Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 82 страниц)

– Скільки людей загинуло? – спитала вона, коли Дааріо скінчив.

– Наших? Не мав часу рахувати. Та ми придбали більше, ніж втратили.

– Перебіжчиків?

– Хоробрих воїнів, ладних стати за вашу шляхетну справу. Моїй цариці, певен, вони припадуть до смаку. Один – сокирник з Василіскових островів, здоровезний лобуряка, більший за Бельваса. Вам слід його побачити, він того вартий. Є зо два десятки вестеросців, а чи й більше. Втікачі з «Вітрогонів», незадоволені юнкайцями. З них будуть добрячі «Буревісники».

– Як скажете. – Дані не бачила нагоди вередувати. Меєринові скоро знадобиться кожна рука, здатна тримати меч.

Пан Барістан насупив брови.

– Полковнику, ви згадали про чотири вільні кумпанства. Але ми знаємо лише три. «Вітрогонів», «Довгі Списи» і «Бойових Котів».

– Пан дідуган уміє рахувати. До юнкайців перебігли «Другі Сини». – Дааріо відвернувся і сплюнув. – Ось йому, тому Бурому Бенові Бросквину. Коли побачу його бридку мармизу, то розпанахаю від горлянки до пупа і вирву з грудей його чорне серце.

Дані спробувала щось сказати, але не знайшла слів. Вона пригадала, як востаннє бачила Бенове обличчя. «Тепле, привітне… обличчя, якому я довіряла.» Смаглява шкіра, біле волосся, зламаний ніс, зморшки у кутиках очей. Навіть дракони полюбляли товариство старого Бурого Бена, а він вихвалявся, що в собі має краплю драконової крові. «Три зради спіткають тебе… одна заради золота, одна заради крові, одна заради любові.» Чи був Бросквин третьою зрадою, а чи другою? І як тоді рахувати пана Джорага, її старого буркотливого ведмедя? Невже не буде їй ніколи друга, вартого довіри? «Який зиск із пророцтв, якщо не тямиш, про що вони? Якщо я поберуся з Гіздахром ще до світанку, невже оті злії вороженьки згинуть, як роса на сонці? І я вільно запаную у своєму місті?»

Новина від Дааріо зчинила страшний гармидер. Резнак лементував, Голомозий щось похмуро буркотів, кревноїзники гаряче присягалися помститися, Могутній Бельвас гупав кулаком у пошматоване рубцями черево і обіцяв з’їсти серце Бурого Бена зі сливами та цибулею.

– Перепрошую панство, – мовила Дані, та почула її, здавалося, сама лише Місандея. Тоді цариця підвелася на ноги. – Ану тихо мені! Я вже досить наслухалася.

– Ваша милосте! – Пан Барістан впав на одне коліно. – Вам наказувати, нам коритися. Яка буде ваша воля?

– Продовжуйте, як задумано. Зберіть харчів, скільки зможете. – «Якщо озирнуся, втрачу все.» – Треба зачинити ворота і поставити на мури усе наше вояцтво. Нікому не буде дозволено входити і виходити.

Якусь мить у палаті панувала тиша. Присутні перезиралися, водили очима від одного до іншого. Нарешті Резнак спитав:

– То що робити з астапорцями?

Їй кортіло заверещати, заскреготіти зубами, розідрати на собі одяг і вдаритися об підлогу. Натомість вона відповіла незворушно:

– Зачиніть ворота! Чи мушу я повторювати тричі? – За воротами лишалися її діти, але врятувати їх було не в її силі. – Хай усі підуть. Дааріо, ви лишіться. Вашу рану слід промити. А ще я маю до вас кілька запитань.

Інші вклонилися і вийшли геть, а Дані повела Дааріо Нахаріса сходами до своєї опочивальні. Там Іррі промила йому поріз оцтом, а Джихікі перев’язала білим лляним рушником. Коли справу було скінчено, покоївок вона теж відіслала.

– Твій одяг забруднено кров’ю, – мовила Дані. – Знімай його!

– Лише якщо ти знімеш свій, – відповів він і поцілував її.

Його волосся смерділо кров’ю, димом і кіньми, вуста були тверді й гарячі. Дані затремтіла у його обіймах, а коли вони розчепилися, мовила:

– Я гадала, це ти зрадиш мене. Одна зрада – заради крові, одна – заради золота, і ще одна – заради любові. Так сказали ворожбити. І я… ніколи не гадала про Бурого Бена. Йому ж довіряли навіть мої дракони!

Дані вхопила свого полковника за плечі.

– Обіцяй, що ніколи не повстанеш проти мене. Цього я не переживу. Обіцяй!

– Ніколи, кохана моя.

І вона повірила.

– Я заприсяглася, що поберуся з Гіздахром зо’Лораком, якщо він подарує мені дев’яносто днів миру, і тепер… а тебе я жадала від першого погляду, але ж ти був сердюк, найманець, примхливий, зрадливий… Пригадую, ти колись хвалився, що мав сотню різних жінок.

– Сотню? – гигикнув Дааріо у свою лілову бороду. – То я збрехав, мила королево. Радше тисячу. Хоча серед них ніколи не було драконів.

Вона піднесла підборіддя, наближуючи свої вуста до його.

– То чого ж ти чекаєш зараз?

Принц зимосіцький

Комин захаращували скиби й грудки холодного чорного попелу; єдине тепло у покої давали кілька запалених свічок. Щоразу, як прочиняли двері, їхнє полум’я хилиталося і тремтіло. Тремтіла і наречена, вдягнена у білу ягнячу вовну, облямовану мереживом. Рукави та стан сукні були вишиті річковими перлами; на ноги вдягли капці оленячої шкіри – гарні, але не надто теплі. Обличчя молодої було бліде, без жодної кровинки.

«Обличчя, вирізьблене з льоду, – подумав Теон Грейджой, накидаючи їй на плечі хутряний кожушок. – Труп, похований у снігу.»

– Ласкава панно. Вже час.

З-за дверей їх кликала музика – лютні, кози, тамбурини. Наречена підняла очі вгору. Карі очі, яскраві при світлі свічок.

– Я буду їм вірною дружиною, п-покірною та лагідною… догоджатиму як належить, даруватиму синів… краще, ніж справжня Ар’я, вони побачать, вони самі побачать…

«Згадаєш хоч словом про справжню Ар’ю – і тобі смерть. Або гірше.» Цю науку він добре вивчив у шкурі Смердюка.

– Ви і є справжня Ар’я, панно. Ар’я з дому Старк, донька князя Едарда, спадкоємиця Зимосічі. – «Ім’я, вона має вивчити своє ім’я…» – Ар’я-Підніжка. Але сестра колись кликала вас Ар’єю-Конякою.

– Це ж я вигадала їй те прізвисько! Бо в неї справді обличчя довге і трохи кінське. А моє – ні. Я була гарненька.

Нарешті з її очей ринули довго стримувані сльози.

– Не така вродлива, як Санса, але всі казали, що гарненька. А чи князь Рамзай вважають мене гарненькою?

– Так, – збрехав Теон. – Він сам мені сказав.

– Але ж вони знають, хто я. Хто насправді. Я бачу, коли вони дивляться. Вони такі сердиті, навіть коли посміхаються… але ж то не моя провина! Кажуть, їм до смаку робити людям боляче.

– Ласкава панна дарма слухає ті… наклепи…

– Казали, що й вам теж завдали болю. Рукам, і ще…

В нього пересохло в горлянці.

– Я… я заслужив. Я розсердив хазяїна. Не сердіть його, ніколи. Князь Рамзай, він… добрий і великодушний. Потішите його – матимете його прихильність. Тож будьте хорошою дружиною.

– Допоможіть! – раптом учепилася вона за нього. – Благаю! Колись я дивилася на вас у дворищі, ви змагалися мечами. Ви тоді були такий дужий, вродливий. – Вона щосили стиснула йому плече. – Якби ми втекли разом, я б стала вам дружиною… або хвойдою… ким забажаєте! Ви були б моїм чоловіком і господарем!

Теон рвучко викрутився з її пальців.

– Я не… я нікому не чоловік. – «Чоловік не відмовив би у допомозі.» – Ви просто будьте… Ар’єю, покірною дружиною. Догоджайте йому, інакше… догоджайте якнайкраще, і облиште балачки про те, що ви хтось інша.

«Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Музика тиснула, наполягала.

– Нам час іти! Витріть сльози з очей. – «Карих очей. А мають бути сірі. Хтось помітить. Хтось згадає.» – Отак добре. Тепер посміхніться.

Дівчина спробувала. Її вуста затремтіли, смикнулися, скривилися і завмерли; він побачив її зуби. «Он які гарненькі, біленькі, – подумав він. – Та спробуй розсердити його, і скоро їх не матимеш.»

Коли він штовхнув двері, три з чотирьох свічок згасли. І він повів наречену в туман, де вже чекали весільні гості.

– Чому я? – спитав він, коли пані Турстан звеліла йому батькувати на весіллі.

– Її батько мертвий, усі брати – теж. Мати загинула в Близнюках. Дядьки загубилися, померли або сидять у полоні.

– Але ж вона має одного брата. – «Вона має трьох братів!» – кортіло скрикнути йому. – Джон Сніговій служить у Нічній Варті.

– То лише зведений брат, уроджений байстрюком і прив’язаний присягою до Стіни. Ти був вихованцем її батька. Ти найближчий з усіх живих, хто так-сяк пасує їй за родича. Тому згодишся за названого батька на весіллі.

«Найближчий з усіх живих.» Теон Грейджой виріс поруч із Ар’єю Старк. Теон упізнав би облудницю. Коли ж північне панство, зібране засвідчити шлюб, побачить, як він визнає Болтонову підміну за справжню Ар’ю, їм не лишиться причин сумніватися у її правах. Дужаки і Лупаки, Хвойдоріз Умбер, задерикуваті Ризвелі, піддані Роголісів та родичі Кервинів, жирний князь Виман Мандерлі… жоден не знав доньок Неда Старка так близько, як він. А якщо хтось потай навіть і плекатиме сумніви, авжеж йому стане розуму тримати їх при собі.

«Вони покривають моєю особою свою оману. Вішають моє обличчя на свою брехню.» Ось чому Руз Болтон знову вдягнув його як вельможу – зіграти загадану роль у блазенській виставі. А коли все скінчиться, коли облудна Ар’я ляже з чоловіком у подружнє ліжко… тоді Болтонові не лишиться жодної користі від Теона Перевертня.

– Послужи нам у цій справі, і коли Станіс зазнає поразки, ми обговоримо, як найкраще відновити тебе на батьковому престолі, – сказав його вельможність отим своїм тихим, м’яким голосом. Голосом, наче створеним для брехні та шепотинництва.

Теон не повірив жодному слову. Він мусив танцювати, як йому заграють, бо не мав іншого вибору, але потім… «Потім він поверне мене до Рамзая, – майнула розпачлива думка, – а Рамзай забере ще кілька пальців і знову оберне мене на Смердюка.» Хіба що боги матимуть ласку, Станіс захопить Зимосіч і покладе тут усіх під меч, рахуючи і його самого. Кращої надії Теон не мав.

На диво, у божегаї було тепліше; за його межами Зимосіч скував тяжкий білий мороз. Стежки схопило зрадливою чорною кригою; на розбитих шибках Скляних Садів блищала під місячним сяйвом паморозь. Проти стін навалені були купи брудного снігу, заповнюючи кожен найменший куток; деякі були вже такі високі, що ховали собою двері. Під снігом лежав сірий попіл та недопалки дерева, тут чи там – зчорнілий сволок або купа кісток, прикрашена клаптями шкіри та волосся. Довгі, наче списи, бурульки звисали з виступів на мурах, облямовували вежі, наче цупкі білі вуса та бурці якогось сивого старого. Але всередині божегаю земля навіть не замерзла; пара здіймалася від гарячих ставів – тепла, наче подих дитини.

Наречена була вбрана у біле та сіре – кольори, які вдягла б справжня Ар’я, якби дожила до свого весілля. На Теоні було чорне та золоте; кирею припинала на плечі пряжка у грубій подобі кракена, яку йому нашвидкуруч змайстрував коваль у Курганищі. Та під каптуром багатого вбрання волосся його було тонке і біле, а плоть мала сірувате забарвлення, як у немічного старого. «От я нарешті й Старк» – подумалося йому. Руч-об-руч із ним наречена подолала вигнуту луком кам’яну браму; навколо ніг їм завивалися пасма туману. Швидко і тривожно, наче серце юної діви, стукотів тамбурин, тонко, солодко та звабливо співали сопілки. Над верхівками дерев у темному небі плив серп місяця, майже схований туманом, визираючи оком крізь шовковий серпанок.

Теонові Грейджою цей божегай не був чужий. Він грався у ньому ще хлопчиком: перестрибував камінцями через холодний чорний ставок попід оберіг-деревом, ховав свої скарби у стовбурі старезного дубу, підкрадався до білок з луком, якого зробив власноруч. Згодом, вже старшим, він довго вимочував у гарячих джерелах синці, отримані довгими годинами у дворищі проти Робба, Джорі та Джона Сніговія. Серед каштанів, в’язів, смерек він знаходив таємні місця, куди ховався, коли хотів лишитися на самоті. Саме тут він уперше поцілував дівчину. Потім інша дівчина зробила його чоловіком на розкошланій ковдрі у тіні високої сіро-зеленої вартовини.

Але таким він божегаю ще не бачив – сірим, примарним, повним теплих туманів, тремтливих вогнів, шепітних голосів, що долинали зусібіч і нізвідки. Попід деревами парували гарячі джерела. Теплі випари злітали угору, огортали дерева вологим подихом, підповзали стінами, накидали сірі запони на сторожкі вікна.

Попереду лежала ледь помітна стежка – звивистий ланцюжок потрісканих каменів, порослих мохом, майже схованих нанесеним брудом і впалим листям. Товсті брунатні корені дерев, що лізли з глибин землі, зробили стежку зрадливою для необачного ходака. Теон рушив уперед і повів з собою наречену. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.»

Ні, так думати не годиться. Варто цьому імені раз зірватися з вуст – і це коштуватиме йому пальця, або й вуха. Теон переставляв ноги, пильнуючи кожен крок. Відрізані пальці на ногах примушували тупати поволі, перевальцем; поспішиш – запнешся і впадеш. Лишень спробуй затьмарити хибним кроком свято князя Рамзая – і князь Рамзай змусить спокутувати нечувану недбалість шкірою з зухвалої ноги.

Туман був такий рясний, що в ньому ледве виднілися найближчі дерева; за ними вгадувалися лише високі тіні та тьмяні вогники. Коло звивистої стежки та далі між деревами мерехтіли свічки, наче бліді вогники у теплій сірій юшці. Вся місцина здавалася дивним, позбавленим часу потойбіччям між світами, де юрби проклятих і грішних блукають, чекаючи миті, коли їм відкриється нарешті шлях до того пекла, яке подарує їм спокуту. «То може, ми всі тут мертві? Чи не прийшов Станіс і не повбивав нас усіх уві сні? Чи попереду ще битва? Чи вже позаду і остаточно програна?»

Тут і там стрічався палкий жадібний смолоскип, що кидав червоні відблиски на обличчя весільних гостей. Відбиття невірного, тріпотливого світла від пасем і брил туману робило обличчя звірячими, нелюдськими, спотвореними. Князь Дужак здався Теонові вовкодавом, старий Кляск – стерв’ятником, Хвойдоріз Умбер – горбатою химерою, Великий Вальдер Фрей – лисом, Малий Вальдер – рудим биком, якому лише кільця у ніс бракувало. Обличчя самого Руза Болтона було блідою сірою личиною з двома друзками сірого льоду там, де люди мають очі.

Понад головами на деревах розсілися зграї круків; настовбурчивши пір’я, вони горбилися на голих темних гілках, витріщаючись на розкіш натовпу внизу. «Птахи маестра Лювина.» Лювин лежав мертвий, його маестерську башту віддали вогню, але круки лишилися. «Бо тут їхній дім.» Раптом Теонові закортіло знати, як це – мати свій дім.

І ось туман розступився, наче запони перед блазенською виставою, відкриваючи глядачам нові лаштунки. Попереду з’явилося серце-дерево з широко розчепіреним гіллям, схожим на покручені кістки. Впале листя лежало навколо товстого білого стовбура червоно-бурими купами. Тут круки юрмилися найгустіше, бурмотіли щось одне одному таємною мовою своєї зловісної зграї.

Попід круками стояв Рамзай Болтон, взутий у високі чоботи м’якої сірої шкіри, вбраний у чорний оксамитовий жупан з розрізами рожевого шовку та блискучими гранатовими крапельками. Усмішка танцювала в нього на обличчі.

– Хто прийшов? – Вуста його були вологі, шия над коміром – налита червоним. – Хто прийшов постати перед богами?

Відповів йому Теон.

– Прийшла Ар’я з дому Старк, прийшла побратися у шлюбі. Жінка доросла і розквітла, чесно і шляхетно уроджена, нині прийшла вона благати божого благословіння у святому шлюбі. Хто прийшов узяти її?

– Я, – мовив Рамзай. – Рамзай з дому Болтон, князь на Роголісі, спадкоємець Жахокрому. Я беру цю жінку собі за правом та згодою. Хто віддає її?

– Теон з дому Грейджой, що був колись вихованцем її батька. – Він обернувся до нареченої. – Панно Ар’є, чи берете ви сього чоловіка?

Вона підняла на нього очі. «Карі очі, не сірі. Невже вони всі засліпли?» Довгу мить вона нічого не казала, лише мовчки благала поглядом. «Остання твоя нагода, – подумав він. – Скажи їм. Негайно. Вигукни перед усіма своє ім’я. Зізнайся, що ти не Ар’я Старк. Хай уся північ почує, що тебе змусили нап’ясти чужу личину.» Звісно, для неї б це означало смерть, і для нього теж. Але Рамзай з люті міг би вбити їх швидко і безболісно. Невже і такої ласки не судилося їм мати від старих богів півночі?

– Я беру сього чоловіка, – відповіла наречена пошепки.

Навколо них крізь туман мерехтіли вогники – сотні свічок, блідих, наче огорнуті білою імлою зірки. Теон відступив назад, а Рамзай з нареченою з’єднали руки, стали на коліна перед серце-деревом і схилили голови на знак покори та страху божого. Різьблені червоні очі оберіг-дерева витріщалися на них, великі червоні вуста мовби реготали темним проваллям. У гіллі нагорі крякнув один з круків.

За мить мовчазної молитви чоловік та жінка підвелися на ноги. Рамзай розстебнув кирею, якою Теон накинув плечі нареченої лише за хвилину перед тим – важку кирею білої вовни, облямовану сірим хутром і прикрашену знаком лютововка дому Старк. Замість неї він прищіпнув рожеву, всипану такими самими червоними гранатами, як у себе на жупані. На спині одежини цупкою червоною шкірою зображено було оббілованого чоловіка Жахокрому, зловісного і страхолюдного.

На тім відправа і скінчилася. На півночі шлюби укладалися швидко – Теон гадав, що за браком жерців чи священників. Так чи не так, на нинішньому весіллі звичай цей здався йому доречно милосердим. Рамзай Болтон схопив молоду на руки і закрокував з нею крізь туман. Услід рушили князь Болтон та його пані Вальда. Знову заграли музики, бард Абель заспівав «Два серця б’ються як одне». Дві з його жінок підхопили пісню дзвінкими голосами, утворивши солодкий, втішний для вуха лад.

Теон зненацька спитав себе, чи не слід і йому проказати молитву. «Чи почують мене старі боги?» Вони не були його богами… ніколи не були. Адже він уродився залізним сином Пайку, і господом його був Потоплий Бог островів… але Зимосіч лежала за багато верст від моря. Минула вічність, відколи його чув хоч якийсь бог. Він не знав уже, хто він такий, ким був, чому ще живе на світі, навіщо народився…

– Теоне, – прошепотів чийсь голос.

Голова сама собою підскочила вгору.

– Хто сказав?!

Та побачив він лише дерева і туман, що їх укривав. Голос був тихіший за шурхіт листя, холодніший за ненависть. «Кому належав він? Богам? Примарним ворогам?» Скільки їх загинуло тут того дня, коли він хитрістю захопив Зимосіч? Скільки ще того дня, коли втратив? «Того самого дня, коли помер Теон Грейджой, що згодом відродився Смердюком. Смердюком – верескливим пацюком.»

Раптом йому закортіло опинитися деінде, аби щонайдалі. Та за межами божегаю на нього миттю накинувся, наче голодний вовк, і схопив у зуби лютий холод. Теон нахилив голову під вітром і рушив до великої трапезної, намагаючись не загубити довгу вервечку свічок та смолоскипів. Під чоботями хрумтіли крижини; раптовий подих вітру відкинув назад каптура, наче якийсь привид смикнув морозними пальцями, прагнучи зазирнути в обличчя.

Теонові Грейджою вся Зимосіч повнилася привидами минувщини. Авжеж не таким він пам’ятав замок з літа своєї юності. Нині він стояв посічений, потрощений, вже не твердиня, а руїна – притулок для трупів та гайвороння. Величезний подвійний мур ще стояв, бо граніт нелегко скорити вогнем, але більшість веж і палат лишилися без дахів, а кілька й зовсім повалилися. Вогонь зжер солому та дерево – де цілком, де шматками. Під розтрощеними шибками Скляних Садів городина й садовина, що мала живити замок узимку, лежала чорними вимороженими гичками. Дворище заповнювали намети, майже сховані снігом – то Руз Болтон привів до замку власне військо, а з ним і військо своїх приятелів-Фреїв. Тепер тисячі вояків купчилися серед руїн, юрмилися у кожному дворику, спали у льохах та підвалах, у вежах без дахів, у будівлях, залишених кілька століть тому.

Пасма сірого диму зміїлися лише з димарів відбудованої кухні та куренів варти, де дах перешили наново й нашвидкуруч. На зубцях мурів лежали вінці снігу, зі стінних виступів висіли грона бурульок. Усі кольори вицвіли в Зимосічі, лишивши сірий та білий. «Кольори Старків.» Теон не знав, що йому думати: чи добра то призвість, а чи погана. Посіріло і саме небо. «Сіре, сірувате, сіреньке й ще сіріше. Цілий світ посірів, куди не глянь. Лише очі нареченої – не сірі.»

Молода дружина мала карі очі. «Великі, карі, нажахані.» Дарма вона шукає в нього порятунку. Чого вона чекає: що він свисне до себе крилатого коня і вилетить відси з нею за спиною, як у тих казках, що дівчисько полюбляло читати разом з Сансою? Та йому й себе було годі порятувати. «Смердюк-смердятина, нікчемна здохлятина.»

Дворищем були тут і там розвішані у конопляних зашморгах майже задублі мерці; напухлі обличчя вкрила паморозь. Коли передовий полк Болтона досяг Зимосічі, в замку аж кишіло самозваних мешканців – десятки зо три їх вигнали списами з кублищ, пороблених серед зруйнованих веж та палат. Найзухваліших, що посміли опиратися, повісили, решту приставили до праці. Хай служать вірно – сказав їм князь Болтон, і він матиме ласку. У сусідстві з вовчою пущею дерева та каміння для будівництва було вдосталь. Найперше замість спаленої навісили нову браму – глуху, міцну, надійну. Потім вичистили уламки впалого даху над великою трапезною і поспіхом спорудили новий. Коли роботу було скінчено, князь Болтон повісив усіх будівників – але, вірний своєму слову, мав ласку і жодного не наказав оббілувати.

Дотоді придибала вже і решта Болтонового війська. Вони підняли над мурами Зимосічі оленя з левом короля Томена, а під ним – оббіловану людину Жахокрому. Прапори шалено заплескали на північному вітрі, що завивав, наче скажений вовк. Теон прибув у обозі пані Барбреї Турстан разом із власною особою її вельможності, її рушенням з Курганища і нареченою для весілля. Пані Турстан наполягла, що саме вона має опікуватися панною Ар’єю перед весіллям. Але нині той час зійшов. «Тепер вона належить Рамзаєві. Бо проказала слова обітниць.» Через цей шлюб Рамзай ставав законним господарем на Зимосічі. І поки Джейна матиме осторогу не сердити чоловіка, він не матиме приводу її кривдити. «Ар’я. Її звуть Ар’я!»

Навіть у підбитих хутром рукавицях Теон відчув напад болю. Саме руки боліли йому найчастіше і найгірше, а надто – зниклі пальці. Невже бували такі часи, коли жінки жадали його дотиків? «Я зробив себе принцом зимосіцьким, – подумав він, – і відти все й почалося.» Він гадав, що про його звитяги сто років співатимуть пісні й оповідатимуть казки. Та зараз, коли хто до нього і звертався, то кликав Теоном Перевертнем, а оповідки переказували про його ницість і зраду. «Але тут ніколи не був мій дім. Мене тримали тут заручником.» Князь Старк не ставився до нього жорстоко, але довга сталева тінь його обіручного меча завжди маяла між ними. «Він був до мене добрий, але не теплий і не лагідний. Бо знав, що одного дня його можуть змусити покласти мене на колоду.»

Перетинаючи дворище стежкою, що зміїлася між численних наметів, Теон не піднімав очей від землі. «Я ж навчився битися у цьому самому дворі» – подумав він, пригадавши теплі дні літа, збройні забави з Роббом та Джоном Сніговієм під пильним оком пана Родріка. Тоді ще він був цілий, ще міг ухопитися за руків’я меча незгірш кого іншого. Та лишилися з цього дворища і похмуріші спогади. Саме тут він зібрав Старкову чадь тієї ночі, коли Бран та Рікон утекли з замку. Тоді Рамзай ще був Смердюком і стояв поруч, пошепки підказуючи оббілувати кількох бранців, щоб інші сказали, куди поділися хлопці. «Поки я тут принц, нікого не білуватимуть» – відповів тоді Теон, ще не знаючи, як швидко скінчиться його правління. «Жоден мені не допоміг. Я знав їх половину свого життя, але жоден не схотів допомогти.» І все ж він зробив усе можливе, щоб їх захистити. Та коли Рамзай скинув личину Смердюка, то повбивав усіх в замку, і залізняків Теона теж. «І коня мого спалив.» Це було останнє, що він бачив того дня, коли втратив замок: як палає Веселун, як полум’я пашіє вгору з його гриви, як кінь стає дибки, хвицяє копитами і верещить з очима, побілілими від жаху. «Просто отут, у цьому самому дворищі.»

Попереду замаяли двері великої трапезної; зроблені навзамін спалених з грубо припасованих вогких дощок, вони здалися йому бридкими і негідними замку. Охороняло їх двійко списників, що горбилися і тремтіли у товстих кожухах, укриті памороззю по самі вуха. Поки Теон шкандибав угору сходами, штовхав праві двері та заходив досередини, вони міряли його зневажливими очима.

У палаті панувало блаженне тепло і яскраве світло смолоскипів, а натовп юрмився такий, що подібного він тут не бачив ще ніколи. Теон трохи погрівся у теплій хвилі, а тоді заходився пробиратися до помосту. Люди сиділи на лавах коліно до коліна, лікоть до ліктя – так тісно, що челяді доводилося протискатися. Навіть панство та лицарство вище солі не мало звичного для себе вільного простору.

Попід помостом сидів Абель, смикав струни лютні й співав «Красні діви літа». «Кличе себе бардом, пхе. А насправді не бард, а бандур.» Князь Мандерлі привіз із Білої Гавані власних музик, та ніхто з них не співав, тому коли Абель з’явився перед брамою з лютнею та шістьма жінками, то зустрів гарячі вітання.

– Дві сестри, дві доньки, одна дружина і старенька мамця, – казав про них співець, хоча жодна не була на нього схожа. – Одні танцюють, інші співають, одна грає на козі, ще одна стукотить у тамбурин. І пралі з них непогані.

Та бард він був чи бандур, голос Абель мав пристойний, і на лютні грав жвавенько. Посеред суворої північної руїни на краще годі було й сподіватися.

Уздовж стін висіли прапори: золоті, брунатні, сірі та чорні кінські голови Ризвелів, ревливий велетень дому Умбер, кам’яна рука дому Кремінець з Кремінь-Пальця, лось Роголісів і водяник Мандерлі, чорна сокира Кервинів та сосни Толгартів. Але яскраві кольори не могли зовсім приховати зчорнілі стіни за ними, ані дошки, якими забили діри замість колишніх вікон. Навіть дах був не такий, як звикло око – нові свіжі бантини сяяли світлими смугами проти старих крокв, які зробилися майже чорними за незліченні століття у диму та кіптяві.

Найбільші корогви висіли позаду помосту, за спинами молодої та молодого – лютововк Зимосічі та оббілований чоловік Жахокрому. Споглядання Старкового прапора вдарило Теона сильніше, ніж він гадав. «Все не так. Неправильно. Хибно. Як колір її очей.» Знаком дому Пул була синя таріль на білому, з сіро-білою облямівкою. Саме такий прапор мав би висіти позаду на стіні.

– Теон Перевертень, – буркнув хтось, коли він проходив повз. Інші відверталися, один плюнув на підлогу.

«Чом би й ні?» Хто здобув Зимосіч зрадою, вбив хлопців, що виховувалися з ним, як брати, віддав острів’ян при Калин-Копі в руки катів, а дівчину, з якою виріс – до ліжка князя Рамзая? Рузові Болтону він, може, і став у пригоді, але кожен правдивий північанин мав його зневажати аж до краю.

Відрізані пальці на лівій нозі зробили його ходу незграбною, перевальчастою, кумедною для сторонніх очей. Позаду зареготала якась жінка. Навіть на цьому морозному цвинтарі, що прикидався замком, хоч не обіцяв своїм мешканцям нічого, крім снігу, льоду та смерті, траплялися жінки. «Пралі.» Це був чемний спосіб сказати «табірні дівки» – а то в свою чергу був чемний спосіб сказати «хвойди».

Звідки вони узялися – Теон не мав навіть гадки. Здавалося, вони просто з’явилися нізвідки, як хробаки на трупі чи круки після битви. Кожне військо притягало їх до себе. Одні повії були такі гартовані, що могли вграти два десятки чоловіків за ніч, ще й очі позаливати разом з ними. Інші виглядали невинно, мов цнотливі діви – та то була лише хитрість їхнього ремесла. Деякі робилися табірними дружинами і тягалися разом з вояками, котрим прошепотіли обітниці перед одним чи іншим богом. Але щойно війна кінчалася, добігали кінця і такі шлюби. Табірні дружини уночі зігрівали чоловікові постіль, вранці латали дірки у його чоботях, вдень варили обід, а після битви – грабували його труп. Деякі навіть трохи прали. Навколо них частенько крутилися діти-байстрюки – недолугі замурзані істоти, народжені в одному таборі чи іншому. І навіть такі насміхалися з Теона Перевертня.

«Хай сміються.» Його пиха і гонор загинули тут, у Зимосічі; в підземеллях Жахокрому їм не було місця. Коли ти спізнав цілунок білувального ножа, нічий сміх більше не має над тобою влади.

За кров’ю та родоводом йому належало місце на помості, наприкінці високого столу, біля самої стіни. Ошую сиділа пані Турстан, вдягнена, як завше, у чорну вовну простого крою без прикрас. Одесну не сидів ніхто. «Бояться зганьбитися сусідством.» Теон би посміявся з них, якби мав хоч краплю хоробрості сміятися.

Молода сиділа на місці найвищої пошани, між Рамзаєм та його батьком. Коли Руз Болтон закликав усіх випити за пані Ар’ю, вона опустила очі й не насмілилася навіть ворухнутися.

– У дітях сього шлюбу два стародавні доми поєднаються в один, – промовив князь, – і тривалий розбрат між Старками та Болтонами буде скінчено.

Голос його був такий тихий, що в палаті все замовкло – кожен силувався почути сказане.

– Шкода, наш добрий друг Станіс не завважив за доцільне приєднатися до свята, – правив далі Болтон під хвилю смішків. – Рамзай-бо так хотів піднести його голову пані Ар’ї. Хіба поганий був би весільний подарунок?

Смішки посилилися.

– Ми привітаємо Станіса пишно та гідно, щойно він з’явиться – так, як за звичаєм вітають на півночі. А до того дня пиймо, закусюймо і веселімося… бо зима вже недалечко, друзі мої, і багатьом з нас не судиться побачити нової весни.

Напої та наїдки для бенкету доправив князь на Білій Гавані. Було тут пиво чорне і пиво золоте, вино червоне, вино біле і вино пурпурове, привезене з теплого півдня череватими кораблями і витримане у глибоких льохах. Гості весілля розкошували пирогами з тріскою, останньою зимовою городиною, купами товченої ріпи та величезними кружалами сиру, скибами баранини, що спливали гарячою парою, яловичими ребрами, зчорнілими над вогнем… і нарешті – трьома велетенськими весільними пирогами завбільшки з колесо гарби. Скоринка пирогів аж лускала від начинки, де змішалися морква, цибуля, ріпа, постернак, гриби, а над усе – покришена добірна свинина у гострій брунатній підливі. Рамзай відрубав кілька куснів пирога своєю важкою шаблею, а Виман Мандерлі подав їх найпочеснішим гостям власноруч. Перші паруючі полумиски отримали Руз Болтон і його гладка дружина, в дівоцтві Фрей. Далі пригостилися пан Гостін і пан Аеніс, сини Вальдера Фрея.

– Кращого пирога ви ще не куштували, ласкаві панове! – оголосив гладкий князь. – Запийте його вертоградським золотим і насолодіться кожним шматочком. Що до мене, то моя насолода перевершить усі сподівання.

Мандерлі, вірний своєму слову, зжер шість куснів – по два з кожного з трьох пирогів, безперервно ляпаючи себе по череві та набиваючи його стравою, аж доки груди жупана не вкрилися плямами підливки, а в бороду не насипалося крихт. Навіть Вальда Вгодована не могла з ним змагатися, хоча і впорала три кусні. Рамзай теж наминав за обидва вуха, проте бліда його дружина ледве глянула на поставлену перед нею таріль. Коли вона підняла свої великі карі очі й зиркнула на Теона, він не міг не помітити жаху, що тріпотів у їхній глибині.