Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 82 страниц)

– Ваша вельможносте, – почав він, – моє місце тут, коло вас. Я ваш Смердюк. І нічого не бажаю, крім служити вам. Лишень прошу… міх вина, іншої нагороди не треба… червоного, найміцнішого, скільки людині стане випити…

Князь Рамзай зареготав.

– Але ж ти не людина, Смердюку. Ти моє створіння. Та нехай, вино ти матимеш. Вальдере, подбай. І не бійся, до підземелля тебе не повернуть, слово Болтона. Ми зробимо з тебе собаку! Щодня їстимеш м’ясо, ще й зубів тобі лишимо вдосталь, щоб міг його вгризти. А спатимеш із моїми дівчатками. Гей, Бене, ти маєш для нього нашийника?

– Саме зробили на моє замовлення, мосьпане, – відповів старий Бен Кістяк.

Але в старого для нього був не лише нашийник. Того вечора, крім обруча на горло, йому дали ще ковдру, хай трохи витерту, і половину курки. За м’ясо довелося битися з іншими собаками, зате смачніше він не їв аж від часів Зимосічі.

А вино… вино було темне і кисле, але міцне – таке, як треба. Присівши серед собак, Смердюк пив його, поки не запаморочився, потім виблював, витер рота і випив іще. А тоді ліг і заплющив очі; коли ж розплющив, собака вилизував йому блювотиння з бороди, а серпом місяця бігли темні хмари. Десь у пітьмі верещали якісь люди. Смердюк відштовхнув собаку, перекотився на бік і знову заснув.

Зранку князь Рамзай надіслав трьох вершників загатою на південь переказати своєму вельможному батечкові, що шлях звільнено. Над Вартовою Баштою, де Смердюк власноруч стягнув донизу золотого кракена Пайку, піднято було оббілованого чоловіка дому Болтон. Уздовж шляху, вимощеного гнилими дошками, у грузький ґрунт глибоко увігнали дерев’яні палі. На кожній з них прив’язано було червоний труп, що капотів кров’ю. «Шістдесят три, – зрозумів Смердюк, не рахуючи, – їх тут шістдесят три.» В одного бракувало половини руки. Іншому в зуби запхали пергамен із досі не зламаною печаткою.

За три дні передній загін війська Руза Болтона проклав собі шлях крізь руїну повз шерегу зловісних вартових. То були чотири сотні кінних фреївців у синьому та сірому, чиї вістря списів блищали, коли сонце проглядало крізь хмари. Передній загін вели двоє синів князя Вальдера. Один був дебелий, з важкою щелепою та м’язистими ручиськами. Інший мав жадібні голодні очі над гострим носом, ріденьку брунатну борідку, що не ховала слабкого підборіддя, та лисину на голові. «Гостін і Аеніс.» Він пригадав їх від тих часів, коли ще не знав свого імені. Гостін скидався на бика – повільний на гнів, зате невпинний і невблаганний, коли розбурхається. Ходили чутки, що саме він – найвправніший та найзавзятіший рубака з-поміж усього виводку князя Вальдера. Аеніс був старший, розумніший і підступніший – не вояк, а військовий ватажок. Обидва були досвідчені та загартовані у справах війни.

Одразу за переднім загоном рухалися північани, повіваючи за вітром вицвілими та покошланими прапорами. Смердюк дивився, як вони проходять повз нього – майже усі піші й такі нечисленні. Він пригадав велике військо, що пішло на південь за Молодим Вовком під лютововчою корогвою Зимосічі. Безмаль двадцять тисяч мечів і списів рушило на війну біч-обіч із Роббом. А нині поверталося хіба двоє з десяти, і більшість із них – люди Жахокрому.

Посередині валки, де вершники юрмилися найщільніше, їхав воїн у сірому панцирному обладунку на підбитому каптані криваво-червоної шкіри. Передні кружала на наплічниках, що затуляли пахви, зображували людські голови з роззявленими у смертній муці ротами. З плечей струменіла рожева вовняна кирея, вигаптована краплями червоної крові. Довгі пасма червоного шовку віяли з верхівки глухого шолома. «Жоден болотник не поцілить Руза Болтона отруйною стрілою» – подумав Смердюк, уперше його побачивши. За воїном рипів накритий віз, якого тягли шестеро важких тяглових коней, а охороняли спереду та ззаду арбалетники. Хто сидів у возі – не було видно з-під важких запон темно-синього оксамиту.

Далі сунув обоз – незграбні хури, накладені припасом війська і взятою на війні здобиччю, візки з пораненими та скаліченими. У позадньому загоні знову йшли фреївці – принаймні тисяча, коли не більше. Лучники, списники, селяни з косами та загостреними жердинами, охочекомонники та кінні стрільці, а з ними сотня лицарів, щоб додати ладу та наснаги.

Забитий у кайдани та нашийник, знову вдягнений у лахміття, Смердюк трусив по п’ятах свого хазяїна разом з іншими собаками, коли його вельможність князь вирушав назустріч батькові для привітання. Та коли вершник у темному обладунку зняв шолома, обличчя під ним здалося Смердюкові незнайомим. Посмішка ж на обличчі Рамзая миттю скисла, натомість ним пробігла судома гніву.

– Що це таке? Глузувати з мене надумали?

– Це проста пересторога, – прошепотів Руз Болтон, виникаючи з-за важких запон накритого воза.

Князь на Жахокромі був не надто схожий на свого сина-байстрюка. Обличчя він мав чисто голене, з гладкою шкірою, геть пересічне – не вродливе, але і не потворне. Хоча Рузові доводилося битися на війні, рубців на ньому не лишилося. Віком добряче за сорок, він не мав ані коло очей, ані на щоках зрадливих зморщок, що виказували б плин років. Губи були такі тонкі, що коли стулялися разом, то мало не зникали. На обличчі князя панувала дивна незворушність та непідвладність часові; здавалося, Рузові Болтону байдуже і до смутку, і до радощів. Єдиною спільною рисою в нього з Рамзаєм були очі. «Це не очі, а чистий лід.» Смердюкові стало цікаво, чи плакав колись Руз Болтон. «А якщо плакав, то чи не обпікали сльози йому щоки крижаним холодом?»

Колись давно хлопчина на ім’я Теон Грейджой полюбляв кпинити з Болтона, сидячи в раді Робба Старка – перекривлював його тихий голос, глузував із п’явок, яких той полюбляв собі ставити. «Той малий був божевільний. Лихо-лишенько – жартувати з такої людини.» Кожен зрозумів би з одного погляду на Болтона, що в його найменшому мізинці більше жорстокості, ніж в усіх Фреях, разом узятих.

– Пане батьку. – Рамзай Болтон став на коліно перед своїм зверхнім володарем.

Князь Руз деякий час роздивлявся його, тоді мовив:

– Підведися.

І обернувся допомогти двом молодим жінкам зійти з подорожнього воза. Перша була коротунка, дуже гладка, з круглим червоним обличчям і трьома підборіддями під соболиним каптуром.

– Моя молода дружина, – мовив Руз Болтон. – Пані Вальдо, перед вами стоїть мій тілесний син. Поцілуй пані мачусі руку, Рамзаю.

Рамзай зробив, що йому наказали.

– А це – я певен, ти пригадуєш – панна Ар’я. Твоя наречена.

Дівчина була худорлява, вища, ніж він пам’ятав – але ж цього слід було чекати. «Дівчиська у цьому віці швидко витягуються.» Вдягнена вона була у сіру вовну, облямовану білим єдвабом, а згори – у горностаєву кирейку, схоплену срібною пряжкою в вигляді вовчої голови. Темно-брунатне волосся спадало їй аж до середини спини. А очі…

«Це не донька князя Едарда.»

Ар’я успадкувала очі від батька – сірі очі Старків. У дівчини її віку могло вирости волосся, додатися кілька вершків до зросту, випнутися груди. Але ж колір очей перемінитися не міг. «Це Сансина подружка, управителева мала. Як же її звали? Джейна, так. Джейна Пул.»

– Князю Рамзаю. – Дівчина глибоко присіла перед ним. Це теж було неправильно. «Справжня Ар’я Старк плюнула б йому межи очі.» – Молюся, щоб стати вам покірною дружиною і подарувати міцних синів на добре майбутнє вашому домові та імені.

– Станеш і подаруєш, – пообіцяв у відповідь Рамзай, – і то незабаром.

Джон

Свічка згасла у калюжі воску, зате крізь віконниці пробилися перші промені світанку. Джон знову заснув над роботою. Стіл йому вкривали книги – височезні їх стоси. Він приніс книжки сам, присвятивши половину ночі пошукам у засипаних порохнявою сховищах при світлі ліхтаря. Сем мав рацію – книжки треба було перебрати, скласти списки, навести серед них лад… але це не праця для шафарів, що не вміли ані читати, ані писати. Книжкам доведеться почекати на повернення Сема.

«Якщо він колись повернеться.» Джон плекав страхи щодо Сема і маестра Аемона. Котер Пайк написав зі Східної Варти, що «Штормова хмара» бачила на березі Скагосу розбиту галеру. Чи то був «Кіс», чи один із заморських найманців Станіса Баратеона, а чи випадковий купець – жеглярі «Штормової хмари» не добрали. «Я хотів відіслати Йолю та її дитину до безпечного місця. Але чи не надіслав натомість просто до погибелі?»

Біля його ліктя вистигала на холодець ледве скуштована вечеря. Скорботний Ед наповнив миску, вирізану з окрайця хліба, по самі вінця, щоб уславлена «тричі м’ясна» тушкована юшка Трипалого Гоба пом’якшила черству скоринку. Братчики жартували, що згадані «три м’яса» – то баранина, баранина і баранина, але ближче до істини лежала трійця «морква, ріпа і цибуля». Нагорі недоїденої юшки блищала плівка холодного жиру.

Бовен Марш умовляв його перебратися до колишніх покоїв Старого Ведмедя у Король-Башті, щойно їх звільнить Станіс. Але Джон відмовився. Загарбання королівських помешкань надто легко сприймуть за знак невіри у повернення короля з походу.

Дивна млявість панувала у замку Чорному, відколи Станіс рушив на південь – мовби і вільний нарід, і чорна братія однаково затамували подих, чекаючи на майбутнє. Дворища і підвальна трапезна частіше порожніли, ніж повнилися людом, од Воєводської Вежі лишилася порожня шкаралупа, стара братська трапезна перетворилася на купу згорілих колод, а Гардінову Башту загрожував повалити кожен подих вітру. Єдиною ознакою життя, яку Джон досі міг чути, був віддалений брязкіт мечів із дворища коло зброярні. Там Залізний Емет горлав на Робіна-Стрибайла, щоб здіймав щита вище. «Гадаю, нам усім не завадить здійняти щити.»

Джон вмився, вдягнувся і вийшов зі зброярні, зупинившись на мить заохотити кількома словами Робіна-Стрибайла та інших вихованців Залізного Емета. Пропозицію дати йому збройну охорону він, як завше, відкинув. Людей з ним буде досить, а якщо дійде до крові, то двоє зайвих не врятують справи. Але Пазур він усе-таки взяв, і покликав за собою Привида.

У стайні Скорботний Ед уже засідлав подорожню кобилу князя-воєводи і тримав її за повід, чекаючи наказів. Валка возів шикувалася під пильним оком Бовена Марша. Великий шафар бігав підтюпцем уздовж обозу, тицяючи пальцями і щось буркочучи, аж червоний щоками від морозу. Побачивши Джона, він зачервонівся ще гірше.

– Пане воєводо! Ви досі маєте намір…

– …учинити цю дурницю? – закінчив за нього Джон. – Краще заперечте, пане великий шафарю, що хотіли сказати саме «дурницю». Бо так, мій намір лишився незмінним. Тіньова Вежа просить людей. Сірому Сторожу та Крижаному Слідові люди теж стануть у пригоді. А ще ми маємо чотирнадцять досі порожніх замків – довгі версти Стіни без нагляду та оборони.

Марш закопилив губи.

– Князь-воєвода Мормонт…

– …загинув за Стіною. І то не від рук дичаків, а від рук власних присяжних братчиків – людей, яким довіряв. Ані ви, ані я не знаємо, що він зробив би, а чого не зробив на моєму місці. – Джон розвернув коня. – Годі базікати. Рушаймо!

Скорботний Ед чув усю розмову. Коли Бовен Марш потрусив геть, він кивнув йому в спину і мовив.

– Старий Буряк. Жилавий і несмачний. Зуби об нього зламаєш. Я б краще ріпки з’їв. Ніколи не чув, щоб ріпа робила людині зло.

Саме в такі години Джон найбільше сумував за маестром Аемоном. Клідас вправно порав круків, але не мав і десятої частки знань чи досвіду Аемона Таргарієна – не кажучи вже про мудрість. Бовен теж у свій спосіб був чолов’яга непоганий, але поранення на Мості Черепів оселило йому в серці гірку зневіру, і відтоді він співав однієї: запечатати браму, та й годі. Отел Ярвик лишався таким само незворушно-надійним, мовчазним і передбачуваним, без жодної власної думки. А перші розвідники гинули, щойно їх призначали. «Нічна Варта втратила забагато найкращих своїх людей, – міркував Джон, поки рушали вози. – Старого Ведмедя, Кворина Піврукого, Донала Нойє, Ярмана Парогача, мого дядька…»

Валка рушила на південь королівським гостинцем. Під дрібною сніговою крупою довга вервечка возів звивалася повз лани, струмки, лісисті пагорби. Охороняли обоз тузінь списників та стільки ж лучників. Під час попередніх відвідин Кротовини сталися негаразди: чинилася штовханина з лайкою, бурмотілися придушені прокляття, кидалося багато кривих поглядів. Бовен Марш вирішив, що не варто дарма піддавати людей небезпеці – і цього разу дійшов згоди з воєводою.

Очолював обоз сам великий шафар. Джон їхав за кілька сажнів позаду, поруч зі Скорботним Едом. За версту на південь від замку Чорного Ед підігнав коника ближче до Джонового і покликав:

– Пане воєводо? Гляньте отуди. На п’яницю-велетня, що на пагорбі.

П’яницею було дерево-ясен, вигнуте й покручене століттями жорстоких вітрів. Тепер воно мало обличчя: суворого рота, зламану гілку за носа, глибоко врізані у стовбур очі, що видивлялися на північ – у бік замку та Стіни.

«То дичаки все-таки принесли з собою своїх богів.» Джон не здивувався. Люди неохоче кидають свою віру. Тепер уся вистава, облаштована пані Мелісандрою попід Стіною, здавалася порожнім блазенським кривлянням.

– Трохи схоже на тебе, Еде, – мовив Джон, намагаючись розрадитися жартом.

– Авжеж, мосьпане. Ну хіба що в мене з носа листя не росте, а так… Пані Мелісандру це не потішить.

– Вона це навряд чи побачить. А ти подбай, щоб їй ніхто не сказав.

– Та ж вона бачить різні речі у тих своїх вогнях.

– Вона бачить дим і жарини.

– І людей, що палають. Мене – вже напевне. Разом із листям на носі. Чогось я завжди боявся згоріти живцем. Сподівався, помру якось інакше.

Джон озирнувся на обличчя, питаючи себе, хто ж це його вирізьбив. Навколо Кротовини він поставив варту – і щоб утримати своїх гайворонів від пошуку прихильності дичацьких жінок, і щоб не дати дичакам набігати на південь. Той, хто вирізьбив обличчя на дереві, вочевидь, уникнув його чат. А де проліз один, там пролізуть інші. «Що ж робити? – кисло подумав він. – Знову подвоїти варту? І змарнувати братчиків, які б могли натомість стерегти Стіну?»

Вози повзли собі на південь замерзлою грязюкою крізь дрібний сніговій. Ще за дві версти стрілося друге обличчя, врізане у каштанове дерево, що росло біля крижаного потічка – там його очі дивилися на старий дерев’яний міст, перекинутий через течію.

– Ось і друга халепа, наче першої мало! – оголосив Скорботний Ед.

Каштан стояв облізлий, наче кістяк, без жодного листочка, та його брунатні гілки не були конче порожні. На низькій гілляці просто над струмком набурмосився крук, нашорошивши пір’я від холоду. Коли птах побачив Джона, то розкидав крила і заверещав. Джон підняв кулак і свиснув; чорний здоровань прилетів йому на руку, плескаючи крильми і вигукуючи:

– Зер-рна, зер-рна, зер-рна!

– Зерно везуть для вільного народу, – відповів Джон. – А тобі зась.

І подумав несамохіть, чи не доведеться взимку поїсти усіх круків, щоб побачити наступну весну.

Братчики на возах теж бачили обличчя – Джон не мав про те сумніву. Ніхто не сказав ані слова, та послання легко читалося кожним, хто мав очі. Колись Джон почув слова Манса Розбишаки про те, що усі колінкарі – вівці.

– Добрячий пес зуміє випасти отару овець, – казав Король-за-Стіною. – Щодо вільного народу… серед нього є сутінькоти, а є камені. Одні нишпорять, де їхня воля, а собак шматують на клапті. Інші з місця не зрушать, якщо не дати їм копняка.

Проте ані сутінькоти, ані камені, скидалося, не хотіли відмовлятися від богів, яких шанували все життя, і схилятися перед тим, якого ледве знали.

На північній околиці Кротовини вони натрапили на третього спостерігача, врізаного у велетенський дуб, що позначав кордон селища. Його глибокі очі втупилися у королівський гостинець. «Недружнє обличчя» – подумав Джон Сніговій. Обличчя, карбовані на оберіг-деревах першолюдьми або дітьми лісу за часів давно минулих, найчастіше були суворі або сердиті. Але великий дуб виглядав особливо розлюченим – наче ось вирве корені з землі та посуне на них із жахливим ревінням. «Його рани такі ж свіжі, як у тих людей, що його різьбили.»

Кротовина завжди була більшою, ніж здавалася на вигляд – під землею ховалася найрозлогіша її частина, вкрита від холоду та снігу. Нині їй довелося остаточно перебратися під землю. Магнар теннів знищив порожні домівки вогнем, коли йшов у напад на замок Чорний, і лишив на поверхні самі купи чорних колод та старе обсмалене каміння… але під морозним ґрунтом нікуди не поділися глибокі льохи, склепіння та проходи – саме там тепер ховався вільний нарід, скупчившись у пітьмі, наче кроти, від яких селище в сиву давнину взяло собі ім’я.

Вози розташувалися серпом перед рештками сільської кузні. Неподалік юрба розпашілих дітлахів будувала снігову фортецю – але розбіглася навсібіч, побачивши братчиків у чорних строях. Діти притьмом зникли в одній чи іншій дірці у землі, а за мить звідти почали виникати дорослі. З ними прийшов сморід – тяжкий сопух, складений із немитих тіл та непраного одягу, людського посліду та сечі. Джон побачив, як один із його людей затиснув носа і сказав щось іншому коло себе. «Напевне, пожартував про пахощі свободи» – здогадався він. Чимало братчиків уже вправлялися навперейми у жартах про сморід дикунів, оселених у Кротовині.

«Невігластво, ніщо більше» – подумав Джон. Вільний нарід охайністю мало відрізнявся від Нічної Варти; серед тих і тих стрічалися як неабиякі чистуни, так і рідкісні нечупари, а більшість була ні те, ні се. Сморід Кротовини не мав у собі нічого надзвичайного – він утворився з випарів та видихів тисячі людей, напханих у помешкання, викопані хіба що для сотні.

Дичаки навчені були цього танку ще з минулих разів. Без жодного слова вони вишикувалися в черги до возів. На кожного чоловіка припадало по дві жінки, чимало з них із дітьми – блідими кощавими створіннями, що сторожко чіплялися за материні спідниці. Немовлят на руках Джон майже не побачив. «Грудні немовлята вимерли під час переходу, – зрозумів він, – а хто пережив битву, ті померли у королівському полоні за палісадом.»

Бійцям велося трохи легше. На королівській раді Юстин Масей доповів, що князь Гарвуд Зруб нарахував три сотні чоловіків дорослого віку, здатних тримати зброю. «Мають бути і списниці. П’ятдесят, шістдесят… може, сотня набереться.» Джон знав, що Зруб порахував і тих чоловіків, які отримали поранення чи каліцтва. Він таких сам бачив зо два десятки: на грубих костурах, з порожніми рукавами чи без долонь, однооких чи з порубаними обличчями, безногого, якого несли приятелі. Всі до одного – сірі від поневірянь, кощаві з голоду. «Зламані, зневірені, – подумав він. – Живими мерцями бувають не лише упирі за Стіною.»

Утім, не всі воїни з дичаків зламалися та зневірилися. Півдесятка теннів у спижевій лусці стояли купкою біля сходів до одного з льохів, похмуро спостерігаючи і не роблячи спроби приєднатися до інших. У руїнах старої кузні Джон помітив лисого здорованя – Халека, брата Харми Песиголовки. Її свиней, щоправда, ніде не було видно. «З’їли, напевне.» Двійко вдягнених у хутро були рогоноги – дикі та змарнілі, звиклі ходити босоніж навіть снігом. «Серед цих овець знайдеться чимало вовків.»

Коли востаннє він навідував Валу, вона саме так йому і сказала.

– Вільний нарід і колінкарі, Джоне Сніговію, мають більше спільного, ніж різного. Чоловіки є чоловіки, жінки є жінки – хай з якого боку Стіни народилися. Добрі та лихі, звитяжці та мерзотники, люди честі, брехуни, боягузи, горлорізи… ми різного люду маємо вдосталь, і ви теж.

«Не можу не погодитися.» Штука полягала в тому, щоб якось розрізнити одних від інших – покірних овець од битливих цапів.

Чорні братчики почали роздавати харчі з возів: брили твердої солоної яловичини, сушену тріску, ріпу, моркву, лантухи ячневої крупи та пшеничного борошна, солоні яйця, барильця цибулі та яблук.

– Бери або цибулину, або яблуко, – почув Джон слова Волохатого Гала до однієї жінки, – але не одразу. Мусиш обрати.

Жінка, здавалося, його не розуміла і торочила своє.

– Мені треба два! Два яблука, дві цибулини. Одне мені, інше малому. Він хворий. Йому треба яблучко з’їсти – зразу одужає!

Гал затрусив головою.

– То хай сам приходить по яблуко. Або по цибулину. І те, і те зразу не можна. І тобі теж. Береш яблуко чи цибулину? Хутко, за тобою ще стоять.

– Яблуко, – мовила вона, і Гал дав їй старий висушений плід, маленький та зморшкуватий.

– Ворушися, бабо! – заволав чолов’яга за три людини від неї. – Задубіємо тут за твою душу!

Жінка не звернула на нього уваги.

– Дайте ще яблуко! – заблагала вона Волохатого Гала. – Для синочка. Ну будьте ж ласкаві! Воно таке маленьке!

Гал перевів очі на Джона. Джон заперечливо хитнув головою. Яблука скоро мали скінчитися. Якщо давати усім, хто проситиме два, то спізнілим не дістанеться геть нічого.

– Та забирайся вже! – крикнула дівчина позаду жінки і штовхнула її в спину. Жінка запнулася, зронила яблуко і впала сама. Решта харчів теж вилетіла з її рук. Квасоля порснула навсібіч, ріпа покотилася брудним болотом, лантух борошна луснув, і його безцінний вміст розсипався снігом.

Здійнялися гнівні голоси, почулися слова прадавньою і посполитою мовами. Коло іншого воза теж почалася штовханина.

– Харчів не досить! – загарчав якийсь старий. – Ви, кляті гайворони, виморюєте нас голодом!

Жінка, яку збили на землю, повзала на колінах, намагаючись підібрати щось із розкиданого. Джон побачив неподалік блиск оголеного клинка. Його власні лучники наклали стріли на тятиви. Він обернувся у сідлі.

– Рорі! Вгамуй їх.

Рорі підняв до вуст великий ріг і дмухнув.

– Га-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Шарварок припинився, усі голови обернулися, заплакала з переляку якась дитина. Мормонтів крук перейшов кроком з лівого Джонового плеча на праве, схилив голову і забурмотів:

– Сніг-сніг-сніговій.

Джон почекав, поки згасне останнє відлуння рогу, вдарив кобилу п’ятами і виїхав наперед, щоб усі бачили.

– Ми годуємо вас так, як можемо. Даємо харчів, скільки в змозі віддати. Яблука, цибулю, ріпу, моркву… попереду в нас довга зима, а запаси не безмежні.

– Ви, гайворони, мабуть, себе не кривдите, еге ж? – це наперед проштовхався Халек.

«Невдовзі почнемо.»

– Ми захищаємо Стіну. А Стіна боронить царину людей… і вас тепер теж. Ви знаєте, хто наш ворог. Ви бачили, що на нас насувається. Дехто вже з ними стрічався. З упирями та білоходами, мерцями з блакитними очима і чорними руками. Я теж їх бачив, бився з ними, одного надіслав до пекла. Вони вбивають людей, а потім женуть наших убитих на нас. Проти них не встояли велетні, не встояли ви, тенни, ані роди крижаної річки, ані рогоноги, ані решта вільного народу… а дні вкорочуються, ночі холоднішають, і мертві стають сильніші. Ви покинули домівки, пішли на південь сотнями й тисячами… навіщо, коли не втекти від них? Сховатися у безпеці. То не забувайте – вас ховає за собою Стіна. Безпеку вашу бережемо ми – гайворони, яких ви так зневажаєте.

– Така безпека, що з голоду здохнеш! – верескнула кремезна тітка з обвітреним обличчям. Напевне, списниця.

– Хочете краще їсти? – запитав Джон. – Краща їжа – для бійців. Допоможіть утримати Стіну, тоді їстимете, як гайворони.

«А добре чи погано, як гайворони – то вже запаси покажуть.»

Впала тиша. Дичаки сторожко перезирнулися.

– Їсти, – забурмотів крук. – Зер-рна, зер-рна!

– Битися за вас? – пролунав голос із сильною чужою вимовою. Сігорн, молодий магнар теннів, говорив посполитою, запинаючись і шукаючи слова. – Не битися за вас. Убити вас краще. Усіх на смерть.

Крук плеснув крилами.

– Смер-рть, смер-рть!

Батько Сігорна, старий магнар, загинув, розчавлений падінням сходів під час свого нападу на замок Чорний. «Я б почувався так само, якби мені запропонували укласти союз із Ланістерами» – сказав собі Джон.

– Ваш батько намагався усіх нас убити, – нагадав він Сігорнові. – Магнар був хоробрий воїн, але зазнав поразки. А якби переміг… тоді хто тримав би Стіну?

Джон відвернувся від теннів до решти.

– Мури Зимосічі теж були міцні й високі. Але Зимосіч нині лежить у руїнах, спалена і сплюндрована. Стіни тоді чогось варті, коли їх захищають люди. Сила Стіни – у її варті.

Старий, що притискав до грудей качан ріпи, вигукнув у відповідь:

– Ви нас убиваєте, голодом мучите, а тепер іще в неволю берете?

Опецькуватий червонопикий чолов’яга заволав на знак згоди:

– Та я краще голим ходитиму, ніж у чорному ганчір’ї на хребті!

Одна зі списниць зареготала.

– Тебе, Дупаку, навіть власна жона голим бачити цурається!

З десяток голосів заговорило одночасно. Тенни щось кричали прадавньою мовою. Малий хлопчина почав плакати. Джон дочекався, поки всі замовкнуть, обернувся до Волохатого Гала і спитав:

– Гале, що ти там казав тій жінці?

Гал збентежився.

– Про харчі, мосьпане? Про яблуко та цибулю? Отак і сказав. Що вона мусить обрати.

– Мусить обрати, – повторив Джон Сніговій. – Кожен із вас. Ніхто не просить вас складати наші обітниці. Мені байдуже, яких богів ви шануєте. Мої власні – старі боги Півночі. Але ви можете вклонятися червоному богові, Седмиці чи будь-кому, хто чує ваші молитви. Мені ж потрібні списи, луки і очі вздовж Стіни.

– Я прийму усіх хлопчиків, старших дванадцяти років, що вміють тримати списа чи накидати тятиву на лука. Беру старих, хворих, калік… навіть тих, кому вже битися несила. Є безліч іншої роботи. Ладнати стріли, доїти кіз, збирати дрова, вичищувати гній зі стаєнь… кінця-краю їй нема. І так, жінок я теж візьму. До красних дів, яких мають боронити зацні лицарі, мені байдуже. Зате списниць візьму стільки, скільки прийде.

– А дівчаток? – запитала дівчинка. На вигляд вона була не старша за Ар’ю, коли Джон бачив її востаннє.

– Від шістнадцяти і старших.

– А хлопчиків чого берете від дванадцяти?!

На півдні у Семицарстві хлопчики дванадцяти років часто вже служили джурами і зброєносцями, а збройної справи навчалися змалку, протягом багатьох років. Дівчатка ж дванадцяти літ лишалися ще малими дітьми. «Та не забувай, що перед тобою дичаки.»

– Гаразд. Беру як хлопчиків, так і дівчаток від дванадцяти років. Але лише тих, які вміють коритися наказам. Це мають затямити усі. Нікого не просять ставати переді мною на коліна. Але я поставлю над вами очільників. Десятники і сотники казатимуть вам, коли вставати з ліжок, коли лягати спати, що їсти і пити, що вдягати. Коли витягати мечі, а коли пускати стріли. Братчики Нічної Варти служать повік. Я цього від вас не вимагатиму, але поки ви на Стіні – маєте коритися моїм наказам. Заперечите, відмовитеся виконувати – скараю на горло. Спитайте в братії, чи це правда. Вони самі бачили.

– Скар-раю, скар-раю! – верескнув крук Старого Ведмедя. – Гор-рло, гор-рло, гор-рло!

– Вибір за вами, – мовив Джон Сніговій до дичаків. – Хто хоче допомогти нам утримати Стіну, повертайтеся зі мною. Вас озброять і нагодують. Решта – забирайте ріпу та цибулю і повзіть по своїх барлогах.

Дівчисько першим рушило вперед.

– Я вмію битися! Моя мати була списницею.

Джон кивнув і подумав: «Їй, мабуть, ще й дванадцяти немає», поки мала уперто продиралася між двома старими чолов’ягами. «Та не мені зараз розкидатися затяжцями.»

Слідом виступило двійко хлопців, на вигляд не старших за чотирнадцять. За ними – порубаний чоловік без одного ока.

– Я теж бачив їх, тих мертв’яків. Краще вже гайворони, ніж вони.

Висока списниця, старий на милицях, кругловидий малий з сухою рукою, молодик, чиє руде волосся нагадало Джонові про Ігритту…

А далі – Халек.

– Не люблю я тебе, ґаво, – прогарчав він, – але Манса я теж не любив. І сестра моя – не дуже. Але ми за нього билися. То й за тебе битимуся, чому ні?

Його слова прорвали греблю. Халек був серед своїх помітною особою. «Манс не помилявся.» Король-за-Стіною колись сказав йому:

– Вільний нарід іде не за іменем і не за латкою зі звірятком, нашитою на одежу. Ці люди не танцюють за монети, їм байдуже, як ти себе величаєш, якого ланцюга чіпляєш на груди і хто був твій дідусь. Вони йдуть за силою. Вони йдуть за чоловіком.

За Халеком пішли його родичі, тоді один із значконосців Харми, далі чолов’яга з її загону і ще кілька людей, що чули перекази про їхні звитяги. Сивобороді старигани, зелені шмаркачі, дорослі вояки у розквіті сил, поранені й каліки, чимала юрба списниць… і навіть троє рогоногів.

«Але жодного тенна.» Магнар обернувся і зник у підземеллі; за ним рушили його закуті у спиж поплічники.

Коли роздали останнє зів’яле яблучко, всі вози вже юрмилися дичаками. Людей у валці стало на шістдесят і троє більше, ніж зранку, коли обоз вирушав з замку Чорного.

– Що ви з ними робитимете? – запитав Джона Бовен Марш, поки вони вертали до замку королівським гостинцем.

– Навчу, озброю, розподілю. Надішлю туди, де вони найпотрібніші. До Східної Варти, Тіньової Вежі, Крижаного Сліду, Сірого Сторожа. Хочу відкрити ще три замки.

Великий шафар озирнувся.

– І жінок теж? Братія не звикла мати поміж себе жіноцтво, пане воєводо. Адже обітниці… почнуться бійки, ґвалт…

– Ці жінки мають ножі й уміють дати собі ради.

– А коли одна зі списниць перетне горлянку одному з наших братчиків, що тоді?

– Ми втратимо одного бійця, – мовив Джон, – але щойно здобули шістдесят трьох. Ви добре вмієте лічити, пане великий шафарю. Виправте, якщо помиляюся. Мій підрахунок залишає нам прибуток у шістдесят і двоє людей.

Та впертий Марш був міцний горішок.

– Ви додали шістдесят три голодні роти, пане воєводо… але скільки з них справжніх бійців? І на чиєму боці вони битимуться? Коли перед брамою з’являться Інші, то вони, певно, стануть до оборони поруч із нами… але що як із того боку пролунають роги Тормунда Велетнебоя чи Плакуна з десятьма тисячами верескливих горлорізів за плечима? Що тоді?

– Тоді й взнаємо. А доти молімося, щоб не взнати.