Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 82 страниц)

Тиріон

З Пентосу вони вибралися крізь Світанкову Браму, хоча Тиріон Ланістер того світанку і не побачив.

– Буде так, наче ви ніколи навіть не в’їжджали до Пентосу, мій малий друже, – пообіцяв магістрат Іліріо, запинаючи ноші ліловими оксамитовими запонами. – Ніхто не має бачити, як ви залишаєте місто – так само, як ніхто не бачив вашої в ньому появи.

– Ніхто, крім жеглярів, які запхали мене в барило, учня-корабельника, котрий за мною прибирав, дівчини, яку ви надсилали гріти мені постіль, а ще тієї лукавої веснянкуватої пралі. А, ще ж охоронців. Якщо ви не вирізали їм розум разом із яйцями, вони знатимуть, що ви тут не самі.

Ноші були підвішені на важких і товстих шкіряних ременях між вісьмома велетенськими тягловими конями. Коло коней крокували четверо євнухів, по двоє з кожного боку, а ще кількоро тупали ззаду, супроводжуючи обоз.

– Неблазні язиками не плещуть, – запевнив його Іліріо. – А та галера, якою ви дісталися сюди, вже десь на шляху до Асшаю. Повернеться вона років за два, якщо море матиме ласку. Що ж до моєї чаді в маєтку, вони всі мене люблять, і жоден не зрадить.

«Дурень думкою багатіє, мій жирний друже. Одного дня ми вирізьбимо ці слова на твоїй могилі.»

– Краще б нам було сісти на ту галеру, – мовив карлик. – Найшвидший шлях звідси до Волантису лежить морем.

– Море небезпечне і зрадливе, – відповів Іліріо. – Восени буяють шторми, а на Порогах досі сидять у своїх лігвах пірати, чигаючи на кораблі чесних мореплавців. Е ні, моєму маленькому другові не варто потрапляти до таких рук.

– На Ройні теж є пірати.

– Е, то всього лише річкові ушкали. – Сирний король позіхнув, затуляючи рота долонею. – Нікчемна дрібнота, що нишпорить за жалюгідними крихтами.

– Подейкують також про кам’яних людей.

– Такі справді є. Прокляті богами бідолахи. Та навіщо нам про них згадувати? Надто вже чудовий сьогодні день для таких похмурих балачок. Скоро ми самі побачимо Ройну, і там ви позбавитеся Іліріо та його великого черева. Але поки та мить не настала… пиймо і мріймо. Ми маємо з собою солодке вино і вишукані страви. То навіщо забивати голову хворобами та смертю?

«А й справді, навіщо?» Тиріон знову подумки почув тумкання арбалета і замислився над питанням. Ноші розгойдувалися з боку в бік; од їхнього заспокійливого руху Тиріон почувався дитиною, котру ненька гойдає в обіймах, щоб приспати. «А наче я колись знав, як це – засинати у материних обіймах.» Сідниці його тонули у шовкових подушках, набитих гусячим пухом. Лілові оксамитові стіни вигиналися вгору круглястим дахом, зберігаючи всередині ношів приємне тепло, хоча ззовні панувала пронизлива осіння прохолода.

Позаду ношів тягнувся обоз мулів зі скринями, барилами, діжками, великими накритими кошиками добірних харчів, які мали вберегти володаря сирів од навіть найлегшого голоду. Зранку вони скуштували перчених ковбасок і запили темно-брунатною наливкою з ягід паляники. Вдень їх розважали заливні вугри під червоне дорнійське. Надвечір з’являлися окости шинки, варені яйця, смажені жайворонки, приправлені цибулею і часником; перетравити ці розкоші допомагало світле пиво і мирійське вогневино. Ноші були надзвичайно зручні, але й надзвичайно повільні, і карликові скоро почало свербіти від нетерплячки.

– Скільки ще днів нам їхати до річки? – питав він Іліріо того вечора. – Якщо тягтися отаким кроком, дракони вашої королеви виростуть більшими за трійко Аегонових, перш ніж я доживу їх побачити.

– Якби ж то! Великий дракон страшніший за малого. – Магістрат здвигнув плечима. – Хай як я мрію привітати королеву Даянерис власною особою у Волантисі, але мушу покластися у цій справі на вас із Грифом. Я їй прислужуся найкраще у Пентосі, прокладаючи гладку стежку до повернення. Та поки я з вами… хіба не можна старому товстунові трошки насолодитися вигодами життя? Ну ж бо, вип’ємо по чарці вина.

– А скажіть-но мені, – запитав Тиріон, перехиливши чарку, – чому це пентоському магістратові не однаковісінько, на чиїй голові лежить корона Вестеросу? Який зиск ви матимете з цієї оборудки, пане мій ласкавий?

Товстун злизав жир з пальців.

– Я вже немолода людина, стомлена лукавством цього світу. Чому вас дивує, що я бажаю зробити трохи добра, перш ніж моє земне життя добіжить кінця, і допомогти милій юній дівчині повернути собі те, що належить їй за правом народження?

«Далі ти спробуєш продати мені чарівний непробивний обладунок і пишний палац у Валірії.»

– Якщо Даянерис – усього лише мила юна дівчина, Залізний Престол поріже її на милі юні клаптики.

– Сього не бійтеся, мій малий друже. В її жилах-бо тече кров Аегона Дракона.

«Разом із кров’ю Аегона Негідного, Маегора Лютого і Баелора Божевільного.»

– Ану ж розкажіть мені про неї трохи більше.

Товстун раптом засумував.

– Коли Даянерис уперше з’явилася у моєму домі, вона була ще зовсім дитиною, та вже прекраснішою навіть за мою другу дружину – такою чарівною, що я спокушався лишити її собі. На жаль, вдачу вона мала замкнену, поводилася перелякано, і я знав, що не матиму радощів зі злягання з нею. Натомість я викликав зігрівачку постелі та гойдав її люто і пристрасно, доки моє божевілля не минуло. Правду кажучи, я й не гадав, що Даянерис виживе серед коневладців.

– Але це не завадило вам продати її халові Дрого…

– Дотракійці не продають і не купують. Скажіть радше, що Візерис подарував її Дрого, щоб вислужити халову дружбу. О, то був дуже марнославний юнак, і при тому жадібний. Візерис жадав батьківський престол, але і Даянерис він теж жадав, і віддавав її дуже неохоче. У ніч напередодні весілля принцеси він намагався пролізти до неї в ліжко – наполягав, що як не може мати її руку, то забере хоч цноту. Якби я завбачливо не поставив охорону коло її дверей, Візерис міг би зруйнувати мені багато років ретельних розрахунків.

– З того, що я чую, він здається мені недолугим дурником.

– Таки-так. Він же був сином Навіженого Аериса, не забувайте. Проте Даянерис… Даянерис геть інакша. – Іліріо вкинув до рота смаженого жайворонка і гучно захрумтів ним разом із кісточками. – Перелякана дитина, якій я дав прихисток у своєму маєтку, померла у Дотракійському морі та відродилася у вогні й крові. Ця драконова королева, що носить те саме ім’я – справжня Таргарієн. Коли я надіслав по неї кораблі, щоб привезти додому, вона взяла та й повернула до Невільницької затоки. За короткий час вона розбила Астапор, змусила Юнкай до покори, захопила Меєрин. Наступним має бути Мантарис, якщо вона рушить на захід старим валірійським шляхом. Але якщо вона попливе морем… тоді її кораблі муситимуть узяти води та харчів у Волантисі.

– Хоч морем, а хоч суходолом, від Меєрину до Волантису путь неблизька, – зауважив Тиріон.

– Дві тисячі верст і ще півтисячі, прямісінько летом дракона – над пустелями, горами, болотами і руїнами, де ховаються гемони. Безліч люду загине, але хто вціліє, ті стануть значно сильнішими, коли прибудуть до Волантису… а там вони знайдуть вас і Грифа зі свіжою потугою та достатньою кількістю кораблів, щоб дістатися Вестеросу морем.

Тиріон спробував пригадати усе, що знав про Волантис – найстаріше і найпихатіше з Дев’яти Вільних Міст. Щось тут не збігалося. Навіть уцілілою половиною носа він чув підозрілий сморід.

– Кажуть, на кожного вільного волантинця у місті припадає п’ятеро рабів. Навіщо тріархам допомагати королеві, яка знищила невільницьку торгівлю? – Він тицьнув пальцем на Іліріо. – І коли вже зайшла мова, навіщо це вам? Хай володіння рабами заборонене законами Пентосу, але ж не кажіть, що ви не маєте у цьому гендлі хоч маленької часточки… а радше чималенької. Але змовляєтеся чомусь на користь драконової королеви, а не проти неї. Чому? Навіщо? Чого ви сподіваєтеся від королеви Даянерис?

– Знову ви за своє? Такі малі, а такі причепливі. – Іліріо реготнув і ляпнув себе по череві. – А втім, як забажаєте. Король-Жебрак обіцяв, що зробить мене своїм коронним підскарбієм, ще й князем над князями. Вдягнувши свою золоту корону, він збирався віддати мені на вибір будь-який замок… хоч би й Кастерлі-на-Скелі, якби мені забаглося.

Тиріон пирхнув вином крізь скалічений пеньок, що колись був його носом.

– Мій батечко шаленів би з радощів, якби почув!

– Ваш вельможний батечко не мав приводу непокоїтися. Навіщо мені та скеля? Мій маєток достатньо просторий для життя, ще й зручніший, ніж ваші вестероські кам’яниці з протягами. А от коронний підскарбій… – Товстун облупив нове яйце. – Так сталося, що я полюбляю гроші. Невже буває на світі солодша музика, ніж дзенькіт золотих монет?

«Болісний вереск рідної сестри.»

– А чи певні ви, що Даянерис додержить обіцянок покійного брата?

– Або додержить, або не додержить. – Іліріо відкусив половину яйця. – Я вам казав, мій малий друже: не все, що робиться людиною, робиться задля прибутку. Вірте чи не вірте, але навіть старі товсті дурні на кшталт мене мають друзів і борги сердешної прихильності, які треба сплатити.

«Брехло, – подумав Тиріон. – У цій справі для тебе є щось цінніше за гроші та замки.»

– У наш час рідко зустрінеш людину, яка шанує дружбу більше за золото.

– О так, занадто рідко, – кивнув товстун, не помічаючи глузів.

– І коли ж це народилася ваша з Павуком сердешна дружба?

– Ми змолоду разом росли у Пентосі, ще двома зеленими хлопчаками.

– Але Варис походить з Миру.

– Саме так. Ми зустрілися невдовзі після його прибуття до міста – на один крок попереду людоловів. Удень він спав у стічних канавах, уночі нишпорив дахами, наче кіт. А я був не багатший за нього – один із юних мечників-бравів у брудних шовках, що заробляв на хліб власним клинком. Ви ж бачили, напевне, різьблену подобу коло моєї водойми? Її зробив з мене Піфо Маланон, коли мені було шістнадцять років. Прегарна робота, але тепер я плачу, коли на неї дивлюся.

– Вік з усіх нас робить руїни, нічого не вдієш. От я, приміром, досі у жалобі за своїм носом. Але повернімося до Вариса…

– У Мирі він був князем серед злодіїв, аж поки заздрісний суперник не доніс на нього владі. У Пентосі його виказувала вимова, а коли ще й дізналися, що він євнух, то почали зневажати і бити. Чому він обрав саме мене для свого захисту – цього я вже, мабуть, не дізнаюся. Але зрештою ми уклали угоду. Варис шпигував за менш вправними злодіями і забирав їхню здобич. Я пропонував його жертвам свою допомогу в поверненні втраченого за гроші. Скоро вже кожна людина, яка втратила щось цінне, знала, що слід іти до мене, тоді як усі харцизи та гаманорізи у Пентосі вишукували Вариса… половина – врізати горлянку, половина – продати йому вкрадене і награбоване. Ми обидва почали багатіти, а надто після того, як Варис навчив своїх мишей.

– У Король-Березі він тримає маленьких пташечок.

– А ми їх тоді кликали мишами. Дорослі злодії були йолопи і не думали ані на крок далі, ніж пропити вкрадене у шинку. А Варис надавав перевагу сиротам – малим хлопчикам і дівчаткам. Він обирав найменших, швидких та тихих, учив їх видиратися стінами і спускатися до осель димарями. А ще вчив читати. Золото і коштовності ми лишали пересічним крадіям. Наші миші крали листи, облікові книги, мапи, креслення… потім читали їх і лишали там, де взяли. «Таємниці коштують більше, ніж срібло та сафіри» – так казав Варис. І таки-так, це виявилося правдою. Я став такий поважний міщанин, що сам брат у перших князя Пентосу видав за мене свою юну дочку. Тим часом чутки про неабиякий хист одного євнуха перетнули вузьке море і досягли вух одного короля. Дуже занепокоєного короля, котрий не довіряв цілком ані сину, ані дружині, ані Правиці – другові своєї юності, який став надто владний та зарозумілий. Решту цієї казочки ви знаєте й самі, хіба ні?

– Майже всю, – визнав Тиріон. – Бачу, ви таки напевне дещо більше, ніж містечковий сироторговець.

Іліріо схилив голову.

– Дякую на доброму слові, мій малий друже. Зі свого боку мушу визнати, що ви на розум саме такий меткий, як мені казав князь Варис.

Він посміхнувся, показавши усі свої криві жовті зуби, і загукав, щоб принесли ще глек мирійського вогневина.

Коли магістрат задрімав, притиснувши глек ліктем, Тиріон проповз подушками, звільнив посудину з її м’якої в’язниці, налив собі чару вина, перехилив, позіхнув і налив ще. «Якщо випити вдосталь вогневина, – сказав він собі, – то можуть наснитися дракони.»

Коли він був іще самотньою дитиною в надрах Кастерлі-на-Скелі, то часто літав драконами уночі, уявляючи себе якимось загубленим таргарієнівським принциком або валірійським драконовладцем, котрий шугає, де хоче, понад горами та степами. Одного разу дядьки запитали його, що подарувати на іменини, і він попрохав дракона.

– Великого не треба – хоч невеличкого, як я сам.

Дядько Геріон реготав, наче нічого кумеднішого ніколи не чув, але дядько Тигет відповів:

– Останній дракон, хлопчику мій, помер більш як століття тому.

Це здалося Тиріонові такою жахливою несправедливістю, що малий проплакав увесь вечір, доки не заснув.

Але якщо вірити оцьому жирному повелителеві сирів, донька Навіженого Короля якось примудрилася налупити трьох живих драконів. «На два більше, ніж потрібно навіть Таргарієнові.» Тиріон майже пошкодував, що вбив батька. Він би радо побачив обличчя князя Тайвина тієї миті, коли той дізнається, що до Вестеросу наближається королева з дому Таргарієн із трьома живими драконами за підтримки хитромудрого євнуха та сироторговця завбільшки з половину Скелі.

Карлик так напхався вечерею, що мусив розпустити паса і розв’язати верхні шворки на штанях. У хлопчачому вбранні, в котре його вдяг хазяїн дому, Тиріон почувався ковбасою, затягнутою в кишку вдвічі меншого розміру, ніж їй належить. «Якщо ми так їстимемо щодня, то я ще й драконову королеву не стріну, а вже стану завбільшки з Іліріо.» Знадвору ношів звечоріло, настала ніч. Усередині теж було темно. Тиріон послухав хропіння Іліріо, рипіння шкіряних ременів, неквапне цокання кінських підков на твердій валірійській дорозі… але насправді його серце дослухалося до плескоту шкірястих крил.

Прокинувся він, щойно настав світанок. Коні тупали собі вперед, ноші рипіли і гойдалися між ними. Тиріон відсунув запону на вершок, щоб визирнути назовні, але бачити там не було чого, хіба що жовтаві поля, голі брунатні в’язи та саму дорогу – широкий кам’яний шлях, що біг до обрію прямо, наче спис. Він читав раніше про валірійські дороги, але бачив одну з них уперше. Влада Вільноземства сягала аж Дракон-Каменя, та ніколи не розповсюджувалася на саму землю Вестеросу. «Що й дивно. Адже Дракон-Камінь – просто скеля у морі. Всі багатства земні лежали далі на захід. А вони мали драконів – і певно ж, знали, де шукати.»

Минулого вечора Тиріон випив забагато; тепер йому гупало в голові, і навіть найтихіше колихання ношів змушувало шлунок підкочуватися до горла. Він не поскаржився жодним словом, але негаразди його були цілком зрозумілі Іліріо Мопатісу.

– Випийте зі мною, – мовив товстун. – Як то кажуть, скуштуйте лусочку дракона, котрий вас спалив.

Іліріо налив два келихи з глека ожинового вина – такого солодкого, що на нього летіло більше мух, ніж на мед. Тиріон відлякав їх долонею і добряче ковтнув. На смак вино було аж нудке; Тиріон ледве втримав його всередині. Втім, друга чара ковтнулася легше. Але охоти до їжі однак не з’явилося, і коли Іліріо запропонував йому миску ожини з вершками, Тиріон відмахнувся.

– Мені наснилася королева, – сказав він. – Я стояв перед нею на колінах, складав присягу на вірність. Але вона завважила мене за мого брата Хайме і згодувала своїм драконам.

– Сподіваймося, то не був пророчий сон. Ви кмітливий біс – саме так про вас казав Варис. Даянерис стануть у пригоді кмітливі люди. Пан Барістан – відважний лицар, правдивий та вірний, але ще ніхто, скільки мені відомо, не приписував йому надмірного розуму.

– Лицарі знають лише один вихід з будь-якого становища – нахилити списа і ринути вперед. Карлики бачать цей світ трохи інакше. Але що ви скажете про себе? Ви ж і самі нівроку розумні.

– Ви мені лестите, – відмахнувся Іліріо. – На жаль, я не створений для подорожей, тому і надсилаю королеві Даянерис вас замість себе. Ви вже зробили її милості велику послугу, коли вбили свого батька, і сподіваюся, зробите ще безліч. Даянерис геть не дурна, на відміну від свого брата. Вона вам знайде добре застосування.

«На розпал?» – подумав Тиріон, ввічливо усміхаючись.

Того дня вони змінювали запряжки всього тричі, зате щонайменше двічі на годину зупинялися, щоб Іліріо міг вилізти з ношів і відлити воду. «Наш король сирів сам завбільшки зі слона, а міхур має з горошину» – розмірковував карлик. Під час однієї зупинки він скористався вільним часом, щоб ретельніше роздивитися дорогу. Тиріон знав, що він побачить: ані втоптану землю, ані цеглу, ані бруківку, але смугу суцільного плавленого каменю, підняту на чотири вершки над землею, щоб дощ і тала вода вільно стікали з країв. На відміну від брудних колій, що в Семицарстві мали за гостинці, валірійські дороги завширшки були такі, що ними могли проїхати обіч один одного аж три вози. Ані час, ані мандрівники нітрохи їх не зіпсували; вони стояли вічні, незмінні вже чотири століття по тому, як Валірію спіткало Лихо. Тиріон пошукав вибоїв чи тріщин, але знайшов лише купу теплого лайна, накладену одним із коней.

Лайно спрямувало його думки на покійного батька. «Чи сидите ви у якомусь із пеклів, батечку? Гарненькому холодному пеклі, звідки можна милуватися, як ваш син поновлює доньку Навіженого Аериса на Залізному Престолі.»

Коли мандрівка продовжилася, Іліріо видобув торбину смажених каштанів і знову завів розмову про драконову королеву.

– Наші останні новини про королеву Даянерис, на жаль, уже старі й зачерствілі. Треба гадати, дотепер вона мала залишити Меєрин, бо вже набрала вдосталь війська, хоч і строкатого: найманці, дотракійські коневладці, піші Неблазні… яких вона, поза сумнівом, поведе на захід, на війну за втрачений батьком престол.

Магістрат Іліріо скрутив накривку зі слоїка равликів з часником, принюхався і посміхнувся.

– У Волантисі ви, маю сподіватися, почуєте свіжі вісті про Даянерис, – продовжив він, висмоктуючи равлика зі шкаралупи. – Дракони та юні дівчата – примхливі істоти; можливо, ви будете змушені змінити напрямок ваших зусиль. Гриф знатиме, що робити. Не хочете равлика? Часник – з моїх власних городів.

«Я б радше поїхав равликом верхи. Авжеж дістався б місця швидше, ніж твоїми ношами.» Тиріон помахом руки відмовився від страви.

– Здається, ви надзвичайно довіряєте оцьому вашому Грифові. Хто це такий – ще один друг дитинства?

– Ні. Ви б назвали його сердюком. Але походить він із Вестеросу. Даянерис потребує людей, гідних її справи. – Іліріо застережливо підняв долоню. – Знаю, знаю! «Сердюки шанують золото понад честь, – скажете ви. – Цей Гриф продасть мене моїй сестрі.» Авжеж ні. Я довіряю Грифові так само, як довіряв би братові.

«Ще одна фатальна помилка.»

– Тоді я довірятиму так само.

– «Золота Дружина» рухається до Волантису просто зараз, як ми оце з вами балакаємо. А там чекатиме на прибуття нашої королеви зі сходу.

«Під золотом – лихий булат? Отакої!»

– Я чув, що «Золота Дружина» уклала угоду з одним із Вільних Міст.

– З Миром. – Іліріо хитро посміхнувся. – Але угоди, трапляється, розривають.

– Одначе з сиру люди наживають більше грошей, ніж я думав, – зазначив Тиріон. – Як це вам вдалося?

Магістрат змахнув товстими пальцями.

– Якісь угоди пишуться чорнилом, якісь кров’ю. Більше я нічого не казатиму.

Тиріон поміркував над почутим. «Золота Дружина» вважалася найкращим з вільних охочих полків. Заснував її близько століття тому Лихий Булат – байстрюк короля Аегона Негідного. Коли інший з Великих Байстрюків Аегона спробував відняти Залізний Престол у свого законно вродженого брата-зведенюка, Лихий Булат став за бунтівну сторону. Але Даемон Чорножар загинув на полі Червонотрав’я, а з ним – і його повстання. Прихильники Чорного Дракона, що пережили битву, але відмовилися схилити коліна, втекли за вузьке море – серед них молодші сини Даемона, сам Лихий Булат і ще кількасот безземельних тепер панів та лицарів, які невдовзі мусили продавати свої мечі, щоб прохарчуватися. Якісь вступили до лав «Битої Корогви», якісь пішли у «Другі Сини» або «Дівині Вої». Лихий Булат побачив, як сила дому Чорножар розвіюється на всі чотири вітри, і створив «Золоту Дружину», щоб утримати вигнанців та втікачів разом.

Відтоді й донині вояки «Золотої Дружини» жили й гинули у Спірних Землях, воюючи за Мир, Лис або Тирош у нескінченних та безглуздих дрібних війнах і мріючи про втрачені їхніми батьками землі. Вони були вигнанцями і синами вигнанців, позбавленими статків та непрощеними… але все ще грізними та вмілими воїнами.

– Схиляю голову перед вашим хистом до переконання, – мовив Тиріон до Іліріо. – Як ви вмовили «Золоту Дружину» стати на бік нашої милої королеви, коли вони упродовж трохи не всієї своєї історії билися проти Таргарієнів?

Іліріо відмахнувся від його зауваження, наче від мухи.

– Чорний, червоний – яка різниця? Однаково дракон. Коли Маелис Мерзенний загинув на Порогах, з ним скінчилася чоловіча гілка дому Чорножар. – Сирний король посміхнувся крізь розгалужену бороду. – А Даянерис подарує вигнанцям те, чого не змогли ані Лихий Булат, ані всі Чорножари. Вона приведе їх додому.

«Вогнем і мечем.» Саме такого повернення додому жадав і сам Тиріон.

– Десять тисяч мечів – справді королівський дарунок, що не кажи. Її милість має бути задоволена.

Магістрат коротко хитнув головою, здригнувши підборіддями.

– Я б не брався судити заздалегідь, що задовольнить її милість, а що ні.

«Розумно.» Тиріон удосталь надивився на вдячність королів. Чому королеви мають бути інакші?

Невдовзі магістрат міцно заснув, лишивши Тиріона наодинці з думками. А Тиріонові стало цікаво, що скаже Барістан Селмі щодо битися біч-обіч із «Золотою Дружиною». У Війні Дев’ятишагових Королів Селмі прорубав крізь їхні лави криваві просіки, а тоді вбив останнього самозванця-Чорножара. «Втім, бунт проти престолу кого тільки не вкладає в одне ліжко. Чи можна уявити чудернацькіших союзників, ніж я і оцей товстун?»

Сирний король прокинувся, коли вони зупинилися змінити коней, і послав по новий кошик харчів.

– Чи далеко ми вже заїхали? – спитав карлик, поки вони набивали шлунки холодним каплуном та перекускою, накришеною з моркви, родзинок, лимонів і помаранчів.

– Ми в Андалосі, друже мій. У тій самій землі, з якої прийшли ваші андали. А вони забрали її в волохатих людей, що жили тут перед ними – родичів волохатих ібенійців. Серце старовинного царства Хугора лежить північніше, а ми проминаємо південне його порубіжжя. У Пентосі цей край кличуть Плащиною. Далі на схід лежать Оксамитові Горби, куди ми і прямуємо.

«Андалос.» Свята Віра вчила, що колись пагорбами Андалосу ходили всі боги Седмиці у людській подобі.

– Батько сягнув рукою до небес і стягнув звідти сім зірок, – проказав Тиріон напам’ять, – і одну за одною поклав на чоло Хугора зі Схилів, утворивши осяйний вінець.

Магістрат Іліріо кинув на нього цікавий погляд.

– Не мав уяви, що мій малий друг так кохається у побожному віровченні.

Карлик здвигнув плечима.

– Та дитячі дурниці в голові лишилися. Я знав, як був малий, що лицаря з мене не вийде, і вирішив стати верховним септоном. Адже отой їхній кришталевий вінець додає людині стопу зросту. Я вивчав святе письмо і молився, аж ціпки на колінах набив, та мій духовний шлях добіг сумного кінця: я досяг певного віку і закохався.

– У дівчину? Я теж знаю, як це буває. – Іліріо поліз правицею в лівий рукав і видобув срібного медальйона. Усередині знаходилася мальована подоба жінки з великими блакитними очима і світло-золотим волоссям зі срібними пасмами. – Це Серра. Я знайшов її у лисенійському постільному будинку і привіз додому зігрівати мені постіль. Але зрештою ми побралися. Уявляєте? А моя ж перша дружина була родичкою князя пентоського. Відтоді брами палаців зачинилися для мене назавжди, та мені було байдуже: я не вважав таку ціну надмірною за мою Серру.

– Як вона померла?

Тиріон розумів, що вона померла – жоден чоловік не казав би з такою ніжністю про жінку, яка його покинула.

– Одного разу до Пентосу на зворотньому шляху з Нефритового моря зайшла браавоська торговельна галера. Називалася вона «Скарбниця» і везла гвоздику та шапран, жад і гагат, червоні сукна, зелені шовки… і сіру смерть. Ми вбили веслярів, що зійшли на берег, і спалили корабель на котві, але веслами збігли щури і перепливли до пришибів на холодних кам’яних лапах. Перш ніж виснажитися, пошесть забрала дві тисячі життів. – Магістрат Іліріо зачинив медальйон. – Я зберігаю її руки у своїй опочивальні. Вони були такі м’які та ніжні…

Тиріон подумав про Тайшу. Потім окинув поглядом поля, де колись блукали боги.

– Навіщо боги роблять щурів, пошесті й карликів? Що то за боги такі? – Йому пригадалося ще одне місце з «Семикутної зірки». – Діва привела йому дівчину станом гнучку, наче вербичка, з очима як глибокі сині озера, і Хугор забажав її собі за наречену. І Мати зробила її плодючою, а Стариця провістила, що вона народить королю сорок і чотири могутніх сина. Воїн дав сили їхнім рукам, а Коваль скував кожному броню з залізних блях.

– Ваш Коваль мав бути ройнаром, – пожартував Іліріо. – Адже андали взнали мистецтво роботи з залізом від ройнарів, що жили уздовж річки. Це кожен знає.

– Крім наших септонів. – Тиріон махнув рукою на лани. – Хто тут живе, на вашій Плащині?

– Рільники-трударі, прикріплені до землі. Тут є плодові сади, поля збіжжя, копальні, всілякі господарства… кілька маю і я сам, хоча рідко відвідую. Навіщо мені марнувати тут свої дні, коли там до моїх послуг безліч принад і розваг Пентосу?

– Безліч принад, кажете. – «І високі товсті мури.» Тиріон побовтав вино у келиху. – Після Пентосу ми не стрічали тут жодного міста.

– Од них лишилися руїни. – Іліріо махнув курячою ніжкою в бік запон. – Сюди часто прикочовують коневладці – буває, якомусь халу раптом заманеться помилуватися морем. А дотракійці міст не люблять, це відомо навіть вам на Вестеросі.

– Нападіть на один халазар, знищте його, і побачите, що дотракійцям не так уже й закортить переходити ту Ройну.

– Навіщо? Дешевше відкупитися від ворога харчами та дарунками.

«От якби ж я подумав привезти трохи доброго сиру на битву при Чорноводі, щоб відкупитися. Може, тоді мав би цілого носа.» Князь Тайвин завжди зневажав Вільні Міста саме за це. «Вони б’ються не мечами, а монетами, – казав він. – Золото, звісно, річ корисна, проте війни виграються залізом.»

– Батечко мав на це таку відповіть: «Дай ворогові золота, і він скоро повернеться, жадаючи ще».

– Той самий батечко, якого ви зволили вбити? – Іліріо викинув курячу кістку з ношів назовні. – Сердюки не встоять проти дотракійських верескунів. Це доведено при Кохорі.

– Навіть ваш відважний Гриф? – глузливо спитав Тиріон.

– Гриф геть інакший. Він має сина, про якого дуже дбає. Хлопчака кличуть Молодий Гриф, і шляхетнішої дитини ще не бувало на світі.

Вино, їжа, сонце, погойдування ношів, дзижчання мух… увесь світ наче змовився, щоб приспати Тиріона. Він засинав, прокидався, пив. Іліріо не відставав ані на келих. Коли ж небо забралося темно-ліловою барвою, товстун почав хропіти.

Тієї ночі Тиріонові Ланістеру наснилася битва, що пофарбувала червоним пагорби Вестеросу. Він був у самій її гущавині, роздаючи удари сокирою завбільшки з себе; біч-обіч із ним билися Барістан Зухвалий та Лихий Булат, а в небі над головою колами шугали дракони. Уві сні Тиріон мав дві голови, обидві без носів. Ворогів очолював його батько, і Тиріон знову його вбив. А тоді й брата Хайме: рубав йому обличчя, поки не перетворив на червону руїну, і з кожним ударом гучно реготав. Лише коли бій скінчився, Тиріон зрозумів, що друга голова плаче.

Прокинувшись, Тиріон відчув, що його короткі криві ноги заклякли, наче залізні. Іліріо саме їв оливки.

– Де ми зараз? – запитав його Тиріон.

– Ще не вибралися з Плащини, мій квапливий друже. Скоро дорога увійде в Оксамитові Горби. Там ми почнемо підйом у напрямку Гойян Дроге, що на Малій Ройні.

Гойян Дроге колись був ройнарським містом, поки дракони Валірії не перетворили його на випалену пустку. «Я долаю не лише версти, але й роки, – подумав Тиріон, – рухаюся вглиб історії, в ті часи, коли на землі правили дракони.»

Тиріон спав, прокидався, знову засинав… день і ніч змішалися разом і вже не важили. Оксамитові Горби страшенно його розчарували.

– Половина шльондр у Ланіспорті має цицьки більші за оці «горби», – сказав він Іліріо. – То й назвали б їх Оксамитовими Цицьками.

Далі вони побачили велике коло поставлених сторчма каменів, про які Іліріо розповів, що їх встановили велетні, а потім – глибоке озеро.

– Тут жила зграя розбійників, що живилася з усіх подорожніх, – розповів Іліріо. – Кажуть, вони й досі ховаються під водою. Хто наважується ловити в озері рибу, тих вони хапають, тягнуть донизу і з’їдають.

Наступного вечора вони дісталися велетенського валірійського сфінкса, що сидів обіч дороги. Потвора мала тіло дракона і жіночу голову.

– Драконова королева, – мовив Тиріон. – Доречне віщунство.

– Їй бракує короля. – Іліріо вказав на гладкий кам’яний підмурок, де колись стояв другий сфінкс. Його майже затягли мох і квітучі лози. – Коневладці збудували під ним дерев’яні колеса і потягли ген до Ваес Дотраку.

«Це теж віщунство, – подумав Тиріон, – та не таке обнадійливе.»

Тієї ночі – п’яніший, ніж зазвичай – він раптово вибухнув піснею.

 
Їхав містом пан всевладний
З пагорба високого.
Покохав він, неоглядний,
Кралю чорноокую.
 
 
Краля голову задурить —
Згинеш без меча і трунку.
Бо ніщо – палац і уряд
Проти дівчини цілунку.
 

Він знав тільки ті слова з пісні, та ще приспів. «Руки тії золотії холодом лякають, а дівочі теплі руки серце зігрівають.» Шаїни руки шалено стібали його, поки золоті руки врізалися їй у горлянку. Він не пам’ятав, чи були її долоні теплі, а чи холодні. Сила витікала з неї разом із життям, удари ставали легшими за тріпотіння крилець метелика. Золоті руки з кожним обертом скручуваного ланцюга врізалися дедалі глибше. «Ніщо – палац і уряд проти дівчини цілунку.» Чи поцілував він її востаннє, коли вона померла? Цього він не пам’ятав… хоча не забув їхнього першого поцілунку в наметі на березі Зеленозубу. Якими ж солодкими були її вуста…

Перший свій поцілунок з Тайшею він теж пам’ятав. «Вона нічого не вміла – так само, як я. Ми весь час чіплялися носами, та коли нарешті я торкнувся її язика своїм, вона затремтіла.» Тиріон заплющив очі й спробував пригадати її обличчя, та натомість побачив батька на нужнику з задертим вище пояса халатом. «Туди, де місце шльондрам» – сказав князь Тайвин, і у відповідь йому тумкнув арбалет.