Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 82 страниц)

– Ви бачили, як ми пройшли скрізь дичаків. – Пан Юстин відкинув з чола кучерик білявого волосся. – Карстарки присяглися приєднатися до нас при Жахокромі. А ще ми маємо своїх власних дичаків – три сотні чоловіків, здатних тримати зброю. Князь Гарвуд перелічив їх, поки вони йшли крізь браму. Їхні жінки теж уміють битися.

Станіс зиркнув на нього зневажливо.

– Але не за мене! Я не потерплю вдовиного виття на п’ятах мого війська. Жінки залишаться тут разом зі старими, малими та пораненими. І слугуватимуть заручниками вірності своїх чоловіків та батьків. Дичаки підуть у передньому загоні війська. А очолить їх магнар з власною старшиною. Проте спершу їх треба озброїти.

«Він хоче накласти руки на нашу зброярню, – усвідомив Джон. – Харчі та одяг, земля та замки, а тепер і зброя. Він дедалі глибше затягує мене у свої справи.» Слово – то, певно, ще не меч. Але ж меч – то вже меч.

– Я можу знайти три сотні списів, коли треба, – неохоче відповів Джон. – Шоломів теж, якщо згодяться старі, пом’яті та руді від іржі.

– Обладунки? – запитав магнар. – Панцири? Кольчуги?

– Коли загинув Донал Нойє, ми втратили нашого зброяра.

Решту Джон лишив недоказаною. «Якщо дати дичакам ще й обладунки, небезпека для царини людей подвоїться.»

– Вистачить і вивареної шкіри, – мовив пан Годрі. – А після першої ж битви уцілілі зможуть обдерти мертвих.

«Ті нечисленні, що виживуть.» Якщо Станіс поставить вільний нарід у передній загін, більшість загине одразу ж.

– Напевне, пити з черепа Манса Розбишаки – то буде втіха для Морза Умбера. Але дивитися, як його землею крокують дичаки – навряд. Вільний нарід набігає на Умберів од світанку часів, перетинаючи Тюленячу затоку задля золота, овець та жінок. Одна з викрадених була рідна донька Ґавиного Харчу. Лишіть дичаків тут, ваша милосте. Якщо ви візьмете їх із собою, то лише повернете батькових значкових проти себе та своєї справи.

– Схоже, значкові вашого батька в кожному разі не в захваті від мене та моєї справи. Мушу припустити, вони дивляться на мене як на… як ви там мене назвали, воєводо Сніговію? «Черговим приреченим самозванцем»?

Станіс вирячився на мапу. Довгу мить у тиші нічого не було чутно, крім скреготу зубів короля.

– Вийдіть звідси! Усі. Воєводо Сніговію, ви лишіться.

Раптове й рішуче вигнання не надто сподобалося Юстинові Масею, але він не мав іншого вибору, крім посміхнутися і вийти. Горп вийшов слідом, змірявши Джона вагомим поглядом. Клейтон Саж перехилив кухля і щось буркнув Гарвудові Зрубу; молодший за нього лицар зареготав. У сказаному Джонові почулися слова «цього хлопчиська». Саж із себе був лише заплотний лицар, дебелий та простацький у звичаях, і в оточенні короля опинився примхою долі. Останнім зі світлиці пішов Торохкало; при дверях він подарував Джонові блазенський уклін, вишкіряючись на всі свої гнилі поламані зуби.

Скидалося, що слово «усі», вимовлене королем, не стосувалося пані Мелісандри. «Його червоної тіні.» Станіс покликав Девана, щоб налив іще води з лимоном, а коли кухоль наповнився, випив із нього і мовив:

– Горп та Масей заміряються на столець твого батька. Масей хоче ще й дичацьку принцесу. Колись він служив моєму братові Роберту зброєносцем і від нього набрався хіті до жіночої плоті. Горп теж би взяв Валу собі за дружину, якби я наказав, але його хіть – головне до битви. Зброєносцем він мріяв про біле корзно, але Серсея Ланістер заперечила, і Роберт йому відмовив. Мабуть, мав рацію. Пан Річард надто вже кохається у різанині. Кого б ти хотів бачити князем на Зимосічі, Сніговію? Бабія чи різника?

Джон відповів:

– Зимосіч належить за правом моїй сестрі Сансі.

– Я вже чув більше, ніж досить, про ясну пані Ланістер та її право на стіл Зимосічі. – Король відставив кухля убік. – Ти міг би привести північ у моє підданство. Значкові твого батька ринули б наввипередки під корогви сина Едарда Старка – ба навіть той із них, що своє сало вже й на коня не посадить. Біла Гавань дала б мені джерело запасів та безпечну криївку, де б я міг відсидітися в разі потреби. Ще не пізно виправити твою дурість, Сніговію. Стань на коліно, поклади мені до ніг свого байстрюцького меча і підведися Джоном Старком, князем на Зимосічі та Оборонцем Півночі.

«Скільки разів я мушу йому відмовляти одними й тими самими словами?»

– Мій меч за присягою належить Нічній Варті.

Станіс гидливо скривився.

– Твій батько був такий самий упертий. Це в нього називалося «честь». Що ж поробиш – честь має свою ціну, і князь Едард на своє лихо її дізнався. Якщо тебе втішить, і Горпові, і Масеєві не судилося бачити того, чого бажалося. Я радше віддам Зимосіч Арнольфові Карстарку. Він хоча б добрий північанин.

– Північанин, так. – «Ліпше Карстарк, ніж Болтон чи Грейджой» – сказав собі Джон, але не надто зрадів. – Із тих північан, що покинули мого брата перед лицем ворога.

– Після того, як твій брат стяв голову князеві Рікарду. Арнольф тоді перебував за тисячі верст звідти. Він має у собі старківську кров. Кров Зимосічі.

– Так само, як половина шляхетних домів півночі.

– Ті доми не стали на мій бік і не склали присяги.

– Арнольф Карстарк – зігнутий роками старий. Навіть замолоду він ніколи не був таким славетним воїном, як князь Рікард. Тягарі та негаразди військового походу можуть його вбити.

– Він має спадкоємців! – невдоволено буркнув Станіс. – Двох синів, шістьох онуків, кількох доньок, здається. Якби від Роберта народилися законні сини, багато з нині мертвих досі ходили б землею.

– І все ж вашій милості краще б повелося з Морзом Ґавиним Харчем.

– Подивимося у Жахокромі.

– То ви хочете все-таки напасти на замок?

– Незважаючи на те, що мене відрадив сам великий Сніг-воєвода? Так, хочу. Горп і Масей занадто честолюбні, але мають рацію. Я не можу сидіти без діла, поки зірка Руза Болтона сходить, а моя згасає. Я мушу вдарити і показати півночі, що мене досі варто боятися.

– Серед бачених пані Мелісандрою у вогні прапорів не було водяника Мандерлі, – мовив Джон. – Якби ви мали підтримку Білої Гавані та лицарів князя Вимана…

– «Якби» – слово для дурнів. Ми нічого не чули від Давоса. Може, він навіть не дістався Білої Гавані. Арнольф Карстарк пише, що на вузькому морі буяють страшні шторми. Хай так. Я не маю часу ані плакати, ані покладатися на примхи гладуна, що вже й на коня не сяде. Мушу вважати Білу Гавань для себе втраченою. А без сина Зимосічі на моєму боці останнім моїм сподіванням лишається здобути північ силою зброї. Задля цього я мушу вирвати сторінку з книги життя мого брата… хай навіть Роберт жодної не прочитав і тим більше не написав. Я мушу завдати ворогам смертельного удару раніше, ніж вони дотямлять, що на них напали.

Джон зрозумів, що всі його слова були марні. Станіс зібрався узяти Жахокром або загинути при спробі. «Нічна Варта не втручається у чвари королівств» – мовив у голові голос, але інший відповів: «Станіс б’ється за добро королівства, а залізняки – за здобич та невільників».

– Я знаю, де вашій милості узяти ще людей. Віддайте мені дичаків, і я охоче розкажу вам, де і як.

– Я віддав тобі Торохкала. Задовольнися ним.

– Я хочу всіх.

– Дехто з твоїх власних присяжних братчиків пробує мене переконати, що ти сам – наполовину дичак. Чи це правда?

– Для вас вони лише м’ясо, дрова для сокири. Я знайду їм краще застосування на Стіні. Віддайте їх мені на мою ласку, і я покажу вам, де шукати перемогу… і людей теж.

Станіс почухав собі потилицю.

– Ти торгуєшся, наче тітка на базарі за оселедця, Снігу-воєводо. Невже Нед Старк нарядив тебе від якоїсь риболовки? Про скількох людей ти кажеш?

– Про дві тисячі. Можливо, три.

– Три тисячі?! Що ж то за люди?

– Гордовиті. Вбогі. Ущипливі, коли чіпають їхній гонор, але бійці люті та уперті.

– Молися, щоб це не були якісь байстрюцькі хитрощі. Чи зміняю я три сотні бійців на три тисячі? Авжеж зміняю, бо ж не дурний на всю голову. А якщо я лишу на тебе ще й нашу принцесу, чи даси ти мені слово, що не відпустиш її від себе?

«Вона ніяка не принцеса.»

– Якщо така воля вашої милості.

– Чи мушу я почути твою присягу перед деревом?

– Ні.

«Та він жартує, абощо?» Про Станіса ніколи не можна було сказати напевне.

– Тоді згода. І де ж ці твої люди?

– Ви знайдете їх тут.

Джон простяг обпечену руку над мапою, на захід від королівського гостинця і на південь від Дарунку.

– У тих горах? – підозріливо перепитав Станіс. – Я не бачу тут на мапі жодного замку. Ані шляхів, ані містечок, ані навіть сіл.

– Пан батько колись казали: мапа – то одне, а земля – то інше. У високих долинах та на гірських полонинах упродовж тисяч років живуть роди людей зі своїми ватажками та старійшинами. Ви б назвали їх дрібними панами чи князьками, та вони між собою не беруть титулів. Захисники честі родів б’ються велетенськими обіручними мечами, посполиті родичі кидають каміння та лупцюють один одного дрючками з гірського ясену. Мушу сказати, то досить буйливе і немирне плем’я. Коли вони не ворогують між собою, то випасають отари, рибалять у Крижаній затоці та вирощують найміцніших коней у світі.

– І ти гадаєш, вони битимуться за мене?

– Якщо ви їх попрохаєте.

– То я мушу вижебрувати те, що моє за правом?

– Я сказав: попрохати, а не жебрати. – Джон забрав руку з-над мапи. – Надсилати туди листи – марна справа. Вашій милості доведеться поїхати особисто. Куштувати їхнього хліба та солі, пити їхнє пиво, слухати їхніх дударів, хвалити красу їхніх доньок і мужність синів – і тоді ви матимете їхні мечі. Гірські роди не бачили короля, відколи Торген Старк схилив коліна перед Завойовником. Ваш приїзд зробить їм честь. Але НАКАЖІТЬ їм битися за вас – вони перезирнуться та спитають: «Хто це такий? Він що, з себе короля ламає?»

– Про скільки родів йдеться?

– Десятків зо чотири, великих і малих. Кремінці, Вулі, Нореї, Лидоли… а як звоюєте на свій бік Старого Кремінця та Великого Цеберника, то й решта напевне піде за ними.

– Великого Цеберника?!

– Старійшину Вуля. Він має найбільше черево у всіх горах, і найбільше людей теж. Вулі здавна рибалять у Крижаній затоці, а дітей лякають, що як ті не слухатимуться, то їх заберуть залізняки. Але щоб їх дістатися, вашій милості доведеться подолати землі Нореїв. Вони живуть найближче до Дарунку і завжди були приязні до Варти. Я міг би дати вам провідників.

– Міг би? – Пильний Станіс нічого не проминав. – Чи даси?

– Дам. Вони вам знадобляться. І міцні конячки теж. Шляхи у тих краях мало відрізняються від козячих стежок.

– Козячих стежок? – Король звузив очі. – Я кажу, що мушу пересуватися якнайшвидше, а ти заганяєш мене на козячі стежки?!

– Коли Юний Дракон звоював Дорн, то проминув дорнійські вартові вежі на Кістяному шляху саме козячими стежками.

– Я цю казку теж знаю. Даерон надто розхвалив себе у своїй марнославній книжці. Ту війну виграли завдяки кораблям, а не козячим стежкам. Дубовий Кулак зламав опір Накоту і подолав половину Зеленокрівці, поки головна дорнійська потуга мулялася у Великокняжому Проході. – Станіс застукотів пальцями по мапі. – А чи не сповільнять моє пересування ті гірські князьки?

– Якщо й сповільнять, то бенкетами. Кожен намагатиметься перевершити гостинністю іншого. Панотець колись казали, що ніде так не напихалися за столом, як на гостині у гірських родів.

– За три тисячі вояків я вже якось переживу вищання їхніх дударів та куліш з казана, – буркнув король не надто вдоволено.

Джон обернувся до Мелісандри.

– А вам, мосьпані, щире застереження. У тих горах старі боги мають велику силу. Гірські роди не потерплять, щоб їхнім серце-деревам завдали образ.

Її, здавалося, його слова повеселили.

– О, не бійся, Джоне Сніговію, я не турбуватиму спокій ваших гірських дикунів з їхніми темними божками. Моє місце – тут, при тобі та твоїх хоробрих братчиках.

Цього Джон Сніговій чекав і бажав найменше у світі, та не встиг заперечити, як почув від короля:

– То куди ж ти радиш мені повести цих звитяжців, якщо не на Жахокром?

Джон зиркнув на мапу.

– На Жбир-у-Пущі. – Він постукав по мапі пальцем. – Якщо Болтон має намір битися з залізняками, те саме мусите робити й ви. Жбир – то звичайнісінький дитинець на пагорбі посеред дикого лісу, до якого неважко підібратися непоміченим. Дерев’яний замок, оточений земляним валом та палісадом з гострих кілків. Скрізь гори пересування буде повільним, так, зате ви зможете рухатися непоміченими і зненацька виникнути майже перед ворітьми Жбиру.

Станіс почухав підборіддя.

– Коли Балон Грейджой повстав уперше, я переміг залізняків на морі, де вони б’ються найлютіше. На суходолі, ще й застукавши зненацька… чом би й ні? Я ж здобув перемогу над дичаками та їхнім Королем-за-Стіною. Якщо мені вдасться розбити ще й залізняків, північ знатиме, що знову має короля.

«А я матиму тисячу дичаків, – подумав Джон, – з яких прогодую хіба що половину.»

Тиріон

«Соромлива діва» рухалася крізь туман подібно до сліпої людини, що намацує шлях у незнайомих помешканнях.

Септа Лемора молилася. Імла глушила її голос, ховала слова, стишувала звуки. Гриф міряв кроками чардак, тихо побрязкуючи кольчугою під своєю вовчою киреєю. Час від часу він торкався меча, мовби хотів пересвідчитися, чи є він при боці. Роллі Ходикачка штовхався жердиною з лівого краю, Яндрі – з правого. Ізілья тримала стерно.

– Не подобається мені тут, – пробурмотів Хальдон Півмаестер.

– Налякалися ріденького туману? – глузливо запитав Тиріон, хоча по правді, туман був зовсім не ріденький.

На носі «Соромливої діви» стояв Молодий Гриф із третьою жердиною, якою мав відштовхуватися від небезпек, що виникали назустріч. Попереду та позаду запалили ліхтарі, але туман стояв такий, що карлик із середини човна бачив лише пляму світла у повітрі перед очима і таку саму – за спиною. На нього поклали завдання стежити за жарівницею, підтримуючи вогонь, щоб не згас.

– Це незвичайний туман, Хугоре Схиле, – наполягала Ізілья. – Він смердить химороддю, і ти б знав, якби мав носа нюхати. Тут загубилося багато подорожніх: пірати, плавучі будинки, великі річкові галери. Відтоді вони блукають загублені у цьому мороці, шукають сонця і не можуть знайти, аж доки божевілля чи голод не забере їхні життя. Тут у повітрі літають духи, що не знають спокою, а під водою ховаються приречені на муки душі людей.

– Онде одна з них, – показав Тиріон.

Праворуч від човна з темних річкових глибин здіймалася назовні долоня, за розміром здатна вхопити і розчавити їхнє суденце. Над поверхнею витикалися лише кінчики двох пальців, та коли «Соромлива діва» пропливала повз, Тиріон побачив решту руки під мінливим водяним покровом, а глибше – бліде обличчя, обернуте догори. Хоча голос його лунав легковажно, на душі лежав тягар. Місця тут були недобрі, смерділи відчаєм та смертю. «Ізілья має рацію. Туман тут якийсь неприродний.» У тутешній воді зростало щось гидке і зле, труячи навколишнє повітря. «Не диво, що кам’яні люди божеволіють, живучи у цих краях.»

– Не треба жартувати, – застерегла Ізілья. – Шепітливі мертві ненавидять усе тепле та рухоме. Вони завжди шукають собі нових проклятих душ.

– Навряд чи вони мають саван, щоб пасував до такої крихітки, як я.

Карлик поворушив жарини коцюбою.

– Кам’яними людьми рухає не так ненависть, як голод. – Голос Хальдона Півмаестра лунав глухо – з-під накрученого на рота й носа жовтого шалика. – У цьому тумані не росте ніщо таке, що б здорова людина зважилася покласти до рота. Тричі на рік тріархи Волантису надсилають угору річкою галеру харчів. Але кораблі милосердя часто спізнюються, а деякі привозять більше ротів, ніж їжі для них.

Молодий Гриф мовив:

– Але ж у річці має бути риба.

– Я б не їла жодної рибки, узятої в цих водах, – відповіла Ізілья. – Нізащо б не їла.

– Добре було б і не дихати в цьому тумані, – додав Хальдон. – Нас оточує Гаринове Прокляття.

«Єдиний спосіб не дихати цим туманом – не дихати взагалі.»

– Гаринове Прокляття – це всього лише сіра лускачка, – зауважив Тиріон.

Прокляття часто нападало на дітей – над усе у вогких та холодних місцях. Заражена плоть твердішала, кам’яніла і лупилася тріщинами. Щоправда, Тиріон читав, що розвиток хвороби затримували кислі лимони, гірчичні припарки та гарячі купелі (так казали маестри) або піст, жертвоприношення і молитва (так твердили септони). Хвороба могла і минути, лишаючи юних жертв спотвореними, але живими. Маестри та септони погоджувалися, що діти, відмічені сірою лускачкою, вже не могли захворіти рідкіснішим, смертельним різновидом хвороби – як і її жахливою швидкою родичкою, сірою чумою.

– Кажуть, що винуватити слід вогкість, – додав він. – Погані випари у повітрі. Прокляття тут ні до чого.

– Загарбники теж не вірили, Хугоре Схиле, – мовила Ізілья. – Люди з Волантису та Валірії підвісили Гарина у золотій клітці й кепкували з нього, поки він закликав до своєї Матері знищити їх. Але вночі води піднялися і потопили усіх, і від того дня вони не знають спокою. Вони лежать там, під водою – ті, хто колись владарював над вогнем. Їхній холодний подих здіймається з мороку глибин і утворює цей туман, а плоть стала кам’яною, як їхні серця.

Пеньок Тиріонового носа люто засвербів, і він його почухав. «Може, стара має рацію. Місце тут справді поганюче. Почуваюся так, наче знову дивлюся на смерть батька в нужнику.» Напевне, і він би з’їхав з глузду, якби мусив решту днів життя сидіти у цьому сірому мороці, чекаючи, поки плоть і кістки остаточно обернуться на камінь.

Але Молодий Гриф, здавалося, не поділяв його похмурого настрою.

– Ану ж хай спробують нас зачепити! Ми їм тоді покажемо, з чого нас роблено!

– Нас роблено з крові та плоті за подобою Батька та Матері, – суворо відповіла септа Лемора. – Благаю тебе облишити порожні вихваляння. Погорда – то прикрий гріх. Кам’яні люди теж колись були погордливі, а Князь-у-Савані – найпихатіший за всіх.

Відблиск червоних жарин додав Тиріоновому обличчю барви.

– То Князь-у-Савані існує насправді? Чи це казка?

– Князь-у-Савані править цими туманами від Гаринових днів і донині, – відповів Яндрі. – Дехто каже: це сам Гарин, що повстав зі своєї водяної могили.

– Мертві не повстають, – рішуче заперечив Хальдон Півмаестер, – і жодна людина не живе тисячу років. Але Князь-у-Савані справді існує. Їх було вже зо два десятки. Коли один помирає, його місце посідає інший. Нинішній – колишній корсар з Василіскових островів, який вважав, що на Ройні можна узяти багатшу здобич, ніж на Літньому морі.

– А, я теж чув, – втрутився Качур, – та мені більше до смаку інша побрехенька. Кажуть, що цей не такий, як інші кам’яні люди, що колись він був мармуровим бовваном, аж одного дня сіра жінка вийшла з туману і поцілувала його вустами холодними, як лід.

– Годі! – мовив Гриф. – Замовкніть усі!

Септі Леморі перехопило подих.

– Що це було?!

– Де? – Тиріон не бачив нічого, крім туману.

– Щось рухалося. Я бачила рясиці на воді.

– Черепаха! – весело вигукнув принц. – Велике гризло, нічого більше.

Він виставив уперед жердину і відштовхнув човен від високого зеленого кам’яного шпилю.

Туман не припиняв чіплятися до човна і людей, вогкий та моторошно холодний. З сірого мороку вигулькнув затонулий храм; Яндрі та Качур налягли на жердини і повільно пройшли від носа до стерна, штовхаючись. Далі мандрівники проминули мармурові сходи, що змією витикалися з болота і закінчувалися зламаним краєм у повітрі. За ними неясно виднілися інші обриси: потрощені стовпи, безголові боввани, дерева з коренями, товщими за їхнє суденце.

– Це було найгарніше і найбагатше місто на всій річці, – мовив Яндрі. – Кройян, місто свят і веселощів.

«Надто багате, – подумав Тиріон, – надто гарне. Спокушати драконів завжди нерозумно.» Потонуле місто оточувало їх з усіх боків. Над головою пролетіла якась істота, плескаючи в тумані блідими шкірястими крилами. Карлик покрутив головою, намагаючись роздивитися, що воно таке, але істота зникла так само швидко, як і з’явилася.

Невдовзі в тумані попереду показалася пляма світла.

– Човен! – скричав голос за водою. – Хто ви такі?

– «Соромлива діва»! – загукав у відповідь Яндрі.

– «Синьовід»! Вгору чи вниз?

– Униз. Шкури та мед, пиво та сало.

– А ми вгору! Ножі, голки, мереживо, льон, пряне вино.

– Що чути зі старого Волантису? – гукнув Яндрі.

– Війна! – долетіла відповідь.

– Де? – закричав Гриф. – Коли?

– Почнеться на поворот року! – відповіли з туману. – Нієсос і Малакво дійшли згоди, і тепер слони показали смуги!

Голос стишився – човен потроху зникав удалині. Пляма світла зменшилася і пропала з очей.

– А чи розумно отак волати через туман до човна, якого ми навіть не бачимо? – запитав Тиріон. – Що як там пірати?

Досі з піратами їм щастило – човен прослизнув озером Чингал уночі, непомічений і недоторканий. Качур одного разу помітив коріб судна, про яке наполягав, що воно належить Уро Немитому. Але «Соромлива діва» була вище за вітром, і Уро – якщо то був Уро – не виявив до них цікавості.

– Пірати не заходять до Смутку, – мовив Яндрі.

– Смугасті слони? – пробурмотів Гриф. – Що ж це буде? Нієсос і Малакво змовилися? Але ж Іліріо заплатив тріархові Нієсосу стільки, що міг би купити його вісім разів з усіма бебехами!

– Золотом чи сиром? – докинув Тиріон.

Гриф розвернувся до нього.

– Якщо не вмієш різати туман своїм гострим язиком, то май ласку тримати його за зубами!

«Так, батечку, – трохи не відповів карлик. – Я мовчатиму. Дякую вам.» Він мало знав про волантинців, та йому здалося, що слони з тиграми мали поважну причину змовитися, коли йшлося про оборону від драконів. «Можливо, сирний король неправильно оцінив становище. Золотом можна купити людину, але вберегти її вірність – лише вогнем та залізом.»

Карлик знову поворушив жарини і дмухнув на них, щоб горіли яскравіше. «Ненавиджу оце. Ненавиджу туман, ненавиджу це місце. І від Грифа теж не в захваті.» Тиріон досі мав при собі отруйні гриби, які висмикнув з землі у садку Іліріо, і бували дні, коли він відчував нестерпну спокусу вкинути їх Грифові у вечерю. Біда полягала в тому, що Гриф майже нічого не їв.

Качур і Яндрі штовхали жердинами. Ізілья крутила стерно. Молодий Гриф відштовхнув «Соромливу діву» від зруйнованої вежі, чиї вікна витріщалися подібно до сліпих чорних очей. Вітрило над головою важко і безсило звисало зі щогли. Вода під човном глибшала, що вже й жердини не торкалися дна річки, але течія несла їх униз, куди треба, аж доки…

Тиріон побачив лише щось важке та велике, горбате та зловісне – воно поставало з річки, наче пагорб на порослому лісом острові або велика скеля, вкрита мохом, папороттю та клаптями туману. Коли «Соромлива діва» наблизилася, обриси проясніли. Коло води стояла дерев’яна фортеця – напівзогнила, вкрита заростями. Над нею стирчали вгору тонкі шпилі, деякі з них – зламані, наче списи розбитого війська. Вежі без дахів, обернуті до неба роззявленими пащами, з’являлися та зникали навколо. Повз човен спливали руїни палат і галерей, могутні примурки, мистецької роботи арки, стрункі стовпи, вишукані тераси та штучні печери…

Все у руїнах, все у спустошенні, все у занепаді.

Усюди ріс та розповзався товстий сірий мох, укриваючи впалі камені великими курганами, звисаючи довгими бородами з веж та стовпів. Чорні стебла вповзали до вікон, витикалися з дверей та проходів, звивалися угору високими кам’яними мурами. Туман ховав три чверті палацу від очей, але й того, що було видно з човна, вистачило Тиріонові, щоб зрозуміти: острівна споруда колись була удесятеро більша за Червоний Дитинець і разів у сто прекрасніша. Він знав тепер, де знаходиться.

– Це Палац Кохання, – промовив він стиха.

– Така була його ройнарська назва, – кивнув Хальдон Півмаестер, – та вже тисячу років його знають як Палац Смутку.

Руїна виглядала сумно, та ще гірше було знати, яка прекрасна та велична стояла вона колись, за часів давно минулих. «Тут колись лунав сміх, – подумав Тиріон. – Буяли яскравими квітами сади, водограї розсипали золото під сонцем. Отими сходами бігли ноги закоханих, а під тією розваленою банею поцілунками скріплювалися незліченні шлюби.» Думки його перекинулися на Тайшу – його пані дружину на такий короткий строк. «То все Хайме, – подумав він з мукою відчаю. – Він був моєю рідною кров’ю, моїм сильним старшим братиком. Коли я був малий, він приносив мені іграшки – обручі від барил, дерев’яні кубики, різьбленого лева. Він подарував мені першу маленьку конячку і навчив нею їздити. Коли він сказав, що купив тебе мені, я й не сумнівався. Та й з якого дива? Адже то був Хайме, а ти – лише дівчисько, яке зобразило, що їй сказали. Я боявся цього від початку – від твоєї першої посмішки в мій бік, від першого доторку до моєї руки. Мій власний батько не зумів мене полюбити. То як би зуміла ти, якщо не за золото?»

Крізь довгі сірі пальці туману Тиріон знову почув низьке тумкання туго напнутої тятиви, стогін князя Тайвина, коли стріла влучила йому нижче живота, ляскіт сідниць на кам’яному сідалі, куди батько впав помирати. «Туди, де шльондрам місце» – сказав він. «Але ж де це місце?» Тиріон понад усе хотів спитати його. «Де ж місце Тайші? Куди вона подалася?»

– Скільки нам ще терпіти цей туман?

– Ще година, і маємо вийти зі Смутку, – відповів Хальдон Півмаестер. – А далі матимемо веселу й легку подорож. За кожним поворотом у пониззі Ройни стоїть село. Навколо тягнуться сади, виноградники, поля пшениці, що золотиться під сонцем. Річкою ходять рибалки, у корчмах готують гарячі купелі й подають солодкі вина. Сельорис, Валісар, Волон Терис вважаються тут лише укріпленими городищами, та у Семицарстві були б містами, і серед найбільших. Гадаю, я…

– Попереду світло, – попередив Молодий Гриф.

Тиріон теж побачив його. «Синьовід, – подумав він, – чи ще якийсь човен.» Але звідкілясь знав, що помиляється. Ніс засвербів, і він заходився люто його чухати. «Соромлива діва» наближалася, світло яскравішало. Наче зірка в тумані, вона манила до себе, загадково виблискуючи вдалині. Та скоро вона розпалася на дві, тоді на три: нерівний рядок вогнів, що здіймалися з води.

– Міст Мрій, – назвав його Гриф. – На прогоні мосту завжди сидять кам’яні люди. Хтось почне при нашому наближенні скиглити та плакати, але навряд чи нас зачепить. Більшість кам’яних – слабкі створіння, незграбні, мляві, недолугі. Наприкінці життя всі вони втрачають рештки розуму, але саме тоді стають найнебезпечніші. Як буде треба, відганяйте їх смолоскипами. І в жодному разі не дозволяйте себе торкнутися.

– Вони нас, можливо, і не побачать, – зауважив Хальдон Півмаестер. – Туман приховуватиме нас, аж доки ми не досягнемо мосту. А тоді промчимо повз них – вони й не встигнуть нічого второпати.

«Кам’яні очі – сліпі очі» – подумав Тиріон. Він знав, що смертельний різновид сірої лускачки починається з кінцівок: спершу сверблячка на кінчиках пальців, почорніння нігтів на ногах, втрата чутливості. Потім оніміння переповзає на долоні, вище кісточок на ноги, плоть починає кам’яніти, холоднішати, шкіра нещасного набуває сірого відтінку, схожого на камінь. Тиріон чув, що від сірої лускачки є три надійних способи лікування: меч, сокира та м’ясницький ніж. Інколи відрубування вражених частин тіла зупиняло розповсюдження хвороби – та він знав, що не завжди. Багато людей віддавали у жертву одну ногу чи руку, а потім помічали, як починає сірішати друга. Тоді зникала остання надія. Коли скам’яніння сягало обличчя, людина зазвичай втрачала зір. Наприкінці хвороба оберталася всередину – на м’язи, кістки та решту всього, що є в людському тілі.

Міст попереду потроху виростав у очах. «Мостом Мрій» назвав його Гриф, але мрія виявилася потрощеною і зруйнованою. Світлі кам’яні арки збігали геть у туман, від Палацу Смутку до західного берега річки. Половина з них стояла зруйнована, прибита до землі вагою сірого моху, що лежав згори велетенськими купами; звивисті чорні лози повзли ними з води, наче товстелезні змії. Широкий дерев’яний прогін мосту прогнив наскрізь, але деякі з ліхтарів, що облямовували шлях, ще й досі жевріли, запалені. Коли «Соромлива діва» наблизилася, Тиріон побачив при світлі обриси кам’яних людей, що безладно мулялися навколо вогнів, наче мляві сірі метелики. Дехто був зовсім голий, інші – вдягнені у щось на кшталт саванів.

Гриф добув із піхов меча.

– Йолло, запали смолоскипи. А ти, малий, забирай Лемору вниз і сам ховайся там.

Молодий Гриф кинув на батька упертий погляд.

– Лемора сама знає, де ховатися. А я залишуся тут.

– Ми присягалися захищати тебе, – тихо промовила Лемора.

– Мене не треба захищати. Я пораюся з мечем незгірш Качура. Я сам уже наполовину лицар!

– А на іншу половину – малий хлопчина, – відповів Гриф. – Роби, що наказано. Мерщій!

Юнак стиха вилаявся і жбурнув свою жердину на чардак. У тумані стукіт породив дивне відлуння – якусь хвилину здавалося, що жердини сиплються з неба і падають навколо них.

 – Чому це я мушу тікати і ховатися? Хальдон лишається нагорі, Ізілья теж. Ба навіть Хугор!

– Еге ж, – відповів Тиріон, – але ж я на зріст невеличкий і легко сховаюся хоч би за качку.

Він устромив півдесятка смолоскипів у вугілля жарівниці й дочекався, щоб зайнялося просякле олією ганчір’я. «Не витріщайся у вогонь» – сказав він подумки сам собі. Адже вогонь робить сліпим у темряві.

– Але ж ти карлик!… – з гіркотою вигукнув Молодий Гриф.

– Ой, викрили мою таємницю! – вишкірився Тиріон. – Так, я на зріст менший за половинку Хальдона. І моя смерть – як блазня пердь: чи сміх, чи гріх, а всім начхати.

«А найбільше – мені.»

– Що ж до тебе… ти є все.

– Карлику, – мовив Гриф, – я тебе застерігав…

З туману пролунав скорботний лемент – високий, тремтливий, ледве чутний. Лемора обернулася, здригаючись.

– Рятуй нас, Седмице!

Зруйнований міст лежав попереду за якісь два сажні. Навколо його підпорних стовпів вода вирувала піною, наче з рота навіженого безумця. За сорок стоп угорі під миготливим ліхтарем стогнали та бурмотіли кам’яні люди. Більшість із них звернули на «Соромливу діву» не більше уваги, ніж на колоду в воді. Тиріон міцніше стиснув смолоскипа і раптом помітив, що затамував подих. І ось вони опинилися під мостом; з обох боків стояли білі стіни з важкими сірими запонами сірої мшеді, навколо човна сердито крутилася піна. Одну мить здавалося, що човен зараз вріжеться у підпору праворуч, але Качур щосили уперся жердиною, відштовхнув суденце на середину проходу, і ще за кілька ударів серця вони попливли рівно та безперешкодно.

Тиріон не встиг і видихнути, як Молодий Гриф ухопив його за плече.

– Що ти таке кажеш? Я є все? Що ти маєш на увазі? Чому це я – все?

– Ну, – відповів Тиріон, – якби кам’яні люди ухопили Яндрі, Грифа чи нашу чарівну Лемору, ми б належно їх оплакали і рушили далі своїм шляхом. Але якщо втратити тебе, то вся пригода стає безглуздою, а цілі роки, що сирний король і євнух витратили на гарячкове плетіння задумів та змов, вважай, змарновано… хіба не так?