Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 82 страниц)

Але якщо дичакам вдасться дістатися верхівки Стіни непоміченими, усе зміниться. Маючи час, вони виріжуть собі нагорі зручні східці та стежки, вирубають зубці для оборони, скинуть мотузки та драбини тисячам, які прийдуть слідом. Саме так колись учинив Раймун Рудоборід – Раймун, що був Королем-за-Стіною за часів діда його діда. В ті дні князем-воєводою Варти служив Джак Мусгод. «Жвавим Джаком» кликали його брати, доки з півночі не прийшов Рудоборід… а опісля і навіки стали кликати Джаком Соньком. Військо Раймуна знайшло свою криваву долю на берегах Довгозера, затиснене між потугами князя зимосіцького Вілама і П’яного Велетня Хармонда Умбера. Рудоборода власноруч убив Артос Невблаганний, молодший брат князя Вілама. Нічна Варта прибула надто пізно для бою з дичаками, але саме вчасно, щоб їх поховати – такий одбуток наклав на них розлючений їхнім спізненням Артос Старк, стоячи над безголовим трупом загиблого брата.

Джон не хотів, щоб наступні покоління пам’ятали його Джоном «Соньком» Сніговієм.

– Тридцятеро людей краще, ніж жодного, – мовив він до Велетня.

– Та вже ж, – погодився коротун. – А чи можу я взнати: пан воєвода відкривають лише Крижаний Слід, або інші замки теж?

– Маю намір згодом поставити залоги в усіх, – відповів Джон. – Але наразі це будуть Крижаний Слід і Сірий Сторож.

– Кого ж пан воєвода поставлять за очільника у Сірому Сторожі?

– Яноса Слинта, – відповів Джон. «І хай рятують нас боги.» – Тисяцьким золотих кирей не стають зовсім без хисту. Слинт народився сином різника. Він був сотником на Залізній Брамі, коли помер Манлі Стокварт. Джон Арин підніс його до нового уряду і доручив оборону Король-Берега. Може, наш пан князь не такий йолоп, яким здається. Ось нехай і покаже себе у Сірому Сторожі.

«Подалі від Алісера Терена.»

– Може, воно й так, – відповів Велетень, – та я б його радше приставив за кухарчука до Трипалого Гоба. Хай би різав ріпу на обід – може, хоч її не перепаскудить.

«Дзуськи. З його рук я б не скуштував ані шматочка.»

Минула вже половина ранку, коли князь Янос нарешті з’явився за відданим йому наказом. Джон саме чистив Пазур. Хтось довірив би таку справу джурі чи зброєносцеві, але князь Едард навчив синів дбати про зброю власноруч.

Коли Барило та Скорботний Ед прибули зі Слинтом, Джон подякував їм і запросив князя Яноса сідати. Той сів – рвучко, незграбно та сердито, – схрестив руки на грудях, насупив мармизу і наче не помітив оголеного клинка у руках князя-воєводи. Джон ковзнув намащеною ганчіркою вздовж меча-байстрюка, вдивився у гру вранішнього світла на рясицях… уявляючи, як легко такий меч прорізав би шкіру, сало та жили, щоб відділити потворну макітру Слинта від тулуба. Усі злочини пробачалися тим, хто вдягав чорне, усі союзи та вірність світським володарям забувалися… і все ж Джон не міг знайти у собі сили вважати Яноса Слинта своїм присяжним братом. «Ми – кревні вороги. Він допоміг убити мого батька і доклав усіх зусиль, щоб знищити мене.»

– Князю Яносе. – Джон вклав меча до піхов. – Я віддаю вам провід над замком Сірий Сторож.

Слинт був застуканий зненацька.

– Сірий Сторож?… Це ж там, де ти переліз Стіну зі своїми дичацькими друзяками…

– Саме там. Мушу визнати, фортеця у вельми непоказному стані. Ви її полагодите в міру своїх сил. Почніть з вичищення лісу. Візьміть каміння зі зруйнованих будівель і відновіть ті, які ще стоять.

«Праця буде тяжкою та грубою, – хотів додати він. – Ви спатимете на камені, надто виснажені для скарг і змов. Скоро ви забудете, що таке тепло – зате, може, згадаєте, що таке гідність.»

– Ви матимете тридцятеро людей. Десятьох звідси, десятьох з Тіньової Вежі, і ще десятьох позичить нам король Станіс.

Слинтове обличчя набуло кольору сливи; м’ясисті щоки затремтіли.

– Гадаєш, я не бачу, що тут коїться? Яноса Слинта отак просто круг пальця не обведеш! Мені довірили оборону Король-Берега, коли ти ще в пелюшки срався! Забирай свою руїну собі, байстрюче!

«А я ж дав вам нагоду показати себе, пане князю. Лишив шлях до життя і честі. Якого ви, пане, вщент позбавили мого батька.»

– Ви мене погано зрозуміли, ясний паночку, – мовив Джон. – Це було не прохання, а наказ. Відси до Сірого Сторожа двісті верст. Складайте зброю та броню, прощайтеся, з ким завважите за потрібне, і готуйтеся відбути завтра на світанку.

– Ні! – скочив на ноги князь Янос, перекидаючи з гуркотом за себе стільця. – Я не поїду покірно на морозну смерть! Щоб сам Янос Слинт – і слухав наказів байстрюка зрадника престолу?! Гадаєш, я не маю друзів? Авжеж маю, затям собі! Не лише тут, а й у Король-Березі. Я був князем на Гаренголі! Віддавай свою руїну одному з тих сліпих дурнів, що кидали жереб за тебе, а я цього не потерплю. Чув мене, малий? Я цього не потерплю!

– Доведеться потерпіти.

Слинт не зізволив відповісти, копнув перекинутого стільця геть із дороги та вийшов.

«Він досі бачить у мені хлопчину, – подумав Джон. – Зеленого хлопчину, якого можна злякати лайками та погрозами.» Лишалося тільки сподіватися, що за ніч князь Янос трохи отямиться.

Наступний ранок показав: сподівання були марні.

Джон знайшов Слинта за сніданком у братській трапезній. З ним був пан Алісер Терен і ще кількоро їхніх посіпак. Вони саме з чогось реготали, коли Джон спустився сходами разом із Залізним Еметом та Скорботним Едом; позаду крокували Мулій, Лошак, Рудий Джак Крабб, Рожко Буйцвіт і Овейн-Пришелепок. Трипалий Гоб саме роздавав з казана вівсяну кашу. Королевині люди, люди короля і чорні братчики сиділи за окремими столами; хтось зігнувся над мисками каші, хтось натоптував черево підсмаженим хлібом з салом. Джон побачив за одним столом Пипа з Греном, за іншим – Бовена Марша. У повітрі стояв сморід диму та підгорілого сала; під склепіннями стелі бриніла луна від стукоту ножів та ложок.

Але всі голоси та шум обірвалися разом.

– Князю Яносе, – оголосив Джон, – я дарую вам останню надію на порятунок. Покладіть ложку та йдіть до стайні. Я наказав засідлати вашого коня. До Сірого Сторожа путь неблизька і нелегка.

– То й рушай туди сам, шмаркачу! – зареготав Янос Слинт, бризкаючи рідкою кашею собі на груди. – У Сірому Сторожі місце саме таким, як ти. Так мені гадається. Щоб не крутився тут перед очима доброчесних людей, маючи знак звіра на байстрюцькому чолі.

– То ви відмовляєтеся виконати мій наказ?

– Запхай свій наказ у свою байстрюцьку дупу! – відповів Слинт, здригаючись щелепою від обурення.

Алісер Терен слабенько посміхнувся, не зводячи з Джона очей. За одним зі столів почав реготати Годрі Велетнева Смерть.

– Як забажаєте. – Джон кивнув до Залізного Емета. – Заберіть князя Яноса на Стіну…

«…і посадіть до крижаної келії» – хотів був наказати він. День чи тиждень скрученим у крижаному мішку примусили б Слинта труситися у пропасниці та благати про звільнення – Джон був цього певний. «Але щойно він вийде на волю, як знову почне плести змови разом із Тереном.»

«…і прив’яжіть до коня» – хотів був наказати він. Якщо Слинт не хоче їхати до Сірого Сторожа воєводою, то поїде кухарем. «Але мине якийсь час, і він неодмінно втече. А скількох іще підмовить утекти з собою?»

– …і повісьте з неї у зашморгу, – закінчив Джон.

Обличчя Яноса Слинта збіліло, наче молоко. Ложка випала з пальців. Ед та Емет перетнули трапезну, гучно карбуючи кроки на кам’яній підлозі. Бовен Марш роззявив рота, не сказав ані слова і стулив його знову. Пан Алісер Терен сягнув по руків’я меча. «Ну ж бо, – подумав Джон. Пазур висів у нього за спиною. – Оголи клинка. Дай мені привід оголити свого.»

Половина людей у трапезній вже стояла на ногах. Південські лицарі та щитники, вірні королю Станісу, червоній жінці чи обом відразу, присяжні братчики Нічної Варти… Багато з них обрали Джона своїм князем-воєводою. Інші кинули жереби за Бовена Марша, пана Дениса Малістера, Котера Пайка… а хто і за Яноса Слинта. «Пригадую, таких було кількасот.» Джонові стало цікаво, скільки з них знаходиться просто зараз у цій келії.

Якусь мить цілий світ коливався на лезі меча. Потім Алісер Терен прибрав руку від зброї та відступив убік, даючи Едові Толету дорогу.

Скорботний Ед ухопив Слинта під одну руку, Залізний Емет – під другу. Разом вони стягли його з лави.

– Ні! – заперечив князь Янос, бризкаючи кашею з рота. – Ні, приберіть руки! Це ж шмаркач, підлий байстрюк! Його батько був зрадником! На ньому печатка звіра, і отой його вовчисько… Пустіть мене, бо пошкодуєте про день, коли наклали руки на Яноса Слинта! Я маю друзів у Король-Березі! Застерігаю: ви ще…

Слинта вже тягли угору сходами, а він не припиняв лаятися та погрожувати. Джон пішов за ним надвір; позаду швидко порожнів підвал, що правив за трапезну.

У підйомній кліті Слинт на мить вирвався на волю і спробував був опиратися, але Залізний Емет ухопив його за горлянку, вгатив спиною в залізне пруття і швидко придушив опір. Дотоді вже всі мешканці замку Чорного вибігли назовні подивитися, що відбувається. Навіть Вала визирнула зі свого вікна, звісивши довгу золоту косу через плече. На сходах Король-Башти стояв Станіс, оточений лицарями.

– Якщо шмаркач гадає мене злякати, то помиляється! – чулися слова князя Яноса. – Він не посміє мене повісити. Янос Слинт має друзів – вельми впливових друзів, ось побачите…

Решту його слів здмухнуло вітром.

«Ні, так не можна» – подумав Джон, а вголос наказав:

– Стійте!

Емет обернувся, спантеличений.

– Що таке, пане воєводо?

– Я його не вішатиму, – мовив Джон. – Ведіть сюди.

– Порятуй нас, Седмице! – почувся вигук Бовена Марша.

Посмішка на обличчі князя Яноса Слинта нагадувала своєю солодкістю згіркле масло… але швидко згасла, коли Джон наказав:

– Еде! Знайди мені пенька.

І вийняв з піхов Пазур.

Поки шукали годящу колоду, князь Янос розчепірився у підйомній кліті й не хотів виходити; Залізному Еметові довелося витягати його силоміць.

– Ні! – верещав Слинт, поки Емет коли пхав, а коли волік його дворищем. – Відпустіть!… Ви не можете!… Коли Тайвин Ланістер дізнається, ви всі пошко…

Емет вибив з-під нього ноги. Скорботний Ед поставив Слинтові чобіт на спину, щоб утримати на колінах, а Емет підсунув пенька під голову.

– Не смикайтеся – то й смерть буде легшою, – застеріг Джон Сніговій. – А будете ухилятися від меча – однаково помрете, але гидкіше та болісніше. Випростайте шию, пане князю.

Джон обіруч ухопив руків’я меча-байстрюка і високо його здійняв; клинком угору та вниз забігали відблиски блідого світанку.

– Якщо маєте останнє слово, саме час його проказати, – мовив Джон, чекаючи останнього прокляття.

Але Янос Слинт викрутив шию, вирячив очі вгору і заблагав:

– Молю вас, пане воєводо! Милосердя! Я… я поїду, я… я…

«Ні, – подумав Джон. – Ти сам зачинив ті двері.»

Пазур упав донизу.

– Можна мені його чоботи? – запитав Овейн-Пришелепок саме тоді, коли голова Яноса Слинта котилася грязюкою дворища. – Майже нові, ще й хутром підбиті.

Джон озирнувся на Станіса. На мить їхні очі зустрілися. Потім король кивнув головою і пішов до себе в башту.

Тиріон

Він прокинувся на самоті й відчув, що ноші зупинилися.

Там, де був Іліріо, лишилася купа розчавлених подушок. Горлянку карликові дерло і шкрябало. А наснилося йому… що ж йому наснилося? Він уже й не пам’ятав.

Ззовні кілька голосів розмовляли мовою, якої він не знав. Тиріон просунув ноги крізь запони і зістрибнув на землю, де побачив, як магістрат Іліріо стоїть коло коней з двома вершниками, що нависають йому над головою. Обоє мали на собі кубраки вивареної шкіри під киреями темно-брунатної вовни, але мечі тримали у піхвах, і скидалося на те, що товстунові ніщо не загрожує.

– Треба відлити, – оголосив карлик, зійшов з дороги, розв’язав штани і полегшився у плутанину тернових кущів. Справа забрала чимало часу.

– Відливає він непогано, мушу визнати, – зауважив чийсь голос.

Тиріон струсив останні краплі й заправив прутень у штани.

– Це ще найменший з моїх багатих таланів. Бачили б ви, як я гівно відкладаю.

Він обернувся до магістрата Іліріо.

– Ви знаєте цих двох, магістрате? Мені вони скидаються на розбійників. Чи не дістати сокиру?

– Сокиру?! – вигукнув більший з двох вершників, дебелий чолов’яга з кошлатою бородою та шапкою яскраво-рудого волосся. – Чув, Хальдоне? Малий хоче з нами битися!

Супутник його був старший, чисто голений, з чітко окресленим худорлявим обличчям. Волосся його було зібране на потилиці у вузол.

– Щоб довести свою хоробрість, маленькі люди часто вдаються до нерозумних вихвалянь, – проказав він. – Але щось я сумніваюся, що цей хоча б качура приб’є.

Тиріон здвигнув плечима.

– Давайте сюди качура.

– Якщо наполягаєте.

Вершник зиркнув на свого супутника. Здоровань витяг з піхов меча-байстрюка.

– Осьо тобі Качур. Це я, сцикунчику.

«Рятуйте мене, боги.»

– Я гадав, качур буде трохи менший.

Здоровань гучно зареготав.

– Ти чув, Хальдоне? Йому треба меншого Качура!

– Я б погодився на тихішого. – Чоловік на ім’я Хальдон роздивився Тиріона спокійними сірими очима, потім обернувся до Іліріо. – Ви маєте для нас скрині?

– Ще й мулів, щоб їх одвезти.

– Мули надто повільні. Ми маємо в’юкових коней, перекладемо скрині на них. Качуре, подбай.

– Чого це Качур завжди мусить про все дбати? – Здоровань укинув меча назад до піхв. – А про що, приміром, дбаєш ти, Хальдоне, га? Хто тут, зрештою, лицар – ти чи я?

Та побуркотівши трохи, він без заперечень закрокував до мулів.

– Як ся має наш хлопчина? – запитав Іліріо, поки припинали скрині.

Тиріон нарахував їх шість – дубових скриньок із залізними наличчями. Качур легко та вправно закидав їх на одне плече.

– Високий уже витягся, мало не як Гриф. Три дні тому вкинув Качура у напувальне корито.

– Та не вкинув він мене! То я впав, щоб його розвеселити.

– Твій задум мав успіх, – запевнив Хальдон. – Я аж обреготався.

– У одній скриньці для хлопчика є подарунок – трохи солодкого ванберцю. Він його завжди так любив… – Іліріо здавався дивно засмученим. – Мені кортить проїхатися з вами до Гойян Дроге. Прощальним бенкетом проводити у довгу путь униз річкою…

– Нам бракує часу для бенкетів, мосьпане, – мовив Хальдон. – Гриф хоче рушати, щойно ми повернемося. Угору течією прийшли новини, і всі бентежні. На північ од озера Чингал бачили дотракійців – роз’їзди старого халазару Мотхо. За ним недалечко крізь Кохорську пущу суне хал Зекко.

Товстун насмішкувато пирхнув.

– Зекко приходить до Кохору кожні три-чотири роки. Кохорці дарують йому торбу золота, і він повертається на свій схід. Що до старого Мотхо, то його люди не молодші за нього самого, і щороку їх меншає. Головну загрозу становить…

– …хал Поно, – закінчив Хальдон. – Якщо не брешуть, то Мотхо і Зекко тікають саме від нього. З останніх звісток, Поно бачили при верхній течії Сельору з халазаром у тридцять тисяч. Гриф не хоче втрапити до пастки просто на річці, якщо Поно таки зважиться рушити на Ройну.

Хальдон зиркнув на Тиріона.

– А чи ваш карлик їздить верхи так само хвацько, як відливає воду?

– Він їздить верхи, – втрутився Тиріон, не дозволяючи сирному королю відповісти за себе, – хоча найкраще це робить у особливому сідлі та на знайомому коні. А ще він уміє розмовляти.

– Справді уміє. Мене звати Хальдон; у нашому маленькому бойовому братстві я служу за цілителя. Дехто зве мене Півмаестром. А мого супутника звати пан Качур.

– Пан Роллі! – заперечив здоровань. – Роллі Ходикачка. Кожен лицар може висвятити іншу людину на лицаря. От Гриф мене й висвятив. А тебе, курдупелю, як звати?

Тут поспіхом устряг Іліріо:

– Йолло, таке його ім’я.

«Йолло?! Так хіба мавп називають.» Ба гірше: то було пентоське ім’я, а те, що Тиріон – не пентосець, побачить і останній дурень.

– То в Пентосі я Йолло, – похапцем спробував він виправити завдану шкоду, – але мати назвала мене Хугором Схилом.

– То ти малий король чи малий байстрюк? – запитав Хальдон.

Тиріон зрозумів, що поблизу Хальдона Півмаестра мусить зберігати осторогу.

– Кожен карлик – байстрюк у очах свого батька.

– Та вже ж. Ну то скажи мені, Хугоре Схиле, отаку річ. Як Сервин Дзеркального Щита переміг дракона Урракса?

– Наблизився, ховаючись за своїм щитом. Урракс бачив лише власне віддзеркалення, аж доки Сервин не прохромив йому око списом.

Хальдон не здавався враженим.

– Цю казочку знає навіть Качур. А чи не назвеш ім’я лицаря, котрий спробував ту саму хитрість із Вхагар під час «Танку драконів»?

Тиріон вишкірився.

– Пан Байрон Лебедин. От його за клопіт підсмажив дракон… але Сиракс, не Вхагар.

– На жаль, ти помилився. У «Танку драконів, правдивій оповіді» маестер Мункун пише…

– …що то була Вхагар. Але Мункун помиляється – хай він був не простий, а великий маестер. Зброєносець пана Байрона побачив смерть свого господаря і написав його доньці. У його звіті говориться, що то була Сиракс, дракониця Раеніри. Так воно і доречніше виходить, ніж у розповіді Мункуна. Адже Лебедин був сином порубіжного князя, а Штормолам стояв за Аегона. Вхагар була драконом принца Аемонда, Аегонового брата. Навіщо Лебединові її вбивати?

Хальдон закопилив губи.

– Спробуй не впасти з коня, бо як упадеш, то шкутильгай сам назад до Пентосу. Наша соромлива діва не чекатиме ані на чоловіка, ані на карлика.

– Полюбляю соромливих дів. Чи не найбільше за всіх – якщо не рахувати розпусних. А чи не скажете мені, де місце шльондрам?

– Хіба я схожий на людину, що вчащає до шльондр?

Качур зневажливо засміявся.

– Та він не сміє! Лемора примусила б його вимолювати прощення, хлопчина зажадав би піти з ним, а Гриф відрізав би йому цюцюрку і запхав у горлянку.

– То й нехай, – відповів Тиріон. – Навіщо маестрові прутень?

– Але ж Хальдон – лише наполовину маестер.

– Схоже, – мовив Хальдон, – тобі, Качуре, карлик припав до смаку. То нехай їде з тобою.

І розвернув свого коня.

Качурові знадобилося ще трохи часу, щоб припнути скрині Іліріо до трьох в’юкових коней. До того часу Хальдон вже зник удалині, але Качур не переймався. Він скочив у сідло, вхопив Тиріона за комір, витяг нагору і посадив малого чоловічка перед собою.

– Тримайся за луку, то й не впадеш. Кобилка іде м’якенько, а драконова дорога – гладка, наче дівчача дупця.

Ухопивши вузду свого коня у правицю, а поводи в’юкових коней – у лівицю, пан Роллі вирушив у путь жвавою ристю.

– На все добре! – побажав їм услід Іліріо. – Скажіть хлопчикові, що мені дуже шкода пропускати його весілля. Я приєднаюся до вас на Вестеросі. Присягаюся вам руками моєї любої Серри.

Коли Тиріон кинув на Іліріо Мопатіса останній погляд, той стояв коло ношів у своєму парчовому вбранні, згорбивши могутні плечі. Коли його постать почала зникати за дорожньою пилюкою, володар сирів здався Тиріонові зовсім невеличким чоловічком.

Качур наздогнав Хальдона Півмаестра за півверсти, і далі вершники поїхали біч-обіч. Тиріон чіплявся за високу луку сідла, незграбно розкидавши ноги убік, і розмірковував про майбутні мозолі, судоми та натерті сідлом болячки.

– Цікаво, що пірати озера Чингал зроблять з нашим карликом? – спитав Хальдон, коли вони рушили далі.

– Карликовий пиріг чи карликову юшку? – припустив Качур.

– Найгірший там – Уро Немитий, – зауважив Хальдон. – Самого лише його смороду досить, щоб убити людину.

Тиріон здвигнув плечима.

– На щастя, я не маю носа.

Хальдон слабенько всміхнувся.

– Якшо стрінемо пані Корру на «Відьминих зубах», то не дорахуєшся й інших частин. Корра Кривава – так її кличуть. На її кораблі служать самі лише прекрасні юні діви, котрі холостять кожного захопленого у полон чоловіка.

– Жахливо. Так можна і у штани надзюрити.

– Оцього не треба, – похмуро застеріг Качур.

– Як скажете. Але якщо ми таки стрінемо ту вашу пані Корру, я хутенько вскочу в спідницю і скажу, що є Серсеєю, уславленою бородатою красунею з Король-Берега.

Цього разу Качур зареготав, а Хальдон мовив:

– Ти такий веселий та дотепний парубійко, Йолло. Кажуть, Князь-у-Савані обіцяв подарунок тому, хто його насмішить. Можливо, його сіра милість обере тебе прикрасою свого кам’яного двору.

Качур збентежено зиркнув на свого супутника.

– Недобре так жартувати. Надто коли ми близько до Ройни. Він почує.

– Ти ба, трохи качиної мудрості, – зауважив Хальдон. – Вибачай, Йолло. Не сиди такий блідий, я лише жартував. Отримати сірий поцілунок Володаря Смутку – не така легка справа.

«Сірий поцілунок…» Від самої думки шкірою побігли дрижаки. Тиріона Ланістера вже не жахала смерть, але сіра лускачка – то було геть інше. «Князь-у-Савані – це казка, – спробував він переконати себе, – він не справжніший, ніж привид Лана Хитромудрого, який начебто досі блукає у Кастерлі-на-Скелі.» Та незважаючи на все, припнув язика.

Раптове мовчання карлика лишилося непоміченим, бо Качур почав просторікувати про власне життя. Його батько був зброярем у Лихомості, розказував він, тому народився малий Роллі з брязкотом криці у вухах і ще змалку почав вправлятися з мечем. Величенький поставою, спритний парубок звернув на себе увагу старого князя Крестава, який запропонував йому службу в своїй залозі. Проте хлопець хотів більшого. Він бачив, як кволий синок Крестава стає спочатку джурою, потім зброєносцем, а тоді й лицарем.

– Отаке казна-що, сам як тростина, вітром хилитається, голівка з курячу гузку… але ж старий князь мав чотирьох доньок і лише одного сина, тому ніхто не міг йому слово поперек мовити. Інші зброєносці його у дворищі навіть пальцем не чіпали, як майстер-мечник ставив битися.

– А вам, певно ж, зухвалості не бракувало. – Тиріон легко бачив, на що звертає оповідь.

– Мій батько мені на шістнадцяті іменини меча скував, – відповів Качур. – Меч впав у око Лорентові, і той забрав його собі, а мій клятий батечко не посмів і писнути. Коли я поскаржився, Лорент мені сказав просто у вічі, що мої руки створені гатити молотом, а не тримати меча. Ну я пішов, узяв у кузні молота і лупцював його, доки не зламав обидві руки і половину ребер. А тоді довелося тікати з Обширу, і то хутко. Ну, перетнув море, пішов до «Золотої дружини». Кілька років кував їм залізо як підмайстер, а тоді пан Гаррі Стрікланд узяв мене собі за зброєносця. Коли Гриф пустив униз річкою звістку, що шукає когось навчати свого сина, Гаррі надіслав йому мене.

– І Гриф вас висвятив?

– За рік по тому.

Хальдон Півмаестер слабенько посміхнувся.

– Ти розкажи нашому малому другові, як ти собі прізвище надибав, га?

– Ну, лицареві ж не досить самого лише імені, – забуркотів здоровань, – а ми, той, стояли в полі, коли він мене висвятив, а я дивлюся, там качка ходить, ну я той… та годі вам, не смійтеся!

Одразу після заходу сонця вони з’їхали з дороги – заночувати у зарослому зіллям дворищі коло старого кам’яного колодязя. Тиріон зіскочив з коня, щоб розігнати кров у заціпенілих литках, а Качур та Хальдон тим часом заходилися напувати коней. Жорстка брунатна трава та дикі деревця повитикалися між каменів бруківки; рештки стін чогось на кшталт величезного кам’яного маєтку вщент заросли мохом. Доглянувши коней, вершники розділили просту вечерю з солонини та холодної білої квасолі, запиваючи усе пивом. Тиріон тішився розрадою, яку дарувала проста подорожня їжа після жирного та розкішного харчу від Іліріо.

– Оті скрині, які ми вам привезли, – мовив він, жуючи. – Спершу я подумав: золото для «Золотої дружини», та потім побачив, як пан Роллі закидає одну на плече. Якби там було повно монет, він би її так легко не підняв.

– Там просто обладунки, – здвигнув плечима Качур.

– Іще одяг, – устряг Хальдон. – Двірський одяг для усього нашого загону. Тонка вовна, оксамит, шовкові киреї. До королеви не йдуть вдягненими абияк… або з порожніми руками. Магістрат мав добрість забезпечити нас належними подарунками.

Коли зійшов місяць, вони знову посідали у сідла і потрусили на схід під шатром зіркового неба. Стара валірійська дорога блищала попереду, наче довга срібна стрічка, що звивалася крізь ліси та долини. На деякий час Тиріон Ланістер майже відчув мир та спокій.

– Правду казав Ломас Довгоступ. Ця дорога є дивом.

– Що за Ломас Довгоступ? – запитав Качур.

– Та книжник один, давно померлий, – відповів Хальдон. – Усеньке життя їздив світом. Написав про землі, які відвідав, у двох книжках: «Дива» і «Дива, створені людиною».

– Мені один з дядьків їх подарував, як я був малим хлопчиною, – додав Тиріон. – Я їх зачитав до того, що вони розвалилися на шматочки.

– «Боги створили сім див світу, а смертні люди – дев’ять», – пригадав з книжки Півмаестер. – Не вельми поштиво до богів з боку смертних людей: спорудити на два дива більше. Але що є, те є. Кам’яні дороги Валірії були одним з дев’яти див, перелічених Довгоступом. Здається, п’ятим.

– Четвертим, – мовив Тиріон, який ще хлопчиком завчив напам’ять усі шістнадцять.

Дядько Геріон полюбляв ставити його на стіл під час учти і просити, щоб перелічив усі дива вголос. «А я й раденький бував, чи не так? Стояти на столі серед тарелей, притягати до себе всі погляди, доводити, який я маленький меткий бісик…» І ще багато років він плекав мрію одного дня поїхати світом і побачити усі дива Довгоступа на власні очі.

Але князь Тайвин поклав край мрії свого сина-карлика за десять днів до його шістнадцятих іменин. Саме тоді Тиріон попросив дозволу об’їхати Дев’ять Вільних Міст, як робили його дядьки у тому самому віці.

– На моїх братів можна покластися – вони не накличуть сором на дім Ланістер, – відповів батько. – Жоден ніколи не одружувався зі шльондрою.

Коли ж Тиріон нагадав, що за десять днів він стане дорослим чоловіком і буде вільний подорожувати, де захоче, князь Тайвин мовив:

– Жодна людина у світі не є вільною робити, що вона хоче. Тільки діти та дурні думають інакше. Їдь куди хочеш, не заперечую. Вдягни блазенські лахи, стій на голові, щоб розважити королів прянощів і повелителів сиру. Тільки дивися: сам сплачуй за перевіз, харч і житло, а про повернення забудь і думати.

На цьому зухвальство юного хлопця розсипалося на порох.

– Якщо хочеш собі корисної справи, то матимеш, – сказав тоді батько.

І щоб відзначити його повноліття, Тиріона зробили наглядачем над усіма збіжниками нечистот і сховищами води у Кастерлі-на-Скелі. «Може, батько сподівався, що я у котромусь потону.» Але Тайвина спіткало розчарування – збіжниками ще ніколи так добре не збігали лайно і помиї, як під пильним оком Тиріона.

«От би келих вина – змити з рота смак князя Тайвина. А міх замість келиха був би кращий.»

Вони їхали всеньку ніч; Тиріон намагався ухопити трохи сну, то куняючи на луці сідла, то рвучко прокидаючись. Час від часу його починало хилити убік, але пан Роллі тоді хапав його і знову садовив рівно. До світанку карликові боліли ноги, а сідниці були стерті та намозолені.

Лише наступного дня вони досягли місця, де уздовж річки лежав Гойян Дроге.

– Казкова Ройна, – мовив Тиріон, побачивши з горбка повільну зелену течію.

– Мала Ройна, – зауважив Качур.

– Та бачу, що невеличка.

«Начебто приємна річечка. Але найменший з зубців Тризуба удвічі ширший, і всі три течуть швидше.» Місто вразило його не більше. Тиріон пригадав з книжок, що Гойян Дроге ніколи не було великим, зате гарним, зеленим та квітучим – містом проточної води, містом водограїв. «До війни. Перед тим, як прийшли дракони.» За тисячу років по тому протоки забилися очеретом і болотом, застійні ставки гнилої води породили безліч мушви. Поколоте каміння храмів та палаців поволі занурювалося в землю; вздовж берегів річки буяли зарості старого кривого верболозу.

Серед пустки та погрому ще лишалося кілька людей, що серед моря бур’янів порали крихітні садочки та городики. Стукіт залізних копит на старій валірійській дорозі змусив більшість тікати до тих схронів, з яких вони виповзли, але найсміливіші лишилися на сонці, щоб роздивитися подорожніх вершників млявими, байдужими очима. Одна гола дівчинка з ногами, до колін вимазаними у болоті, не зводила очей з Тиріона. «Мабуть, ніколи не бачила карлика, – здогадався він, – де вже карлика без носа.» Він скривив страшну мармизу і висолопив язика; дівчинка заплакала.

– Що ти їй зробив? – спитав Качур.

– Надіслав поцілунок. Усі дівчата плачуть, коли я їх цілую.

За плутаниною верб дорога раптом скінчилася; вони повернули на північ, подолали коротку стежку і поїхали уздовж води, аж доки прирічні кущі не розступилися, і вони не опинилися коло старого кам’яного пришибу, наполовину затопленого і оточеного високими заростями бурого зілля.

– Качуре! – почувся звідкілясь крик. – Хальдоне!

Тиріон витяг шию в той бік і побачив хлопця, що стояв на даху низького дерев’яного сараю, вимахуючи крислатим солом’яним брилем. Юнак був стрункий, зграбний та ставний, з шапкою темно-блакитного волосся. Карлик подумки оцінив його вік у п’ятнадцять-шістнадцять років.

Дах, на котрому стояв хлопець, належав надбудові «Соромливої діви» – старого і непоказного однощоглового пласкодінного човна з тих, де треба відштовхуватися жердинами. Човен мав широкий коріб, у воду майже не занурювався, тому був зручний для плавання хоч би й наймілкішими протоками, а де-не-де міг переповзти навіть піщану мілину. «Не надто красна діва, – подумалося Тиріонові, – та бридкі на пику нерідко бувають шаленими в ліжку.» Човни, що плавали дорнійськими річками, бували яскраво розмальовані та прикрашені мистецьким різьбленням, але ця діва нічим таким не вихвалялася. Пофарбована вона була сіро-брунатною, болотного кольору фарбою, що мінилася плямами та подекуди лущилася; велике вигнуте стерно було просте і нічим не оздоблене. «Скидається на купу глини та очерету, – подумав Тиріон, – але схоже, саме на те його і будували.»

Качур вже тюгукав у відповідь. Кобила з бризками неслася мілкою водою, топчучи очерет. Хлопець зістрибнув з даху надбудови на чардак човна, а слідом показалася і решта мешканців «Соромливої діви». Позаду біля стерна стояла немолода пара з ройнарськими рисами облич; вродлива септа у м’якій білій рясі вийшла з дверей і відкинула з очей кучерик темно-брунатного волосся.

Не впізнати, котрий тут Гриф, було неможливо.

– Годі галасувати, – мовив він, і над річкою негайно запанувала тиша.

«З оцим важкувато буде» – відразу зрозумів Тиріон.

Грифова накидка зроблена була з шкури рудого ройнійського вовка. Під шкурою він носив буру шкіру, зміцнену залізними кільцями. Чисто голене обличчя теж здавалося вичиненою шкірою; в кутиках очей причаїлися зморшки. Волосся він мав таке ж блакитне, як синове, але корені його були руді, а брови – ще рудіші. При стегні висіли меч і кинджал. Якщо він і радів поверненню Качура та Хальдона, то добре це приховував. Зате зовсім не ховав свого незадоволення появою Тиріона.

– Карлик?! Що це за халепа?

– Знаю, ви сподівалися на кружало доброго сиру. – Тиріон обернувся до Молодого Грифа і подарував йому найчарівнішу свою посмішку. – Блакитне волосся непогано пасуватиме тобі у Тироші, але на Вестеросі діти кидатимуть у тебе каміння і сміятимуться в обличчя.