Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 72 (всего у книги 82 страниц)

«Біле корзно.»

Пан Кеван виконав свою частину угоди. Томен, її найдорожчий у світі маленький хлопчик, призначив у Королегвардію поборника для мамці.

Серсея не бачила, звідки з’явився Кайбурн, та зненацька він опинився поруч, намагаючись не відстати від довгих кроків її захисника.

– Ваша милосте, – мовив він, – таке щастя бачити вас знову. Чи можу мати честь представити вам найновішого воїна Королегвардії? Це пан Роберт Моц.

– Пане Роберте, – прошепотіла Серсея, поки вони проминали ворота.

– Коли ласка вашої милості, пан Роберт прийняв священну обітницю мовчання, – мовив Кайбурн. – Він присягнувся, що не вимовить ані слова, доки не згинуть усі вороги його милості короля, і зло не буде остаточно вигнане з королівств.

«Так, – подумала Серсея Ланістер. – О так.»

Тиріон

Купа пергаменів була моторошно висока. Тиріон поглянув на неї та зітхнув.

– Я гадав, ви – одна сім’я, де всі між собою – бойові побратими. То відки така любов між побратимами? Де довіра? Дружба, тепла приязнь, глибока повага, відома лише чоловікам, що билися біч-обіч та разом проливали кров?

– Все у свій час, – відповів Бурий Бен Бросквин.

– Коли підпишеш, – додав Каламар, нагострюючи перо.

Каспоріо Хитромудрий торкнувся руків’я меча.

– Як хочеш пролити кров просто зараз, радо зроблю тобі ласку.

– Така щедрість, аж розчулює, – відповів Тиріон, – та дякую, не варто.

Каламар поклав пергамени перед Тиріоном і передав йому перо.

– Ось твоє чорнило. З самого Старого Волантису. Лягає незгірш найкращої маестерської фарби. Ти лишень підписуй і віддавай мені. А я вже подбаю про решту.

Тиріон вишкірився лиховісною посмішкою.

– Та хоч прочитати спершу можна?

– Читай, коли не ліньки. Назагал вони всі однакові. Окрім тих, що знизу, але до них дійдемо згодом.

«Та певно ж, дійдемо.» Більшості чоловіків честь стати до лав охочого полку нічого не коштувала… але Тиріон був не з більшості. Він умочив перо в каламар, схилився над першим пергаменом, спинив руку, глянув угору.

– Хочете, щоб я підписався як «Йолло» чи як «Хугор Схил»?

Бурий Бен примружив очі, пустивши кутиками зморшки.

– Хочеш, щоб тебе повернули Єззановим спадкоємцям чи просто відтяли голову?

Карлик реготнув і підписався на пергамені: «Тиріон з дому Ланістер». Передавши його Каламареві ліворуч од себе, він поворушив купу інших грамот під ним.

– Це ж скільки їх тут? П’ятдесят? Шістдесят? Я гадав, «Других Синів» загалом п’ять сотень.

– Наразі п’ятсот тринадцять, – відповів Каламар. – Коли поставиш підпис у нашій книзі, станеш п’ятсот чотирнадцятим.

– То розписку матиме хіба один з десяти? Якась дивна справедливість. Я гадав, ви тут усім ділитеся порівну. Такий начебто звичай у вільних кумпанствах.

І поставив підпис на новій грамоті.

Бурий Бен реготнув.

– Авжеж ділимося. Та не те щоб порівну. «Другі Сини» – щось на кшталт родини…

– …а в кожній родині є зайві родичі, яких ніхто не любить, – підхопив Тиріон, підписуючи наступну розписку. Пергамен зашурхотів, коли він штовхнув його столом до скарбника. – У надрах Кастерлі-на-Скелі є цюпи, де мій вельможний панотець тримав найдокучливіших з нашої рідні.

Він знову вмочив перо у каламар. «Тиріон з дому Ланістер» – нашкрябав він, обіцяючи виплатити пред’явникові розписки сто золотих драконів. «Кожен рух пера робить мене біднішим… або робив би, якби я від початку не був жебраком.» Одного дня він ще пошкодує про ці розписки. «Та певно, не сьогодні.» Він дмухнув на вогке чорнило, передав пергамен скарбникові й підписав наступний під ним. Потім знову. І знову. І знову.

– Мене оце страшенно ображає, раптом ви не знали, – мовив він між підписами. – На Вестеросі слово Ланістерів поважають за щире золото.

Каламар здвигнув плечима.

– А тут не Вестерос. По цей бік вузького моря ми пишемо обіцянки на папері. – Коли до нього потрапляв новий пергамен, він сипав на підпис тонким піском, щоб прибрати зайве чорнило, тоді струшував пісок і відкладав пергамен убік. – Борги, писані на вітрі, чомусь часто… відлітають з тим вітром у забуття, скажімо так.

– Але не в нас. – Тиріон підписав нову грамоту. І ще одну. Він потроху втягувався у працю, знаходив у ній свій лад і поступ. – Ланістери завжди платять борги.

Бросквин видав смішок.

– Авжеж. Та на жаль, слово сердюка нічого не варте.

«Твоє справді не варте, – подумав Тиріон, – за що я дякую богам.»

– То правда, але ж я не буду сердюком, доки не впишуся у вашу книгу.

– Скоро впишешся, – відповів Бурий Бен. – Одразу після розписок.

– Я танцюю, як умію. Швидше не навчили.

Він би засміявся, та не хотів зіпсувати власну гру. Бросквинові, вочевидь, все подобалося, і Тиріон не хотів перебивати йому веселощі. «Хай думає, що перегнув мене навпіл і встромився у дупу аж по яйця… а я й далі купуватиму залізні мечі за написані дракони.» Якщо йому випаде доля опинитися на Вестеросі й вимагати свої права, виконати обіцянки допоможе все золото Кастерлі-на-Скелі. Якщо ж ні… тоді він лежатиме мертвий, а нові брати хай підітруть дупи своїми розписками. Дехто може навіть завіятися з пергаменами до Король-Берега у сподіваннях, що сестра поверне його борги. «Хай що віддам, щоб у ту мить сидіти тарганом в очереті на підлозі.»

На середині купи письмо на пергаменах перемінилося. Розписки на сто драконів були для десятників. Далі лежали папери на значніші гроші. Тепер Тиріон обіцяв виплатити пред’явникові тисячу драконів. Він хитнув головою, засміявся, підписав. А тоді ще і ще.

– Отже, – запитав він, поки шкрябав на пергамені, – яка буде моя служба у полку?

– Ти надто бридкий, щоб розважати Бококо дупою, – відповів Каспоріо, – та може, згодишся лучникам за живу ціль постояти, аби не нудно було стріляти.

– Згожуся, ще й краще, ніж ти гадаєш, – підхопив Тиріон, не ковтаючи принади. – Маленький чоловічок з великим щитом змусить лучників божеволіти. Одного разу так мені сказав хлопець, кмітливіший за тебе.

– Працюватимеш з Каламарем, – буркнув Бурий Бен Бросквин.

– Працюватимеш при Каламарі, – виправив Каламар. – Вестимеш полкові книги, рахуватимеш гроші, писатимеш угоди і листи.

– Радо і охоче, – відповів Тиріон. – Полюбляю книги.

– А що тобі лишається робити? – пирхнув Каспоріо. – Ти на себе дивився? Куди тобі до бою?

– Колись я господарював над усіма збіжниками води і нечистот у Кастерлі-на-Скелі, – відповів Тиріон незворушно, без образ. – Деякі з них стояли забиті роками, а під моїм проводом потекли хутко та весело.

Він знову вмочив перо у чорнило. Ще з десяток розписок, і він буде вільний.

– Що як приставити мене наглядати за табірними дівками? Не можна, щоб чоловіки забивалися і не текли, хіба не так?

Бурий Бен жарту не схвалив.

– Тримайся від хвойд якнайдалі, – попередив полковник. – Вони мають бридкі хвороби та довгі язики. Ти не перший збіглий невільник, якого приймають до полку. Але й кричати про твою присутність на весь голос не варто. Нема чого швендяти там, де тебе можуть побачити. Сиди в наметі, скільки зможеш, і ходи до цебра, не до нужника – там надто багато очей. За межі табору без мого дозволу не потикайся. Можна вдягнути тебе у броню зброєносця і прикинутися, що твою дупу тримає при собі Джораг пуцьку розважати… але знайдеться хтось гостроокий, кого не обдуриш. От коли візьмемо Меєрин та рушимо на Вестерос, тоді швендяй у золоті та кармазині, скільки душа просить. А дотоді…

– Дотоді я сидітиму в траві мовчки, зайвого не писну. Маєте моє слово.

«Тиріон з дому Ланістер» – підписав він ще одного листа з химерними закарлючками. Цей пергамен лишався з купи останнім. На столі лежали ще три грамоти, на вигляд вельми відмінні від решти. Дві було змальовано на тонко виробленому телячому пергамені; в обидві були вже вписані імена. Каспоріо Хитромудрому – десять тисяч драконів. Те саме – Каламареві, справжнім ім’ям якого виявилося Тиберо Істаріон.

– Тиберо? – перепитав Тиріон. – На смак – майже ланістерівське ім’я. Ви, часом, не якийсь наш загублений родич?

– Можливо. Я теж завжди плачу борги. Така вона, скарбницька служба. Підписуй.

Тиріон підписав.

Розписка для Бурого Бена була останньою, написаною на сувої овечої шкіри. «Сто тисяч золотих драконів, п’ятсот морґ плодючої землі, замок і княжий титул. Оце загилив. Недешеві бросквини на цьому базарі.» Тиріон помацав свого рубця і подумав, чи не влаштувати виставу обурення і відрази. Бо коли небораку ґвалтують у сраку, то чекають, щоб хоч писнув раз чи другий. Було б йому вилаятися, обкласти усіх прокльонами, поскаржитися на грабунок, якусь хвилину пручатися, а тоді погодитися і підписати, не припиняючи буркотіння. Та карликові вже в печінках сиділо лицедійство і облуда, тому він скривився, підписав і віддав сувоя Бурому Бенові.

– Ваш прутень саме такий довгий та міцний, як оповідають у казках, – мовив Тиріон. – Вважайте мене, князю Бросквине, щиро і глибоко ним уграним.

Бурий Бен дмухнув на підпис.

– То добре, Бісе, що ми гарненько порозумілися. Ще й на спільне задоволення. А зараз тебе зроблять одним з нас. Ану, Каламарю, давай сюди книгу.

Книга була оправлена у шкіру, мала залізні завіси, а завбільшки була з обідню тацю. Між важкими дерев’яними обкладинками містилися імена і числа днів, що бігли в минуле більш як на сто років.

– «Другі Сини» – одне з найстаріших вільних кумпанств, – розповів Каламар, поки гортав сторінки. – Це наша четверта книга. Тут записано імена усіх, хто з нами служив. Коли вступили, де билися, скільки часу служили, як загинули – усе тут, у книзі. Ти знайдеш у ній багацько уславлених імен, і чимало з них – з твого Семицарства. Аегор Водограй служив у нас рік, доки не пішов засновувати «Золоту Дружину». Ви кличете його Лихим Булатом. Ясний Принц, Аеріон Таргарієн, теж був одним з «Других Синів». І Родрік Старк, Мандрівний Вовк. Ні, не тим чорнилом. Ось, візьми це.

Каламар вийняв корок з іншого горщика і поставив його на стіл. Тиріон з цікавості нахилив голову вбік.

– Червоне чорнило?!

– Такий вже звичай у полку, – пояснив Каламар. – Колись нові затяжці підписували свої імена власною кров’ю. Та з часом виявилося, що кров – поганюче чорнило, гірше за сцяки.

– Ланістери шанують звичаї. Позичте мені свого ножа.

Каламар підняв брову, знизав плечима, вийняв з піхов кинджал і передав руків’ям уперед. «Досі боляче, Півмаестре, дяка тобі» – подумав Тиріон, штрикаючи собі великого пальця. Він вичавив у каламар тлусту краплю крові, повернув кинджала, узяв замість нього свіже перо і нашкрябав «Тиріон з дому Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі» великими жирними літерами, просто під далеко скромнішим підписом Джорага Мормонта.

«Справу зроблено.» Карлик гойднувся на табірному стільці.

– То це все? Невже не вимагатимете ще чогось? Хіба я не мушу скласти присягу? Зарізати немовля? Посмоктати полковникові прутня?

– Смокчи, коли тобі кортить. – Каламар повернув книгу до себе і кинув на сторінку пучку тонкого піску. – Як на мене, вистачить і підпису, та негоже відмовляти побратимові по зброї. Вітаю в лавах «Других Синів», князю Тиріоне.

«Князь Тиріон.» Такий додаток до його імені карликові сподобався. Хай «Другі Сини» не мали такої осяйної слави, як «Золота Дружина», та все ж і вони за століття здобули кілька знаних перемог.

– А чи служило в полку найясніше панство? Князі славних домів?

– Безземельні – так, – відповів Бурий Бен. – Ось як ти, Бісе.

Тиріон зіскочив з ослона.

– Мій попередній брат виявився геть негодящим. Сподіваюся більшого від нових. Але маю питаннячко: як здобути собі зброю та броню?

– А свиню, щоб верхи їздити, не хочеш? – запитав Каспоріо.

– Та я ж не знав, що твоя дружина служить у полку, – відказав Тиріон. – Ти такий добрий, що ладен віддати її мені, але я краще сяду на коня.

Горлоріз поплив буряковою фарбою, але Каламар зареготав, і навіть Бурий Бен видав якийсь смішок.

– Каламарю, проведи його до возів. Хай вибере собі з полкового заліза. І дівчисько теж. Вдягнемо на неї якийсь шолом, почепимо кілька залізяк на груди та спину – може, хтось подумає, що то хлопчина.

– Князю Тиріоне, ходи зі мною. – Каламар притримав запону шатра, щоб Тиріон вичвалав назовні. – До возів тебе відведе Смик. Бери свою жінку і чекай коло куховарського намету.

– Вона мені не жінка. Хочете – беріть її собі. Останнім часом вона лиш те й робить, що спить та палить мене очима.

– То бий її сильніше і гойдай частіше, – охоче порадив полковий скарбник. – Хочеш – веди, не хочеш – кинь. Чини як знаєш, Смикові байдуже. Коли знайдеш собі обладунок, то відшукай мене, і я розкажу, що робити з книгами.

– Воля ваша.

Тиріон знайшов Копку в кутку їхнього намету; вона спала, згорнувшись на тонесенькому солом’янику під купою загидженої постелі. Коли він торкнувся її носаком чобота, вона перекотилася, заблимала очима і позіхнула.

– Хугоре? Що таке?

– Вже розмовляємо! Та невже! – Чути слова було якось веселіше, ніж звичайну похмуру мовчанку. «І все з-за покинутої свині та собаки. А я ж врятував нас обох від рабства – мав би сподіватися на якусь дяку.» – Якщо спатимеш далі, то геть проспиш усю війну.

– Мені сумно. – Вона знову позіхнула. – І сил нема. Я так втомилася…

«Втомилася чи занедужала?» Тиріон став на коліна коло її солом’яника.

– Якась ти бліденька.

Він помацав їй чоло. «Це тут спека стоїть, чи її таки лихоманка вхопила?» Питати уголос він не наважився. Навіть гартовані горлорізи на кшталт «Других Синів» жахалися самої думки помчати блідою кобилою. Якби вони вирішили, що Копка захворіла, то, не вагаючись ані миті, викинули б її геть. «А чи й повернули б Єззановим спадкоємцям, хай скільки розписок я їм тут підписав.»

– Я поставив підпис у книзі. За старим звичаєм – кров’ю. Тепер я – «Другий Син».

Копка сіла, продираючи очі руками.

– А я? Мені теж підписатися?

– Оце навряд. Бували охочі полки, куди брали жінок, але… зрештою, вони не «Другі Доньки».

– «Ми», – мовила вона. – Якщо ви тепер один з них, то маєте казати «ми», не «вони». Чи бачив хтось свинку Купку? Каламар обіцяв поспитатися про неї. А Хрум? Що чути про Хрума?

«Щось чути. Якщо вірити Каспоріо.» Не надто хитромудрий заступник Бросквина стверджував, що таборами нишпорили троє юнкайських ловців рабів, питаючи про двійко збіглих карликів. Один з них носив високого списа з наштрикнутою на нього собачою головою. Принаймні, так оповідав Каспо. Але такі новини навряд чи витягли б Копку з ліжка.

– Нічого не чути, – збрехав Тиріон. – Ходімо шукати тобі обладунок.

Копка сторожко зиркнула на нього.

– Обладунок? Навіщо?

– Колись мій старий майстер-мечник дещо мені сказав. «Ніколи не ходи в битву голим, хлопче» – ось які були його слова. Кому-кому, а йому я вірю. До того ж я тепер сердюк, служивий мечник – треба хоч меча собі знайти, щоб було чим служити.

Копка не поворухнулася. Тиріон ухопив її за руку, підсмикнув на ноги і кинув у обличчя жмут одягу.

– Вдягнися. Начепи кобеняка з відлогою і не піднімай голови. Маємо виглядати двійком юних хлопчиків у полковій службі, якщо раптом нас побачать ловці рабів.

Смик чекав коло кухарського намету, жуючи кислолист. Карлики з’явилися вбрані у просторі кобеняки з каптурами на головах.

– Чув, ви двоє битиметеся за нас, – мовив осавул. – Мабуть, у Меєрині вже ноги обсцикають з переляку. Хтось із вас убивав людей?

– Я вбивав, – відповів Тиріон. – Бив, як мух, без ліку й жалю.

– Чим?

– Сокирою, кинджалом, влучним слівцем. Та найстрашніший я буваю з арбалетом.

Смик почухав стерню на щоці вістрям гака.

– Самостріл – хвацька штука. Багато людей з нього поклав?

– Дев’ятьох.

Принаймні стількох мав бути вартий його батько – ані одним не менше. Князь у Кастерлі-на-Скелі, Оборонець Заходу, Щит Ланіспорта, Правиця Короля… чоловік, брат… батько, батько, батько.

– Дев’ятьох, – пирхнув Смик і виплюнув згусток червоного слизу. Цілив він, напевне, у землю коло Тиріонових ніг, але влучив йому просто в коліно. Певно, це була його думка про тих дев’ятьох убитих.

Пальці осавула були поплямовані червоним від соку кислолисту, який він невпинно жував. Вклавши два з них до рота, старий гучно свиснув.

– Гей, Кеме! Ходи сюди, сцяний вилупку!

Прожогом підбіг згаданий Кем.

– Веди пана та пані Біс до возів, хай Гатило знайде їм щось із полкового заліза.

– Гатило там, мабуть, п’яний валяється, – попередив Кем.

– То насци йому в пику, авжеж прокинеться.

Смик знову обернувся до Тиріона і Копки.

– Клятих карликів ми, дяка богам, до сього дня не тримали. А хлопчаків – тих повно було. Синки тієї шльондри чи цієї. Пустоголові сцикуни, що втекли з рідного дому по пригоди. Хвойдаки, що служили, іншим хлопцям дупи підставляючи. Джури-сироти та інший набрід. Щось із їхнього добра, мо’, й на карликів згодиться. Усе дрібне залізне шмаття, що тут є, з їхніх трупів якраз і знято. Але ж вам, лютим засранцям, до такого не звикати. То кажеш, дев’ять?

Смик струснув головою у сумнівах і пішов геть.

«Другі Сини» тримали компанійське залізо у шести великих хурах, підігнаних до середини табору. Кем вів їх, вимахуючи списом, наче довгим дрючком.

– Як це вроджений бережанин опинився у вільному кумпанстві? – запитав його Тиріон.

Хлопець обережно скосив на нього око.

– Хто тобі сказав, що я з Берега?

– Та ніхто. – «Кожне слово з твоїх вуст смердить Блошиним Подолом.» – Тебе виказав розум. Кажуть, нема в цілому світі люду, кмітливішого за бережанських.

Юнак виглядав неабияк здивованим.

– Це хто таке каже?

– Та всі. – «Я кажу.»

– І відколи?

«Оце щойно вигадав.»

– Та вже мало не століття. Батько, бувало, весь час повторював. А ти, Кеме, знав князя Тайвина?

– Правицю? Колись раз бачив, як він їхав угору пагорбом. Варта при ньому мала червоні киреї та малих левів на шоломах. Дуже мені сподобалися ті леви. – Кем стиснув вуста і посуворішав. – А Правиця не сподобався. Він місто погромив. А згодом побив нас на Чорноводі.

– То ти був там?

– Авжеж був. Зі Станісом. Тоді князь Тайвин прийшов з примарою Ренлі й запопав нас збоку. Я кинув списа і втік, а на кораблях один клятий лицарюжка на мене визвірився. Де, каже, твій спис, малий? Нема в нас, каже, місця боягузам. То вони потягли свої сраки морем, а мене лишили, і ще кілька тисяч хлопців зі мною. А тоді я почув, що твій батечко висилає усіх, хто бився за Станіса, на Стіну. Отож хутко втік за море і вступив до «Других Синів».

– Ти сумуєш за Король-Берегом?

– Трохи. За хлопцем одним, ми з ним… приятелювали. І за братом Кенетом, що загинув на мості з кораблів.

– Забагато доброго люду загинуло того дня.

Тиріонові люто засвербів рубець. Він почухав його нігтем.

– За стравою тамтешньою теж сумую, – пристрасно видихнув Кем.

– Варивом твоєї мамці?

– Те, що варила моя мамця, не жерли навіть щури. Але була одна юшечна крамничка… ніде не готували кращої бевки з мнясом. Аж ложка у мисці стояла – стільки різного туди кришили. Ти їв бевку з мнясом, Півпане?

– Кілька разів. Я її кликав «співоча юшка».

– Чого це?

– Бо така смачна, аж пісню заспіваєш.

Кемові, вочевидь, сподобалася назва.

– Співоча юшка, кажеш? Так і спитаю наступного разу, як буду в Блошиному Подолі. А ти за чим сумуєш, Півпане?

«За Хайме, – подумав Тиріон. – За Шаєю. За Тайшею. Моєю дружиною. Я сумую за дружиною, яку ледве знав.»

– За вином, хвойдами і багатством, – відповів він. – Надто за багатством. Бо коли ти багатий, то купуєш собі вдосталь вина і хвойд.

«А ще мечів. І отаких Кемів, щоб їх тримали.»

– А чи правда, що нічні горщики у Кастерлі-на-Скелі зроблено зі щирого золота? – запитав Кем.

– Не вір усьому, що чуєш. А надто – почутому про дім Ланістер.

– Кажуть, усі Ланістери – підступні гаспиди.

– Гаспиди? – зареготав Тиріон. – Чуєш шум? То батечко обурено звивається у могилі з твоїх слів. Ми – леви! Принаймні, звикли так казати. Але то байдуже, Кеме. Наступи на хвоста хоч гаспидові, хоч левові – однак тобі кінець.

Отак, потроху балакаючи, вони дісталися зброярні – чи того, що тут за неї вважали. Коваль – згаданий Гатило – виявився моторошним на вигляд бурмилом з лівицею, вдвічі товщою за правицю.

– П’є – не просихає, – сказав про нього Кем. – Бурий Бен йому попускає, та одного дня ми сподіваємося здобути собі справжнього зброяра.

Підмайстром при Гатилі був тонкий та жилавий рудий юнак на прізвисько Зубило. «Гатило і Зубило. Оце так парувані» – подумки розважився Тиріон.

Гатило спав п’яний, коли вони дісталися кузні – саме так, як напророкував Кем. Але Зубило не заперечував, щоб два карлики покопалися у возах.

– Майже все тут – сміття і брухт, – попередив зброярчук. – Але що знайдете – те ваше.

Під дахами з вигнутих дощок і жорсткої шкіри на возах громадилися високі купи старої зброї та обладунків. Тиріон кинув погляд і зітхнув, пригадавши риштунки блискучих мечів, списів та галябард у зброярні Ланістерів під Скелею.

– Довгенько доведеться шукати, – зауважив він.

– Тут є пристойна броня, кому до снаги її знайти, – прогарчав низький голос. – Гарнюнею не зробить, але меча відверне.

Ззаду воза наперед виступив дебелий лицар, убраний з голови до п’ят у полкове залізо. Поножі на правій нозі різнилися від лівої, ринграф плямувала іржа, зате закавраші, навпаки, були багаті й візерунчасті, прикрашені квітковим карбом. На правиці лицар мав рукавицю зчленованої сталі, на лівиці – іржаву кольчужну без пальців. На панцирі, викуваному в подобі м’язистих грудей, були соски з залізними кільцями в них. Глухий шолом прикрашали баранячі роги, з яких один був зламаний.

Знявши шолома, лицар відкрив під ним обличчя Джорага Мормонта. «Кожним вершком – справжній компанієць, а не оте спаплюжене казна-що, яке ми вийняли з Єззанової клітки» – подумав Тиріон. Синці на лицарі зблякли, набряки на обличчі стухли, і Мормонт знову виглядав майже по-людському… але тепер мало скидався на себе самого. Гемонська личина, яку людолови випалили йому на правій щоці, щоб затаврувати непокірним та небезпечним рабом, нікуди не поділася і вже не подінеться. Пан Джораг і раніше не здавався вродливим чоловіком, а з новим тавром перетворився на щось страхітливе.

Тиріон вишкірив зуби.

– Аби бути гарнішим за тебе, мені й того досить. – Він обернувся до Копки. – Іди до того воза, а я почну з цього.

– Буде швидше, якщо шукати разом. – Вона підхопила іржаву залізну мисюрку, захихотіла і насунула на голову. – Чи я тепер страшна та грізна?

«Ти дрібне мартоплясове дівчисько з полумиском на голові.»

– Це надто мілкий шолом. Тобі треба такий, щоб усю голову ховав.

Тиріон знайшов такого і замінив ним попередній.

– Завеликий, – лунко відказав голос Копки зсередини. – Я нічого не бачу.

Вона зняла шолом і відкинула вбік.

– А чим поганий отой маленький?

– Він обличчя не ховає. – Тиріон прищипнув їй носа. – Мені до смаку твій маленький носик. Хочу тобі його зберегти.

Мала викотила на нього очі.

– Вам подобається мій носик?!

«Ой, рятуй мене, Седмице.» Тиріон відвернувся і заходився копирсатися серед куп старої броні у задку хури.

– Може, вам іще щось у мені подобається? – запитала Копка.

Напевне, вона хотіла сказати щось грайливе, а вийшло огидно та жалюгідно.

– Все мені в тобі подобається, – мовив Тиріон, бажаючи припинити подальше обговорення, – навіть більше, ніж моє власне.

– Навіщо нам обладунки? Ми ж мартопляси. Ми лише прикидаємося бійцями.

– А ти прикидаєшся таки непогано, – зауважив Тиріон, оглядаючи важку кольчугу, таку побиту дірками, наче її шашіль поїла. «Але яка шашіль точить залізо?» – Зрештою, прикинутися мертвим – це один зі способів пережити битву. А інший спосіб – добрий обладунок.

«Якого тут, на жаль, прикро бракує.» На Зеленозубі він бився у погано припасованих бляхах, які знайшов у обозі князя Листоброда, і глухому шоломі зі шпичаком, у якому виглядав так, наче йому на голову перекинули цебро помиїв. Тутешнє полкове залізо було ще гіршим – не лише старим і зібраним по нитці, але й побитим, потрісканим та крихким. «Цікаво, оце іржа чи висохла кров?» Він навіть понюхав, але відповісти не зміг.

– Осьо арбалет, – показала Копка.

Тиріон кинув погляд.

– Коливорот зі стременом не годиться – ноги в мене закороткі. Якби ж важіль…

Та правду кажучи, арбалета він не хотів – надто довго його було перезаряджати. Навіть якби Тиріон сховався біля нужника і чигав на ворога, що прийшов до вітру, то й тоді навряд чи устиг би випустити другу стрілу.

Натомість він узяв телепня, змахнув ним, поклав. «Заважкий.» Потім знехтував келепом (задовгим для своєї руки), буздуганом з залізними нютами (також заважким) і півдесятком мечів. Але зрештою знайшов клинок собі до смаку – підсайдачний кинджал з трикутним вістрям, хижий та гострий.

– Оцей годиться, – мовив Тиріон уголос.

Кинджал мав на собі трохи іржі, та від того ставав лише небезпечнішим. Тиріон знайшов годящі піхви зі шкіри та дерева і всунув клинок усередину.

– Маленький мечик для маленького мечника? – пожартувала Копка.

– Це підсайдачний кинджал, і роблено його для великого лучника. – Тиріон показав їй старого меча. – А ось меч. Спробуй його.

Копка узяла меча до рук, змахнула, насупилася.

– Такий важкий.

– Бо залізо важче за дерево. Зате рубонеш таким комусь по шиї – відлетить голова, а не диня. – Він забрав меча і роздивився краще. – Дешева криця. Геть визубрилася. Ось, бачиш? Беру свої слова назад. Щоб рубати голови, тобі потрібно щось краще.

– Я не хочу рубати голови.

– То не рубай. Бий нижче коліна. Литка, кісточка, жили під коліном… навіть велетень не встоїть, як не матиме на чім стояти. А коли велетні падають, то стають не вищі за тебе.

Копка, здавалося, зараз зарюмсає.

– Минулої ночі мені наснилося, що мій брат живий. Ми показували виставу перед якимось зацним паном, верхи на Хрумі та Купці, а люди кидали в нас троянди. Ми були такі щасливі…

Тиріон дав їй ляпаса. Зовсім кволого, найлегшим рухом зап’ястка, майже не доклавши сили. Навіть сліду на щоці не залишив. Але очі її все одно наповнилися слізьми.

– Якщо хочеш жити снами та мріями, то лягай і спи, – мовив він. – Але коли прокинешся, ми все ще будемо втікачами-невільниками посеред обложного війська. Хрума більше немає. Свині, певно, теж. Тепер знайди якусь броню, вдягни її і не зважай, що вона десь щипає. Лицедійство скінчилося. Бийся, ховайся, обсирайся – вибір твій. Але хай що ти вирішиш робити, роби це вбраною в залізо.

Копка торкнулася вдареної щоки.

– Не варто нам було тікати. Ми ж не сердюки. Хто при здоровому розумі винайме нас за бійців? А при Єззані було непогано. Зовсім непогано. Няньо бував жорстокий, але Єззан – ніколи. Ми ж були його, його…

– Рабами. Невільниками. Ти шукаєш цього слова?

– Невільниками, – повторила вона, зашарівшись. – Але особливими невільниками. От як Смакота. Його перлинками. Його улюбленцями.

«Улюбленими звірятками, – подумав Тиріон. – Яких він так любив, аж відіслав до ями левам на обід.»

Усе ж Копка не конче помилялася. Єззанові раби справді їли краще, ніж більшість селян у Семицарстві, а взимку на них навряд чекала голодна смерть. Невільники були рухомим майном – їх купували і продавали, шмагали і таврували, вживали для тілесних задоволень, парували одне з одним задля розплоду. Цим вони мало різнилися від собак чи коней. Та більшість вельмож не були жорстокі до собак чи коней. Нехай хтось гоноровитіший кричав, що радше помре вільним, ніж живе у неволі… але самим гонором кишені не натопчеш. Коли доходило до справи, такі люди стрічалися рідше, ніж драконові зуби – інакше світ не повнився б рабами. «Ще не бувало на світі раба, який сам не обрав бути рабом, – міркував карлик. – Нехай він має вибір лише між смертю та неволею… але хоч такий вибір йому лишається завжди.»

Тиріон Ланістер мав досить розуму, щоб не робити винятку і з себе. Наприпочатку його язик заробив йому кілька смуг на спині, але досить скоро карлик засвоїв науку, як догоджати Няньові та вельможному Єззанові. Джораг Мормонт опирався довше і лютіше, але і на нього зрештою чекала та сама доля.

«А Копка, вона…»

Копка шукала собі нового хазяїна від того дня, коли її брат Шажик наклав головою. «Їй потрібен хтось, щоб дбав про неї. І наказував, що робити.» Але сказати просто отак, не криючись, було б жорстоко. Натомість Тиріон мовив:

– Єззанові улюбленці теж не уникли блідої кобили. Вони усі мертві, усі до одного. Смакота пішла першою.

Бурий Бен Бросквин розповів йому, що їхній велетенський господар помер у день їхньої втечі. Проте ані полковник, ані Каспоріо, ані жоден інший сердюк нічого не знав про долю мешканців Єззанового вертепу покручів… та якщо Копка не вміла вдовольнитися правдою, Тиріонові неважко було і прибрехати.

– Якщо хочеш знову до неволі, я знайду тобі господаря, коли скінчиться війна. І злуплю з нього досить золота, щоб дістатися додому, – пообіцяв Тиріон. – Нехай якийсь милостивий юнкаєць подарує тобі новенький гарненький нашийничок зі щирого золота, з дзвіночками, що всюди тобі теленькатимуть. Але спершу треба якось пережити ту веремію, яка на нас насувається. Бо ніхто не купує мертвих мартоплясів.

– І мертвих карликів, – додав Мормонт. – Коли битва скінчиться, ми майже напевне годуватимемо хробаків. Юнкайці вже програли цю війну, хай не встигли ще втямити. Меєрин має піше військо Неблазних – найкраще у світі. А до них Меєрин має драконів. Трьох, якщо повернеться королева. А вона повернеться. Мусить повернутися. Наш бік складається з півсотні юнкайських паничів, кожен з яких вихваляється юрбою власних блазнів, ледве навчених тримати списи. Раби на дибах, раби у кайданах… я б не здивувався знайти серед них загони сліпих старців і слутавих дітей.

– Та знаю, – відповів Тиріон. – «Другі Сини» стоять на переможеному боці. Час їм перебігти знову, і то негайно.

Він вишкірився усмішкою.

– Залиш цю справу мені.