Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 82 страниц)

На подив Залізного Емета, Джон наказав зробити те саме з двома трупами.

– Але ж, пане воєводо, вони нас лише сповільнять, – мовив Емет. – Треба порубати їх на шматки, та й спалити.

– Ні, – заперечив Джон. – Беріть. Маю для них ужиток.

Місяць не вів їх додому; подекуди визирали тільки окремі латки зоряного неба. Світ був чорно-білий і принишклий, перехід – довгий, повільний, нескінченний. На штани та чоботи налипав сніг, вітер ворушив дерева, смикав і шарпав кобеняки. Джон побачив над собою червоного блукача, що спостерігав крізь голе гілля великих дерев, як вони прокладають шлях унизу. «Злодієм» кликали його люди вільного народу. Найкращий час уводити жінок наставав тоді, коли Злодій був у Місячній Діві – так завжди казала Ігритта. Проте ніколи не згадувала, коли ж буває найкращий час уводити велетня. «Або два трупи.»

Стіну вони побачили майже перед світанком. Ріг вартового привітав їхнє наближення згори, наче глибокий горловий гук велетенського хижого птаха – «розвідники повертаються». Великий Лиділ відчепив од сідла власний ріг і дмухнув у відповідь. Коло брами довелося трохи зачекати, доки з’явився Скорботний Ед, відсунув засуви і прочинив залізні грати. Побачивши нужденну купку дичаків, шафар закопилив губи і окинув велетня довгим уважним поглядом.

– Щоб оцього пропхати крізь браму, пане воєводо, доведеться, мабуть, салом мазати. Послати когось до комори?

– Та пролізе і сухим.

І велетень таки проліз… рачки, майже повзком. «Величенький парубок. Стоп чотирнадцять, як не більше. Ще дебеліший, ніж Маг Могутній.» Маг загинув просто отут, під цією самою кригою, зчепившись у запеклому двобої з Доналом Нойє. «Вірний друг, хоробрий воїн. Варта втратила забагато таких.»

Джон відкликав Шкіряна вбік.

– Наглянь за ним. Ти розмовляєш його мовою. Подбай, щоб його погодували, знайди тепле місце коло вогню. Залишся з ним і оберігай. Ніхто не має його чіпати і дратувати.

– Авжеж, – відповів Шкірян і, повагавшись, додав: – Пане воєводо.

Живих дичаків Джон наказав полікувати від ран та укусів морозу – головне гарячею їжею та теплим одягом. Все ж рогоніг, найпевніше, мав втратити обидві ступні. Трупи Джон наказав замкнути у крижаних келіях.

Вішаючи кобеняка на кілочок обіч дверей світлиці, Джон помітив, що тут побував Клідас – на столі лежав лист. «Зі Східної або з Тіньової» – подумав він з першого погляду. Але віск був золотий, не чорний. Печатка зображувала голову оленя у палаючому серці. «Від Станіса!» Джон розламав твердий віск, розправив сувій пергамену і почав читати. «Рука маестра, слова короля.»

Станіс захопив Жбир-у-Пущі. Верховинні роди стали за нього. Кремінці, Нореї, Вулі, Лидоли. Усі.

«Ми отримали також поміч, на яку не сподівалися, але гаряче привітали – від доньки Ведмежого острова. Алісана Мормонт, чиї люди звуть її Ведмедицею, сховала бійців у рибальських човнах і зненацька запопала залізняків на березі. Грейджоєві лодії захоплені чи спалені, жеглярі вирізані або забрані в полон. Капітанів, лицарів, знаних воїнів та осіб високих родів ми віддамо за викуп або знайдемо їм інший ужиток. Решту я повішу.»

Нічна Варта присягалася не ставати на жодну сторону в чварах та розбратах королівств. І все ж Джон Сніговій не міг не відчути втіху. А тоді взявся читати далі.

«Почувши про нашу перемогу, до нас поспішають нові північани. Рибалки, затяжці, гірські вівчарі, хуторяни з глибин вовчої пущі, селяни, що повтікали з Каменястого берега від залізняків, уцілілі в битві при брамі Зимосічі, присяжні слуги Роголісів, Кервинів і Толгартів. Нині наша потуга складає п’ять тисяч, і число щодня зростає. Нас дісталася звістка, що Руз Болтон рухається з усім військом на Зимосіч, де хоче одружити свого байстрюка з вашою зведеною сестрою. Не можна дозволити йому відновити замок у колишньому могутті. Ми рушаємо туди. За нас стануть Арнольф Карстарк і Морз Умбер. Я врятую вашу сестру, якщо зможу, і знайду для неї кращого нареченого, ніж Рамзай Сніговій. А ви з братством тримайте Стіну, доки я не повернуся.»

Підписано було іншою рукою:

«Складено в Світлі Господньому, скріплено підписом і печаткою Станіса з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів і першолюдей, усього Семицарства повелителя і на державі господаря.»

Тієї миті, коли Джон відклав листа, пергамен знову згорнувся, наче прагнучи сховати свої таємниці. Джон не знав, що йому думати і відчувати щодо прочитаного. У Зимосічі й раніше кипіли битви, та жодного разу – без Старка на одному чи іншому боці.

– Але нині замок – порожня шкаралупа, – мовив він уголос. – Не Зимосіч, а привид Зимосічі.

Навіть думати про таке було боляче, не те що казати. І все-таки…

Джон спитав себе, скільки людей зможе привести в битву старий Ґавин Харч. Скільки мечів зуміє видобути Арнольф Карстарк, і звідкіля. Половина Умберів стоятиме на іншому кінці поля з Хвойдорізом, під прапором оббілованої людини Жахокрому. Більша частина потуги обох домів пішла на південь з Роббом і не повернулася. Навіть лежачи руїною, Зимосіч надавала чималу перевагу тому, хто її утримував. Роберт Баратеон миттю все зрозумів би і кинувся навперейми, щоб захопити замок першим. А військо своє змусив би рухатися бігцем і в нічній пітьмі, чим уславився ще замолоду. Але чи має його молодший брат стільки ж завзяття?

«Оце вже навряд.» Станіс був рішучий, але обачливий і поміркований очільник. До того ж військо його являло собою недоспіле вариво з верховинних родів, південського лицарства, людей короля і королеви, трохи присмачене дрібкою північного панства. «Все ж він мусить або рушати на Зимосіч швидко, або зовсім облишити свій задум» – подумав Джон. Не йому лізти до короля з порадами, але…

Він знову роздивився листа. «Я врятую вашу сестру, якщо зможу.» Неабиякий вияв приязні від Станіса, хоч і зіпсований закінченням – брутальним «якщо зможу» та байдужим «знайду для неї кращого нареченого, ніж Рамзай Сніговій». Але раптом Ар’ї там немає, і рятувати нема кого? Раптом вогні пані Мелісандри сказали правду? Невже сестра справді зуміла втекти від таких полонителів? «Як їй вдалося? Ар’я завжди була метка та спритна… але зрештою вона всього лише маленька дівчинка, а Руз Болтон не з тих, хто погано пильнує здобич подібної ваги.»

А чи Болтон справді тримає в себе його сестру? Чи не може весілля бути якоюсь хитрою витівкою, щоб заманити Станіса до пастки? Скільки Джон знав, князь на Жахокромі ніколи не давав Едардові Старку приводу гніватися на себе. Але володар Зимосічі однак не надто довіряв своєму значковому з тихим, ледь чутним голосом і світлими, безбарвними очима.

«Дівчинка в сірому на коні, що помирає. Дівчинка, що тікає від свого шлюбу.» Повіривши непевному віщуванню, він відпустив до Зимосічі Манса Розбишаку і шістьох списниць. «Молодих і на вроду показних» – вимагав Манс. Неопалимий король назвав кілька імен, решту зробив Скорботний Ед – привіз їх з Кротовини. Але нині ця витівка здавалася щирим божевіллям. Чи не краще було загилити Мансові мечем тієї ж миті, коли його обличчя з’явилося з-під мари? Джон відчував певну прихильність до Короля-за-Стіною, хай не позбавлену остороги – хіба не був дичацький ватажок порушником присяги й перебіжчиком? Ще менше він довіряв Мелісандрі. Та все ж поклав надії на їхній задум і тепер мусив чекати, що з того вийде. «Все заради порятунку сестри. Але ж братчики Нічної Варти не мають сестер…»

Коли Джон був хлопчаком у Зимосічі, то завжди захоплювався Юним Драконом, королем-хлопчиком, що завоював Дорн у віці чотирнадцяти років. Незважаючи на байстрюцьке походження – а може, і завдяки йому – Джон Сніговій мріяв повести вояків до слави так само, як король Даерон, мріяв звойовувати і підкорювати. Ось він дорослий чоловік, Стіна тепер належить йому. Але його мучив один сумнів за іншим, і навіть їх йому не вдавалося скорити.

Даянерис

Табір смердів так гидко, що Дані ледь не задихнулася. Пан Барістан скривився і мовив до неї:

– Вашій милості не варто було тут з’являтися. Ці чорні випари згубні для здоров’я.

– Я кров дракона, – нагадала йому Дані. – Де ви бачили дракона з різачкою?

Візерис часто повторював, що Таргарієнів не зачіпають хвороби пересічних людей. І скільки вона могла судити, не помилявся. Сама Дані пам’ятала, як потерпала від холоду та голоду, але жодного разу – від лихоманки чи іншої пошесті.

– І все ж, – правив своєї старий лицар, – я почувався б спокійніше, якби ваша милість повернулися до міста.

Мури Меєрину з кольорової цегли залишилися за версту позаду.

– Кривава різачка – прокляття кожного війська в полі, починаючи від Віку Світанку. Дозвольте нам роздати харчі без присутності вашої милості.

– Завтра роздасте самі. А зараз я тут і хочу все бачити, – відповіла Дані та вдарила срібну п’ятами.

Решта рушила разом. Джохого поїхав попереду, Агго та Рахаро – зразу позаду, тримаючи напоготові довгі дотракійські батоги, щоб відганяти слабих та напівмертвих. Пан Барістан сидів праворуч на зозулястому сірому; ліворуч її захищав Симон Смугаста Спина з «Вільних Братів» та Марселен з «Материних Воїв». За очільниками рухалися шість десятків вояків, що боронили від грабунку вози з харчами. Кінні та озброєні, дотракійці, Мідні Звірі та відпущенці – усіх поєднувало одне спільне почуття. Всі разом ненавиділи покладений на них обов’язок.

Астапорці дибали за ними жалюгідною і страхолюдною юрбою, що довшала і ширшала з кожним кроком. Дехто щось проказував мовами, яких вона не розуміла, а дехто вже й язиком не міг ворушити. Безліч рук простягалося до Дані, безліч колін ставало на землю обабіч її срібної.

– Мати! – закликали до неї голоси говірками Астапору, Лису і Старого Волантису, горловою дотракійською та пливкими, дзюркотливими карфійськими зворотами, ба навіть посполитою мовою Вестеросу. – Мати, благаємо… мати, допоможи моїй сестрі, вона хвора… дай мені хліба для моєї малечі… молю тебе, у мене старий батько… поможи йому… порятуй її… не покинь мене…

«Я вже не маю для вас ані помочі, ані порятунку» – подумала Дані у відчаї. Астапорцям не лишилося куди подітися. Тисячі їх сиділи ззовні товстих мурів Меєрину: чоловіки та жінки, діти, старі, крихітні дівчатка і новонароджені немовлята. Багато було хворих, більшість голодувала, і всі приречені були на смерть. Даянерис не сміла відчинити браму і впустити натовп до міста. Тому намагалася робити бодай щось – надсилала цілителів, Блакитних Грацій, чароспівців, костоправів. Але багато з них теж заслабло, і жоден не зумів навіть сповільнити стрімке поширення різачки, що приїхала блідою кобилою.

Відокремлення здорових від хворих теж не врятувало справи. «Непохитні Щити» зі шкури лізли, відтягаючи чоловіків від їхніх дружин, а дітей від матерів – поки астапорці лементували, хвицялися і закидали їх камінням. Наступного дня хворих знаходили мертвими, а здорових – хворими. В підсумку, віддаленням одних від інших не досягли геть нічого.

Навіть годувати натовп за мурами ставало дедалі важче. Щодня Дані надсилала стільки харчів, скільки могла, та людей прибувало, а запаси танули. Ще й візників, охочих доправляти вози, меншало – надто багато побувалих у таборі підчепило кляту пошесть, а на інших напали дорогою назад. Напередодні перевернули одну гарбу, вбили двох вояків; власне, саме тому цариця і вирішила роздати харчі власною особою. Кожен радник, почувши про це, починав гаряче відраджувати – хоч Резнак, хоч Голомозий, хоч пан Барістан – але Даянерис непохитно стояла на своєму.

– Я не відвернуся від них, – уперто правила вона своєї. – Цариця мусить знати страждання свого народу.

Чого її народові справді не бракувало, то це страждань.

– У таборі вже не лишилося ані коня, ані мула, хоча багато астапорців приїхали верхи, – доповів Марселен. – Вони усіх з’їли, ваша милосте. А ще всіх щурів і помийних собак, яких зуміли впіймати. Дехто вже починає їсти трупи власних родичів.

– Людині не можна їсти плоть людини! – суворо мовив Агго.

– Кожен знає, – погодився Рахаро. – На них упаде прокляття!

– Їм давно байдуже до всіх проклять, – відповів Симон Смугаста Спина.

За ними тяглася вервечка малих дітей з напухлими животиками – надто слабких чи наляканих, навіть щоб жебрати. Кощаві чоловіки з запалими очима сиділи навпочіпки серед піску та каміння, виливаючи назовні своє життя смердючими буро-червоними струменями. Багато з них спорожнялися просто там, де спали, надто кволі, щоб відповзти до рівчаків, які Дані наказала викопати. Дві жінки билися за зчорнілу кістку. Неподалік хлопчик років десяти навстоячки їв щура, тримаючи його одноруч – в іншій руці-бо стискав загострену палицю на випадок, раптом хтось захоче вибороти в нього омріяну здобич. Всюди розкидані були непоховані трупи. Їдучи срібною, Дані побачила чоловіка, простягнутого в болоті під чорною накидкою… аж тут, злякавшись коня, накидка злетіла хмарою з тисяч мух. Висохла на кістяк жінка сиділа на землі, стискаючи в обіймах напівмертвих немовлят. Очі усіх стежили за царицею-королевою. Хто ще зберіг сили, гукав чи шепотів:

– Мати… благаю, мати… благословенна будь, мати…

«Благословенна, – подумала Дані, наповнившись гіркою жовчю. – Ваше місто зійшло на попіл та кістки, ваші родичі помирають навколо. Я не маю для вас ані прихистку, ані ліків, ані надії. Лише сухий хліб, червиве м’ясо, твердий сир, трохи молока. Авжеж, благословляйте мене.»

Що то за мати, яка не дасть молока власній голодній дитині? Що то за мати, яка не має чого дати?

– Багато мертвих, – мовив Агго. – Треба спалити.

– Хто їх спалить? – запитав пан Барістан. – Кривава різачка тут усюди. Щоночі помирає з сотню людей.

– Не є добре торкатися мертві, – мовив Джохого.

– Кожен знає, – додали Агго та Рахаро разом, наче одним голосом.

– Може, й так, – відповіла Дані, – та зробити це треба однаково.

Вона подумала хвильку і знайшлася:

– Неблазні не бояться трупів. Я побалакаю з Сірим Хробаком.

– Ваша милосте, – мовив пан Барістан, – Неблазні – ваше найкраще військо. Не можна, щоб пошесть розповсюдилася серед них. Хай астапорці самі ховають своїх мертвих.

– Для того вони надто кволі, – зауважив Симон Смугаста Спина.

Дані відповіла:

– Треба дати більше їсти, то й зміцніють.

Але Симон затрусив головою.

– Їжу не варто марнувати на мертвих, ваша превисокосте. Ми не маємо досить, щоб годувати навіть живих.

Дані знала, що він каже правду, та похмурі слова від того не легшали.

– Далі не треба! – вирішила цариця. – Годуймо тут!

І здійняла долоню. Вози позаду рвучко зупинилися. Вершники оточили харчі широким колом, не дозволяючи астапорцям кинутися на них юрбою. Та щойно всі стали по місцях, як навколишній натовп почав щільнішати. Нові й нові нужденні поспіхом шкутильгали і тягнули руки до жаданих возів, але вершники відганяли їх, не даючи наближатися.

– Чекайте своєї черги! – гарчали і гукали вони. – Не тисніть! Ану назад! Не наближатися! Є хліб для всіх. Чекайте черги!

Дані теж лишилося сидіти і чекати.

– Добрий лицарю, – звернулася вона до Барістана Селмі, – чи не замало ми для них робимо? Адже маємо чималі запаси.

– Наші чималі запаси – для вояків вашої милості. Хтозна, чи не доведеться ще висидіти довгу облогу. «Буревісники» та «Другі Сини» можуть добряче пошарпати юнкайців, але розбити і відігнати – навряд. Якби ваша милість дозволили мені зібрати військо…

– Якщо битви не уникнути, краще нам сидіти за мурами Меєрину. А юнкайці хай пробують узяти їх приступом. – Цариця роззирнулася навкруги. – Якби роздати харчі усім порівну…

– …то астапорці однак з’їли б свою частку за кілька днів, а нам на облогу лишилося б менше.

Дані зиркнула через табір на мури Меєрину, складені з цегли багатьох кольорів. Повітря повнилося мушвою та галасом.

– Боги надіслали цю пошесть, щоб змирити мою пиху. Стільки мертвих… але я не дозволю їм їсти трупи! – Вона підманила до себе Агго. – Скачи до брами і приведи Сірого Хробака з півсотнею Неблазних.

– Кров вашої крові кориться халісі.

Агго вдарив коня п’ятами і зачвалував геть.

Пан Барістан спостерігав за усім з погано прихованим острахом.

– Не варто вашій милості лишатися тут надовго. З вашої волі та наказу астапорців уже годують. Більше нам для неборак нічого не зробити. Краще повертаймося до міста.

– Їдьте, коли бажаєте, добрий лицарю. Я вас не тримаю. Та й жодного з вас. – Дані злетіла з коня спритним стрибком. – Я не можу їх зцілити, але можу показати, що їхній матері не байдуже.

Джохого зойкнув, аж дух йому перехопило.

– Ні, халісі! – Дзвоник у його косі зателенькав, коли він злізав з коня. – Не наближайтеся! Не дозволяйте їм торкатися! Не треба!

Дані пройшла просто повз нього. За кілька аршинів на землі лежав старий, стогнучи і витріщаючись у сіре черево хмар. Вона стала обіч нього на коліна, зморщила носа на сморід і відкинула брудне сиве волосся, щоб помацати чоло.

– Його плоть палає вогнем. Дайте води обмити! Нехай морської, годиться. Марселене, принесеш? І олії теж треба – для поховального багаття. Хто допоможе мені спалити мертвих?

Коли Агго повернувся з Сірим Хробаком та п’ятьма десятками Неблазних, що підтюпцем наздоганяли його коня, Дані вже встигла присоромити весь свій супровід і приставити їх до брудної праці. Симон Смугаста Спина зі своїми людьми відтягав живих від мертвих і складав трупи купами, а Джохого і Рахаро з рештою дотракійців відводили тих, хто ще міг так-сяк дибати, до моря – помитися і випрати одяг. Агго витріщився на них, наче на збіговисько божевільних, але Сірий Хробак став на коліна коло цариці й мовив:

– Сей-один бажає допомогти.

Ще до полудня запалили більше як десяток великих багать. Стовпи чорного диму здійнялися до безжальної блакиті неба, розпливаючись олійними плямами. Дорожнє вбрання Дані, коли вона зрештою відступила від багать, вщент укрилося плямами сажі.

– Превисокосте, – звернувся Сірий Хробак, – сей-один і його брати благають дозволу скупатися у солоному морі, коли праця скінчиться. Ми маємо очиститися згідно закону нашої великої богині.

Раніше цариця не чула, щоб євнухи мали власну богиню.

– Хто ця богиня? Одна з богів Гісу?

Сірий Хробак збентежився.

– Богиню кличуть багатьма іменами. Володарка Списів, Наречена Битви, Матір Вояцтва… але справжнє ім’я належить тільки сим-одним бідолахам, що спалили свою мужність на її вівтарі. Нам не дозволено говорити про богиню з іншими. Сей-один благає дарувати йому зухвалість.

– Дарую. Так, ви можете скупатися, коли бажаєте. Дяка вам за допомогу.

– Сі-одні живуть службою цариці.

Коли Даянерис повернулася до піраміди, відчуваючи втому в тілі та розпач у душі, то знайшла Місандею за читанням якогось старого сувою, а Іррі та Джихікі – за суперечкою про Рахаро.

– Ти йому надто кістлява, – саме казала Джихікі. – Ти майже хлопчик. Рахаро не злягається з хлопчиками. Це кожен знає.

Іррі у відповідь визвірилася:

– А про тебе кожен знає, що ти майже корова! Рахаро не злягається з коровами!

– Рахаро – кров моєї крові. Його життя належить мені, а не вам, – мовила Дані обом дівчатам.

За час, проведений поза Меєрином, Рахаро виріс мало не на півстопи, а до міста повернувся з грубими від м’язів руками та ногами і чотирма дзвіночками у косі. Тепер він вивищувався зростом і над Агго, і над Джохого – чого не змогли не помітити обидві Даніни служниці.

– А тепер замовкніть. Мені треба скупатися. – Ніколи ще вона не почувалася такою забрудненою. – Джихікі, допоможи зняти одяг, віднеси геть і кинь у вогонь. Іррі, скажи К’єззі, щоб знайшла мені чим накинутися – легким, тонким, необтяжливим. День був дуже спекотний.

На її терасі дмухав прохолодний вітерець. Дані аж зітхнула з насолоди, сідаючи у води своєї водойми. За її наказом Місандея теж вибралася з одягу і залізла услід.

– Ся-одна чула, як астапорці минулої ночі шкреблися у мури, – мовила мала драгоманка, натираючи Дані спину.

Іррі та Джихікі перезирнулися.

– Ніхто не шкрібся, – заперечила Джихікі. – Як це… шкреблися?

– Руками, – відповіла Місандея. – Цегла в мурах вже стара і сипка. Вони намагаються продертися до міста.

– Хіба за кілька років, – мовила Іррі. – Мури дуже товсті. Це кожен знає.

– Кожен знає, – погодилася Джихікі.

– Мені вони теж сняться, – мовила Дані й узяла Місандею за руку. – Але табір за добру версту від міста, люба моя. Ніхто не шкребеться у мури.

– Вашій милості краще знати, – відповіла Місандея. – Помити вам волосся? Вже скоро час. Резнак мо’Резнак і Зелена Грація прийдуть обговорити…

– Приготування до весілля! – Дані сіла у водоймі рвучко, зі сплеском. – А я трохи не забула!

«Бо, напевне, хотіла забути.»

– А після них маю вечеряти з Гіздахром, – зітхнула Дані. – Іррі, неси зелений токар. Отой, що шовковий, з мирійським мереживом на подолі.

– Його лагодять, халісі. Мереживо розірвалося. Зате блакитний токар саме випрали.

– Тоді блакитний. Їм теж буде приємно.

Вона майже не помилилася. Жриця та підстолій справді були раді бачити її вбраною в токар, як справжнісіньку меєринську панянку. Та насправді їм бажалося роздягти її голяка. Даянерис вислухала, не вірячи своїм вухам, а коли вони скінчили, відповіла:

– Не хочу завдавати образи, але Гіздахровій матері та сестрам я голою не покажуся!

– Але ж, – мовив Резнак мо’Резнак, кліпаючи очима, – ваша превисокість мають такий обов’язок. Перед шлюбом за звичаєм жінки чоловікового дому оглядають черево нареченої та її, гм… жіночі місця. Перевіряють, чи належної вони будови, чи виглядають здоровими, чи…

– Чи обіцяють плідність, – скінчила Галацца Галаре. – Це стародавній звичай, ваша преосяйносте. Засвідчити огляд і проказати належні молитви прийдуть три храмові Грації.

– Так-так, – закивав Резнак, – а потім подається частування, особливий пиріг. Жіночий пиріг, що печеться лише на заручини. Чоловікам його куштувати не дозволено. Мені казали, він надзвичайно смачний. Аж казковий.

«А якщо черево моє зів’яло, а жіночі місця зурочено? Чи подадуть особливий пиріг і до такого випадку?»

– Гіздахр зо’Лорак матиме змогу розглядати мої жіночі місця після весілля. – «Хал Дрого не знайшов у них жодної вади, то чого йому там шукати?» – А його мати з сестрами хай розглядають одна одну і тішаться пирогом без мене. Я його не куштуватиму. Так само, як не обмиватиму шляхетні ноги шляхетного Гіздахра.

– Ваша препишність, мабуть, не конче розуміють, – заблагав Резнак. – Обмиття ніг – священний звичай, благословенний у віках. Він означає, що ви раді стати покірною служницею власному чоловікові. Весільне вбрання також просякнуте красномовними знаками. Наречена вбирається у темно-червоний серпанок на токарі білого шовку, облямованого дрібними перлами.

«Цариця кролів не може одружитися, не причепивши довгі вуха.»

– Я торохтітиму тими перлами на кожному кроці.

– Перли позначають плодючість. Що більше перлів матимуть на собі ваша превисокість, то більше здорових дітей народять чоловікові.

– Навіщо мені сотня дітей? – Дані обернулася до Зеленої Грації. – Якби одружитися за вестероським звичаєм, тоді…

– Тоді боги Гісу не завважать такий шлюб за справжній святий союз чоловіка і дружини. – Обличчя Галацци Галаре ховалося за серпанком зеленого шовку, виднілися самі лише очі: зелені, мудрі, сумні. – У очах міщан ви станете підбічницею шляхетного Гіздахра, аж ніяк не законно взятою дружиною. Діти ваші вважатимуться байстрюками. Ні, ваша превисокість мають побратися з Гіздахром у Храмі Грацій, перед усім панством Меєрину, що засвідчить правдивість вашого союзу.

«Виманити голів усіх вельможних домів з їхніх пірамід на якусь нагоду – так радив Дааріо. Адже драконове гасло – вогнем та кров’ю…»

– Гаразд, як скажете, – зітхнула вона, відкидаючи негідну думку. – Я поберуся з Гіздахром у Храмі Грацій загорнутою в білий токар з дрібними перлами. Маєте до мене інші справи?

– Ще одну, і то невеличку, ваша превисокосте, – відповів Резнак. – Для майбутнього святкування було б доречно дозволити знову відкрити бійцівські ями. То був би ваш весільний подарунок Гіздахрові та вашим покірним підданим, які вас так люблять. Знак вашої згоди зі стародавніми звичаями Меєрину.

– До того ж вельми любий та втішний богам, – додала своїм тихим, лагідним голосом Зелена Грація.

«Посаг за нареченою, виплачений кров’ю.» Даянерис на смерть втомилася змагатися у цій битві. Навіть пан Барістан вже не сподівався на її перемогу.

– Жоден володар не здатен якимось дивом зробити добрим цілий народ, – казав їй старий Селмі. – Баелор Блаженний молився, постував, змурував Седмиці такий храм, що жоден бог не попросив би кращого. Але й він не врятував людей од війни та злигоднів.

«Цариця і королева має слухати своїх підданих» – нагадала собі Дані.

– Опісля весілля Гіздахр стане царем меєринським. Хай тоді сам відкриває бійцівські ями, якщо така його ласка. А моєї ноги там не буде.

«Хай кров буде на його руках, не на моїх.» Вона підвелася з місця.

– Якщо майбутній чоловік бажає, щоб я обмила йому ноги, хай спершу обмиє мої. Нині ввечері я сама йому скажу.

Їй аж закортіло дізнатися, як наречений сприйме новину. І чекати довго не довелося – Гіздахр зо’Лорак прибув за годину по заходові сонця. Його власний токар був винного кольору, з золотою смугою та облямівкою золотих намистин. Дані розповіла йому про зустріч з Резнаком і Зеленою Грацією, поки наливала келих почастуватися.

– То порожні викрутаси! – оголосив Гіздахр. – Саме такі, які нам давно час скасувати. Меєрин надто довго скніє у полоні дурнуватих старожитностей.

Він поцілував Дані руку і мовив:

– Даянерис, моя царице, я радо обмию вас від маківки до п’ят, якщо це зробить мене вашим царем і чоловіком.

– Моїм царем і чоловіком вас зробить обіцяний вами мир. Скахаз розповів, що ви маєте листи і новини.

– Маю. – Гіздахр схрестив довгі ноги, виглядаючи вдоволеним собою. – Юнкайці подарують нам мир, але за певну ціну. Припинення работоргівлі спричинило у поважних царствах та містах земних великі збитки й заворушення. Юнкайці та їхні союзники вимагають від нас відшкодування. У золоті та коштовному камінні.

«Дяка, що беруть брязкальцями.»

– Що далі?

– Юнкай поновить торгівлю невільниками, як було раніше. Астапор відбудують як невільницьке місто. Ви не втручатиметеся.

– Юнкай поновив торгівлю невільниками, коли я ще на десять верст від міста не відійшла. Чи повернула я назад? Цар Клеон благав допомогти йому проти них. Я лишилася глухою до його благань. Я не хочу війни з Юнкаєм! Скільки разів мені ще казати? Яких ще обіцянок їм треба?

– Е, царице, саме тут виникла певна притичина, – мовив Гіздахр зо’Лорак. – Сором казати, але юнкайці не мають віри вашим обіцянкам. Напосідають на одне: мовляв, ваші дракони підпалили їм якогось посла.

– Йому підпалили самий лише токар! – презирливо скривилася Дані.

– Хай там як, але вони вам тепер не вірять. І люди з Нового Гісу – так само. Слова – то вітер, як ви самі полюбляєте казати. Жодні ваші слова не вбережуть миру в Меєрині. Ваші вороги вимагають справ. Хочуть побачити наше весілля, моє вінчання на царство і наше спільне владарювання.

Дані знову наповнила келих гостя, палко бажаючи вивернути йому глека на голову, аби лише загасити ту недбало-пихату посмішку.

– Хочуть шлюбу чи криваву згубу. Весілля або війну. Отакий я маю вибір?

– Я бачу лише один вибір, ваша преосяйносте. Прокажімо обітниці перед богами Гісу – і розбудуймо разом новий Меєрин.

Цариця саме добирала слова для відповіді, коли почула позаду кроки. «Частування принесли» – подумала вона. Кухарі обіцяли подати улюблену Гіздахрову страву – печеного в меді собаку, набитого чорносливом та перцями. Але озирнувшись, Дані побачила пана Барістана, свіжоскупаного, вдягненого у білий стрій, з мечем при боці.

– Ваша милосте, – вклонився він, – сором вас турбувати, але я подумав, ви захочете дізнатися негайно. «Буревісники» повернулися до міста зі звістками про ворога. Юнкайці йдуть на нас, як ми й боялися.

Шляхетними рисами обличчя Гіздахра зо’Лорака промайнула дратівлива тінь.

– Цариця зізволить вечеряти. Сердюки можуть почекати.

Пан Барістан на його слова і оком не змигнув.

– Я попрохав пана Дааріо скласти звіт мені, за наказом вашої милості. Але він засміявся і сказав, що нашкрябав би звіт власною кров’ю, якби ваша милість надіслали маленьку драгоманку показати йому, як пишуться літери.

– Кров’ю?! – скрикнула Дані з переляку. – Це такий жарт? Ні, не кажіть нічого, я маю сама його побачити.

Зрештою, вона була юною дівчиною, самотньою і наляканою. А юні дівчата бувають перемінливі у думках та намірах.

– Зберіть усю мою старшину. Гіздахре, ви маєте мені пробачити.

– Меєрин понад усе, – тепло і дружньо посміхнувся Гіздахр. – Ми ще матимемо інший вечір. І тисячу інших ночей.

– Пан Барістан вас проведе.

Дані поспіхом вибігла геть, скликаючи покоївок. Не вітатиме ж вона своїх воєвод у токарі! Нарешті вона обрала одну сукню з десятку переміряних, але відмовилася від вінця, принесеного Джихікі.

Коли Дааріо Нахаріс став перед нею на коліно, Даніне серце тьохнуло і провалилося кудись униз. У його волоссі подушкою засохла кров, на скроні червоно блищав глибокий розріз, правий рукав скривавився мало не до ліктя.

– Ви поранені! – зойкнула вона.

– Отут? – Дааріо торкнувся скроні. – То мені арбалетник хотів стрілу в око вгородити. Але я її перегнав, бо поспішав додому, до моєї королеви – скупатися у теплі її посмішки.

Він струснув рукавом, розкидаючи дрібні червоні бризки.

– А ця кров не моя. Один з моїх осавулів торочив, що нам слід перебігти до юнкайців. То я йому запхав руку просто в горло і вирвав серце. Хотів привезти подарунок своїй срібній королеві, але мене відрізали чотири «Коти». Напосілися, шипіли, гарчали. Один мало не вхопив, то я жбурнув йому серце просто в пику.

– Вражаюча звитяга, – мовив пан Барістан якомога кислішим голосом. – Але чи привезли ви новини для їхньої милості?

– Привіз, і недобрі, пане дідугане. Астапору більше немає. Невільникарі йдуть на північ великою потугою.

– Тю, здивував. Це вже стухло і просмерділося, – загарчав Голомозий. – Чи нема чого свіжішого?

– То твоя мамця казала, коли татка цілувала, – не розгубився Дааріо. – Люба царице, я б приїхав швидше, та серед пагорбів аж кишить юнкайських сердюків. Чотири вільні кумпанства. Довелося вашим «Буревісникам» пробиватися крізь них. Є й гірші новини. Юнкайці ведуть військо прибережним шляхом, а з ними йдуть чотири легіони з Нового Гісу. Вони мають слонів, десь із сотню, в броні та з баштами. Є толоські пращники, є чималий загін карфійських вершників на верблюдах. У Астапорі на кораблі саме сідали ще два гіскарські легіони. Якщо вірити полоненим, вони висаджуватимуться за Скахазадханом, щоб відрізати нас від Дотракійського моря.

Поки він розповідав, на мармурову підлогу час від часу падала крапля яскраво-червоної крові. Дані щоразу щулилася.