Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 82 страниц)

Тиріон

Йому снився рідний вельможний панотець і Князь-у-Савані. Уві сні вони були однією людиною. Коли батько обійняв його кам’яними ручиськами і нахилився подарувати сірий поцілунок, Тиріон прокинувся з сухим дертям у горлянці, смаком крові на вустах і калатанням серця у грудях.

– Ось до нас і повернувся мертвий карлик, – зауважив Хальдон.

Тиріон струснув головою – відігнати тенета сну. «Смуток. Я загубився у Смутку.»

– Я не мертвий.

– Це ми ще подивимося. – Півмаестер став просто над ним. – Качуре, добрий мій пташе, зготуй нашому малому приятелеві трохи юшки. Він, напевне, помирає з голоду.

Тиріон побачив, що знаходиться знову на «Соромливій діві» під шорсткою ковдрою, що пахкотіла оцтом. «Смуток лишився позаду. Мені просто наснувся сон. Я тонув, і мені примарилося.»

– Чому від мене тхне оцтом?

– Бо Лемора тебе всього в ньому скупала. Дехто каже, він запобігає сірій лускачці. Я не схильний цьому вірити, але спробувати не завадить. Саме Лемора витиснула з твоїх легенів воду, коли Гриф витяг тебе нагору. Ти був холодний, як лід, із синіми губами. Яндрі сказав, що тебе треба жбурнути назад у воду, але малий заборонив.

«Принц.» Миттю повернувся забутий спогад: кам’яна людина, що тягнеться потрісканими сірими руками, а з кісточок сочиться кров. «Він був важкий, наче брила, і тягнув мене униз.»

– Мене витягнув Гриф? – «Мабуть, ненавидить мене, аж страх. Інакше б дав потонути.» – Скільки я вже сплю? Де ми зараз?

– У Сельорисі.

Хальдон видобув з рукава невеличкого ножика.

– Ось тобі.

І вправно кинув його Тиріонові з-під руки. Карлик сахнувся, ножик устромився в дошки між його ступнями і затремтів. Тиріон висмикнув ніж і спитав:

– Що це? Навіщо?

– Скидай чоботи. Вколи собі кожен палець на руках і ногах.

– Щось ви таке… болісне кажете.

– Сподіваюся, тобі болітиме. Виконуй.

Тиріон зісмикнув один чобіт, потім другий, спустив панчохи, примружився на пальці. Виглядали вони начебто не гірше і не краще, ніж завжди. Він обережно тицьнув у великий палець.

– Міцніше! – заохотив Хальдон Півмаестер.

– Хочете кров виточити?

– Якщо знадобиться.

– То я матиму ціпки на всіх пальцях!

– Мета цієї вправи – не лік твоїх пальців. Я хочу побачити, як ти щулишся від болю. Якщо ти колеш, і воно болить, ти в безпеці. Боятися треба, коли не відчуваєш ножа.

«Сіра лускачка.» Тиріон скривився, штрикнув інший палець, вилаявся, побачивши краплю крові навколо вістря.

– Боляче! Задоволені?

– Танцюю з радощів.

– У тебе, Йолло, ноги смердять гірше за мої. – Качур саме приніс полумисок рідкої гарячої юшки. – Гриф тобі казав: не чіпай руками кам’яних людей.

– Казав. Та забувся наказати кам’яним людям не чіпати мене.

– Поки колеш, шукай латки сірої мертвої шкіри та нігті, що чорніють, – розповідав Хальдон. – Якщо побачиш такі ознаки, не вагайся. Краще втратити пальця, ніж ногу. Краще жити без руки, ніж до кінця днів лементувати з Мосту Мрій. Тепер, якщо твоя ласка, іншу ногу. Пальців не жалій.

Карлик переклав короткі криві ноги і заходився колоти інший набір пальців.

– Може, мені й пуцьку штрикнути?

– Не зашкодило б.

– Це вам не зашкодило б, а мені… Утім, яка від неї тут користь? Може, зовсім відтяти?

– Чини як знаєш. Ми її висушимо, напхаємо травами і продамо за купу грошей. Карликів прутень має чарівну силу.

– Я це жінкам розказую вже багато років. – Тиріон увігнав ножа у кінчик великого пальця руки, роздивився намистину крові, висмоктав її. – Скільки ще мені себе катувати? Коли ми матимемо певність, що я чистий від хвороби?

– Хочеш правду? – запитав Півмаестер. – Ніколи. Ти проковтнув половину річки. Може, ти сірієш зсередини просто зараз, перетворюєшся на камінь, починаючи від серця та легенів. Якщо так, штрикання пальців ніг та оцтові купелі тебе не врятують. Коли скінчиш, ходи посьорбати юшки.

Юшка була добра, хоча Тиріон помітив, що за їжею Півмаестер не наближався до нього з-за столу. «Соромлива діва» була припнута до старого пришибу на східному березі Ройни. За два пришиби униз течією волантинська річкова галера випускала на берег вояків. За муром з пісковця купчилися крамниці, стайні та комори. Вежі й бані міста виднілися зразу за ними, підсвічені червоним світлом західного сонця.

«Та ні, яке ще місто.» Сельорис не вважався повноправним містом – ним правили зі Старого Волантиса. Тут панували інакші звичаї, ніж на Вестеросі.

На чардаку з’явилася Лемора, за нею услід – принц. Побачивши Тиріона, жінка кинулася до нього і обійняла.

– Мати милосердна! Ми молилися за вас, Хугоре.

«Скажи, що ти молилася – ніхто інший не вміє.»

– Не ображатимуся на вас за те.

Вітання Молодого Грифа були менш палкими. Принцик супився, ображений, що йому не дозволили піти з «Соромливої діви» разом із Яндрі та Ізільєю.

– Ми прагнемо вас уберегти, – казала йому Лемора. – Зараз такі непевні часи…

Хальдон Півмаестер додав подробиць:

– На шляху від Смутку до Сельорису ми тричі бачили вершників, що рухалися на південь уздовж східного берега. То були дотракійці. Одного разу під’їхали так близько, що ми чули теленькання дзвіночків у косах. Уночі за східними пагорбами виднілися їхні вогнища. Повз нас пропливло кілька бойових кораблів – волантинських річкових галер, повних вояків-невільників. Вочевидь, тріархи бояться нападу на Сельорис.

Тиріон швидко второпав, що до чого. Єдиний серед значних поселень на Ройні, Сельорис стояв на східному її березі – тому був значно вразливіший до нападу коневладців, ніж міста-посестри через річку. «Але що тут за здобич? Якби я був хал, то вдав би напад на Сельорис, примусив волантинців кинутися на його захист, а сам повернув би на південь і хутко помчав на Волантис…»

– Я вмію тримати в руках меча! – наполягав Молодий Гриф.

– Навіть найхоробріші з ваших предків у лиховісні часи тримали коло себе Королегвардію.

Лемора перевдяглася з шат септи у вбрання, що пасувало б радше дружині чи доньці заможного купця. Тиріон пильнував її, скільки ставало очей. Легка була справа – винюхати правду з-під фарбованого синню волосся Грифа та Молодого Грифа. Яндрі та Ізілья начебто були тими, кого з себе вдавали. Качур, навпаки, ламав із себе більше, ніж був вартий насправді. А от Лемора… «Хто вона така? Чому й навіщо вона тут? Певно, що не за гроші. Хто їй цей принц? Та й чи септа вона взагалі?»

Хальдон теж помітив переміну одягу.

– Що нам думати про таку раптову зраду святої віри? Як на мене, вам, Леморо, краще ходити вдягненою септою.

– Як на мене, їй краще ходити голою септою, – заперечив Тиріон.

Лемора кинула на нього докірливий погляд.

– Ой леле, яка лукава душа! Вбрання септи уголос проказує про Вестерос і може привернути до нас зайві очі.

Вона обернулася до принца Аегона.

– Бачите, ви не самі тут мусите ховатися від людей.

Але хлопця її слова не вгамували. «Хай бездоганний принц, але все ще наполовину дитина. Без знання світу та його скорбот.»

– Принце Аегоне, – мовив Тиріон, – коли вже ми обоє застрягли на цьому човні, чи не вшануєте мене грою в цивасу? Перебудемо кілька нудних годин.

Принц кинув на нього сторожкий погляд.

– Мені та циваса вже в печінках сидить.

– Згоден. Суцільні програші карликові дуже дратують печінку.

Це вкололо гонор хлопця – саме так, як Тиріон і сподівався.

– Несіть дошку і фігури. Цього разу я вас розчавлю.

Вони грали, схрестивши ноги на чардаку позаду надбудови. Молодий Гриф вишикував військо для нападу – дракон, слони та важка кіннота стояли попереду. «Звички гарячої юності – зухвалість та необачність. Ставить усе під удар заради швидкої перемоги.» Він дозволив принцові зробити перший хід. Хальдон стояв позаду і спостерігав за грою.

Коли принц сягнув по дракона, Тиріон відкашлявся.

– На вашому місці я б зачекав. Це помилка – зарано виводити дракона. – І посміхнувся лагідно та невинно. – Ваш батько знав, якою небезпекою загрожує надмірне зухвальство.

– Ви знали мого справжнього батька?

– Бачив його двічі або тричі… але ж мені було тільки десять років, коли Роберт його вбив. Мій власний батечко тоді ховав мене під скелею. Ні, я не можу стверджувати, що знав принца Раегара. Не так, як ваш удаваний батько. Князь Конінгтон був найсердешнішим принцовим другом, адже так?

Молодий Гриф прибрав з очей кучерик блакитного волосся.

– Вони разом служили зброєносцями у Король-Березі.

– Який вірний друг – наш князь Конінгтон. Лишень подумати: зберіг відданість онукові короля, що забрав усі його землі та титули і випхав у вигнання. Оце справді шкода. Інакше любий приятель принца Раегара міг би стати в пригоді, коли мій батько громив Король-Берег – приміром, не дати розтрощити голівку дорогоцінного синочка того ж таки принца Раегара об замкову стіну.

Хлопець зашарівся.

– То був не я. Вам казали. То був син одного кожум’яки зі Сцяного Кутка, в якого мати померла з пологів. Батько продав сина Варисові за глек вертоградського золотого – дітей у нього було вдосталь, а от вертоградського золотого він ніколи не куштував. Варис віддав хлопчину зі Сцяного Кутка моїй вельможній матінці, а мене виніс геть.

– Отакої! – Тиріон посунув слонів. – І коли сцяного принца гарненько вколошкали, євнух закинув вас аж за вузьке море своєму жирному приятелеві-сирному королю, а той сховав на човні та знайшов вельможу-вигнанця, що раденький був назватися вашим батьком. Захоплива виходить оповідка. Співці такого набрешуть про вашу втечу, коли ви сядете на Залізний Престол… звісно, якщо спершу наша прекрасна Даяенерис візьме вас за чоловіка.

– Візьме. Мусить узяти.

– Мусить? – Тиріон поцокав язиком. – Королеви не люблять чути таких слів. Погоджуся, що ви бездоганний принц – розумний, вродливий, хоробрий, мрія кожної красної діви при кожному дворі. Проте Даянерис Таргарієн – не красна діва при чиємусь дворі. Вона – удовиця дотракійського хала, матір драконів і руйнівниця міст. Аегон Завойовник з цицьками. Не така легка справа – схилити її до шлюбу, якщо вона раптом не схоче.

– Схоче! – вигукнув принц Аегон, але голос його бринів тривогою. Вочевидь, він досі ніколи не розглядав можливість, що його майбутня наречена відмовить йому в шлюбі. – Що ви можете про неї знати?

Принц підняв важку кінноту і гучно гепнув нею об дошку.

Карлик знизав плечима.

– Я знаю, що вона прожила усе дитинство у вигнанні, зубожіла, жива самими лише мріями та змовами, тікаючи від міста до міста, завжди налякана, ніколи не убезпечена, без жодного друга, крім напівбожевільного брата… який продав її цноту дотракійцям за обіцянку війська для вторгнення на Вестерос. Я знаю, що десь там у трав’яному краї з яєць налупилися її дракони. І так само з яйця вилупилася вона. Я знаю, що вона гордовита і гоноровита. А як інакше? Що їй лишилося, крім гонору? Я знаю, що вона сильна. А як інакше? Дотракійці зневажають слабкість. Якби Даянерис була слабка, то загинула б разом із Візерисом. Я знаю, що вона люта до ворогів. Астапор, Юнкай та Меєрин – наочні докази. Вона перетнула трав’яні степи та червону пустелю, пережила напади вбивць, змови, чорну химородь, оплакувала брата, чоловіка та сина, стерла міста работорговців на порох маленькою ніжкою в вишуканій сандалі. Уявіть собі, що ви приходите до такої королеви, наче якийсь жебрак, і кажете: «Доброго раночку вам, тітонько. Я ваш небіж, Аегон, щойно повернувся з мертвих. Усе життя ховався на човні, але нещодавно змив блакить із волосся і хочу собі дракона, ну будь ласочка, одненького… ой, а чи казав я, що мої права на Залізний Престол вищі від ваших?» Як гадаєте, що вона вам відповість?

Аегоновими вустами пробігла судома люті.

– Я не прийду до тітки жебраком! Я прийду її кревним родичем, із військом за спиною!

– Не вельми великим військом. – «Оце розпалився!» Тиріонові мимохіть пригадався Джофрі. «Я маю хист сердити принців.» – А королева Даянерис має велике, і аж ніяк не завдяки вам.

Тиріон посунув арбалетників.

– Кажіть, що хочте, але вона стане мені дружиною! Князь Конінгтон подбає. Я довіряю йому так, наче він – моєї власної крові.

– Тоді за дурня тут, напевне, слід вважати не мене. Не довіряйте нікому, мій принце. Ані вашому маестрові без ланцюга, ані удаваному батькові, ані шляхетному Качурові, ані чарівній Леморі, ані іншим вірним друзям, що виростили вас із насінини. А понад усе не довіряйте сирному королю, Павукові та малій драконовій королеві, з якою хочете одружитися. Від невпинної недовіри вам буде кисло в животі й не спатиметься уночі, але це краще, ніж довгий сон без кінця. – Карлик посунув чорного дракона поперек гірського хребта. – Але що я можу знати? Ваш удаваний батько – зацний вельможа, а хто я? Мала потворна мавпа. І все ж я вчинив би інакше.

Його слова захопили увагу малого.

– Наскільки інакше?

– Якби був на вашому місці? Рушив би на захід, не на схід. Висадився б у Дорні та підняв корогви. Семицарство ніколи не буде дозрілішим для загарбання, ніж просто зараз. На Залізному Престолі сидить король-хлопчак. На півночі – безлад, річковий край спустошено, Штормолам та Дракон-Камінь у владі бунтівника. Щойно прийде зима, почнеться голод. І хто ж мусить дати всьому ради? Хто править малим королем, який править Семицарством? Хто ж, як не моя мила сестра! Бо нікого іншого нема. Братик Хайме прагне битви, а не влади. Він утік від кожної подарованої долею можливості правити, наче від чуми. З дядька Кевана вийшов би пристойний намісник на державі, якби хтось увіпхнув йому владу просто в руки. Але сам він по неї не потягнеться. Боги виліпили його помічником, а не очільником. – «Боги не боги… радше мій славетний батечко.» – Мейс Тирел радо вхопив би пірнач влади, але моя власна рідня нізащо не розступиться, щоб підпустити його до престолу. Станіса усі ненавидять. І хто ж лишається? Серсея!

– Вестерос роздерто на шматки, він спливає кров’ю, і моя мила сестра, не сумніваюся, просто зараз намагається залікувати його рани… сіллю і оцтом. Серсея така ж милостива, як король Маегор, неупереджена, як Аегон Негідний, мудра, як Навіжений Аерис. Вона ніколи не забуває образ – хоч справжніх, хоч удаваних. Вона сприймає обережність за боягузство, а незгоду – за бунт. А ще вона дуже жадібна. Жадібна до влади, до шани, до кохання. Томенове царювання від самого початку було підкріплене та убезпечене всіма союзами, які мій панотець зумів так майстерно вибудувати. Але скоро вона їх усі знищить, один за одним. Висадіться, підніміть корогви – і люди ринуть до вас. За вашу справу стане велике панство, дрібне лицарство, простолюддя. Але не чекайте надто довго, мій принце. Слушний час довго не триватиме. Приплив, який несе вас угору, скоро почне спадати. Подбайте, щоб досягти Вестеросу перед тим, як моя сестра втратить владу, віддавши її комусь здібнішому та розумнішому.

– Але ж, – відповів принц Аегон, – без Даянерис та її драконів ми не маємо надії на перемогу!

– Вам і не треба перемагати, – мовив Тиріон. – Вам лише треба підняти прапори, скликати прибічників і триматися, доки Даянерис не прибуде з’єднати свою потугу з вашою.

– Ви казали, що вона може не схотіти мене за чоловіка.

– Ну може, трохи перебільшив. Може, вона зглянулася б на вас із жалю, якби ви гарненько благали її про шлюб. – Карлик знизав плечима. – Та чи хочете ви ставити долю свого престолу на жіночу примху? Але руште на Вестерос… і ви вже не жебрак, а бунтівник, пошукач престолу. Зухвалий, безстрашний, справжній пагін дому Таргарієн, що рухається слідами Аегона Завойовника. Одним словом – дракон.

– Я ж вам казав, що знаю нашу малу королеву. Хай вона почує, що начебто вбитий син її брата Раегара досі живий, що цей відважний юнак знову підняв драконовий прапор пращурів на Вестеросі, що він б’ється у відчайдушній спробі помститися за батька і повернути Залізний Престол домові Таргарієн, що його зусібіч обсідають вороги… і вона полетить до вас, як тільки понесуть вітер і вода. Ви ж останній з її роду, а ця Матір Драконів, Трощителька Кайданів… вона понад усе рятівниця, спасителька. Дівчина, що потопила невільницькі міста у крові замість лишити чужинцям їхні кайдани, аж ніяк не зможе покинути сина її власного брата в годину біди. І коли вона досягне Вестеросу та вперше вас побачить – отоді ви зустрінетеся як рівні, чоловік та жінка, а не королева і прохач милості. Як вона зможе вас не покохати, питаю я? – Посміхаючись, він ухопив свого дракона і перелетів ним через дошку. – Сподіваюся, ваша милість мені пробачать. Ваш король у пастці. Смерть за чотири ходи.

Принц вирячився на гральну дошку.

– Але мій дракон…

– …надто далеко, щоб вас урятувати. Вам треба було вивести її до середини битви.

– Але ви казали…

– Я брехав. Не слід довіряти нікому. А дракона тримати якнайближче.

Молодий Гриф скочив на ноги і перекинув дошку. Фігури циваси розлетілися навсібіч, застрибали і покотилися чардаком «Соромливої діви».

– Підніміть! – наказав юнак.

«Може, він і справді Таргарієн.»

– Воля вашої милості.

Тиріон став на карачки і заходився повзати чардаком, збираючи фігури.

Коли на «Діву» повернулися Яндрі та Ізілья, вже почало смеркатися. За ними трусив попихач, штовхаючи поперед себе возика, накладеного запасами харчів: лантухами солі та борошна, свіжозбитим маслом, брилами сала, загорнутими у лляні рушники, торбами яблук, груш та помаранчів. Яндрі ніс на одному плечі барило вина, а Ізілья тягла на обох своїх щуку завбільшки з Тиріона.

Побачивши карлика на іншому кінці містка, Ізілья зупинилася так раптово, що Яндрі врізався у неї, а щука трохи не вислизнула назад у річку; врятував рибину Качур, який поспіхом кинувся на допомогу. Ізілья вирячилася на Тиріона палаючими очима і пхнула в його бік химерно складені три пальці. «Відганяє зло.»

– Дай-но допоможу з рибою, – мовив карлик до Качура.

– Ні! – гарикнула Ізілья. – Не зачіпай! Торкайся лише того харчу, який сам їстимеш!

Карлик підняв обидві руки.

– Гаразд, як скажете.

Яндрі гупнув барило на чардак човна.

– Де Гриф? – запитав він Хальдона.

– Спить.

– То розбуди. Маємо новини, які йому краще знати. Ім’я королеви – на кожному язику в Сельорисі. Кажуть, вона досі сидить у Меєрині, обложена з усіх боків. Якщо вірити пліткам на базарі, скоро Старий Волантис рушить проти неї війною.

Хальдон стиснув губи.

– Балачки риботорговців – то ще не новини, яким можна вірити. І все ж Гриф захоче про це почути. Ви ж його знаєте.

З цими словами Півмаестер пішов донизу.

«Дівчина досі не рушила на захід.» Напевне, мала вагому причину. Між Меєрином та Волантисом пролягало більше двох тисяч верст пустель, гір, боліт і руїн, не рахуючи Мантариса з його зловісною славою. «Кажуть, то місто чудовиськ. Але якщо вона рушить суходолом, де ще їй шукати харчів та води? Морем було б швидше, але ж раптом вона не має кораблів…»

Коли Гриф нарешті з’явився на чардаку, щука сичала і бризкала над жарівницею, а Ізілья клопоталася над нею, вичавлюючи лимон. Сердюк мав на собі кольчугу і вовчий кожух, м’які шкіряні рукавиці, темні вовняні штани. Якщо він і здивувався, побачивши Тиріона на ногах, то нічого не виказав своїм звично насупленим обличчям. Він відвів Яндрі до стерна, де вони стиха побалакали – надто тихо, щоб Тиріон міг почути.

Відтак Гриф махнув до Хальдона.

– Треба дізнатися, чи є правда у цих чутках. Ходіть на берег і дізнайтеся, що зможете. К’яво напевне знатиме – якщо знайдеться. Спробуйте у «Річковику» і «Мальованій черепасі». Інші його місця знаєте самі.

– Знаю. І карлика з собою візьму. Чотири вуха краще за два. До того ж… ви знаєте, який він ласий до циваси.

– Гаразд, воля ваша. Повертайтеся до світанку. Якщо станеться затримка – хай з якої причини – шукайте шлях до «Золотої Дружини» самотуж.

«Говорить, як вельможний пан, а бреше, що хам» – подумав Тиріон, але думку свою лишив при собі.

Хальдон вбрався у кобеняка з каптуром; Тиріон змінив своє нещодавно пошите блазенське вбрання на щось сіре і непоказне. Гриф дав кожному по гаманцю срібла зі скриньок Іліріо.

– На розв’язування язиків, – буркнув він.

Поки вони рухалися уздовж берега, присмерк змінився пітьмою. Деякі кораблі, що вони проминали, здавалися покинутими, їхні містки було втягнуто. На інших юрмилися озброєні люди, кидали на них підозріливі погляди. Під мурами міста над ятками горіли ліхтарики з пергамену, заливаючи бруківку на дорозі калюжами кольорового світла. Тиріон спостерігав, як Хальдонове обличчя ставало зеленим, потім червоним, потім ліловим. За мішаниною чужинських мов він почув чудернацьку музику, що долинала звідкілясь згори – тонке сопілчане вищання у супроводі барабанів. Десь позаду гавкав пес.

А навколо буяло свято кохання за гроші. На річці, на морі – порт є порт, а де жеглярі, там і хвойди. «Може, батько саме про це казав? Може, саме в морі місце шльондрам?»

Повії Ланіспорту або Король-Берега були вільними жінками, а їхні посестри у Сельорисі – невільницями, про що свідчила сльоза, виколота під правим оком. «Старі, як смертний гріх, і вдвічі бридкіші.» На таких надивишся – то й не захочеш більше. Тиріон відчував на собі їхні очі, поки шкутильгав мимо, чув шепітки та хихотіння, прикриті долонями коло рота. «Наче карлика ніколи не бачили, тьху.»

На варті річкової брами стояла чата волантинських списників. Світло смолоскипів виблискувало на сталевих пазурах, що витикалися з їхніх рукавиць. Шоломи були зроблені в подобі хижих тигрячих писків, а обличчя під ними позначені зеленими смугами на обох щоках. Вояки-невільники Волантису страшенно пишалися своїми тигровими смугами – Тиріонові це було відомо. «А чи хочуть вони свободи? – запитав він себе. – Що б вони зробили, якби мала королева зробила їм такий дарунок? Хто вони, якщо не тигри? Хто я такий, якщо не лев?»

Один із «тигрів» уздрів карлика і мовив щось, насмішивши інших. Коли подорожні досягли воріт, стражник стягнув свою пазурясту рукавицю та іншу, спітнілу, під нею, затиснув карликові шию ліктем і грубо потер йому голову іншою рукою. Тиріон надто злякався, щоб опиратися – все сталося за один удар серця.

– Він мав якусь причину так робити? – запитав карлик Півмаестра, трохи опанувавши себе.

– Він каже, що як почухати голову карликові, то це на щастя, – відповів Хальдон, перемовившись зі стражником його рідною мовою.

Тиріон примусив себе посміхнутися.

– Скажіть йому, що посмоктати карликові прутень – навіть на більше щастя.

– Ліпше не казати. Тигри відомі гострими зубами.

Інший стражник махнув їм рукою, щоб проходили крізь браму, нетерпляче замахав смолоскипом. І ось Хальдон Півмаестер першим ступив до власне міста Сельорис, а Тиріон сторожко посунув за ним на кульгавих коротких ніжках.

Попереду простягся великий майдан. Навіть о цій годині він був повен людей і палав вогнями. На залізних ланцюгах над дверима заїздів та будинків утіхи гойдалися ліхтарі – всередині міста вони були не з паперу чи пергамену, а з кольорового скла. Праворуч перед храмом червоного каменю палала ніч-ватра. Жрець у криваво-червоних шатах стояв на високому ґанку храму, просторікуючи перед невеличким натовпом, що зібрався навколо вогню. Далі перед корчмою сиділи подорожні та грали в цивасу, п’яні вояки заходили та виходили з закладу, що вочевидь являв собою бурдей, якась жінка виганяла мула зі стайні, відчайдушно лупцюючи. Повз них проторохкотіла двоколісна гарба, яку тягнув маленький білий слон. «Спершу здається, наче тут зовсім інший світ, – подумав Тиріон. – Та якщо придивитися, не такий він вже й відмінний від того, що я знаю.»

Над майданом царювала велетенська мармурова подоба людини без голови, але у неймовірно пишному візерунчастому обладунку, верхи на бойовому коні, спорядженому схожим чином.

– Цікаво, хто це такий? – запитав Тиріон.

– Тріарх Хоронно. Волантинський звитяжець з Кривавого Століття. Його щороку обирали тріархом протягом сорока років, поки він не втомився обиратися і не оголосив себе довічним тріархом. Волантинці його дотепу не зрозуміли і невдовзі прирекли на смерть – прив’язали до двох слонів і розірвали навпіл.

– Чому ж тоді його зображують без голови?

– Бо він був тигр. Коли до влади прийшли слони, їхні прибічники стали дибки і вчинили погроми, повідбивавши голови бовванам тих, кого винуватили у війні та розруху. – Хальдон знизав плечима. – Такі часи були – що поробиш. Ходімо послухаємо, про що там розводиться жрець. Можу присягнутися, я чув ім’я Даянерис.

На іншому боці майдану вони влилися у натовп, що дедалі зростав коло червоного храму. Оточений місцевими мешканцями, що височіли над ним вежами, маленький чоловічок не бачив геть нічого, крім їхніх дуп. Йому було чутно кожне слово, яке вимовляв жрець – та від того не стало легше, бо він майже нічого не розумів.

– Ви тямите, що він там розказує? – запитав Тиріон Хальдона посполитою мовою.

– Тямив би, якби мені карлик коло вуха не дзижчав.

– Я не дзижчу!

Тиріон схрестив руки і озирнувся на обличчя жінок і чоловіків, які спинилися послухати. Хай куди падав його погляд – усюди він бачив наколоті на шкірі малюнки. «Невільники. Тут четверо з кожних п’яти – раби.»

– Жрець закликає волантинців піти на війну, – мовив Півмаестер, – але на боці правди, воїнами Господа Світла, Ра-Гльора, котрий створив сонце та зорі й вічно бореться проти пітьми. Нієсос і Малакво відвернули обличчя від світла, каже він, серця їхні запаморочили жовті гарпії зі сходу. Каже…

– Дракони! Це слово я зрозумів. Він казав про драконів.

– Саме так. Дракони з’явилися, щоб понести її до слави.

– Її? Даянерис?

Хальдон кивнув.

– Бенерро надіслав своє слово з Волантису. Її поява – це справдження стародавнього пророцтва. З диму та солі народилася вона, щоб наново пересотворити світ. Вона є Азор Ахай відроджений… її перемога над пітьмою принесе літо, що ніколи не скінчиться… сама смерть зігне коліна, схилиться у покорі, а всі вої, що загинуть за її справу, будуть відроджені…

– Чи мушу я відроджуватися у цьому самому тілі? – запитав Тиріон. Тим часом юрба збільшувалася, тиснява навколо погіршувалася. – Хто такий Бенерро?

Хальдон підняв брову.

– Верховний жрець червоного храму в Волантисі. Полум’я Правди, Світло Мудрості, Перший Слуга Господа Світла, Раб Ра-Гльора.

Тиріон стрічав за життя лише одного червоного жерця, Тороса Мирійського – череватого приязного п’яничку, котрий при дворі Роберта тільки те й робив, що цмулив найкращі вина королівських льохів та підпалював мечі для лицарських бугуртів.

– Дайте мені жерців гладких, зіпсованих, байдужих до своєї віри, – мовив він Хальдонові. – Тих, що полюбляють сидіти на м’яких шовкових подушках, куштувати смачні страви та мацати молоденьких хлопчиків. Найгірший клопіт чинять ті, які справді вірять у своїх богів.

– Цей клопіт ми, напевне, обернемо на нашу користь. Я знаю, де нам шукати відповідей.

Хальдон повів його повз безголового тріарха до великого кам’яного заїзду, що визирав на майдан. Над його дверима висів гребінчастий панцир велетенської черепахи, розмальований болісно яскравими кольорами. Усередині, неначе віддалені зірки, блимало з сотню тьмяних червоних свічок. У повітрі пахкотіло смаженим м’ясом та прянощами. Дівчина-невільниця з черепахою на щоці наливала світле зелене вино.

Хальдон зупинився у дверях.

– Отам. Ті двоє.

У окремому ванькирі за столиком для циваси сиділи двоє, мружачись на фігури при світлі червоної свічки. Один був кощавий, жовтий обличчям, з чорним волоссям, що вже рідшало, і гострою шаблею носа. Інший мав широкі плечі, кругле черево і рясні звивисті кучері, що падали йому нижче коміра. Жоден не зізволив підняти очі від гри, доки Хальдон не поставив між ними стільця і не промовив:

– Мій карлик грає в цивасу краще за вас обох укупі.

Здоровань здійняв очі, зневажливо зиркнув на прибульців і сказав щось мовою Старого Волантису – надто швидко, щоб Тиріон мав надію зрозуміти. Тонший з супротивників відкинувся на спинку стільця.

– Продається? – запитав він посполитою мовою Вестеросу. – Тріарховому звіринцю рідкісних істот бракує карлика, що грає в цивасу.

– Йолло не є невільником.

– Яка жалість.

Кощавий посунув оніксового слона. Потойбіч столика чолов’яга з алябастровим військом невдоволено закопилив губи і зрушив важку кінноту.

– Схибили! – мовив Тиріон. «Вліз у бійку – чуба не жалій.»

– Таки-так, – додав кощавий і відповів власною важкою кіннотою.

Ще кілька стрімких ходів один за одним – і нарешті кощавий посміхнувся та вимовив:

– Смерть, друже мій.

Здоровань трохи повитріщався на дошку розлюченими очима, тоді встав і загарчав щось власною мовою. Супротивник засміявся.

– Та годі вам! Карлик зовсім не такий смердючий, як ви кажете.

Він майнув Тиріонові на порожній стілець.

– Прошу сідати, малий чоловіче. Покладіть срібло на стіл, і ми поглянемо, що ви тямите у грі.

«У якій саме?» – кортіло перепитати Тиріонові. Та натомість він мовчки видерся на стільця.

– Я краще граю з повним черевом та чаркою вина при боці.

Кощавий згідливо обернувся і покликав дівчину, щоб принесла їсти та пити.

Хальдон мовив:

– Вельмишановний К’яво Ногарис служить тут у Сельорисі на митниці. Я ще ніколи не перемагав його в цивасу.

Тиріон зрозумів натяк.

– Можливо, мені пощастить більше.

Він розв’язав гаманця і почав складати стосиком коло дошки срібні монети, аж доки К’яво не посміхнувся вдоволено.

Поки супротивники розставляли фігури, ховаючись за перешкодою, Хальдон почав розмову:

– Що чути з пониззя? Чи буде війна?

К’яво знизав плечима.

– Юнкайці хочуть, щоб була. Кличуть себе Мудрими Хазяями. Про мудрість нічого не скажу, але хитрості їм не бракує. Їхній посол прийшов до нас зі скринями золота і коштовних каменів, привіз дві сотні рабів – соковитих дівчат, гладкошкірих юнаків, навчених науки семи зітхань. Я чув, їхні бенкети важко забути, а хабарі важко унести в руках.

– Юнкайці підкупили ваших тріархів?

– Лише Нієсоса. – К’яво прибрав перешкоду і вивчив розташування Тиріонового війська. – Малакво старий і беззубий, але все одно тигр, а Доніфос не повернеться на посаду тріарха. Місто жадає війни.

– Навіщо? – зачудувався Тиріон. – Меєрин лежить за довгі версти через море. Якої образи завдала ця мила дитина Старому Волантисові?

– Мила? – зареготав К’яво. – Та якщо правдива хоч половина пліток з Невільницької затоки, ця дитина – справжнє чудовисько! Кажуть, вона спрагла до крові. Кажуть, одного слова незгоди досить, щоб тебе наштрикнули на палю і лишили помирати довгою смертю. Кажуть, вона ворожбитка, що годує драконів плоттю щойно народжених немовлят, кривоприсяжниця, що блазнить на богів, порушує угоди про мир, погрожує послам і звертає гнів навіть на тих, хто служить їй правдою. Кажуть, її хіть неможливо втамувати, вона злягається з чоловіками, жінками, євнухами, навіть із собаками та дітьми, і лихо тому коханцеві, який її не вдовольнить. Вона дарує своє тіло чоловікам, щоб тримати їхні душі в неволі.