Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 82 страниц)

– Ніколи він не буде мені володарем! Він змусив пані Роголіс до шлюбу, а потім зачинив її у підземеллі, де вона з голоду погризла собі пальці!

Шепіт згоди пробіг Двором Водяника.

– Дівчина каже правду, – мовив кремезний чоловік у біло-ліловому вбранні, чия делія була застібнута двійком схрещених спижевих ключів. – Руз Болтон лукавий та холодний, як лід, але з Рузом так-сяк можна мати справу. Знали ми й гірших. Але той його байстрюк… кажуть, він – безжальне, скажене чудовисько.

– Кажуть?! – Раегар випнув шовковисту бороду і глузливо вишкірився. – Вороги кажуть, так… але справжнім чудовиськом був Молодий Вовк. Радше звір, ніж юнак, він аж надувався пихою та жагою крові. А віри та честі не мав, про що мій вельможний пан дід самі дізналися на своє горе.

Він розвів руками, наче вибачаючись.

– Я не можу винуватити Білу Гавань за підтримку Робба Старка. Пан дід зробили ту саму прикру помилку. В усіх битвах Молодого Вовка Біла Гавань та Близнюки билися біч-обіч під його прапорами. Робб Старк зрадив нас усіх. Він покинув північ на безжальне свавілля залізняків, щоб викраяти собі гарненьке королівство на Тризубі. А тоді покинув і річкове панство, яке віддало йому все! Він розірвав шлюбну угоду з моїм дідом і одружився з першою ж західнячкою, що вкинулася йому в око. Молодий Вовк, кажете? То був ниций пес, а собаці – собача смерть!

На Двір Водяника впала тиша. Давос відчув моторошний холод у повітрі. Князь Виман дивився на Раегара згори вниз, наче на таргана, якого слід добряче прикласти п’ятою… але раптом поважно закивав, аж підборіддя затрусилися.

– Саме так, пес. Він приніс нам лише горе та смерть. Ниций, негідний пес. Кажіть далі.

Раегар Фрей продовжив.

– О так, він приніс горе та смерть… а цей цибульний князьок принесе ще – своїми балачками про помсту і відплату. Розплющте ж очі, як розплющив їх мій пан дід! Війну П’яти Королів майже скінчено. Нашим королем є Томен… єдиним королем! Треба допомогти йому залікувати рани цього прикрого розбрату. Як законний син Роберта, спадкоємець оленя та лева, він має повне право на Залізний Престол.

– Мудрі та правдиві слова, – закивав князь Виман Мандерлі.

– Зовсім ні! – тупнула ногою Віла Мандерлі.

– Замовкни, капосна дитино! – дорікнула пані Леона. – Юні дівчата мають бути прикрасою для ока, а не відразою для вуха!

Вона схопила дівчину за косу і під вереск потягла геть із палати. «Ось іде останній мій друг при цьому дворі» – подумав Давос.

– Віла завжди була свавільною дитиною, – винувато вимовила її сестра. – Боюся, і дружина з неї буде така сама.

Раегар здвигнув плечима.

– Нема сумніву, шлюб її пом’якшить. Твердою рукою і добрим словом…

– А якщо ні – то в сестри-мовчальниці! – Князь Виман посовався на кріслі. – Щодо тебе, Цибульний Лицарю… я наслухався досить зради для одного дня. Ти хочеш піддати моє місто небезпеці заради облудного короля і облудного бога. Змушуєш пожертвувати єдиним живим сином, щоб Станіс Баратеон міг посадити свою погордливу дупу на престол, на який не має жодних прав. Але я цього не зроблю. Ані заради твоїх умовлянь, ані заради твого хазяїна, ані заради будь-кого.

Князь Білої Гавані відштовхнувся і став на ноги. Од надміру зусиль шиєю його побігла барва.

– Ти не лицар, а перемитник, що з’явився красти моє золото і проливати мою кров. Ти хотів забрати голову мого сина – я ж натомість заберу твою. Варта! Схопити цю людину!

Не встиг Давос поворухнутися, як його оточили вістря сріблястих тризубів.

– Пане князю! – гукнув він. – Але ж я посол!

– Справді? Ти прокрався до мого міста, наче перемитник. Я оголошую, що ти не князь, не лицар, не посол – але злодій та шпигун, поширювач брехні та зради. Я б мав видерти тобі язика гарячими кліщами та віддати до Жахокрому на білування. Але Мати Вишня має милосердя, і я теж.

Він махнув до пана Марлона.

– Пане брате, відведіть це створіння до Вовчого Лігва і відрубайте йому голову та руки. Я хочу мати їх у себе ще до вечері – бо не зможу і шматочка з’їсти, доки не побачу голову цього пачкаря на шпичці, з цибулиною в його брехливому роті!

Смердюк

Йому дали коня, прапор, м’який вовняний жупан, підбитий хутром кунтуш і пустили їхати вільно. Вперше за бозна-скільки часу він не смердів лайном і могилою.

– Або повертайся, здобувши замок, – сказав Дамон Потанцюй-Мені, підсаджуючи тремтливого Смердюка у сідло, – або спробуй утекти на всі чотири – і побачимо, чи далеко заїдеш. А він схоче побачити, не сумнівайся.

Дамон вишкірився і мазнув нагайкою по кінських крижах. Стара кобила заіржала і натужно рушила в дорогу.

Смердюк навіть не намагався озирнутися, боячись, що Дамон, Жовтий Пуць і решта кинуться навздогін. Його мучив страх, що це лише якийсь новий жарт князя Рамзая – нове жорстоке випробування, задля якого йому дали коня та відпустили подивитися, що він далі робитиме. «Невже думають, що я тікатиму?» Коняка під його сідлом була ледь жива, заморена голодом, з гулястими колінами; не було жодної надії втекти на ній від гарних ситих коней під князем Рамзаєм та його ловчими. А князь Рамзай ніщо в світі так не любив, як напускати своїх брехливих дівчаток на свіжий слід нової здобичі.

Опріч того, куди йому було тікати? Позаду розкинулися табори, повні вояків Жахокрому та затяжців, приведених Ризвелями з Бурчаків. Між ними стояло військо Курганища. На південь від Калин-Копу загатою через Перешийок рухалося інше військо – болтонівців та фреївців, теж під корогвою Жахокрому. На схід від шляху лежав голий негостинний берег, а далі – холодне солоне море. На захід – багна Перешийку, де кишіли змії, левоящери та болотні чорти з отруйними стрілами.

Тому тікати він не хотів. Не спокушався навіть спробувати.

«Я здобуду їм замок. Здобуду. Мушу здобути.»

День був сірий, вогкий, мрячний. З півдня дмухав вітер – мокрий, наче слинявий цілунок. Руїна Калин-Копу виднілася віддалік, помережана пасмами вранішнього туману. Кобила сунула до неї кроком, видаючи копитами тихе чвакання, коли витягала їх із сіро-зеленого болота.

«Я вже колись тут їхав.» То була небезпечна думка, і він негайно про неї пошкодував.

– Ні, – мовив він уголос, – то була зовсім інша людина, вона ще не знала свого імені.

Його ім’я було Смердюк. Він мусив пам’ятати. «Смердюк, Смердюк, гнилий остюк.»

Коли цим шляхом їхав той інший чоловік, за ним услід сунуло ціле військо – величне воїнство півночі йшло на війну під сіро-білим прапором дому Старк. А Смердюк рухався сам, стиснувши слабкими пальцями прапор миру на сосновій жердині. Той інший чоловік сидів на жвавому норовливому румаку, а Смердюк – на ледь живій коняці, самій шкурі та ребрах, яку не зважувався підганяти, щоб не звалитися. Той інший чоловік був неабиякий вершник, а Смердюк ледве тримався на кінській спині. Адже стільки часу минуло. Він більше не був вершником – ба навіть чоловіком. Він був створінням князя Рамзая, нижчим від собаки, хробаком у людській шкірі.

– Тобі доведеться прикинутися принцом, – казав йому князь Рамзай минулого вечора, поки Смердюк відкисав у болісно гарячій купелі, – але ж ми знаємо про тебе правду. Ти – Смердюк, і завжди ним лишишся, навіть коли солодко пахкотітимеш. Ніс може тобі збрехати, але ти пам’ятай своє ім’я. Не забувай, хто ти є.

– Смердюк, – відповів він. – Ваш Смердюк.

– Зроби мені цю маленьку послугу – і станеш моїм собакою, щодня їстимеш м’ясо, – пообіцяв князь Рамзай. – Ти відчуєш спокусу зрадити мене. Втекти, боротися, пристати до ворога. Ні, мовчи! Я не терпітиму твоїх заперечень. Спробуй збрехати – і я вийму тобі язика. На твоєму місці інший чоловік повстав би на мене… але ж ми знаємо, хто ти, чи не так? Зраджуй мене, коли хочеш, мені байдуже… але спершу порахуй пальці та склади ціну зраді.

Смердюк знав ціну. «Сім, – подумав він. – Сім пальців. Сімома пальцями можна якось обійтися. Сім – число священне.» Він пам’ятав, як йому боліло, коли князь Рамзай наказав Гицлеві оголити його підмізинний палець від шкіри.

Повітря було вологе та важке, на ґрунті подекуди стрічалися мілкі калюжі. Смердюк обережно пробирався між ними, намагаючись не сходити з решток мостовиння – колод та дощок, намощених передовим загоном Робба Старка на м’якій землі, щоб прискорити перехід війська. Там, де колись стояв могутній мур, лишилися окремі камені – брили чорного базальту, такі величезні, що на місце їх ставили, мабуть, кількасот будівників. Деякі глибоко вгрузли в болото, і від них стирчали самі лише кути, а інші валялися навколо, наче розкидані велетнем іграшки, тріскалися і розсипалися, заростали мохом та пліснявою. Після дощу велетенські камені стояли мокрі та лискучі; під скупим вранішнім сонцем вони здавалися вкритими масною чорною олією.

А за ними стовбичили башти колись величного замку.

Башта-П’яниця похилилася так, наче ось упаде – і падала вже з півтисячі років. Башта Дітей витикалася у небо прямо, наче спис, але її потрощена верхівка стояла відкрита усім вітрам та зливам. Вартова Башта, широка і приземкувата, була найбільша з трьох, рясно поросла мохом, а на північному боці навіть пустила з-поміж каменів покручене дерево. На схід та захід від неї досі стояли рештки зруйнованого муру. «Карстарки тоді зайняли Башту-П’яницю, Умбери – Башту Дітей, – пригадав він. – А Вартову Робб забрав собі.»

Він досі, заплющивши очі, внутрішнім зором бачив прапори, що плескали хвацько на свіжому північному вітрі. «Нема того більше. Все зникло, все пропало.» Вітер на щоках зараз повівав з півдня, а єдині прапори, що майоріли над рештками Калин-Копу, зображували золотого кракена на чорному полі.

За ним спостерігали. Він відчув на собі очі, а здійнявши погляд угору, краєм ока упіймав кілька блідих облич між зубцями Вартової Башти і потрощеним муруванням нагорі Башти Дітей – саме там, за прадавніми переказами, діти лісу колись прикликали молот вод на землі Вестеросу, розламавши їх навпіл.

Єдиним сухим шляхом крізь Перешийок була загата; башти Калин-Копу затикали її північний кінець, наче корок – пляшку. Шлях був вузький, а руїни розташовані так, що будь-який ворог з півдня мусив проходити під ними та між ними. Підступаючи до котроїсь із трьох башт, нападник відкривав спину стрілам з інших двох, поки видирався вогкими кам’яними стінами, порослими білими слизькими пасмами «привидової шкури». Болото обабіч загати було геть непрохідне – суцільна мішанина трясовин, грузьких пісків, лискучих зелених моріжків, які необережному окові здавалися твердими, але оберталися на рідку воду, щойно на них ступить нога… і все це аж юрмилося отруйними зміями, ядучими квітами та хижими левоящерами з зубами, схожими на кинджали. Не менш небезпечними там були й люди. Їх рідко бачили, та завжди знали, що вони є: болотники, жабоїди, грязючники. Низзи та Троски, Дерни та Багнюки, Раци та Каламути, Зеленогиди та Чорнобагви – отакі імена вони давали один одному. Залізняки, втім, звали усіх гамузом «болотними чортами».

Смердюк проминув гнилий труп коня, в якого з шиї стирчала стріла. При його наближенні в порожню очницю хутко пірнула довга біла змія. Позаду коня виднівся вершник – або те, що від нього лишилося. Гайвороння обідрало з черепа обличчя, дикий собака закопався під кольчугу в пошуках тельбухів. Трохи далі ще один труп так занурився у болото, що виднілися вже тільки пальці та обличчя.

Ближче до башт трупи почали стрічатися всюди. З їхніх роззявлених ран витикався кровоцвіт – бліда квітка з тлустими вологими пелюстками, схожими на повні жіночі вуста.

«Залога, мабуть, мене і не впізнає.» Хтось може пригадати хлопця, котрим він був, перш ніж вивчив своє ім’я, але Смердюк буде їм геть чужим. Він давно не бачив себе у люстрі, та знав, яким старим має виглядати. Волосся його збіліло, почасти випало, а те, що лишилося, було сухе і жорстке, як солома. З підземелля він вийшов слабкий, наче квола стара, і такий кощавий, що сильний вітер міг би збити його з ніг додолу.

А руки… Рамзай дав йому рукавички – тонкої роботи, чорної шкіри, м’які та зручні, набиті вовною, щоб ховати нестачу пальців. Але якщо хтось придивиться, то зрозуміє, що три його пальці не згинаються.

– Стій там! – прогримів голос. – Чого треба?

– Перемовитися. – Він пустив кобилу вперед, вимахуючи прапором миру, щоб не змогли не помітити. – Я беззбройний!

Відповіді йому не було, та він знав, що за стінами залізняки саме обговорювали, чи пустити його до себе, а чи прохромити груди стрілами. «Байдуже.» Швидка смерть тут буде у сто разів легша, ніж повернення до князя Рамзая з поразкою.

Раптом двері до брамної башти прочинилися.

– Мерщій!

Смердюк саме обертався на голос, коли звідкілясь праворуч прилетіла стріла – звідти, де з болота стирчали великі уламки головного муру замку. Стрижень стріли розірвав складки прапора і повис безсило, зателіпавши вістрям за якусь стопу від Смердюкового обличчя. Смердюк так налякався, що негайно впустив прапор і мішком упав з сідла.

– Сюди! – заволав голос. – Хутко, дурню, хутко!

Смердюк порачкував сходами вгору, почув, як над головою свиснула ще одна стріла. Хтось ухопив його і втягнув досередини; позаду захряснулися двері. Далі його рвучко підсмикнули на ноги та приперли до стіни; коло горлянки з’явився ніж, а перед обличчям – чиясь бородата мармиза, та так близько, що хоч рахуй волосини в носі.

– Хто ти такий? Навіщо припхався? Кажи швидко, бо зроблю тобі те, що йому!

Вартовий крутнув головою в бік трупу, що гнив на підлозі коло дверей – зеленого, вкритого хробаками.

– Я залізного роду, – збрехав Смердюк. Так, той хлопчина, яким він колись був, народився залізняком, але Смердюк з’явився на світ у підземеллях Жахокрому. – Придивись до мого обличчя. Я син князя Балона. Я ваш принц.

Він назвав би і своє ім’я, але слова застрягли йому в горлянці. «Смердюк, я Смердюк, скигливий пацюк.» Але про те доведеться ненадовго забути. Жоден воїн не здасться на милість такій істоті, як Смердюк, хай як потерпає з відчаю. Треба знову прикинутися принцом.

Його полонитель витріщився йому в обличчя, скрививши рота в підозрі. Зуби він мав брунатні, гнилі, з рота тхнуло пивом і цибулею.

– Синів князя Балона всіх убили.

– Моїх братів убили. А мене – ні. Князь Рамзай узяв мене в полон після битви при Зимосічі. Він надіслав мене до вас на перемови. Це ти тут за ватажка?

– Я? – Чолов’яга опустив ножа і ступив крок назад, трохи не запнувшись на трупі. – Та ні, де мені, мосьпане. – Кольчуга на ньому була іржава, шкіряний каптан подекуди зогнив. Ззовні на одній долоні сочилася кров’ю болячка. – Очолює нас Ральф Кенінг. Так великий керманич наказав. А я тут при дверях стою.

– А це хто? – Смердюк копнув ногою труп.

Стражник витріщився на покійника так, наче бачив уперше.

– Цей… він випив води. Довелося йому врізати горло, щоб припинив верещати. Животом мучився. Воду пити не можна. Ми маємо пиво. – Стражник потер очі, червоні та запалені. – Ми, бувало, мертвих відтягали до підвалу. Там усі підземелля затоплені. Але зараз ніхто клопоту не хоче – кидаємо їх, де впали, та й по тому.

– Краще до підвалів. Личить віддавати їх воді. Потоплому Богові.

Чолов’яга зареготав.

– Шукаєте у підвалі богів, мосьпане? Дарма! Там лише щури і водяні змії – білі, гидкі, з вашу ногу завтовшки. Буває, видираються нагору сходами і кусають вві сні.

Смердюк пригадав підземелля під Жахокромом, живого щура між зубами, смак теплої крові на вустах. «Якщо я зазнаю поразки, Рамзай поверне мене туди. Але спершу оббілує ще один палець.»

– Скільки лишилося залоги?

– Та хтось лишився, – відповів залізняк. – Не знаю. Менше, ніж було. Дехто ще живий у Башті-П’яниці. Я так гадаю. А в Башті Дітей вже нікого нема. Дагон Кидь ходив туди кілька днів тому. Казав, там лишилося двоє, що жерли трупи. Довелося вбити, повірите в таке?

«Калин-Коп не встояв, – зрозумів Смердюк, – але не знайшлося нікого, хто б їм сказав.» Він потер вуста, щоб сховати за долонею потрощені зуби, і мовив:

– Хочу говорити з вашим ватажком.

– З Кенінгом? – Стражник знітився. – А він цими днями не надто балакучий. Помирає він. Може, й помер уже. Я його не бачив… хтозна скільки я його не бачив…

– То де він? Проведи.

– А хто двері вартуватиме?

– Він, – знову копнув покійника Смердюк.

Чолов’яга зареготав.

– Авжеж! Чом би й ні? Ну то ходімо. – Він висмикнув з держака смолоскип і замахав, щоб роздмухати яскраве жарке полум’я. – Сюди.

Вартовий повів Смердюка крізь двері угору звивистими сходами. На чорних кам’яних стінах дорогою танцювали вогні від смолоскипа.

Палата нагорі сходів була темна, задимлена і гнітюче натоплена. Вузьке вікно було завішене покошланою шкурою, щоб не пускати вогкість; у жарівниці жеврів великий шмат болотнини. В помешканні стояла задуха; тут змішувалися разом гидкі пахощі плісняви, сечі, посліду, диму та хвороби. Підлогу вкривав загиджений очерет; у кутку лежала купа соломи, що вочевидь слугувала комусь постіллю.

Ральф Кенінг трусився під величезним навалом хутра. Його вояцьке знаряддя все було складене поруч: сокира та меч, довга кольчуга, залізний шолом. На щиті Кенінга зображено було хмарну руку Буребога, з чиїх пальців на розбурхане море падали блискавки. Але фарба давно вицвіла і відлущувалася, а дерево під нею почало гнити.

Ральф теж догнивав своє. Під хутром він лежав голий, його била трясця, напухла зблідла плоть укрилася гнійними болячками та рубцями. Голову йому перекосило, одна щока страшенно розпухла, а шия так набрякла від крові, що грозилася проковтнути обличчя. Рука з того ж боку була завтовшки зі стовбур дерева; на ній юрмилися білі черви. На вигляд ніхто його не мив і не голив уже багато днів. Одне око спливало брудом, бороду вкривала засохла кірка блювотиння.

– Що з ним сталося? – запитав Смердюк.

– Гуляв бойовим ходом нагорі, коли його поцілив болотний чорт. Стріла лише дряпнула, та вони ж… вони труять вістря, мажуть гівном і чим гіршим. Ми закип’ятили вина і налили на рану, та марно.

«Я не можу перемовлятися з цією купою гною.»

– Вбий його, – наказав Смердюк вартовому. – Розум його покинув. Залишилася брудна кров і хробаки.

Стражник вирячив на нього очі.

– Великий керманич лишив його за ватажка!

– Якби твій кінь лежав при смерті, ти б його дорізав?

– Який ще кінь? Я ніколи не мав коня.

«А я мав.» Накотив спогад. Вереск Веселуна був майже людський. Грива йому палала, він став дибки на задні ноги, засліплений болем, люто вимахуючи передніми копитами. «Ні, ні! Не мій, він був не мій, Смердюк ніколи не мав коня!»

– То я сам його вб’ю.

Смердюк підхопив меч Ральфа Кенінга, що стояв притулений до щита; на щастя, йому досі вистачало пальців, щоб ухопити руків’я. Коли він приклав гострий край клинка до набряклої горлянки істоти на соломі, шкіра луснула, і назовні вихлюпнула хвиля чорної крові та жовтого бруду. Кенінг смикнувся, потім завмер. Палату заповнив жахливий сморід. Смердюк кинувся до сходів. Повітря там було холодне й вогке, але принаймні чистіше. Залізняк вивалився слідом, збліднувши з лиця і намагаючись не виблювати. Смердюк підхопив його під лікоть.

– Хто був помічником ватажка? Де решта людей?

– Чи на мурі, чи в великій палаті. Сплять, п’ють. Ходімо, якщо хочете.

– Негайно. – Рамзай дав йому лише один день.

Велика трапезна мала стіни темного каменю і високу стелю. Трапезною гуляли протяги і хмари диму; на стінах висіли велетенські латки блідої мшеді. У комині, зчорнілому за незліченні минулі століття, горіло низьке димне полум’я болотняного вогнища. Майже всю палату займав велетенський стіл різьбленого каменю, що теж стояв тут довгі століття. «Саме тут я сидів, коли уперше побував у Калин-Копі, – згадав він. – Робб сидів при голові столу, Великоджон одесну нього, Руз Болтон – ошую. Гловери – отам, поруч із Гелманом Толгартом. Карстарк із синами розташувався навпроти.»

Тепер за столом сиділо й пило зо два тузні залізняків. Дехто глянув на нього каламутними байдужими очима; решта взагалі не помітила. Всі люди були йому незнайомі. Декілька мали на собі киреї, застібнуті пряжками зі срібною рибкою-тріскою. То був знак дому Кидь – не надто шанованого на Залізних островах. Чоловіки його вважалися крадіями та боягузами, жінки – хвойдами, що лягали до ліжка з власними батьками та братами. Смердюк не здивувався, що дядько саме їх вирішив залишити позаду, коли повів Залізний Флот додому. «Моє доручення стає легшим.»

– Ральф Кенінг мертвий, – мовив він. – Хто тепер тут за очільника?

Пияки за столом звели на нього порожні очі. Один зареготав, інший плюнув. Нарешті один із Кидів мовив у відповідь:

– А хто питає?

– Син князя Балона. – «Смердюк, мене звати Смердюк, я нікчемний гівнюк.» – Я тут за наказом Рамзая Болтона, князя на Роголісі та спадкоємця Жахокрому, що полонив мене при Зимосічі. Його військо стоїть на північ від вас, його батько з іншим військом – на південь. Але князь Рамзай має намір виявити милосердя, якщо ви здасте йому Калин-Коп нині ж до заходу сонця.

Він витяг переданого йому листа і кинув на стіл перед пияками. Один із них підняв сувій, покрутив у руках, колупнув рожевий віск печатки і за мить роздумів мовив:

– Пергамен. Нащо нам він? Ми хочемо сиру та м’яса.

– Заліза! – загарчав чоловік поруч із ним – сивобородий старий, чия лівиця кінчалася пеньком. – Мечів. Сокир. І луків! Ще сотню луків, а до них людей, щоб уміли пускати стріли.

– Залізяни не здаються! – мовив третій голос.

– Розкажіть моєму батькові! Князь Балон зігнув коліна перед Робертом, коли той зламав йому браму. А інакше б наклав головою. Як накладете ви, якщо не здастеся. – Він махнув на пергамен. – Зламайте печатку. Прочитайте слова. Це обережний лист, писаний власноруч князем Рамзаєм. Складіть мечі, ходіть зі мною, і його вельможність нагодує вас та дозволить піти неушкодженими до Каменястого Берега, щоб знайти корабель додому. Інакше всі помруть.

– Погрожуєш? – скочив на ноги один із Кидів. То був лупатий і пащекуватий здоровань із мертво-блідавою шкірою. Скидалося, що рідний батько нажив його з рибою. Та все ж при боці він мав довгого справного меча. – Дагон Кидь нікому не здається!

«Ні, благаю, ви мусите послухати!» Сама думка про те, що зробить Рамзай, якщо він приповзе до табору, не вмовивши залогу здатися, трохи не примусила його обісцяти штани. «Смердюк, Смердюк, дірявий бурдюк.»

– Отака ваша відповідь? – Власні слова пролунали у його вухах слабко й жалюгідно. – Оцей рибоокий говорить за всіх?

Стражник, що зустрів його при дверях, пробурмотів, хоча і не так певно, як новий ватажок:

– Віктаріон наказав нам триматися. Я чув на власні вуха. «Триматися, доки повернуся» – казав він Кенінгові.

– Еге ж! – додав однорукий. – Саме так і наказав. Його покликали на король-віче, а він присягнувся, що повернеться з плавниковою короною на голові та тисячею війська за спиною.

– Мій дядько не повернеться, – відповів Смердюк. – Король-віче поклало корону на чоло його брата Еурона. Вороняче Око має на думці інші війни. Гадаєте, моєму дядькові до вас не байдуже? Та він кинув вас тут помирати! Струсив з чобіт, як струшує намул, коли виходить на берег!

Його слова влучили у саме серце – він побачив це в їхніх очах, у поглядах, кинутих один на одного, у насуплених бровах над кухлями. «Вони всі боялися, що їх тут покинули, проте лише я обернув їхні страхи на певність.» Адже тут сиділи не родичі уславлених капітанів чи кров великих домів Залізних островів – а сини робів та дружин з солі.

– Якщо ми здамося, нам дадуть піти? – перепитав однорукий. – Отак тут по-писаному говориться?

Він підштовхнув сувій пергамену з досі не зламаною печаткою.

– Читайте самі, – відповів Смердюк, майже певний, що жоден тут не розбирає ані літери. – Князь Рамзай поводиться з бранцями шляхетно, якщо вони не зраджують його довіру.

«Лише забирає пальці на руках і ногах. І ту іншу річ. А міг би вийняти язика чи оббілувати ноги від п’ят до сідниць.»

– Складіть перед ним мечі – і житимете.

– Брешеш! – Дагон Кидь оголив меча. – Це ж тебе кличуть Перевертнем. Чому ми повинні вірити твоїм обіцянкам?

«Він п’яний, – усвідомив Смердюк. – Це пиво говорить за нього.»

– Вірте у що хочте. Я приніс вам послання князя Рамзая. Тепер я маю до нього повернутися. Ми вечерятимемо вепром та ріпою, запиватимемо міцним червоним. Хто піде зі мною, тих привітають на бенкеті. Решта загине упродовж дня. Князь на Жахокромі приведе угору загатою своїх лицарів, а його син кине на вас людей з півночі. Тоді вже нікого не пожаліють. Хто загине в бою – тим пощастить. Хто вціліє – тих віддадуть болотним чортам.

– Годі! – загарчав Дагон Кидь. – Гадаєш налякати залізняка словами? Зникни звідси! Біжи до свого хазяїна, поки я тобі черево не розпанахав і не змусив зжерти твої ж тельбухи!

Він розкрив рота сказати ще щось, але зненацька вирячив очі й замовк. Посеред лоба з глухим хряскотом виріс метальний топірець. Меч Кидя випав у нього з пальців, сам він смикнувся, наче риба на гачку, і впав ницьма на стіл.

Топірець було кинуто одноруким; він уже підводився на ноги, тримаючи напоготові другий.

– Кому ще здохнути кортить? – запитав він сусідів по столу. – Ви кажіть, я подбаю. – Тонкі червоні струмочки поповзли каменем з калюжі крові, де впокоїлася голова Дагона Кидя. – А я хочу жити замість гнити посеред болота.

Один із вояків зробив ковток пива. Інший перекинув кухоль на стіл, щоб змити кривавий палець, який повз до його місця. Ніхто нічого не сказав. Коли однорукий запхнув топірця назад за пасок, Смердюк зрозумів, що переміг. І знову відчув себе майже людиною, майже чоловіком. «Князь Рамзай буде мною вдоволений.»

Він зняв кракенового прапора власноруч – трохи плутаючись, бо йому бракувало пальців, але дякуючи подумки за ті, які йому лишив князь Рамзай. Коли залізяни нарешті наготувалися виступати, вже добряче перевалило за полудень. Їх виявилося більше, ніж він гадав: сорок і сім у Вартовій Башті, ще вісімнадцятеро у Башті-П’яниці. Двійко з тих були напівмертві без жодної надії оклигати, ще п’ятеро – заслабкі, щоб іти власними ногами. Лишалося п’ятдесят вісім, які ще могли битися з ворогом. Хай які слабкі, а вони б забрали з собою втричі більше людей, якби князь Рамзай кинувся на приступ руїни замку. «Він добре зробив, що надіслав мене» – казав собі Смердюк, видираючись на спину кобили, щоб повести вервечку недобитих залізняків через болото до табору північан.

– Лишіть зброю тут, – наказав він бранцям. – Мечі, луки, ножі, усе. Кого побачать зі зброєю – зразу вб’ють.

Щоб подолати той шлях, який Смердюк здолав сам, їм знадобилося утричі більше часу. Для чотирьох неспроможних ходити змайстрували такі-сякі ноші; п’ятого ніс на спині його син. Рухатися довелося поволі, ще й усвідомлюючи, що десь поряд – на відстані пострілу – за тобою стежать болотні чорти з отруйними стрілами. «Помру, то й помру. Чому бути, того не минути, – думав Смердюк і лише молився, щоб лучник знав свою справу та подарував йому швидку чисту смерть. – Смерть воїна, а не муки Ральфа Кенінга.»

Однорукий залізняк важко кульгав на чолі валки. Він назвав своє ім’я – Адрак Покір, мав дружину зі скелі та трьох дружин з солі на Великому Вику.

– Троє з чотирьох мали отакі черева, коли ми вирушали в похід, – вихвалявся він, – а рід Покорів схильний до близнюків. Як повернуся, то найперше порахую своїх нових синів. Може, одного на честь вас назву, пане принце.

«Еге ж, – подумав Смердюк, – назви його Смердюком, а як погано поводитиметься, відріж йому пальці на ногах і нагодуй щурами.» Він відвернувся, плюнув з огиди і подумав, чи не пощастило з них усіх найбільше Ральфові Кенінгу.

З сірого, наче кам’яного, неба почав бризкати дрібний дощик, коли табір князя Рамзая нарешті з’явився перед очима. Вартовий мовчки провів їх поглядом. У повітрі смерділо димом табірних вогнищ, які намагався загасити дощ. Позаду розвернулася валка вершників під проводом панича з кінською головою на щиті. «Хтось із синів Ризвеля, – згадав Смердюк. – Рогер чи Рікард.» Тих двох він не розрізняв.

– Це всі? – запитав вершник зі спини брунатного огиря.

– Всі, хто вижив, мосьпане.

– Я гадав, їх більше. Ми приступали до них тричі, а вони нас тричі відкидали.

«Бо ми залізного роду» – майнула в нього раптова думка з присмаком гордощів. На пів-удару серця він знову перевернувся на принца, сина короля Балона, кров Пайку. Але навіть одна мимохітна думка була небезпечна. Не можна забувати своє ім’я. «Смердюк, моє ім’я Смердюк – нікчема-блазнюк.»

Вони вже були коло самого табору, коли гавкіт зграї хортів виказав наближення князя Рамзая. З ним був і Хвойдоріз, а заразом півдесятка улюблених посіпак – Гицель, Кислий Алин, Дамон Потанцюй-Мені, а ще Вальдери, Великий і Малий. Собаки застрибали навколо, погиркуючи та клацаючи зубами на незнайомців. «Байстрюкові дівчатка» – подумав був Смердюк, аж тут згадав, що ніколи, ніде і нізащо не повинен уживати це слово в присутності Рамзая.

Смердюк зіскочив з коня і став на коліно.

– Ласкавий пане, Калин-Коп ваш. Осьде останні його захисники.

– Небагацько. Я сподівався побачити більше. Уперті були вороги. – Бліді очі князя Рамзая зблиснули. – Ви, напевне, голодні. Дамоне, Алине, нагляньте за ними. Дайте вина, пива, попоїсти, скільки влізе. А ти, Гицлю, покажи їхніх поранених нашим маестрам.

– Воля ваша, мосьпане.

Кількоро залізняків бурмотіли подяки, коли їх уводили до вогнищ з казанами посеред табору. Один із Кидів навіть спробував поцілувати персня князя Рамзая, але хорти відігнали його, не встиг він і наблизитися; Алісон навіть відірвала йому шматок вуха. Та хоча його шиєю стікав струмочок крові, чолов’яга запобігливо трусив головою, кланявся і дякував вельможному панові за ласку.

Коли останній залізняк пішов, Рамзай Болтон обернув свою усмішку до Смердюка. Князь ухопив його за потилицю, підтяг ближче до себе, поцілував у щоку і прошепотів:

– Мій старий друже Смердюче. Вони й справді повірили, що ти їхній принц? Які дурнуваті телепні – оці твої залізняки. Боги з них сміються.

– Вони лише хотіли потрапити додому, ласкавий пане.

– А чого хочеш ти, милий Смердюче? – промуркотів Рамзай тихо та лагідно, наче коханець. Подих його відгонив пряним вином з гвоздикою – такий солодкий, такий затишний. – Вірна служба заслуговує на нагороду. Я не можу повернути тобі пальці рук чи ніг, але ж ти напевне чогось від мене хочеш. Може, подарувати тобі волю? Звільнити зі служби? Хочеш поїхати з ними, повернутися на свої похмурі острови у холодному сірому морі, знову стати там принцом? Чи лишишся зі мною як вірний слуга?

Холодний ніж шкрябнув Смердюка по хребті. «Обережно, – мовив він до себе, – дуже, дуже обережно.» Посмішка його вельможності йому не подобалася, і блиск у очах теж, і слина у кутику рота. Він уже бачив раніше такі передвістя. «Ти не принц. Ти Смердюк, жалюгідний Смердюк, безпорадний малюк. Дай йому таку відповідь, якої він хоче.»