Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 82 страниц)

Давос

Навіть у пітьмі Вовчого Лігва Давос Лукомор відчув, що цього ранку сталося щось дивне.

Він прокинувся під шум голосів і підкрався до дверей келії, але дошки були надто товсті, щоб розібрати слова. Потім настав світанок, але Гарт не приніс йому звичної вівсяної каші на сніданок. Давос занепокоївся. У Вовчому Лігві усі дні текли майже однаково; зміни зазвичай ставалися не на краще. «Може, сьогодні я маю померти? І Гарт просто зараз сидить там з гострильним бруском, налощуючи край Панні Лу.»

Цибульний лицар не забув останні слова, сказані Виманом Мандерлі. «Відведіть це створіння до Вовчого Лігва і відрубайте йому голову та руки, – наказав жирний князь. – Я хочу мати їх у себе ще до вечері – бо не зможу і шматочка з’їсти, доки не побачу голову цього пачкаря на шпичці, з цибулиною в його брехливому роті.» Щовечора Давос засинав з цими словами у голові, щоранку прокидався з ними ж. А якщо раптом забував, Гарт залюбки йому нагадував. Давоса він величав «покійником». Коли приходив зранку, то завжди вітався так: «Вівсяна каша для пана покійника!» А на ніч прощався такими словами: «Загасіть свічку, пане покійнику!»

Якось Гарт приніс своїх дівчаток познайомитися з покійником.

– Хвойда в нас не надто показна, – казав він, пестячи чорного залізного прута, – але як розжариться у моїх руках до червоного і торкнеться твоєї пуцьки, то й матінку рідну покличеш на весь голос. А оце моя Панна Лу. Це вона забере твою голову та руки, коли князь Виман накажуть.

Давос ніколи не бачив сокири, більшої чи гострішої за Панну Лу. Гарт вигострював їй край по цілих днях – так казали інші наглядачі. «Я не благатиму змилуватися» – вирішив Давос. Він піде на смерть, як лицар – хіба що попрохає, щоб голову відтяли раніше, ніж руки. Навіть Гарт не буде такий жорстокий, щоб відмовити. Принаймні, Давос мав таке сподівання.

Шум, що чувся крізь двері, був тихий і придушений. Давос підвівся і заходився міряти келію кроками. Як для цюпи, вона була велика і на диво зручна – можливо, колись тут навіть була опочивальня якогось родовитого пана. Розмірами вона втричі переважала його капітанську бесіду на «Чорній Бессі», ба навіть не поступалася помешканню Саладора Саана на «Валірійцеві». Хоча єдине вікно замурували ще багато років тому, в одній стіні зберігся комин, де вміщувався казан, а в кутку, в невеличкому ванькирі, розташувався нужник. Дошки підлоги покривило, вони рипіли й залишали скабки, а спальний солом’яник тхнув пліснявою – але Давос не зважав, бо чекав на дещо гірше.

Їжа у цій в’язниці стала для нього другою несподіванкою. Замість гидкого варива, черствого хліба та підгнилого м’яса – звичного харчу для бранців – наглядачі приносили свіжу рибу, теплий хліб просто з печі, баранину з приправами, ріпу, моркву, навіть крабів. Гарта це, до речі, не дуже тішило.

– Мертві не мають їсти краще за живих! – скаржився він знов і знов.

Давос мав хутра, щоб спати у теплі, дрова для вогню, чистий одяг, лойову свічку. Коли він попрохав паперу, перо і чорнило, Тхорик приніс їх наступного ж дня. Коли Давос попрохав якусь книжку, щоб далі вправлятися у читанні, Тхорик повернувся з «Семикутною зіркою».

Втім, хай яка зручна, а в’язниця лишалася в’язницею. Стіни її муровані були з грубого каменю так товсто, що ззовні, зі світу, не долітало жодного звуку. Двері були дубові, оббиті залізом, і наглядачі пильнували, щоб не кидати їх незамкненими. Чотири кільця важких залізних кайданів звисали зі стелі, чекаючи на день, коли князь Виман вирішить скувати бранця і віддати його пестощам Хвойди. «Може, сьогодні саме той день. І коли Гарт відчинить двері, то вже не з мискою в руках.»

У животі забурчало – певний знак, що ранок минається. А їжу все не несли. «Найгірше – не померти. Найгірше – не знати, коли і як.» Давос бачив чимало в’язниць і підземель зсередини ще від своїх перемитницьких часів, але там він завжди сидів з іншими в’язнями, мав із ким побалакати, поділити страхи та сподівання. Але не тут. Якщо не рахувати наглядачів, Давос Лукомор мав Вовче Лігво за свою неподільну маєтність.

Він знав, що внизу, в замкових підвалах, розташувалися справжні в’язниці: кам’яні мішки-забувайки, катівні, чорні сирі ями, де в пітьмі шкреблися величезні пацюки. Але наглядачі стверджували, що там зараз не сидить жодної душі.

– Крім нас, пане Цибулино, тут нікого немає, – казав йому пан Бартімус.

То був головний наглядач в’язниці – схожий на мерця одноногий лицар із посіченим рубцями обличчям та більмовим оком. Коли пан Бартімус бував напідпитку (чи не щодня), то любив вихвалятися, що в битві на Тризубі врятував князеві Виману життя, і за те йому стало нагородою Вовче Лігво.

Решту «нас» складав кухар, котрого Давос ніколи не бачив, шість стражників у вартовій на нижньому поверсі, двійко праль і двійко ключників, що дбали про в’язнів. Тхорик був молодший з них – син однієї з праль, хлопчина чотирнадцяти років. Старшого звали Гарт, він був лисий мовчазний здоровань, щодня носив один і той самий засмальцьований кубрак старої шкіри, а обличчя завжди сердито кривив.

Роки перемитництва навчили Давоса Лукомора розрізняти людей зі справжнім мороком у душі. Гарт був саме з таких. Тому цибульний лицар у його присутності тримав язика за зубами. З Тхориком та паном Бартімусом йому велося вільніше. Давос дякував їм за харч, заохочував ділитися байками чи сподіваннями, чемно відповідав на їхні запитання, а своїми намагався не набридати. Прохання його завжди були невибагливі: балійка води та шматок мила, книжка для читання, ще кілька свічок. Більшість таких прохань задовольнялася, і Давос мав за те належну дяку.

Жоден з наглядачів не згадував ані про князя Мандерлі, ані про короля Станіса чи Фреїв. Але всі охоче балакали про інші речі. Тхорик прагнув піти на війну, коли доросте віку – битися у битвах і стати лицарем. Полюбляв він і скаржитися на матір: зізнався, що вона спить по черзі з двома стражниками з різних варт, які один про одного не знають, але ж скоро дізнаються, і тоді проллється кров. Інколи ввечері малий навіть приносив до келії міх вина і розпитував Давоса про життя перемитника.

Пан Бартімус життям ззовні стін не цікавився зовсім – так само, як речами, що сталися у світі, відколи ногу йому згубила коняка без вершника та пилка маестра. Зате він сердешно любив своє Вовче Лігво; ніщо так не тішило його, як балакати про довгу криваву історію замку. Лігво було набагато старше за Білу Гавань – так розказав лицар Давосові. Його поставив король Джон Старк – захищати гирло Білого Ножа від наскочників з моря. Багато молодших синів Королів-на-Півночі сиділи тут на панському престолі, безліч братів, дядьків та інших родичів. Деякі передавали замок своїм власним синам і онукам; так виникали бічні гілки дому Старк. Найдовше протрималися Сіростарки – вони тримали Вовче Лігво п’ять століть, доки не зважилися стати за Жахокром у бунті проти Старків зимосіцьких.

Після їхнього падіння замок змінив ще чимало рук. Дім Кремінець володів ним упродовж століття, дім Кляск – майже два. Сиділи тут також Лупаки, Цибані, Гаї та Ясени, котрих у різні часи Зимосіч ставила берегти безпеку на річці. Одного разу наскочники з Трьох Сестер захопили замок і спробували закріпитися на півночі. Під час воєн між Зимосіччю та Долиною його облягав король Озгуд Арин, Старий Сокіл, а спалив королевич Озвин на прізвисько Кіготь. Коли похилий літами король Едрік Старк у старечій немічі став не здатен вже оборонити свої володіння, Вовче Лігво захопили работорговці з Порогів. Перш ніж везти свою здобич кораблями за море, вони таврували бранців гарячим залізом та ламали їм волю батогами, а ці чорні стіни стовбичили навколо мовчазними свідками.

– Потім настала довга люта зима, – правив далі пан Бартімус. – Білий Ніж одягся кригою, і навіть гирло та затока потроху замерзали. З півночі завили крижані віхоли, змусили людоловів ховатися і купчитися навколо вогнищ. Але поки вони грілися, хапаючи дрижаки, прийшов новий король. То був Брандон Старк, праонук Едріка Снігоборода, на прізвисько Крижані Очі. Він забрав назад Вовче Лігво, роздягнув людоловів голяка і віддав їх невільникам, яких знайшов скутими у підземеллях. Кажуть, невільники розвісили тельбухи работорговців на гіллі серце-дерева – на приношення богам. Старим богам, не оцим новим з півдня. Ваша Седмиця не знає зими, а зима не знає її.

Давос не міг сперечатися – і з того, що побачив у Східній-Варті-біля-Моря, ліпше взнати зиму не прагнув.

– Яких ви тримаєтеся богів? – запитав він одноногого лицаря.

– Старих. – Коли пан Бартімус шкірився, то ставав схожим на череп мерця. – Мої пращури сидять тут довше за Мандерлі. Хтозна – може, саме вони тоді розтягували кишки на деревах.

– Ніколи не знав, що північани приносили серце-деревам криваві жертви.

– А ви, південники, ще чимало про північ не знаєте, – відказав пан Бартімус.

І мабуть, таки не помилився.

Давос сидів коло свічки і розглядав листи, які нашкрябав слово за словом протягом днів ув’язнення. «Я був кращим перемитником, ніж лицарем, – писав він дружині, – кращим лицарем, ніж Правицею, і кращим Правицею, ніж чоловіком. Пробач мені, Мар’є, мила й кохана дружинонько. Пробач образи та шкоди, що я завдав твоєму серденьку. Якщо Станіс програє війну, наші землі буде втрачено. Відвези тоді хлопчиків за вузьке море до Браавосу і навчи згадувати про батька незлим словом, коли буде твоя милість і ласка. Якщо ж Станіс здобуде Залізний Престол, то й дім Лукомор виживе, зросте у шані, а Деван лишиться при дворі. Він поможе тобі влаштувати двох молодших джурами чи зброєносцями до шляхетних панів, щоб їм згодом здобути лицарство.» То були наймудріші поради, які Давос знайшов для дружини – і палко шкодував, що не може вигадати кращих.

Він написав листи і до кожного з трьох своїх живих синів – щоб пам’ятали батька, який купив їм імена за кінчики власних пальців. Його послання до Стефона і юного Станіса були короткі, стислі, незграбні; кажучи правду, він і не знав їх так добре, як старших хлопчиків – тих, які потонули і згоріли на Чорноводі. Деванові Давос написав більше: що пишається бачити власного сина королівським зброєносцем, і що як найстаршому йому належить обов’язок берегти й захищати паніматку та молодших братів. «Перекажи його милості – я старався, як лише міг. Шкодую всім серцем, що не впорав його доручення. Щастя-бо моє загубилося разом із пальцями того лихого дня, коли попід Король-Берегом запалала річка.»

Давос повільно перечитав кожен лист кілька разів, питаючи себе, чи не додати слово тут або змінити там. Дивлячись на кінець свого життя, подумав він, людина мала б знайти більше слів для своїх рідних. Але слова знаходилися важко. «Зрештою, не таке вже ганебне я прожив життя, – намагався він переконати себе. – Піднявся з Блошиного Подолу до Правиці Короля, ще й навчився читати і писати.»

Схилившись над листами, Давос раптом почув, як брязкають на кільці залізні ключі. За пів-удару серця двері до його цюпи широко прочинилися. Чоловік, що крізь них увійшов, не належав до ключників в’язниці. Він був високий і худорлявий, з глибокими борознами на обличчі та шапкою сивувато-брунатного волосся. При боці чоловік мав меча; темно-червону кирею на плечі припинала важка пряжка у подобі закольчуженого кулака.

– Князю Лукоморе, – мовив він, – маємо обмаль часу. Покірно прошу піти зі мною.

Давос окинув прибульця сторожким поглядом, збентежений поводженням. Людей, котрим хочуть відрубати голову та руки, нечасто шанують по-панському.

– Хто ви такий, прошу пана?

 – Робет Гловер, з ласки вашої вельможності.

– Гловер! Це ж ваш стіл – Жбир-у-Пущі.

– То стіл мого брата Галбарта. Був віддавна і знову став завдяки вашому королеві Станісу. Він забрав Жбир із рук залізняцької сучки, котра його захопила злодійством та свавіллям. Тепер Станіс пропонує повернути замок законним власникам. Чимало різного сталося, поки ви, князю Давосе, сиділи у цих стінах. Впав Калин-Коп, на північ повернувся Руз Болтон з молодшою донькою Неда Старка. З ним прийшло військо Фреїв. Болтон вислав круків по всіх усюдах – скликати панство півночі до Курганища. Він вимагає присяг, заручників… і свідків весілля Ар’ї Старк зі своїм байстрюком Рамзаєм Сніговієм. Цим весіллям Болтони хочуть утвердити свої права на Зимосіч. То ви підете зі мною чи ні?

– Який вибір мені лишається, пане? Піти з вами або лишитися у товаристві Гарта і Панни Лу?

– Хто така панна Лу? Одна з тутешніх праль? – Гловерові почав уриватися терпець. – Ходімо скоріше, і про все дізнаєтеся.

Давос звівся на ноги.

– В разі моєї смерті благаю шановного пана доправити мої листи до тих, кому їх написано.

– Маєте моє слово честі… але якщо вам загрожує смерть, то не від руки Гловера, і авжеж не від руки князя Вимана. Тепер ходімо, хутко.

Гловер повів його темним проходом, потім донизу прогоном витертих сходів. Вони перетнули замковий божегай, де серце-дерево розрослося таким величезним та переплутаним, що задушило всі дуби, в’язи і буки, а тоді випростало бліді товсті гілки просто крізь обернуті на нього стіни та вікна. Корені дерева були завтовшки з людський тулуб, а стовбур так роздався ушир, що вирізьблене на ньому обличчя здавалося опасистим та гнівним. За божегаєм Гловер відчинив іржаві залізні двері та спинився запалити смолоскипа. Коли вогонь розгорівся, він повів Давоса донизу сходами у склепінчастий підвал, де вологі стіни вкривала біла кірка солі, а під ногами з кожним кроком бовталася морська вода. Вони проминули кілька підвалів і рядок малих, вогких, смердючих келій, дуже відмінних від тієї, де ув’язнили Давоса. Потім попереду з’явилася гола кам’яна стіна. Коли Гловер на неї натиснув, вона крутнулася навколо вісі. Далі простягся довгий вузький прохід і сходи, які цього разу вели вгору.

– Де ми? – запитав Давос, поки вони видиралися сходами. Слова озвалися тихою луною в темряві.

– Це сходи під сходами. Прохід біжить під Замковими Сходами аж до Нового Замку. Таємний прохід. Вам не варто потрапляти на очі, мосьпане. Адже вас вважають мертвим.

«Вівсяна каша для пана покійника.» Давос мовчки пішов далі.

Вони пройшли крізь іще одну стіну, але ця мала на протилежній стороні потиньковану драницю. Помешкання, куди вони потрапили, було невелике, затишне, тепле, зручно опоряджене. На підлозі лежав мирійський килим, на столі стояли воскові свічки. Давос чув десь неподалік скрипки та сопілки. На стіні висіла овеча шкура з мапою півночі, змальованою вицвілими фарбами. А під мапою сидів величною горою Виман Мандерлі, князь на Білій Гавані.

– Прошу сідати.

Князь Мандерлі був одягнений якнайпишніше: мав на собі оксамитового жупана, блакитно-зеленого, вишитого золотою ниткою на комірі, полах та рукавах, і делію з горностаю, скріплену застібкою в вигляді золотого тризубу.

– Чи не голодні ви, часом?

– Ні, мосьпане. Ваші ключники добре мене годували.

– Якщо мучить спрага, є вино.

– Я готовий перемовлятися, пане князю, бо такий був наказ мого короля. Але пити з вами наказу не маю.

Князь Виман зітхнув.

– Знаю, я поводився з вами негідно і ганебно. Я мав на те свої причини, але… прошу вас, сідайте і випийте. Випийте за безпечне повернення мого хлопчика. Виліса – мого старшого сина і спадкоємця. Він повернувся додому. Ви чуєте гомін з вітального бенкету на його честь. У Дворі Водяника їдять пироги з вуграми, оленину зі смаженими каштанами. Вінафрида танцює з Фреєм, за якого має піти заміж. Інші Фреї здіймають келихи вина за нашу дружбу.

За музикою Давос розчув гармидер, де змішалися безліч голосів, брязкання кухлів і мисок. Але не сказав нічого.

– Я оце саме від високого столу, – правив далі князь Виман. – Забагато з’їв, як завжди. Уся Біла Гавань знає, які погані в мене кишки. Тому мої любі друзі Фреї, сподіваюся, не питатимуть, чого це я так довго сиджу на нужнику.

Він перевернув свого келиха догори дінцем.

– Ось. Ви не п’єте, то й я не питиму. Сідайте ж. Часу обмаль, а сказати маю чимало. Робете, вина Правиці Короля, якщо твоя ласка. Ви, князю Давосе, мабуть, іще не знаєте, що вас забрала смерть.

Робет Гловер наповнив келих вином і подав Давосові. Той узяв, понюхав, зробив ковток.

– Чи можна спитати, яка саме?

– Від удару сокирою. Вашу голову та руки виставлено над Тюленячою брамою. Обличчя обернуто очима до гавані. Дотепер ви вже нівроку підгнили, хоча ми вмочили вашу голову в смолу, перш ніж настромити на шпичку. Кажуть, гайворони жахливо сварилися з мартинами за ваші очі.

Давос посовався незатишно. Моторошне відчуття – слухати про власну смерть.

– З ласки вашої вельможності, хто помер замість мене?

– Хіба це важливо? Ви, князю Давосе, маєте зовсім пересічне обличчя – сподіваюся, я вас не образив. Той чолов’яга мав ваш колір волосся, схожий ніс, майже схожі вуха, довгу бороду, яку неважко було підстригти під вашу. Смоли ми не пошкодували, будьте певні, а до того ж спотворили обличчя, запхавши йому до зубів цибулину. Пан Бартімус подбав, щоб пальці його лівиці були вкорочені так само, як ваші. Чолов’яга був злочинцем, якщо це вас утішить. Своєю смертю він зробив більше добра, ніж за все життя. Від себе ж скажу, що не плекаю до вас, пане князю, жодних злих почуттів. Той гнів, яким я палав у Дворі Водяника, був блазенською виставою, покликаною потішити наших друзів Фреїв.

– Вашій вельможності варто податися в лицедії, – мовив Давос. – Заробили б на добрячий шматок хліба. Ви та ваші родичі говорили дуже переконливо. Ваша невістка, як на мене, бажала мені смерті цілком щиро, а дівчинка…

– Віла! – Князь Виман посміхнувся. – Бачили, яка смілива? Навіть коли я погрожував вийняти їй язика, вона нагадала мені про борг Білої Гавані Старкам на Зимосічі – неоплатний борг до кінця часів. Віла казала від самого серця – так само, як пані Леона. Пробачте їй, коли зможете, пане князю. Вона перелякана і не надто розумна жінка; усе її життя – в чоловікові, Вилісі. Не кожен чоловік знайде в собі сили стати принцом Аемоном Драконолицарем або Симеоном Зореоким. Так само не кожна жінка уміє бути хороброю, як моя Віла та її сестра Вінафрида… котра все знала, але зіграла свою роль без краплі страху.

– Коли маєш справу з брехуном, то хоч сам устократ чесніший, а доводиться брехати. Я не мав змоги кинути виклик Король-Берегові, поки мій останній син лишався у полоні. Князь Тайвин Ланістер сам написав мені, що утримує в себе Виліса. Якщо я хочу його звільнення неушкодженим, писав він, то мушу покаятися у зраді, здати своє місто, оголосити вірність королю-хлопчаку на Залізному Престолі… і зігнути коліна перед Рузом Болтоном, його Оборонцем Півночі. Якби ж я відмовився, то Виліс помер би зрадницькою смертю, Білу Гавань узяли приступом і сплюндрували, а мою чадь спіткала б та ж сама доля, що Ринів із Кастамиру.

– Я жирний, тому багато людей думає, що слабкий та дурний. Можливо, Тайвин Ланістер теж так думав. Я надіслав йому в відповідь крука про те, що зігну коліна і відчиню браму лише тоді, коли мені повернуть сина, але не раніше. Тайвин помер, не встигнувши вирішити справу остаточно. По його смерті припхалися Фреї з кістками Вендела… щоб укласти мир і скріпити його шлюбом, казали вони, але я не збирався віддавати їм те, чого вони вимагали, поки не матиму Виліса вдома живим і неушкодженим, а вони не збиралися віддавати мені Виліса, поки я не доведу своєї вірності. Ваше прибуття дарувало мені спосіб це зробити. Саме тому я так негідно зустрів вас при Дворі Водяника, і саме тому над Тюленячою брамою тепер гниють голова і руки.

– Ви піддавали себе великій небезпеці, мосьпане князю, – мовив Давос. – Якби Фреї розгадали ваш задум…

– Мені ніщо не загрожувало. Якби хтось із Фреїв заповзявся видертися на браму і ближче роздивитися людину з цибулею в роті, я б звинуватив своїх в’язничних наглядачів у помилці та піддобрився до Фреїв вашою справжньою особою.

Давосові спиною побігли дрижаки.

– Розумію.

– Сподіваюся, що розумієте. Адже ви самі маєте синів, я чув.

«Трьох, – подумав Давос, – хоча породив сімох.»

– Скоро я мушу повернутися на учту і проказати здравицю за моїх друзів Фреїв, – продовжив Мандерлі. – Вони пильнують. Удень і вночі не зводять з мене очей, винюхують найменші ознаки зради. Ви їх бачили – той нахаба пан Яред, його небіж Раегар… ниций хробак з ім’ям дракона. Позаду обох стоїть Симонд, брязкаючи грошиками. Він уже підкупив кількох моїх слуг та двох лицарів. Одна з покоївок його дружини пробралася до ліжка мого власного блазня. Якщо Станіс дивується, чому в моїх листах говориться так мало, то це лише тому, що я й власному маестрові не смію довіряти. Теомор має світлу голову і кам’яне серце. Ви чули його в моїх палатах. Маестри мають відкласти стару вірність, коли вдягають ланцюга, та я не можу забути, що Теомор уродився Ланістером із Ланіспорту, віддаленим родичем Ланістерам з Кастерлі-на-Скелі. Мене оточують вороги і облудні друзі, князю Давосе. Заполонили моє місто, наче таргани… і навіть уночі я відчуваю, як вони повзають по мені.

Пальці товстуна стиснулися в кулак, усі його підборіддя затремтіли.

– Мій син Вендел прийшов у Близнюки як гість. Він скуштував хліба та солі князя Вальдера, повісив меча на стіну, щоб бенкетувати з друзями. А вони його замордували. Так, замордували! Я це кажу, і хай Фреї удавляться своїми казками. Я п’ю з Яредом, жартую з Симондом, обіцяю Раегарові руку моєї коханої онуки… але не думайте, що я забув. Північ усе пам’ятає, князю Давосе. Північ пам’ятає, і блазенську виставу майже скінчено. Мій син повернувся.

Щось у голосі князя Вимана пронизало Давоса холодком аж до кісток.

– Якщо ви хочете правосуду, мосьпане, шукайте його в короля Станіса. Справедливішої людини нема на білому світі.

Втрутився Робет Гловер:

– Вірність робить вашій вельможності честь, але Станіс лишається вашим королем, не нашим.

– Ваш власний король мертвий, – нагадав їм Давос. – Замордований на Червоному Весіллі разом із сином князя Вимана.

– Молодий Вовк мертвий, – погодився Мандерлі, – але відважний юнак не був єдиним сином князя Едарда. Робете, приведи хлопця.

– Негайно, мосьпане, – відповів Гловер і вислизнув у двері.

«Хлопця?» Невже можливо, щоб хтось із братів Робба Старка пережив плюндрування Зимосічі? Невже Мандерлі ховає у себе в замку спадкоємця дому Старк? «Але знайденого чи вдаваного?» Мабуть, північ повстане і за того, і за іншого… лише Станіс Баратеон нізащо не укладе союзу з самозванцем.

Проте хлопець, котрого Робет Гловер ввів до дверей, Старком не був – і не мав надії ним прикинутися. Він був старший за вбитих братів Молодого Вовка – на вигляд років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти, а очима ще старший. Під купою темно-брунатного волосся обличчя його здавалося диким і хижим завдяки широкій пащі, гострому носу та вузькому підборіддю.

– Хто ти такий? – запитав Давос.

Хлопець зиркнув на Робета Гловера.

– Він німий, але ми вчимо його літер. Вчиться він швидко. – Гловер витяг кинджала з-за паса і віддав хлопцеві. – Напиши своє ім’я для князя Лукомора.

У кімнаті не було жодного клаптика пергамену, тому малий вирізьбив літери на дерев’яному сволокові. «В… Е… К… С.» Дві останні він врізав особливо глибоко, а коли скінчив, підкинув кинджала у повітря, спіймав і витріщився захоплено на справу своїх рук.

– Векс походить із залізного роду. Він служив Теонові Грейджою зброєносцем. І був у Зимосічі. – Гловер сів. – Що знає князь Станіс про події у Зимосічі?

Давос спробував пригадати, що вони з королем про них чули.

– Зимосіч захопив Теон Грейджой, котрий свого часу був вихованцем князя Старка. Він наказав скарати двох юних Старкових синів на смерть і виставити їхні голови на замковому мурі. Коли північани приступили до замку, він вирізав там усіх людей до останнього, а потім його вбив байстрюк князя Болтона.

– Не вбив, – заперечив Гловер. – А полонив і повіз до Жахокрому. Байстрюк потроху знімає з нього шкіру.

Князь Виман кивнув.

– Розказана вами оповідь – це те, що чули усі. Але брехні в ній – наче родзинок у солодкому пирозі. Саме Болтонів Байстрюк вирізав людей у Зимосічі. Раніше його звали Рамзай Сніговій, доки король-хлопчак не зробив його Болтоном. Але Сніговій убив не всіх. Він лишив живими жінок, зв’язав їх і погнав до Жахокрому собі на забаву.

– Забаву?

– Він запеклий мисливець, – пояснив Виман Мандерлі, – а улюблена його дичина – жінки. Він роздягає їх голяка і пускає тікати в ліси. Дає їм пів-дня, перш ніж напосістися зі псами та рогами. Час від часу якомусь дівчиськові вдається втекти і дожити, щоб розповісти іншим. Але більшості так не щастить. Коли Рамзай їх ловить, то ґвалтує, білує, згодовує трупи собакам, а шкіру привозить до Жахокрому як здобич. Якщо забава йому сподобається, то перш ніж білувати, він ріже жінці горло. А якщо ні, то навпаки.

Давос зблід з лиця.

– Боги святії… як може людина…

– Зло тече у його крові, – відповів Робет Гловер. – Він – байстрюк, уроджений від ґвалту. Хай що там пише у своїх привілеях король-хлопчак, але Рамзай був байстрюком Сніговієм, ним і лишиться.

– Сніговій, але з чорного снігу, – мовив князь Виман. – Рамзай забрав собі землі князя Роголіса, примусивши до шлюбу його вдовицю. Потім він замкнув її у башті й забув там. Кажуть, з голоду вона з’їла собі пальці… а Ланістери віддячили вбивці своїм славетним правосудом – подарували йому дівчинку Неда Старка.

– Болтони завжди славилися жорстокістю та лукавством, – мовив Гловер, – але цей схожий на звіра у людській подобі.

Князь Білої Гавані нахилився уперед.

– Фреї не кращі за нього. Вони мені в очі брешуть про варгів і перевертнів. Запевняють, що то Робб Старк убив мого Вендела. Небачене нахабство! Насправді вони не чекають, що північ повірить їхнім казкам, але впевнені, що ми мусимо вдати віру чи померти. Руз Болтон бреше про свою участь у Червоному Весіллі, його байстрюк – про падіння Зимосічі. Але поки вони тримали в себе Виліса, я не мав вибору, крім ковтати їхній послід і хвалити, як мені смакує.

– А тепер, мосьпане князю? – запитав Давос.

Він сподівався почути від князя Вимана щось на кшталт «А тепер я оголошу себе прибічником короля Станіса». Натомість гладкий князь посміхнувся дивною сумною посмішкою і мовив:

– А тепер я мушу їхати на весілля. На жаль, кожна людина з очима знає, що я вже надто жирний, щоб сісти на коня. Хлопчиком я кохався у конях, юнаком опанував їх досить непогано, щоб здобути свою частку слави на герцях… але ті дні давно минули. Моє тіло стало мені в’язницею, похмурішою за Вовче Лігво. І все ж я маю поїхати до Зимосічі. Руз Болтон хоче бачити мене на колінах, і під шовковою чемністю ховає тверде залізо. Я поїду човном та ношами, у супроводі сотні надвірних лицарів та моїх добрих друзів із Близнюків. Фреї прибули сюди морем, коней з собою не мають, а тому я подарую кожному з них дорожню кобилу, як почесному гостеві у моїй домівці. Чи зберігся на півдні звичай дарувати гостям подарунки?

– Подекуди, мосьпане. Їх дарують того дня, коли гості їдуть геть.

– Тоді ви, мабуть, зрозумієте. – Виман Мандерлі поволі, важко і велично зіп’явся на ноги. – Я будую бойові кораблі вже більше як рік. Деякі ви бачили, але ще більше сховано вгорі течією Білого Ножа. Навіть зазнавши втрат на війні, я маю під рукою більше важких вершників, ніж будь-хто з панства вище Перешийку. Мої мури міцні, скрині повні срібла. Старозамок і Вдоварта визнають мою зверхність як воєводи. Серед моїх значкових – тузінь дрібних князьків та сотня земельних лицарів. Я можу подарувати королю Станісу вірність усіх земель на схід від Білого Ножа, від Вдоварти та Вирви до Овечих Лобів та верхів’їв Відчаху. Обітую так і вчинити, якщо ви погодитеся на мою ціну.

– Я можу переказати ваші умови королю, але…

Князь Виман обірвав його, не давши доказати.

– Я сказав: якщо ви погодитеся на мою ціну. Не Станіс, а ви. Мені потрібен не король, а перемитник.

Слово узяв Робет Гловер.

– Можливо, ми ніколи достеменно не знатимемо, що трапилося у Зимосічі, коли пан Родрік Касель спробував відвоювати замок у залізняків Теона Грейджоя. Болтонів Байстрюк твердить, що пана Родріка убив Грейджой під час перемовин. Векс каже, що ні. Доки він не вивчить більше літер, ми й половини правди не дізнаємося… та коли він прийшов до нас, то знав лише «так» і «ні», а навіть із ними можна далеко піти, якщо ставити правильні запитання.

– Пана Родріка і людей Зимосічі убив Байстрюк, – мовив князь Виман. – І Грейджоєвих залізняків теж. Векс бачив, як рубали тих, хто намагався здатися. Коли ми спитали, як урятувався він сам, хлопець узяв шматок крейди і намалював дерево з обличчям.

Давос зачудувався.

– Його врятували боги півночі?

– Майже так. Він видерся на серце-дерево і заховався у листі. Болтонові люди двічі обшукали божегай і вбили всіх, кого знайшли, але на дерево ніхто з них полізти не допетрав. Саме так усе було, Вексе?

Хлопець підкинув Гловерового кинджала, упіймав його, кивнув. Гловер мовив:

– На дереві він просидів довгенько. Спав серед гілля, не зважувався спуститися. Нарешті почув під собою голоси.

– Голоси мертвих, – додав Виман Мандерлі.

Векс підняв п’ять пальців, торкнувся кожного кінчиком кинджала, потім згорнув чотири і торкнувся останнього ще раз.

– Шестеро, – здогадався Давос. – Там було шестеро.

– І двоє з них – замордовані сини Неда Старка.

– Як німий зумів вам розказати?

– Крейдою. Намалював двох хлопчиків… і двох вовків.

– Малий сам із залізняків, тому вирішив не показуватися, – пояснив Гловер. – Але слухав уважно. Ті шестеро надовго у руїнах Зимосічі не засиділися. Четверо пішли в один бік, двоє в інший. Векс пішов за двома – жінкою та хлопчиком. Мусив скрадатися під вітром, щоб вовк не унюхав.

– Він знає, куди вони пішли, – мовив князь Виман.

Давос усе зрозумів.

– Отже, вам потрібен хлопчик.

– Руз Болтон має доньку князя Едарда. Щоб протистояти його зазіханням, Біла Гавань мусить мати Недового сина… і його лютововка. Вовк доведе, ким є його господар, якщо Жахокром спробує заперечити. Така моя ціна, князю Давосе. Привезіть мені потай, по-перемитницькому, мого законного зверхника, і я визнаю Станіса Баратеона своїм королем.

Стара звичка змусила Давоса Лукомора сягнути до горла. Кісточки пальців колись були його оберегом на щастя. У животі йому смоктало відчуття, що без особливого щастя годі й думати виконати доручення Вимана Мандерлі. Але кісточок на шиї не було, і він спитав:

– У вашій службі є кращі за мене люди. Лицарі, панство, маестри. Навіщо вам перемитник? Ви ж маєте добрі кораблі.

– Маю, – погодився князь Виман, – але плавають на них річковики чи рибалки, що ніколи не виходили з Кусня. Для цієї справи знадобиться людина, що бувала у темніших водах і знає, як проминути небезпеку непомітно й неушкоджено.