Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 74 (всего у книги 82 страниц)

– Якщо ви не Гарпія, назвіть мені її ім’я.

Пан Барістан витяг з піхов меча. Його нагострений край піймав світло від жарівниці й перетворився на риску жовтогарячого вогню. То була остання соломина, яка зламала волю Гіздахра.

– Хразе! – заверещав цар, задкуючи до опочивальні та запинаючись. – Хразе! Хразе!

Пан Барістан почув, як десь ліворуч прочинилися двері, і обернувся саме вчасно – побачити, як з-за гобелену виникає Храз. Рухався той поволі, ще не очунявши від сну, але вже тримав у руці улюблену зброю – довгий та кривий дотракійський арах. Таким клинком сікли з сідла, завдаючи глибоких і довгих розрізів. «Супроти напівголих ворогів – страшна, смертельна зброя, хай у ямі, хай на полі бою.» Але у приміщенні, ще й зблизька, довжина араха оберталася проти нього, а Барістан Селмі був до того ж убраний в броню.

– Я тут по Гіздахра, – мовив лицар. – Кинь зброю, стань осторонь, і ніхто тебе не зачепить.

Храз зареготав.

– Старий пень! Я з’їм твоє серце.

Двоє супротивників були приблизно одного зросту, але Храз – майже на пуд важчий і на сорок років молодший. Шкіру він мав світлу, очі – холодні й лихі, а головою од чола і до низу потилиці збігав гребінь цупкого чорно-рудого волосся.

– То ходи і візьми, – відповів Барістан Зухвалий.

І Храз прийшов.

Уперше за цілу днину Селмі почувався на своєму місці, без краплі сумніву і вагань. «Ось для чого мене роблено, – подумав він. – Для оцього танку, для солодкої сталевої пісні. Дайте мені меча до рук і ворога перед очі.»

Ямний боєць був спритний і швидкий – Барістан ледве пригадував швидшого серед своїх минулих ворогів. У Хразових дебелих ручиськах арах перетворився на невиразну хмару, на сталеву бурю, що зі свистом налітала на старого лицаря одразу з трьох напрямків. Майже всі удари цілили йому в голову – Храз був хлопець меткий і тямив, що без шолома Селмі найвразливіший вище від шиї.

Пан Барістан незворушно відвернув усі удари до одного, зустрічаючи їх лезом меча і збиваючи набік. Клинки дзвеніли знову і знову. Пан Барістан відступив.

Краєм ока він побачив, що чашники спостерігають за ними, вирячивши білі очі завбільшки з курячі яйця. Храз вилаявся і перетворив високий удар на низький, зрештою проминувши-таки клинок лицаря… але його власний лише безсило шкрябнув білу сталеву поножу. Не гаючись, Селмі у відповідь знайшов лезом ліве плече ямного бійця, розсікши тонкий льон і вкусивши плоть під ним. Жовта сорочка забарвилася рожевим, а тоді червоним.

– Лиш боягузи вдягають залізо! – вигукнув Храз, гуляючи колами.

У бійцівських ямах ніхто не носив обладунків. Натовп глядачів приходив по кров, смерть, каліцтва, відрубані руки й ноги, передсмертні верески… музику червоних пісків.

Пан Барістан крутився разом зі супротивником, не гублячи його з очей.

– Цей боягуз зараз уб’є вас, хоробрий воїне.

Охоронець не був лицарем, та пан Барістан віддав належне його мужності. Храз навіть не вмів битися проти воїна у обладунку – Барістан бачив у його очах замішання, сумнів, паростки страху – але майже по-лицарському не відступив, не кинув обов’язку.

Ямний боєць знову наскочив на нього, цього разу з вереском, наче гадав, що голосом зробить те, чого не зміг залізом. Арах свиснув унизу, вгорі, знову внизу. Селмі зупинив удари у голову і поклався на обладунок у захисті від решти; його власний клинок розпанахав ямному бійцеві щоку від рота до вуха і намалював червону риску поперек грудей. З Хразових ран миттю зацебеніла кров, але він, здавалося, тільки більше розлютився, схопив вільною рукою жарівницю і перекинув до Барістанових ніг, розсипаючи гаряче вугілля та червоні жарини. Пан Барістан перестрибнув через вогонь. Храз сікнув його по плечі й влучив… але арах зумів тільки відколоти шматочок твердої поливи, перш ніж зустрів під нею нездоланну крицю.

– У ямі ти б уже не мав руки, старий!

– Ми не в ямі.

– Зніми з себе залізо і бийся по-чоловічому!

– Тобі ще не пізно скласти зброю. Здавайся.

– Здохни! – виплюнув Храз… та здіймаючи араха, зачепив його кінцем запони на стінах.

Саме цієї нагоди і чекав пан Барістан. Він миттєво розчахнув ямному бійцеві черево, відбив останній удар звільненого араха і прикінчив Храза швидким уколом у серце.

Тельбухи ямного звитяжця виповзли назовні, наче гніздо слизьких вугрів. Кров, слиз і жовч заплямували царські шовкові килими. Селмі зробив крок назад; меч у його руці червонів до середини. Тут і там килими почали диміти від розкиданих жарин. Лицар почув, як схлипує К’єзза.

– Не бійся, – мовив старий лицар. – Я не зроблю тобі зла, дитино. Я прийшов по царя.

Він чисто витер меча запоною і обережно ступив до опочивальні, де знайшов Гіздахра зо’Лорака, Чотирнадцятого тако від старини нареченого, що ховався за гобеленом і тихо, благально скиглив:

– Пожалійте! Не вбивайте! Я не хочу вмирати!

– Майже ніхто не хоче. Але усі вмирають, нічого не вдієш.

Пан Барістан вклав меча до піхв і смикнув Гіздахра на ноги.

– Ходімо. Відведу вас до келії.

Дотепер Мідні Звірі мали вже роззброїти Непробийшкуру.

– Вас триматимуть замкненим під вартою, доки не повернеться цариця. Якщо проти вас не знайдеться доказів, вам ніщо не загрожує. Маєте на тім моє лицарське слово.

Він узяв царя попід руку і повів геть з опочивальні. Голова була напрочуд легка і трохи паморочилася, наче під чаркою. «Я охороняв вінценосців, захищав їхні життя. Що я роблю тепер? Хто я? Ким став?»

В цю мить з Гіздахровим вином повернулися Міклаз і Драказ. Вони стали у проймі дверей, притиснувши глеки до грудей і вирячивши очі на труп Храза. К’єзза досі плакала, але прийшла Джезена, обійняла молодшу дівчинку, попестила їй волосся і заходилася втішати. Ще кілька чашників і чашниць стояли позаду, мовчки спостерігаючи.

– Ваша п-п-превисокосте, – мовив Міклаз перелякано, – вельможний Резнак мо’Резнак просив п-п-переказати, щоб ви п-п-прийшли негайно.

Хлопчик звертався до царя так, наче в покої не було ані пана Барістана, ані простягнутого на килимі мертвого тіла, чия кров повільно забарвлювала шовк темним кармазином. «Скахаз мав схопити Резнака і тримати доти, доки ми не впевнимося у його вірності. Чи не сталося якоїсь халепи?»

– Куди? – запитав хлопчину пан Барістан. – Куди підстолій прохає прийти його милість?

– Назовні. – Міклаз наче вперше його помітив. – Н-назовні, п-пане Барістане. На т-терасу. Щоб п-побачити на власні очі.

– Побачити що?

– Д-д-драконів. Вони на волі, п-пане.

«Порятуй нас усіх, свята Седмице» – подумав старий лицар.

Драконоловець

Ніч поволі тупала повз повільними чорними лапами. Година кажана поступилася годині вугра, година вугра – годині примар. Великий княжич лежав у ліжку, втупившись у стелю, марив без сну, пригадував, змальовував уявою, крутився під лляним покровом, охоплений лихоманкою збуджених мрій про вогонь та кров.

Нарешті, зневірившись заснути, Квентин Мартел пішов до світлиці, налив там собі кухоль вина і випив у пітьмі. Вино відгукнулося солодкою втіхою на язику; він запалив свічку і налив собі ще. «Трохи вина допоможе заснути» – подумав він, хоч і знав, що бреше сам собі.

Князь довгенько повитріщався на свічку, тоді поставив кухля і простягнув долоню над полум’ям. Довелося напружити всю волю до краплі, щоб опустити руку і торкнутися вогню… а коли він нарешті торкнувся, то миттю відсмикнув зі скриком болю.

– Гей, Квентине, ти з глузду з’їхав?

«Ні, просто злякався. Я не хочу згоріти.»

– Герісе?

– Я почув, як ти ходиш.

– Не міг заснути.

– І вирішив полікуватися вогнем? Чи не краще випити теплого молока і послухати колискову? А ще краще… ходімо до Храму Грацій, знайду тобі дівчину.

– Тобто повію.

– Там їх кличуть Граціями. Вони усі різних кольорів. Червоні – єдині, які розсувають ноги.

Геріс усівся навпроти за стіл.

– Коли хочеш знати мою думку, септам у нас вдома варто перейняти тутешній звичай. Бачив, як виглядають найстаріші з них? Схожі на чорнослив. Ось що роблять з ними роки безшлюб’я.

Квентин визирнув на терасу, де серед дерев густо лежали нічні тіні. Чути було тихе дзюрчання води.

– Це дощ, абощо? Тепер твої повії поховаються.

– Авжеж не всі. У садах насолоди є приховані куточки, де вони чекають щоночі, коли їх оберуть чоловіки. А кого не обрали – ті мають сидіти там аж до сходу сонця, почуваючись кинутими і самотніми. Чому б нам не розрадити їхню тугу?

– Тобто чому б їм не розрадити мою? Так і кажи.

– Гаразд, так і скажу.

– Мені такої розради не треба.

– Не погоджуся. Даянерис Таргарієн – не єдина жінка в світі. Невже ти хочеш померти нецілованим парубійком?

Квентин зовсім не хотів помирати. «Хочу повернутися до Крицаку і поцілувати обох твоїх сестер, одружитися з Гвинетою Крицак, побачити розквіт її вроди, народити з нею дитину. Хочу виїжджати на турніри, полювати з соколами і хортами, відвідати матінку в Норвосі, прочитати кілька з тих книжок, які мені надіслав батько. Хочу, щоб Клетус, Віл і маестер Кедрі знову жили на світі.»

– Гадаєш, Даянерис зраділа б, дізнавшись про мене в ліжку з якоюсь шльондрою?

– Чому б ні? Це чоловіки марять про цнотливих. А жінкам до вподоби чоловіки, які знають свою справу в опочивальні. Справу, якої треба навчатися – так само, як науки меча.

Жарт Геріса боляче вжалив князя. Квентин ще ніколи не почувався таким малим і жалюгідним хлопчаком, як стоячи перед Даянерис Таргарієн і прохаючи її руки. А думка про те, щоб лягти з нею в ліжко, жахала його чи не гірше, ніж її дракони. Раптом він не зуміє їй догодити?

– Даянерис має коханця, – буркнув він, захищаючись. – Батько не на те мене прислали, щоб я розважав королеву в опочивальні. Ти сам знаєш, навіщо ми тут.

– Ти не можеш з нею побратися. Вона вже має чоловіка.

– Вона не кохає Гіздахра зо’Лорака.

– Кохає чи не кохає… до чого тут шлюб? Вельможному князеві личило б розуміти, що до чого. Кажуть, твій батько одружився з кохання. То що, порадів?

«Не надто.» Доран Мартел та його дружина з Норвосу половину шлюбу прожили нарізно, а іншу – в сварках. Подейкували, що той шлюб був єдиною справою батькового життя, яку він зробив поспіхом, за покликом серця замість розуму, і згодом пожалів.

– Все ж таки не кожен необачний вчинок загрожує падінням, – заперечив князь. – Це мій обов’язок. Його написано мені долею.

«Ти маєш бути мені другом, Герісе. То навіщо кпиниш з моїх сподівань? Мені й без тебе не бракує сумнівів; хоч би ти не підливав олії у вогонь мого переляку.»

– На мене чекає велична пригода всього життя.

– З величних пригод часто-густо не вертаються живими.

І то була теж правда. Казки та перекази оповідали і про це. Звитяжець вирушав у путь з приятелями та побратимами, стрічав небезпеки, повертався додому з перемогою… от лишень деякі з його супутників не поверталися зовсім. «Але ж головний звитяжець ніколи не гине. Саме ним я й повинен бути.»

– Матиму досить мужності, то не схиблю. Чи ти хочеш, щоб Дорн навіки запам’ятав мою поразку?

– Дорн нікого з нас не запам’ятає навіки.

Квентин посмоктав обпечене місце на долоні.

– Дорн пам’ятає Аегона та його сестер. Драконів легко не забудеш. І Даянерис там теж пам’ятатимуть.

– Якщо вона загинула – то ні.

– Вона жива. – «Інакше не може бути.» – Якщо загубилася – я її знайду.

«А коли знайду, вона подивиться на мене так, як дивилася на свого сердюка. Лишень маю довести, що вартий її кохання.»

– На спині дракона?

– Я сів на спину коневі у шість років.

– І впав із нього раз чи три.

– Та не забарився знову залізти у сідло.

– Бо тебе ніколи не скидали з височини у двісті сажнів, – зауважив Геріс. – І коні рідко обертають своїх наїзників на жар та чорні кістки.

«Я знаю, які небезпеки на мене чигають.»

– Все, більше чути не хочу. Ти маєш мій дозвіл поїхати звідси. Знайди собі корабель, Герісе, і тікай додому.

Великий княжич підвівся, дмухнув на свічку, заліз назад до ліжка, на просяклі потом простирадла. «Було мені поцілувати котрусь із близнючок Пийвод. А чи й обох. Було б цілувати, поки міг. І поїхати до Норвосу – побачити матінку, місце, де вона народилася. Хай би знала, що я її не забув.» Він чув, як надворі починається дощ, як стукотить по цеглинах.

Доки настала година вовка, дощ вже періщив з неба важкими холодними струменями, що скоро мали перетворити цегляні вулиці Меєрину на річки. Троє дорнійців поснідали у досвітньому холодку простою стравою – садовиною, хлібом та сиром, запивши козячим молоком. Геріс був спробував налити собі вина, та Квентин його спинив.

– Вина – ані краплі. Матимемо час та нагоду пити потім.

– Аби ж то, – буркнув Геріс.

Здоровило визирнув на терасу.

– От знав, що задощить, – похмуро вимовив він. – Минулої ночі мені кістки крутило. Їх завжди на дощ крутить. Драконам дощ не сподобається. Вогонь і воду не змішаєш, хоч убийся. Запалюєш гарне багаттячко вечерю зварити, воно тобі тріщить і палає, а тоді з неба починає сцяти… і оком не змигнеш, як дрова вже мокрі, а вогню катма.

Геріс гигикнув.

– Драконів не роблено з дерева, Арчу.

– Деяких було. Старий король Аегон, отой пришелепкуватий, колись збудував дерев’яних драконів, щоб нас скорити. Та нічого доброго не вимудрував.

«Те саме може статися і з нами» – подумав князь. Він не надто переймався дурощами та поразками Аегона Негідного, але мав удосталь власних страхів та сумнівів. Удавана суперечка його друзів лишень додавала болю в голові. «Вони не розуміють. Вони щирі дорнійці, так, але ж я – сам Дорн. За багато років по цьому, коли я вже лежатиму мертвий, про мене співатимуть пісень.»

Князь раптово звівся на ноги.

– Час.

Друзі теж посхоплювалися з місць. Пан Арчибальд перехилив останній ковток козячого молока і витер з верхньої губи молочні вуса тилом дебелої долоні.

– Піду візьму наші блазенські лахи.

Він повернувся з оберемком речей, які вони забрали в Строкатого Князя в їхню другу зустріч. В оберемку були три довгі кобеняки з каптурами, зшиті з безлічі маленьких клаптиків, три кийки, три тесаки, три личини вилощеної міді: бика, лева та мавпи. Усе, щоб стати Мідним Звіром.

– Вони можуть спитати таємне слово, – попередив Строкатий Князь, коли передавав оберемок. – Це буде «пес».

– Ви цього певні? – спитав Геріс.

– Ладен закластися на голову, – відповів полковник, та великого княжича не обманув.

– На мою голову.

– Саме на неї.

– Як ви взнали таємне слово?

– Натрапили на кількох Мідних Звірів, і Меріс їх гарненько розмалювала. Але можновладцеві не варто ставити таких питань, дорнійський. У Пентосі ми маємо прислів’я: не питай кухаря, що покладено в пиріг. Жери, та й годі.

«Жери, та й годі… може, так воно і мудріше» – подумалося Квентинові.

– То я буду биком! – оголосив Арч.

Квентин віддав йому личину бика.

– Собі візьму лева.

– Отже, мені лишається мавпа? – Геріс притиснув личину до обличчя. – Як вони у них дихають?

– Та вдягай вже. – Князеві було не до жартів.

У оберемку був і батіг – замашна смуга старої шкіри на пужалні з міді та кістки. Такий, що і з бика б шкуру спустив.

– А це навіщо? – спитав Арч.

– Батогом Даянерис приборкала чорного звіра. – Квентин згорнув батіг кільцями і підвісив до паса. – Арчу, бери келепа теж, не завадить.

Увійти вночі до Великої Піраміди Меєрину – то була справа неабияка. Двері щовечора, на заході сонця, зачиняли і замикали засувами аж до світанку. На кожному вході стояла варта; чати ходили і нижньою терасою, відки визирали на вулицю. Всі ті вартові були колишні Неблазні, а нині – Мідні Звірі. Квентин щиро сподівався: ця переміна вирішить усе.

Варту змінили з першими променями світла, та до справжнього ранку лишалося ще з півгодини, коли троє дорнійців спустилися челядинськими сходами. Стіни навколо було викладено з цегли півсотні кольорів, але тінь обернула їх усі на сірий, а смолоскип Геріса знову оживив там, де торкнувся своїм мерехтливим світлом. Під час довгого спуску їм не зустрілося жодної душі; чулося тільки тихе човгання чобіт по витертих цеглинах під ногами.

Головна брама піраміди виходила на головну площу Меєрину, але дорнійці попрямували до бічного входу, що виводив до провулку. Саме через нього за старих часів невільники ходили у справах своїх господарів, а селяни та торговці доправляли все, що могло знадобитися мешканцям.

Двері суцільного спижу було зачинено важким залізним засувом. Перед ними стояло двоє Мідних Звірів, озброєних кийками, списами і тесаками. Світло смолоскипа зблиснуло на вилощеній міді личин – лиса та пацюка. Квентин махнув здоровилові, щоб лишався позаду в тіні, а сам з Герісом виступив наперед.

– Ви зарано, – мовив лис.

Квентин здвигнув плечима.

– Як скажеш, можемо піти. А ви стійте тут нашу варту.

Він знав, що говіркою зовсім не скидається на гіскарця. Але половина Мідних Звірів була з відпущених рабів, серед яких змішалися усі мови світу; до його вимови усім мало бути байдуже.

– Нема дурних – за ваші сраки відбувати! – заперечив пацюк.

– Кажи слово дня, та й годі, – додав лис.

– Пес, – мовив дорнієць.

Двоє Мідних Звірів перезирнулися. Три довгих удари серця Квентин боявся, що справа зараз на пси і зійде, бо Мальована Меріс і Строкатий Князь взнали не те слово. Але потім лис пробурчав:

– Пес, то й пес. Двері ваші, забирайте.

Коли вони пішли, великий княжич відновив подих. Часу вони мали обмаль – невдовзі мала з’явитися справжня зміна варти.

– Арчу! – покликав він, і здоровань з’явився, виблискуючи під смолоскипом бичачою личиною. – Засув. Хутко!

Залізний брус був важкий і товстий, але добряче змащений олією. Пан Арчибальд вийняв його без жодного клопоту. Поки він відставляв засув убік, Квентин потягнув двері, розчинив стулки, а Геріс ступив крізь пройму, вимахуючи смолоскипом.

– Заводьте! І покваптеся.

Ззовні, у провулку на них чекала хура різника. Візник ляснув мула батогом і посунув до брами; обкуті залізом колеса гучно загуркотіли на цеглі. У хурі лежала розрубана на чвертки туша бика і ще дві зарізані вівці. Півтузня людей зайшло пішки. П’ятеро з них мали на собі киреї та личини Мідних Звірів, але Мальована Меріс не переймалася хованками.

– Де ваш господар? – запитав її Квентин.

– Я не маю господаря, – відповіла вона. – А коли ти про полковника, то він неподалік з півсотнею людей. Виводь свого дракона, і він мирно проведе тебе геть, як було обіцяно. За очільника тут Кагго.

Пан Арчибальд кисло оглянув різницького воза.

– Чи не замалий він для дракона? – запитав лицар.

– Чого це замалий? Вміщує двох биків. – Трупоріз вбрався Мідним Звіром, сховавши під личиною кобри своє пошрамоване обличчя, але його виказував уславлений чорний арах на стегні. – Нам сказали, ці звірятка мають бути менші за королевине чудовисько.

– Яма вповільнила їхнє зростання. – У книжках, прочитаних Квентином, припускалося, що те саме сталося і в Семицарстві. Жоден з драконів, вирощених і вигодованих у Драконосхроні Король-Берега, навіть не наблизився до величини Вхагар чи Мераксеса, не кажучи вже про Чорного Жаха короля Аегона. – То ви привезли вдосталь ланцюгів?

– А скільки в тебе драконів? – спитала Мальована Меріс. – Ми під м’ясом сховали ланцюгів, що на десятьох вистачить.

– Чудово.

Квентин відчув легке запаморочення. Ніщо навколо не здавалося йому справжнім. Одну мить це була гра, іншу – щось на кшталт нічного жахіття, поганого сну, в якому він відчиняв темні двері, де напевне ховалися жах і смерть, але не знаходив сили зупинитися. Долоні стали слизькі від поту; Квентин витер їх об штани і сказав:

– Коло ями стоїть ще варта.

– Ми знаємо, – відповів Геріс.

– Треба приготуватися.

– А ми готові, – відповів Арч.

Квентинові у животі заскніло. Він відчув раптову потребу спорожнитися, але розумів, що нікуди подітися не зможе.

– То ходімо сюди.

Зараз він почувався зеленим хлопчиськом більше, ніж зазвичай, і все ж усі рушили за ним на його заклик: Геріс і здоровило, Меріс і Кагго, а з ними решта «Вітрогонів». Двійко сердюків видобули арбалети з якоїсь схованки всередині воза.

За стайнями найнижчий рівень Великої Піраміди перетворювався на справжній лабіринт, але Квентин Мартел бував тут з царицею і пам’ятав дорогу. Вони проминули три величезні цегляні арки, потім спустилися крутим кам’яним спуском у глибини, крізь в’язниці та катівні, а також двійко глибоких кам’яних водоймищ. Кроки лунко відбивалися від стін, різницька хура торохтіла позаду. Здоровило вихопив смолоскипа з держака і пішов світити попереду.

Нарешті перед ними постали важкі залізні двері, поїдені іржею, грізні та нездоланні, замкнені ланцюгом, кожна ланка якого була завтовшки з людську руку. Вже самий розмір та товщина дверей примусили Квентина Мартела замислитися про доцільність свого задуму. Ба гірше – обидві стулки дверей були вим’яті назовні – наче якась велетенська сила намагалася вибити їх і вибратися. Товсте залізо потріскалося, репнуло у трьох місцях, а верхній кут лівої стулки був трохи поплавлений.

На чатах коло дверей стояло четверо Мідних Звірів. Троє з них тримали довгі списи; четвертий, вочевидь очільник, мав зі зброї тесак та кинджал, а личину – в подобі василіскової голови. Інші троє були вбрані комахами.

«Сарана. Коники» – усвідомив Квентин і мовив:

– Пес.

Очільник скам’янів і напружився. Квентин Мартел миттю зрозумів, що сталася якась фатальна помилка.

– Взяти їх! – кумкнув він у ту мить, коли василіск ухопився за тесак.

Очільник коників був швидкий, але здоровило – швидший. Він жбурнув смолоскипа у найближчого коника, сягнув рукою за спину і висмикнув з петлі келепа. Клинок василіска ще не вилетів з піхов, а вістря келепа вже встромилося йому в скроню, пробивши тонку мідь личини, а заразом плоть і кістку. Очільник ошелешено ступив назад півкроку, ноги склалися під ним, тіло гепнулося на підлогу і недоладно засмикалося.

Квентин витріщався на нього, наче зачарований. У шлунку вирувала буря. Його власний клинок лежав у піхвах – князь геть про нього забув. Очі невідривно стежили за десятником варти, що смикався попереду в передсмертній муці. Кинутий смолоскип згасав на підлозі, змушував тіні стрибати і крутитися, ніби перекривлюючи судоми убитого. Князь і не побачив, як на нього летить спис одного з коників, доки Геріс не збив його убік. Вістря дряпнуло щоку левової голови, що затуляла йому обличчя; стрімкий удар мало не зірвав личину. «А мав би розірвати мені горлянку» – подумав принц приголомшено.

Геріс вилаявся, опинившись у оточенні мідних коників. Квентин почув тупіт ніг, і раптом з тіней виникли сердюки. Один з вартових надто задивився на прибульців; Геріс проскочив повз вістря його списа і встромив меча під мідну личину просто в горло. Тим часом у другого коника з грудей виросла арбалетна стріла. Останній кинув списа і верескнув:

– Пожалійте! Здаюся!

– Не пожаліємо. Здохни, – відповів Кагго і відтяв чолов’язі голову одним помахом араха. Валірійський булат розітнув плоть, жили та кістки, наче смалець.

Кагго опустив меча і поскаржився:

– Забагато галасу. Кожен, хто має вуха, вже почув.

– Пес, – сказав Квентин. – Слово дня мало бути «пес». Чому вони нас не пропустили? Нам сказали…

– А ще тобі сказали, що твоя оборудка божевільна, ти часом не забув? – нагадала Мальована Меріс. – Роби вже те, по що прийшов.

«Дракони, – подумав князь Квентин. – Авжеж. Я прийшов по драконів.» Його трохи не нудило. «Що я тут роблю? Батьку, навіщо? Четверо людей загинуло за чотири удари серця. Чим я маю це виправдати?»

– Вогнем та кров’ю, – прошепотів він, – кров’ю та вогнем.

Кров збиралася калюжею коло його ніг, всотувалася у цегляну підлогу. А вогонь сидів просто за дверима.

– Ланцюг… ми не маємо ключа…

Арч відповів:

– Я маю ключа.

І змахнув келепом швидко та потужно. Від замка полетіли іскри, потім знову і знову. Під п’ятим ударом замок розлетівся на шматки, а ланцюги впали з таким брязкотом, що тепер Квентин був уже певний – їх почула половина піраміди.

– Везіть воза.

Дракони мають стати згідливішими, коли поїдять. «Хай поласують печеною бараниною.»

Арчибальд Крицак ухопився за важкі залізні двері й потяг на себе. Іржаві завіси відчайдушно завищали – для вух усіх тих, кого не розбудило падіння ланцюгів. З-за дверей накотила раптова хвиля тепла, принесла пахощі попелу, сірки, горілого м’яса.

За дверми було чорно, як у найглибшому пеклі, і та чорнота здавалася живою, голодною та погрозливою. Квентин відчував, як щось згорнулося там, у пітьмі, і чекає на нього. «Воїне, даруй мені мужності» – молився він. Робити цього він сам не хотів, але іншого шляху не бачив. «Навіщо б Даянерис приводила мене до драконів? Вона хоче, щоб я показав себе вартим її.»

Геріс передав йому смолоскипа, і князь ступив крізь двері.

«Зелений – Раегал, білий – Візеріон, – нагадав собі Квентин. – Назви їх по іменах, наказуй їм, розмовляй спокійно, але суворо. Опануй їх, як Даянерис опанувала Дрогона у ямі.» Дівчина була там сама, вдягнена лише у кілька шовковин, але не мала ані краплі страху в душі. «Я не повинен боятися. Вона зуміла, то зумію і я.» Найголовніше – не показати страху. «Тварини відчувають страх. А дракони… Що я знаю про драконів? Що будь-хто знає про драконів? Тих, які зникли зі світу вже більше як століття тому.»

Край ями лежав просто попереду. Квентин обережно просунувся уперед, рухаючи смолоскипом з боку в бік. Стіни, підлога і стеля всотували світло до краплі. «Обпалені, – зрозумів він. – Цегла обсмалена до чорноти і розсипається на порох.» Повітря теплішало з кожним кроком. Квентин почав пітніти.

Два ока піднялися знизу просто перед ним.

Були вони спижеві, яскравіші за налощені щити, жевріли власним жаром, палали за серпанком диму, що здіймався з драконових ніздрів. Світло Квентинового смолоскипа мазнуло по лусочках темної зелені, зелені моху в пралісі у сутінках перед тим, як зблякне останнє світло дня. А тоді дракон розтулив рота, і з нього полилося світло та запашів жар. За гребінкою гострих чорних зубів Квентин побачив гирло печі, мерехтіння пригашеного вогню, палкішого устократ за його смолоскип. Голову дракон мав більшу за кінську, а шия наче й не кінчалася, схожа на довжелезну зелену змію. Поволі, неквапно та голова піднялася на кінці шиї, і два яскраві спижеві ока втупилися у Квентина згори.

«Зелені, – подумав князь, – його лусочки зелені.»

– Раегале, – мовив він.

Слово застрягло у горлянці, вийшовши назовні хрипким кумканням. «Жабик, – подумав він. – Знову обертаюся на Жабика.»

– Їжа, – проскрипів він, раптом згадавши. – Несіть йому харч.

Здоровило почув, витяг за ноги з воза одну з двох овець, крутнувся і жбурнув її угору в яму. Раегал ухопив тварину просто в повітрі; голова його смикнулася, з-поміж зубів вилетів стовп вогню – жовтогарячий та золотий вихор, змережаний зеленими жилками. Вівця запалала, ще не почавши падати; драконові зуби вчепилися в неї, перш ніж димлива туша торкнулася цегли. Навколо тіла ще мерехтіли, згасаючи, вогники. У повітрі засмерділо паленою вовною та сіркою. «Драконосморід.»

– Я гадав, їх тут двоє, – мовив здоровило.

«Візеріон. Так. Де ж Візеріон?» Князь опустив смолоскипа – пролити трохи світла у морок унизу. Зелений дракон дер зубами тушу вівці, теліпаючи з боку в бік довгим хвостом. Навколо шиї він мав товстий залізний нашийник, з якого висіло зо три стопи відірваного ланцюга. Ланки того самого ланцюга були розкидані підлогою ями серед чорних кісток – покручені, частково поплавлені. «Коли я приходив сюди минулого разу, Раегал був прикутий до стіни та підлоги, – пригадав князь, – але Візеріон висів на стелі.» Квентин ступив назад, підняв смолоскипа, задер голову.

Якусь мить він бачив над головою лише зчорнілі цегляні склепіння, обпечені драконовим вогнем. Раптом його око помітило цівочку попелу, яка виказала рух. Нагорі ворушилося щось бліде, майже сховане. «Він викопав собі нору, – зрозумів князь. – Печерку в цеглі.» Велика Піраміда Меєрину мала велетенські грубі підмурки, що підтримували неймовірну вагу верхньої будівлі; навіть внутрішні її стіни були утричі товщі, ніж мури будь-якого замку. Але Візеріон вогнем та пазурями викопав собі у цеглі нору достатню, щоб у ній спати.

«А ми його щойно розбудили.» Квентин побачив щось на кшталт великої білої змії, що розгорталася у стіні там, де з нею з’єднувалася стеля. Донизу посипався ще попіл, шматки цегли. Змія перетворилася на шию та хвіст, а тоді показалася і довга рогата голова дракона; очі його засяяли у пітьмі, наче золоті жарини. Зарипіли, розгортаючись, крила.

Усі Квентинові задуми кудись поділися з голови. Він чув, як Кагго Трупоріз кричить до своїх сердюків. «Ланцюги. Він посилає їх по ланцюги» – подумав дорнійський князь. Первісний задум полягав у тому, щоб нагодувати тварин і скувати їх ланцюгами у ситій дрімоті. Так само, як це зробила королева. Когось одного, а краще – обох.

– Ще м’яса, – наказав Квентин. «Коли звірі поїдять, то стануть лінивими.» Він бачив, як таке роблять зі зміями в Дорні, але тут, з цими чудовиськами… – Несіть… несіть…

Візеріон злетів зі стелі, розгортаючи та широко простягаючи світлі крила. Шматки ланцюга на його шиї шалено хилиталися. Полум’я дракона наповнило яму – світло-золотий спис, помережаний червоним та жовтогарячим. Застигле повітря, збурене білими крилами, вибухнуло хмарами гарячого попелу та сірки.

Чиясь рука схопила Квентина за плече. Смолоскип вилетів з руки, застрибав підлогою, перекинувся просто до ями, все ще палаючи. Князь опинився лицем до лиця з мідною мавпою. «Геріс.»

– Нічого не вийде, Квенте! Вони занадто дикі та люті, вони…

Дракон гепнувся на підлогу між дорнійцями та дверми з ревищем, яке б розігнало зграю в кількасот левів, і захитав головою з боку в бік, вивчаючи прибульців: дорнійців, «Вітрогонів», Кагго. Останньою, але найдовше, він розглядав Мальовану Меріс, принюхуючись і пирхаючи. «Жінка, – зрозумів Квентин. – Він знає, що вона жінка. Бо шукає Даянерис. Він хоче свою мати і не розуміє, чому її тут нема.»

Квентин вирвався з Герісової руки.

– Візеріоне! – покликав він.

«Білий – це Візеріон.» Пів-удару серця він боявся, що неправильно запам’ятав імена драконів.

– Візеріоне! – покликав Квентин знову, намацуючи батіг на поясі.

«Вона підкорила чорного батогом. Я мушу зробити те саме.»

Дракон знав своє ім’я. Він повернув голову і витріщався на дорнійського князя протягом трьох довгих ударів серця. Блідий вогонь жеврів за блискучими чорними кинджалами зубів. Очі дракона скидался на озера розплавленого золота; ніздрі спливали цівками диму.

– Лягай! – наказав Квентин.

А тоді закашлявся, знову і знову. У повітрі плавав густий дим, сморід сірки душив на смерть.

Візеріон втратив цікавість, обернувся до «Вітрогонів» і раптом рушив до дверей – може, унюхав кров мертвих вартових чи м’яса на возі, а може, побачив відкритий шлях.

Квентин почув крики сердюків. Кагго наказував тягти ланцюги, Мальована Меріс верещала, щоб хтось відступив убік. Дракон незграбно тупав підлогою, наче поставлена рачки людина, але швидше, ніж дорнійський князь міг собі уявити. «Вітрогони», вочевидь, барилися забратися в нього з дороги, і Візеріон заревів на них знову. Квентин почув брязкіт ланцюгів… а тоді низьке тумкання арбалета.