Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 82 страниц)

– І мій келеп теж. Я – лицар Арчибальд Крицак.

– А ви, пане? – спитала королева хлопця на прізвисько Жабик.

– Коли ласка вашої милості, чи можу я спершу віддати вам до рук свій подарунок?

– Воля ваша, – відповіла Дані, зацікавившись.

Та коли Жабик рушив уперед, Дааріо Нахаріс загородив йому шлях і простяг руку в рукавиці.

– Давай сюди.

Незворушний лицем, невисокий дорнієць нахилився, розшнурував чобіт і витяг зі схованої всередині кишені пожовтілий сувій пергамену.

– Оце такий дарунок? Закарлючки на клапті шкіри? – Дааріо вихопив сувій з рук дорнійця, розгорнув його і примружився на печатки та підписи. – Гарненький. Золото, стрічечки. Та я вашу вестероську писанину не розбираю.

– Принесіть сувій королеві! – наказав пан Барістан. – Негайно!

Дані відчула у палаті напругу та гнів.

– Я ж лише юна дівчина, а дівчатам до смаку подарунки, – легковажно вимовила вона. – Дарма ви мене дражните, Дааріо. Краще дайте сюди.

Пергамен було написано посполитою мовою. Цариця поволі розгорнула його, вивчаючи печатки та підписи. Побачивши ім’я пана Вілема Даррі, Дані відчула, як тьохнуло серце. Вона уважно прочитала весь сувій, а тоді перечитала знову.

– Чи можна дізнатися, ваша милосте, про що там мова? – запитав пан Барістан.

– Це таємна угода, – відповіла Дані, – укладена у Браавосі, коли я ще була маленькою дівчинкою. Від нас її підписав пан Вілем Даррі – воїн, що викрав мене з братом з Дракон-Каменя і тим врятував від людей Узурпатора. Від Дорну підписав великий князь Оберин Мартел. Засвідчив угоду дож Браавосу власною особою.

Вона віддала пергамен панові Барістану, щоб той прочитав сам.

– Тут говориться, що союз має скріпитися шлюбом. Навзамін допомоги Дорну в скиненні Узурпатора мій брат Візерис мав узяти доньку великого князя Дорана, Аріану, за свою королеву.

Старий лицар повільно та прискіпливо прочитав угоду.

– Якби Роберт знав про сю грамоту, то сплюндрував би Сонцеспис так само, як колись Пайк. І забрав би голови великого князя Дорана, Червоного Гаспида… та й дорнійської князівни теж.

– Не маю сумніву, що саме з цієї причини великий князь Доран і вирішив тримати угоду в таємниці, – мовила Даянерис. – Якби мій брат Візерис знав, що на нього чекає дорнійська князівна, він би переплив морем до Сонцеспису, щойно досяг би шлюбного віку.

– І тим накликав би на себе і на Дорн нищівний удар Робертового келепа, – мовив Жабик. – Мій батько погодився чекати на той день, коли принц Візерис матиме військо.

– Ваш батько?

– Великий князь Доран. – Жабик впав на одне коліно. – Ваша милосте! Я маю честь бути Квентином Мартелом, великим княжичем Дорну, вірним та покірним підданим вашої милості.

Дані засміялася. Дорнійський княжич зачервонівся, її власний двір та радники перекинулися зачудованими поглядами.

– Преосяйносте? – перепитав Скахаз Голомозий гіскарською мовою. – Чому ви смієтеся?

– Його кличуть Жабиком, – відповіла вона, – і тепер я знаю, чому. В Семицарстві є дитяча казка про жабку, що перетворюється на зачарованого принца, коли його поцілує справжня кохана.

Подарувавши посмішку дорнійським лицарям, Дані повернулася до посполитої мови.

– Скажіть-но мені, князю Квентине, чи не зачаровані ви?

– Начебто ні, ваша милосте.

– Я цього боялася. – «Ані зачарований, ані чарівний. Отакої! Шкода, що це він великокняжий син, а не отой з широкими плечима та білявим волоссям.» – І все ж ви приїхали по свій поцілунок. Ви маєте намір зі мною побратися. Адже так? Привезений вами подарунок – це ваша власна ясновельможна особа. Замість Візериса та вашої сестри угоду повинні скріпити ми з вами. Якщо, звісно, я хочу Дорн.

– Мій батько сподівався, що ви схвалите мене за нареченого.

Дааріо Нахаріс реготнув зневажливо.

– Я бачу перед собою мале цуценя. Цариці-королеві потрібен поруч сильний чоловік, а не слиняве немовля. Для такої нареченої ви негідний обранець. Облизніть губи – чи не відчуєте смак матінчиного молока?

Пан Геріс Пийвода потемнів обличчям.

– Пильнуй язика, сердюче! Ти говориш до великого княжича дорнійського.

– А чую його мамку-годувальницю, чи не так?

Дааріо попестив великими пальцями руків’я своїх клинків і хижо посміхнувся. Скахаз грізно насупився, як умів лише він.

– Сей хлопчик, може, годиться правити отим своїм Дорном, але Меєринові потрібен цар гіскарської крові!

– Я знаю про той Дорн, – зауважив Резнак мо’Резнак. – Дорн – це піски та скорпіони. А ще голі червоні гори, спечені жорстоким сонцем.

Відповів йому князь Квентин.

– Дорн – це п’ятдесят тисяч списів та мечів, відданих нашій королеві.

– П’ятдесят тисяч, отакої! – насмішкувато скривився Дааріо. – Чому ж я бачу лише трьох?

– Ану годі! – наказала Даянерис. – Великий княжич Квентин подолав половину світу, везучи мені подарунок. Я не дозволю ображати його нечемним звичаєм.

 І обернулася до дорнійців.

– Якби ж ви з’явилися рік тому. Нині я обіцяна у шлюбі вельможному Гіздахру зо’Лораку.

Пан Геріс відповів:

– Але якщо не запізно…

– Про те судити мені, – перервала Дані. – Резнаку, простежте, щоб князеві та його супутникам надали помешкання, гідне їхнього високого роду та стану. Також подбайте про всі їхні потреби.

– Ваша воля, преосяйносте.

Цариця-королева підвелася з місця.

– Тоді ми скінчили.

Дааріо та пан Барістан пішли за нею сходами до її помешкань.

– Це змінює все, – зауважив старий лицар.

– Це не змінює нічого, – заперечила Дані, поки Іррі знімала з неї вінця. – Що для нас змінять троє вояків?

– Троє лицарів, – мовив Селмі.

– Троє брехунів! – похмуро буркнув Дааріо. – Вони мене надурили.

– І напевне, ще й підкупили.

Дааріо не потурбувався навіть виправдовуватися. Дані розгорнула сувій і знову його переглянула. «Браавос. Цю угоду уклали, коли ми ще жили у будинку з червоними дверима.» Звідки таке чудернацьке відчуття?

Дані мимоволі пригадалося її жахіття. «Іноді сни справджуються.» Чи не міг Гіздахр зо’Лорак бути у змові з чаклунами? Чи не це означав її сон? Чи не був він посланням? Невже так боги казали їй кинути Гіздахра і одружитися з цим дорнійським князем? Щось залоскотало їй, якийсь неясний спогад.

– Пане Барістане, який герб має дім Мартел?

– Осяйне сонце, пронизане списом.

«Син сонця.» Тілом пробігли дрижаки. «Тіні й шепіт.» Що там ще казала Квайфа? «Бліда кобила і син сонця. Потім лев і дракон. Чи це я – дракон?»

– Стерегтися напахченого підстолія. – Це вона добре пам’ятала. – Сни та пророцтва. Чому в них завжди самі загадки? Не терплю цього. Ой, залиште мене, пане. Завтра – день мого весілля.

Тієї ночі Дааріо грав її у всякий спосіб, яким чоловік може володіти жінкою, а вона віддавалася йому радо та охоче. Востаннє, коли сонце вже сходило, вона збудила його твердість вустами, як колись навчила Дорея, а тоді виїздила згори так люто і завзято, що в Дааріо з рани знову зацебеніла кров. На один солодкий удар серця вона вже не могла розібрати, чи то він усередині неї, чи вона – усередині нього.

Та коли на день її весілля остаточно зійшло сонце – тоді з ліжка підвівся і Дааріо Нахаріс. Він вдяг вбрання, яке скинув надвечір, і застібнув паса з двома хтивими золотими руків’ями.

– Куди це ти? – спитала його Дані. – Я забороняю тобі сьогодні шукати зустрічей з ворогами.

– Моя жорстока цариця, – дорікнув її полковник. – Якщо мені не можна вбивати твоїх ворогів, то як розважитися та розрадитися, поки тебе там одружують?

– До вечора я вже не матиму ворогів.

– Але нині лише світанок, мила царице. День попереду довгий – стане часу на останню вилазку. Принесу тобі за весільний подарунок голову Бурого Бена Бросквина.

– Не треба голів! – заперечила Дані. – Колись ти приносив мені квіти.

– Хай Гіздахр носить тобі квіти. Щоправда, сам він і по кульбабку не нахилиться, але ж є челядь, яка бігцем зробить все за нього. То я маю твій дозвіл піти?

– Ні!

Вона хотіла, щоб він залишився, хотіла схопити в обійми і не випускати. «Одного дня він піде і не повернеться. Одного дня лучник прохромить йому груди стрілою, або десятеро напосядуться зі списами, сокирами та мечами. П’ятеро з тих десяти зухів загинуть, та моє горе від того не поменшає. Одного дня я втрачу його, як втратила своє сонце-та-зорі. Але благаю вас, боги – не сьогодні. Ще не сьогодні.»

– Повертайся до ліжка і поцілуй мене. – Ніколи ніхто не цілував її так, як Дааріо Нахаріс. – Я твоя цариця, і я наказую тобі гойдати мене щосили.

Вона хотіла вимовити це грайливо, але очі Дааріо заціпеніли.

– Гойдати царицю – то царева справа. Хай цим переймається твій вельможний Гіздахр, коли ви поберетеся. А якщо йому здасться, що то не царева справа – на цариці упрівати, хай знайде слуг, які радо все зроблять за нього. Чи приклич до себе в ліжко отого дорнійського хлопчину… а заразом і його гарненького приятеля, чому ні?

І полковник сердюків рвучко вийшов з опочивальні.

«Він таки хоче зробити вилазку, – зрозуміла Дані. – І якщо зуміє здобути голову Бена Бросквина, то ввійде в палату весільної трапези і кине мені під ноги. О боги Седмиці, бережіть мене. Чому він не народився у чеснішому домі?»

Коли Дааріо пішов, Місандея принесла цариці простий сніданок з козячого сиру з оливками та родзинками.

– Вашій милості не варто снідати самим лише вином. Ви ж така тонесенька та крихітна, а сьогодні вам напевне знадобляться сили.

Почувши такі слова від малесенької дівчинки, Даянерис засміялася. Вона так покладалася на поміч малої драгоманки, що іноді забувала: Місандеї щойно виповнилося одинадцять років.

Вони поснідали разом на її терасі. Поки Дані покусувала оливку, наатійська дівчинка зиркнула на неї очима розтопленого золота і мовила:

– Ще не запізно сказати їм, що ви не хочете цього шлюбу.

«Е ні, – подумала Дані з сумом. – Запізно.»

– У жилах Гіздахра тече стара шляхетна кров. Наш союз об’єднає моїх відпущенців та його міщан. Коли ми зіллємося у одне ціле, те саме станеться і з містом.

– Ваша милість не кохають вельможного Гіздахра. Ся-одна вважає, що ви охочіше б узяли за чоловіка когось іншого.

«Ні, не треба сьогодні думати про Дааріо.»

– Цариця кохає, де мусить, а не де хоче.

Бажання їсти зникло остаточно.

– Прибери їжу, – наказала вона Місандеї. – Час мені до купелі.

Поки Джихікі сушила Даянерис рушником, Іррі принесла токар. Дані заздрила дотракійським дівчатам у просторих штанях піщаного шовку та мальованих лейбиках – їм мало бути прохолодніше, ніж їй у токарі, ще й під вагою облямівки з перлів.

– Допоможіть мені накрутитися оцими перлами. Ніяк не впораюся з ними самотужки!

Напевне, вона мала б чекати на весілля та шлюбну ніч замріяно та захоплено. Дані пам’ятала ніч свого першого весілля, коли хал Дрого зірвав її вінця цноти під чужими зірками. Не забула, яка була налякана, схвильована, збуджена. Чи буде так з Гіздахром? «Ні. Я вже не та дівчинка, що була. А він – не моє сонце-та-зорі.»

Зсередини піраміди знову з’явилася Місандея.

– Резнак та Скахаз благають про честь супроводити вашу милість до Храму Грацій. Резнак наказав приготувати вам ноші.

Меєринці лише зрідка їздили верхи всередині міських мурів, надаючи перевагу накритим ношам та носильним кріслам, які тягли їхні невільники.

– Коні загиджують вулиці, – казав їй один з Захів, – а раби – ні.

Дані звільнила усіх міських рабів, але ноші та крісла, що загромаджували вулиці, нікуди не поділися – і жодні з них не ширяли у повітрі силою чар.

– Надто спекотно нині зачинятися в ношах, – мовила Дані. – Засідлайте мені срібну. Не хочу їхати до пана чоловіка на спинах носіїв.

– Ваша милосте, – відповіла Місандея, – ся-одна благає пробачити, але в токарі вам їхати верхи не можна.

Мала драгоманка мала рацію, і вже не вперше. Крій токару не дозволяв їздити на коні. Дані зморщила носа.

– Ну як скажеш. Але не накриті ноші, благаю – бо я задихнуся за тими запонами. Хай приготують крісло.

«Хай всі кролі дивляться, як гідно я ношу кролячі вуха.»

Коли Дані зійшла донизу, Резнак та Скахаз упали на коліна.

– Ваша превисокість сяють так сліпуче, що позбавлять зору кожного чоловіка, який насмілиться підняти очі, – заторохтів Резнак. Підстолій мав на собі токар важкого коштовного шовку бурякового кольору з золотим краєм. – Гіздахрові зо’Лораку надзвичайно пощастило з вами… а вам з ним, пробачте мені зухвалість. Ваш шлюб врятує наше місто, ось побачите.

– Ми всі за це молимося. Я хочу посадити власний оливковий гай і дочекатися врожаю.

«Чи не байдуже, вдовольнять мене Гіздахрові поцілунки чи ні? Мир – ось що мене вдовольнить. Хіба я пересічна жінка – не цариця та королева?»

– Людей нині збереться аж чорно… наче мух.

Голомозий був вбраний у чорні плетені плахти та карбований в подобі м’язистих грудей панцир. Шолом у вигляді зміїної голови він тримав під пахвою.

– Чи мені боятися мух? Ваші Мідні Звірі вбережуть мене від лиха.

Усередині підніжжя Великої Піраміди завжди панували сутінки та прохолода – стіни у тридцять стоп завтовшки не пускали всередину ані спеку, ані гармидер міських вулиць. Її супровід вже шикувався всередині брами. Коні, мули та віслюки жили у стайнях вздовж західної стіни, слони – вздовж східної. Дані придбала трьох велетенських, чудернацьких звірів разом зі своєю пірамідою. Вони нагадували їй сірих мамутів, хіба що ікла були підрізані та визолочені, а очі – сумні.

Вона знайшла Могутнього Бельваса за поїданням винограду, а Барістана Селмі – за спогляданням, як стайняр затягує попруги на зозулястому сірому коні. Троє дорнійців розмовляли з лицарем, але замовкли, коли ввійшла королева. Великий княжич упав на одне коліно.

– Ваша милосте, мушу молити вас знову. Здоров’я мого батька слабшає, але вірність вашій справі – незмінно непохитна. Якщо моя особа або мій подарунок викликали ваше невдоволення, благаю пробачити, але…

– Якщо прагнете мого задоволення, пане, почувайтеся за мене щасливим, – відповіла Даянерис. – Сьогодні день мого весілля. У Жовтому Місті усі танцюватимуть, не маю жодного сумніву.

Вона зітхнула.

– Та підведіться вже, пане князю, і посміхніться. Одного дня я повернуся на Вестерос посісти престол свого батька. І тоді шукатиму допомоги в Дорні. Але сього дня юнкайці оточили моє місто сталевим кільцем. Я можу загинути, ніколи не побачивши свого Семицарства. І Гіздахр може загинути. А Вестерос – потонути у хвилях бурхливого моря.

Дані поцілувала дорнійського князя у щоку.

– Ну ходімо вже. Час мені взяти собі чоловіка.

Пан Барістан допоміг їй сісти у крісло-ноші. Квентин повернувся до своїх дорнійців. Могутній Бельвас заревів, щоб відчинили браму, і Даянерис Таргарієн винесли уперед на сонце. Селмі наздогнав її на своєму зозулястому сірому.

– Скажіть мені, – мовила Дані, коли хода повернула до Храму Грацій, – якби моїм батькові та матері дали волю дослухатися до свого серця, з ким би вони побралися у шлюбі?

– То справи давно минулих часів. Ваша милість навіть не знають тих людей.

– Але ж ви знаєте. То розкажіть.

Старий лицар неохоче схилив голову на знак згоди.

– Ваша матінка королева завжди дбала про свій обов’язок. – Пан Барістан виглядав блискуче та поважно у золотому зі сріблом обладунку та білому корзні, що струменіло з плечей. Але голос його лунав болюче, наче кожне слово гострим каменем ранило ноги. – Проте ще дівчиною… вона захопилася юним лицарем зі штормового краю, котрий звоював запоруку її прихильності на турнірі та назвав її королевою краси та кохання. Втім, від тих подій лишилася сама скороминуща згадка.

– Що сталося з лицарем?

– Того дня, коли ваша паніматка побралася з вашим батьком, лицар відклав турнірного списа назавжди. А згодом став дуже побожний; чули люди, як він казав, що тільки Діва замінить йому в серці королеву Раелу. Певно ж, пристрасть його і жага були марними. Простий земельний лицар не пасував за чоловіка принцесі королівської крові.

«Хто ж тоді Дааріо Нахаріс? Сердюк-запроданець, не вартий навіть застібати золоті остроги на ногах земельного лицаря?»

– А що мій батько? Чи була жінка, яку він кохав більше за свою королеву?

Пан Барістан посовався у сідлі.

– Ну… не те щоб кохав… радше сказати «жадав», але то… лише кухонні плітки, теревені праль та стайнярів…

– Я хочу знати. Я ніколи не знала свого батька. І хочу дізнатися про нього все. І хороше… і решту.

– Воля вашої милості. – Білий лицар говорив поволі, ретельно добираючи слова. – Принц Аерис… ще замолоду його увагу захопила одна панна з Кастерлі-на-Скелі. Сестра в перших Тайвина Ланістера. Коли вони з Тайвином брали шлюб, ваш батько на бенкеті випив забагато вина. Люди чули, як він казав, що то велике нещастя – скасування права зверхника на першу ніч. П’яний жарт, не більше. Але Тайвин Ланістер був не з тих, хто пробачає такі жарти… або надмірності, які ваш батько дозволив собі під час постілювання.

Обличчя старого лицаря пашіло.

– Я вже сказав забагато, ваша милосте. Я…

– Вітаю, ласкава царице!

Друга хода зрівнялася з її власною, і тепер зі свого місця у кріслі-ношах їй посміхався Гіздахр зо’Лорак. «Мій цар і повелитель.» Дані стало цікаво, де Дааріо Нахаріс і що він робить. «Якби це була казка, він підлетів би учвал саме тоді, коли ми дісталися б храму. І викликав Гіздахра на бій за мою руку.»

Біч-обіч валки цариці та Гіздахра зо’Лорака поволі просувалися Меєрином. Нарешті перед ними замаяв Храм Грацій, виблискуючи золотими банями на сонці. «Яка краса» – сказала собі цариця, але десь глибоко всередині маленька дурненька дівчинка не припиняла роззиратися, шукаючи Дааріо. «Якби він кохав тебе, то прийшов би і забрав під загрозою меча, як Раегар викрав свою північанську дівчину» – наполягала маленька дівчинка. Але цариця знала, що то дурощі. Навіть якби її полковникові стало божевілля спробувати викрадення, Мідні Звірі зарізали б його, не давши наблизитися і на півсотні сажнів.

Перед дверми храму на них чекала Галацца Галаре, оточена сестрами у білому, рожевому та червоному, блакиті, золоті та порфірі. «Їх менше, ніж було.» Дані пошукала очима Еццару і не знайшла. «Невже кривава різачка забрала навіть її?» Хоча цариця лишила астапорців помирати з голоду ззовні мурів, щоб не дати різачці розповсюдитися, хвороба поширювалася все одно. Захворіло чимало людей: відпущенці, сердюки, Мідні Звірі, навіть дотракійці, хоча пошесть досі не торкнулася жодного з Неблазних. Дані подумки молилася, щоб найгірше вже минулося.

Грації винесли наперед крісло зі слонової кістки та золоту балію. Спритно притримуючи токар, щоб не ставати на його край, Даянерис Таргарієн опустилася на оксамитове сидіння, а Гіздахр зо’Лорак став на коліна, розв’язав їй сандалі та почав омивати ноги. П’ятдесят євнухів заспівали чарівним хором, десять тисяч очей прикипіли до видовища. «Він має лагідні руки, – подумалося Дані, поки між її пальців лилися теплі запашні олії. – Якщо до них додається ще й лагідне серце – може, з часом я до нього прихилюся.»

Коли ноги були омиті, Гіздахр висушив їх м’яким рушником, знову вдягнув і ушнурував сандалі, потім допоміг Дані підвестися. Руч-об-руч вони увійшли до храму слідом за Зеленою Грацією; повітря там повнилося густими пахощами, а у стінних заглибинах стояли, оповиті тінями, боги старого Гісу.

За чотири години по тому вони вийшли з храму чоловіком та дружиною, пов’язані на зап’ястках і кісточках ланцюжками жовтого золота.

Джон

Королева Селиса насунулася на замок Чорний у супроводі власної доньки та її блазня, власних служниць та двірських паній, а також власного загону збройної варти з п’яти десятків лицарів, панцирних слуг і стражників. «І всі – королевині люди, – подумав Джон. – Та хоч крутяться вони навколо Селиси, а служать насправді Мелісандрі.» Червона жриця попередила про їхнє прибуття мало не за день перед тим, як зі Східної Варти прилетів крук з тією самою новиною.

Джон зустрів королевин почет коло стайні, супроводжуваний Шовкуном, Бовеном Маршем та півдесятком вартових у довгих чорних кобеняках. Йому не личило з’являтися перед королевою без власного почту, а надто перед цією – якщо хоч половина почутого про неї була правдою. Побачивши Джона самого, вона б ще чого завважила його за стайняра та віддала повід коня.

Снігові хмари нарешті відсунулися на південь і дали їм трохи спочинку. Коли Джон Сніговій ставав на коліно перед південською королевою, в повітрі відчувався навіть смак тепла.

– Ваша милосте. Замок Чорний вітає вас і ваш почет.

Королева Селиса подивилася на нього згори вниз.

– Дякую. Тепер супроводьте нас до вашого князя-воєводи.

– Мої браття вшанували мене цією честю. Я – князь-воєвода Джон Сніговій.

– Ви?! Казали мені, що ви зовсім молодий, але… – Королева Селиса мала гостре бліде обличчя, на голові носила вінець червоного золота з вістрями у подобі язичків полум’я – точно такий, як у Станіса. – Підведіться, воєводо Сніговію. Це моя донька Ширена.

– Вітаю, принцесо, – схилив голову Джон.

Ширена була відлюдькувата, не надто вродлива дівчинка, яку до того ж спотворила сіра лускачка, що лишила шию і частину щоки жорсткою, сірою, вкритою сіткою тріщин.

– Мої браття разом зі мною – до ваших послуг, – сказав він дівчинці.

Ширена зашарілася.

– Дякую, пане воєводо.

– Здається, ви маєте знати мого родича, пана Акселя Флорента, – вела далі королева.

– Лише за чутками, принесеними на крукових крилах.

Листи, отримані Джоном зі Східної-Варти-біля-Моря, чимало розповідали про Акселя Флорента… хоча мало що з розказаного йому лестило.

– Вітаю, пане Акселю.

– Вітаю, воєводо Сніговію.

Флорент був кремезний та опецькуватий, мав короткі ноги та груди барилом. Цупка стерня вкривала його щоки та щелепи, ще довша витикалася з вух та ніздрів.

– Оце мої вірні лицарі, – мовила далі королева Селиса. – Пан Нарберт, пан Бенефон, пан Брус, пан Патрек, пан Дорден, пан Малегорн, пан Ламберт, пан Перкін.

Кожен достойник вклонявся, коли казали його ім’я. Блазня королева назвати не зізволила, та коров’ячі дзвіночки на рогатій шапці й строкаті візерунки, наколоті на щоках, не дозволяли сплутати його ні з ким. «Пістрявчик.» У листах Котера Пайка згадувалося і про нього; Пайк писав, що блазень – недолугий розумом.

Наступною королева вказала ще на одну незвичну постать свого супроводу: довготелесого кощавого чоловіка, чималий зріст якого підкреслювала чужинська триповерхова шапка з лілової повсті.

– А тут у нас вельмишановний Тихо Несторіс, посланець Залізного Банку Браавосу, надісланий на перемови з його милістю королем Станісом.

Заморський пеняжнин поштиво зняв шапку і низько, вишукано вклонився.

– Дозвольте, пане князю-воєводо, подякувати вам та вашій братії за чудову гостинність.

Він розмовляв посполитою мовою майже бездоганно, лише з найлегшим натяком на чужинську вимову. На півстопи вищий за Джона, браавосець мав чудернацьку борідку – тонку, наче мотузка – що витикалася з підборіддя і спадала майже до пояса. Вдягнений він був у ошатний темно-ліловий каптан, обшитий горностаєм. Високий жорсткий комір облямовував вузьке обличчя.

– Маю надію, наша присутність не надто вас обтяжить.

– Зовсім ні, шановний пане. Щиро вітаю в замку.

«Щиріше, ніж цю королеву, правду сказати.» Котер Пайк заздалегідь прислав крука повідомити про прибуття банкіра, і відтоді Джона Сніговія не полишали пов’язані з ним роздуми.

Джон знову обернувся до королеви.

– Вашій милості приготували королівські покої у Король-Башті. На час, який ви забажаєте перебути серед нас. Ось наш великий шафар, Бовен Марш. Він знайде помешкання для вашого почту.

– Красно дякую за гостинність. – Королева вимовляла чемні слова, та проказувала ними дуже красномовно: «Такий твій обов’язок, куди подінешся; сподіваюся, твої помешкання мене вдовольнять». – Ми не сидітимемо тут надто довго – хіба що кілька днів. Маємо намір вирушити до нашого нового стольця у Ніч-Кромі, щойно перепочинемо. Нам випав доволі тяжкий та втомний шлях зі Східної Варти.

– Воля вашої милості, – відповів Джон. – Певно, ви змерзли та зголодніли. У нашій трапезній на вас чекає гаряча страва.

– Пречудово. – Королева роззирнулася дворищем. – Та спершу ми б хотіли порадитися з пані Мелісандрою.

– Певна річ, ваша милосте. Її помешкання теж розташовані у Король-Башті. Прошу сюди.

Королева Селиса кивнула, узяла доньку за руку і дозволила провести себе зі стайні. Пан Аксель, браавоський лихвар та решта почту посунули слідом, наче каченята у вовні та хутрі.

– Ваша милість мають знати, – мовив Джон Сніговій. – Будівничі зробили все можливе, щоб приготувати Ніч-Кром до прибуття вашої високої особи… та все ж велика його частина лежить у руїнах. Це чималий замок, найбільший на Стіні, і відновили ми його лише почасти. Наразі вам, напевне, було б зручніше у Східній-Варті-біля-Моря…

Королева Селиса пирхнула.

– Годі вже з нас тієї Східної Варти! Нам у ній не до смаку. Королева має бути господинею під своїм дахом. А вашого Котера Пайка ми вважаємо нечемою, лихословом, задиракою та жмикрутом!

«Якби ж ти знала, як тебе величає Котер…»

– Прикро чути. І все ж боюся, чи не гірше вашій милості смакуватимуть злигодні Ніч-Крому. Ми говоримо про фортецю, не про палац. Похмуре, холодне місце. Східна Варта, принаймні…

– У Східній Варті небезпечно! – Королева поклала руку на плече доньки. – Ось законна спадкоємиця нашого короля. Свого часу Ширена сидітиме на Залізному Престолі й правитиме Семицарством. Її треба вберегти від усякого лиха, а саме на Східну Варту лихо чатує першим. Цей Ніч-Кром обрав нашим стольцем мій ясновельможний чоловік. Саме там ми і житимемо. Ми…

З-за погорілої шкаралупи Воєводської Вежі виникла неймовірного зросту тінь. Принцеса Ширена верескнула, троє королевиних лицарів зойкнули у лад із нею. Ще один скрикнув: «Бережи нас, Седмице!», з несподіванки геть викинувши з голови свого нового червоного бога.

– Не бійтеся, – поспіхом заспокоїв їх Джон. – Небезпеки вашій милості немає. Це Вун-Вун.

– Вун Вег Вун Дар Вун, – зарокотів велетнів голос, наче камінь загуркотів зі скелястого схилу.

Велетень став на коліна перед почтом, та навіть на колінах височів над головами.

– Коліна королеві. Малій королеві.

Поза сумнівом, то були плоди науки, завченої велетнем від Шкіряна. Очі принцеси стали завбільшки з тарілки.

– Це ж велетень! Найсправжнісінький, наче з казок! Але чому він так дивно говорить?

– Бо знає лише кілька слів посполитою мовою, – відповів Джон. – У їхній власній землі велетні розмовляють прадавньою мовою.

– Можна його торкнутися?

– Оцього не треба! – застерегла королева. – Ти лише поглянь, яка це брудна тварина.

І обернула похмурий погляд та насуплені брови на Джона.

– Воєводо Сніговію, що це потворне чудовисько робить по цей бік Стіни?

– Вун-Вун гостює у Нічній Варті. Так само, як ви.

Порівняння королеві не сподобалося. І її лицарям теж. Пан Аксель скривився з огиди, пан Брус збуджено захихотів, а пан Нарберт мовив:

– Я чув, усі велетні вимерли.

– Майже всі. – «Тих, які померли, оплакала Ігритта.»

– Морок панує, мертвий танцює, – заспівав Пістрявчик, човгаючи ногами у викривлених танцювальних рухах. – Отакої, йой-ой-ой.

У Східній Варті хтось пошив йому теплого строкатого кожуха з бобрового та заячого хутра і овечих шкурок. На шапці він гордовито носив оленячі роги з дзвіночками та довгі брунатні білячі китиці, що висіли йому на вуха. Кожен крок блазня відлунював теленьканням дзвіночків.

Вун-Вун так зачарувався блазнем, що йому аж подих перехопило. Велетень навіть спробував схопити невідому істоту, але дурник відскочив назад, шалено теленькаючи.

– О ні, ой ні, оце вже ні!

Вун-Вун завзято зіп’явся на ноги. Королева вхопила принцесу Ширену і відтягла назад, лицарі вхопилися за мечі, а Пістрявчик з переляку запнувся, втратив рівновагу і ляпнувся на дупу в сніговий замет. Вун-Вун зареготав, а регіт велетня міг би присоромити і драконове ревіння. Пістрявчик затулив вуха, принцеса Ширена сховала обличчя у хутрі материного кожуха, а найхоробріший з королевиних лицарів посунувся вперед з залізом у руках.

Джон підняв руку на знак застороги.

– Гей, не сердьте його! Сховайте меча в піхви, пане. А ти, Шкіряне, відведи Вун-Вуна до Гардінової Башти.

– Вун-Вун їсти? – запитав велетень.

– Їсти, – погодився Джон, а Шкірянові додав: – Я пришлю кошик городини для нього і м’яса для тебе. Запали вогонь.

Шкірян розплився в усмішці.

– Запалю, м’сьпане, але ж там у Гардіна холоднеча така, аж до кісток пробирає… Чи не пришлють пан воєвода ще й вина зігрітися?

– Тобі пришлю. Йому – ні.

Вун-Вун ніколи не куштував вина, доки не втрапив до замку Чорного, зате раз скуштувавши, спалахнув пристрастю. «Велетенською пристрастю, щоб не збрехати.» Посеред виру справ і турбот Джонові бракувало на голову лише п’яного велетня. Він обернувся до королевиних лицарів і мовив:

– Мій ясновельможний панотець колись казали, що воїнові не слід оголювати клинка, якщо він не має наміру завдати удару.

– А я мав такий намір. – Лицар мав чисто голене, обвітрене обличчя; під кожухом-накидкою з білого хутра він носив на собі срібнотканий вапенрок з блакитною п’ятикутною зіркою. – Колись мене вчили, що Нічна Варта захищає царину людей від отаких чудовиськ. Ніхто не згадував, що їх тут тримають за улюблених тваринок.

«Ще один південський недоумок з довгим язиком.»

– Перепрошую, ви є?…

– Пан Патрек з Король-Гори, коли ласка пана воєводи.

– Мені невідомо, чи тримаєтеся ви, пане, гостьового права на вашій горі. Але на півночі воно для нас святе і непорушне. Вун-Вун – гість Нічної Варти.

Пан Патрек посміхнувся.

– А скажіть-но, князю-воєводо, як Іншим трапиться зазирнути до ваших володінь, ви їх теж запросите на гостину до Варти?

Лицар обернувся до своєї королеви.

– Якщо не помиляюся, ваша милосте, Король-Башта стоїть отам. Чи не вшануєте мене честю?…

– Як скажете.

Королева узяла лицаря попід руку і проминула братчиків Нічної Варти, не подарувавши і другим поглядом.

«Оті язики вогню на короні – найтепліше, що є в цій королеві.»

– Вельмишановний пане Тихо! – покликав Джон. – Чи не приділите мені хвилинку? Якщо, звісно, така поважна особа не надто обтяжена справами.

Браавосець спинився і чемно посміхнувся.

– Ой, благаю, не кличте мене поважною особою. Я лише сумирний слуга Залізного Банку Браавоса.

– Котер Пайк написав мені, що ви прибули до Східної Варти на трьох кораблях: галеасі, галері та кочі.

– Таки-так, мосьпане. Цієї пори перетинати море досить небезпечно. Один корабель може й не дістатися мети, а три разом вже якось дадуть собі ради. Залізний Банк такими речами не легковажить.

– Чи не побалакати нам десь на самоті, перш ніж ви відбудете у подорож?

– Я до ваших послуг, князю-воєводо. До речі, в Браавосі ми маємо прислів’я: немає кращого часу, ніж зараз. Вам пасує?

– Незгірш якого іншого. То ходімо до моєї світлиці? Або хочете побачити верхівку Стіни?

Банкір зиркнув угору, де величезне світле громаддя малювалося на тлі неба.