Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 71 (всего у книги 82 страниц)

Серсея

Останньої ночі свого ув’язнення королева геть не могла заснути. Щоразу, як вона заплющувала очі, голову їй наповнювали передчуття та хворобливі марення про прийдешній ранок. «Я матиму варту, – казала вона собі. – Вони відженуть юрбу. Нікому не дозволять торкнутися мене.» Принаймні у цьому її запевняв верховний горобець.

І все ж вона боялася. Того дня, коли Мирцела відпливала у Дорн – дня голодних бунтів – уздовж усього шляху стояли золотокирейники, але юрба прорвала їхні лави, розшматувала старого жирного верховного септона і півсотні разів зґвалтувала Лолису Стокварт. Якщо ота бліда, м’якотіла, недолуга істота розбудила у хамах тваринну хіть, бувши вдягненою з ніг до голови, то чого має чекати королева?!

Серсея зміряла кроками келію – нетерпляча, мов леви у клітці. Ті леви, що в її дитинстві жили у надрах Кастерлі-на-Скелі – спадок дідових часів. Вони з Хайме невпинно піддражнювали одне одного залізти в ту клітку, та лише вона одного разу зібрала досить мужності, щоб просунути руку крізь ґрати і торкнутися одного з великих жовто-брунатних звірів – сестра завжди-бо була хоробріша за брата. Лев обернувся до неї, витріщився величезними золотими очима, а тоді лизнув руку язиком шорстким, наче терпуг. А вона й не подумала відсмикнути долоню – аж доки Хайме не вхопив її за плечі та не відірвав од клітки.

– Тепер твоя черга, – сказала вона йому тоді. – Смикни його за гриву, коли не слабак.

«А він не смикнув. Це мені мав би належати меч, не йому.»

Вона крокувала туди й сюди босоніж, тремтячи під тонкою ковдрою, що огортала їй плечі – не могла дочекатися прийдешнього дня, надвечір якого все буде скінчено. «Невеличка прогулянка, і я вдома. Знову опинюся коло Томена, у власних покоях в Маегоровому Острозі.» Дядько сказав: це єдиний спосіб врятуватися. Але чи справді так? Вона вже не довіряла дядькові – не більше, ніж верховному септонові. «Було мені відмовитися. Наполягти на невинності й покласти усі надії на суд.»

Суд судом, але хіба довіриш судити себе Святій Вірі? Хай так чинить Маргерія Тирел – малій троянді суд Віри був начебто до смаку. Але Серсея не мала друзів серед септ і горобців, що юрмилися навколо цього нового верховного септона. Єдиною її надію був суд двобоєм, а для нього потрібен поборник.

«Якби Хайме не втратив правицю…»

Втім, то однак був глухий кут. Меч Хайме зник, а з ним і він сам – завіявся з тією Брієнною кудись річковим краєм. Королева мала знайти собі іншого поборника, бо інакше покута нинішнього дня видасться їй найменшою з турбот. Її вороги звинувачували її у зраді. Вона мала якось дістатися Томена, хай за яку ціну. «Він любить мене. Він не покине власну матір. То Джоф був упертий і свавільний, а Томен – слухняний хлопчик, хороший маленький король. Він зробить, що йому скажуть.» Якщо вона лишиться тут, то пропаде, а єдиним способом повернутися до Червоного Дитинця була покутна хода. Верховний септон був щодо цього непохитним, а пан Кеван відмовлявся навіть палець підняти проти нього.

– Сьогодні мені ніхто не зашкодить, – вимовила Серсея, коли вікно лизнуло перше вранішнє світло. – Болітиме лише моя гордість.

Слова забриніли їй у вухах порожнім видзвоном. «А може, Хайме ще приїде.» Вона уявляла, як він мчить верхи крізь вранішній туман, сяючи золотим обладунком у променях східного сонця. «Хайме, якщо ти хоч колись кохав мене…»

Коли по неї прийшли тюремники, попереду сунули септа Унела, септа Моела і септа Сколера, услід – чотири послушниці та дві сестри-мовчальниці. Вигляд мовчазних сестер у сірих рясах наповнив королеву раптовим жахом. «А ці тут навіщо? Невже мені час помирати?!» Адже мовчальниці дбали лише про мертвих.

– Верховний септон обіцяв, що мені не завдадуть шкоди!

– Так і буде.

Септа Унела кивнула послушницям. Вони принесли лужне мило, балію теплої води, ножиці й довгу пряму бритву. Від вигляду гострого заліза Серсея затремтіла. «Вони хочуть мене поголити. Ще трохи приниження – родзинку до вранішньої кулеші.» Але вона не подарує їм втіхи чути її благання. «Я – Серсея з дому Ланістер, левиця Скелі, законна королева усього Семицарства, правдива донька Тайвина Ланістера. А волосся… воно відростає.»

– Робіть свою справу, – мовила вона.

Старша з двох сестер-мовчальниць узяла ножиці. То була досвідчена стригалька, жодних сумнівів – сестри часто обмивали трупи вельможного панства для повернення родичам і серед інших потрібних умінь мали знати, як підрізати бороди та волосся. Спершу Серсеї оголили голову; вона сиділа тихо, наче кам’яний бовван, поки клацали ножиці й золоті кучері падали на підлогу. В цій клятій келії королева не мала змогу належно їх порати, але навіть немитим і сплутаним її волосся сяяло, коли його торкалося сонце. «Моя корона, – подумала королева. – Вони забрали в мене іншу корону, а тепер крадуть і цю.» Коли все золото з її голови вже лежало купами навколо ніг, одна з послушниць намилила їй голову, і сестра-мовчальниця зішкребла рештки бритвою.

Серсея сподівалася, що на тім глум скінчиться… але помилилася.

– Скидайте сорочку, ваша милосте, – наказала септа Унела.

– Сорочку? – перепитала королева. – Навіщо?

– Божим стригалям наказано зняти з вас усе волосся.

«Стригалям? – люто подумала вона. – Зняти? Як вовну з вівці?» Але зісмикнула сорочку через голову і жбурнула на підлогу.

– Чиніть як знаєте!

І знову було мило, тепла вода та бритва. Наступним їй видалили волосся під пахвами, тоді на ногах… і нарешті золотий пух, що вкривав її потаємний горбик. Коли сестра-мовчальниця вповзла їй між ніг з бритвою, Серсея мимоволі пригадала ті часи, коли замість неї там лежав Хайме – всипав цілунками її розведені стегна, змушував мокріти і стогнати. Його цілунки були завжди теплі. Поцілунок бритви – холодний, як лід.

Коли вони скінчили, королева лишилася голою та беззахисною, як найпересічніша з жінок. «Не лишили ані волосини, щоб сховати сором.» Тихий та гіркий смішок зірвався у неї з вуст.

– Ваша милість вбачають у своєму становищі щось кумедне? – запитала септа Сколера.

– Аж ніяк, септо, – відповіла Серсея. «Та одного дня я накажу видерти тобі язика гарячими обценьками. Ото справді буде кумедно.»

Одна з послушниць принесла рясу – м’яку, білу, з тих, що носили септи. Нею королева мала прикрити тіло, поки спускатиметься сходами у башті та проминатиме септ, щоб позбавити зустрічних вірян і служителів Седмиці споглядання оголеної плоті. «Рятуйте нас, Семеро, від цих бридких лицемірів!»

– Чи дозволять мені хоч пару сандалів? – запитала вона. – Вулиці страшенно брудні.

– Не брудніші за ваші гріхи, – відповіла септа Моела. – Їхня пресвятість особливо підкреслили, щоб ви показали себе такою, якою вас створили боги. Чи мали ви на ногах сандалі, коли виходили з черева пані матері?

– Ні, – мусила відповісти королева.

– Ось вам і відповідь.

Закалатав дзвін. Довге ув’язнення королеви добігало кінця. Серсея щільніше загорнулася у рясу, вдячна за її тепло, і мовила:

– То ходімо.

Її син чекав на неї на іншому кінці міста. Що раніше вона виступить у свій похід, то скоріше його побачить.

Шорсткий камінь сходинок дряпав їй п’яти, коли Серсея Ланістер починала свій спуск. Вона прибула до Баелорового Септу королевою у розкішних ношах. А залишала його босоніж, з поголеною головою. «І все ж я його залишаю. Це єдине, що важить сьогодні.»

Дзвони на дзвіницях вже співали, закликаючи місто засвідчити її ганьбу. Великий Септ Баелора був напхом напханий вірянами, що прийшли заради вранішньої служби. Їхні молитви бриніли луною попід банею над їхніми головами, та коли з’явилася королева з почтом, впала раптова тиша, і тисяча очей обернулася до неї. Очі увіп’ялися у неї, проводили проходом повз місце, де колись спочивав батько по своїй наглій смерті. Серсея проминула глядачів, не обернувшись ані ліворуч, ані праворуч. Її босі ноги гучно ляскали по холодній мармуровій підлозі. Вона відчувала на собі кожен погляд – і погляди Седмиці з-за її вівтарів теж.

У Світличній Палаті її з’яви чекало з тузінь Синів Воїна. Спинами їхніми спадали веселкові корзна, кришталі на глухих шоломах мерехтіли у світлі лампад. За обладунки їм правили сріблясті бляхи, начищені до дзеркального блиску, та під ними – королева знала – кожен носив волосяну верету. Гострі клиноподібні щити несли на собі один і той самий знак – кришталевий меч, що сяяв у пітьмі. Стародавній знак тих, кого простолюддя кликало Мечами.

Їхній очільник став перед нею на коліно.

– Ваша милість, певно, мене пригадають. Я звуся Теоданом Трударем. Їхня висока пресвятість доручили мені очолити ваш супровід. Ми з моїми братами безпечно проведемо вас містом.

Серсея ковзнула очима по обличчях чоловіків попереду себе. І знайшла, кого шукала – Ланселя, свого брата у перших, сина пана Кевана, що колись клявся їй у коханні, а тоді вирішив, що кохається лише у божій ласці. «Кров моя, зрадник мій.» Певно, вона йому не забуде.

– Підведіться, пане Теодане. Я готова.

Лицар підвівся на ноги, обернувся, здійняв долоню. Двоє з його людей ступили до високих дверей і штовхнули їх назовні. Серсея вийшла на відкрите повітря, блимаючи на сонячне світло, наче кріт, вийнятий зі свого підземелля.

Дмухав поривчастий вітер, смикав поли її ряси, огортав ними ноги. Вранішнє повітря просякло старими, добре знайомими пахощами Король-Берега. Королева вдихнула кисле вино, свіжоспечений хліб, гнилу рибу, нічну гидоту, кіптяву, піт, кінські сцяки… жодна квітка ніколи не пахкотіла так солодко. Загорнута у рясу, Серсея стала нагорі мармурових сходів. Сини Воїна вишикувалися навколо.

Раптом вона усвідомила, що вже стояла на цьому самому місці раніше – того дня, коли князь Едард Старк втратив голову. «Чого не мало б статися. Джофові сказано було зберегти йому життя і відіслати на Стіну.» Найстарший син Старка успадкував би княжий титул і господарство на Зимосічі, а Санса лишилася б при дворі заручницею. Варис та Мізинець гарненько продумали умови, Нед Старк проковтнув свою безцінну честь і зізнався у зраді, аби лише врятувати порожню довбешку своєї доньки. «А я б улаштувала Сансі хороший шлюб. З кимось із Ланістерів. Ясна річ, не з Джофом, та може, з Ланселем або кимось із його молодших братів.» Петир Баеліш ладен був сам одружитися з дівчиною, але то була річ конче неможлива – з надто вже низького роду він походив. «Якби Джоф слухняно зробив, що йому сказали, Зимосіч не пішла б воювати, а батько швидко б дав ради Робертовим братам.»

Натомість Джоф наказав відтяти Старкові голову, а князь Слинт і пан Ілин Пейн поспіхом скорилися наказові. «Це сталося просто отут» – пригадала королева, витріщаючись на мармур попереду себе. Янос Слинт підняв голову Неда Старка за волосся, кров його життя потекла сходами, і вороття назад не лишилося.

Спогади здалися їй такими далекими. Джоф лежав у могилі, усі Старкові сини – теж. Загинув навіть батько. А вона знову стояла на сходах Великого Септу, лишень тепер юрба витріщалася не на Едарда Старка, а на неї.

Широкий мармуровий майдан був забитий натовпом так само, як у день страти Старка. Хай куди королева дивилася – всюди стрічала людські очі. Юрба складалася рівно з чоловіків та жінок; дехто тримав на плечах дітей. Жебраки та злодюги, корчмарі та крамарі, кожум’яки та стайнярі, найубогіші зі шльондр… уся ница наволоч міста зібралася на майдані подивитися на приниження королеви. А серед них тут і там стрічалися Бідолахи – гидкі, немиті й неголені створіння зі списами та сокирами, вбрані у окремі шматки побитих блях, іржавих кольчуг та потрісканої шкіри, накинуті згори грубими домотканими вапенроками, блякло вибіленими і прикрашеними семикутною зіркою Віри. Нужденні вояки репаного війська верховного горобця.

Десь у душі якась її часточка досі благала Хайме з’явитися і врятувати її від приниження… та її близнюка однак ніде не було. Не з’явився і дядько – що її зовсім не здивувало. Пан Кеван дуже ясно дав їй зрозуміти під час останніх відвідин: Серсеїна ганьба не повинна заплямувати честь Кастерлі-на-Скелі, тому жоден із левів не йтиме поруч. Кара та спокута накладалися на неї – і лише на неї.

Септа Унела стала праворуч, септа Моела – ліворуч, септа Сколера – позаду, і їй стало все зрозуміло. Якщо королева спробує втекти або опиратися, ці три огидні курви втягнуть її назад до септу і цього разу подбають, щоб вона з нього вже не вийшла.

Серсея підняла голову. За майданом, за морем голодних очей, роззявлених ротів і брудних мармиз, на тому кінці міста височів пагорб Аегона; башти, мури та палати Червоного Дитинця рожевіли, наче щоки дівчини, у світлі вранішнього сонця. «Не так вже дотуди й далеко.» Щойно вона досягне воріт, найгірше випробування залишиться позаду. Невдовзі вона поверне собі сина. І матиме свого поборника. Адже їй пообіцяв Кайбурн. «Томен чекає на мене. Мій маленький король. Я зможу. Я повинна.»

Септа Унела виступила наперед.

– Грішниця постає перед вашими очима! – оголосила вона. – Се є Серсея з дому Ланістер, королева-удовиця, мати його милості короля Томена, дружина світлої пам’яті короля Роберта, що скоїла прикрі лукавства і вчинила розпусту.

Септа Моела стала одесну королеви.

– Грішниця сповідала гріхи й молила про відпущення та прощення. Їхня висока пресвятість звеліли їй показати сумирність свого серця, лишивши осторонь пиху та погорду і відкривши себе такою, як її створили боги, перед добрим людом сього міста.

Септа Сколера розтулила рота останньою.

– І ось грішниця постає перед вами з покірним серцем, позбавлена таємниць, нічого не ховаючи, оголена перед очима богів та людей, готова до покутної ходи.

Серсеї ледь виповнився рік, коли помер пан дідусь. Перше, що зробив батько, обійнявши княжий престол – вигнав геть із Кастерлі-на-Скелі зажерливу хамку, що була коханкою його батька. З неї здерли шовки та оксамити, щедро навішані князем Титосом, і коштовності, які та забрала собі сама. А потім прогнали оголеною вулицями Ланіспорта, щоб західний край побачив, хто вона є насправді.

Серсея була надто мала, щоб бачити виставу на власні очі, та поки росла, часто чувала оповідки з вуст праль і стражників, які були свідками уславленої пригоди. Вони розказували, як жінка рюмсала і благала, як відчайдушно чіплялася за одяг, коли їй наказали роздягтися, як безнадійно намагалася прикрити груди і сором руками, поки шкутильгала вулицями гола і боса до майбутнього вигнання.

– Марнославна була, пихата, – пригадала Серсея слова одного стражника. – Носа догори дерла так, мов забула, з якого гною її вийняли. Та як ми зіскубли з неї ганчір’я, то всі побачили, що ціна тій хвойді – мідяк у базарний день.

Якщо пан Кеван та верховний горобець думали, що з нею буде так само, то вельми прикро помилялися. Бо в ній текла кров князя Тайвина. «Я – левиця. Я не схилюся і не зламаюся перед ними.»

І королева скинула з себе септину рясу.

Вона оголила себе одним спритним, але неквапним рухом, наче роздягалася в себе у покоях для купелі без жодних сторонніх очей, крім власних покоївок. Коли холодний вітер торкнувся шкіри, королева відчайдушно затремтіла. Вся сила її духу пішла на те, щоб не дати собі прикритися руками – як робила дідова хвойда. Пальці стислися у кулаки, нігті врізалися у долоні. На неї дивилося безліч жадібних очей… але що вони бачили? «Я вродлива. Я красуня» – нагадала вона собі. Скільки разів їй це казав Хайме? Навіть Роберт віддавав належну пошану її вроді, коли залізав до ліжка в п’яних намаганнях здобути своїй цюцюрці гідну короля втіху.

«Але так само вони дивилися і на Неда Старка.»

Час було виступати в похід. Оголена, безволоса, босонога, Серсея повільно рушила вниз широкими мармуровими сходами. Руками і ногами побігли сироти. Вона високо підняла підборіддя, як личило королеві, а супровід розтягся попереду віялом. Бідолахи розштовхували юрбу, щоб дати дорогу, а Мечі стали пообіч неї самої. Ззаду крокували септа Унела, септа Сколера, септа Моела, а за ними – дівчата-послушниці у білому.

– Шльондра! – скрикнув чийсь голос. Жіночий голос. Саме жінки завжди показували себе найбезжальнішими, коли справа стосувалася інших жінок.

Серсея оминула її увагою. «Будуть інші, і то гірші. Ці істоти не мають солодшої втіхи у житті, ніж глузувати з вищих за себе.» Стулити їм пельки вона не могла, тож мусила прикидатися, що не чує. І не бачить. Королева дивитиметься на Аегонів пагорб на тому кінці міста, на башти Червоного Дитинця у мерехтливому сяйві. Саме там вона знайде порятунок, якщо дядько дотримав своєї частини угоди.

«Він сам цього хотів. Він і верховний горобець. І мала троянда теж, хіба є сумнів? Я грішила і мушу спокутувати гріх, пронести свій сором перед очима кожного жебрака у цьому місті. Вони гадають: це зламає мою гордість і покладе мені край. Але вони помиляються.»

Септа Унела і септа Моела трималися крок у крок, а септа Сколера тяглася позаду, теленькаючи у дзвоник.

– Ганьба! – викликала стара шкиринда. – Ганьба грішниці, ганьба, ганьба!

Десь праворуч у лад з нею заспівав інший голос – то якийсь пекарчук загорлав:

– Пироги з м’ясом, три мідяки за гарячий пиріг!

Мармур під ногами був слизький та холодний; Серсея мусила ступати обережно, боячись ковзнути. Дорога провела їх повз подобу Баелора Блаженного, що нерухомо височів на своєму підмурку, показуючи обличчям саму лише добрість та сумирність. Дивлячись на нього, ніхто б не здогадався, що то був за йолоп. Рід Таргарієнів дав світові королів і поганих, і добрих, але жодного не любили так, як Баелора – побожного і доброчесного короля-септона, котрий рівно любив і богів, і простолюддя, зате ув’язнив власних сестер. Диво було, що його кам’яна подоба не впала розкришена, побачивши голі Серсеїні груди. Тиріон колись казав, що короля Баелора жахав навіть власний прутень. А ще одного разу, за згадкою того ж таки Тиріона, король наказав вигнати з Король-Берега всіх повій. Літописи згадували, що Баелор молився за їхні пропащі душі, коли хвойд проганяли крізь браму міста, але не кинув на них жодного погляду.

– Гуляща! – заверещав чийсь голос. Знову жіночий.

Щось вилетіло з натовпу. То була якась гнила городина; розбризкуючи гидку юшку, бурий шмат пролетів над королевиною головою і ляпнувся коло ніг одного з Бідолах. «Я не боюся. Я левиця.» Вона рушила далі.

– Гарячі пироги! – волав пекарчук. – Ану ходіть купуйте пироги і всякі мантули!

Септа Сколера зателенькала дзвіночком, заспівала:

– Ганьба, ганьба! Ганьба на голову грішниці! Ганьба, ганьба!

Бідолахи посунули вперед, розштовхуючи юрбу щитами, стаючи стінами обабіч вузького проходу. Серсея пішла туди, куди її вели, випроставши голову на застиглій шиї, кидаючи погляд аж за виднокрай. Кожен крок наближав її до Червоного Дитинця. До її сина і остаточного порятунку.

Здавалося, років сто пішло на те, щоб перетнути майдан. Та нарешті мармур під ногами поступився бруківці, навколишній простір стиснувся між численних крамниць, стаєнь та будинків, і почався спуск пагорбом Візеньї.

Але негайно і сповільнився. Вулиця була крута і вузька, натовп щільно забив її згори донизу і вшир. Бідолахи розштовхували всіх, хто стояв на дорозі, намагаючись відсунути убік, але подітися не було куди – задні ряди у юрбі штовхали їх від себе уперед. Серсея намагалася тримати голову високо, але ступила у щось слизьке, ковзнула ногою і трохи не впала, та септа Унела схопила її попід лікоть і втримала на ногах.

– Вашій милості слід дивитися, куди ви ступаєте.

Серсея викрутила руку з її пальців.

– Так, септо, – відповіла вона покірним голосом, хоча всередині аж сичала люттю.

Королева рушила далі, вкрита лише сиротами і власною гордістю. Вона кинула була погляд на Червоний Дитинець, але той сховався з очей, загороджений високими будинками з колод обабіч улиці.

– Ганьба, ганьба! – виспівувала септа Сколера, калатаючи дзвіночком.

Серсея спробувала крокувати швидше, але вперлася у спини Зірок і снову сповільнилася. Чоловік просто попереду продавав з возика печене м’ясо на шпичках; хода мусила спинитися, щоб Бідолахи прибрали його з дороги. М’ясо підозріло нагадувало Серсеї щурів, але повітрям пливли звабливі пахощі, і доки шлях розчистили для продовження ходи, вже половина людей навколо неї глитала зі шпичок печені смаколики.

– Хочете, ваша милосте? – заволав один, дебелий бурмило зі свинячими очицями, величезним черевом і розкошланою чорною бородою, що неабияк нагадав королеві покійного Роберта. Коли ж королева відвернулася, він шпурнув у неї рожен, а той вдарив її по нозі й покотився вулицею, лишивши на стегні смугу сала та крові од погано пропеченого м’яса.

Тут галас здавався гучнішим, ніж на майдані – напевне, тому, що юрба підступила ближче. Серед вигуків найчастіше лунала «шльондра» та «грішниця», але стрічалася і «братова хвойда», і «курва», час від часу – «зрадниця»; подеколи вона чула, як хтось гукав за Станіса або Маргерію. Камені бруківки під ногами були брудні, загиджені, а простору навколо так мало, що королева не мала змоги й калюжу обійти. «Байдуже. Ніхто ще не помер од мокрих ніг» – сказала собі Серсея. Їй хотілося вірити, що в калюжі стояла дощова вода, та вірогідніше то були кінські сцяки.

З вікон та ґанків посипалося ще сміття: напівзогнила садовина, кисле пиво, протухлі яйця, що вибухали сірчаним смородом, розбиваючись на землі. Потім хтось жбурнув здохлу кішку; вона перелетіла через голови Бідолах і Синів Воїна, ляпнулася на камені й луснула, забризкавши литки Серсеї тельбухами й хробаками.

Але Серсея рухалася далі. «Я сліпа та глуха, а вони – жалюгідні черви» – сказала вона собі.

– Ганьба, ганьба! – співали септи.

– Каштани, гарячі смажені каштани! – кричав вуличний рознощик.

– Шана її милості, ясновельможній Королеві-Піхві! – урочисто проголосив якийсь п’яниця з високого ґанку над головою та підняв кухоль у глузливій здравиці. – Ану всім пуцькам стояти, вітати цицьки преславні!

«Слова – то вітер, – подумала Серсея. – Слова не шкодять.»

На півдорозі униз пагорбом Візеньї королева вперше упала. Її нога послизнулася, втрапивши у якусь гидоту – найпевніше, вилиту з горщика. Коли септа Унела підсмикнула її на ноги, з подертого коліна Серсеї цебеніла кров. Натовпом пробігла хвиля реготу; чоловічий голос загорлав, що поцьомає королівське колінко, і все зцілиться.

Серсея озирнулася. Нагорі пагорба виднілися велика баня та сім кришталевих башт Великого Септу Баелора. «Невже я подолала лише стільки?!» А ще гірше – вона втратила з очей Червоний Дитинець.

– Де… куди…?

– Ваша милосте. – Очільник варти виступив з-за спини. Серсея вже забула його ім’я. – Вам треба рухатися далі. Юрба шаленіє.

«Так, – подумала вона. – Шаленіє.»

– Я не боюся…

– А мали б.

Лицар ухопив її за руку, рішуче потяг уперед. Вона, запинаючись, пошкутильгала слідом – униз, ще далі униз – щулячись на кожному кроці, покірно спираючись на руку стражника. «На його місці мав бути Хайме.» Він би вийняв свого золотого меча і прорубав шлях просто крізь юрбу, вирізаючи очі кожному, хто насмілиться на неї глянути.

Бруківка була потріскана, нерівна, слизька під ногами, шорстка проти голої шкіри. П’яти натрапили на щось гостре – шматок каменю або глиняний черепок. Серсея скрикнула з болю.

– Я ж прохала дати мені сандалі! – визвірилася вона на септу Унелу. – Було вам дати мені сандалі, не вдавило б вас!

Лицар знову смикнув її за руку, наче хамку-служницю. «Чи не забув він, хто я є? Мацати брудними клішнями королеву Вестеросу?»

Коло пониззя пагорба схил спрямився, вулиця поширшала. Серсея знову побачила Червоний Дитинець, що сяяв кармазином у вранішньому світлі нагорі Аегонового пагорба. «Треба йти далі.» Вона рішуче вирвала руку з хвату пана Теодана.

– Не треба мене тягти, добрий лицарю. Піду сама.

І пошкандибала далі, лишаючи позаду на каменях вервечку кривавих слідів.

Вкрита сиротами, вона ледве переставляла ноги, долаючи лайно та болото, спливаючи кров’ю на кожному кроці. А навколо буяло гучне розмаїття голосів.

– Моя дружина має кращі цицьки, ніж ота хвойда! – горлав якийсь чоловік.

Візник, якому Бідолахи наказали прибрати воза з дороги, обклав їх добірною лайкою.

– Ганьба, ганьба, ганьба грішниці! – співали септи.

– Гляньте сюди! – скрикнула повія з вікна дому розпусти, задерши спідниці перед чоловіками унизу. – Осьо вам ступочка, що знає цноту й сором! Не та розтовчена діра, що вулицею суне!

А дзвони все калатали і калатали.

– Та хіба то королева? – запитав якийсь хлопчак. – У неї ж усе висить, як у моєї мамці.

«Це моя кара, – сказала собі Серсея. – Я скоїла жахливі гріхи, і ось мені спокута. Але скоро вона скінчиться, все лишиться позаду, і я зможу забути.»

Королева почала бачити знайомі обличчя. Лисий чолов’яга з кущавими бурцями на щоках супився з вікна так само, як її батько; на мить він здався таким схожим на князя Тайвина, що вона аж запнулася. Юна дівчина сиділа коло водограю, просякла водою, і витріщалася на неї обвинними очима Мелари Вичерпій. Королева побачила Неда Старка, а поруч – малу Сансу з рудаво-брунатним волоссям і кудлатим сірим собакою, що мав бути її вовком. Кожна дитина, що вискакувала з натовпу, ставала її братом Тиріоном і зловтішалася так само, як зловтішався карлик, коли помирав її Джофрі. А потім з’явився і Джоф, її син, її першачок, її ясний та коханий синочок з золотими кучерями і чарівною посмішкою на солодких вустах, він…

Саме тоді вона впала вдруге. Коли її підняли на ноги, королева трусилася, наче листок на вітрі.

– Благаю, – мовила вона. – Матінко, змилуйся. Я ж сповідала гріхи.

– Сповідали, – відповіла септа Моела. – І тепер їх спокутуєте.

– Вже недалечко, – додала септа Унела. – Онде, бачите? – вказала вона. – На верхівку пагорба, та й усе.

«На верхівку пагорба. І все.» Септа не збрехала – вони справді стояли при підніжжі Аегонового пагорба, а нагорі височів замок.

– Хвойда! – заверещав хтось.

– Братова підстилачка! – додав інший голос. – Огидна потвора!

– Чи не бажають ваша милість посмоктати? – Бевзь у різницькому фартусі витяг прутня зі штанів, шкірячи зуби. Та те вже не важило. Вона майже прийшла додому.

Серсея почала підйом.

Кпини та вереск тут лунали ще дужче, ніж позаду. Хода королеви не зачіпала Блошиного Подолу, і мало не всі його мешканці щільно натопталися на пониззя високого Аегонового пагорба, щоб не пропустити неабияку виставу. Пики, що шкірилися на неї з-за щитів і списів Бідолах, здавалися покрученими, бридкими, химерними. Всюди під ногами крутилися паці та діти, скалічені жебраки та гаманорізи юрмилися у натовпі, наче таргани. Вона побачила чоловіків з зубами, підпиляними на вістря, старих бабів з волом завбільшки з її голову, шльондру з величезною смугастою змією, обгорнутою навколо грудей і плечей, чолов’ягу зі щоками та чолом, укритими виразками, з яких цебенів сірий бруд. Вони роззявляли роти у огидних посмішках, облизували вуста, тюгукали, коли вона шкутильгала повз, надимаючи груди у намаганнях подолати схил. Хтось вигукував огидні залицяння, хтось лаяв і проклинав. «Слова – то вітер, – подумала вона. – Слова мені не зашкодять. Я вродлива, найвродливіша жінка на Вестеросі, так сказав Хайме, а Хайме ніколи б мені не збрехав. Ба навіть Роберт… він мене не кохав, але бачив, яка я вродлива, і жадав тілесно.»

Проте зараз вона зовсім не почувалася вродливою – навпаки, старою, виснаженою, споганеною, бридкою. На череві в неї лишилися розтяги від народжених дітей, і груди вже не стояли так пружно, як замолоду, а без сукні зовсім обвисли. «Не треба було цього робити. Я була їхньою королевою, а тепер вони побачили, вони все побачили… Я не мала показувати їм себе.» У шатах і короні вона була королевою. Оголена, скривавлена, поранена – лише жінкою, нічим не відмінною від їхніх дружин… і більше схожою вже на матерів, ніж на юних гарненьких доньок. «Що ж я накоїла?»

Щось муляло їй у очах, щипало, туманило зір. Але ж не могла вона плакати, тільки не плакати… хробакам не вільно бачити, як плаче королева. Серсея витерла очі низом долоней. Подих холодного вітру змусив її затремтіти.

Раптом у юрбі з’явилася стара почвара. Вона стояла просто там, зі своїми обвислими цицьками та зеленкуватою бородавчастою шкірою, вишкірялася разом з рештою, виблискуючи ядучою люттю з жовтих закислих очей. «Королевою ти будеш, – засичала вона, – доки не прийде інша, молодша та вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче.»

І далі сльози було вже годі спинити. Вони пекли королеві щоки, наче ядуча кислота. Серсея тоненько верескнула, затулила соски однією рукою, іншою спробувала приховати свою ущелину і кинулася бігти, пропхавшись крізь вервечку Бідолах, угору пагорбом – присідаючи й перебираючи ногами, наче лякливий краб. Невдовзі, подолавши лише частину шляху, вона запнулася і впала, тоді встала і знову впала за п’ять сажнів… і скоро, не помітивши, як те сталося, поповзла вгору на чотирьох, наче собака. А добрий люд Король-Берега розступався, даючи їй дорогу, реготав, заохочував і плескав у долоні.

Зненацька натовп розступився, і, здавалося, весь кудись подівся, а перед нею виросли замкові ворота і лави списників у визолочених шоломцях та кармазинових киреях. Серсея почула, як знайомий дядьків голос – як завжди, заклопотаний і пригнічений тягарем справ – гарикнув кілька наказів. Побачила яскраві білі плями з обох боків од себе: то пан Борос Блаунт і пан Мерин Трант хутко крокували до неї у світлих панцерах та сніжно-білих корзнах.

– Син, – зарюмсала вона. – Де мій син? Де Томен?

– Тут його немає. Не годиться синові свідчити материну ганьбу на власні очі, – холодно і суворо вимовив голос пана Кевана. – Укрийте її.

Згори нахилилася Джоселин, огорнула королеву м’якою та чистою ковдрою зеленої вовни, сховала від людських очей оголене тіло. Раптом на них обох упала тінь, затуляючи сонце. Королева відчула, як під неї ковзає холодна криця, як дві великі панцирні руки підіймають її з землі у повітря так легко-легесенько, як вона підіймала Джофрі, коли той ще був немовлям коло грудей. «Велетень» – подумала Серсея запаморочливо, поки її несли широкими кроками у напрямку в’їзної вежі. Вона чула, що велетні досі ще стрічаються у безбожній дикій пустці за Стіною. «Але ж то порожні казки. Невже я сплю чи марю?»

Але ні – вона не спала і не марила. Її рятівник був справжній. Вісім стоп на зріст, а чи й вищий, з товстими, наче молоді дуби, ногами, він мав груди, яких не відцурався б навіть плужний кінь, а плечі такі, що не соромно мати і бикові. Обладунок на ньому був панцирний, сталевий, укритий яскравою білою поливою, чистішою за мрії юної діви, а під ним – визолочена кольчуга. Обличчя ховалося під глухим шоломом, з якого струменіли сім шовкових стрічок у веселкових кольорах Віри. Дві золоті семикутні зірки припинали на плечах корзно, що роздувалося, наче вітрило.