Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 75 (всего у книги 82 страниц)

– Ні! – верескнув він. – Не стріляйте!

Але запізно. «Йолоп» – лишень устиг подумати він, поки стріла, відбившись від Візеріонової шиї, зникала у темряві. За нею замерехтів вогняний слід – краплі драконової крові, золоті та червоні.

Арбалетник поспіхом намацував нову стрілу, коли зуби дракона вхопили його за шию. Вояк мав на собі личину Мідного Звіра – безстрашного, грізного тигра. Він кинув зброю і спробував розтулити Візеріонові щелепи, та в цю мить просто з тигрового рота вилетів язик полум’я. Очі чолов’яги луснули, наче пухирі, мідь навколо них потекла обличчям. Дракон відірвав шматок плоті – більшу частину сердюкової шиї – і жадібно ковтнув, упустивши решту палаючого трупа на підлогу.

Інші «Вітрогони» вже поспіхом відступали – таке видовисько не до снаги було навіть Мальованій Меріс. Рогата Візеріонова голова хитнулася між ними та здобиччю, але за мить він забув про сердюків і нахилив шию вирвати собі ще шмат м’яса з покійника. Цього разу це була ліва нога.

Квентин розкотив кільця батога.

– Візеріоне! – покликав він, цього разу гучніше.

Він міг це зробити, мав зробити, бо не на те його надіслав батько до найдальших країв землі, щоб Квентин зрадив його сподівання.

– Візеріоне! – заволав князь і ляснув батогом у повітрі, аж стінами побігла луна.

Бліда голова піднялася. Великі золоті очі звузилися. Пасма диму завихорилися з драконових ніздрів.

– Лягай! – наказав князь. «Тільки б не дати відчути мій страх.» – Лягай, лягай, лягай!

Квентин крутнув батогом навколо себе і щосили ляснув драконові по писку. Візеріон засичав.

А тоді його вдарив гарячий вітер, і він почув ляскіт шкірястих крил, і повітря наповнилося попелом та жаринами. Від обпеченої, чорної цегли лунко відбилося страшенне ревіння, і друзі його заволали щодуху, наче драконові в лад. Геріс вигукував Квентинове ім’я, знову і знову, а здоровило горлав на всю міць легенів:

– Позаду тебе, позаду, позаду!

Квентин обернувся і несамохіть підкинув руку до обличчя – затулитися від пашіння розпаленого горнила. «Раегал, – нагадав він собі, – зеленого звуть Раегал.»

Здійнявши батога, Квентин побачив, що той палає від кінця до пужална. І його власна рука теж. І решта його самого. Він горів вогнем з голови до п’ят.

«Ой леле» – подумав Квентин. А потім почув власний вереск.

Джон

– Хай помирають, – мовила королева Селиса.

Не такої відповіді, по правді, сподівався Джон Сніговій. «Ця королева уміє неприємно здивувати.» Та від того удар не ставав легший.

– Ваша милосте, – уперто наполягав він, – люди у Недолі цілими тисячами гибіють з голоду. Чимало з них – жінки…

– …та діти, я чула. Це дуже прикро.

Королева притягла ближче до себе доньку і поцілувала у щоку. «Щоку, не заплямовану лускачкою» – про себе помітив Джон.

– Певно ж, нам шкода нещасних малюків, але треба мати розум. Харчів ми для них не маємо, і вони ще замолоді, щоб допомогти моєму чоловікові-королю в війнах. Хай краще народяться знову в світлі Господньому.

Це був м’якший спосіб сказати те саме: «хай помирають».

Палата була аж натоптана людом. Принцеса Ширена стояла коло материного стільця; біля її ніг сидів, схрестивши ноги, Пістрявчик. Позаду королеви похмуро мулявся пан Аксель Флорент. Мелісандра з Асшаю стояла ближче до вогню; рубін на її шиї мерехтів з кожним подихом. Червона жінка теж мала при собі службу: зброєносця Девана Лукомора і двох стражників, що їй залишив король.

Захисники королеви вишикувалися уздовж стіни – бездоганна вервечка блискучих лицарів. Пан Малегорн, пан Бенефон, пан Нарберт, пан Патрек, пан Дорден, пан Брус. Беручи до уваги, скільки кровожерливих дичаків напхалося до замку Чорного останнім часом, королева не відпускала своїх присяжних захисників од себе ані вдень, ані вночі. Тормунд Велетнебій аж заревів, коли почув.

– Боїться, що її хтось вкраде, абощо? Сподіваюся, ти не сказав, Джоне Сніговію, якого я маю велетенського прутня – він хоч яку жінку злякає! А я ж завжди хотів собі отакеньку з вусами.

І зареготав так, що довго не міг спинитися. «Але нині, мабуть, і йому було б не до сміху.»

Джон змарнував уже безліч часу і не хотів марнувати ще.

– Перепрошую, що збентежив вашу милість. Нічна Варта подбає про цю справу.

Королева роздула ніздрі.

– Ви все-таки хочете їхати до Недолі. У вас на обличчі написано. Я сказала, щоб ви дали їм померти, а ви наполягаєте на своєму божевіллі! Не смійте заперечувати!

– Я маю чинити, як вважаю за найкраще. Шануючи вашу милість, все ж нагадаю, що Стіна належить мені. Це рішення – також.

– Справді так, – кивнула Селиса, – і саме ви за нього відповісте, коли повернеться король. Боюся, що й за деякі інші ваші рішення теж. Та бачу, ви глухі до здорового глузду. Тож чиніть, як знаєте.

Голос подав пан Малегорн.

– Воєводо Сніговію, хто очолить цю виправу?

– Чи не пропонуєте ви себе, добрий пане?

– Невже я на вид здаюся вам божевільним?

З місця скочив Пістрявчик.

– Я поведу! – І весело закалатав дзвониками. – Як пірнемо ми у море, то повернемось не скоро. Коників там засідлаймо та по хвилях поганяймо. Нас вітатимуть русалки, засурмлять у мушлі палко, отакої, йой-ой-ой!

Усі присутні засміялися. Навіть королева Селиса дозволила собі слабеньку посмішку. Але тепер не до сміху було Джонові.

– Я не прохаю своїх людей робити те, чого б не зробив сам. Тому очолю виправу власною особою.

– Ми схвалюємо вашу хоробрість, – мовила королева. – Вона вельми доречна. Згодом про вас складе зворушливу пісню якийсь віршомаз, а ми матимемо розумнішого та поміркованішого князя-воєводу.

Вона сьорбнула вина з келиха.

– Але побалакаймо про інші справи. Акселю, приведіть дичацького короля, коли ваша ласка.

– Негайно, ваша милосте.

Пан Аксель вийшов у двері й за мить повернувся з Геріком Королевичем.

– Герік з дому Рудоборід! – оголосив він. – Король дичацького племені!

Герік Королевич був чолов’яга з себе високий, довгоногий, широкий у раменах. Скидалося, що королева вдягла його у щось зі старого одягу чоловіка-короля. Відтертий та відчищений, вбраний у зелений оксамит та обшиту горностаєм делію, з добре вимитим довгим рудим волоссям та ошатно підстриженою вогняною бородою, дичак виглядав зацним південським паном до останнього вершка. «Він увійшов би до престольної палати в Король-Березі, і ніхто б оком не змигнув» – подумав Джон.

– Герік є правдивим і законним королем дичаків, – оголосила королева, – що веде неперервний родовід з чоловічого боку від їхнього великого короля Раймуна Рудоборода. Тоді як самозванець Манс Розбишака народився од жінки-простолюдки і одного з ваших чорних братчиків.

«Ні, – подумки відповів Джон, – Герік походить від молодшого брата Раймуна Рудоборода.» Дичаками подібний родовід рахувався приблизно так само, як походження від Раймунового коня. «Нічого вони не знають, Ігритто. Ба гірше – не хочуть вчитися.»

– Герік ґречно погодився віддати руку своєї найстаршої доньки панові Акселю, сердешному моєму благодійникові, для поєднання Господом Світла у священному шлюбі, – мовила королева Селиса. – Інші його дівчата теж укладуть свої шлюби одночасно з сестрою. Другу доньку ми віддаємо панові Брусу Пряжнику, а наймолодшу – панові Малегорну з Рудоставу.

– Панове, – нахилив голову Джон по черзі до кожного з названих лицарів. – Бажаю вам знайти щастя з вашими нареченими.

– А у морі за дружин хлопаки беруть рибин. – Пістрявчик станцював кілька кроків, теленькаючи дзвониками. – Отакої, йой-ой-ой.

Королева Селиса знову пирхнула.

– Чотири весілля зіграти не складніше, ніж три. Давно вже час нам, воєводо Сніговію, влаштувати долю цієї дівчини Вали. Я вирішила віддати її за мого вірного лицаря та хороброго захисника, пана Патрека з Король-Гори.

– А чи Вала вже знає, ваша милосте? – запитав Джон. – Бо серед вільного народу, коли чоловік жадає жінку, то краде її власноруч і тим доводить свою силу, спритність і мужність. Але якщо залицяльника спіймають родичі жінки, то віддухопелять мало не на смерть… а чи й гірше, раптом сама жінка завважить його за негідного.

– Дикунський звичай! – мовив Аксель Флорент.

Пан Патрек лише коротко реготнув.

– Жоден чоловік досі не смів піддати сумніву мою мужність. І жінка не насмілиться.

Королева Селиса закопилила губу.

– Воєводо Сніговію… якщо панна Вала так погано знається на наших звичаях, пришліть її до мене. Я навчу її обов’язків шляхетної пані перед законним володарем і чоловіком.

«Це буде свято, а не наука.» Джонові аж закортіло дізнатися, чи так само палко Селиса жадала б випхати Валу за одного зі своїх лицарів, якби знала її думку про принцесу Ширену.

– На те, звісно, воля вашої милості, – відповів він. – Та не веліть карати, веліть слово сказати…

– Ваше слово буде зайве. Маєте дозвіл піти.

Джон Сніговій став на коліно, схилив голову, підвівся і пішов, перестрибуючи по дві сходинки і киваючи до королевиних стражників, яких її милість поставила на кожному повороті сходів, щоб уберегтися від кровожерливих дичаків. Та на середині шляху до нього покликав голос згори:

– Джоне Сніговію!

Джон обернувся.

– Пані Мелісандро?

– Гадаю, нам варто побалакати.

– Справді? – «А я гадаю, не варто.» – Маю нагальні обов’язки, ласкава пані.

– Саме про них я і хочу побалакати. – Вона вже спускалася сходами, обмітаючи їх кривавої барви спідницями; здавалося, червона жінка пливе у повітрі. – Де ваш лютововк?

– Спить у моїх покоях. Її милість не дозволяє приводити його перед свої очі. Каже, він лякає принцесу. Та й поки тут Боррок зі своїм вепром, я не насмілююся пускати його на волю.

Перевертень мав рушити з Сореном Щитоламом до Кам’яних Дверей, щойно повернуться вози, які повезли рід Дери-Тюленя до Зеленого Сторожа. А до тієї пори Боррок обійняв собі за житло один зі стародавніх склепів коло замкового цвинтаря. Скидалося, що товариство давно померлих людей дарувало йому більше втіхи, ніж товариство живих. Та й вепр задоволено совався собі між могил, риючи тут і там, щонайдалі від інших тварин.

– Та тварюка – завбільшки з бика, а ікла в нього – наче мечі. Привид накинувся б на нього, якби звільнився, і хтось із них, а чи й обидва, не пережили б сутички.

– Боррок – найменша з ваших турбот. А от ваша майбутня виправа…

– Одне ваше слово могло б змінити думку королеви.

– Селиса має рацію, Снігу-воєводо. Хай вони помирають. Ви їх не врятуєте. Ваші кораблі вже загублено…

– Шість лишилося. Більше як половина флоту.

– Ваші кораблі загублено. Усі до останнього. Жодна людина з них не повернеться. Я бачила це у своїх вогнях.

– Ваші вогні вже брехали раніше.

– Я помилялася у читанні їх, і визнала свої помилки, але…

– Сіра дівчина на коні, що помирав. Кинджали у пітьмі. Обіцяний принц, народжений серед диму та солі. Не можу пригадати за вами, мосьпані, геть нічого, крім помилок. Де знаходиться Станіс? Що чути про Торохкала та його списниць? Де, зрештою, моя сестра?

– На всі ваші питання будуть відповіді. Шукайте їх у небі, Снігу-воєводо. А коли знайдете, пришліть по мене. Зима вже на порозі перед нашими дверми. І я – ваша єдина надія.

– Дурна надія, – відказав Джон, обернувся і пішов геть.

У дворищі за дверима мулявся Шкірян.

– Торег повернувся, – доповів він, побачивши Джона. – Його батько оселив людей у Дубощиті, а сам повернеться сьогодні пополудні з вісьма десятками бійців. Що сказала бородата королева?

– Її милість не має чим допомогти.

– Надто зайнята смиканням волосин з-під носа? – сплюнув на землю Шкірян. – Та байдуже. Тормундових людей і наших має вистачити.

«Дістатися туди – можливо.» Та Джона Сніговія найбільше непокоїло, як потім повернутися. Подорож назад до Стіни сповільнять тисячі людей вільного народу, змучені голодом і хворобами. «Річка люду, повільніша за річку льоду.» Така валка буде вкрай вразлива. «Мертв’яки у лісі. Мертв’яки у воді.»

– Скількох має вистачити, як гадаєш? – спитав Джон Шкіряна. – Сотні? Двох сотень? П’яти? Тисячі?

«Брати більше людей? Чи менше? Звідки мені знати?» Менший загін швидше дістанеться Недолі… та який зиск з мечів, коли нема харчів? Матінка-Кротиха з її людьми вже переступили межу, за якою їдять власних покійників. Щоб нагодувати знедолених, доведеться брати вози та сани, а до них і тяглових тварин: коней, волів, собак. І замість нестися щодуху крізь страхолюдну пущу, вони будуть приречені повзти.

– Маємо вирішити ще чимало питань. Розповсюдь звістку. Хочу, щоб усі ватажки зібралися у Щитовій Палаті з початком вечірньої варти. Тормунд має вже дотоді прибути. А де шукати Торега?

– Коло малої потворки, де ж іще. Чув я, він заприязнився до однієї з годувальниць.

«До Вали він заприязнився. Сестра її була королевою, чому б і їй не стати?» Колись Тормунд мріяв зробитися Королем-за-Стіною, та його здолав Манс. Чому б ту саму мрію не плекати Торегу Високому? «Краще вже він, ніж Герік Королевич.»

– Ну нехай, – вирішив Джон. – Переговорю з Торегом пізніше.

Він зиркнув за Король-Башту. Стіна стояла тьмяно-біла, темніша за небо над нею. «Снігове небо.»

– Молімося, щоб знову хурделиця не налетіла.

Коло зброярні на чатах тремтіли Мулій та Блоха.

– Хіба у такий вітер не ліпше сидиться за дверима? – спитав Джон.

– Воно б і незле, мосьпане, – відповів Фульк Блоха, – та ваш вовк нині не радіє товариству.

Мулій з ним погодився.

– Від мене трохи шматок не від’їв. Отакої, мосьпане!

– Привид?! – вразився Джон.

– Ну… хіба пан воєвода мають ще одного білого вовка. Ніколи його таким не бачив, перепрошую пана. Диким, наче з лісу.

За хвилину Джон, прослизнувши крізь двері, упевнився, що братчик не збрехав. Великий білий лютововк не бажав лежати тихо; натомість він занепокоєно міряв зброярню кроками від краю до краю, повз холодне горнило і назад.

– Тихше, Привиде! – покликав Джон. – Лежати. Спинися, Привиде! Лежи!

Коли він спробував торкнутися звіра, вовк смикнувся і вишкірив на нього зуби. «От клятий вепр. Навіть тут Привид унюхав його сморід.»

Мормонтів крук теж почувався на диво розбурханим.

– Сніг-сніговій! – верещав птах без упину. – Сніг, сніг, сніг-сніговій!

Джон відігнав його геть, наказав Шовкунові розкласти вогонь і послав по Бовена Марша та Отела Ярвика.

– Пряного вина теж принеси. Великий глек.

– І три кухлі, мосьпане?

– Шість. Мулієві та Блосі не завадить сьорбнути гарячого. Та й тобі теж.

Коли Шовкун пішов, Джон всівся і знову почав роздивлятися мапи країв на північ од Стіни. Найшвидший шлях до Недолі пролягав узбережжям… від Східної Варти. Біля моря ліси рідшали, місцевість ставала пласкішою, помережаною вервечками низьких пагорбів та солоними драговинами. Коли ж налітали осінні буревії, ті береги батожив не сніг, а морозні дощі та крижані крупи. «У Східній Варті є велетні. Шкірян казав, деякі з них погодяться допомогти.» Від замку Чорного бігла складніша дорога – просто через серце страхолюдної пущі. «Якщо тут, на Стіні, намело стільки снігу… скільки ж його там, на півночі?»

Увійшов Марш, пирхаючи і сякаючись, Ярвик з кислою і похмурою мармизою.

– Знову віхола гуляє, – доповів перший будівничий. – Як накажете працювати в таку сніговицю? Мені скрізь бракує рук.

– То беріть вільний нарід, – відповів Джон.

Ярвик заперечливо струснув головою.

– Та від них клопоту більше, ніж зиску. Мо’, вони й вільні, та до праці недбалі, байдужі… теслі є непогані, брехати не буду, але муляра ледве знайдеш, а ковалів зовсім катма. На спини та плечі вони дебелі нівроку, а як накажеш щось зробити, то не діждешся. Як мені з такими піднімати наші фортеці з руїн? Нічого не вийде, мосьпане. Кажу вам щиро: нічого не вийде.

– Має вийти, – мовив Джон, – бо інакше житимуть в руїнах.

Жодному володареві не обійтися без людей, на чию чесну пораду можна покластися. Марш та Ярвик підчихвостами не були, солодко брехати не звикли, і то було на краще… та й допомоги воєвода від них майже не бачив. Дедалі частіше Джон помічав, що вгадує їхні відповіді, ще навіть не спитавши.

Особливо несхвально та вороже, аж до глибини душі, вони ставилися до всього, пов’язаного з вільним народом. Коли Джон посадив у Кам’яних Дверях Сорена Щитолама, Ярвик почав жалітися, що той замок надто віддалений та окремий від інших. Відки Варті, мовляв, знати, яку капость замислить Сорен у тих горах? Коли ж Джон віддав Дубощит Тормундові Велетнебою, а Королевину Браму – Морні Білоликій, Марш зауважив, що тепер замок Чорний має з обох боків од себе ворожі твердині, які легко відріжуть його від решти Стіни. Щодо Боррока Отел Ярвик без упину торочив, що пуща на північ од Кам’яних Дверей повниться дикими вепрами; хтозна, чи не збере собі перевертень власне свиняче військо?

Замки Паморозь-Горб і Шержінь-Брама досі не мали збройних залог, тож Джон запитав думки старшин, яких дичацьких ватажків та отаманів найкраще поставити на їх чолі.

– Ми маємо Брога, Гавіна Торговця, Великого Моржа… Говд Мандрівник товариства не любить, каже Тормунд, але є ще Харле Ловчик і Харле Любчик, Сліпий Дос… Ігон Прабатько має власний загін, та складається він головне з його ж синів і онуків – од вісімнадцяти дружин, половину з яких взято у наскоках. Кого з них…

– Нікого! – мовив Бовен Марш. – Я усіх знаю за справами їхніх рук. Ми для них не замки маємо ладнати, а зашморги на шиї.

– Авжеж, – згідливо додав Отел Ярвик. – Небагатий вибір: з поганого та кепського. Пан воєвода показують нам зграю вовків і питають, котрому ми довіримо вирвати собі горлянки.

З Недолею повторилося те саме. Шовкун налив вина, і Джон розповів про свої відвідини королеви. Марш уважно вислухав, не торкнувшись кухля; тим часом Ярвик перехилив один, а потім другий. Не встиг Джон скінчити, як великий шафар негайно мовив:

– Її милість каже мудро. Нехай там усі повиздихають.

Джон відкинувся у кріслі.

– Оце єдина ваша порада, ласкавий пане? Тормунд веде з собою вісімдесят людей. Скільки надіслати нам? Чи не покликати на поміч велетнів? Списниць з Довгого Кургану? Якщо ми матимемо з собою жінок, то, можливо, Матінка-Кротиха і її люди легше нам довіряться.

– Ну то надсилайте жінок. Надсилайте велетнів. Та хоч немовлят з колиски. Ви це бажаєте почути, пане воєводо? – Бовен Марш почухав рубця, здобутого на Мості Черепів. – Надсилайте усіх. Що більше втратимо, то менше доведеться годувати.

З Ярвика зиску було не більше.

– Якщо дичаків у Недолі треба рятувати, хай їх рятують дичаки тутешні. Тормунд знає дорогу до Недолі. Послухати його, то він сам усіх порятує своїм велетенським прутнем.

«Безглуздо, – подумав Джон. – Безглуздо, марно, безнадійно.»

– Гаразд. Дякую вам за поради, панове старшино.

Шовкун подав гостям кожухи. Дорогою через зброярню до великого шафаря і першого будівничого принюхався Привид; раптом хвіст його став сторчма та грізно розпушився. «Моя братія…» Нічній Варті бракувало очільників з мудрістю маестра Аемона, вченістю Семвела Тарлі, хоробрістю Кворина Піврукого, упертою силою Старого Ведмедя, співчуттям Донала Нойє. Замість них Джон мав те, що мав.

Знадвору рясно падав сніг.

– Вітер з півдня, – зауважив Ярвик. – Сніг налітає просто на Стіну, бачите?

Саме так і відбувалося. Джон побачив, що звивисті сходи вже поховано майже до першого майданчика, а дерев’яні двері крижаних келій та комор зникли під білою стіною.

– Скільки в нас людей у крижаних келіях? – запитав він Бовена Марша.

– Четверо живих. Двійко мертвих.

«Ті трупи.» Джон про них майже забув – спочатку він сподівався дізнатися щось від покійників, привезених з гайку оберіг-дерев, але мерці уперто лишалися мерцями.

– Келії треба відкопати.

– Десять шафарів з десятьма лопатами, то й буде діло, – мовив Марш.

– Візьміть ще Вун-Вуна.

– Воля ваша.

Десять шафарів і один велетень швидко перемогли замети. Але коли двері було розчищено, Джон все одно не вдовольнився.

– Ці келії до ранку знову сховає сніг. Краще перевести бранців кудись, поки не задушилися.

– Карстарка теж, мосьпане? – запитав Фульк Блоха. – Мо’, краще лишимо його там до весни дрижаки хапати?

– Якби ж то. – Креган Карстарк останнім часом узяв звичку вити ночами і кидати мороженим лайном у тих, хто приносив йому їжу. Звісно, любові наглядачів це йому не додало. – Заберіть його до Воєводської Вежі. Хай сидить там у підвалі.

Частково вже обвалена, колишня домівка Старого Ведмедя все ж була теплішою за крижані келії, а підвали під нею – майже не зачеплені руйнуванням.

Креган хвицяв вартових ногами, коли вони зайшли до дверей, викручувався і штовхався, коли його хапали, і навіть намагався вкусити. Але холод відняв у нього чимало сил, а Джонові люди були дебелі, молоді та дужі. Карстарка витягли геть, долаючи опір, і поволокли крізь сніг, що лежав вище колін, до нової домівки.

– Що пан воєвода накажуть робити з трупами? – спитав Марш, коли всіх живих переселили.

– Киньте тут.

Якщо буря завалить їх, наче в могилах, то й на краще. З часом, певно, їх доведеться спалити, та нині вони лежали у келіях, скуті залізними ланцюгами. Цього, та ще їхньої смерті, мало вистачити для надійного утримання.

Тормунд Велетнебій не міг прибути зі своїм вояцтвом більш вчасно – саме тоді, коли скінчили вигрібати сніг. З ним, щоправда, з’явилося під громові заклики та дмухання у роги лише п’ятдесят людей замість вісімдесяти, яких Торег обіцяв Шкірянові… але ж за що Тормунда прозвали Голосом-у-Піднебессі, як не за гучні обіцянки та перебільшення аж до неба. Сам дичак з’явився з червоною від морозу мармизою, гучно вимагаючи ріг пива і чогось гарячого поїсти. На бороді йому намерзла крига, вуса вкрилися кіркою.

Хтось уже встиг розповісти Громовому Кулаку про Геріка Королевича та його нове величання.

– Король дичацького племені, отакої?! – заревів Тормунд. – Гир! У моїй волохатій дупі – ось де йому королювати!

– Але виглядає він вельми по-королівському, – зауважив Джон.

– Виглядає?! Еге ж. Як ходить, то згори теліпає червонястою гривою, а знизу – дрібною червоною цюцюркою. Ото і все, чим має похвалитися. Раймунд Рудоборід разом із синами загинув при Довгозері, дяка вашим клятим Старкам і П’яному Велетню. А малий братик – ні. Чув, з якого дива його кликали Рудим Круком?

Тормунд розтяг вуста у щербатий вишкір.

– Бо геть з поля битви летів першим, наче на крилах. Тоді ще пісню про нього склали. Співець шукав риму і таки знайшов: «Злякать Крука – то не штука…»

Він витер носа.

– Отож якщо лицарі твоєї королеви хочуть собі його дівчаток, хай забирають, мені не шкода.

– Дівча-а-ат! – крякнув Мормонтів крук. – Дівча-а-ат!

Почувши птаха, Тормунд знову зареготав.

– Оце так пташка! Має здоровий глузд. Скільки за нього просиш, Сніговію? Я тобі сина віддав. Май совість віддячити хоч птахом, хай йому грець!

– Віддячив би, – мовив Джон, – та боюся, щоб ти його не зжер.

І на це Тормунд відповів реготом.

– Зже-е-р! – зловісно буркнув крук, ляскаючи чорними крилами. – Зер-рна, зер-рна, зер-рна!

– Треба поговорити про виправу, – мовив Джон. – Хочу, щоб у Щитовій Палаті ми були одностайні, бо мусимо…

Він перервався, коли Мулій встромив носа до дверей і з похмурою мармизою повідомив, що Клідас приніс листа.

– Скажи, хай залишить тобі. Згодом прочитаю.

– Воля ваша, мосьпане, лишень… Клідас аж сам не свій… геть блідий, не рожевий, перепрошую пана… ще й труситься.

– На чорних крилах чорнії слова, – пробурмотів Тормунд. – Здається, ви, колінкарі, кажете щось таке?

– Ми кажемо: «тримай голову в холоді, а черево в голоді», – відповів Джон. – Іще кажемо: «Не пий з дорнійцем, як місяць уповні». Від нас чого тільки не почуєш.

Зачувши прислів’я, Мулій теж всунув свої два шеляги:

– Моя бабця завжди примовляла: «Друзі, що з літа, розтануть, мов сніг, а друзі зимові – то друзі навік.»

– Наразі мудрості пращурів з мене досить, – відрізав Джон Сніговій. – Май ласку, приведи сюди Клідаса.

Мулій не збрехав – старий шафар справді трусився, а блідий був, наче свіжий сніг надворі.

– Мо’, я дурницю кажу, пане воєводо, та цей лист… він мене лякає. Бачите ось тут?

На сувої було написано лише одне слово: «Байстрюку». Не «Воєводі Сніговію», «Джонові Сніговію» чи «Князеві-воєводі». Просто «Байстрюку». Листа було запечатано ляпкою твердого рожевого воску.

– Ви добре вчинили, що прийшли негайно, – мовив Джон.

«І лякаєтеся теж недарма.» Він зламав печатку, розгорнув пергамен і прочитав.

«Твій облудний король мертвий, байстрюче. Його з усім військом розбито у семиденній битві. Я маю його чарівного меча. Перекажи його червоній хвойді.

Друзі твого облудного короля мертві. Їхні голови на мурах Зимосічі. Прийди і подивися, байстрюче. Твій облудний король брехав, і ти теж. Ти сказав світові, що спалив Короля-за-Стіною. Натомість ти послав його до Зимосічі вкрасти в мене молоду.

Я поверну собі свою наречену. Якщо хочеш Манса Розбишаку, прийди і візьми. Я тримаю його у клітці на спогляд усій півночі, як доказ твоєї брехні. У клітці холодно, але я зробив йому теплу накидку зі шкур шести хвойд, які прийшли з ним до Зимосічі.

Я хочу назад свою наречену. Я хочу королеву облудного короля. Хочу його доньку і його червону відьму. Хочу його дичацьку принцесу. Хочу його малого принцика – дичацьке немовля. І свого Смердюка хочу теж. Надішли їх мені, байстрюче, і я не потурбую ані тебе, ані твоїх гайворонів. Залиш їх собі – я виріжу твоє байстрюцьке серце і з’їм.»

Підпис був такий:

«Рамзай Болтон, законний князь та господар на Зимосічі.»

– Гей, Сніговію! – покликав Тормунд Велетнебій. – Що сталося? Маєш такі очі, наче з того сувоя викотилася свіжа голова твого батька.

Джон Сніговій відповів не одразу.

– Мулію, відведи Клідаса назад до покоїв. Ніч темна, стежки слизькі від снігу. Шовкуне, ходи з ними.

Джон віддав Тормундові листа і додав:

– Ось, поглянь сам.

Дичак підозріливо роздивився листа і повернув його назад.

– Виглядає гидко… але Тормунд Громовий Кулак замолоду мав справи цікавіші, ніж примушувати шматки шкіри до себе говорити. Вони ж однак нічого доброго не скажуть, хіба не так?

– Коли і скажуть, то рідко, – визнав Джон. «На чорних крилах – чорнії слова.» Можливо, ті старі примовки мудріші, ніж він гадав. – Цього листа прислав Рамзай Сніговій. Я тобі прочитаю, що він пише.

Коли він скінчив, Тормунд присвиснув.

– Гир! Оце срака роззявилася. Що там про Манса? Тримає його в клітці, кажеш? Як це? Адже кількасот людей бачили, як твоя червона відьма його спалила!

«То був Торохкало, – трохи не ляпнув Джон. – Химородь. Мана, казала вона.»

– Мелісандра… вона говорила мені: «шукай відповіді в небі». – Він поклав листа на стіл. – Крук на крилах бурі. Вона бачила, що має статися.

«А коли матимете свої відповіді, пришліть по мене.»

– А мо’, то все брехня собача, ге? – спитав Тормунд, чухаючи шию під бородою. – Якби я собі мав гарненьке гусяче перо та горщик маестерського чорнила, то сам би написав, що маю прутня завтовшки та завдовжки як моя власна рука. Та хіба він росте від того, що про нього пишуть?

– Він має Світлоносця. Пише про голови на мурах Зимосічі. Знає про списниць, про їхню кількість. – «Знає про Манса Розбишаку.» – Ні. В цьому листі таки є частка правди.

– Ну нехай, ґаво. Сперечатися не буду. Що тепер робитимеш?

Джон порозминав пальці мечової руки. «Нічна Варта не втручається.» Стиснув кулак, розтулив його знов. «Те, що ви пропонуєте, є ніщо інше, як зрада.» Він згадав Робба, якому в волоссі танули сніжинки. «Убий хлопчика, і хай народиться чоловік.» Подумав про Брана, що видирався стіною башти, спритніший за мавпу. Про Рікона, що любив сміятися аж до нестями. Згадав Сансу – як вона розчесувала Панночці хутро і співала щось собі під ніс. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» Нарешті подумав про Ар’ю з плутаниною, схожою на пташине гніздо, на голові. «Я зробив йому теплу накидку зі шкур шести хвойд, які прийшли з ним до Зимосічі… Я хочу назад свою наречену… Хочу назад свою наречену… Хочу назад свою наречену…»

– Гадаю, доведеться змінити наші задуми, – мовив Джон Сніговій.

Вони говорили ще майже дві години.

Зі зміною варти замість Фулька та Мулія коло дверей зброярні з’явилися Лошак і Рорі.

– Ходімо зі мною, – наказав їм Джон, коли час настав.

Привид теж хотів піти услід, але щойно вовк рушив ззаду, обережно скрадаючись слідами, Джон ухопив його за хутро на карку і затяг назад до помешкання. У Щитовій Палаті серед іншого товариства міг перебувати і Боррок. Останнє, чого Джонові зараз бракувало – звірячої бійки лютововка з вепром.

Щитова Палата належала до найстаріших будівель замку Чорного. То була довга трапезна з протягами, збудована з темного каменю; її дубові крокви, сволоки та бантини зчорніли від диму за незліченні століття. У часи давніші, коли Нічна Варта була далеко численніша, стіни палати були завішані рядами яскраво розфарбованих дерев’яних щитів. Як тоді, так і нині, коли лицар вдягав чорне, звичай приписував йому відкласти старий герб і взяти собі простого чорного щита нового братства. Покинутий лицарем щит віщався у Щитовій Палаті.

Сотні лицарів означали сотні щитів. Яструби та орли, дракони та грифони, сонця і олені, вовки та крилаті змії, мантикори, бики, дерева і квіти, арфи, списи, краби та кракени, леви черлені, леви золоті, леви картаті, сови, ягнята, діви та водяники, огирі, зірки, цебра та пряжки, люди оббіловані, люди повішені, люди спалені, сокири, мечі, черепахи, однороги, ведмеді, пера для письма, павуки, змії, скорпіони і ще сотні інших гербових знаків свого часу прикрашали стіни Щитової Палати, сяючи стількома кольорами, що не мріялося жодній веселці.

Та коли лицар гинув чи помирав, його щита знімали зі стіни і клали йому в могилу чи на поховальне вогнище, а нові лицарі з плином століть дедалі рідше вдягали чорне. Нарешті настав день, коли лицарям замку Чорного вже не стало потреби обідати окремо, і Щитову Палату закинули. Протягом останнього століття нею користувалися хіба що час від часу. Як трапезна вона мала чимало недоліків – була-бо темна, брудна, з такими протягами, що взимку і не зігрієш, по підвалах аж кишіла пацюками, а товстелезні дерев’яні сволоки добряче поточила шашіль і густо заплели візерунками павуки.

Та все ж палата була досить довга і широка, щоб умістити дві сотні людей – ба навіть три, якщо зсунутися плечем до плеча. Коли ввійшли Джон і Тормунд, палатою пробігло гудіння, наче шершні заворушилися у гнізді. Тут дичаки принаймні уп’ятеро переважали ґав числом – судячи з того, як мало він побачив ґав. На стінах лишився жалюгідний десяток щитів – сірих, похмурих, з вицвілою фарбою та тріщинами у дереві. Але вздовж стін весело палали смолоскипи у залізних держаках, і за наказом Джона до палати внесли столи і лави. Колись маестер Аемон сказав йому, що люди, яким зручно сидіти, схильні краще слухати. А ті, що мусять стовбичити на ногах, радше кричатимуть незгоду.

У голові палати стояв добряче просілий поміст. Джон видерся на нього, маючи обіч себе Тормунда Велетнебоя, і здійняв руки, прохаючи тиші. Але шершні загули ще дужче. Тоді Тормунд приклав до вуст ріг і дмухнув. Ревище заповнило палату, відбившись від крокв. Настала тиша.