Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 58 (всего у книги 82 страниц)

Він саме прикінчив усіх медових коників, задоволено відригнув і добряче хильнув вина.

Бліді карфійці, чорні літньоостров’яни, мідношкірі дотракійці, блакитнобороді тирошійці, ягнятники, джогос-нгайці, похмурі браавосці, строкаті напівлюди з непролазних хащів Софоріосу – усі вони прибули від різних кінців світу, щоб знайти смерть у Дазнаковій ямі.

– Оцей показує неабиякий хист, мила моя. Від нього багато чекають, – сказав Гіздахр про лисенійського юнака з довгим білявим волоссям, що мальовничо віяло за вітром… але суперник вхопив те волосся у жменю, смикнув, вибивши хлопця з рівноваги, і випатрав йому живіт одним ударом. У смертну годину юнак здавався ще молодшим, ніж коли стояв на піску з клинком у руці.

– Це був хлопчик, – мовила Дані. – Усього лише малий хлопчина.

– Шістнадцять років! – заперечив Гіздахр. – Дорослий чоловік, який сам обрав собі небезпеку задля золота і слави. Сьогодні в Дазнака не помиратимуть діти, бо так наказала моя ласкава цариця у своїй безмежній мудрості.

«Ще одна маленька перемога. Добра я в душах своїх підданих не оселю, – сказала собі вона, – та хоч вижену з них трошки зла.» Даянерис заборонила б і змагання між жінками, але Барсена Чорногрива наполягала, що має не менші права піддавати своє життя небезпеці, ніж будь-хто з чоловіків.

Цариця ладна була також заборонити «пустощі» – кумедні двобої, в яких каліки, карлики та старі баби нападали одне на одного з різницькими тесаками, смолоскипами та молотками. Що незграбніші були бійці, то кумедніші пустощі – так вважалося серед глядачів. Гіздахр наполягав, що піддані більше полюблять свою царицю, якщо вона сміятиметься разом з ними, і переконував, що без пустощів карлики, каліки та старі шкиринди потерпатимуть з голоду. Зрештою Дані упокорилася і дала свою згоду.

Раніше існував звичай засуджувати до двобою в ямі злочинців; Дані погодилася відродити його, та лише для окремих злочинів.

– Дозволяю змушувати до бою вбивць і ґвалтівників. Також тих, хто всупереч моїй волі досі насмілюється торгувати невільниками. Але не злодіїв і не боржників.

Не заборонені були й звірі. Дані подивилася, як слон хутко впорався зі зграєю шести рудих вовків. Потім сталася кривава битва бика проти ведмедя, по якій обидві тварини лишилися помирати, страшенно пошматовані.

– Їхня плоть не марнується, – пояснив Гіздахр. – Різники приготують з забитих туш поживну юшку для голодних. Кожен, хто з’явиться до Брами Долі, зможе отримати собі миску.

– Хороший закон, – погодилася Дані. «Надто мало ви їх маєте.» – Треба подбати, щоб цей звичай не забули.

Після звірячих боїв учинили потішну битву – шестеро піших вояків проти шести вершників, у якій піші мали щити і довгі мечі, а кінні – дотракійські арахи. Потішні лицарі вбралися у довгополі кольчуги, потішні дотракійці жодних обладунків не мали. Наприпочатку перевага схилялася до вершників – вони затоптали конями двох суперників і відрубали вухо третьому. Та потім уцілілі лицарі почали нападати на коней; один за одним вершників збивали додолу і прикінчували – на велику відразу Джихікі.

– Це не справжній халазар! – оголосила вона огидливо.

– Сподіваюся, хоч ці трупи не вкинуть до вашої поживної юшки, – мовила Дані, поки з піску прибирали вбитих.

– Коней вкинуть, – відповів Гіздахр. – Людей – ні.

– Конятина з цибулею додає сил, – зауважив Бельвас.

Після битви відбулися перші пустощі дня – лицарський турнір між двома карликами, приведеними одним з юнкайських вельмож, що їх Гіздахр запросив на ігри. Один з карликів сидів на великому хорті, інший – на свині. Дерев’яні обладунки карликів були свіжопофарбовані та розмальовані; один ніс на собі оленя – знак узурпатора Роберта Баратеона, інший – золотого лева дому Ланістер. Вочевидь, так вигадали на її честь. Невдовзі витівки карликів змусили Бельваса рохкати сміхом, хоча Дані посміхалася кволо та вимушено. Коли карлик у червоному беркицьнувся з сідла і почав ганятися піском за свинею, а карлик на собаці – ганятися за ним, ляскаючи дерев’яним мечем по сідницях, вона мовила:

– Це мило та смішно, але…

– Майте терпець, люба царице, – мовив Гіздахр. – Зараз випустять левів.

Даянерис кинула на нього допитливий погляд.

– Левів?!

– Трьох одразу. Карлики їх не чекають.

Дані насупилася.

– Карликів озброєно дерев’яними мечами. Вони вбрані у дерев’яні обладунки. Як вони мають битися проти левів?

– Поганенько, – відповів Гіздахр. – Хоча хтозна – може, здивують нас несподіваним хистом. Та найпевніше верещатимуть, бігатимуть колами і намагатимуться вилізти з ями. Має бути дуже кумедно.

Але Дані це чомусь кумедним не здалося.

– Я забороняю так чинити!

– Ласкава царице… не хочете ж ви зіпсувати розвагу вашим любим підданим?

– Ви присягнулися мені, що всі бійці будуть дорослі та з доброї волі згодні битися на смерть за золото і шану. Карлики не давали згоди на битву проти левів дерев’яними мечами. Тому ви зупините її негайно.

Цар стиснув вуста. На мить Дані здалося, що в його незворушно спокійних очах промайнув спалах гніву.

– Воля ваша, – відповів зрештою Гіздахр і нахилився до розпорядника ями.

– Не пускайте левів! – наказав він, коли чолов’яга підбіг, тримаючи в руці батога.

– Жодного, ваша препишносте? Глядачі знудяться!

– Моя цариця сказала своє слово. Хай карликам не завдають шкоди.

– Людям не сподобається, що в них забрали розвагу.

– То виводьте Барсену – буде їм розвага.

– Вашій превисокості краще знати.

Розпорядник ями ляснув батогом і заволав наказ. Карликів забрали разом зі свинею та собакою; глядачі невдоволено сичали, кидали у них каміння та гнилі плоди.

Але схвальне ревище поновилося, коли на пісок швидким кроком вийшла Барсена Чорногрива – майже оголена, коли не рахувати перепаски на стегнах та сандалів на ногах. Висока темношкіра жінка приблизно тридцяти років рухалася з хижою вишуканістю пантери.

– Барсену дуже люблять, – мовив Гіздахр, поки ревище юрби наповнювало яму. – Хоробрішої жінки я не знаю.

Могутній Бельвас відповів:

– Битися з дівками – то не хоробрість. Битися з Могутнім Бельвасом – оце хоробрість.

– Сього дня вона б’ється з вепром, – зауважив Гіздахр.

«Еге ж, – подумала Дані, – бо ти не знайшов жінки їй у суперниці, хай яким гаманом трусив.»

– І схоже, не дерев’яним мечем.

Вепр був величезний звір з іклами завдовжки з людське передпліччя і крихітними очицями, що палали гнівом. Дані аж стало цікаво, чи не виглядав вепр-убивця Роберта Баратеона так само люто. «Жахливе чудовисько, жахлива смерть.» Протягом удару серця вона майже жаліла Узурпатора.

– Барсена дуже жвава та спритна, – мовив Резнак. – Вона танцюватиме з вепром, преосяйносте, і нарізатиме з нього шинку ножем, коли він пробігатиме повз неї. Ось побачите: перш ніж померти, він геть спливе кров’ю.

Саме так і почалося. Вепр кинувся у напад, Барсена крутнулася і ухилилася, її клинок зблиснув сріблом на сонці.

– Списа б їй, – мовив пан Барістан, поки Барсена спритним стрибком ухилялася від другого удару звіра. – У такий спосіб вепра не здолати.

Слова лицаря здалися Дані буркотінням чийогось старенького дідуся – як завжди казав Дааріо.

Клинок Барсени рясно спливав кров’ю; але невдовзі вепр зупинився. «Він розумніший за бика, – втямила Дані. – Він більше не нападатиме.» Тим часом Барсена дійшла тієї ж думки. Вона загрозливо верескнула, потроху ступила ближче до вепра, перекидаючи ножа з долоні в долоню. Коли звір відступив, Барсена вилаялася, сікнула лезом йому по пискові, намагаючись розлютити… і домоглася свого. Та цього разу її стрибок спізнився на крихітну мить; вепряче ікло розчахнуло їй ліву ногу від коліна до промежини.

Стогін вирвався на волю з тридцяти тисяч горлянок. Затискаючи розірвану плоть на нозі, Барсена впустила ножа і спробувала позадкувати геть, але не подолала і аршина, як вепр напав знову. Дані відвернула обличчя.

– Оце була така хоробрість, як треба? – запитала вона Могутнього Бельваса під моторошний вереск, що розносився понад піском.

– Битися зі свинями – хоробрість. Верещати отак гучно – ні. Могутньому Бельвасові боляче у вухах. – Євнух потер своє кругле черево, похрещене старими білими рубцями. – А ще Могутньому Бельвасові млосно у шлунку.

Вепр занурив писок у живіт Барсени і почав виїдати тельбухи. Рознісся сморід, якого цариця не могла вже терпіти. Спека, мухи, галас юрби… «аж дихати несила».

Дані підняла серпанок і дозволила йому полетіти за вітром. Потім скинула токар; перли тихенько торохтіли один об одний, поки вона розмотувала шовк.

– Халісі? – запитала Іррі. – Що ви робите?

– Скидаю свої довгі вуха.

Тузінь людей з рогатинами вибігли на пісок, щоб відігнати вепра від трупа і повернути його до загорожі. З ними біг і розпорядник, вимахуючи довгим шпичастим батогом. Коли він ляснув ним на вепра, цариця підвелася на ноги.

– Пане Барістане, чи не супроводите мене назад до мого садка?

На обличчі Гіздахра з’явився бентежний подив.

– Але ж будуть іще видовиська. Пустощі з шістьма старими бабами, а тоді три двобої. Белакво проти Гогора!

– Белакво переможе! – заявила Іррі. – Кожен знає.

– Не кожен! – заперечила Джихікі. – Белакво помре!

– Помре один, чи помре інший, – мовила Дані. – А той, хто виживе, помре іншим разом. Все це одна велика помилка.

– Могутній Бельвас з’їв забагато коників. – Широке брунатне обличчя Бельваса пополотніло. – Могутньому Бельвасу треба молока.

Гіздахр на євнуха навіть не зважив.

– Препишносте, люд Меєрину зібрався святкувати наше поєднання у шлюбі. Ви чули, як вас вітала юрба. Не відкидайте так просто їхню любов!

– Вони вітали не мене, а мої довгі вуха. Ходімо з цієї забійні, пане чоловіче.

Дані чула рохкання вепра, вигуки списників, ляскання батога розпорядника.

– Ні, моя люба пані! Залиштеся ще ненадовго. На пустощі й останній двобій. Заплющте очі – ніхто й не побачить. Усі дивитимуться на Белакво та Гогора. Зараз не час…

Його обличчям пробігла темна тінь. Галас і ревище стишилися. Десять тисяч голосів замовкли. Кожна пара очей обернулася на небо. Теплий вітер майнув Дані по щоках; над биттям свого серця вона почула шум крил. Двійко списників кинулися шукати порятунку. Розпорядник завмер там, де стояв. Вепр, пирхаючи, повернувся до Барсени. Могутній Бельвас застогнав, зсунувся зі свого сідала і впав на коліна.

У височині темною тінню проти сонця з’явився дракон. Його луска була чорна, очі, роги та зуби гребеня на хребті – криваво-червоні. Завжди найбільший з трьох, у дикій пустці Дрогон виріс іще більшим. Його крила простяглися на двадцять стоп від кінчика до кінчика, чорні, мов налощений гагат. Дракон плеснув ними, розвертаючись над піском, і всім здалося, наче вдарив грім. Вепр підняв голову, рохнув… і раптом його огорнуло полум’я – чорний вихор, поцяткований червоним. Дані відчула хвилю жару за тридцять стоп від себе. Передсмертний вереск звіра скидався на людський. Дрогон сів на тушу і занурив пазурі у плоть, що спливала димом. Заповзявшись до трапези, він не став перебирати, де вепр, а де Барсена.

– О боги, – простогнав Резнак, – він її жере!

Могутній Бельвас гучно вивергав шлунок назовні.

Дивний вираз пробіг довгим блідим обличчям Гіздахра зо’Лорака: почасти страх, почасти хіть, почасти захват. Він пристрасно облизнув губи язиком. Дані побачила, як Пахли кинулися вгору сходами, підбираючи поли токарів і запинаючись на них у поспіху вибратися з ями. Інші наслідували їхній приклад. Хтось щосили ринув навтіч, розштовхуючи інших. Більшість, утім, не мала куди подітися з місць.

А один вирішив уславити себе звитягою.

То був котрийсь зі списників, надісланих відігнати вепра до загорожі. Може, він був п’яний, а може, божевільний; чи без надії кохав Барсену Чорногриву, а чи дослухався до пліток про дівчинку Хазею. Або ж простолюдець хамського роду раптом зажадав, щоб співці склали про нього думи… і кинувся уперед, наставивши вепрячу рогатину. Рудий пісок полетів у нього з-під п’ят, а з лав нагорі загриміли крики. Дрогон підняв голову; зуби його капотіли кров’ю. Звитяжець стрибнув драконові на спину і устромив залізне вістря в основу довгої лускатої шиї.

Дані та Дрогон заверещали разом, як одне. Звитяжець наліг на списа, всією вагою заганяючи вістря дедалі глибше. Дрогон вигнув спину з сичанням болю; хвіст шалено хльоснув на всі боки. Дані побачила, як голова вигинається назад на кінці довгої зміїної шиї, як розгортаються чорні крила. Драконоборець втратив рівновагу і покотився піском. Він саме намагався стати на ноги, коли зуби дракона зчепилися на його передпліччі.

– Ні! – тільки й устиг вигукнути чолов’яга перед тим, як Дрогон одірвав йому руку від плеча і викинув геть, як пес викидає задушеного щура у пацючій ямі.

– Вбийте цю істоту! – заверещав Гіздахр до решти списників. – Забийте чудовисько!

Пан Барістан міцно вхопив царицю і втримав на місці.

– Відверніться, ваша милосте.

– Пустіть!

Дані рішуче викрутилася з його обіймів. Коли вона перестрибувала через бильця своєї ложі, весь світ, здавалося, уповільнився. Приземляючись у яму, вона загубила сандалю; кинувшись бігти, на кожному кроці Дані відчувала між пальцями ніг грубий та пекучий рудий пісок. Пан Барістан все ще кликав до неї ззаду. Могутній Бельвас не припиняв блювати. Дані прискорила біг.

Списники теж бігли щодуху – хто куди. Одні поспішали до дракона з наставленими списами, інші тікали, кидаючи зброю собі під ноги. Хоробрий звитяжець судомився на піску; з пошматованого оцупка на місці плеча бризкала яскраво-червона кров. Спис лишився у Дрогоновій спині й хилитався туди-сюди, коли дракон плескав крилами. З рани здіймався дим. Коли наблизилися інші списи, дракон плюнув вогнем і потопив двох людей у чорному полум’ї. Хвіст вдарив убік, влучив у розпорядника, що підкрадався ззаду, і розірвав його навпіл. Інший нападник кілька разів тицьнув списом драконові у вічі, доки той не вхопив його щелепами і не випустив тельбухи. Меєринці верещали, лаялися, волали прокляття. Дані чула, як хтось біжить за нею, тупотячи ногами.

– Дрогоне! – щосили закричала вона. – Дрогоне!

Дракон повернув голову. Дим зміївся цівочками у нього між зубів. Кров його диміла теж – там, де капотіла на землю. Він знову плеснув крилами, здійнявши задушливу хмару червоного піску. Дані втрапила до неї, запнулася, закашлялася. Дракон клацнув на неї зубами.

– Ні! – тільки й встигла вигукнути вона.

«Ні, не на мене, хіба ти мене забув?» Чорні зуби зімкнулися за кілька вершків від її носа. «Та він мені зараз голову одірве!» Пісок виїдав очі; нічого не бачачи, Дані спіткнулася на трупі розпорядника ями й упала на бік.

Дрогон заревів, голос його наповнив яму. Дані огорнув жар, наче з печі. Довга луската шия витяглася в її бік. Коли дракон розчахнув пащу, вона побачила між його чорних зубів шматки потрощених кісток та спеченого м’яса. Очі звіра нагадували розплавлений метал. «Я дивлюся просто в пекло, та не смію відвернути погляд.» Вона ще ніколи не була така певна, що має робити. «Якщо спробую втекти, він мене спалить і зжере.» На Вестеросі септони проповідували про сім пеклів та сім небес, але Семицарство з його богами лежало ген за морями. Дані стало цікаво: якщо вона загине тут, хто з’явиться по її душу? Чи прискаче до неї дотракійський бог-огир, розсікаючи небесну траву, чи забере до свого зоряного халазару, де вона вічно мандруватиме нічними землями руч-об-руч зі своїм сонцем-та-зорями? А чи жорстокі боги Гісу пришлють гарпій відтягти нещасну в безодню на вічні муки?

Дрогон заревів їй просто у обличчя; жар його подиху міг би спекти шкіру на пухирі. Десь праворуч Дані почула вигуки Барістана Селмі:

– До мене! Спробуй мене. Сюди! До мене!

У розжарених червоних ямах Дрогонових очей Дані побачила власне віддзеркалення. Яка ж вона була крихітна, квола, знесилена і перелякана… «Не можна показувати йому страх.» Дані зашкреблася на піску, сперлася на труп розпорядника, її пальці знайшли пужално батога, і раптом воно додало їй хоробрості. Шкіра в долоні була тепла, наче жива. Дрогон знову заревів – так гучно, що вона трохи не впустила батіг. Зуби вдруге клацнули перед носом.

Але цього разу Дані вдарила у відповідь.

– Ні! – верескнула вона, вкладаючи в батіг усю силу, яка їй лишилася.

Дракон відсмикнув голову назад.

– Ні! – заверещала Дані знову. – НІ-І-І!

Шпичаки на батозі вчепилися драконові у писок, смикнули, дряпнули. Дрогон став дибки, вкриваючи її тінню своїх крил. Дані заходилася батожити його лускате черево – туди й назад, туди й назад, доки не заскніла втомлена рука. Довга зміїна шия вигнулася, наче напнутий стрільцем лук. Люто засичавши, дракон плюнув чорним вогнем. Дані пірнула під струмінь полум’я, вимахуючи батогом і волаючи:

– Ні, ні, ні! Ану лягай!!!

У відповідь почулося ревище, повне страху та гніву… а ще болю. Крила дракона плеснули раз, другий…

…і склалися. Дрогон востаннє засичав і простягся на череві. Чорна кров струменіла з рани, де його прохромили списом; зі спеченого піску там, куди вона капотіла, здіймалися цівки диму. «Він – вогонь, що зробився плоттю, – подумала Дані, – і я теж.»

Даянерис Таргарієн одним стрибком скочила на драконову спину, вхопила списа і вирвала його з тіла. Вістря майже розплавилося; розпечене залізо мерехтіло червоним. Дані викинула списа геть. Дрогон скрутився під нею, м’язами пробігли хвилі – то дракон збирав сили. У повітрі летів пісок; Дані нічого не бачила, не могла дихати, не могла думати. Чорні крила плеснули гучніше за грім, і раптом червоні піски провалилися під нею униз.

Запаморочившись, Дані заплющила очі, а коли розплющила знов, то побачила під собою крізь запону сліз та пилу меєринців, що бурхливими потоками текли угору сходами і вихлюпували на вулиці міста.

Батіг досі був у неї в руці. Вона знову ляснула ним Дрогонові по шиї і скрикнула:

– Вище!

Інша її рука вчепилася у лусочки; пальці шалено шкреблися у пошуках опори. Широкі й чорні Дрогонові крила збурювали повітря. Дані відчувала жар дракона у себе між стегнами. Серце її ладне було розірватися. «Так, – думала вона, – так, лети, не спиняйся, неси мене, неси. Лети!»

Джон

Він не був високим на зріст, цей Тормунд Велетнебій, але боги подарували йому широкі рамена та чимале черево. Манс Розбишака нарік його Тормундом Гучним Рогом за міць легенів і полюбляв казати, що Тормунд своїм реготом збиває сніг з гірських вершин. Коли ж Тормунд лютував, його ревище нагадувало Джонові голос розбурханого мамута.

А того дня Тормунд лютував особливо часто і гучно. Він волав, він лаявся, він гатив кулаком по столі так, що перекинув і розлив глек води. Дичак не відпускав од себе ріг меду, тому слина, якою він бризкав разом із погрозами, була присмачена солодким. Тормунд назвав Джона Сніговія боягузом, брехуном, перевертнем, прокляв як чорносердого, хитро гойданого колінкаря, грабіжника та стерв’ятника, звинуватив у намірі вграти весь вільний нарід просто в дупу. Двічі він кидав ріг Джонові у голову, не забуваючи перед тим його спустошити – не з таких був Тормунд, щоб марнувати добрий мед. Та Джон не дозволив собі перейматися: жодного разу не підвищив голосу, не відповів погрозою на погрозу… але не поступився ані крихтою того, чим не збирався поступатися.

Нарешті, коли ззовні намету вже видовжувалися полудневі тіні, Тормунд Велетнебій – Голос-у-Піднебессі, Гучний Ріг, Криголам, Громовий Кулак, Ведмежий Жених, Медовий Король у Краснокутті, Речник Богів і Батько Воїнів – тицьнув уперед свою дебелу правицю.

– Ну гаразд, згода. І хай пробачать мені боги. Бо десь там є сотня матерів, які не пробачать ніколи.

Джон схопив простягнуту руку і потиснув її. Слова обітниці загриміли йому в голові. «Я – меч у темряві. Я – вартовий на мурах. Я – вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» І для нього особисто – новий рядок. «Я – сторож, який відчинив браму і пустив до неї ворога.» Багато б він віддав, щоб упевнитися, чи правильно чинить. Але вже зайшов надто далеко, щоб вертати назад.

– Згода і угода, – відповів Джон.

Тормунд стиснув йому долоню, трохи не розтрощивши кістки – принаймні у цьому він анітрохи не змінився. Борода теж лишилася тією самою, хоча обличчя під кущем білого волосся схудло і змарніло, а червоними щоками пролягли глибокі ущелини зморщок.

– Краще б Манс тебе вхекав, поки мав змогу, – буркнув Тормунд, намагаючись перетворити Джонову руку на кашу з м’яса та кісток. – За миску юшки та кусень хліба віддати золото, ще й хлопчиків на додачу… тяжка ціна. Куди подівся той добросердий юнак, що я колись знав?

«Його обрали князем-воєводою.»

– Я чув від людей, що чесна угода лишає обидві сторони невдоволеними. То що, за три дні?

– Аби ж дожити ці три дні. Дехто з мого племені плюне мені в вічі, коли почує твої умови. – Тормунд нарешті відпустив Джонову руку. – Твої ґави теж бурчатимуть, якщо я хоч трохи їх знаю. А маю ж знати – побив вас, чорних дупаків, стільки, що й не порахую.

– Краще не згадуй про таке надто гучно, коли опинишся на південь від Стіни.

– Гир! – зареготав Тормунд. Тут теж нічого не змінилося; старий і досі реготав часто, лунко та охоче. – Розумно кажеш. Бракувало, щоб чорні пташки задзьобали мене на смерть.

Він ляснув Джона по спині.

– Коли мій нарід опиниться за Стіною в безпеці, ми з тобою за це трохи вип’ємо і закусимо. А доти…

Дичак стягнув обруч з лівого плеча і кинув Джонові. Потім зробив те саме з його близнюком з правого плеча.

– Ось тобі перша данина. Мені ці обручі дісталися від батька, а йому – від діда. Тепер вони твої, ниций чорний байстрюче.

Важкі, товсті прикраси було викувано зі старого золота, карбовано прадавніми рунами першолюдей. Тормунд Велетнебій не знімав їх, відколи Джон уперше його побачив; обручі здавалися його частиною так само, як біла борода.

– Браавоські лихварі перетоплять обручі на золото. Сум і сором. Краще б ти їх не віддавав.

– Оце вже ні! Тормунд Велетнебій не дозволить пащекувати, що примусив вільний нарід віддати всі скарби, а свої лишив собі. – Він вишкірився. – Але того обруча, що я ношу на прутні, таки лишу. Він більший, ніж оці крихітні перстеньки. А тобі був би за гривню.

Джон мимоволі засміявся.

– Бачу, ти не міняєшся!

– Та міняюся. – Вишкір розтанув, наче сніг під літнім сонцем. – Я вже не той, що був у Краснокутті. Надто багато смерті бачив, і чого гіршого теж. Сини мої…

Сум скривив Тормундове обличчя.

– Дормунда вбили у битві за Стіну. Зовсім хлопчина був. Його дістав один з лицарів твого короля – якийсь йолоп у сірій криці з метеликами на щиті. Я бачив удар, та не встиг і добігти до свого синочка, як він уже лежав мертвий. Торвинд… його забрав холод. Хворобливий був малий. Однієї ночі просто узяв та й помер. А найгірше… ми ще не знали, що він мертвий, а він вже постав блідий з синіми очима. Мусив сам дати йому ради. Тяжко, Джоне, ой, тяжко.

Сльози заблищали в очах старого воїна.

– Правду кажучи, пуття з нього не вийшло… але він був мій хлопчик, і я його любив.

Джон поклав Тормундові руку на плече.

– Мені дуже шкода.

– Та не ти ж його вбив. На твоїх руках чимало крові, годі казати. Мо’, не менше, ніж на моїх. Але чужої, не його.

Тормунд рішуче струснув головою.

– Ну, годі вже. Я маю ще двох міцних синів.

– Та й доньку, хіба ні?

– Мунду? Авжеж. – На Тормундове обличчя повернулася посмішка. – Віриш, вона таки узяла собі за чоловіка отого Рика Довгосписа. Спитай мене, то малий більше має в штанях, ніж у голові. Але до неї добрий та лагідний. Я йому сказав, що як скривдить мою квіточку, то я йому прутня висмикну і віддухопелю ним до кривавої юшки.

Він ще раз добряче ляснув Джона по спині.

– Час тобі вже вертатися. Ще трохи просидиш – і твої вирішать, що ми тебе зжерли.

– Ну то на світанку. За три дні від нинішнього. Спершу хлопчики.

– Та чув я тебе вже перші десять разів, брехлива ґаво. Хтось би подумав, що ми один одному не довіряємо.

Він сплюнув на підлогу.

– Гаразд, спершу хлопчики. Мамути підуть околяса. Ти перекажи Східній Варті, щоб чекали і не лякалися. А я подбаю, щоб при твоїй клятій брамі не було ані тисняви, ані бійок. Ввійдемо гарненько і слухняно, наче каченята за мамцею. А за мамцю-качку буду я. Гир!

На тім Тормунд проводив Джона геть з намету. День ззовні стояв ясний, безхмарний. Після двох тижнів гри у хованки сонце повернулося на небо, і Стіна на півдні мерехтіла біло-блакитними іскрами. Джон часто чував приказку від старших чоловіків у замку Чорному: «На Стіну примха нападає, мов на Аериса Навіженого», або іноді «Стіна перемінливіша за жінку». Хмарними днями вона скидалася на білий камінь, ночами без місяця – на чорне вугілля. Під час снігових віхол Стіна здавалася різьбленою зі снігу. Але в такі дні, як нинішній, не лишалося сумнівів, що її роблено з льоду. В такі дні Стіна мерехтіла, наче кришталь септона, кожну тріщину і западину розмальовувало яскравими візерунками сонячне сяйво, на прозорих напливах танцювали і завмирали морозні веселки. В такі дні Стіна стояла прекрасна, мов у казці.

Старший син Тормунда чекав коло коней, розмовляючи зі Шкіряном. Торег Високий – так кликали його серед вільного народу, бо хоча за Шкіряна хлопець був вищий хіба що на вершок, зате над власним батьком витикався на цілу стопу. Гарет, дебелий парубок з Кротовини на прізвисько Лошак, купчився перед вогнем, спиною до двох інших. Він та Шкірян – ото була і вся варта, яку Джон привів з собою на перемови. Якби князь-воєвода узяв більше людей, дичаки завважили б їх за ознаку страху; а якби Тормунд справді надумав криваву зраду, Джона не врятували б і два десятки. Іншого захисту, крім Привида, Джон не потребував; лютововк умів винюхувати ворогів – навіть тих, які ховали ворожість за приязними посмішками.

Але Привида зараз поруч не було. Джон стягнув чорну рукавицю, вклав до рота два пальці й свиснув.

– Привиде! До мене!

Згори зненацька зашуміло, завирувало. З гілки старого дубу, плескаючи крилами, злетів і всівся Джонові на сідло старий Мормонтів крук.

– Зер-р-на! – заволав він. – Зерна, зерна, зерна!

– Овва, і ти теж тут?

Джон простягнув руку зігнати птаха, та зрештою лагідно скуйовдив йому пір’я. Крук вилупив на нього одне око, нахилив голову так загадково, наче щось знав, і пробурмотів:

– Сніг-сніговій.

І тут між двох дерев з лісу виник Привид, а з ним поруч – Вала.

«Вони наче створені одне для одного.» Вала була з ніг до голови вбрана у біле: білі вовняні штани, заправлені у високі чоботи вибіленої шкіри, кожух-накидку з білої ведмежої шкури, припнуту на плечі різьбленим обереговим обличчям, білий каптанчик з кістяними застібками. Подих її теж був білий… але очі – блакитні, довга коса – наче темний мед, щоки – зашарілі від морозу. Давно вже Джон не бачив такої неймовірної краси.

– Ви намагаєтеся вкрасти мого вовка? – спитав її воєвода.

– Чом би й ні? Якби кожна жінка мала лютововка, чоловіки поводилися б чемніше та сумирніше. Навіть чорні ґави.

– Гир! – реготнув Тормунд. – Ти з нею не перебріхуйся, Снігу-воєводо, бо однак не перебрешеш. Занадто вже вона розумна і для тебе, і для мене. Краще вкради її швидше, поки Торег не пролупив очі й не вкрав її перший.

Що казав про Валу той бевзь Аксель Флорент? «Дівчина і на вроду як квіточка, і дозріла, мов ягідка. Добрячі стегна, круглі груди… та їй дітей лупити – не перелупити!» О так, він мав рацію, але дичацька красуня мала в собі набагато більше – і вже довела це, знайшовши Тормунда там, де зазнали поразки гартовані розвідники Варти. «Може, вона і не справжня принцеса, та жоден князь чи король не відмовився б від такої дружини.»

Але цього моста було спалено давно, і Джон сам підніс до нього смолоскипа.

– Бажаю Торегові щастя, – відповів він. – А я склав обітниці.

– А дарма – вона була б не проти! Хіба не так, дівчинко?

Вала попестила довгого кістяного ножа на стегні.

– Хай князь-гайворон приходить до мого ліжка, коли схоче – аби мав сміливість. От вихолощу його – зразу стане легше триматися обітниць.

– Гир! – знову пирхнув Тормунд. – Чув, Торегу? Тримайся од неї подалі. Одну доньку я вже маю, другої мені не треба.

І струснувши головою, ватажок дичаків пірнув назад до свого намету.

Поки Джон чухав Привида за вухом, Торег привів Валі коня. Вона все ще їздила сірим бахмутиком, якого їй дав Мулій у день від’їзду зі Стіни – кошлатим, опецькуватим, сліпим на одне око. Розвернувши коника до Стіни, Вала спитала:

– Як ся має маленька потворка?

– Удвічі побільшав, відколи ви поїхали, а голосить утричі гучніше. Коли вимагає цицьку, його чують у Східній Варті, – відповів Джон, сідаючи на власного коня.

Вала поїхала поруч.

– Отже… я привела вам Тормунда, як обіцяла. То що тепер? Мене повернуть до старої келії?

– Вашу стару келію вже зайнято. Король-Башту забрала собі Королева Селиса, для себе і почту. Пам’ятаєте Гардінову Башту?

– Оту, що наче зараз завалиться?

– Вона валиться вже років сто. Верхній поверх я наказав полагодити для вас, панно. Ви матимете більше простору, ніж у Король-Башті, хоча й не такого зручного. Зрештою, Гардіновим Палацом її ніхто ніколи не звав.

– Між зручностями та волею я щоразу обираю волю.

– Замком ви можете ходити вільно, та в іншому, на жаль, мусите лишатися бранкою. Втім, обіцяю, що вам не дошкулятимуть небажані гості. Гардінову Башту стережуть мої люди, не королевині. А у нижньому передпокої спить Вун-Вун.

– Велетень за охоронця? Навіть Далла не могла таким похвалитися!

Тормундові дичаки спостерігали, як вони йдуть, визираючи з наметів та куренів, нашвидкуруч поставлених між позбавленими листя деревами. На кожного чоловіка, здатного битися, Джон побачив трьох жінок і стільки ж дітей – кощавих, змарнілих, з запалими щоками і голодним вогнем у очах. Коли Манс Розбишака вів вільний нарід у напад на Стіну, його військо гнало поперед себе великі гурти овець, кіз, свиней; та нині єдині тварини, що траплялися на очі, були мамути. Якби не лють і сила велетнів, їхніх мамутів теж покололи б і поїли – Джон не мав у тім сумніву. Що не кажи, а м’яса на кістках мамута знайдеться чимало.

Побачив Джон і ознаки хвороб, і саме вони стурбували його найбільше. Якщо загін Тормунда отак потерпає від голоду і немічі, то що сталося з тими тисячами, які пішли за Матінкою-Кротихою до Недолі? «Котер Пайк має невдовзі бути там. Хтозна – якщо вітри на нас зглянулися, раптом він уже пливе назад до Східної Варти, натоптаний по вінця вільним народом.»

– Як вам повелося з Тормундом? – запитала Вала.

– Спитайте за рік. Найтяжче досі попереду – як умовити мою власну братію з’їсти те, що я їм наварив. Боюся, жодному з них моя страва не смакуватиме.

– То дозвольте мені допомогти.

– Ви вже допомогли. Ви знайшли Тормунда.

– Я можу більше.