Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 55 (всего у книги 82 страниц)

«Добре, що п’ють, а не носом крутять.» Ані Кремінець, ані Норей не перекинули кухлі, не пролили вино на підлогу на знак зневаги. Це мало означати хоч якусь згоду з тим, що відбувалося. «Або просте небажання марнувати добре південське вино. У своїх кам’яних горах вони його бачать нечасто.»

Між стравами пан Аксель Флорент вивів королеву Селису в танок на вільному від столів просторі. За ним рушила і решта – найпершими лицарі королеви з панянками її почту. Пан Брус подарував перший танок принцесі Ширені, потім запросив її матір. Пан Нарберт протанцював по черзі з кожною панною Селисиного почту.

Королевині вояки утричі переважали числом королевиних дівчат, тож танцювати мусили навіть найнепомітніші зі служниць. За кілька пісень і деякі чорні братчики пригадали, чого їх навчали замолоду при дворах та в замках, перш ніж гріхи довели до Стіни. Старий крутій Ульмер з Королівської Пущі виявився танцюристом не гіршим, ніж лучником. Над усякий сумнів, кожна запрошена ним панна чи пані мусила знову і знову слухати побрехеньки про Братство Королівської Пущі, де Ульмер бився біч-обіч з Симоном Тойном та Череватим Беном і допомагав Венді Білій Сарні випалювати її тавро на сідницях шляхетних бранців. Шовкун був сама зграбність та ґречність; він протанцював з трьома служницями, але не дозволив собі наблизитися до жодної шляхетної панни. Джон подумки схвалив розсудливість свого шафаря – надто вже паскудні погляди кидали на юнака деякі королевині лицарі. Особливо впадав у очі пан Патрек з Королівської Гори. «Цей жадає крові, – подумав Джон. – І чекає найменшого приводу.»

Коли Овейн Пришелепок заходився під музику викидати коники з блазнем Пістрявчиком, під склепіннями загримів регіт. Пані Алиса теж посміхнулася з чудернацького видовиська.

– Ви часто танцюєте тут, у замку Чорному?

– Щораз як гуляємо весілля, мосьпані.

– То потанцювали б зі мною! Було вам зробити мені чемність. Адже колись ми вже танцювали удвох.

– Та невже? – піддражнив Джон.

– Коли були дітьми. – Вона відірвала шматочок хліба і кинула у нього. – Та ви й самі маєте пам’ятати!

– Раджу пані потанцювати з законним чоловіком.

– Мій магнар, боюся, не надто жвавий танцюрист. Ну то як танцювати не хочете, принаймні налийте мені пряного вина.

– Охоче, мосьпані. – Джон махнув по глек.

– Отже, – мовила Алиса, поки Джон наливав, – тепер я заміжня жінка. За дичацьким чоловіком з невеличким дичацьким військом.

– Вони кличуть себе вільним народом. Принаймні більшість. Але тенни – зовсім окреме плем’я, і то дуже старе. – Про це йому розповіла Ігритта. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» – Вони походять зі схованої долини на північному краї Мерзляків, оточеної високими горами. Багато тисячоліть вони мали справи радше з велетнями, ніж з людьми. І стали інакшими.

– Інакшими, ніж дичаки, – зауважила дівчина, – зате схожішими на нас.

– Саме так, мосьпані. Тенни мають своїх володарів та свої закони. – «Вони вміють коритися і ставати на коліна.» – Видобувають цину і мідь на спиж, кують собі броню та зброю замість красти її чи здобувати грабунком. Гордовите плем’я, і відважне. Мансові Розбишаці довелося тричі перемагати старого магнара, перш ніж Стир прийняв його як Короля-за-Стіною.

– Але тепер вони тут, на нашому боці Стіни. Вигнані зі своїх гірських твердинь просто у мою опочивальню. – Вона хитро посміхнулася. – Втім, я сама винувата. Панотець казали мені причарувати вашого брата Робба, та в свої шість років я гадки не мала, як це робиться.

«Ну то молімося, щоб хоч у шістнадцять не схибила зачарувати свого молодого.»

– Скажіть-но мені, панно, як у Карголді з зимовими запасами?

– Не надто добре, – зітхнула Алиса. – Панотець забрали на південь стільки нашого люду, що збирати врожай лишилися самі жінки та хлопчики. Ну, ще каліки та старі, яких однак на війну не взяли. Збіжжя погнило на ланах чи потонуло в багнюці, ще коли на осінь задощило – аж тут сніги. Зима буде люта. Небагато старих її переживуть. І діточок теж загине страх.

Мешканцеві Півночі зайве було нагадувати, що таке тутешня зима.

– Бабуся панотця з боку своєї матері походила з гірських Кремінців, – розповів їй Джон. – «Першокремінці», так вони себе величають. Кажуть, що решта Кремінців походить від плоті й крові молодших синів, які мусили піти з гір у пошуках землі, харчів та дружин. Жити на верховинах – справа нелегка. Коли випадає сніг, а їжі стає обмаль, їхня молодь мусить їхати до зимівника при Зимосічі або проситися на службу в якийсь замок. А старі збирають рештки сил і оголошують, що йдуть полювати. Декого згодом знаходять навесні. Але решту ніхто ніколи більше не бачить.

– Майже так само воно ведеться і в Карголді.

Джон не здивувався.

– Коли ваші запаси танутимуть, згадайте про нас, ясна пані. Надішліть ваших старих на Стіну – хай прокажуть наші обітниці. Тут вони хоча б не помруть самотніми у снігах, зігріті лише спогадами про минуле. І хлопчаків нам теж шліть, якщо маєте зайвих.

– Воля ваша. – Вона торкнулася його руки. – Карголд пам’ятатиме.

За столом саме різали великого засмаженого оленя. Пахкотів він краще, ніж Джонові чекалося. Він наказав віднести шмат Шкірянові до Гардінової Башти, а заразом і три великі таці печеної городини Вун-Вунові. Потім князь-воєвода сам почастувався добрячим куснем. «Трипалий Гоб не зрадив наших сподівань.» А спершу ж Джон мав підстави непокоїтися – Гоб припхався дві ночі тому скаржитися, що вступив до Нічної Варти убивати дичаків, а не годувати їх.

– Та й не ладнав я ніколи весільного бенкету, з ласки пана воєводи. Чорні братчики дружин не беруть, то відки мені знати, як воно робиться? В обітницях так і говориться, що не беруть – я сам їх казав!

Джон саме запивав смаженину ковтком затовченого прянощами вина, коли при боці з’явився Клідас.

– Птах! – повідомив він і пхнув Джонові до рук пергамен.

Послання було запечатане краплею твердого чорного воску. «Східна Варта» – знав Джон, ще й печатки не зламавши. Листа написав маестер Хармун, бо Котер Пайк не вмів ані читати, ані писати. Але слова у листі були Пайкові, переказані так, як вимовлені – відверто, без манівців.

«Море тихе. Одинадцять кораблів рушили до Недолі зранку з відпливом. Три браавоські, чотири лисенійські, чотири наші. Два лисенійські ледве тримаються на воді. Чи не потопимо більше, ніж порятуємо. Все за вашим наказом. Двадцять круків на кораблях, з маестром Хармуном. Надсилатиму звіти. Я очолюю на «Пазурі», Просіл заступає на «Косі». У Східній Варті на воєводстві пан Глендон.»

– На чорних крилах чорнії слова? – запитала Алиса Карстарк.

– Аж ніяк, мосьпані. Цих новин я давно чекав.

«Хоча останнє речення мене трохи бентежить.» Глендон Клепач був сильний, гартований вояк, розумний вибір на підвоєводія за відсутності Котера Пайка. Та заразом він був і найближчим другом Алісера Терена – серед тих друзів, якими пан Алісер міг похвалитися. Злигався він свого часу і з Яносом Слинтом, хай ненадовго. Джон не забув ані те, як Клепач витяг його з ліжка, ані копняка чоботом по ребрах. «Кого-кого, а його б я не обрав.» Він згорнув пергамен і запхав його у черес.

Наступною подали рибну страву, та не встигли почистити щуку від кісток, як пані Алиса потягла свого магнара танцювати. З його рухів було зрозуміло, що Сігорн танцює вперше у житті, але вина він випив стільки, що вже не переймався.

– Північна панна і дичацький воїн, пов’язані благословенням Господа Світла. – На вільне місце панни Алиси ковзнув пан Аксель Флорент. – Їхня милість королева схвалюють цей шлюб. Я – наближена до них особа, мосьпане, і знаю, що думають наша пані. Король Станіс також схвалить, я цього певний.

«Якщо Руз Болтон ще не настромив його голову на спис.»

– Та на жаль, згоду поділяють не всі. – Борода пана Акселя нагадувала розкошлану щітку під обвислим підборіддям; з вух та ніздрів витикалися цупкі кущі волосся. – Пан Патрек вважає, що був би кращою парою панні Алисі. Рушивши на північ, він втратив свої родові маєтності на півдні.

– У цій палаті чимало є людей, які ще й не те втратили, – мовив Джон. – І ще більше тих, хто поклав решту життя на службу царині людей. Тож пан Патрек має вважати себе щасливцем.

Аксель Флорент посміхнувся.

– Якби тут був король, то сказав би, мабуть, те саме. І все ж хіба не гідні віддані лицарі його милості бодай якогось відшкодування? Вони пішли за ним так далеко і за таку тяжку ціну. Та й дичаків цих треба якось прив’язати до короля і королівства. Сей шлюб – непоганий перший крок. Але я знаю напевне, що наступним кроком наша королева рада була б побачити весілля дичацької принцеси.

Джон зітхнув. Йому вже остогидло пояснювати знов і знов, що Вала не є справжньою принцесою. Та хай скільки він торочив одне й те саме, південники наче й не чули.

– Ви маєте впертість, пане Акселю, віддаю вам належне.

– Хіба ви можете винуватити мене, пане воєводо? Така здобич легко не дається, але того варта. Дівчина і на вроду як квіточка, і дозріла вже, мов ягідка. Добрячі стегна, круглі груди… та їй дітей лупити – не перелупити!

– Хто ж буде батьком тим дітям? Пан Патрек? Чи ви?

– А хоч би і я! Хіба знайдете кращого? Ми, Флоренти, маємо в собі кров старих королей-тепличників. Пані Мелісандра могла б прочитати відправу, як от для панни Алиси з її магнаром.

– Якби ж вам не бракувало нареченої…

– Це легко виправити. – Флорентова посмішка виглядала болісно нещирою. – Та кажіть вже, воєводо Сніговію, де вона? Ви переселили її в один з ваших острогів? Сірий Сторож? Тіньову Вежу? Хвойдину Діру – до інших дівок?

Аксель нахилився ближче.

– Подейкують, ви сховали її подалі від інших на своє власне задоволення. Мені до того байдуже, аби не нагуляла дитя. Я ж від неї хочу власних синів. Якщо ви перед тим об’їздите її та привчите до сідла – то й нехай, лишень подякую… зрештою, всі ми – живі люди, чоловіки з плоті та крові, хіба не так?

Джонові нарешті урвався терпець слухати Флорентове патякання.

– Пане Акселю… якщо ви справді є Правицею Королеви, то мушу пожаліти її милість, якій доводиться покладатися на пораду та поміч подібної людини.

Флорентова пика спалахнула гнівом.

– Отже, таки правда! Ви тримаєте її для себе! Тепер усе зрозуміло. Байстрюк хоче собі стіл свого батька!

«Байстрюк сам відмовився від столу свого батька. Якби байстрюк хотів Валу, йому досить було погодитися.»

– Мушу вибачитися, пане, – мовив Джон. – Піду ковтну свіжого повітря.

«Щось тут зовсім засмерділося.» Раптом голова його мимоволі повернулася.

– Це був ріг.

Інші теж почули. Музика і сміх миттю замовкли, танцюристи завмерли на місцях, дослухаючись. Навіть Привид нашорошив вуха.

– Ви це чули? – запитала королева Селиса своїх лицарів.

– Це, ваша милосте, бойовий ріг, – відповів пан Нарберт.

Королева тремтливою рукою вхопилася за горло.

– На нас напали?!

– Ні, ваша милосте, – мовив Ульмер з Королівської Пущі, – то вартові на Стіні, нема чого боятися.

«Лише раз дмухнули, – подумав Джон Сніговій. – Розвідники повертаються.»

І раптом ріг пролунав знову; здавалося, його голос наповнив підвал аж до склепіння.

– Двічі, – мовив Мулій.

Чорні братчики, північани, вільний нарід, тенни, королевині люди – усі замовкли, дослухаючись. Минуло п’ять ударів серця. Десять. Двадцять. А тоді Овейн Пришелепок захихотів, і Джон Сніговій знову зумів вдихнути повітря.

– Сурмили двічі! – оголосив він. – Це дичаки.

«Вала. Нарешті.» А з нею – Тормунд Велетнебій.

Даянерис

Палата бриніла юнкайським сміхом, юнкайськими піснями, юнкайськими молитвами. Танцівники танцювали, музики виводили дивних переспівів на дзвіночках, вищалках та міхурах; співці голосили пісень кохання геть нерозбірливою мовою Старого Гісу. Вино текло річкою – не ріденьке бліде, що його виробляли у Невільницькій затоці, а міцне і запашне з Вертограду, запаморочливе сон-вино з Карфу, присмачене чудернацькими приправами. Юнкайці з’явилися на запрошення царя Гіздахра – підписати мир та засвідчити відродження уславлених по всіх усюдах меєринських бійцівських ям. Її ясновельможний чоловік відчинив назустріч гостям Велику Піраміду, де й відбувався пишний бенкет.

«Ненавиджу оце, – думала Даянерис Таргарієн. – Як сталося, що я п’ю і посміхаюся до людей, з яких радо б нарізала ременів?»

До столу подавали з десяток чи й більше різновидів м’яса та риби: верблюда, крокодила, співучу каракатицю, полив’яних качок, якихось колючих личинок; тим, чиї смаки були менш химерні, пропонували козятину, свині окости і конятину. І звісно ж, собачатину. Жоден гіскарський бенкет не минався без страв з собачатини. Гіздахрові кухарі приготували собак у чотири різні способи.

– Кажуть, що гіскарці їдять усе, що плаває, літає і повзає, крім хіба людини і дракона, – попереджав її Дааріо. – Та я б не давав їм ані найменшої нагоди, бо ручуся, зжеруть і дракона.

Все ж саме лише м’ясо на бенкеті не подаси – тому були там і плоди садів, і печений хліб, і всіляка городина. Повітря насичували пахощі шапрану, кориці, гвоздики, перцю та інших коштовних прянощів. Але Дані ледве скуштувала бодай шматочок. «Це мир, – казала вона собі. – Це ж його я хотіла, заради нього старалася, заради нього пішла за Гіздахра. Чому ж на язику – смак поразки?»

– Лишилося зовсім трохи, кохана моя, – запевнив Гіздахр. – Юнкайці скоро підуть, а з ними їхні союзники та наймані посіпаки. І ми матимемо все, що душа забажає: мир, їжу, торгівлю. Наш порт знову відкриється, кораблям дозволять прибувати і відбувати.

– О так, «дозволять», – відповіла вона, – та їхні бойові кораблі нікуди не подінуться. Вони знову стиснуть нам пальці на горлянці, варто їм лишень схотіти. Вони відкрили невільницький базар там, де його видно з моїх мурів!

– Але ж за мурами, люба моя царице. Це була умова миру: що юнкайці зможуть вільно торгувати рабами без перешкод, як велося раніше.

– У їхньому власному місті! А не в мене на очах!

Мудрі Хазяї встановили загорожі для рабів та помости для торжищ на південному березі Скахазадхану, де широка брунатна річка вливалася до Невільницької затоки.

– Вони блазнюють мені в обличчя! Показують, яка я безсила їх зупинити!

– То все порожні вихиляси, – відповів її ясновельможний чоловік. – Як ви самі кажете, блазенська вистава. Наразі хай собі блазнюють. А коли підуть – ми влаштуємо там базар для дарунків ланів і садів.

– Коли підуть, – повторила Дані. – Це ж коли? За Скахазадханом бачили вершників. Рахаро каже, то дотракійські розвідники, а за ними іде халазар. Вони приведуть бранців – чоловіків, жінок, дітей. Подарунки для невільникарів.

Дотракійці не купували і не продавали – вони дарували і приймали подарунки.

– Ось чому юнкайці поставили тут свій базар. На ньому буде куплено тисячі нових рабів.

Гіздахр зо’Лорак здвигнув плечима.

– Але зрештою вони підуть. І це, кохана моя, найголовніше. Юнкай торгуватиме невільниками, а Меєрин – ні, це вже погоджено. Потерпіть ще трохи, і все минеться.

І ось Даянерис сиділа мовчки серед веселощів бенкету, огорнута ясно-червоним токаром і чорними думками, говорила лише у відповідь на запитання, а сама не могла викинути з голови чоловіків і жінок, яких продавали та купували за її мурами, поки в місті розважалися пишною учтою. Гаразд, нехай її ясновельможний чоловік проказує промови і сміється з недолугих юнкайських жартів. Зрештою, це право і обов’язок царя.

Чимало гостей за столами найбільше за все переймалися обіцяними назавтра боями у ямах. Барсена Чорногрива мала зустрітися з вепром – її кинджал проти його ікл. Битимуться і Храз, і Плямистий Кіт. У завершальному двобої дня Гогор Велетень виступить проти Белакво Костолама, і один з них лежатиме мертвий ще до заходу сонця. «Жодна королева не має чистих рук» – сказала собі Дані. І згадала Дорею, Кваро, Ерою… та маленьку дівчинку, якої ніколи не бачила, але знала її ім’я – Хазея. «Нехай краще кількоро помруть у ямі, ніж тисячі при брамі. Така є ціна миру. Я сплачу її радо і охоче. А обернуся – пропаду.»

Верховний юнкайський воєвода, Юрхаз зо’Юнзак, судячи з його вигляду, мав пам’ятати ще часи Аегонового завоювання. Зігнутий спиною, зморшкуватий, беззубий, він дістався столу на руках двох дебелих невільників. Інші юнкайські вельможі справляли не краще враження. Один був миршавий і крихітний на зріст, зате вояки-невільники при ньому – чудернацько довготелесі й тонкі. Третій був молодий, міцний та справний, але такий налиганий вином, що Дані й слова не розібрала з його п’яного бурмотіння. «Як мене зуміли довести до такої ганьби оці нікчемні істоти?»

Сердюки – то була, певно, зовсім інша справа. Кожен з чотирьох охочих полків, які служили Юнкаєві, прислав свого полковника. «Вітрогонів» очолював пентоський вельможа на прізвисько Строкатий Князь, «Довгі Списи» – Гайло Реган, який скидався радше на шевця, ніж на вояка, і ледве чутно щось муркотів собі під ніс. Зате Кровоборід з «Бойових Котів» чинив гармидер і за нього, і ще за десяток людей. То був велетень з добрячим кущем бороди та добрячою спрагою до вина і жінок. Він ревів биком, відригував, пердів, наче грім гримів, і щипав кожну служницю, що траплялася під руку, а час від часу притягував одну з них на коліна, щоб помацати цицьки і попестити між ніг.

«Другі Сини» теж прислали своїх. «Якби тут зараз був Дааріо, бенкет скінчився б різаниною.» Жодні обіцянки миру не переконали б її полковника дозволити Бурому Бенові Бросквину знову ввійти до Меєрину і вийти живим. Дані присяглася, що сімом послам та очільникам нічого не заподіють, але юнкайцям того було мало – на додачу вони завимагали заручників. На противагу трьом юнкайським вельможам та чотирьом сердюцьким полковникам Меєрин вислав до обложного табору сімох власних людей: сестру Гіздахра, двох інших його родичів, Даніного кревноїзника Джохого, її адмірала Гролео, сотника Неблазних на ім’я Зух і Дааріо Нахаріса.

– Лишаю тобі своїх дівчаток, – сказав її полковник, вішаючи паса з клинками та визолоченими хтивими красунями. – Збережи їх для мене, мила та кохана. Адже ніхто з нас не хоче, щоб вони зчинили кривавий безлад серед юнкайців.

Голомозого на бенкеті теж не було. Перша річ, яку зробив Гіздахр по своєму вінчанні на царство – забрав у Голомозого провід над Мідними Звірми і віддав своєму родичеві, пухкому та моторошно блідому Маргазові зо’Лораку. «Та воно й на краще. Зелена Грація казала, що між Лораками та Кандаками точаться криваві чвари. І сам Голомозий ніколи не ховав свою зневагу до мого ясновельможного чоловіка. Що ж до Дааріо…»

Дааріо від дня весілля ставав дедалі свавільніший. Її мир не задовольнив його, її шлюб – ще менше, а коли його обдурили дорнійці, полковник геть оскаженів. Почувши від князя Квентина, що інші вестеросці перебігли до «Буревісників» з наказу Строкатого Князя, Дааріо ледь їх усіх не повбивав – порятувало лише втручання Сірого Хробака та його Неблазних. Облудні перебіжчики тепер сиділи безпечно у надрах піраміди… але гнів Дааріо не згасав, наче жар запаленої рани.

«Йому буде безпечніше у заручниках. Мого полковника не створено для миру.» Дані не хотіла повсякчас боятися, чи не зарубає він Бурого Бена Бросквина, чи не поглузує з Гіздахра перед усім двором, чи не викличе спалах гніву юнкайців, а чи ще якось не порушить угоду, за яку вона стільки віддала. Дааріо ніс із собою війну та кров. Відтак вона мусила тримати його щонайдалі від свого ліжка, свого серця… від самої себе. Якщо він її не зрадить, то зрештою підкорить собі – Дані не знала, чого боятися більше.

Коли свято ненажерства скінчилося, і недоїдки прибрали зі столу – роздати натовпові злидарів унизу, як наполягла цариця – високі скляні стеблини наповнили міцним пряним напоєм з Карфу, темним, наче бурштин. І почалися розваги.

Гурт юнкайських різанців, що належали Юрхазові зо’Юнзаку, заспівав пісень прадавньою мовою Старого Царства – неймовірно високими, чистими та солодкими голосами.

– Хіба чули ви, кохана моя, такий спів хоч раз у житті? – спитав її Гіздахр. – Такі голоси їм, напевне, подарували самі боги, ви не згодні?

– Напевне, – відповіла вона, – та навзамін дарунку богів у них дещо забрали люди. І я мимоволі питаю себе: що обрали б вони самі, якби їх питали?

Усі до останнього розважальники, що виступали перед товариством, були рабами. Така була одна з умов миру: дозволити рабовласникам приводити з собою до Меєрину своє майно, не боячись, що його звільнять. У відповідь юнкайці пообіцяли поважати права та свободи колишніх невільників, відпущених Дані. Гіздахр сказав, що це чесний обмін, та смак у цариці в роті лишився гидкий. Вона випила ще чару вина, щоб змити його.

– Якщо буде на те ваша ласка, Юрхаз матиме за честь подарувати нам цих співців. Не маю жодного сумніву, – саме казав її ясновельможний чоловік. – Цим дарунком буде скріплено наш мир і прикрашено наш двір.

«Він подарує нам цих різанців, – подумала Дані, – а тоді піде додому і наробить собі ще. Адже у світі повно хлопчиків.»

Стрибуни, що показували своє мистецтво наступними, теж не зуміли торкнутися струн її душі, хай навіть і збудували піраміду з людей заввишки у дев’ять рівнів, з маленькою оголеною дівчинкою на верхівці. «Це вони так зображують мою піраміду? – зацікавилася цариця. – А дівчинка нагорі – то я?»

Згодом її пан чоловік повів гостей на нижню терасу – показати прибульцям з Жовтого Міста вигляд Меєрину вночі. Тримаючи в руках келихи вина, юнкайці блукали невеличкими купками попід лимонними деревами та нічними квітами, якими повнився Данін садок. А сама Дані несподівано для себе опинилася лицем до лиця з Бурим Беном Бросквином.

Полковник низько вклонився.

– Превисокосте. Виглядаєте чарівно. Та втім, як завжди. Серед юнкайців навіть половини вашої краси не знайдеш. Я гадав привезти вам весільний подаруночок, та на їхньому базарі надто вже задерли ціни, як на старого Бурого Бена.

– Я не хочу від вас жодних подарунків.

– А цей би схотіли. Голову одного старого ворога.

– Вашу власну? – перепитала вона з солодкою посмішкою. – Це ж ви мене зрадили.

– Кажете – наче ріжете серпом по… кгм, перепрошую. – Бурий Бен почухав свої побиті сіро-білою сивиною бурці. – Ми перебігли на бік переможця, ото й усе. Таке ми вже робили, і то не вперше. Та зрештою, це навіть не я вирішив. Я хлопців спитав, усе як годиться.

– Тобто це вони мене зрадили, так я маю розуміти ваші слова? Але чому? За що? Невже я чимось зневажила «Других Синів»? Невже надурила з платнею?

– Та де там, – заперечив Бурий Бен, – але ж справа не завжди у грошві, ваша превисока осяйна могутносте. Я се дотямив ще в свою першу битву. На ранок після неї я копався серед трупів, шукаючи тут і там якоїсь здобичі. Набрів на один труп – сокирника, якому відтяли цілу руку біля плеча. Він був геть увесь вкритий кіркою крові та мухами – мо’, тому його ніхто до мене й не зачепив. А під мухами на ньому був товстий підбитий кубрак, і начебто непоганої шкіри. Я на око зміряв, що одежина мала добре мені пасувати, ну то розігнав мух, зрізав її собі… а вона, бачте, раптом вийшла така важезна, що й не піднімеш. Бо там під спідкою чолов’яга зашив собі цілий скарб золотих монет. Золотих, ваша превисокосте – милих серцю жовтих золотих. Ще й стільки, що людині стало б жити, наче князь, до кінця днів своїх. І що йому з них дісталося? Ото лежав він на полі, вкритий власним золотом, посеред крові та болота, і без руки, відтятої якимось сраним йолопом. Бачите, яка тут наука? Срібло солодше за мед, золото миліше за рідну матір… та коли даєш дуба, і те, й інше раптом здаються тобі не коштовнішими за гівно, висране тобою ж наостанок. Я колись казав вам: котрий сердюк зухвалий буває, той до старості не доживає. Моїм хлопцям просто не схотілося гинути ні за цапову душу. Коли я сказав їм, що ви нізащо не випустите драконів на юнкайців, вони, е…

«Ви завважили мою справу за програну, – подумала Дані, – і хто я така, щоб вас відраджувати?»

– Розумію. – На цьому вона могла б і спинитися, але не зуміла придушити цікавість. – Ви сказали: стільки золота, щоб жити, наче князь. І що ж ви зробили з таким статком?

Бурий Бен зареготав.

– Та я ж був дурний хлопчисько. Ляпнув чолов’язі, якого вважав за свого друга. А той доповів осавулові. Припхалися мої брати по зброї та звільнили мене від тягаря. Осавул сказав, що я надто молодий; мовляв, процвиндрю геть усе на вино та шльондр. Але кубрака дозволив собі залишити. – Бен сплюнув. – Ніколи не довіряйте сердюкам, вельможна пані.

– Цього я вже навчилася. Одного дня матиму радість подякувати вам за науку.

В кутиках очей Бурого Бена заграли зморшки.

– Краще не треба. Знаю, про яку дяку йдеться.

Він знову вклонився і пішов геть. Дані обернулася, щоб окинути поглядом своє власне місто. За її мурами, коло моря, упорядкованими шерегами стояли юнкайські намети, захищені ровами, що викопали невільники. Через річку, на півночі, таборували два залізні легіони з Нового Гісу, навчені та озброєні подібно до Неблазних. Ще два гіскарські легіони поставили свій табір на сході, закоркувавши шлях до Хизайського проходу. Конов’язі та вогнища вільних охочих полків розташувалися південніше. Удень небом зміїлися, наче пошматовані сірі стрічки, тонкі пасма диму; вночі там виднілися віддалені вогні. А просто біля затоки розкинулася огидна мерзота – невільницький базар. Дані навіть не бачила його зараз, після заходу сонця, але ж знала, що він там, і з того казилася ще гірше.

– Пане Барістане? – промовила вона стиха.

Білий лицар з’явився негайно.

– Так, ваша милосте?

– Скільки ви чули?

– Достатньо. В одному він справді не помиляється. Ніколи не довіряйте сердюкові.

«Та й цариці теж, разом із королевою» – подумала Дані.

– Чи є серед «Других Синів» такий, кого можна переконати якось, е-е-е… прибрати Бурого Бена?

– Так само, як колись Дааріо Нахаріс прибрав інших полковників «Буревісників»? – Старий лицар, вочевидь, почувався незручно і незатишно. – Можливо. Хтозна. Принаймні, я не знаю, ваша милосте.

«Не знаєш, – подумки погодилася вона. – Бо занадто вже чесний та шляхетний.»

– Ну нехай з «Другими Синами» не пощастило… але ж юнкайці винайняли ще три охочі полки.

– Мерзотників-горлорізів. Сміття, недобите у кількох сотнях битв, – застеріг пан Барістан. – А полковники в них такі ж зрадливі, як Бросквин.

– Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах… але чи не вигідна нам саме їхня зрадливість? Одного разу, пригадайте, я переконала «Других Синів» і «Буревісників» перебігти до нас.

– Якщо ваша милість бажають перемовитися наодинці з Гайло Реганом чи Строкатим Князем, я можу привести їх до ваших помешкань.

– Зараз не час. Забагато вух та очей. Відсутність полковників помітять, навіть якщо їх потай відділити від юнкайців. Треба знайти тихіший спосіб до них достукатися… і авжеж не сьогодні ввечері. Та вже невдовзі.

– Воля ваша. Хоча боюся, що до такої задачі пасую не найкращим чином. У Король-Березі доручення сього штибу давалися панові Мізинцю або Павукові. А ми, старі лицарі – дуже прості люди, навчені лише битися. І лише до того вдатні.

Лицар попестив руків’я свого меча.

– Наші бранці! – знайшлася Дані. – Вестеросці, які перебігли від «Вітрогонів» разом з трьома дорнійцями. Ми ж досі тримаємо їх у цюпах, хіба ні? То скористаймося ними!

– Ваша милість кажуть їх звільнити? Але чи це розумно? Їх прислали сюди підступно проточити собі шлях до вашої довіри, щоб при першій нагоді зрадити вашу милість.

– Ну то вони зазнали поразки – бо я їм не довіряю і ніколи не довірятиму.

Правду кажучи, Дані вже потроху забувала, як це – довіряти комусь.

– Все ж їх можна використати. Серед бранців начебто є жінка. На ім’я Меріс. Відішліть її назад… на знак моєї поваги. Якщо їхній полковник має розум, він втямить, що до чого.

– Та жінка – найгірша з усіх.

– То й на краще. – Дані хвильку подумала. – «Довгі Списи» теж варто промацати. І «Бойових Котів».

– Кровоборода? – Пан Барістан спохмурнів ще сильніше. – Коли ласка вашої милості, краще нам його не зачіпати. Ваша милість замолоді, щоб пам’ятати Дев’ятишагових Королів, але цього Кровоборода шито на той самий варварський копил. Честі в ньому немає ані краплі, лише голод та спрага… до золота, до слави, до крові.

– Вам про таких, мій лицарю, напевне відомо більше, ніж мені. – Якщо Кровоборід справді найбезчесніший та найзажерливіший серед сердюків, то і звабитися він може найлегше за всіх. Та їй не хотілося в таких справах іти проти порад пана Барістана. – Гаразд, дійте, як вважаєте за найліпше. Але покваптеся. Якщо Гіздахрів мир лусне, я хочу бути готовою. Невільникарям я не довіряю анітрохи. – «Та й чоловікові власному теж.» – Вони обернуть свої сили проти нас при перших ознаках нашої слабкості.

– Юнкайці теж слабшають. Кривава різачка оселилася серед толосців – так кажуть – і перекинулася через річку на третій гіскарський легіон.

«Бліда кобила.» Даянерис зітхнула. «Квайфа попереджала мене про прихід блідої кобили. І про дорнійського князя, сина сонця, теж. Вона чимало мені розповіла – та усе загадками.»

– Я не можу покладатися у порятунку від ворогів на пошесть. Звільніть Мальовану Меріс. Негайно.

– Воля ваша. І все ж, ваша милосте… даруйте мені зухвалість, але є інший шлях…

– Дорнійський? – зітхнула Дані. Трійко дорнійців були присутні на бенкеті, як личило станові й титулові великого княжича Квентина, хоча Резнак подбав посадити їх якнайдалі від її чоловіка. Гіздахр начебто норовом був не ревнивий, але жоден чоловік не буде щасливий побачити жениха-суперника при боці молодої дружини. – Так, юнак на вигляд приязний і мовою чемний, але…

– Дім Мартел – стародавній та чесний, ваша милосте, і до того ж вірний друг домові Таргарієн упродовж більше як століття. Я мав честь служити з двоюрідним дідом князя Квентина у сімці вашого батька. Князь Левин був такий шляхетний та відважний побратим по зброї, якого тільки можна бажати. Коли ласка вашої милості, Квентин Мартел походить від тієї ж самої крові.

– Я була б ласкава до нього, якби він з’явився з тими п’ятдесятьма тисячами мечів, про які згадував. Натомість він привів двох лицарів і приніс папірця. Чи прикрию я тим папірцем своїх підданих від Юнкаю? Якби ж він хоч кораблі мав…

– Сонцеспис ніколи не мав великої морської потуги, ваша милосте.

– Авжеж.

Дані достатньо було відомо з історії Вестеросу, щоб це знати. Німерія викинула на піщані узбережжя Дорну десять тисяч кораблів, але коли побралася зі своїм дорнійським князем, то спалила їх усі та довіку обернулася спиною до моря.

– Дорн надто далеко. Щоб потішити цього князя, я мусила б кинути свій народ. Вам краще відіслати його додому.

– Дорнійці знані по всіх усюдах своєю впертістю. Діди-прадіди князя Квентина боролися проти ваших мало не два століття. Без вас він звідси не поїде.