Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 73 (всего у книги 82 страниц)

Заколотник

Бліда тінь, темна тінь… двоє змовників зійшлися разом у тиші зброярні на другому поверсі Великої Піраміди поміж риштунків зі списами, сагайдаків стріл та численних клейнодів, здобутих на давно зниклих з пам’яті війнах і розвішаних стінами.

– Нині ж уночі, – мовив Скахаз мо’Кандак. Мідна мармиза кажана-кровопивці визирала з-під каптура пошитої з клаптиків киреї. – Усі мої будуть на місцях. Слово: «Гролео».

– Гролео. – «Гадаю, годиться.» – Гаразд. Те, що з ним зробили… ти був тоді при дворі?

– Стояв у лавах варти, один з сорока. Усі ми чекали, щоб лялька у короні віддала наказ зі свого престолу – тоді б ми порубали на шматки і Кровоборода, і решту. Гадаєш, юнкайці б насмілилися подарувати Даянерис голову її заручника?!

«Авжеж ні» – подумав Селмі, а вголос мовив:

– Усе ж таки Гіздахр здався мені розпачливим.

– То все облуда. Його родичів Лораків повернули неушкодженими. Ти сам бачив. Юнкайці зіграли перед нами блазенську виставу, а найспритнішим лицедієм у ній був вельможний Гіздахр. На Юрхаза зо’Юнзака їм усім було начхати – інші рабовласники самі б радо затоптали того старого дурня. Ні, вони лише шукали приводу для Гіздахра убити драконів.

Пан Барістан покрутив цю думку на язику.

– І він насмілиться?

– Він насмілився важити на життя цариці. Що йому її звірятка? Якщо ми сидітимемо без діла, Гіздахр ще трохи повагається, щоб показати свою неохоту і дозволить Мудрим Хазяям позбавити його полковника «Буревісників» та кревноїзника. А вже потім діятиме. Вони хочуть, щоб дракони померли до прибуття волантинського флоту.

«Воно й не дивно.» Все лягало на свої місця – хай від того Барістан Селмі зовсім не почувався краще.

– Цього не буде. – Його королева звалася Матір’ю Драконів; він не міг дозволити скривдити її дітей. – Гаразд, у годину вовка. Найчорнішу годину ночі, коли весь світ спочиватиме.

Вперше він почув такі ж слова від Тайвина Ланістера ззовні мурів Сутіндолу. «Правиця дав мені день вивести Аериса з міста. Якби я не повернувся з королем на ранок наступного дня, він узяв би місто вогнем та залізом – сам мені сказав. Я зайшов до міста у годину вовка… і вийшли ми теж у годину вовка.»

– З першим світлом ранку Сірий Хробак та Неблазні зачинять і замкнуть браму.

– З першим світлом ранку краще напасти, – заперечив Скахаз. – Висипати з брами, пронестися обложними лавами, порізати юнкайців, поки вони вибиратимуться з наметів.

– Ні! – Вони вже не вперше про це сперечалися. – Її милістю королевою підписано і скріплено печаткою мирну угоду. Ми не порушимо її першими. Коли Гіздахр буде в наших руках, ми утворимо раду, щоб правила замість нього, і вимагатимемо від юнкайців повернути заручників та відвести військо геть. Якщо вони відмовляться… лише тоді оголосимо їм про скасування миру і виступимо на битву. Те, що кажеш ти, позбавлене честі.

– А те, що кажеш ти, позбавлене глузду, – відповів Голомозий. – Час саме настав. Наші відпущеники готові, аж голодні.

Селмі знав, що Скахаз не бреше. Симон Смугаста Спина з «Вільних Братів» та Молоно Йос Доб з «Непохитних Щитів» прагнули битви, налаштовані показати себе і змити завдані їм кривди потоками юнкайської крові. Лише Марселен з «Материних Воїв» поділяв сумніви пана Барістана.

– Ми вже це обговорювали. Ти погодився на мій спосіб.

– Погодився, – буркнув Голомозий, – але ж то було ще до Гролео. До його голови. Невільникарі не мають ані краплі честі.

– Зате маємо ми, – відповів пан Барістан.

Голомозий пробурмотів щось по-гіскарському, тоді додав:

– Нехай, як скажеш. Утім, гадається мені, про твої старечі вибрики ми пошкодуємо, ще й справа не скінчиться. Яку варту має Гіздахр?

– Його милість тримає при собі двох людей, коли спить. Один при дверях його опочивальні, другий – всередині, у ванькирі. Сьогодні це будуть Храз та Непробийшкура.

– Храз! – забурчав Голомозий. – Оце мені не до смаку.

– Не мусимо доводити до крові, – мовив пан Барістан. – Я хочу перемовитися з Гіздахром. Якщо він зрозуміє, що вбивати його ми не хочемо, то може, накаже варті здатися.

– А як не накаже? Не можна впустити Гіздахра з рук.

– Не впустимо.

Селмі не боявся ані Храза, ані тим паче Непробийшкури. То були всього лише ямні бійці. Люте збіговисько Гіздахрових колишніх рабів являло з себе не надто надійну охорону. Звісно, вони мали спритність, силу, завзяття, ще й певні навички зі зброєю, але криваві ігриська на піску – поганенька наука захисту високої царської особи. В ямах ворогів оголошували роги та бубни, а після битви переможцям перев’язували рани і давали макового молока від болю, знаючи, що загроза минула. І до наступного бою бійцям було вільно пити, бенкетувати і шльондрати.

Але для лицаря Королегвардї битва ніколи насправді не закінчувалася. Загроза приходила звідусіль і нізвідки, будь-якої години дня і ночі. Ворогів не оголошували ніякі сурми; піддані пани, замкові слуги, друзі, брати, сини, навіть дружини – усі могли тримати під одежею схованого ножа, а в серці плекати жагу вбивства. На кожну годину бою в лицаря Королегвардії припадало десять тисяч годин мовчазного спостереження, чекання, ховання у тіні. Ямні бійці царя Гіздахра вже нудилися зі своїх нових обов’язків… а знуджені бійці лінькують, не в змозі вмить дати відсіч, коли нарешті знадобиться.

– Хразові я дам ради, – мовив пан Барістан. – Краще зроби так, щоб не довелося порати водночас і когось із «Мідних Звірів».

– Оцього не бійся. Маргаз сидітиме у кайданах, ще й оком не змигне. Я ж казав: «Мідні Звірі» досі мої.

– Ти казав, що і серед юнкайців маєш своїх людей.

– Шпигунів та шептунів, так. Резнак має більше.

«Резнакові довіряти не можна. Він пахне занадто солодко, а смакує гидко.»

– Хтось має звільнити наших заручників. Якщо їх не повернути, юнкайці використають бранців проти нас.

Скахаз пирхнув крізь носові отвори личини.

– Звільнити? Легко сказати, важче зробити. Хай невільникарі погрожують.

– А якщо самими погрозами не обмежаться?

– Невже ти, старий, так сумуватимеш за тими заручниками? За євнухом, дикуном і найманим зарізякою?

«За Зухом, Джохого і Дааріо.»

– Джохого – кревноїзник королеви, кров її крові. Вони разом подолали червону пустелю і вийшли з неї. Зух – заступник Сірого Хробака. А Дааріо…

«Вона кохає Дааріо.» Барістан бачив це у її очах, коли Даянерис дивилася на полковника, чув у голосі, коли вона до нього говорила.

– Дааріо – марнославний, похапливий, нестримний, але любий її милості. Його треба врятувати, доки «Буревісники» не взяли справу в свої руки. І це можливо зробити. Я колись вивів батька королеви з Сутіндолу, де його тримав бунтівний князь, хоча…

– Хоча тобі ніколи б не вдалося проминути юнкайців непоміченим. Бо тебе в обличчя вже кожен собака знає.

«Обличчя можна сховати, ось як твоє» – подумав Селмі, та мусив визнати, що Голомозий мав рацію. Сутіндол стався дуже давно, ціле життя тому. Для таких звитяг він був уже застарий.

– Ну то доведеться пошукати іншого способу. Іншого рятівника. Когось знаного юнкайцями, чия присутність у таборі не надто вкидатиметься в око…

– Дааріо кличе тебе паном Дідуганом, – нагадав йому Скахаз. – А як мене – і казати не стану. Якби ми з тобою були в заручниках, чи віддав би він свою шкуру заради нас?

«Наставляй кишеню» – подумав лицар, але відповів:

– Хтозна. Може, й віддав би.

– Дааріо хіба насцяв би нам на голови, якби вони палали вогнем. Іншої помічі в нього не шукай. Хай «Буревісники» оберуть собі нового полковника – такого, щоб знав своє місце. Якщо цариця не повернеться, світ збідніє на одного сердюка. Хто за ним плакатиме?

– А якщо таки повернеться?

– То заплаче, висмикне трохи волосся і обкладе юнкайців прокльонами. Але не нас. На наших руках крові не буде. А ти її розрадиш. Розкажеш якусь казку про старі часи, вона їх любить. Бідолаха Дааріо, її хоробрий полковник… вона його ніколи не забуде, звісно… та нам же краще, якщо він помре, хіба не так? І для Даянерис теж краще.

«Краще і для Даянерис, і для Вестеросу.» Даянерис кохала свого полковника… але закоханою була дівчинка в ній, не королева. «Принц Раегар кохав свою панну Ліанну, і з-за цього загинули тисячі людей. Даемон Чорножар кохав першу Даянерис і збурив повстання, коли йому відмовили в її руці. Лихий Булат і Кровокрук кохали Шієру Морську Зірку, і Семицарство спливло кров’ю. Принц Драконобабок кохав Янку зі Старокаменів так, що зневажив корону, і Вестерос заплатив віно за наречену трупами людей.» Усі троє синів п’ятого Аегона всупереч волі батька одружилися з коханими жінками. Згаданий король, який опинився на престолі несподівано і в виборі королеви поклався на власне серце, дозволив також і синам чинити за їхніми бажаннями, і тим нажив непримиренних ворогів там, де мав нажити вірних друзів. Як ніч змінює день, так учинилися зрада і колотнеча, і скінчилося все у Перелітку – химороддю, пожежею та болісним лихом.

«Її кохання до Дааріо – це отрута. Повільніша, ніж медові коники, але наприкінці не менш смертельна.»

– Лишається ще Джохого, – нагадав пан Барістан. – Він і Зух. Обидва дуже дорогі її милості.

– Ми теж маємо заручників, – нагадав йому Скахаз Голомозий. – Якщо невільникарі вб’ють одного з наших, заріжемо когось із їхніх.

Хвильку пан Барістан не міг втямити, про кого він. А тоді зрозумів.

– Королевиних чашників і чашниць?!

– Заручників! – наполіг Скахаз мо’Кандак. – Граздар і К’єзза – рідня Зеленій Грації. Меццара – з Мереків, Кезмія – з Пахлів, Аззак – з Газинів. Бхаказ є Лораком, він родич самому Гіздахрові. Усі вони – сини та доньки пірамід. Цхак, Кваззар, Улез, Хазкар, Дхазак, Єрізан… діти Великих Хазяїв.

– Невинні дівчатка і милі хлопчики. – Пан Барістан добре спізнав їх усіх за час служби цариці. Гразхара з його мріями про славу, сором’язливу Меццару, лінькуватого Міклаза, гарненьку та марнославну Кезмію, К’єззу з великими лагідними очима і янгольським голосочком, Дхаззара-танцюриста і решту… – Малі діти.

– Діти Гарпії. За кров платять кров’ю.

– Так казав юнкаєць, що приніс нам голову Гролео.

– І не помилявся.

– Але я цього не дозволю.

– Який нам зиск від заручників, котрих не можна чіпати?

– Можна запропонувати трьох дітей за Дааріо, Зуха і Джохого, – припустив пан Барістан. – Її милості…

– …тут немає. Тому зробити те, що має бути зроблене, лягає на тебе і на мене. А ти знаєш, що я правий.

– Принц Раегар мав двох дітей, – відповів пан Барістан. – Раеніс була маленькою дівчинкою, Аегон – немовлям на руках. Коли Тайвин Ланістер захопив Король-Берег, його люди вбили обох. А він поклав скривавлені тіла загорнутими у кармазинові киреї до підніжжя престолу нового короля. У подарунок.

«І що сказав Роберт, коли їх побачив? Чи посміхнувся?» Барістана Селмі було тяжко поранено на Тризубі, тому він не бачив подарунок від князя Тайвина на власні очі. Але часто думав про нього. «Якби я побачив його усмішку над червоною руїною Раегарових дітей, жодне військо на світі не зупинило б мого меча.»

– Я не дозволю вбивати дітей. Або ти погоджуєшся, або я не беру участі у справі.

Скахаз видав тихий смішок.

– Ти твердолобий старий пень. Твої милі хлопчики виростуть і стануть Синами Гарпії. Не вб’єш зараз – однак доведеться вбивати потім.

– Людей вбивають за кривди, які вони вчинили, а не за ті, які можуть учинити в майбутньому.

Голомозий зняв зі стіни сокиру, оглянув її та пробурчав:

– Нехай. Бути по тому. Гіздахрові не зашкодять, нашим заручникам теж. Тепер ти раденький, пане дідугане?

«У цій справі нема з чого радіти.»

– Наразі годиться. Отже, година вовка. Не забудь.

– От хто не забуде, то це я. – Хоча мідна паща кажана не ворухнулася, пан Барістан відчув за личиною вишкір. – Довгенько Кандак чекав цієї ночі.

«Цього я і боявся.» Якщо цар Гіздахр був невинний, то сього дня вони скоїли зраду. Але як він міг бути невинний? Селмі чув, як він заохочував Даянерис куштувати отруйних коників, кричав своїм людям, щоб убили дракона. «Якщо не діяти, Гіздахр уб’є драконів і відчинить браму королевиним ворогам. Тут ми не маємо вибору.» Та все ж хай як старий лицар крутив у голові цю справу, а не міг знайти у ній ані краплі честі.

Решта довгого дня повзла, наче равлик горою.

Барістан знав, що цар Гіздахр мав тим часом радитися десь там із Резнаком мо’Резнаком, Маргазом зо’Лораком, Галаццою Галаре та іншими меєринськими радниками, вирішуючи, як найкраще відповісти на юнкайські вимоги… але він у тих радах більше не сидів. І царя вже не охороняв. Натомість Селмі обходив піраміду раз за разом згори донизу, перевіряючи вартових на чатах. Ця справа забрала весь ранок; пообідній час лицар присвятив своїм сиріткам, і навіть сам узяв до рук меча та щита – вчинити кільком старшим хлопчикам суворіше випробування.

Дехто з них раніше навчався на ямних бійців, аж тут Даянерис Таргарієн узяла Меєрин і звільнила їх з кайданів. Ці хлопці вже добряче зналися на мечі, списі та бойовій сокирі – ще до того, як за них узявся пан Барістан. Кількоро невдовзі будуть готові. «Для початку, малий з Василіскових островів. Тумко Льо.» Був він чорний, як маестерське чорнило, швидкий, спритний та дужий – найкращий природжений мечник, якого Селмі бачив з часів молодого Хайме Ланістера. «Ларрак теж. Той, якого кличуть Батогом.» Пан Барістан не схвалював його спосіб бою, але у вмінні та спритності хлопця не сумнівався. Ларракові належало ще працювати довгі роки, щоб опанувати справжню лицарську зброю – меч, спис, буздуган – але зі своїм тризубом та батогом він вже був смертельно небезпечний. Старий лицар торочив малому, що батіг безглуздо застосовувати проти ворога у броні… доки не побачив, як Ларрак захльоснув ним ноги супротивника і, смикнувши, збив того на землю. «Ще не лицар, але боєць неабиякий.»

Ларрак і Тумко були в нього найкращими. У потилицю їм дихав лазарянин – хлопчик, якого інші кликали Рудим Агнцем; наразі він надолужував брак уміння люттю і завзяттям. Рахувалися ще й троє братів – гіскарці низького роду, продані в неволю за батькові борги.

«Отже, шестеро. Шестеро з двадцяти семи.» Селмі мав ширші сподівання, але і шість були непоганим початком. Інші хлопчики були молодші, майже всі з них, і знайомі радше з кроснами, ралом чи помелом, ніж із мечем і щитом. Але працювали вони старанно і навчалися швидко. Ще кілька років у зброєносцях – і для своєї королеви Селмі матиме ще шість лицарів. Що ж до тих, які не стануть готовими ніколи… зрештою, не кожен хлопчик народжується гідним лицарства. «Королівству потрібні також свічкарі, корчмарі та зброярі.» У Меєрині це була така ж істина, як на Вестеросі.

Спостерігаючи за хлопцями, що вправлялися зі зброєю, пан Барістан міркував, чи не висвятити Тумко і Ларрака на лицарів негайно, того ж дня – а з ними, можливо, і Рудого Агнця. Піднести до лицарського звання мав право тільки лицар, а якщо станеться щось лихе, наступний світанок Барістан зустріне вже трупом або бранцем. Хто тоді висвятить його зброєносців? З іншого боку, слава та чесне ім’я молодого лицаря хоча б частково походила від слави та імені воїна, який його висвятив. Чи добре для його хлопчиків буде отримати остроги від зрадника? Ще диви, запроторять до підземелля разом із ним, коли дізнаються, що він зробив їх лицарями. «Вони заслуговують на краще, – вирішив пан Барістан. – Краще довге життя у зброєносцях, ніж коротке – лицарем, що зганьбився і втратив честь.»

Коли почали наповзати вечірні сутінки, Барістан запросив учнів скласти мечі та щити і стати колом, бо хотів побалакати про зміст лицарського служіння.

– Правдивого лицаря робить лицарем честь, а не меч, – мовив він. – Без честі лицар є пересічним горлорізом. Краще померти з честю, ніж жити без неї.

Йому здалося, що хлопчики дивляться на нього якось дивно. «Байдуже. Одного дня зрозуміють.»

Опісля, вже нагорі піраміди, пан Барістан знайшов Місандею за читанням серед куп сувоїв та стосів книжок.

– Сьогодні вночі лишайся тут, дитино, – сказав він їй. – Хай що станеться, хай що ти почуєш або побачиш… не залишай королевиних покоїв.

– Ся-одна чує вас, – відповіла дівчинка. – Та якщо можна спитати…

– Не варто.

Пан Барістан вийшов сам-один у садок на терасі. «Не для цього мене роблено» – подумав він, роздивляючись місто, що розкинулося перед очима. Піраміди прокидалися до життя одна за одною, спалахували олійниці та смолоскипи, а тим часом на вулиці унизу наповзала пітьма. «Змови і заколоти, шепіт і брехня, таємниці всередині таємниць… а тепер і я дотикаюся до кожної.»

Напевне, Барістану варто було вже трохи звикнути до таких речей. Адже і Червоний Дитинець мав свої таємниці. «Та й Раегар теж.» Принц Дракон-Каменя ніколи не довіряв йому так, як довіряв Артурові Дейну. Доказом цьому був Гаренгол. «Рік облудної весни.»

Давній спогад ще досі гірчив на язику. Старий князь Вент оголосив про турнір невдовзі після гостини свого брата – пана Озвела Вента з Королегвардії. Наслухавшись шепотіння Вариса у своє вухо, король Аерис забрав у голову, що син змовляється скинути його з престолу, а турнір Вента – хитро вигаданий привід Раегарові зустрітися одночасно з якомога більшим загалом зацного панства. Після Сутіндолу Аерис нікуди не потикався з Червоного Дитинця, але того разу раптом оголосив, що супроводить принца Раегара до Гаренголу. І відтоді все понеслося кривою стежкою.

«Якби я був кращим лицарем… якби збив принца на землю в тому останньому двобої, як збив стількох інших… тоді б я мав честь обирати королеву краси і кохання…»

Раегар обрав Ліанну Старк, панну зимосіцьку. Барістан Селмі, певно, зробив би інший вибір. Не королеву, якої там не було. І не Елію Дорнійську, хай яку милу та лагідну; якби обрано було її, скільки б війни та ворожнечі уникли королівства… Його погляд прикувала до себе юна дівчина, яка нещодавно прибула до двору, щоб служити у жіночому почті Елії… хоча поруч із Ашарою Дейн сама дорнійська князівна, кронпринцеса Семицарства виглядала служницею з кухні.

Навіть по стількох роках пан Барістан не забув Ашариної посмішки, її чарівного сміху. Варто було йому заплющити очі, як він бачив перед собою довге чорне волосся, що спадало її плечима, і заворожливі фіалкові очі. «Такі самі має і Даянерис.» Іноді, коли королева кидала на нього погляд, йому здавалося, що він дивиться на доньку Ашари…

Але донька Ашари народилася мертвою, і його кохана панна невдовзі кинулася з вежі в море, збожеволівши за втраченою дитиною і, напевне, ще й шаленіючи за чоловіком, що ганебно позбавив її честі в Гаренголі. Вона загинула, навіть не дізнавшись, що пан Барістан її кохав. «Та й відки могла знати?» Він був лицарем Королегвардії, що присягнувся не брати жінку. Що доброго сталося б, якби він їй відкрився? «Але й мовчання моє нічого доброго не принесло. Якби ж я вибив Раегара з сідла і увінчав Ашару короною краси й кохання… чи обернула б вона свої очі до мене замість Старка?»

Про те він вже ніколи не дізнається. Та з усіх поразок, що спіткали його за життя, Барістанові Селмі найбільше боліла саме ця.

Небо затягли хмари, повітря було гаряче, густе, гнітюче, але чулося в ньому і щось таке, од чого мурашки бігли спиною. «Дощ, – подумав він. – Буря насувається. Не сьогодні ввечері, то вже напевне вранці.» Пан Барістан спитав себе, чи доживе її побачити. «Якщо Гіздахр має власного Павука, то я, вважай, покійник.» Та якби справді до того дійшло, він збирався померти так, як жив – з мечем у руці.

Коли на заході – за вітрилами кораблів, що никали Невільницькою затокою – збляк останній промінь світла, пан Барістан зайшов досередини, покликав двійко челядинів і наказав їм зігріти води для купелі. Навчальні двобої зі зброєносцями пополудні залишили його спітнілим і запиленим.

Коли принесли воду, вона виявилася ледь теплою. Але Селмі лежав у купелі, доки та зовсім не вистигла, і відшкрябував шкіру так, щоб аж садніла. Відтершись до червоного, Барістан підвівся, висушився рушником і вдягся у все свіжовипране та відбілене: панчохи, спіднє, шовкову сорочку, підбитий каптан. Згори він поклав обладунок, подарований королевою на знак шани та поваги. Кольчуга була визолочена, тонкої мистецької роботи, і завдяки хитромудро з’єднаним ланкам гнучка, наче з доброї шкіри. Панцерні бляхи вкривала полива – тверда, як лід, і білосніжна, як щойно впалий сніг. Кинджал повис на одному стегні пана Барістана, меч – на іншому; обидва – на білому шкіряному пасі з золотими пряжками. Останнім він узяв довге біле корзно і прищепив його на плечах.

Шолом лицаря залишився висіти на гаку. Вузька зорова щілина обмежувала йому огляд, а бачити все, що станеться далі, він бажав якнайкраще. Палати піраміди вночі стояли темні, ворог міг напасти звідусіль. До того ж візерунчасті драконові крила хоч і препишно прикрашали шолом, зате легко чіплялися за ворожий меч або сокиру. Краще він лишить їх для наступного турніру. Аби ж Седмиця подарувала йому нагоду виїхати на нього…

Вдягши на себе броню та зброю, старий лицар сів у мороці своєї маленької опочивальні поруч із королевиними покоями і став чекати. У пітьмі перед ним плавали обличчя усіх королів, яким він служив і чиїх надій не справдив. А також обличчя усіх братчиків, що служили поруч із ним у Королегвардії. Барістан спитав себе, чи багато з них учинило б так, як він збирався учинити. «Хтось, певно, так. Але не всі. Дехто б не завагався знищити Голомозого як зрадника.» Ззовні піраміди починався дощ. Пан Барістан сидів у темряві та слухав. «Ніби сльози капають, – подумав він. – Ніби стародавні мертві королі плачуть за чиїмись душами.»

І ось настав час рушати.

Велику Піраміду Меєрину було збудовано як бліду тінь Великої Піраміди Гісу, чиї неймовірно величезні руїни колись відвідав Ломас Довгоступ. Як і її стародавня попередниця, чиї палати червоного мармуру нині кишіли кажанами та павуками, меєринська піраміда мала тридцять три поверхи – число, чомусь священне для богів Гісу. Пан Барістан почав спускатися на самоті; біле корзно хвилювалося за плечима. Він обрав не головні сходи – пишні, зроблені з коштовного мармуру, помережаного прожилками – а вужчі, крутіші й пряміші челядинські сходи, сховані усередині товстезних цегляних стін.

Дванадцятьма поверхами нижче він знайшов Голомозого, чиї грубі риси досі ховала та сама личина, що й вранці – голова кажана-кровопивці. З ним було шестеро Мідних Звірів у однакових личинах комах.

«Сарана. Коники» – зрозумів Селмі.

– Гролео, – мовив він.

– Гролео, – відповів один з коників.

– Якщо мало цих коників, я маю ще, – мовив Скахаз.

– Шістьох, гадаю, вистачить. Як щодо варти на дверях?

– То мої люди. Клопоту не буде.

Пан Барістан схопив Голомозого за лікоть.

– Не проливай крові, якщо конче не мусиш. На ранок ми маємо скликати раду і оголосити місту, що саме ми зробили і навіщо.

– Як скажеш. Щасти тобі, старий.

І вони пішли кожен своїм шляхом. Мідні Звірі приєдналися до пана Барістана і продовжили спуск разом з ним.

Королівські покої були поховані у самому серці піраміди – на шістнадцятому та сімнадцятому поверхах. Коли Селмі їх досяг, то побачив, що двері досередини піраміди замкнено ланцюгами, а на варті коло них стоять ще двоє Мідних Звірів – пацюк і бик під каптурами картатих кирей, зшитих з клаптиків.

– Гролео, – вимовив пан Барістан.

– Гролео, – повторив бик. – Третя палата праворуч.

Пацюк відімкнув ланцюг. Пан Барістан та його супровід ступили у вузький, освітлений смолоскипами челядинський прохід, обкладений червоною та чорною цеглою. Карбовані кроки задзвеніли на підлозі; вони проминули дві палати і спинилися коло третьої праворуч.

Ззовні різьблених дверей з твердого дерева, що вели до королівських покоїв, стояв Непробийшкура – один з молодших ямних бійців, якого ще не рахували серед найкращих. Щоки та чоло йому мережили складні вишукані чорно-зелені татуювання – стародавні знаки валірійського чародійства, що мали зробити його плоть і шкіру твердішою від заліза. Подібне ж письмо вкривало йому груди та руки, хоча ніхто ще не довів, чи справді воно було в змозі зупинити меч або сокиру.

Та навіть без них Непробийшкура виглядав міцним і грізним бійцем – стрункий, жилавий, повний сил, він вивищувався над паном Барістаном на півстопи.

– Хто йде? – вигукнув він, нахиляючи галябарду вбік і загороджуючи шлях. Та коли побачив пана Барістана, то опустив зброю додолу. – А, це ви, старий пане.

– Якщо ласка його царської милості, я маю до нього кілька слів.

– Година вже пізня.

– Година пізня, та потреба невідкладна.

– Нехай, спитаю.

Непробийшкура вдарив п’ятою ратища своєї галябарди по дверях до королівських помешкань. Відчинилося віконце, у ньому з’явилося дитяче око. Крізь двері щось спитав дитячий голос. Непробийшкура відповів. Пан Барістан почув, як відсовують важкий брус, і двері нарешті відчинилися.

– Можна лише вам, – мовив Непробийшкура. – Звірям чекати тут.

– Як скажете.

Пан Барістан кивнув до своїх коників. Один відповів на кивок. Селмі сам-один прослизнув у двері.

Темні, без жодного вікна, оточені зусібіч цегляними стінами у вісім стоп завтовшки, обрані царем покої всередині були просторі та розкішно опоряджені. Високу стелю підтримували величезні сволоки чорного дубу. Підлогу вкривали шовкові килими карфійської роботи. На стінах висіли безцінні гобелени, стародавні та добряче вицвілі, що зображували Старе Царство Гісу на вершині слави. На найбільшому показані були рештки розгромленого валірійського війська, що проходили попід ярмом і забивалися у кайдани. Арочний прохід, що вів до королівської опочивальні, охоронявся двійком коханців сандалового дерева – звабливих вигинів, гладеньких, намащених олією. Панові Барістану вони здалися огидними, хоча без сумніву, мали б збуджувати вогняну пристрасть. «Що швидше звідси заберемося, то краще.»

Єдине світло дарувала залізна жарівниця. Поруч неї стояло двійко королевиних чашників – Драказ та К’єзза.

– Міклаз пішов будити царя, – мовила К’єзза. – Чи не принести вам вина, пане?

– Ні, дякую.

– Прошу сідати, – мовив Драказ, вказуючи на лаву.

– Краще постою.

Барістан чув голоси, що долинали проходом з опочивальні. Один з них належав цареві. Та все ж минула ще довга мить, перш ніж звідти виник цар Гіздахр зо’Лорак, Чотирнадцятий тако від старини наречений, позіхаючи й зав’язуючи пояс халата – зеленого єдвабу, багато прикрашеного перлами та срібним гаптуванням. Під халатом цар був зовсім голий. І то було добре. Голі люди почувалися вразливими і неохоче зважувалися на самовбивчі звитяги.

Через прохід пан Барістан помітив за прозорим серпанком запон ще й жінку – також оголену, чиї стегна та груди лише частково ховав легкий розвіяний шовк.

– Пане Барістане, – знову позіхнув Гіздахр. – Яка нині година? Ви принесли звістки про мою любу царицю?

– Жодних, ваша милосте.

Гіздахр зітхнув.

– «Ваша препишносте», будьте ласкаві. Хоча цієї години радше «ваша заспаносте».

Цар пішов до мисника коло стіни налити собі келих вина, але з дінця глека потекла лише квола цівочка. Обличчям Гіздахра пробігла тінь пересердя.

– Міклазе, вина! І то негайно.

– Так, ваша превисокосте.

– Драказ хай теж піде. Глек вертоградського золотого, і червоного солодкого ще один. А наших жовтих сцяк не треба, дякую. І наступного разу як побачу в своїй опочивальні порожній глек… ота твоя рожева дупця скуштує добрячої різки.

Хлопчик кинувся бігти, а цар обернувся до Селмі.

– Мені наснилося, що ви знайшли Даянерис.

– Сни брешуть, ваша милосте.

– «Ваша преосяйносте», прошу ласкаво. Що привело вас до мене о цій годині? Якась халепа у місті?

– У місті все тихо.

– Справді? – Гіздахр виглядав здивованим. – То навіщо ж ви нагодилися?

– Дещо запитати. Скажіть, препишносте… ви і є Гарпія?

Гіздахрів келих з вином вислизнув у нього з пальців, підскочив на килимі, покотився підлогою.

– Ви припхалися до мене посеред ночі і смієте таке питати?! Чи не з’їхали ви, часом, з глузду?

Здавалося, лише тоді цар нарешті помітив, що пан Барістан вбраний у лицарський обладунок.

– Що… навіщо… як ви смієте…

– Отрута – це ваших рук справа, преосяйносте?

Цар Гіздахр ступив крок назад.

– Коники?! То був… то був дорнієць. Отой Квентин, буцімто їхній князь. Спитайте Резнака, якщо маєте сумнів.

– А чи маєте ви докази? А Резнак?

– Ніхто не має. Інакше дорнійців уже б схопили. Та може, варто схопити їх у кожному разі. Поза сумнівом, Маргаз вирве з них зізнання. Всі вони отруйники, ці кляті дорнійці. Резнак каже: вони вклоняються зміям, наче богам.

– Вони їдять змій, – заперечив пан Барістан. – То була ваша яма, ваша ложа, ваші лави. Солодке вино і м’які подушки, смокви та дині… і коники в меді. Це ви наказали усе принести. І закликали її милість скуштувати, хоча самі жодного не торкнулися.

– Я… не надто полюбляю гострі приправи. Вона була моєю дружиною. Моєю царицею. Навіщо мені її труїти?

«Була, каже він. Вважає її мертвою.»

– Щиру відповідь маєте тільки ви, препишносте. А мені лишається гадати: чи не забажали ви привести на місце королеви іншу жінку? – Пан Барістан кивнув на дівчину, що боязко визирала з опочивальні. – Може, оту?

Цар навіженими очима роззирнувся навколо.

– Її?! Та вона ніхто. Постільна рабиня. – І здійняв руки вгору. – Перепрошую, обмовився. Не рабиня. Вільна жінка. Навчена дарувати втіху. Навіть цар має свої потреби, а вона… то не ваш клопіт, пане! Я б ніколи не завдав шкоди Даянерис. Ніколи!

– Ви закликали королеву скуштувати коників. Я сам чув.

– Я гадав, вони їй сподобаються! – Гіздахр ступив назад ще крок. – Гострі й солодкі водночас!

– Гострі, солодкі та отруйні. На власні вуха я чув, як ви наказували бійцям у ямі вбити Дрогона. Щосили волали до них.

Гіздахр облизнув губи.

– Чудовисько жерло Барсенину плоть. Дракони їдять людей. Він убивав, палив…

– Людей, які хотіли завдати шкоди вашій цариці. Синів Гарпії, найпевніше. Ваших друзів.

– Ні, не друзів!

– Це ви так кажете. Але коли ви наказали їм припинити вбивати, вони припинили. Навіщо їм це робити, коли ви не один з них?

Гіздахр заперечливо затрусив головою, але цього разу нічого не відповів.

– Скажіть правду, – спитав пан Барістан, – чи кохали ви її хоч колись, хоч трохи? Або хіть до влади та корони заступила вам усе?

– Хіть? Ви ще смієте казати мені про хіть? – Цар скривив рота у гніві. – О так, я жадав корони… але й наполовину не так палко, як вона жадала свого сердюка. Може, то її любий полковник хотів отруїти царицю за те, що зрештою піймав з нею облизня? А якби коників з’їв я, ото був би йому подаруночок!

– Дааріо – вбивця, але не отруйник. – Пан Барістан підступив ближче до царя. – То ви Гарпія чи ні?

Цього разу він поклав руку на маківку меча при поясі.

– Кажіть правду. Обіцяю вам за неї чисту і швидку смерть.

– Ви геть знахабніли, лицарю, – мовив Гіздахр. – Ваші запитання мені вже в печінках сидять, і ви самі теж. Вас увільнено від служби при моєму дворі. Залиште Меєрин негайно, і вам дозволять жити.