Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 82 страниц)

На третій день снігу військо почало розповзатися. Де південські лицарі та вельможі борюкалися у снігу, там мешканці північних верховин просувалися бадьоро і весело. Їхні бахмутики міцно стояли на ногах, їли менше за лицарських дорожніх коней, не кажучи вже про великих бойових огирів, а їхні вершники у снігу почувалися, наче вдома. Чимало вовків вдягло на ноги чудернацьке взуття, яке вони називали «ведмежими лапами». То були довгасті штуки, вигнуті з гілля і переплетені смужками шкіри. Прив’язані до підборів чобіт, штуки якимось дивом дозволяли північанам тупати просто по снігу, не ламаючи кірку і не провалюючись до стегон.

Дехто з північан мав «ведмежі лапи» і для коней теж, і малі кошлаті бахмутики носили їх так легко, як зазвичай коні носять підкови… але лицарські тварини не забажали про таке й чути. Коли декілька королівських лицарів усе-таки припнули «лапи» до копит своїм коням, великі південні звірі або стали й не схотіли рушати, або спробували струсити їх з ніг. Один румак все-таки зробив кілька кроків, але зламав собі гомілку.

Скоро північани на «ведмежих лапах» почали переганяти решту війська. Спершу вони подолали лицарів у головній валці, потім пана Годрі Парина та його передній загін. Тим часом вози та гарби обозу відставали дедалі більше; вояки позаднього загону мусили повертатися і підганяти їх, щоб не втрачали кроку.

На п’ятий день снігопаду обоз перетнув хвилясте поле заметів, що сягали пояса і ховали скрижанілий ставок. Коли невидимий оку лід хруснув під колесами, трійко погоничів та чотири вози проковтнула морозна вода. З ними загинуло ще двоє, що намагалися врятувати бідолах – серед них і Гарвуд Зруб. Його лицарі витягли свого пана, не давши потонути, але вуста його посиніли, шкіра побіліла, наче молоко, і хай як слуги намагалися його зігріти, геть ніщо не допомогло. Князь жахливо трусився кілька годин, хоча з нього зрізали вогкий одяг, загорнули у теплі хутра і посадили до вогню. Вночі він заснув гарячковим сном, а на ранок не прокинувся.

Саме тієї ночі Аша вперше почула бурмотіння королевиних людей про жертву – підношення червоному богові, щоб він скінчив цей нестерпний сніговій.

– Боги півночі напустили на нас це жахіття, – твердив пан Корліс Шеляг.

– Облудні боги! – заперечував пан Годрі Велетнева Смерть.

– Ра-Гльор з нами! – вигукнув пан Клейтон Саж.

– А Мелісандра – ні, – стиха проказав Юстин Масей.

Король не сказав нічого, але все чув – цього Аша була певна. Він сидів за високим столом, ледве скуштувавши цибульну юшку, що вистигала в мисці, видивлявся у полум’я найближчої свічки своїми глибоко схованими очима і не зважав на порожні теревені. Його заступник, високий стрункий лицар на ім’я Річард Горп, сказав слово замість короля.

– Хурделиця скоро вщухне, – запевнив він.

Та насправді буревій зі снігопадом лише посилився. Вітер різав гірше за батіг людолова. Аша гадала, що спізнала на Пайку, що таке холод, коли з моря прилітали страшні верескливі вітри. Але то було ніщо порівняно з холодом Півночі. «Ця холоднеча зводить людей з глузду.»

Навіть коли військом пролетів наказ ставати табором, зігрітися виявилося не такою простою справою. Намети були вогкі, важкі, ставилися погано, ще гірше напиналися і раптово падали, якщо згори накопичувалося забагато снігу. Королівське військо повзло серцем найбільшого пралісу в усьому Семицарстві, та ледве могло знайти сухого дерева для багать. На кожному спочинку запалювали чимраз менше вогнів, а ті, що горіли, давали більше диму, ніж тепла. Не маючи змоги зварити гарячого, вояки їли обіди й вечері холодними, коли не сирими.

Навіть ніч-ватра меншала і слабшала, наганяючи розпач на королевиних людей.

– Господи Світла, вбережи нас від зла! – молилися вони, очолювані могутнім голосом пана Годрі Велетнева Смерть. – Покажи нам Твоє ясне сонце, вгамуй вітри і розтопи сніги. Дай нам досягти Твоїх ворогів і знищити їх з лиця землі. Ніч темна і повна жахіть, але Твоя є сила, і слава, і світло. Наповни нас вогнем Твоїм, о Ра-Гльоре!

Згодом, коли пан Корліс Шеляг знічев’я запитав, чи не траплялося колись цілому війську замерзнути на смерть у снігову хуртовину, вовки у відповідь зареготали.

– Та це ще не зима! – оголосив Великий Цеберник Вуль. – На верховинах є прислів’я: осінь ласкаво цілує, зима нещадно ґвалтує. Оце зараз – це поцілунок осені.

«Крийте боги спізнати справжню зиму» – подумала Аша. Як королівська здобич, вона поки що уникла найгіршого. Інші голодували, а її годували. Інші тремтіли, а вона сиділа зігріта. Інші пробиралися снігами верхи на втомлених конях, а вона їхала у гнізді з хутра на гарбі, де від снігу її затуляв дах цупкого полотна. Та й ланцюги майже не заважали.

Найгірше випадало коням і воякам з простолюду. Два зброєносці зі штормового краю зарізали щитника у сварці, кому сидіти ближче до вогню. Наступного вечора кілька лучників у відчайдушних пошуках тепла примудрилися підпалити власний намет – зате хоч трохи зігріли сусідів. Лицарські коні почали здихати від холоду та втоми.

– Що таке лицар без коня? – жартували вояки. – Сніговик з мечем!

Кожного здохлого коня негайно патрали і білували на м’ясо. Але запаси харчів однак швидко танули.

Горострук, Кут, Лисорук, інші південські пани закликали короля отаборитися, доки не минеться хуртовина. Та Станіс нічого не хотів чути. Так само не послухав він і королевиних людей, коли ті прийшли з закликом принести жертву їхньому голодному червоному богові.

Про це Аші переповів Юстин Масей – не такий ревний вірянин, як решта.

– Жертва доведе, що наша віра палає чистим вогнем, пане королю! – переконував Клейтон Саж.

Годрі Велетнева Смерть додав:

– Цю хурделицю наслали на нас старі боги півночі. Спинити її може лише Ра-Гльор. Треба віддати йому невірну душу.

– В мене половина війська невірних душ, – відповів Станіс. – Палити людей забороняю. Моліться ретельніше.

«Сьогодні заборонив, і завтра нехай заборонить… та якщо сніг не припиниться, чи довго втримається рішучість короля?» Аша ніколи не поділяла палкої віри свого дядька Аерона у Потоплого Бога, але тієї ночі молилася Тому-Хто-Панує-Під-Хвилями так ревно, що позаздрив би й Мокрочуб. Але борвій не вщухав. Проте і похід тривав; спершу військо ще так-сяк кульгало, а далі вже ледве повзло. Якщо долали сім-вісім верст на день, то ще раділи. Потім п’ять. Потім три.

На дев’ятий день заметілі від усіх таборів з’явилася старшина; очільники увійшли вогкими та стомленими до королівського намету, впали на одне коліно і доповіли втрати за день.

– Один загинув, троє зникло.

– Шестеро коней втрачено, серед них мого власного.

– Двоє мерців, один з них – лицар. Четверо коней впало. Одного підняли, решта здохла. Троє бойових, одна дорожня кобила.

«Холодний рахунок» – так вояки називали ці звіти. Обозові велося найгірше: мертві коні, втрачені люди, перевернуті та зламані вози.

– Коні застрягають у снігу, – казав Юстин Масей королю. – А люди шкандибають геть або сідають помирати.

– Нехай! – визвірився Станіс. – А ми рухатимемося далі!

Північани тим часом лиха не знали на своїх дрібних кониках і «ведмежих лапах». Чорний Донел Кремінець та його зведений брат Артос втратили лише одну людину. Лидоли, Вулі та Нореї не втратили жодної. Один з мулів Моргана Лидола десь заблукав, та сам Лиділ чомусь думав, що його вкрали Кремінці.

«П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука навпростець. П’ятнадцять днів.» П’ятнадцятий день походу настав і минув, а вони ледве подолали половину відстані. Позаду стелився слід з поламаних возів та заморожених трупів, похованих під свіжим летючим снігом. Сонця, місяця й зірок не було так довго, що Аша почала думати, чи не наснилися вони їй.

На двадцятий день просування вона нарешті заслужила звільнення від кайданів на ногах. Наприкінці світлого дня один з коней, що тягнув її гарбу, здох просто у запряжці. Заміни йому не знайшли, бо тяглові коні потрібні були для возів з харчами та хуражем. Пан Юстин Масей, під’їхавши, наказав оббілувати коня на м’ясо і розбити гарбу на дрова. Потім він зняв кайдани з Ашиних гомілок і розтер їй ноги, щоб не німіли.

– Коня вам, панно, дати не можу, бо зайвого не маю, – сказав він, – а якщо спробуємо їхати удвох, то й моєму край. Доведеться вам іти пішки.

Ашина гомілка озивалася болем під її вагою на кожному кроці. «Та нічого, від холоду скоро затерпне, – сказала вона собі. – За годину й не знатиму, чи є в мене ноги.» І помилилася лише частково: ноги затерпли навіть швидше. Коли військо спинила темрява, вона вже запиналася і подумки благала повернути її до вигод в’язниці на колесах. «Залізо зробило мене слабкою.» Змучена за день, Аша заснула на столі просто за вечерею.

На двадцять шостий день п’ятнадцятиденного походу з’їли останню городину. На тридцять другий день – рештки зерна і хуражу. Аші стало цікаво, чи довго людина виживе, якщо живитиметься лише сирою, напівзамерзлою конятиною.

– Віть божиться, ми вже за три дні до Зимосічі, – розповів пан Річард Горп королю після холодного рахунку того вечора.

– Якщо лишити позаду всіх найслабших, – додав Корліс Шеляг.

– Найслабших вже не врятувати, – наполягав Горп. – А хто ще має сили, хай дістанеться Зимосічі або теж здохне.

– Господь Світла віддасть нам замок, – мовив пан Годрі Парин. – Якби з нами була пані Мелісандра…

Нарешті, після жахливого дня, коли військо просунулося ледь на дві версти, втративши десяток коней і чотирьох людей, князь Горострук визвірився на північан.

– Цей похід – божевілля! Скільки людей помирає щодня, і за кого? За якесь дівчисько?!

– За Недову дівчинку, – відповів Морган Лиділ.

Він був другим з-поміж синів свого батька, тому інші вовки кликали його «Лиділ-Дриділ», хоча майже ніколи – у обличчя. Саме Морган трохи не вбив Ашу в битві при Жбирі-в-Пущі. Згодом, вже в поході, він прийшов до неї прохати вибачення – за те, що назвав «курвою»… але не за те, що хотів розчерепити сокирою голову.

– За Недову дівчинку, – луною повторив Великий Цеберник Вуль. – І ми вже мали б її разом із замком, якби ви, розмальовані південські блазні, не обісцяли свої шовкові підштанки, побачивши трохи снігу!

– Трохи снігу? – люто скривив свого примхливого дівчачого рота Горострук. – Це з-за твоєї кривої поради, Вулю, ми попхалися у цей похід! Я вже підозрюю, чи не Болтонів ти посіпака. Так чи ні? Хіба не він надіслав тебе лити отруту у вухо нашому королю?

Великий Цеберник зареготав йому просто в обличчя.

– Отакої! Чуєш, стручку гороховий, якби ти був воїном, я б тебе за це тут-таки й поклав. Але меч мій надто коштовної криці, щоб його бруднити кров’ю боягуза. – Він ковтнув пива і витер рота долонею. – Ну помирають люди, то й що? До Зимосічі ще кілька помре. Це війна. На війні гинуть люди. Так було і буде. Завжди.

Пан Корліс Шеляг недовірливо вирячився на ватажка верховинного роду.

– То ти що, Вулю, сам смерті шукаєш?

Північанина його запитання, здавалося, звеселило.

– Я хочу жити вічно у краю, де літо триває тисячу років. Я хочу замок у хмарах, звідки дивитимуся на весь світ. Я хочу знову мати двадцять і шість років. Бо у двадцять і шість років я міг битися цілий день і гойдати жінку цілу ніч. Чого людина хоче – байдуже. Бо зима вже насунулася, хлопче. А зима – то смерть. Хай краще мої хлопці загинуть у битві за Недову дівчинку, ніж помруть голодні й нужденні у снігу, витираючи замерзлі сльози з очей. Про тих, хто так помирає, ніхто не складає пісень. А що до мене, то я вже старий. Це буде моя остання зима. Скупатися б перед смертю в болтонівській крові. Відчути, як вона бризкає мені на обличчя, коли сокира розвалює болтонівський череп. Отоді я злижу її з губ і помру з солодким смаком на язику.

– Авжеж! – загарчав Морган Лиділ. – Кров і битва!

І раптом заволали усі верховинці, застукотіли кухлями та рогами для пива по столі, наповнюючи брязкотом королівське шатро.

Аша Грейджой вже й сама б вітала битву. «Одну, останню, аби лише покласти край оцьому жахіттю. Залізо проти заліза, рожевий сніг, потрощені щити та відрубані руки… і нехай усе нарешті скінчиться.»

Наступного дня королівські пластуни натрапили на покинутий хутір між двома озерами – вбогий та крихітний, з кількох хат навколо «довгого дому» та вартової вежі. Річард Горп наказав зупинитися, хоча військо того дня не просунулося і на версту, а до темряви ще лишалося кілька годин. Перш ніж обоз та позадній загін нарешті придибали до місця, вже зійшов місяць. Разом з останніми прибула і Аша.

– У тому озері є риба, – сказав Горп королю. – Наробимо у кризі дірок. Північани уміють, вони покажуть.

Навіть у важкому кожусі та панцирному обладунку Станіс здавався кощавим мерцем з могили. Рештки плоті, які ще лишалися на його високій худорлявій поставі, геть розтанули протягом походу. Під шкірою голови виднілися обриси черепа; щелепи були стиснені так люто, що Аша злякалася, чи не зламаються зуби.

– Риба? Гаразд, – відповів він, наче вигризаючи з себе кожне слово. – Але на світанку рушаємо.

На світанку табір прокинувся у снігу та тиші. Небо стало з чорного білим, але наче й не посвітлішало. Аша Грейджой прокинулася під купою спального хутра скоцюблена і замерзла, слухаючи хропіння Ведмедиці. Вона ще не знала жінки, яка б хропіла гучніше, але за час походу вже звикла і тепер навіть дещо втішалася – тиша лякала її більше. Жодна сурма не наказувала воякам сідати в сідла, ставати у стрій, готуватися виступати. Жоден ріг не скликав північан. «Щось тут не те. Щось сталося.»

Аша виповзла з-під спального хутра і вибралася з намету, відкинувши стіну снігу, що загородила їх уночі. Кайдани брязнули, коли вона зіп’ялася на ноги і зробила ковток крижаного вранішнього повітря. Сніг падав ще рясніше, ніж коли вона ховалася до намету. Озера зникли, ліс теж. Обриси інших наметів та навісів ще вгадувалися; на вартовій вежі, якої вже не було видно, жевріло жовтогаряче сяйво. Решту проковтнув сніг.

Десь там, попереду, за мурами Зимосічі на них чекав Руз Болтон. А військо Станіса Баратеона сиділо нерухоме, загрузле у снігах, оточене крижаними заметами… і змучене голодом.

Даянерис

Свічка майже вигоріла; лишився оцупок ледве у піввершка, що витикався з калюжі теплого воску і кидав тьмяне світло на постіль цариці та королеви. Полум’я починало вже тремтіти.

«Скоро згасне, – усвідомила Дані, – а там і ніч добіжить кінця.»

Світанок завжди наставав занадто швидко. Вона не спала, не могла заснути – та й не бажала. Не сміла навіть заплющити очі, лякаючись, що як заплющить, то знову розплющить аж на ранок. Якби вона мала силу і владу, то наказала б ночі тривати вічно. Але могла лише не давати собі заснути, щоб скуштувати кожну солодку мить перед тим, як настане день і оберне ті миті на бліді спогади.

Дааріо Нахаріс поруч неї спав, наче щойно народжене дитя. Він мав хист до спання і любив ним вихвалятися. Умів спати навіть у сідлі – якщо не брехав, – щоб до початку битви прибути добре відпочилим. Що коїлося навколо – буря, дощ чи ясне сонце, – його не обходило.

– Коли воїн не вміє спати, то скоро не матиме сили для бою, – казав він.

І жахіття його теж не мучили. Коли Дані розповіла йому, як до Сервина Дзеркального Щита уві сні приходили привиди всіх убитих ним лицарів, Дааріо зареготав.

– Якщо ті, кого я вбив, припхаються мені набридати, я вб’ю їх знову, та й по тому!

«Він має совість сердюка, – подумала вона. – Тобто ані краплі.»

Дааріо лежав на животі, заплутавши легкі лляні покрови навколо довгих ніг і сховавши обличчя у подушках. Дані пробігла йому пальцями по спині, уздовж хребта. Шкіра була гладенька на дотик, майже без волосини. «Шовк та оксамит.» Вона любила відчувати його пальцями: перебирати волосся, розминати литки, виганяючи судоми після довгого дня у сідлі, накривати долонею прутня і відчувати, як він твердішає під дотиком.

Якби вона була пересічною жінкою, то радо б лишилася біля Дааріо решту свого життя: пестила б йому рубці й спонукала розповідати знов і знов, де він здобув кожного з них. «Я б і корону покинула, якби він мене попрохав» – подумалося Дані… та він не прохав і не попрохає. Дааріо шепотів слова кохання, коли вони удвох зливалися в одне, але вона знала, що кохає він драконову королеву. «Якби я відмовилася від корони, він би відмовився від мене.» На додачу володарі, що втрачали корони, часто втрачали з ними і голови. Дані не бачила причини, чому так не могло статися з володаркою.

Свічка блимнула востаннє і захлинулася власним воском. Пітьма проковтнула перину і двох її мешканців, заповнила кожен куток опочивальні. Дані охопила руками свого полковника і пригорнулася до його спини, жадібно ковтаючи його пахощі, всотуючи тепло його плоті, відчуття його шкіри на своїй. «Запам’ятовуй, – сказала вона собі. – Запам’ятовуй, який він був.» І поцілувала в плече.

Дааріо перекотився до неї з розплющеними очима.

– Даянерис! – Він посміхнувся лінивою, недбалою посмішкою. Таким був ще один його хист – прокидатися миттєво, наче кіт. – То вже ранок?

– Ще ні. Маємо трохи часу.

– Брешеш. Я ж бачу твої очі. А хіба бачив би, якби стояла ніч? – Дааріо відкинув ногами ковдри і сів. – Досвітня паморока. Скоро вже світатиме.

– Не хочу, щоб ця ніч кінчалася.

– Не хочеш? І чому ж, моя царице?

– Сам знаєш.

– Весілля? – зареготав він. – То виходь за мене!

– Ти знаєш, що я не можу.

– Ти правиш цим містом. Ти можеш робити, що тобі заманеться. – Він ковзнув долонею їй по нозі. – Скільки нам лишилося ночей?

«Дві. Лише дві.»

– Ти знаєш незгірш мене. Ця і наступна. А потім між нами все має скінчитися.

– То стань моєю дружиною, і всі майбутні ночі будуть наші.

«Якби я могла, то так би й було.» Хал Дрого був її сонце-та-зорі, але помер так давно, що Даянерис вже й не пам’ятала, як це: кохати і бути коханою. Дааріо допоміг їй згадати. «Я була мертва – він повернув мене до життя. Я спала – він розбудив мене. Мій хоробрий полковник.» Та все ж останнім часом він став занадто зухвалий. Повернувшись з останньої вилазки, він кинув їй до ніг здобуту ним голову юнкайського вельможі та заходився цілувати просто у палаті на очах всього світу, доки Барістан Селмі не відтягнув його геть. Пан дідуган так розлютився, що Дані злякалася, чи не проллється кров.

– Ми не можемо одружитися, коханий. Ти знаєш, чому.

Він підвівся з ліжка.

– Ну то поберися з Гіздахром. А я подарую йому на весілля гарненьку пару рогів. Гіскарці-бо полюбляють хизуватися рогами. Виплітають їх з волосся, мажуть воском, вичісують гребінцями… а цей матиме власні!

Дааріо знайшов штани і натягнув їх. Спіднім він себе ніколи не турбував.

– Коли я з ним поберуся, жадати мене стане державною зрадою.

Дані накинула на груди простирадло.

– Ну то стану зрадником!

Він нап’яв через голову блакитну шовкову сорочку і випростав галузки своєї бороди пальцями. Заради неї він знову перефарбував бороду, повернувшись від лілової барви до блакитної – як було при їхній першій зустрічі.

– На мені твій запах, – мовив він, нюхаючи пальці та шкірячи зуби.

Дані любила дивитися, як блимає золотий зуб у його посмішці. Пестити м’якенькі волосинки на його грудях. Відчувати силу його рук, слухати його сміх, зустрічати погляд його очей і чути своє ім’я, коли він вимовляв його, встромляючись у неї.

– Ти такий вродливий! – стрілила вона, дивлячись, як він вдягає дорожні чоботи і зав’язує шворки на них. Інколи він дозволяв їй робити це, але не сьогодні. «З цим теж покінчено.»

– Не досить, щоб одружитися.

Дааріо зняв паса з кілочка на стіні.

– Куди ти підеш?

– У твоє місто, – відповів він. – Випити барильце чи два, а тоді влаштувати бійку. Щось я давно людей не вбивав. Чи не пошукати твого нареченого?

Дані кинула в нього подушкою.

– Не смій мені чіпати Гіздахра!

– Воля цариці – закон. Ти прийматимеш сьогодні двір?

– Ні. Назавтра я стану дружиною царя, а Гіздахр – царем. От хай він і приймає двір. Це ж його народ, його люди.

– Хтось його, а хтось – твій. Ті, кого ти звільнила.

– Ти мені дорікаєш?!

– Оті, кого ти звеш дітьми. Вони люблять свою матінку.

– Дорікаєш. Ти-таки мені дорікаєш.

– Хіба трохи, серденько. То ти підеш приймати двір?

– Після весілля – можливо. Коли настане мир.

– Оце твоє «після» може й не настати. А двір приймати треба. Мої нові люди не вірять, що ти справжня. Оті, що перебігли від «Вітрогонів». Вони народилися і виросли на Вестеросі, майже всі. Наслухалися казок про Таргарієнів. І хочуть бачити одну з них на власні очі. А Жабик тобі подарунок привіз.

– Жабик? – захихотіла Дані. – Хто це такий?

Дааріо здвигнув плечима.

– Якийсь дорнійський хлопчина. Зброєносець при здоровезному лицарі на прізвисько Зеленокишка. Я йому сказав, щоб віддав подарунок мені, а я передам, та він і чути не схотів.

– Яке розумне жабеня. Отак зразу й віддасть його тобі. – Дані кинула другу подушку. – Хіба б я його побачила, той подарунок?

Дааріо попестив визолоченого вуса.

– Невже б я вкрав щось у моєї милої цариці? Якби існував гідний тебе подарунок, я б його сам поклав до твоїх м’якеньких рученят.

– На знак свого кохання?

– Ну, може не той… але йому я сказав, що він матиме змогу віддати подарунок власноруч. Ти ж не зробиш Дааріо Нахаріса брехуном?

Дані не мала сили опиратися.

– Гаразд, як забажаєш. Приводь своє жабеня завтра до двору. І решту теж. Вестеросців.

Добре буде нарешті почути посполиту мову від когось, окрім пана Барістана.

– Слухаю волю моєї цариці.

Дааріо низько вклонився, вишкіривши зуби, і пішов геть, змахуючи полами киреї.

Дані сиділа серед зіжмаканих простирадл, огорнувши коліна руками, така сумна і покинута, що й не почула, як стиха ввійшла Місандея з хлібом, молоком та смоквами.

– Ваша милість нездорові? Ся-одна чула ваш крик у пітьмі ночі.

Дані узяла смокву – пухку, чорну, з крапельками роси. «А чи кричатиму я колись з Гіздахром?»

– Ти чула виття вітру.

Дані вкусила плід, але, покинута Дааріо, не відчула ані смаку, ані соковитості. Вона зітхнула, підвелася з постелі й покликала Іррі, щоб принесла халат, а тоді рушила на терасу.

Вороги чатували навколо. Коло берега ніколи не стояло менше десятку кораблів; іноді траплялася і сотня, з яких на суходол сходили вояцькі загони. Юнкайці везли морем навіть дерево – позаду своїх ровів вони будували метавки, скорпіони, високі журавлі. Тихими ночами у теплому сухому повітрі добре чувся стукіт молотків. «Але гуляй-городів немає. І стіноламів теж.» Меєрин не братимуть приступом. Замкнувши облогу, вони чекатимуть і кидатимуть каміння, доки голод та пошесть не поставить її народ на коліна.

«Гіздахр принесе мені мир. Мусить принести.»

Того вечора кухарі спекли їй козеня з фініками та морквою, але Дані змогла з’їсти хіба що шматочок. Її виснажувала думка, що знову доведеться боротися і сперечатися з Меєрином. Сон довго не приходив – навіть коли повернувся Дааріо, такий п’яний, що ледве стояв на ногах. Дані перекидалася і крутилася під простирадлами; їй наснилося, що її цілує Гіздахр… але вуста його були синьо-чорні, мов синці, а мужність, якою він встромився у неї – холодна, мов лід. Вона рвучко сіла на ліжку з розкошланим волоссям та сплутаною постіллю навколо. Її полковник спав поруч, і все ж вона була сама. Дані закортіло струснути його, розбудити, примусити себе обійняти, вграти і допомогти про все забути. Але вона знала, що він посміхнеться, позіхне і скаже:

– То був лише поганий сон, моя царице. Заплющуй очі та спи.

Тому Дані не стала його будити, а накинулася халатом з каптуром, вислизнула на терасу, дійшла до загорожі й стала там, роздивляючись місто, як робила вже сто разів раніше. «Воно ніколи не стане моїм. Ніколи не буде мені домівкою.»

Блідо-рожеве вранішне світло застало її на терасі – Дані заснула на траві під покровом дрібних крапельок роси.

– Я обіцяла Дааріо, що сьогодні прийматиму двір, – сказала Даянерис своїм служницям, коли її збудили. – Допоможіть знайти вінця. І вдягти щось легке та прохолодне.

За годину вона зійшла до престольної палати.

– На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! – проголосила Місандея.

Резнак мо’Резнак вклонився і засяяв приязню.

– Ваша превисокість вражає нас кожного нового дня. Чи не чекання весілля дарує вам таку осяйну вроду? О моя препишна царице!…

Дані зітхнула.

– Кличте першого прохача.

Двір не збирався вже так давно, що накопичена купа справ грозилася потопити собою нещасну володарку. У палаті тіснився щільний натовп людей, тут і там спалахували сварки про першість. Та все ж першою за правом виявилася Галацца Галаре, яка виступила наперед з гордовито здійнятою головою, хоч і ховаючи обличчя за мерехтливим зеленим серпанком.

– Чи не краще нам з вашою преосяйністю переговорити наодинці?

– Якби ж я мала час, – м’яко та ввічливо заперечила Дані. – Але завтра в мене весілля.

Остання її зустріч з Зеленою Грацією лишила по собі не найкращі спогади.

– То чого ви бажаєте від мене?

– Я хотіла остерегти вас щодо одного сердюцького полковника.

«Вона сміє казати таке просто посеред двору?! – спалахнула Дані прихованим гнівом. – О так, мужності їй не бракує, та якщо вона гадає, що я вдруге слухатиму її докори… то гірше помилитися не могла.»

– Зрада Бурого Бена Бросквина вразила і обурила нас усіх, – відповіла Дані, – але ваші остороги спізнилися. Тепер вам напевне час до храму – молитися в тиші та спокої.

Зелена Грація вклонилася.

– Я молитимуся і за вас.

«Новий ляпас просто у обличчя» – подумала Дані, починаючи буряковіти.

Решта справ була проста й нудна, добре їй знайома. Цариця сиділа на подушках, слухала і вимахувала ногою з нетерплячки. Опівдні Джихікі принесла таріль смокв та нарізаної шинки. Тим часом прохачам не було видно кінця. І на кожних двох, що залишали палату з посмішками на вустах, один ішов з червоними очима і щось гнівно бурмотів.

Вже надвечір з’явився Дааріо Нахаріс зі своїми новими «Буревісниками» – вестеросцями, що перебігли до нього з «Вітрогонів». Дані мимоволі задивилася на них, пускаючи повз вуха нескінченне бурмотіння нового прохача. «Це мої піддані. Я їхня законна королева.» Загін був вельми строкатий, але чого ще чекати від сердюків? Наймолодший був хіба що на рік старший за Дані; найстарший бачив не менше як шістдесят власних іменин. Дехто мав на собі ознаки заможності: персні та золоті гривні, шовкові сорочки, набиті срібними нютами паси з мечами. «Здобич.» Одяг майже на всіх був простого крою, латаний та поношений.

Коли Дааріо вивів їх наперед, Дані одразу помітила, що одна з прибульців – жінка, висока, білява, вбрана у кольчужну броню. «Мальованою Меріс» назвав її полковник. Видовисько з неї справді було мальовниче, хоч і не для кожного ока. Шести стоп на зріст, без вух, з вирваними ніздрями, глибокими рубцями на обох щоках і найхолоднішими очима, які бачила цариця за все життя. Щодо решти…

Гуго Голобрід був худорлявий та похмурий, довгоногий і довгопикий, вбраний у дорогий, але вицвілий та зношений одяг. Тенетник був міцний м’язистий коротун; на голові, грудях та плечах він мав наколотих павуків. Червонопикий Орсон Камінець назвався лицарем, а за ним і стрункий, довготелесий Люципер Цибань. Гіл Гайовий витріщався нахабними очима, навіть коли ставав на коліно. Дик Солома мав блакитні, наче польові квітки, очі, біляво-воскове волосся і бентежну посмішку. Джак Рудько ховав обличчя у кущавій яскраво-рудій бороді, а що він казав, ніхто не розумів.

– Він собі у першій своїй битві пів-язика відкусив, – пояснив Голобрід.

Дорнійці виглядали інакше і здавалися зовсім іншими.

– З ласки вашої милості, – мовив Дааріо, – оце в нас Зеленокишка, Герольд і Жабик.

Зеленокишка був дебелий здоровань, лисий, наче камінь-лобак; товстелезними дужими ручиськами він міг би позмагатися і з Могутнім Бельвасом. Герольд був стрункий та високий юнак з вигорілими на сонці смугами у волоссі та сміхотливими блакитно-зеленими очима. «Ставлю власні гроші, ця посмішка скорила чимало дівочих сердець.» На собі він мав кирею м’якої брунатної вовни, підшиту піщаним шовком – недешеве, шляхетське вбрання.

Жабик, зброєносець, був із трьох наймолодшим і найменш показним – похмуро-поважний, міцний, невисокий парубок, кароокий і брунатний волоссям. Обличчя він мав кутасте, з високим чолом, важкою щелепою і широким носом. Стерня на щоках та підборідді робила його схожим на хлопчика, що намагається виростити собі першу бороду. Дані геть не розуміла, за віщо його могли прозвати Жабиком. «Чи не вміє він, часом, стрибати далі за інших?»

– Підведіться, – мовила вона. – Дааріо каже: ви прибули з Дорну. На дорнійців при моєму дворі завжди чекає щира приязнь. Сонцеспис лишився вірним моєму батькові, коли Узурпатор забрав у нього престол. Напевне, ви перестріли чимало небезпек, перш ніж дісталися мого міста.

– Навіть забагато, – відповів Герольд, вродливий юнак з вигорілим волоссям. – Коли ми залишали Дорн, ваша милосте, нас було шестеро.

– Сумую за вашими втратами. – Цариця обернула очі на його дебелого супутника. – Зеленокишка? Незвичайне ім’я.

– Жартівливе прізвисько, ваша милосте. Ще з кораблів. Скільки ми пливли від Волантису, стільки мене нудило і вивертало за облавок. І згори, і знизу… ой, гріх казати.

Дані захихотіла.

– Здається, я розумію, про що ви, добрий лицарю. Адже так? Дааріо сказав мені, що ви є лицарями.

– З ласки вашої милості, перед вами стоять троє лицарів. Ми всі висвячені та помазані.

Дані зиркнула на Дааріо і помітила на його обличчі спалах гніву. «Він не знав!»

– Лицарі стануть мені у пригоді, – мовила вона.

Але тепер запашів підозрами пан Барістан.

– Легко вихвалятися лицарськими званнями за стільки верст від Вестеросу. Чи готові ви захистити свої вихваляння мечем та списом?

– Якщо мусимо, то готові, – відповів Герольд, – хоча не скажу, що комусь із нас по силі рівнятися з Барістаном Зухвалим. Благаю пробачення вашої милості, та всі ми з’явилися перед вами під чужими іменами.

– Я знала одну людину, яка вже так вчинила, – мовила Дані. – Її звали Арстан Білоборід. Гаразд, скажіть ваші справжні імена.

– Радо і охоче, але… чи можна прохати королеву про ласку зробити це у місці, де менше вух та очей?

«Ігри всередині ігор.»

– Як забажаєте. Скахазе! Прийом двору скінчено.

Голомозий заревів накази, його Мідні Звірі зробили решту, випхавши інших вестеросців та прохачів сього дня з престольної палати. Радники цариці лишилися всередині.

– Тепер, – мовила Дані, – слухаю ваші імена.

Молодий і вродливий Герольд вклонився першим.

– Лицар Геріс Пийвода, ваша милосте. Мій меч до ваших послуг.

Зеленокишка склав дужі руки на грудях.