Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 82 страниц)

– Хто там?

– Нахаріс. «Буревісники» повернулися до міста.

«Дааріо.» Серце її тьохнуло в грудях.

– А чи давно… коли він… ?

Слова ніяк не йшли з вуст. Але пан Барістан усе зрозумів.

– Ваша милість були зі жрицею, коли він прибув. Я знав, що ви наказали вас не турбувати. Новини полковника почекають до ранку.

– Ні! – «Як я зможу заснути, знаючи, що мій полковник поруч?» – Скажіть, хай заходить негайно. І ще… ви мені сьогодні не знадобитеся. Дааріо мені досить для безпеки. Скажіть Іррі та Джихікі, якщо ваша ласка, хай вони прийдуть. І Місандеї теж.

«Мені треба перевдягтися. Причепуритися. Щоб виглядати вродливою.» Саме так вона і сказала служницям, коли ті з’явилися.

– Що ваша милість хочуть одягти? – запитала Місандея.

«Зоряне світло і морську піну, – подумала Дані, – найлегше пасмо шовку, щоб лишило ліву грудь голою на жадібний спогляд Дааріо. І квіти у волосся.» Коли вони стрілися уперше, полковник приносив їй квіти щодня, протягом усього шляху від Юнкаю до Меєрину.

– Принеси сіру лляну сукню з перлами на стані. І шкуру білого лева.

Вона завжди почувалася безпечніше, загорнута у подаровану Дрого шкуру.

Даянерис прийняла полковника на терасі, усівшись на різьблену кам’яну лаву під грушею. В небі над містом плавав півмісяць із почтом у тисячі зірок. Дааріо Нахаріс увійшов перехильцем, пружним недбалим кроком. «Та він і стоїть тим самим перехильцем.» На полковникові були смугасті штани, заправлені у високі чоботи лілової шкіри, біла шовкова сорочка, виплетена з золотих кілець камізелька без рукавів. Розгалужена на тризуб борода була теж лілова, хвацькі вуса визолочені, довгі кучері пофарбовані навпіл обома кольорами. На одному стегні він носив вузький довгий кинджал, на іншому – дотракійський арах.

– Осяйна королево, – мовив він, – за моєї відсутності ви стали ще прекрасніші. Як така річ можлива?

Королева звикла до барвистої хвали, та чомусь від Дааріо милощі, хай які порожні, чулися інакше, ніж від Резнака, Цзаро або Гіздахра.

– Полковнику! Нам казали, ви добре прислужилися нашій справі у Лазарії.

«Як я за тобою скучила!»

– Ваш полковник живе, щоб служити своїй жорстокій цариці й королеві.

– Жорстокій?!

У очах Нахаріса мерехтіло місячне сяйво.

– Він мчить попереду решти своїх людей, аби лише побачити її обличчя якнайскоріше. І заради чого? Щоб мулятися під дверима, поки її милість їсть ягня з якоюсь висушеною, наче смоква, старою.

«Мені не казали, що ти тут, – подумала Дані, – бо інакше б я скоїла дурницю і послала по тебе негайно.»

– Я вечеряла з Зеленою Грацією. – Гіздахра краще було не згадувати. – Бо нагально потребувала її мудрої поради.

– А я маю лише одну нагальну потребу: мою Даянерис.

– Наказати подати їжі? Ви, напевне, голодні.

– Не їв два дні, та коли стою тут, мене живить розкіш вашої краси.

– Моя краса не наповнить ваш живіт. – Дані зісмикнула з дерева грушу і кинула йому. – З’їжте!

– Якщо така воля моєї цариці.

Він укусив грушу, зблиснувши золотим зубом. Сік потік у лілову бороду. Дівчина у Дані так палко хотіла його поцілувати, що аж боліло. «Його цілунки будуть шорсткі й жорстокі, – сказала вона собі, – і він не послухає, коли я закричу або накажу йому спинитися.» Але королева і цариця у ній знала, що так чинити нерозумно.

– Розкажіть про свою подорож.

Дааріо недбало знизав плечима.

– Юнкайці вислали якихось найманців затулити нам Хизайський прохід. Тих, що звуть себе «Довгими Списами». Ми наскочили на них уночі, загнали кількох у пекло. В самій Лазарії я мусив убити двох власних осавулів, що змовлялися вкрасти коштовні камені та золоту таріль, довірені мені царицею на подарунки для ягнятників. Інших перешкод не було, все обіцяне виконано.

– Скількох людей ви втратили у бою?

– Дев’ятьох, – відповів Дааріо, – але дванадцятеро «Довгих Списів» вирішили, що радше хочуть бути «Буревісниками», ніж трупами, тому нас прийшло на трьох більше, ніж пішло. Я їм сказав, що вони проживуть довше, якщо битимуться за драконів, а не проти них, і вони побачили в моїх словах рацію.

Дані відчула осторогу.

– То можуть бути юнкайські шпигуни.

– Для шпигунів вони надто тупі. Ви їх не знаєте.

– Ви теж. Невже ви їм довіряєте?

– Я всім своїм людям довіряю. Ось настілечки. – Він виплюнув зернятко і посміхнувся з її підозр. – Може, принести вам їхні голови? Принесу, якщо накажете. Одна голова – лиса, дві мають коси, одна фарбує собі бороду в чотири кольори. Який шпигун носитиме таку бороду, питаю я вас? Пращник може підбити каменем мушине око за сорок кроків, бридка пика добре ладнає з кіньми, але якщо моя цариця каже, що вони мусять померти…

– Я цього не казала! Я лише… наглядайте за ними, більше нічого я не прошу. – Вона відчула себе дурепою, кажучи так. Вона завжди почувалася трохи дурепою поруч із Дааріо. «Незграбне дівча, недолуге розумом. Що він має про мене думати?»

І змінила предмет розмови.

– То ягнятники надішлють нам харчі?

– Збіжжя, моя царице, прийде Скахазадханом у шкутах, а інші харчі – караванами через Хизай.

– Скахазадханом не прийде. Річку нам зачинили. І море теж. Ви побачите кораблі у затоці. Карфійці розігнали третину наших рибальських човнів і полонили ще третину. Решта боїться вийти у море. Торгівлю, яка ще животіла, припинено зовсім.

Дааріо викинув хвостик від груші.

– Карфійці мають у жилах молоко замість крові. Покажіть їм драконів, і вони кинуться навтьоки.

Але Дані не хотіла говорити про драконів. Селяни досі приходили до її двору з обпаленими кістками і скаржилися на зниклих овець, хоча Дрогон до міста не повернувся. Хтось казав, що бачив його на північ від річки, над травами Дотракійського моря. Внизу в ямі Візеріон розірвав один із ланцюгів; вони з Раегаром ставали шаленіші з кожним днем. Неблазні розповіли, що одного дня залізні двері запашіли червоним жаром, і цілий день ніхто не зважувався їх торкатися.

– Астапор теж сидить у облозі.

– Це я знав. Один із «Довгих Списів» прожив досить довго, щоб розказати, як у Червоному Місті люди жеруть один одного. Сказав, що Меєрин скоро поділить їхню долю. Я вирізав йому язика і згодував жовтому собаці. Пес ніколи не з’їсть язика брехуна. Коли жовтий пес з’їв язика, я зрозумів, що полонений казав правду.

– У моєму місті теж точиться війна. – Вона розповіла йому про Синів Гарпії та Мідних Звірів, про кров на цеглі. – Мої вороги усюди – ззовні та всередині.

– То нападіть! – негайно відповів він. – Людина, оточена ворогами, не може захищатися. Сокира вразить її у спину, поки вона відбиватиме удар меча у груди. Ні, так не годиться. У оточенні багатьох ворогів треба обрати найслабшого, вбити його, потоптати конем його тіло і втекти.

– Куди ж мені тікати?

– У моє ліжко. У мої обійми. У моє серце.

Руків’я араха та кинджала Дааріо були зроблені у подобі розпусних оголених жінок зі щирого золота. Він попестив їх великими пальцями у особливо зухвалий спосіб, посміхаючись просто до королеви.

Дані відчула, як їй до обличчя прилинула кров – наче це її він так відверто пестив. «Якщо я потягну його до ліжка – чи завважить він і мене за розпусницю? – міркувала вона, водночас знаючи, що нічого так не хотіла б, як стати його розпусницею. – Ні, не треба мені бачити його на самоті. Він надто небезпечний, коли так близько до мене.»

– Зелена Грація вважає, що цариця мусить мати гіскарського царя, – мовила вона, зашарівшись. – Наполягає на моєму одруженні з вельможним Гіздахром зо’Лораком.

– Отим? – гигикнув Дааріо. – Чому не з Сірим Хробаком, якщо вже вам закортіло мати у ліжку євнуха? Ви справді хочете собі такого царя?

«Я хочу тебе.»

– Я хочу миру. Я дала Гіздахрові дев’яносто днів на припинення різанини в місті. Якщо він упорається, я візьму його за чоловіка.

– Візьміть за чоловіка мене. Я впораюся за дев’ять.

«Ти ж знаєш, я не можу» – мало не вимовила Дані вголос.

– Ви боретеся з тінями, а мусите боротися з людьми, що їх відкидають, – правив Дааріо далі. – Убийте їх і заберіть їхні статки, кажу я вам. Прошепотіть свою волю, і Дааріо складе вам купу їхніх голів, вищу за цю піраміду.

– Якби ж я знала, хто вони такі…

– Цхак, Пахл, Мерек. Ці та інші. Великі Хазяї. Кому ще бути?

«А ти зухвалий. І спраглий до крові.»

– Ми не маємо доказів, що це їхніх рук справа. Хочете, щоб я дарма нищила власних підданих?

– Ваші власні піддані охоче знищать вас.

Дааріо так довго мандрував далекими шляхами, що Дані вже й забула, який він із себе. Сердюцький норов зрадливий і перемінливий – нагадала вона собі. «Примхливий, легковажний, безжальний. Він ніколи не виросте над тим, ким він є. З таких не робляться царі та королі.»

– Піраміди міцні, – мовила вона. – Узяти їх приступом можна лише за великий кошт. А щойно ми нападемо на одну, як проти нас повстануть інші.

– То виманіть їх назовні з пірамід на якусь нагоду. Приміром, на весілля. Чом би й ні? Пообіцяйте свою руку Гіздахрові, усі Великі Хазяї прийдуть подивитися на ваше одруження, і коли вони напхаються до Храму Грацій, випустіть на них нас.

Дані скривилася від огиди. «Він чудовисько. Безстрашне і рішуче, але чудовисько.»

– Чи не плутаєте ви мене з астапорським царем-різником?

– Краще бути різником, ніж м’ясом. Усі царі й королі – різники. Хіба цариці й королеви якісь інакші?

– Та, що перед вами – інакша.

Дааріо стенув плечима.

– Більшість цариць не мають іншого хисту, ніж зігрівати своїм царям постіль і лупити їм синів, як квочки. Коли вам люба така доля, то йдіть собі за Гіздахра.

У ній спалахнув гнів.

– Ви забулися, хто я така?

– Ні. А ви?

«За таке нахабство Візерис відтяв би йому голову.»

– Я – кров дракона. Не смійте повчати мене! – Дані підвелася, левова шкура впала з її плечей додолу. – Негайно залиште мене!

Дааріо подарував їй глибокий вишуканий уклін.

– Живу, щоб служити вам.

Коли він пішов, Даянерис знову покликала до себе пана Барістана.

– Я хочу, щоб «Буревісники» повернулися у поле.

– Перепрошую, ваша милосте? Але ж вони щойно прибули…

– Хочу, щоб їх тут не було! Хай пильнують околиці юнкайських земель і захищають каравани з Хизайського проходу. Віднині Дааріо доповідатиме вам. Шануйте його, як належить за званням і станом, стежте, щоб йому та його воякам добре і вчасно платили. Але за жодних обставин не пускайте в мою присутність.

– Слухаю волю вашої милості.

Тієї ночі вона не могла заснути, лише перекидалася і крутилася у ліжку. Потім зважилася навіть покликати Іррі, сподіваючись розрадитися її пестощами, але невдовзі відштовхнула юну дотракійку. Іррі була мила, приязна, лагідна і покірна… але вона не була Дааріо.

«Що я наробила? – думала вона, скрутившись бубликом у порожньому ліжку. – Я так довго чекала на його повернення. І ось вигнала геть.»

– Він зробив би з мене чудовисько, – прошепотіла вона, – криваву царицю.

Але потім їй пригадався Дрогон і дракони у ямі. «На моїх руках уже є кров. І на серці. Ми не такі вже різні, Дааріо та я. Ми обидва – криваві чудовиська.»

Зниклий князь

«Де він швендяє? Чому так довго?» – питав себе Гриф, міряючи кроками чардак «Соромливої діви». Невже вони втратили Хальдона так само, як Тиріона Ланістера? Чи не схопили його волантинці? «Хоч би Качур з ним пішов.» Самому Хальдонові Гриф уже колишньої віри не йняв, відколи у Сельорисі той дозволив карликові накивати п’ятами.

«Соромлива діва» стояла на припоні коло однієї з найпоганючіших ділянок довгого і безладно облаштованого річкового берега між старим човном-плотом, що не відвалював од пришибу вже багато років, та яскраво розцяцькованою мартоплясовою мавною. Мартопляси були жваві та галасливі, часто виголошували один одному бундючні промови з власних вистав і майже без упину пиячили.

День був спекотний, липкий – як усі, відколи вони залишили Смуток. Безжальне південне сонце заливало білим вогнем забитий кораблями берег коло Волон Терису; але спека була найменшою та найостаннішою з Грифових турбот. «Золота Дружина» стояла за п’ять верст на південь від міста, далеко північніше звідти, де він чекав її знайти. А на півночі від Волантису саме з’явився тріарх Малакво з п’ятьма тисячами піхоти та тисячею кінноти, щоб перетнути сердюкам шлях до гирла. Даянерис Таргарієн лишалася за цілий світ звідси, а Тиріон Ланістер… він міг бути де завгодно. Якби боги були ласкаві, Тиріонова потворна голова їхала б, відтята від тіла, півдорогою до Король-Берега. Та певніше за все, карлик сидів десь неподалік живий-здоровий, п’яний, як чіп, і вигадував якесь нове неподобство.

– Де того Хальдона лихо носить? – пожалівся Гриф пані Леморі. – Скільки треба часу, щоб купити трьох коней?

Вона стенула плечима.

– Хіба не безпечніше, мосьпане, поки що лишити хлопця на човні?

– Безпечніше – так. Розумніше – ні. Він уже дорослий чоловік, і це стежка, якою він народився простувати.

Гриф не мав настрою сперечатися. Йому обридло ховатися, обридло чекати, обридло берегтися і озиратися. «Я вже не маю часу для обережності.»

– Нам коштувало чималих зусиль ховати принца Аегона всі ці роки, – нагадала йому Лемора. – Я знаю, що йому настане час помити волосся і оголосити про свої права. Але ж не зараз. Тільки не перед табором найманців.

– Якщо Гаррі Стрікланд бажає йому зла, ховати принца на «Соромливій діві» – марна справа. Стрікланд має десять тисяч мечів під рукою. А ми маємо Качура. Аегон – уособлення всього, що можна чекати від принца і можновладця. Їм треба це побачити – Стрікландові та решті. Це ж власне військо принца.

– Власне, але куплене за гроші. Десять тисяч озброєних чужинців, а з ними обозники, табірні дівки… хто тільки не чіпляється у поході до таких загонів. Вистачить одного зловмисника, щоб покласти край усій нашій справі. Якщо голова Хугора варта княжого титулу, скільки, гадаєте, заплатить Серсея Ланістер за законного спадкоємця Залізного Престолу? Ви не знаєте цих людей, мосьпане. Минуло більше десятка років, відколи ви востаннє ходили у похід під прапором «Золотої Дружини». До того ж ваш старий приятель мертвий.

«Чорносерд, друже мій любий…» Милош Тойн аж буяв життям востаннє, коли Гриф його бачив. Важко було визнати, що його більше нема на світі. «Золотий череп на жердині та Галайда Гаррі Стрікланд замість нього на чолі.» Він знав, що Лемора має рацію. Байдуже, хто були їхні батьки й діди на Вестеросі перед вигнанням… зараз у «Золотій Дружині» служили сердюки, а сердюкам вірити не можна. Та все ж…

Минулої ночі він знову бачив сон про Камінний Септ. Сам-один, з мечем у руці, він бігав від будинку до будинку, вибиваючи двері, збігаючи сходами, стрибаючи з даху на дах. А у вухах калатали віддалені дзвони. Басовите спижеве бумкання, срібні переспіви озивалися у нього в голові; мішанина звуків гучнішала, зводила з розуму, аж нарешті почало здаватися, що голова зараз лусне.

Від Битви Дзвонів минуло сімнадцять років, але передзвін і досі зав’язував йому кишки у вузол. Віддавна усіма вважалося, що справа престолу була програна, коли принц Раегар загинув від удару Робертового келепа на Тризубі. Але битви на Тризубі зовсім не сталося б, якби грифон зумів запопасти оленя ще там, у Камінному Септі. «Дзвони проспівали того дня за нами усіма. За Аерисом та його королевою, за Елією Дорнійською та її маленькою донечкою, за кожним чесним воїном і порядною жінкою Семицарства. І за моїм срібним принцом.»

– Спершу ми мали намір розкрити особу принца Аегона тільки тоді, коли досягнемо королеви Даянерис, – саме казала Лемора.

– Тоді ми ще гадали, що дівчина скоро рушить на захід. Наша драконова королева спалила той намір на попіл. Завдяки одному жирному йолопові з Пентосу ми вхопили драконицю за хвіст і обпекли пальці до кісток.

– Іліріо не міг знати, що дівчина обере залишитися у Невільницькій затоці.

– Як не знав і того, що король-жебрак помре молодим, а хал Дрого скоро піде в могилу за ним. Загалом з передбачень гладуна справдилося вельми небагато. – Гриф ляснув рукою в рукавиці по руків’ї меча. – Я багато років танцював під сопілку жирного йолопа, Леморо. І чи багато зиску ми з того бачили? Принц уже дорослий. Його час…

– Грифе! – голосно покликав Яндрі, перекрикнувши навіть мартоплясові дзвони. – Там Хальдон!

А й справді, то був він. Півмаестер рухався уздовж річки до початку пришибу і виглядав геть вимученим спекою. Піт лишив темні плями навколо пахв його легкої лляної ряси; на своєму довгому обличчі він мав той самий кислий вираз, як у Сельорисі, коли повернувся до «Соромливої діви» і розповів, що карлик здимів невідомо куди. Але зараз він вів у поводі трьох коней, а це було найголовніше.

– Приведіть хлопця, – наказав Гриф Леморі. – Подбайте, щоб був готовий.

– Як скажете, – похнюпилася септа.

«Як скажу, так і буде.» Він заприязнився до Лемори, та це не означало, що чекав од неї схвалення. Її доручення полягало у навчанні принца віровчення святої Седмиці – і вона упоралася. Проте скільки не молися, самими молитвами Залізний Престол не візьмеш. Це вже була Грифова справа. Колись він не справдив довіри принца Раегара. І не зрадить його сина, поки в тілі лишається хоч крапля життя.

Хальдоновим коням Гриф, роздивившись їх зблизька, не зрадів.

– Оце найкращі, яких ви зуміли знайти? – пробурчав він Півмаестрові.

– Авжеж, – роздратовано гиркнув Хальдон у відповідь, – і не питайте, скільки вони нам коштували! Відколи за річкою з’явилися дотракійці, половина мешканців Волон Терису раптом вирішила кудись помандрувати. Конятина, здатна триматися на ногах, дорожчає з кожним днем.

«Було б мені поїхати.» Після Сельорису він уже не мав колишньої довіри до Хальдона. «Дозволити карликові задурити собі голову отим його спритним язиком! Відпустити самого до бурдею і стовбичити на майдані, наче недоумок!» Хазяїн бурдею божився, що малого чоловічка повели геть під загрозою меча, але Гриф ще не остаточно повірив у його байку. Біс мав досить розуму, щоб змовитися з кимось про втечу. Його п’яний полонитель, про якого розповіли повії, міг бути найманим посіпакою. «Тут є частка і моєї вини. Після того, як карлик кинувся між Аегоном та кам’яним, я втратив пильність. А мав би врізати горло, ще коли його вперше побачив.»

– Гаразд, коні годяться, – примирливо мовив він до Хальдона. – Зрештою, табір стоїть за якісь п’ять верст на південь.

«Соромливою дівою» вони б дісталися туди навіть швидше, але Гриф не хотів зразу відкривати Гаррі Стрікландові правду про те, звідки вони з принцом узялися. Та й думка, як вони плюхатимуть чоботями у мілкій воді та видиратимуться слизьким берегом, його не тішила. Така поява личила пересічному сердюкові з сином, але не князеві з його принцом.

Коли хлопець виник із надбудови поруч із Леморою, Гриф ретельно роздивився його від голови до п’ят. Принц був оперезаний мечем та кинджалом, чорні його чоботи блищали, налощені, чорна кирея мала підбивку криваво-червоного шовку. Волосся йому помили, підстригли і знову пофарбували в темну блакить – і очі від того теж здавалися синіми. На шиї він мав три величеньких чотирикутних рубіни, підвішені на ланцюгу чорного заліза – то був дарунок від магістрата Іліріо. «Червоне і чорне. Кольори дракона.» Все виглядало добре, як і мало бути.

– Ти на вигляд справжній принц, – мовив Гриф хлопцеві. – Твій батько пишався б, якби тебе побачив.

Молодий Гриф пробіг пальцями крізь волосся.

– Мені вже в печінках ця синя фарба! Змити б її геть.

– Скоро змиєш.

Гриф теж охоче повернувся б до своїх кольорів, хоча його колись руде волосся вже посивіло. Він ляснув парубка по плечі й запитав:

– То що, рушаймо? Твоє військо чекає на свого принца.

– Мені подобається, як це звучить. Моє військо. – Обличчям хлопця майнула посмішка, проте негайно зникла. – Та чи справді вони мої? Це ж сердюки. Йолло застерігав мене нікому не довіряти.

– У цьому з ним важко не погодитися, – визнав Гриф.

Все могло бути інакше, якби полк досі очолював Чорносерд. Але Милош Тойн помер чотири роки тому, а Галайда Гаррі Стрікланд був людиною зовсім іншого штибу. Та хлопцеві цього, звісно, казати не можна. Карлик вже посіяв досить сумнівів у його юну голову.

– Не кожна людина є такою, якою здається, а принцові варто берегтися особливо… та якщо зайти цим шляхом надто далеко, недовіра отруїть тебе, оселить у душі гіркоту і боягузтво.

«Саме так сталося з королем Аерисом. Наприкінці навіть Раегар не міг заперечити очевидного.»

– Найкраще обирати середній шлях. Чекати від людей, щоб вони заслужили твою довіру відданою службою… та коли вже заслужать, винагороджувати їх щиро і щедро.

Хлопець кивнув.

– Я пам’ятатиму.

Принцові дали найкращого з трьох коней – чималенького мерина, кольором сірого, але дуже світлого, майже білого. Гриф і Хальдон їхали поруч на дещо менших конях. Дорога протягом версти тяглася на південь попід високими білими мурами Волон Териса, а тоді залишила місто позаду і побігла вздовж химерно покручених берегів Ройни крізь вербові гайки, повз макові поля і високий дерев’яний млин, чиї крила рипіли, обертаючись, наче старі кістки.

«Золота Дружина» знайшлася коло річки, коли сонце вже котилося униз на заході. Табір їхній схвалив би навіть Артур Дейн – щільно скупчений, добре опоряджений, зручний у захисті. Навколо було викопано глибокий рівчак з загостреними кілками всередині. Намети стояли шерегами, між ними лишалися широкі проходи. Коло річки влаштували нужники, щоб потік змивав людський послід. Конов’язі розташувалися на півночі, а далі коло води паслося зо два з половиною десятки слонів, висмикуючи очерет хоботами. Гриф схвально зиркнув на великих сірих тварин. «Нема у всьому Вестеросі бойового коня, щоб устояв проти отаких чудовиськ.»

Високі бойові корогви золототканої парчі віяли за вітром на високих жердинах, поставлених по всьому кордону табору. Під ними на чатах стояли і ходили озброєні та вдягнені у броню вартові, сторожко спостерігаючи за наближенням будь-кого. Гриф боявся, що полк за Гаррі Стрікланда спіткають лінощі та розпуста, бо новий полковник надто полюбляв шукати приязні товариства замість тримати суворий лад. Та скидалося, що побоювання не справдилися.

Біля воріт Хальдон щось мовив десятникові варти, і той вислав гінця по когось зі старшини. Той, хто з’явився на виклик, був саме такий бридкий, яким Гриф пам’ятав його востаннє: череватий незграбний здоровило, чиє зухвале сердюцьке обличчя вкривала сітка старих рубців. Праве вухо йому наче пес пожував, а лівого бракувало зовсім.

– Не кажи, Буйцвіте, що ти тут над кимось головуєш! – мовив Гриф. – Я гадав, «Золота Дружина» має гідність і пам’ятає звичаї!

– Гірше, сраколюбе! – буркнув Франклин Буйцвіт. – Мене ще й на лицаря висвятили.

Він ухопив Грифа за передпліччя, притягнув до себе в обійми, од яких трохи не затріщали кістки.

– А ти страшний, як козяча смерть, навіть для людини, що мертва вже дванадцять років. Синє волосся? Що за дурня? Коли Гаррі сказав, що ти скоро припхаєшся, я трохи не обісрався з несподіванки. Ти ба, і Хальдон тут! На пику, як завше, холодний, мов дірка здохлої хвойди. А ходить гордо, наче в сраку ратище запхав! Тебе я теж радий бачити.

Сердюк обернувся до Молодого Грифа.

– А це в нас хто? Мабуть…

– Мій зброєносець. Знайомся, хлопче – це Франклин Буйцвіт.

Принц привітав лицаря, кивнувши головою.

– Буйцвіт – прізвище байстрюцьке. Ви походите з Обширу.

– А чого ж ні! Моя мати була пралею у Сидрівці, аж раптом один із княжих синів її зґвалтував. То я, виходить, Фосовей брунатного яблука, чи щось таке. – Буйцвіт майнув їм рукою, щоб заходили до воріт. – Ходімо зі мною. Стрікланд скликав старшину до намету. Військова рада. Кляті волантинці струшують списами і питають про наші наміри.

Вояки «Золотої Дружини» мулялися ззовні своїх наметів: кидали кості, сьорбали з кухлів, відганяли мух. Грифові стало цікаво, скільки з них знають, хто він такий. «Авжеж небагато. Дванадцять років – довгий час.» Навіть ті, хто свого часу їхав у походах поруч із ним, можуть не впізнати вигнаного князя Джона Конінгтона з вогняно-рудою бородою у чисто голеному, вивітреному часом обличчі сердюка Грифа під синім волоссям. Наскільки було відомо більшості з них, Конінгтон спився на смерть у Лисі після вигнання з полку за безчесний вчинок – крадіжку з полкової скарбниці. Йому й досі муляла ця вимушено-ганебна брехня, але Варис наполягав на її необхідності.

– Нам не треба пісень про шляхетних і звитяжних вигнанців, – цокотів євнух своїм набридливим голосом. – Хто гине смертю хоробрих – того довго пам’ятають, а боягузів та п’яниць швидко забувають.

«Що євнух може знати про честь воїна?» Гриф погодився на євнухову оборудку заради добра для хлопця, але не почав її від того любити. «Хоч би дожити побачити малого на Залізному Престолі. Відтак Варис заплатить за свою зухвалість, і за всі інші образи теж. Отоді побачимо, кого швидше забудуть.»

Намет отаман-полковника було шито з золототканої парчі та оточено кільцем високих списів із визолоченими черепами на кінцях. Один із черепів був більший за інші та моторошно спотворений; під ним висів ще один, не більший за кулачок дитини. «Маелис Мерзенний та його безіменний брат.» Інші черепи один від одного різнилися мало, хіба що деякі були потріскані від ударів, що принесли смерть хазяям, а один мав підпиляні на вістря зуби.

– Котрий тут Милош? – мимоволі запитав Гриф.

– Онде наприкінці, – вказав Буйцвіт. – Чекайте. Я про вас оголошу.

Він прослизнув до намету, залишивши Грифа з роздумами та спогадами перед золотим черепом старого друга. За життя пан Милош Тойн був на обличчя бридкий, як гріх. Його уславлений пращур, темнавий та хвацький Теренс Тойн, про якого склали безліч пісень, мав таке прегарне обличчя, що й королівська коханка не встояла перед спокусою. Милош, навпаки, мав вуха, наче ручки дзбана, криву щелепу і найбільший ніс, бачений Джоном Конінгтоном за життя. Втім, коли він до тебе посміхався, ніщо з того не важило. Чорносердом його кликали за знак на щиті, але Милошеві припав до смаку натяк, що так красномовно проказувало його прізвисько.

– Отаманові на користь, коли його бояться – хоч друзі, хоч вороги, – зізнався він одного разу. – Мають мене за безжального горлоріза – то й нехай.

Насправді все було навпаки – воїн аж до кісток, Тойн був лютий у битві, але завжди правдивий у суді, батько своїм воякам, щедрий та милостивий до вигнаного князя Джона Конінгтона.

Смерть позбавила пана Милоша вух, носа і теплоти у посмішці – хоча сама посмішка лишилася, перетворившись на блискучий золотий вишкір. Шкірилися усі черепи на жердинах – навіть Лихого Булата на високому ратищі посередині. «Чого йому зуби шкірити? Він помер переможений і самотній, розчавлений поневіряннями у чужій землі.» На смертному ложі пан Аегор Водограй віддав свій уславлений наказ: виварити плоть із черепа, вмочити у розтоплене золото і нести на жердині перед полком, коли той перетне море, щоб повернути вигнанцям Вестерос. Його наступники наслідували приклад першого полковника.

Якби вигнання Джона Конінгтона обернулося інакше, він міг би стати одним із тих наступників. У полку він прослужив п’ять років, піднявся з лав вояцтва до почесного місця правиці Тойна. Якби він лишився, то найвірогідніше, після смерті Милоша саме його обрали б отаман-полковником замість Гаррі Стрікланда. Але Гриф не шкодував про обраний шлях. «Коли я повернуся на Вестерос, то не черепом на жердині.»

З намету виступив Буйцвіт.

– Заходьте!

Коли вони ввійшли, старшина «Золотої Дружини» підвелася з ослонів та похідних стільців. Старі приятелі привітали Грифа посмішками та обіймами, нові обличчя – стриманіше. «Не всі тут такі раді нас бачити, як показують.» За деякими з посмішок він відчував гострі ножі. Донедавна більшість із присутніх вірила, що Джон Конінгтон лежить собі тихо в могилі – поза сумнівом, дехто й досі був переконаний, що саме там місце людині, яка обікрала своїх братів по зброї. Втім, на їхньому місці Гриф почувався б так само.

Пан Франклин назвав імена. Чимало з сердюцьких очільників мали байстрюцькі прізвища, як і сам Буйцвіт: Водограї, Схили, Камінці. Хтось пишався – заслужено чи ні – іменами, що гучно гриміли у історії семи королівств Семицарства; Гриф нарахував двох Моців, трьох Пиків, Мулла, Мандригулю, Лотстона, двійко Коліїв. Не всі з них, вочевидь, були правдиві – у охочих найманих полках ти міг зватися, як тобі заманеться. Та байдуже, під справжнім ім’ям чи під вигаданим – сердюки не вміли жити без варварських розкошів на показ. Як багато їхніх братів по ремеслу, вони тягали власні земні статки просто на своїй особі: прикрашали мечі коштовними каменями, панцери – срібним і золотим карбом, вдягали важкі гривні на шиї та обручі на руки, тонкі шовки на спину, а на пальці – стільки золотих перснів, що вистачило б на викуп за вельможного князя. Кожен перстень позначав рік служби у «Золотій Дружині». Марк Мандригуля, у котрого на щоці побитого віспою обличчя зяяла яма – то його гарячим залізом позбавили рабської позначки – носив також ланцюг із золотих черепів.

Не всі у старшині походили з Вестеросу. Чорний Балак мав шкіру чорну, мов сажа, а волосся – біле, як молоко, прибув з Літніх островів і очолював полкових лучників ще з часів Чорносерда. На собі він мав неймовірно барвисту накидку з зеленого та жовтогарячого пір’я. Схожий на кощавий труп волантинець Горис Едорієн замінив Стрікланда на посаді полкового скарбника. На одне його плече було накинуто пардову шкуру; волосся червоне, мов кров, спадало на рамена масляними кучерями, хоча гостра борода була чорна. Очільник вивідачів та пластунів був Грифові незнайомий – лисенієць на ім’я Лисоно Маар із бузковими очима, біло-золотим волоссям та пухкими вустами, яким позаздрила б хвойда. З першого погляду Грифові навіть здалося, що то жінка – тим паче, що нігті його були фарбовані ліловим, а вуха обтяжували перли та аметисти.

«Привиди та облудники, – подумав Гриф, розглядаючи їхні обличчя. – Втікачі з забутих війн та придушених повстань, поплічники невдах і вигнанців, братство програної справи і втраченої величі, зганьблене та позбавлене спадку. Отаке я маю військо. Отаку ми маємо надію.»

І обернувся до Гаррі Стрікланда.

Галайда Гаррі мало чим скидався на воїна. Чолов’яга чималого обсягу в череві, з великою круглою головою, м’якими сірими очима та ріденьким волоссям, яке він розчісував на боки, щоб приховати невеличку лисину, Стрікланд сидів у табірному кріслі й мочив ноги у балійці солоної води.

– Даруйте, що не встаю, – мовив він замість привітання. – Перехід нас добряче втомив, а ноги в мене схильні до мозолів. Прокляття якесь, їй-бо.

«Не прокляття, а знак слабкості. Скиглиш, наче квола стара.» Стрікланди пов’язали свою долю з «Золотою Дружиною» від самого її заснування. Прапрадід Гаррі втратив землі, приєднавшись до Чорного Дракона у першому Повстанні Чорножара. «Чотири покоління щирого золота» – полюбляв вихвалятися Гаррі, ніби чотирма поколіннями вигнання і поразок варто було пишатися.