Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 82 страниц)

У палаті нікому не дозволялося мати при собі меча, проте кожен чоловік – навіть Теон Грейджой – мав кинджал, бо інакше як різати м’ясо? Щоразу, кидаючи погляд на дівчину, що колись була Джейною Пул, він відчував вагу ножа при боці. «Я не маю способу врятувати її, – подумав Теон, – але вбити можу легко. Ніхто й не чекатиме. Попрохати про честь дарувати мені танок і перерізати горлянку. Адже так буде добріше, хіба ні? А якщо старі боги справді почули мої молитви, Рамзай у гніві скарає мене одразу на смерть.»

Померти Теон не боявся – у підземеллях Жахокрому він спізнав речі, гірші за смерть. Рамзай навчив його цієї науки палець за пальцем, нога за рукою… а вивчена в такий спосіб наука не забувається ніколи.

– Ти нічого не їси, – зауважила пані Турстан.

– Ваша правда.

Жувати Теонові було тяжко і болісно, бо Рамзай майже не лишив йому в роті непотрощених зубів. Добре хоч пити було легше – щоправда, аби не зронити, він мусив тримати келиха обіруч.

– Не маєте смаку до пирога зі свининою, пане князю на островах? Найкращий пиріг, який ми куштували – так нас переконує наш опасистий друг. – Вона майнула в бік князя Мандерлі власним келихом. – Бачили колись гладуна таким щасливим? Ось зараз затанцює. Навіть страву подає власноруч.

То була правда. Князь на Білій Гавані являв з себе зразкову картину гладкого веселуна, реготав і розкидав усмішки, жартував до панства, ляпав усіх по спині, гукав до музик, щоб заграли те чи інше.

– Ану ж утни нам «Ніч скінчилася», піснярику! – ревів Мандерлі. – Нареченій вона сподобається, знаю напевне. Або заспівай про хоробру юну Даню Кремінець і примусь нас лити сльози.

Сторонньому оку могло здатися, що саме старий Виман Мандерлі – наречений на цьому весіллі.

– Пан князь добряче п’яні, – зауважив Теон.

– То він топить свій страх. Той жирний – боягуз аж до кісток, чи мені не знати.

Хіба? Теон не був певний. Сини Мандерлі теж були добрячі гладуни, але в битві задніх не пасли.

– Залізяни теж полюбляють гульнути перед битвою. Останній ковток життя, бо ж раптом вранці смерть чатує. Якщо Станіс таки прийде…

– Та прийде. Як не прийти? – Пані Турстан видала коротенький смішок. – А коли прийде, отой жирний обісцить собі штани. Його син загинув на Червоному Весіллі, а він поділяє хліб та сіль з Фреями, вітає під своїм дахом, обіцяє одному з них власну онуку! Навіть пирога подав. Колись Мандерлі втекли з півдня – їх випхали з земель та замків сильні вороги. Погнали, наче вовки овець. І досі та кров овеча у них у жилах тече. Гладун убив би нас усіх, і радо, сумніву не маю. Та кишка йому слабка, хай черево і здоровезне. Під тією драглистою плоттю б’ється таке ж нікчемне, жалюгідне серце, як, приміром… твоє.

Останнє слово пролунало ударом батога, та Теон і писнути не посмів у відповідь – знав-бо, що зухвалість коштуватиме йому шматка власної шкури.

– Якщо ласкава пані вважають князя Мандерлі за зрадника, їм слід розповісти князеві Болтону.

– Гадаєш, Руз не знає? Дурний хлопчисько. Ти подивись на нього. Подивись, як він стежить за Мандерлі. До вуст нічого не візьме, поки не побачить, що князь Виман те скуштував. Ані ковтка не зробить, поки не впевниться, що Мандерлі пив з того самого глека. Гадаю, він би навіть зрадів, якби гладун затіяв якусь зраду – мав би собі розвагу. Адже Руз, бач, не має людських почуттів. Оті його п’явки, що він їх так полюбляє, висмоктали з нього всі пристрасті вже чимало років тому. Кохати він не кохає, і не ненавидить, і не сумує ні за ким. Лишень грається, щоб зовсім не знудитися. Хтось любить лови з хортами, хтось – із соколами, хтось кидає кості. А Руз грається з людьми. З тобою, зі мною, з отими Фреями, з князем Мандерлі, з власною ропухатою дружиною, ба навіть з власним байстрюком. Ми усі для нього – іграшки.

Повз них пробрався стольний слуга. Пані Турстан простягла келиха і дала його наповнити, потім махнула, щоб налили Теонові.

– Правду кажучи, – мовила вона, – князь Болтон заміряється на щось більше, ніж князівство. Чом би йому не стати королем півночі? Тайвина Ланістера вбито, Крулеріза скалічено, Тиріон здимів світ за очі. Відтак Ланістери звелися нанівець, а ти люб’язно позбавив його клопоту зі Старками. Старий Вальдер Фрей не заперечуватиме, щоб його буцмата Вальда зробилася королевою. Біла Гавань, може, ще наробить трохи клопоту, якщо князь Виман переживе прийдешню битву… та я певна, що не переживе. Так само, як і Станіс. Руз їх обох спекається гарно та спритно, як спекався Молодого Вовка. І хто ж тоді лишиться?

– Ви, – мовив Теон у відповідь. – Лишитеся ви. Княгиня у Курганищі, Турстан за шлюбом, Ризвель за родоводом.

Його відповідь її, вочевидь, улестила. Пані сьорбнула вина, зблиснувши темними очима, і проказала:

– Радше вдовиця у Курганищі… але все ж таки – так, якщо я вирішу, то стану перепоною. Руз, певно, теж це розуміє, тому подбав, щоб мені догоджати.

Вона хотіла сказати щось іще, але побачила маестрів, що увійшли трійцею крізь панські двері позаду помосту. Один був довготелесий, інший – опецькуватий, третій – дуже молодий, але у однакових рясах та ланцюгах вони виглядали однаковими сірими горошинами з одного чорного стручка. Перед війною Медрік служив князеві Роголісу, Родрі – князеві Кервину, а молодий Генлі – князеві Лупаку. Руз Болтон зібрав усіх у Зимосічі й приставив до Лювинових круків – відновити листування замку зі світом.

Маестер Медрік став на одне коліно і зашепотів у Болтонове вухо; пані Турстан скривилася з огиди.

– Якби я була королевою, то найперше б наказала повбивати всіх сірих щурів. Нишпорять усюди, живуть недоїдками з панських столів, перешіптуються між себе, бурмочуть щось на вухо господарям. Але хто є насправді господар, а хто слуга? Кожен зацний пан має свого маестра, кожен дрібніший та вбогіший прагне його мати. Якщо не маєш маестра, то з тобою нібито і рахуватися не варто. Сірі щури читають і пишуть наші листи – навіть за тих панів, хто сам і слова не прочитає. І хто скаже напевне, чи не викривлюють вони сказані їм слова на власний зиск? Який з них хосен чесним людям, питаю я тебе?

– Вони зцілюють, – відповів Теон. Йому здалося, що від нього чекали саме такої відповіді.

– О так, зцілюють. Не скажу, що їх геть нічого не навчено. То хитромудре плем’я. Авжеж вони дбають про нас, коли ми хворі чи поранені, коли сумуємо з хвороби батька чи дитини. Коли ми слабкі, коли вразливі – вони гульк, і поруч. Інколи їм вдається побороти недугу, і тоді ми належно вдячні. А коли не вдається, вони розраджують наш розпач, і за те ми їм теж вдячні. З дяки ми даруємо їм притулок під своїм дахом, утаємничуємо в ганебне та приховане, садовимо у кожну раду в часи миру і війни. Але минає трохи часу – і підданий стає правителем.

– Так сталося і з князем Рікардом Старком. Маестер Валис – таке було ім’я його сірого щура. Хіба не розумна вигадка – кликати маестрів лише на ім’я? Навіть тих, хто мав прізвище, коли уперше прибув до Цитаделі? Так ми не знаємо, ким вони є насправді, звідки походять… але маючи наполегливість, з’ясувати все-таки можливо. Перш ніж скувати собі ланцюга, маестер Валис був знаний як Валис Буйцвіт. Буйцвіти, Схили, Водограї, Сніговії… ми даємо ці імена непорядно вродженим дітям, нібито тавруючи їх на все життя. Але маестри навчилися спритно позбавлятися ганебного тавра. Валис Буйцвіт мав за матір одну з дівчат Вишестраж… а за батька, як подейкували – одного з архімаестрів Цитаделі. Отже, сірі щури не так вже дбають про свою цноту, як про них думає поспільство. Староградські ж маестри – найгірші з усіх. Щойно той байстрюк скував собі ланцюга, як його таємний батько з друзями швиденько запроторили його аж до Зимосічі – вливати у вуха князя Рікарда отруту, солодшу за мед. Шлюб з Таллі був його задумом, не сумнівайся, саме він…

Раптом пані перервалася, бо Руз Болтон саме зіп’явся на ноги, виблискуючи світлими очима у сяйві смолоскипів.

– Друзі мої, – почав він, і палатою побігла тиша така глибока, що Теон почув, як вітер свистить між дощок на вікнах. – Станіс зі своїм вояцтвом виступив зі Жбиру-в-Пущі, розвіваючи прапором свого червоного бога. Разом з ним ідуть північні верховинні роди верхи на своїх кошлатих кониках. Якщо погода втримається, вони будуть біля нас за двотиждень. Королівським гостинцем рухається Ґавин Харч Умбер, зі сходу наближаються Карстарки. Вони мають намір з’єднатися з князем Станісом тут і забрати в нас цей замок.

На ноги скочив пан Гостін Фрей.

– То треба виступати їм назустріч! Навіщо дозволяти з’єднати потуги?

«Бо Арнольф Карстарк тільки й чекає знаку від Болтона, щоб зрадити і перебігти» – подумав Теон, поки панство вигукувало поради. Князь Болтон здійняв руки, прохаючи тиші.

– Такі речі не обговорюють у трапезній палаті, ласкаве панство. Зберімося у моїй світлиці, поки син здійснюватиме свій шлюб на ложі. Решту прошу лишатися тут і втішатися напоями та наїдками.

Князь на Жахокромі вийшов геть у супроводі трьох маестрів; інші пани та воєводи підводилися з місць і рушали услід. Готер Умбер, кощавий старий на прізвисько Хвойдоріз, ішов похмурий, суплячи чоло і кривлячи вуста. Князь Мандерлі так налигався, що знадобилося четверо дужих чоловіків, аби вивести гладуна з палати.

– Хочу пісню про Щура-Куховара, – бурмотів він, налягаючи на своїх лицарів і поволі пересуваючи ноги повз Теона. – Гей, співцю! Заспівай нам про Щура-Куховара.

Пані Турстан вийшла однією з останніх. Коли вона зникла, Теонові зненацька стиснула горло задуха. Та лише зіп’явшись на ноги, він зрозумів, що напився п’яним, як чіп. Дибаючи повз стіл, він вибив глек з рук служниці; темно-червона хвиля хлюпнула йому на штани і чоботи.

За плече його вхопила чиясь рука – п’ять твердих, наче залізо, пальців уп’ялися у кволу плоть.

– Тебе просять, Смердюче, – мовив Кислий Алин, дихаючи огидним смородом гнилих зубів. З ним разом були Жовтий Пуць і Дамон Потанцюй-Мені. – Рамзай каже, ти маєш привести молоду до нього в ліжко.

Усім Теоновим тілом побігли дрижаки. «Я зробив, що загадали, – подумав він. – Навіщо я йому?» Та заперечувати, певна річ, не наважився.

Князь Рамзай вже залишив трапезну. Його молода дружина, покинута й забута, мовчки понурилася під прапором дому Старк, стискаючи обіруч срібного келиха. Судячи з очей, якими вона зиркнула на Теона при його наближенні, той келих вона спорожнила не раз і не двічі – може, сподівалася, що як вип’є достатньо, то уникне тяжкої долі. Але Теон знав, як вона помиляється.

– Пані Ар’є, – мовив він. – Ходімо. Час вам виконати ваш обов’язок.

Теон повів дівчину крізь задні двері палати, морозним дворищем до великого кам’янця; з ним разом пішло шестеро Байстрючат. До опочивальні князя Рамзая – помешкання, найменше зачепленого пожежею – вело три прогони кам’яних сходів. Поки вони видиралися тими сходами, Дамон Потанцюй-Мені висвистував пісеньку, а Гицель вихвалявся, що князь Рамзай обіцяв йому шмат скривавленого простирадла на знак особливої ласки.

Опочивальню добре приготували для здійснення шлюбу. Вся обстава була нова, привезена з Курганища у обозі. Ліжко з навісом мало товсту перину і запони криваво-червоного оксамиту. Кам’яну підлогу вкривали вовчі шкури. У комині палав вогонь, на столику при ліжку горіла свічка. На миснику біля стіни стояв глек вина, два келихи, лежало пів-кружала білого сиру з синіми жилками.

Було там і крісло, вирізьблене з чорного дубу, з червоним шкіряним сидінням. Саме в ньому сидів князь Рамзай, коли товариство увійшло до опочивальні. На вустах його вогко блищала слина.

– Осьде моя красна діва! Молодці, хлопці. А тепер ідіть. Ні, Смердюче, ти лишайся.

«Смердюче, лишайся… та не заглядайся.» Відрізані пальці раптом зсудомило: два на лівиці, один на правиці. На стегні нерухомо у своїй шкіряній колисці спав кинджал – важкий, такий важкий… «На правиці мені бракує лише мізинця, – нагадав собі Теон. – Я ще досі можу втримати ножа.»

– Так, мосьпане. Як накажете служити вам?

– Ти віддав мені наречену. Хто краще за тебе розгорне подаруночок? Ну ж бо поглянемо на маленьку донечку Неда Старка.

«Вона князеві Едарду навіть не родичка, – трохи не ляпнув Теон. – Але Рамзай сам знає, має знати. Що це за нова жорстока гра?»

Наречена стояла коло стовпчика ліжка і тремтіла, наче злякана сарна.

– Пані Ар’є, будьте ласкаві обернутися спиною, я розшнурую вам сукню.

– Е ні. – Князь Рамзай налив собі келих вина. – Розплутувати надто довго. Розріж кинджалом.

Теон витяг кинджала. «Тепер лишень обернутися і встромити. Ніж у мене вже в руці.» Він розумів, що за гра нині грається. «Нова пастка, – сказав Теон собі, пригадавши Кайру з ключами. – Він хоче, щоб я спробував його вбити. А коли мені не вдасться, він зніме шкіру з руки, якою я тримав клинок.»

Теон ухопив спідницю молодої в жменю.

– Стійте рівно, пані.

Нижче від стану сукня була простора; саме там він і підчепив шворки лезом, поволі повів угору, щоб не порізати дівчину. Криця тихо шурхотіла шовком і вовною, наче щось ледве чутно шепотіла. Дівчина тремтіла; Теон мусив ухопити її за плече, щоб утримати на місці. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Він стиснув сильніше – скільки дозволяла скалічена лівиця.

– Стійте, не рухайтеся.

Нарешті сукня впала додолу, заплутавшись безладним вихором навколо ніг.

– Спіднє теж, – наказав Рамзай. Смердюк підкорився.

Коли справу було зроблено, молода лишилася стояти зовсім оголеною, а весільні її шати – лежати купою біло-сірого ганчір’я, огортаючи ноги. Груди її були маленькі й гострі, стегна – вузькі, ще зовсім дитячі, ніжки – наче пташині кісточки. «Мала дитина.» Теон вже й забув, яка вона юна. «Але Сансиного віку. Ар’я має бути ще молодшою.»

Попри вогонь у комині, опочивальня стояла вистигла, майже морозна. Блідою шкірою Джейни побігли сироти. На якусь мить вона здійняла руки, немовби прикрити груди, але Теон самими вустами вимовив мовчазне «ні», і дівчина послухалася негайно.

– Що про неї скажеш, Смердюче? – запитав князь Рамзай.

– Вона… – «Якої відповіді він хоче?» Про що там дівчина обмовилася у божегаї? «Всі казали, що я гарненька»? А зараз… де й поділася та врода. Спиною дівчини бігло павутиння тонких, ледь помітних рисок – там її колись шмагали різками. – Вона… така вродлива, така… чарівна.

Рамзай вишкірився своєю вологою посмішкою.

– Що, Смердюче, вже пуцька стоїть? Аж штани роздирає? – Він зареготав. – Е ні, першим своє право має здійснити володар зимосіцький. Так чинили усі вельможні володарі за старих часів. Право першої ночі. Але ж ти не володар, не вельможний князь, хіба не так? Ти всього лише Смердюк. Правду кажучи, навіть не чоловік.

Він жадібно ковтнув ще вина, тоді жбурнув келих через опочивальню, де той розбився на стіні. Каменем потекли червоні струмки.

– Пані Ар’є! Прошу на постіль. Так-так, на подушки. Оце гарна жіночка, розумничка. Тепер розсунь ноги. Погляньмо на твою піхву.

Дівчина підкорилася без жодного слова. Теон зробив крок до дверей. Князь Рамзай сів біля своєї молодої, ковзнув їй долонею по стегні зсередини, потім зненацька устромив у неї два пальці. Дівчина зойкнула з болю.

– Ти суха, наче стара кістка. – Рамзай висмикнув руку і загилив дружині ляпаса. – Мені ж казали, ти вмієш догодити чоловікові. Невже брехали?

– Не б-брехали, мосьпане. Мене н-навчали.

Рамзай підвівся; на обличчі його вигравав вогонь.

– Гей, Смердюче, сюди! Приготуй її для мене.

Якусь мить Теон нічого не розумів.

– Я… ваша вельможність хочуть… але, мосьпане, я ж не маю… я…

– Ротом! – буркнув князь Рамзай. – І то швидше. Якщо вона не змокріє, поки я роздягатимусь, я відріжу тобі твого ницого язика і приб’ю цвяхом до стіни.

Десь у божегаї заверещав крук. Кинджал досі був у Теона в руці. Він вклав його в піхви.

«Звіть мене Смердюком – нікчемним лайдаком.»

І нахилився виконувати наказане.

Сторож

– Нумо погляньмо на голову, – наказав великий князь.

Арео Гота пробіг долонею по гладкому ратищу довгої сокири – своєї дружини з ясену та заліза – не припиняючи сторожко пильнувати. Він пильнував білого лицаря – пана Балона Лебедина – і решту, хто з ним приїхав. Пильнував Піщаних Змійок, кожну за окремим столом. Пильнував панів та паній, стольних слуг, старого сліпого підстолія, молодого маестра Милоша з шовковистою борідкою та улесливою посмішкою. Стоячи наполовину в світлі, наполовину в тіні, він бачив усіх. «Служи. Корися. Борони.» Така була його праця, такий обов’язок лежав на його плечах.

Решта очей у палаті прикута була до скриньки, різьбленої з чорного дерева, зі срібними завісами та замками. Прегарна річ, певно. Але дехто з нині зібраного у Старому Палаці Сонцеспису товариства може скоро зустріти власну смерть залежно від того, що знаходиться всередині.

Шурхотячи по підлозі палати капцями, до пана Балона Лебедина наблизився маестер Калеот. Невеличкий круглястий чоловічок виглядав препишно у новій рясі з широкими тьмяно-жовтими та брунатно-горіховими смугами, помережаними вужчими червоними стрічками. Вклонившись, він узяв скриньку з рук білого лицаря і поніс до помосту, де між донькою Аріаною та коханкою покійного брата Еларією сидів у кріслі на колесах великий князь Доран Мартел. Повітря наповнювали солодкими пахощами кількасот запашних свічок. Коштовні камені блищали на пальцях панів, пасках і намітках паній. Арео Гота налощив свою мідну лускату броню, мов дзеркало, і теж виблискував нею у сяйві свічок.

Тиша впала у палаті. «Весь Дорн затамував подих.» Маестер Калеот поставив скриньку на підлогу коло крісла князя Дорана. Маестрові пальці, зазвичай такі легкі та спритні, незграбно занишпорили засувами і завісами. Нарешті віко відкинулося, і показався череп усередині. Гота почув, як хтось закашлявся. Одна з близнючок Раріг щось прошепотіла до іншої. Еларія Піщанець заплющила очі й замурмотіла молитву.

Сотник варти помітив, що пан Балон Лебедин напружився, наче натягнута тятива. Цей новий білий лицар був не такий довготелесий та вродливий, як попередній, але ширший у раменах, дебеліший, з товстими линвами м’язів на руках. Білосніжне корзно застібнуте було на шиї срібною пряжкою з двома лебедями. Одного птаха зробили зі слонової кістки, іншого – з оніксу; Арео Готі здалося, що вони запекло б’ються один з одним. Лицар, що носив пряжку, теж виглядав неабияким бійцем. «Цей не помре так легко, як той. Не кинеться мені просто під сокиру, як пан Арис. Він сховається за щитом і змусить мене нападати.» Та якщо дійде до бійки, Гота буде готовий. Сокирою його, як завжди, можна було голитися.

Арео дозволив собі побіжний погляд на скриню. Череп лежав на подушці чорної повсті і вишкіряв зуби. Черепи всі шкірили зуби, але цей чомусь здавався веселішим за інші. «І більшим теж.» Сотник варти ще ніколи не бачив такого великого. Важка брила лоба, могутня щелепа… кістка сяяла при свічках, біла, наче корзно пана Балона.

– Поставте на підвищення, – наказав великий князь. У очах його заблищали сльози.

Підвищення являло з себе стовп чорного мармуру, на три стопи вищий за маестра Калеота. Опецькуватий маестер аж підстрибнув навшпиньках, та однак не дістав. Арео Гота хотів був допомогти, але Обара Піщанець устигла першою. Навіть без батога і щита вона виглядала суворо, по-чоловічому – замість сукні мала на собі штани і лляну сорочку до литок, оперезану на стані поясом з мідних сонць. Брунатне волосся Обари було зав’язане на потилиці у вузол. Вихопивши череп з м’яких рожевих рук маестра, вона поставила його на верхівку мармурового стовпа.

– От і все. Гора більше не на коні, – урочисто і похмуро проказав великий князь.

– Чи була його смерть довгою та болісною, пане Балоне? – запитала Тієна Піщанець таким голосочком, яким юна дівчина могла б поцікавитися, чи гарно їй пасує сукня.

– Він верещав багато днів поспіль, ясна панно, – відповів білий лицар, хоч і не надто охоче. – Ми чули його волання по всьому Червоному Дитинцю.

– Невже це вас непокоїть, добрий лицарю? – запитала панна Нім. Вона мала на собі сукню жовтого шовку, таку тонку та легку, що свічки сяяли просто крізь неї, мерехтячи на коштовно прикрашеному золотому мереживі, вдягненому на тіло. Вбрання було таке безсоромне, що білий лицар ледве смів підняти очі на дівчину. Але Гота подумки схвалював побачене: Німерія була найменш небезпечна, коли мала на собі найменше одягу, а інакше на її тілі легко знайшлося б з десяток ножів. – Пан Грегор був кривавий горлоріз і мерзенний убивця, про це погоджуються всі. Коли хто і заслужив пекельно страждати у смертну годину, то це він.

– Може, воно і так, ясна панно, – відповів Балон Лебедин, – та все ж пан Грегор був лицарем, а лицар має гинути з мечем у руці. Отрута – ниций та брудний спосіб убивати.

Панна Тієна лише посміхнулася. Її сукня була вершково-зеленувата, з довгими мереживними рукавами, така скромна та невинна, що будь-хто з чоловіків сприйняв би її господарку за найцнотливішу з дів. Але Арео Гота знав краще. Її м’які світлошкірі руки несли смерть незгірш Обариних, укритих мозолями – а може, ще й певніше. Гота спостерігав за нею якомога пильніше, нашорошуючись на кожен найменший рух пальців.

Великий князь Доран насупився.

– Так-то воно так, пане Балоне, проте я схиляюся до думки панни Нім. Якщо хтось і заслужив померти з вереском у смертній муці, то це Грегор Клеган. Він замордував мою добру сестру, розтрощив голову її дитини об стіну. Молюся, щоб він палав нині у найжаркішому пеклі, а Елія та її діти знайшли вічний спокій. Саме такого правосуду жадав Дорн, і я радий, що дожив скуштувати його смак. Нарешті, по довгих роках, Ланістери таки довели правдивість своїх вихвалянь і сплатили старий кривавий борг.

Великий князь лишив Рікассо, своєму сліпому підстолієві, право підвестися першим і проказати здравицю.

– Пані та панове! Вип’ємо нині за Томена, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя!

Коли підстолій почав промову, між гостей забігали чашники, наповнюючи келихи та чари з глеків і дзбанів. Подавали міцну дорнійську наливку – темну, наче кров, і солодку, як помста. Але сотник її не пив. На бенкетах він ніколи не пив. Великий князь теж не доторкнувся до наливки – він пив власне вино, приготоване маестром і добряче присмачене маковим соком, щоб послабити муку в набряклих суглобах.

Білий лицар пив, як належить – зрештою, того вимагала чемність. Так само чинили і його супутники. З ними разом перехиляли чари князівна Аріана, пані Джордейн, господар Божеласки, лицар з Лимоннику, пані Примар-Горба… і навіть Еларія Піщанець, кохана підбічниця князя Оберина, що була з ним у Король-Березі в тяжку годину його смерті. Але Гота пильніше придивлявся до тих, хто не пив: пана Даемона Піщанця, князя Тремонда Гаргалена, близнючок Раріг, Дагоса Манівця, Уллерів з Геєнни, Вилів з Кістяного шляху. «Якщо бути клопоту, він почнеться з когось із них.» Дорн кипів гнівом, його роздирали чвари, і влада великого князя Дорана у його маєтностях віднедавна прикро послабшала. Чимало його значкових вважало свого зверхника за слабака і вимагало відкритої війни з Ланістерами та королем-хлопчаком на Залізному Престолі.

Найпомітнішими з усіх були Піщані Змійки – байстрючки покійного брата великого князя, Оберина Червоного Гаспида, три з яких сиділи на бенкеті. Доран Мартел був мудрецем серед князів земних, і не личило сотникові його варти піддавати сумніву рішення володаря, але Арео Гота потай дивувався, чому це князь раптом звільнив панн Обару, Німерію та Тієну з самотніх келій у Спис-Башті.

Тієна відмовилася пити здравицю Рікассо, щось пробурмотівши, а панна Нім – відмахнувшись рукою. Обара дозволила налити свій келих по вінця і перекинула над підлогою, а коли служниця стала на коліна витерти червону калюжу, Обара стрімкими кроками вийшла з палати. За мить князівна Аріана теж вибачилася і пішла за нею услід. «Обара ніколи не оберне гніву на малу князівну, – подумав Гота, не переймаючись. – Вони сестри у перших, і люблять одна одну.»

Бенкет тривав ще довго, аж до пізньої ночі, очолюваний вишкіреним черепом на стовпі чорного мармуру. Подали сім страв на честь семи богів і семи братчиків Королегвардії. Юшку було приготовано з яйцями та лимоном; довгі зелені перці набито твердим сиром та цибулею. Подали також пироги з міногами, спечених у меді каплунів, рибу-вусаня з глибоких ковбань Зеленокрівці – таку величезну, що до столу її тягли четверо слуг. Далі принесли гостру соковиту страву зі шматків семи різновидів змій, стушкованих на повільному вогні з драконоперцями, червоними помаранчами і краплею отрути для присмаку. Гота знав, що та страва – пекуча, як вогонь, хоча сам не куштував. Слідом подали шербет – охолодити язики. На солодке кожен гість отримав череп, виплетений з цукрової нитки. Коли на черепі зламали скоринку, то всередині знайшлися солодкі вершки зі шматочками слив та вишень.

Князівна Аріана повернулася саме вчасно до набитих сиром перців. «Маленька князівна» – так думав про неї Гота, хоча Аріана давно вже була дорослою жінкою, і яскраво-червоні шовкові шати, що вона носила, не лишали в цьому жодного сумніву. Але останнім часом вона перемінилася і в дечому іншому. Її змова на коронування Мирцели зазнала поразки з-за зради, саму її посадовили до Спис-Башти, прирікши на мовчання та усамітнення. Все це приборкало її, додало виваженості. Готі здалося, що мало бути і щось інше – якась таємниця, що нею батько поділився з дочкою, коли звільняв з ув’язнення. Але що саме, яка таємниця… про те сотник варти навіть не здогадувався.

Великий князь посадовив доньку між собою та білим лицарем, на місце найвищої пошани. Аріана посміхнулася, ковзаючи знову до крісла, і щось промуркотіла на вухо панові Балону. Лицар нічого не відповів. Гота помітив, що їсть він небагато: ложку юшки, шматочок перцю, ніжку каплуна, трохи риби. Від пирога з міногами він зовсім відмовився, а тушкованих змій скуштував лише крихітну ложечку. Та навіть від неї чолом його поплив піт. Гота співчував лицареві – коли він сам уперше з’явився в Дорні, тутешні вогняні страви зав’язували йому язик вузлом і наскрізь пропалювали кишки. Але відтоді минуло багато років, волосся його збіліло, а шлунок і горлянка давно звикли до всього, що їли уроджені дорнійці.

Коли подали цукрові черепи, пан Балон стиснув вуста і кинув на великого князя довгий погляд – мовби питав, чи не кепкують з нього. Доран Мартел нічого не помітив, але помітила його донька.

– Це так наш кухар пожартував, пане Балоне, – мовила Аріана. – Для нас, дорнійців, навіть смерть не є священною і недоторканою. Ви ж не образитеся на нас? Благаю, не ображайтеся!

І легенько пробігла пальцями уздовж тилу долоні білого лицаря.

– Сподіваюся, ваше перебування у Дорні було легке та втішне.

– Хай де я зупинявся, ласкава панно, усюди стрічав найпалкішу гостинність.

Аріана торкнулася пряжки, що скріплювала його корзно – пряжки з лебедями у бійці.

– Завжди полюбляла лебедів. Немає птаха прекраснішого по цей бік від Літніх островів.

– Ваші павичі могли б не погодитися, – відповів пан Балон.

– Могли б, – кивнула Аріана, – але павичі – зарозумілі, марнославні істоти, тільки й знають, що день тинятися двором у своїх барвистих шатах. Ні, краще дайте мені лебедя у білому небесному спокої або в чорній величній красі.

Пан Балон мовчки кивнув і сьорбнув вина. «Цього не спокусити так само легко, як його присяжного братчика, – подумав Гота. – Пан Арис був ще хлопчина, хай які його роки. А цей – чоловік, воїн. І пильний – зненацька не застукаєш.» Сотник зрозумів з першого погляду, що білому лицареві тут неспокійно. «Чужа земля, чужі звичаї… і не всі йому до смаку.»

Гота добре його розумів. Дорн видався і йому чудернацьким краєм, коли він уперше приїхав сюди з майбутньою княгинею – вже багато років тому. Бородаті жерці навчили його посполитої мови Вестеросу, перш ніж відіслати з новою службою, але дорнійці однак торохтіли так швидко, що він геть нічого не розумів. Дорнійські жінки здалися йому занадто розпусними, дорнійське вино – занадто кислим, а дорнійські страви – пересиченими незвично гострими прянощами. Ще й дорнійське сонце день у день безжально палило з блакитного неба – не те що бліде, нежарке сонце Норвосу.

Сотник знав, що подорож пана Балона була швидша, ніж його, проте не позбавлена своїх негараздів. Трійко лицарів, вісім зброєносців, двадцятеро стражників, а до них чимало всякої челяді при конях та обозі супроводжували його від Король-Берега. Щойно вони перетнули гори і опинилися у Дорні, їхнє просування сповільнилося чередою бенкетів, ловів та святкувань у кожному замку, який траплявся назустріч. Коли ж загін нарешті досяг Сонцеспису, привітати їх не з’явилася ані принцеса Мирцела, ані пан Арис Дубосерд. «Білий лицар знає: щось тут нечисто, – міркував Арео Гота, – але його турбує не лише це.» Можливо, занепокоєння панові Балону додала присутність Піщаних Змійок. А коли так, повернення Обари до палати мало линути йому оцту на рану. Старша Змійка пробралася до свого місця без жодного слова і всілася похмура та насуплена, ні на кого не дивлячись.

Майже опівночі великий князь Доран обернувся до білого лицаря і мовив:

– Пане Балоне, я прочитав листа, привезеного вами від нашої ласкавої королеви. Чи можу я вважати, що ви знайомі з його змістом?

Гота побачив, як напружився лицар.

– Знайомий, пане князю. Її милість повідомила, що мені, можливо, доведеться супроводжувати її доньку назад до Король-Берега. Король Томен сумує за сестрою і хотів би запросити принцесу Мирцелу до двору на недовгу гостину.

Князівна Аріана зробила сумне личко.

– Ой, але ж ми, пане, всі так прихилилися душею до Мирцели. Вони з моїм братом Тристаном вже геть нерозлучні.

– Княжича Тристана також радо вітатимуть у Король-Березі, – мовив Балон Лебедин. – Певен, король Томен захоче познайомитися з ним. Його милості дуже бракує добрих приятелів, близьких до нього за віком.

– Дружні стосунки, зав’язані у дитинстві, можуть тривати ціле життя, – зауважив великий князь Доран. – Коли Тристан з Мирцелою поберуться, вони з Томеном стануть братами. Королева Серсея має рацію. Хлопчики мають зустрітися і стати друзями. Звісно, Дорн сумуватиме за своїм княжичем, але Тристанові давно вже час побачити трохи світу за мурами Сонцеспису.

– Певен, Король-Берег привітає великого княжича щиро та гаряче.

«Чому він пітніє? – спитав себе сотник варти, пильно спостерігаючи. – У палаті прохолодно, а тушкованих змій він не торкався.»

– Щодо іншої справи, про яку згадує королева Серсея, – вів далі князь Доран, – справді, місце Дорну в малій королівській раді спорожніло зі смертю мого брата. Час його знову заповнити. Мені лестить, що її милість вважає мої поради корисними для себе. Та я маю сумнів, що мені стане сил для такої далекої подорожі. Можливо, морем?