити про давню історію, про юнаків-воєвод, що служили і померли століття тому. Джон обірвав його, мовивши:

– Розкажи мені щось корисне. Розкажи про нашого ворога.

– Про Інших. – Сем облизнув губи. – Вони згадуються у літописах, але не так часто, як я чекав. Ну тобто у тих літописах, які я знайшов і продивився. Бо ж там напевне є і такі, що я проминув. Частина старих книжок розвалюється на шматки; як гортаєш сторінки, то вони кришаться. А найстаріші… вони або геть розсипалися, або так поховані, що я не знайшов, або… ну, таке теж може бути, що їх і нема, тих книжок, і не було ніколи. Найстаріші літописи, що ми маємо, написано після того, як андали прийшли на Вестерос. Першолюди лишили тільки руни на каменях. І тому все, що нам здається відомим про Вік Звитяжців, Вік Світанку і Довгу Ніч – то розвідки, написані септонами за тисячі років після подій. У Цитаделі є архімаестри, які геть усе в них ставлять під сумнів. Старі оповіді повняться королями, що правили століттями, та лицарями, які здобували собі слави за тисячу років перед тим, як з’явилося лицарське звання. Та ви й самі знаєте перекази про Брандона Будівника, Симеона Зореокого, Короля Ночі… ми звемо вас дев’ятсот дев’яносто восьмим князем-воєводою Нічної Варти, але найстаріший список, що я зміг знайти, містить шістсот сімдесят чотири воєводи, а відтак його мало бути написано у часи…

– Дуже давні часи, і то минулі, – перебив Джон. – Що там про Інших?

– Я знайшов згадку про драконоскло. Колись, за Віку Звитяжців, діти лісу щороку давали Нічній Варті сто обсидіанових кинджалів. Майже всі оповіді погоджуються, що Інші приходять тоді, коли стає холодно. Або ж навпаки – коли вони приходять, тоді холоднішає. Іноді вони з’являються у снігових буревіях і зникають, коли небо ясніє. Вони ховаються від сонячного світла і виникають у пітьмі ночі… або ж пітьма настає, коли вони приходять. Хтось пише, що Інші їздять верхи на трупах тварин. Ведмедів, лютововків, мамутів, коней – байдуже, аби були мертві. Той, що вбив Малюка-Павлюка, їхав на мертвому коні – принаймні хоч тут нас не дурять. Деякі джерела також повідомляють про велетенських крижаних павуків. Я не знаю, хто це такі. Людей, яких убито в сутичках з Іншими, треба спалити, бо інакше вони повстануть знову як їхні посіпаки.

– Ми все це знаємо. Питається, як із ними боротися?

– Якщо вірити переказам, обладунок Інших стійкий проти більшості пересічних клинків, а їхні власні мечі такі холодні, що аж ламають гартовану крицю. Але їх відлякує вогонь і вражає обсидіан. Я знайшов одну розвідку про Довгу Ніч, у якій оповідається про останнього звитяжця, що вражав Інших клинком драконосталі. Там написано, що проти неї Інші безсилі.

– Драконосталь? – Слово було для Джона новим. – Невже валірійський булат?

– Мені теж це одразу спало на думку.

– Тобто якщо я переконаю панство Семицарства віддати нам усі їхні мечі валірійського булату, ми будемо врятовані? А чом би й ні! Хіба важко? – «Не важче, ніж попрохати віддати нам їхнє золото і замки.» Джон гірко засміявся. – То ти знайшов, хто ж такі ці Інші, звідки з’являються, чого хочуть?

– Ще не знайшов, пане воєводо – та може, просто не ті книжки читав. Я ж іще кількасот навіть не відкрив. Якби ж мені більше часу, я знайду все, що тільки можна знайти.

– Часу якраз і немає. Тобі час збирати речі, Семе. Ти їдеш разом із Йолею.

– Їду?! – Сем витріщився на нього, роззявивши рота, наче не розумів сказане слово. – Я кудись їду? До Східної Варти, пане воєводо? Або… куди мені…?

– До Старограду.

– До Старограду?! – кавкнув Сем пискляво-придушеним голосом.

– Аемон теж їде.

– Аемон? Маестер Аемон?! Але ж… пане воєводо… йому сто два роки… а ви відсилаєте і його, і мене? Хто ж поратиме круків? А як вони захворіють чи пораняться, тоді…

– Їх попорає Клідас. Він служить Аемонові багато років.

– Клідас не маестер, а лише шафар, і очі в нього слабкуваті. Вам потрібен маестер. Але ж маестер Аемон такий слабий, а тут подорож морем… раптом що… він такий старий, і…

– Його життя буде в небезпеці. Я це знаю, Семе. Але тут на нього чатує ще більша небезпека. Станіс знає, хто такий Аемон. Якщо червоній жінці знадобиться королівська кров для її химороді…

– Ой. – Семові щоки втратили усякий колір.

– У Східній Варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, його спів приманить до нас хоч кількох людей з півдня. «Кіс» довезе вас до Браавосу, а вже там ви влаштуєте собі проїзд до Старограду. Якщо ти й досі не роздумався назвати Йолину дитину своїм байстрюком, то відішли їх обох до Рогошпилю. Інакше Аемон знайде їй місце служниці в Цитаделі.

– Моїм б-байстрюком… Так, я… мати з сестрами допоможуть Йолі порати дитину… Але Дареон може відвезти її до Старограду незгірш мене. А я… щодня стріляю з лука з Ульмером, як ви наказали… ну не тоді, коли сиджу в книгосхові, але ж ви звеліли знайти усе про Інших. Від лука в мене плечі болять, а на пальцях я пухирі набив. – Сем показав Джонові свою руку. – Але я не припиняю. Тепер уже, бува, потроху влучаю в ціль… та однак гіршого за мене лучника ще земля не носила. Зате Ульмер розповідає такі цікаві байки. От якби хтось їх записав та склав книжку…

– Ти й запишеш. У Цитаделі вдосталь пергамену і чорнила. І луків також. Я чекаю, що ти продовжиш там навчання стрільби. Послухай, Семе… у Нічній Варті не одна сотня братчиків уміє випустити стрілу. А читати і писати – лише жалюгідна жменя. Я хочу зробити тебе своїм новим маестром.

– Пане воєводо, я… моя робота ж уся тут, книжки…

– Вони нікуди не дінуться, доки ти повернешся.

Сем ухопився рукою за горло.

– Пане воєводо, але в Цитаделі, там… там примушують розтинати трупи. Я не зможу носити ланцюга.

– Можеш. І носитимеш. Маестер Аемон старий і сліпий, втрачає останні сили. Хто займе його місце, коли він помре? Маестер Мулін у Тіньовій Вежі частіше б’ється, ніж пише, а маестер Хармун зі Східної Варти частіше лежить п’яний, ніж сидить за книжками.

– Але ж можна попрохати Цитадель про нових маестрів…

– Я так і зроблю. Нам стане у пригоді кожен. Але Аемона Таргарієна не так легко замінити.

«Якась недоладна виходить розмова. Не така, як я сподівався.» Він знав, що з Йолею поведеться важко, та гадав, що принаймні Сем радо зміняє небезпеки стіни на тепло Старограду.

– Я був певний, Семе, що це тебе потішить, – мовив Джон здивовано. – У Цитаделі є стільки книжок, що жодна людина в світі не прочитає їх усі. Там тобі буде добре, Семе. Я цього певний. Як і того, що ти не зрадиш мої сподівання.

– Зраджу. Так, книжки я читати вмію, але ж… м-м-маестер має бути цілителем, а я к-к-крові лякаюся. – Він простягнув до Джона тремтливу руку, що доводила його слова. – Я Сем Сполоханий, не Смертяний.

– Сполоханий? Чого тобі боятися у Старограді? Докорів безсилих старців? Семе, ти бачив на власні очі натовп упирів, що нападали на Кулак. Люту хвилю живих мерців з чорними руками та блакитним вогнем у очницях. Ти власноруч убив Іншого!

– То д-д-раконоскло, не я…

– Помовч! – розсердився Джон. Після Йолі в нього вже не лишилося терплячки на товстунові страхи. – Ти брехав і плів змови, щоб зробити мене князем-воєводою. І тепер ти мені коритимешся. Ти поїдеш до Цитаделі й викуєш собі ланцюга. І якщо доведеться розтинати трупи, то розтинатимеш. Принаймні у Старограді вони не опиратимуться.

– Пане воєводо… мій б-б-батько, князь Рандил, він, він, він… адже життя маестра – це життя у покорі та неволі… Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Уроджений володар Рогошпилю ніколи не лизатиме чоботи якомусь нікчемному випанкові. Джоне, я не можу повстати проти волі свого батька!

«Убий хлопчика, – подумав Джон. – Хлопчика у собі та хлопчика у ньому. Вбий обох, триклятий байстрюче.»

– Ти не маєш батька. Тобі лишилися тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній Варті. Тому ходи до себе, запхай у заплічну торбу пару підштанків і що там тобі ще знадобиться у Старограді. Ти вирушаєш за годину до сходу сонця. І ось тобі ще один наказ. Віднині й надалі ти не посмієш звати себе боягузом. За останній рік ти пережив більше небезпек, ніж пересічна людина – за все життя. Якось та зумієш пережити Цитадель. І з’явишся до неї не наполоханим хлопчаком, а присяжним братчиком Нічної Варти. Я не можу наказати тобі стати хоробрим, але наказую сховати і не показувати свої страхи. Ти проказав обітниці, Семе. Пам’ятаєш їх?

– Я… я спробую.

– Не спробуєш. А виконаєш мій прямий наказ.

– Нак-каз! – Мормонтів крук заплескав великими чорними крилами.

Сем здувся, наче порожній міх.

– Слухаю волю князя-воєводи. А чи… а чи знає про це маестер Аемон?

– Ми з ним разом це замислили. – Джон прочинив Семові двері. – І не треба зайвих прощань. Що менше людей знатиме, то краще. За годину до світанку, коло цвинтаря.

Сем утік від нього так само, як перед ним утекла Йоля.

Джон відчув утому. «Поспати б.» Він просидів пів-ночі, риючись у мапах, складаючи листи та обговорюючи свої задуми з маестром Аемоном. Та навіть коли дістався, запинаючись, до свого вузького ліжка і звалився на нього, то зразу заснути не зміг. Він знав, що лежить попереду, і неспокійно перекидався, розмірковуючи над останніми словами маестра Аемона.

– Прошу пана воєводу вислухати мою останню пораду, – мовив старий. – Ту саму, що я дав багато років тому своєму братові, коли розлучався з ним назавжди. Йому було тридцять і три роки; Велика Рада саме обрала його сісти на Залізний Престол. Він був дорослий чоловік, мав власних синів, та в дечому лишився зовсім хлопчиком. Яйк мав у собі чимало милої зворушливої невинності, яку ми всі так любили. «Убий у собі хлопчика, – сказав я йому того дня, коли сідав на корабель до Стіни. – Правити повинен чоловік. Аегон, а не Яйк. Убий хлопчика, і хай народиться чоловік.»

Старий помацав Джонові обличчя.

– Ви, князю-воєводо, удвічі молодші за тодішнього Яйка, і ваш тягар, боюся, є жорстокішим за його. Ви мало знайдете втіхи у вашому правлінні, та сподіваюся, знайдете в собі сили зробити те, що належить зробити. Убийте хлопчика, Джоне Сніговію. Зима майже насунулася. Убийте хлопчика, і хай народиться чоловік.

Джон вдягнув кобеняка і хутко вийшов назовні. Щодня він обходив замок Чорний, відвідував вартових на чатах, вислуховував їхні звіти в першу чергу і власними вухами, потім дивився, як Ульмер трудиться з учнями коло стрілецьких цілей, розмовляв з людьми короля та королеви, ходив льодом нагорі Стіни, щоб роздивитися пущу. За ним усюди білою тінню припадав Привид.

Коли Джон піднявся на Стіну, її саме охороняв Кедж Білоокий. Власних іменин за життя Кедж зустрів сорок із гаком, тридцять із них – на Стіні. Ліве око він мав сліпе, праве – лихе та хиже. У пущі, верхи на бахмутику та з сокирою при сідлі, він не поступався жодному розвідникові Варти, але з іншими братчиками ніколи добре не ладнав.

– День тихий, – доповів він Джонові. – Нічого не сталося. От хіба непотойбічні розвідники…

– Непотойбічні розвідники? – здивувався Джон незнайомому слову.

Кедж вишкірився.

– Двійко лицарів. Поїхали з годину тому на південь королівським гостинцем. Коли Дивен побачив, як їхні дупи підскакують на конях, то сказав, що південські йолопи не по той бік Стіни розвідничають.

– Зрозуміло, – мовив Джон.

Він дізнався більше від самого Дивена – старий лісник саме сидів у куренях і сьорбав юшку з полумиска.

– Еге ж, пане воєводо, бачив я їх. Горп та Масей, отакої. Казали, що їх Станіс вислав. А нащо, куди, і коли повернуться – того не казали.

Пан Річард Горп і пан Юстин Масей належали до королевиних людей і сиділи на почесних місцях у королівській раді. «Якби Станіс мав на думці розвідку, то вислав би двох пересічних охочекомонників, – подумав Джон. – Але якщо потрібні посли чи перемовники – тут краще надіслати лицарів.» Котер Пайк повідомив зі Східної Варти, що цибульний князь та Саладор Саан наставили вітрило на Білу Гавань до князя Мандерлі. Певно ж, вони були не єдині посланці до можливих союзників – його милість не мав ані часу, ані терпіння чекати.

Але чи повернуться «непотойбічні розвідники»? То було окреме питання. Лицарі чи не лицарі, але півночі вони не знали. «За королівським гостинцем спостерігає чимало очей. І не всі з них дружні.» Утім, то був не Джонів клопіт. «Хай Станіс має свої таємниці. Мені досить і моїх – про те знати богам.»

Тієї ночі в ногах постелі спав Привид, а Джонові хоч раз не снилося, що він вовк. Та від того йому не полегшало: кілька годин Джон крутився і перекидався, а коли заснув, то опинився у нічному жахітті. Там була Йоля, вона плакала і благала дати спокій її діткам, але Джон вирвав їх у неї з рук, відрубав обом голови, потім поміняв місцями і наказав пришити на місце.

Прокинувшись, він побачив над собою в пітьмі опочивальні Еда Толета.

– Мосьпане? Саме час. Година вовка. Ви лишили наказ, щоб вас розбудили.

– Принеси випити чогось гарячого, – мовив Джон, відкидаючи ковдри.

Поки Джон вдягався, Ед повернувся і пхнув йому до рук паруючого кухля. Джон чекав пряного вина і здивувався, скуштувавши ріденької юшки, що мала присмак цибулі та моркви, але, здавалося, не містила їх ані шматочка. «У моїх вовчих снах пахощі сильніші, – подумав Джон, – і їжа багатша на смак. Здається, з нас двох Привид живіший за мене.» Порожнього кухля він лишив на ковадлі.

При дверях на варті цього ранку стояв Барило.

– Я хочу говорити з Бедвиком та з Яносом Слинтом, – мовив до нього Джон. – Приведіть їх сюди на світанку.

Світ ззовні був чорний та тихий. «Холодний, але не на смерть. Поки що ні. Як зійде сонце, то потепліє. Коли буде на те божа ласка, Стіна ще й плакатиме.»

Коло цвинтаря вже стояла готова до походу валка. Провід над нею Джон віддав Чорному Джакові Булверу; йому корилося з десяток кінних розвідників, що охороняли два вози. На одному високою купою громадилися скрині та мішки – харчі та все необхідне для подорожі. Інший віз мав жорсткий дашок з вивареної шкіри від вітру та снігу. У задку його сидів маестер Аемон, утушкований у ведмежу шкуру, в якій здавався малою дитиною. Сем та Йоля стояли поруч. Її очі були червоні та набряклі, але на руках вона тримала добре загорнуте немовля. Чиє саме воно було – її чи Даллине – сказати було важко; Джон-бо бачив обох хлопчиків разом лише кілька разів. Йолин малий був старший, Даллин – міцніший; на вік та зріст обидва скидалися одне на одного достатньо, щоб кожен, хто не знав їх достеменно, не зумів би легко розрізнити.

– Воєводо Сніговію! – покликав маестер Аемон. – Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити.

– Неодмінно прочитаю, – відповів Джон Сніговій.

Маестер Аемон витер носа.

– Знання – це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву.

– Авжеж.

Джон відчув на обличчі щось мокре та холодне. Здійнявши очі, він побачив сніг. «Поганий знак.» Джон обернувся до Чорного Джака Булвера.

– Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте.

– І ви так само, мосьпане. – Йоля не надто поспішала лізти до воза. – Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький.

– Даю в тім своє слово.

– А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда.

– Як накажете, шановна пані.

– Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я – дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини.

Йоля віддала дитину Скорботному Едові, видерлася на воза і накинулася хутряними шкурами. Коли Ед повернув їй дитя, Йоля приклала його до грудей. Сем відвернувся, збуряковілий лицем, і почав видиратися на кобилу.

– Та рушаймо вже! – закликав Булвер, ляскаючи батогом.

Вози потроху рушили уперед. Сем затримався.

– Ну, – мовив він, – на все добре вам.

– І тобі, Семе, – відповів Скорботний Ед. – Але твій корабель не потоне, я цього певний. Тонуть лише ті, якими пливу я.

Джон дещо пригадав.

– Коли я вперше побачив Йолю, вона тулилася спиною до стіни Крастерового Дитинця. Тоненька темнава дівчинка з великим черевом. Вона щулилася і сахалася від Привида – той якраз попорався серед її кроликів. Гадаю, вона боялася, щоб вовк не розірвав їй живота і не з’їв дитину… але ж боятися варто було не вовка, так?

– Вона має більше мужності, ніж сама знає, – відповів Сем.

– Ти теж, Семе. Швидкої та безпечної вам подорожі. Подбай про маестра Аемона і про малого. – Холодні краплі на обличчі нагадали Джонові про день, коли він прощався з Роббом у Зимосічі, не знаючи, що бачиться з ним востаннє. – І вдягни каптура. У тебе в волоссі тануть сніжинки.

Коли маленький загін зник на відстані, східне небо остаточно посірішало, почався густий снігопад.

– Велетень чекатиме на ласку князя-воєводи, – нагадав йому Скорботний Ед. – І Янос Слинт теж.

– Так.

Джон зиркнув угору на Стіну, що нависала над головою, наче крижана гора. «П’ятсот верст від краю до краю, сто сажнів угору.» Сила Стіни полягала в її височині; довжина Стіни була її слабкістю. Джон пригадав слова, сказані колись батьком: «стіна має лиш ту силу, що їй дають люди за нею». Вояки Нічної Варти мали мужність і вірність, але їх було надто мало, щоб упоратися зі справою, яка чекала попереду.

Велетень чекав у зброярні. Справжнє ім’я його було Бедвик, а Велетнем розвідник звався, бо мав зросту хіба на волосину більше за п’ять стоп – нижчого коротуна не було у всій Нічній Варті.

Джон почав розмову без манівців:

– Нам уздовж Стіни треба більше очей. Подорожніх замків, де чати могли б зігрітися від холоду, знайти гарячу їжу та свіжих коней. Я ставлю залогу в Крижаному Сліді та віддаю вам провід над замком.

Велетень поколупався кінчиком мізинця у вусі – наче недочув сказане.

– Провід? Мені? А чи знають пан воєвода, що я – вилупок безземельного селюка? А на Стіну потрапив за лісокрадство?

– Ви служите у розвідниках більше як десять років. Ви вижили на Кулаку Першолюдей і в Крастеровому Дитинці, ще й повернулися, щоб розповісти іншим. Молоді братчики дивляться на вас знизу вгору.

Коротун зареготав.

– Та на мене хіба карлик дивитиметься знизу вгору! Я ж і читати не вмію, пане воєводо. Хіба ім’я своє напишу, як день буде ясний.

– Я пошлю до Старограду по маестрів. Для нагальної потреби ви матимете двох круків. Коли ж такої потреби не буде, висилайте кінних гінців. Поки ми не матимемо вдосталь маестрів та вдосталь птахів, я хочу поставити вервечку сторожових вогнів нагорі Стіни.

– Скільки ж бідолах будуть при мені служити?

– Двадцятеро з Варти, – відповів Джон, – і ще пів-стільки від Станіса. – «Старі, зелені та поранені.» – То не найкращі його люди, і чорне ніхто з них не вдягне, але коритися будуть. Приставте їх до справи, щоб не байдикували. Четверо з братчиків – бережани зі столиці, що приїхали на Стіну разом із князем Слинтом. На тих накидайте оком, а іншим стежте, чи не полізуть дичаки через Стіну.

– Та стежитиму, пане воєводо… але ж як на Стіну видереться вдосталь дичаків, то тридцятеро їх відти не скинуть.

«Може, і три сотні не скинуть» – подумав Джон, але вголос свого сумніву не виказав. Поки дичаки лізли Стіною, вони були надзвичайно вразливі: адже згори можна було кидати списи і каміння, лити барила гарячої смоли, а їм лишалося тільки відчайдушно чіплятися за лід. Іноді Стіна мовби скидала їх із себе сама – так, як собака струшує бліх. Джон бачив це сам, коли скиба льоду відвалилася під вагою Валиного коханця Ярла, зронивши його униз на певну смерть.