Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 82 страниц)

– Кораблем? – Пана Балона, здавалося, застукали зненацька. – Але… чи це безпечно, великий князю? Восени буяють найгірші шторми, так я чув від мореплавців, ще й… пірати на Порогах, вони…

– Авжеж. Пірати. Ваша правда, пане. Безпечніше повернутися тим самим шляхом, яким ви до нас приїхали, – привітно посміхнувся великий князь Доран. – Побалакаймо про це назавтра. Коли досягнемо Водограйних Садів, то розкажемо Мирцелі. Знаю, вона дуже зрадіє. Поза сумнівом, вона теж дуже скучила за братом.

– Прагну якнайскоріше побачити ясну панну принцесу, – мовив пан Балон. – І відвідати ваші Водограйні Сади. Кажуть, вони на диво прегарні.

– Прегарні, мирні, спокійні, – відповів великий князь. – Прохолодний вітерець, іскристі бризки, дитячий сміх. Водограйні Сади – моє улюблене місце в цьому світі, добрий лицарю. Один з моїх предків наказав спорудити їх на втіху своїй нареченій з дому Таргарієн, щоб уберегти її від пилюки та спеки Сонцеспису. Даянерис звали ту наречену, і була вона сестрою короля Даерона Ласкавого. Саме той шлюб привів Дорн у Семицарство, зробив нас його частиною. Вся держава знала, що дівчина кохала Даеронового брата-байстрюка Даемона Чорножара, і він кохав її теж, але королю вистачило мудрості поставити добро багатьох тисяч підданих вище за бажання двох закоханих, хай якими дорогими вони йому були. Саме Даянерис заповнила ці сади дитячим сміхом. Спочатку там гралися її власні діти, а згодом – сини та доньки панства і лицарства, що виховувалися разом з хлопчиками та дівчатками великокняжого роду. Одного літнього дня, коли сонце нещадно палило з неба, Даянерис зглянулася на дітей кухарів, челядників, машталірів і запросила їх теж купатися у ставках та водограях. Так започаткувався звичай, що живе донині.

Великий князь ухопився за колеса свого крісла і від’їхав назад від столу.

– Але прошу дарувати мені, добрий лицарю. Розмови стомили мене, а вирушати назавтра мусимо з першим промінням сонця. Обаро, чи не матимеш ласку проводити мене до ліжка? Німеріє, Тієно, ви теж приходьте – сказати старому дядечкові на добраніч.

Отак і випало Обарі Піщанець котити великокняже крісло з бенкетної палати Сонцеспису довгою галереєю до Доранової світлиці. Слідом тупав Арео Гота з її сестрами, а з ними – князівна Аріана та Еларія Піщанець. Ззаду поспіхом перебирав ніжками у капцях маестер Калеот, колисаючи в обіймах голову Гори, наче малу дитину.

– Ви ж не хочете насправді відіслати Тристана та Мирцелу до Король-Берега? – недовірливо питала Обара, штовхаючи крісло. Кроки її були довгі, сердиті, похапливі, занадто швидкі; великі дерев’яні колеса крісла гучно торохтіли на грубо обтесаних каменях підлоги. – Вчиніть так, і ми більше не побачимо дівчинки, а ваш син решту життя проживе заручником Залізного Престолу.

– Чи не вважаєш ти, Обаро, мене за недоумка? – зітхнув великий князь. – Ти багато чого не знаєш, але краще не обговорювати зайвого тут, де кожен може почути. Замовкни ненадовго – і скоро знатимеш від мене більше.

Доран Мартел болісно зіщулився.

– Ой, повільніше, небого, якщо ти мене любиш. Отой останній стрибок мені в коліно наче ножем штрикнув.

Обара вдвічі сповільнила крок.

– То що ж ви робитимете?

З відповіддю встрягла її сестра Тієна.

– Те саме, що пан дядько роблять завжди, – промуркотіла вона. – Чекатимуть, зволікатимуть, ухилятимуться від відповіді. Ніхто в світі не вміє цього краще за нашого звитяжного дядечка.

– Ти дарма ображаєш пана батька! – заперечила князівна Аріана.

– Замовкніть усі нарешті! – наказав великий князь.

Коли двері світлиці надійно зачинилися, князь Доран розвернув крісло до жіноцтва, що прийшло разом з ним. Навіть таке зусилля лишило його геть засапаним; до того ж мирійська ковдра, що вкривала йому ноги, застрягла між двох шпиць колеса, і князь мусив ухопитися за неї, щоб ковдру не зірвало. Під накривкою ноги його були бліді, м’які, безсилі, моторошні на вигляд. Обидва коліна почервоніли й набрякли, пальці на ногах стали майже пурпурові, удвічі більші за звичайні. Арео Гота бачив їх безліч разів, і все ж здригнувся, побачивши знову.

Наперед виступила князівна Аріана.

– Дозвольте вам допомогти, батьку.

Великий князь висмикнув ковдру з колеса.

– Дякую, ковдру я ще в змозі упорати. Хай навіть лише її.

Ноги Дорана Мартела були нерухомі вже три роки, хоча в руках і плечах ще лишилася якась сила.

– Чи не принести моєму князеві кухлик макового молочка? – запитав маестер Калеот.

– З цим болем мені знадобиться добряче цебро. Дякую, не треба. Мені потрібен ясний розум. На цю ніч будьте вільні.

– Ваша воля, мій князю, – вклонився маестер Калеот, усе ще стискаючи в м’яких рожевих рученятах череп пана Грегора.

– Я заберу оце. – Обара Піщанець вихопила череп з його рук і простягнула поперед себе, роздивляючись. – Як виглядав Гора-на-Коні? Відки ми знаємо, що це він? Вони могли б занурити голову в смолу. Навіщо чистити її до кісток?

– Смола зіпсувала б скриньку, – припустила панна Нім. Тим часом маестер Калеот поспішив геть. – Ніхто не бачив, як Гора помирав, ніхто не бачив, як йому відрізали голову. Зізнаюся, це мене трохи непокоїть. Але з іншого боку, чого б домоглася сука-королева, якби отак нас надурила? Якщо Грегор Клеган живий, рано чи пізно правда з’ясується. Лобуряка мав вісім стоп зросту, другого такого немає на всьому Вестеросі. Якщо він десь вигулькне, Серсея постане брехухою перед цілим Семицарством. Чи не маячня – піддавати себе такій небезпеці? І за віщо? Чого вона цим досягне?

– Череп таки чималий, годі казати, – мовив великий князь. – І ми знаємо, що Оберин тяжко поранив Грегора. Відтоді ми чули багато звісток, що Клеган помер повільно і у страшних муках.

– Саме так, як хотів наш батечко, – посміхнулася Тієна. – Сестрички, кажу вам, я знаю отруту, яку використав батько. Якщо його спис хоча б подряпав Горі шкіру, то Клеган напевне мертвий, попри зріст і силу. Сумнівайтеся у своїй сестрі, якщо ваша ласка, та ніколи не сумнівайтеся у нашому батькові.

Обара сердито скинулася на її слова.

– Ніколи не сумнівалася і не буду! – Вона насмішкувато поцілувала череп. – Непоганий початок, як на мене.

– Початок?! – недовірливо перепитала Еларія Піщанець. – Крийте боги! Я сподівалася, це вже кінець. Тайвин Ланістер мертвий. Так само Роберт Баратеон, Аморі Лорх, а тепер і Грегор Клеган. Усі, хто доклав рук до вбивства Елії з дітьми. Ба навіть Джофрі, який ще не народився, коли Елія загинула. Я бачила смерть малого на власні очі. Дивилася, як він роздирав собі горло, намагаючись вдихнути. Кого ще лишилося вбити? Невже Мирцела та Томен теж мають померти, щоб тіні Раеніс та Аегона нарешті знайшли спокій? Коли ж це скінчиться?

– Скінчиться, коли проллється достатньо крові, – відповіла панна Нім. – Скінчиться тоді, коли Кастерлі-на-Скелі розколеться навпіл, і промені ясного сонця засмажать хробаків та слимаків усередині. Скінчиться тоді, коли на руїну остаточно зійде все, що будував Тайвин Ланістер.

– Він загинув від руки власного сина! – гарикнула Еларія. – Хіба тобі мало?

– Було б не мало, якби він загинув од моєї руки. – Панна Нім всілася у кріслі, закинувши довгу чорну косу через плече на коліна. Вона мала вдовиний клин свого батька, а під ним – великі ясні очі. Червоні, наче вино, вуста, вигнулися шовковою усмішкою. – У мене б він легкою смертю від стріли не відбувся.

– Пан Грегор справді виглядає якимсь самотнім, – мовила Тієна своїм солодким голосочком цнотливої септи. – Певно, йому бракує товариства.

Щоками Еларії текли сльози, темні очі палко блищали. «Навіть коли плаче, вона має в собі силу» – подумав сотник.

– Оберин прагнув помсти за Елію. Тепер ви троє прагнете помсти за нього. Нагадую вам, що я маю чотирьох доньок. Ваших сестер. Моїй Елії чотирнадцять років, вона майже доросла жінка. Обелі – дванадцять, у ній розквітає дівчина. Вони вас обожнюють, як Дорея та Лореза обожнюють їх. Якщо ви загинете, чи мають Ель та Обела шукати помсти за вас, а потім Дорея та Лорі за них? І так триватиме вічно? Питаю ще раз: коли ж це скінчиться?!

Еларія Піщанець поклала долоню на голову Гори.

– Я бачила смерть вашого батька. Ось його вбивця. Чи можу я взяти цей череп з собою до ліжка? Чи зігріє він мене вночі, чи подарує розраду? Чи розвеселить мене, заспіває пісню, подбає про мене у хворобі й старості?

– Чого ж ви тоді хочете, пані? – спитала панна Нім. – Чи не відкласти нам списи, начепити посмішки і забути про всі завдані нам кривди?

– Війна вже на порозі, хочемо ми того чи ні, – мовила Обара. – На Залізному Престолі сидить король-хлопчак. Князь Станіс тримає Стіну і збирає північан на підтримку своєї справи. Дві королеви гризуться за Томена, мов дві сучки за соковиту кістку. Залізняки захопили Щитові острови і набігають вгору Мандером, у саме серце Обширу. Відтак і Вирій матиме чим піклуватися. Наші вороги у безладі. Час настав.

– Для чого? Накосити ще черепів? – Еларія Піщанець обернулася до великого князя. – Вони сліпі. Я не хочу більше цього чути!

– Ходи до своїх дівчаток, Еларіє, – наказав їй великий князь. – Маєш моє слово: їх не спіткає ніяка халепа.

– Мій князю.

Еларія поцілувала його у чоло і відкланялася. Арео Готі сумно було дивитися, як вона іде. «Хороша жінка» – подумав він.

Коли Еларія пішла, панна Нім мовила:

– Я знаю, що вона кохала нашого батька, та вочевидь, ніколи не розуміла.

Великий князь кинув на неї чудернацький погляд.

– Вона розуміла більше, Німеріє, ніж ти маєш надію зрозуміти. Вона зробила твого батька щасливим. Зрештою, лагідне серце буває могутнішим за гордість можновладця і мужність воїна. Проте є деякі речі, яких Еларія не знає і не має знати. Ця війна вже почалася.

Обара зареготала.

– Ще б пак! Клопотом нашої дорогенької Аріани!

Князівна зашарілася. Гота помітив, як обличчям її батька промайнула хвиля гніву.

– Вона вчинила так не лише з власної примхи, а й заради вас усіх. Я б не поспішав з неї глузувати.

– Я не глузувала. Я її хвалила! – випнулася Обара Піщанець. – Зволікайте, вичікуйте, ховайтеся і дуріть, скільки хочте, дядечку, але рано чи пізно пан Балон має постати лицем до лиця з Мирцелою в Водограйних Садах. І коли це станеться, важко буде йому не помітити в неї брак одного вуха. А потім дівчинка розкаже, як ваш сотник розтяв Ариса Дубосерда від шиї до пупа одним ударом своєї сталевої дружини, і тоді…

– Ні! – Князівна Аріана випросталася з подушки, на якій сиділа, і поклала руку Готі на лікоть. – Все сталося не так, сестричко. Пан Арис загинув від руки Герольда Дейна.

Піщані Змійки перезирнулися.

– Темної Зорі?!

– Так, це зробив Темна Зоря, – кивнула маленька князівна. – Він намагався вбити і принцесу Мирцелу. Так вона сама скаже панові Балону.

Нім посміхнулася.

– Принаймні, тут є трохи правди.

– Тут усе правда, – мовив великий князь, зіщулившись з болю. «Що йому болить більше: подагра чи брехня?» – А потім пан Герольд утік назад до свого Горіскиту, поза межі нашої досяжності.

– Темна Зоря, – промуркотіла Тієна і захихотіла. – Повісити на нього всю вину? Чом би й ні? Але чи повірить пан Балон?

– Повірить, якщо почує від Мирцели, – наполягала Аріана.

Обара пирхнула на знак невіри.

– Хай вона збреше сьогодні, збреше завтра, але колись та обмовиться правдою. Якщо дозволити панові Балону повезти її розповідь назад до Король-Берега, то застукотять тулумбаси і потече кров. Його не можна відпускати!

– Вбити пана Балона – штука нехитра, – мовила Тієна, – але тоді доведеться вбити і решту загону, навіть юних милих зброєносців. Вийде так… неоковирно.

Великий князь Доран заплющив очі, потім знову розплющив. Гота помітив, як його нога затремтіла під ковдрою.

– Якби ви не були доньками мого брата, я б запроторив вас назад до келій і тримав там, поки ваші кістки не збіліють. Натомість я маю намір узяти вас до Водограйних Садів. Там ви спізнаєте корисну науку, якщо вам стане розуму її втямити.

– Науку? – спитала Обара. – Я бачила там самих лише голих дітей.

– О так, – відповів великий князь. – Я розповів панові Балону про Водограйні Сади, але ж не все. Поки діти хлюпалися у ставках, Даянерис спостерігала за ними з-поміж помаранчевих дерев, і до неї прийшло розуміння. Вона не могла відрізнити шляхетну дитину від уродженої підло. Голими вони були просто дітьми. Невинними, вразливими, гідними довгого життя, любові, турботи, захисту. «Ось твої маєтності, ось твоє господарство, – казала вона своєму синові та спадкоємцю. – Пам’ятай про них, що б ти не робив.» Моя мати проказала мені ті самі слова, коли я доріс віку, щоб залишити ставки і водограї. Можновладцеві легко скликати списи, але ціну за це завжди платитимуть діти. Ось чому мудрий володар ніколи не розпочне війни без вагомої причини. І ніколи – війни, в якій не сподівається на перемогу.

– Я не сліпий і не глухий. Я знаю, що всі ви вважаєте мене слабким, кволим, наляканим. Але ваш батько знав мене краще. Оберин завжди був гаспидом – смертяним, небезпечним, непередбачуваним. Ніхто не смів наступити йому на хвіст. Я ж був травою. М’якою, привітною, прохолодною, запашною, покірною кожному подиху вітру. Хто боїться ходити по траві? Але саме трава ховає гаспида від ворогів і укриває його доти, доки той не вдарить. Ми з вашим батьком працювали разом тісніше, ніж ви гадаєте… але його більше немає. Постає питання: чи можу я довіритися його донькам? Чи послужать вони мені замість батька?

Гота уважно роздивився кожну по черзі. Обара… чорні нігті, виварена шкіра, сердиті, близько посаджені очі, тьмяно-брунатне волосся кольору щурячого хутра. Німерія… неквапна, гнучка, вишукана, шкіра кольору оливи, довга чорна коса переплетена дротом червоного золота. Тієна… блакитноока білявка, розквітла жінка, схожа на юну дівчинку, з м’якими руками та тихим лагідним смішком.

Тієна відповіла за усіх трьох.

– Найтяжче, дядьку – сидіти без діла. Дайте нам доручення, будь-яке… і побачите від нас найщирішу, найвірнішу покору вашій ясновельможній волі.

– Це добре чути, – зауважив великий князь, – але слова – то вітер. Ви – доньки мого брата, я люблю вас як свою рідну кров, але навчився не надто вам довіряти. Тому хочу від вас присяги на вірність. Чи присягаєтеся ви служити мені й виконувати мою волю?

– Якщо мусимо, то присягнемося, – відповіла панна Нім.

– Тоді присягніться негайно. Могилою свого батька.

Обара спохмурніла лицем.

– Якби ви не були нашим дядьком…

– Але я є вашим дядьком. І вашим володарем. Присягніться – або забирайтеся геть.

– Я присягаюся, – відповіла Тієна. – Могилою мого батька.

– Я присягаюся теж, – мовила панна Нім. – Іменем Оберина Мартела, Червоного Гаспида Дорну, кращим від вас воїном і правителем.

– Авжеж, – додала Обара. – І я теж. Іменем батька. Присягаюся.

Напруга дещо спала з обличчя великого князя. Гота помітив, як він відкинувся у своєму кріслі. Доран простягнув руку, князівна Аріана кинулася до нього підтримати її.

– Скажіть їм, батьку.

Великий князь Доран вдихнув хрипко, зсудомлено.

– Дорн ще й досі має друзів при дворі. Друзів, що повідомляють нас про речі, які нам знати не дозволено. Серсеїне запрошення – підступ, омана. Тристан ніколи не досягне Король-Берега. Дорогою назад, десь у королівській пущі, загін пана Балона спіткає напад розбійної зграї. У тому нападі мій син загине. Мене запросили до двору лише затим, щоб я побачив той напад на власні очі й не винуватив королеву. Хто будуть ті розбійники? Вони у нападі гукатимуть «Півпан, Півпан!». Пан Балон може навіть краєм ока помітити постать Біса, хоча ніхто інший його не побачить.

Арео Гота не думав, що Піщаних Змійок може щось вразити аж до глибин душі. Та вочевидь, помилявся.

– Бережи нас, Седмице, – прошепотіла Тієна. – Тристана? За що?!

– Те бабисько, мабуть, конче збожеволіло, – мовила Обара. – Він же ще хлопчик!

– Нечувана мерзота! – додала панна Нім. – Я б ніколи не повірила, що на таке здатен лицар Королегвардії.

– Вони присягаються коритися наказам, от як сотник моєї варти, – мовив великий князь. – Я теж плекав сумніви, та ви самі бачили, як збентежився пан Балон, коли я схотів поїхати морем. Адже корабель зруйнував би задум королеви.

Обара потемніла обличчям.

– Поверніть мені списа, дядьку. Серсея прислала нам голову? Ми повернемо їй віз голів!

Великий князь Доран здійняв руку. Кісточки її були темні, як вишні, і мало не такі ж завбільшки.

– Пан Балон є гостем під моїм дахом. Він куштував від мого хліба та солі. Я не дозволю чинити йому шкоду. Ні, ми поїдемо до Водограйних Садів, там вислухаємо розповідь Мирцели і надішлемо крука його королеві. Дівчинка попрохає вистежити і спіймати людину, яка її поранила. Якщо я розсудив правильно, Лебедин – не з тих лицарів, що зможуть відмовити. Тоді ти, Обаро, повезеш його до Горіскиту, щоб запопасти Темну Зорю в його лігві. Дорнові ще не настав час відкрито кинути виклик Залізному Престолу, тож ми мусимо повернути Мирцелу матері. Але я з нею не поїду. Це доручення ляже на тебе, Німеріє. Ланістерам це не сподобається – так само, як не сподобалося, коли я надіслав їм Оберина. Але відмовити вони не насміляться. Нам потрібен голос у їхній раді та вухо при їхньому дворі. Але стережися, бо Король-Берег – то зміїне кубло.

Панна Нім посміхнулася.

– Ви ж знаєте, дядечку – змії мені до смаку.

– А що робити мені? – запитала Тієна.

– Твоя мати була септою. Колись Оберин розповів, що вона читала тобі з «Семикутної зірки» ще в колисці. Ти теж поїдеш до Король-Берега, але на інший пагорб. Відродилися Мечі та Зірки, і новий верховний септон вже не та лялька на мотузочках, якими були його попередники. Спробуй наблизитися до нього.

– Чом би й ні? Біле мені пасує. Я в ньому виглядаю такою… чистою.

– От і добре, – мовив великий князь, – добре.

Він завагався.

– Якщо… якщо найближчим часом стануться певні події, я надішлю кожній з вас звістку. Бо у грі престолів усе швидко міняється.

– Я знаю – ви не зрадите наших сподівань, сестрички. – Аріана підійшла до кожної по черзі, узяла за руки, легенько поцілувала у вуста. – Обара, люта войовнице. Німерія, найрідніша сестричко. Тієна, мила та лагідна. Люблю вас усіх. Хай буде з вами сонце Дорну.

– Несхилені, нескорені, незламні, – разом вимовили Піщані Змійки.

Коли її сестри у перших пішли, князівна Аріана лишилася при батькові. Лишився і Арео Гота – бо тут було його місце.

– Вони доньки свого батька, – зауважив великий князь.

Мала князівна посміхнулася.

– Три Оберини з цицьками.

Великий князь Доран засміявся. Гота так давно не чув його сміху, що вже й забув, який він.

– Все ж я вважаю, що до Король-Берега варто було поїхати мені, а не панні Нім, – мовила Аріана.

– Це надто небезпечно. Ти моя спадкоємиця, майбутнє Дорну. Твоє місце – коло мене. До того ж ти скоро матимеш інше доручення.

– Оте останнє слово, про звістку… Ви отримали якісь новини?

Князь Доран посміхнувся до доньки своєю потаємною усмішкою.

– Так, з Лису. Там зібрався чималий флот, і скоро він вийде у море. Головне волантинські кораблі, що повезуть велике військо. Ані слова невідомо, хто вони такі чи куди прямують. Подейкували про слонів.

– Не про драконів?

– Про слонів. Проте у череві великого думбаса неважко сховати і молодого дракона. Даянерис найвразливіша на морі. На її місці я б ховав свої наміри якомога довше, щоб застукати Король-Берег зненацька.

– Гадаєте, з ними буде і Квентин?

– Можливо. Або ні. З того, де вони висадяться, ми напевне знатимемо, яку вони мають мету, і чи та мета – Вестерос. Квентин привезе Даянерис до гирла Зеленокрівці, якщо зможе. Але говорити про це наразі безглуздо. Поцілуй мене. З першим світлом ми вирушаємо до Водограйних Садів.

«Дайте боги вирушити хоч опівдні» – подумав Гота.

Згодом, коли Аріана пішла, він поклав сокиру і підняв князя Дорана на постіль.

– Доки Гора не розтрощив моєму братові голову, жоден дорнієць не загинув у їхній Війні П’яти Королів, – стиха пробурмотів великий князь, поки Гота накидав його ковдрою. – Скажіть, сотнику, чи варто мені цього соромитися, а чи пишатися?

– Не мені судити, великий князю.

«Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» Нічого іншого він не знав і не хотів знати.

Джон

Вала чекала за брамою в досвітньому холоді, загорнута в таку велетенську ведмежу шкуру, що пасувала б і Семові. Коло неї стояв бахмутик, засідланий і у поводі – кошлатий, сіренький, з одним більмовим оком. Мулій та Скорботний Ед – її чудернацька варта – стояли поруч. Подих курився і крижанів у холодному темному повітрі.

– Ви дали їй сліпого коня?! – перепитав Джон недовірливо.

– Хіба на одне око, мосьпане, – відповів Мулій. – А так він нівроку здоровий.

Братчик попестив коника по шиї.

– Кінь, може, й напівсліпий, але я ні, – зауважила Вала. – Я знаю, куди їхати.

– Панно, ви можете цього не робити. Адже небезпека…

– Я дам їй ради, Снігу-воєводо. Я не південна панянка, а жінка вільного народу. Я знаю пущу краще за ваших чорнокрилих розвідників. Для мене вона не страхолюдна.

«Мушу сподіватися.» Джон мав надію, що Вала досягне успіху там, де зазнав поразки Чорний Джак Булвер із загоном. Вільний нарід її не скривдить, сподівався він… але обидва знали надто добре, що в лісах на неї можуть чатувати не самі лише дичаки.

– Ви маєте вдосталь харчів?

– Сухарів, твердого сиру, вівсяних коржів, солоної тріски, солоної яловичини, солоної баранини… і міх солодкого вина – змивати оту вашу сіль з рота. Голодною смертю не помру.

– Тоді вам час рушати.

– Маєте моє слово, Снігу-воєводо – я повернуся або з Тормундом, або без нього. – Вала зиркнула на небо. Місяць висів уполовині. – Видивляйтеся мене на перший день повного місяця.

– Видивлятимуся.

«Не зрадь моїх сподівань, – подумав він, – бо Станіс зніме мені голову.»

– Чи маю я ваше слово, що ви триматимете нашу принцесу коло себе? – спитав король. І Джон дав слово.

«Але ж Вала – не принцеса. Я йому півсотні разів казав.» Втім, то була слабенька і порожня відмовка, жалюгідна соломинка, якою він намагався скріпити порушену обіцянку. Батько ніколи б такого не схвалив. «Я – меч на варті царини людей, – нагадав собі Джон, – і зрештою, це важить більше, ніж честь однієї людини.»

Дорога під Стіною була темна і холодна, мов черево крижаного дракона, і звивиста, наче змія. Скорботний Ед провів їх наскрізь зі смолоскипом у руці. Мулій ніс ключі від трьох брам, де прохід зачиняли ґрати чорного заліза у людську руку завтовшки. Списники при кожній брамі прикладали кісточки пальців до лоба перед Джоном Сніговієм, але на Валу та її коника відверто вирячували очі.

Коли вони вигулькнули з-під Стіни за товстими дверми зі свіжозрубаного зеленого дерева, дичацька принцеса спинилася на мить пороздивлятися вкрите снігом поле, де король Станіс переміг у битві. Далі за ним чекала страхолюдна пуща, темна і мовчазна. Світло півмісяця обернуло мед волосся Вали на бліде срібло, а щоки забарвило білим, наче сніг. Дівчина глибоко вдихнула.

– Яке солодке повітря.

– Мені язика заціпило, не доберу. Крім холоду, нічого не чую.

– Холоду? – легенько розсміялася Вала. – Хіба це холод? Там, де холодно – там дихати боляче. Коли приходять Інші…

Думка була бентежна. Шестеро з висланих Джоном розвідників досі не повернулися. «Мабуть, рано ще. Вони повернуться.» Та якась його частина наполягала: «Вони мертві, усі до одного. Ти вислав їх на смерть, а тепер відсилаєш Валу.»

– Перекажіть Тормундові, що я казав.

 – Може, він не послухає ваших слів, та авжеж вислухає. – Вала легенько поцілувала його в щоку. – Дякую вам, Снігу-воєводо. За напівсліпого коня, за солону тріску, за вільне повітря. За надію.

Подихи їхні змішалися білою хмаркою. Джон Сніговій відступив назад і мовив:

– Єдина дяка, якої я прагну, це…

– …Тормунд Велетнебій. Авжеж. – Вала накинулася каптуром свого ведмежого кожуха. Бура шкура була добряче присолена сивиною. – Та перш ніж піду, хочу спитати. Це ви вбили Ярла, пане воєводо?

– Ярла вбила Стіна.

– Так мені казали. Та я хотіла впевнитися.

– Маєте моє слово: я його не вбивав.

«Хоча й міг би, якби справа обернулася інакше.»

– Ну тоді прощавайте, – мовила вона майже грайливо.

Та Джонові Сніговію було не до загравань. «Надто холодно і темно зараз гратися. І година вже пізня.»

– Лише до побачення. Ви повернетеся. Хоча б заради хлопчика.

– Сина Крастера? – здвигнула плечима Вала. – Він мені не рідня.

– Я чув, як ви йому співали.

– Я співала собі. Хіба я винна, що він теж слухав? – Легка посмішка майнула на її вустах. – Ще й так сміявся. Ну гаразд, гаразд. Він дуже мила маленька потворка.

– Потворка?

– Таке тепер його молочне ім’я. Мушу ж якось його звати. Подбайте, щоб він жив у теплі та безпеці. Заради його матері. І мене теж. І червону жінку до нього не підпускайте. Вона знає, хто він. Вона бачить у вогнях.

«Ар’я» – подумав Джон, шалено сподіваючись.

– Що бачить? Попіл та вугілля?

– Королів та драконів.

«Знову ті дракони.» На якусь мить Джон теж майже побачив їх – зміїсті обриси проти ночі, темні крила на тлі моря вогню.

– Якби вона знала, то забрала б малого від нас. Даллиного малого, не вашу потворку. Одне слово у вухо короля – і кінець усьому.

«І мені теж.» Станіс вважав би, що його зрадили.

– То навіщо дозволяти, якщо знаєш?

– Бо так їй було зручно. Вогонь – примхлива річ. Ніхто не знає, куди поверне полум’я. – Вала поставила ногу в стрім’я, перекинула іншу через кінську спину і глянула донизу з сідла. – Пам’ятаєте, що казала моя сестра?

– Так.

«Меч без руків’я. Немає безпечного способу його втримати.» Але Мелісандра теж має рацію – навіть меч без руків’я кращий за порожню руку, коли навколо тебе вороги.

– Добре. – Вала розвернула бахмутика на північ. – Отже, першої ночі повного місяця.

Джон дивився, як вона їде геть, і питав себе, чи колись побачить знову. «Я не південна панянка, – знову почув він її слова, – а жінка вільного народу.»

– Отаке скаже, – бурмотів Скорботний Ед, поки Вала зникала за купою смерек. – Та ж повітря вже і є таке холодне, що дихати боляче. Я б зовсім не дихав, але тоді робиться ще гірше.

Він потер долоні одна об одну.

– Нічого доброго з цього не вийде.

– Ти так кажеш про все на світі.

– Авжеж, пане воєводо. І зазвичай виходить на моє.

Мулій прокашлявся.

– М’сьпане? Дичацька принцеса, ви її пустили… братія ще, диви, скаже…

– …що я сам наполовину дичак, перевертень, і прагну продати царину людей наскочникам, велетням та людожерам.

Джон не мусив витріщатися у вогонь, щоб знати, що про нього кажуть. Але чи не найгірше було те, що теревені містили крихту правди.

– Слова – то вітер. А вітру на Стіні завжди забагато. Ходімо.

Коли Джон повернувся до своїх покоїв позаду зброярні, ще стояла темрява. Він помітив, що Привид не повернувся. «Полює.» Останнім часом великий білий лютововк частіше бігав пустками, ніж тинявся замком. А бігати у пошуках здобичі доводилося все далі й далі – в околицях замку Чорного, між Вартою та дичаками у Кротовині, на пагорбах та пониззях була дощенту вибрана уся дичина, яка там водилася; та й раніше водилося, правду кажучи, небагато. «Зима насувається, – спало на думку Джонові. – Ще й швидко, занадто швидко.» Він спитав себе, чи багато людей з братства знову побачить весну.

Скорботний Ед учинив наскок на кухню і скоро повернувся з кухлем темного пива та накритою таріллю. Під накривкою Джон знайшов яєшню з трьох качиних яєць, засмажених на шкварках, дві ковбаси, шмат кров’янки та окраєць ще теплого хліба з печі. Він з’їв хліб і половину яєшні; хотів з’їсти і шкварки, але крук устиг першим.

– Злодій, – мовив Джон, поки птах всідався на одвірку, щоб зжерти здобич.

– Зро-одій, – погодився крук.

Джон спробував ковбасу і негайно змив її смак з рота пивом; тієї ж миті повернувся Ед і доповів, що ззовні чекає Бовен Марш.

– А з ним ще Отел і септон Келадор.

«Швидкі.» Джонові стало цікаво, хто це має задовгого язика. І чи один він такий.

– Ну то хай заходять.

– Авжеж, мосьпане. А ви, як вони зайдуть, пильнуйте ковбасу – щось у них пики голодні.

Та перше, що помітив Джон у прибульцях, був не голод, а тягар – у кожного свій. Септон Келадор виглядав пригніченим, запамороченим; напевне, палкий дракон усередині нього почувався спраглішим, ніж зазвичай. Перший будівничий Отел Ярвик неначе проковтнув щось таке, чого не міг перетравити. Бовен Марш був відверто розгніваний; Джон бачив це по очах, по стиснених вустах, по барві на круглих щоках, яку нагнав не холод.

– Прошу сідати, – мовив Джон. – Чи не бажаєте чимось пригоститися?

– Ми поснідали у трапезній, – відмовився Марш.

– То сором, а не сніданок, – буркнув Ярвик, сідаючи на стілець. – Я, з вашої ласки, охоче з’їв би ще.

– Чи не можна вина? – винувато понурив очі септон Келадор.

– Зер-рна! – заверещав крук з-над одвірку. – Зерна, зерна!

– Вина септонові, таріль нашому першому будівничому, – мовив Джон до Скорботного Еда. – Птахові – нічого.

І обернувся до гостей.

– Ви тут у справі Вали.

– І в інших справах теж, – додав Бовен Марш. – Братчики непокояться, пане воєводо.

«Хто, цікаво, поставив тебе говорити за них?»

– Я теж маю про що непокоїтися. Отеле, як просуваються роботи у Ніч-Кромі? Я отримав листа від пана Акселя Флорента, що величає себе Правицею Королеви. Він пише, що королева Селиса незадоволена своїм помешканням у Східній-Варті-біля-Моря і бажає негайно перебратися до нового стольця свого чоловіка. Чи це можливо?

Ярвик знизав плечима.

– Кам’янець ми майже відновили, на кухні перешили дах. Їм знадобляться дрова, харчі, начиння всяке… та якось викрутяться. У Східній Варті воно, певно, зараз краще, та вже що є, те є. Хіба від кораблів далеченько, якщо її милість раптом схочуть від нас поїхати… а жити так-сяк можна, хоча на справжній замок буде схоже хіба за кілька років. Якби мати більше будівничих…

– Можу дати вам велетня.

Почувши, Отел здригнувся.

– Оту почвару з двору?

– Його звати Вун Вег Вун Дар Вун. Так мені Шкірян сказав. Так-так, довгенько, язика зламаєш. Але Шкірян зве його Вун-Вун і каже, що велетень озивається.

Вун-Вун був вельми відмінний від велетнів з казок Старої Мамки – свавільних диких істот, що домішували собі в куліш цебра крові та жерли биків цілими, зі шкурою, рогами і копитами. Цей велетень взагалі не їв м’яса, хоча коли йому подавали добрячий кошик городини, перетворювався на ненажерливе страхіття і бадьоро трощив великими міцними зубами цибулю, ріпу, навіть тверду сиру брукву.

– Він охоче береться до праці, хоча пояснити, що від нього хочуть, не завжди буває легко. Він у свій спосіб розмовляє прадавньою мовою, хоча не тямить ані слова посполитою. Зате силу має неймовірну і ніколи не втомлюється. Працюватиме за тузінь здорових чоловіків.

– Я… пане воєводо, та ж братія ніколи… велетні – вони їдять людську плоть… ні, пане воєводо, дякую, мені бракує рук наглядати за такою істотою, бо ж він…