Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 82 страниц)

– Де ж ховається малий? – Давос передчував, що відповідь йому не сподобається. – Куди ви хочете мене послати, мосьпане князю?

Робет Гловер мовив:

– Гей, Вексе! Покажи йому.

Німий підкинув кинджала, ухопив його і кинув у мапу з овечої шкіри, що прикрашала стіну князя Вимана. Кинджал устромився і затремтів. Хлопець вишкірив зуби.

Упродовж удару серця Давос міркував, чи не попрохати Вимана Мандерлі повернути його до Вовчого Лігва – до пана Бартімуса з його побрехеньками та Гарта з його смертяними дівчатками. Принаймні в Лігві бранців щоранку годували вівсяною кашею. Деінде ж у світі були місця, знані тим, що на сніданок тамтешні мешканці ласували людською плоттю.

Даянерис

Щоранку зі свого західного парапету цариця рахувала вітрила на Невільницькій затоці.

Нині вона налічила двадцять і п’ять – хоча деякі рухалися дуже далеко, і мати певність було важко. Інколи вона якесь проминала, а інколи двічі рахувала одне. «Та чи не байдуже? Душителеві стане й десяти пальців.» Торгівля затокою припинилася, навіть рибалки не сміли потикатися на воду. Найзухваліші зважувалися закидати вудки й тенета у річку, але навіть їм загрожувала небезпека; більшість човнів стояли припнуті попід меєринськими мурами барвистої цегли.

Чимало в затоці було і меєринських кораблів – бойових та торговельних галер, чиї капітани вивели їх у море, щойно Даніне військо облягло місто. Тепер вони повернулися зміцнити флоти, прислані з Карфу, Толосу та Нового Гісу.

Її власний адмірал не зумів порадити нічого до пуття, ба навіть гірше.

– Покажіть їм драконів! – наполягав Гролео. – Хай юнкайці скуштують вогню! Тоді й торгівля знову попливе цими водами.

– Все, що мій адмірал зумів придумати проти кораблів – це дракони? – спитала Дані. – Я нічого не плутаю – ви ж мій адмірал?

– Адмірал без жодного корабля.

– То побудуйте їх собі!

– Кораблі не будують із цегли. А кожен пристойний шмат дерева невільникарі спалили на сто верст навколо.

– То подолайте сто десять. Я дам вам вози, робітників, мулів – що забажаєте.

– Я вмію плавати кораблями, а не будувати їх. Мене надіслали повернути вашу милість до Пентосу. А ви натомість привели нас сюди й розшматували мого «Садулеона» заради цвяхів, брусів та дощок. Такого корабля я більше не побачу. І дім свій не побачу, і стареньку дружину. Це не я відмовився від галер, які дарував отой Даксос. А боротися з карфійцями на рибальських човнах я не в змозі.

Від гіркоти у його словах Дані охопив розпач – такий, що вона мимохіть подумала, чи не може сивочолий пентосець бути одним із її трьох зрадників. «Та ні, годі тобі – він просто старий, що побивається за домівкою в чужій землі.»

– Але ж бодай щось ми можемо зробити!

– Можемо. Я вже казав. Що є в тих кораблях? Линви, смола, полотно. Кохорська сосна, тика з Софоріосу, старий дуб з Пана Великого Норвосу, ялина, ясен і тис. Дерево, ваша милосте. А дерево горить. Якщо дракони…

– Не хочу більше чути про моїх драконів. Ідіть собі. Помоліться пентоським богам, щоб наслали згубний шторм на моїх ворогів.

– Мореплавці не моляться про шторм, ваша милосте.

– Я вже стомилася слухати, чого ви не вмієте чи не хочете робити. Ідіть.

Пан Барістан залишився.

– Наразі маємо непогані запаси, – нагадав він, – до того ж ваша милість наказали посадити квасолю, виноград і пшеницю. Ваші дотракійці зігнали невільникарів з пагорбів і збили кайдани з їхніх рабів. Там тепер теж засівають лани і скоро повезуть урожай на меєринські базари. А ще ви матимете дружбу лазарян.

«Її для мене звоював Дааріо. Хай скільки вона коштує в наші важкі часи.»

– Ягнятників. Якби ж ягнята мали гострі зуби…

– Це б навчило вовків остороги.

Дані посміхнулася і запитала:

– Як там ся мають ваші сирітки, добрий пане?

Старий лицар усміхнувся у відповідь.

– Добре, ваша милосте. Дякую, що спитали. – Хлопчики були його гордістю та втіхою. – Четверо чи п’ятеро мають хист, що в змозі привести їх до лицарства. Можливо, навіть десяток.

– Якби ж мати хоч одного, зате такого, як ви. – Колись настане день, і їй знадобиться кожен лицар. – Ваші хлопчики покажуть кінний герць? Мені б сподобалося.

Візерис розповідав їй про турніри, які бачив у Семицарстві. Але сама Дані ще ніколи не бачила кінного двобою списами.

– Вони не готові до герцю, ваша милосте. А коли будуть готові, то матимуть за честь показати свою вправність.

– Сподіваюся, той день вже недалеко.

Дані хотіла поцілувати свого доброго лицаря у щоку, але тут у високих дверях з’явилася Місандея.

– Так, Місандеє?

– На ласку вашої милості чекає Скахаз мо’Кандак.

– Хай увійде.

Голомозого супроводжували двоє з його Мідних Звірів. Один мав на собі личину сокола, інший – щось на кшталт шакала. З-під міді виднілися тільки очі.

– Ваша преосяйносте! Минулого вечора мої люди бачили, як Гіздахр зо’Лорак входив до піраміди Цхак. А пішов звідти лише пізньої ночі.

– Скільки пірамід він відвідав? – запитала Дані.

– Одинадцять.

– А скільки часу минуло від останнього убивства?

– Двадцять і шість днів.

У очах Голомозого кипіла лють. Це він придумав приставити Мідних Звірів стежити за її нареченим і доповідати про кожен його крок.

– Отже, Гіздахр наразі дотримується слова.

– Але як?! Нехай Сини Гарпії склали ножі… але чому й навіщо? Бо ясновельможний Гіздахр ласкаво їх попрохав? Кажу вам – він один із них. Саме тому вони йому коряться. Можливо, він сам і є Гарпія!

– Якщо Гарпія існує.

Скахаз був переконаний, що десь у Меєрині Сини Гарпії мають верховного ватажка вельможного роду – такого собі таємного полководця при війську тіней. Дані його віри не поділяла. Мідні Звірі захопили кількадесят Синів Гарпії. Ті, які пережили полон, були суворо допитані й назвали імена – як на її смак, забагато. Втішно було думати, що всі смерті спричинив один могутній ворог, котрого можна упіймати і скарати. Але Дані підозрювала, що правда зовсім інакша. «Ім’я моїм ворогам – легіон.»

– Гіздахр зо’Лорак уміє переконувати і має багато друзів. А ще він дуже заможний. Можливо, купив нам мир за золото чи переконав інших вельмож, що його шлюб – усім на користь.

– Якщо він сам не Гарпія, то може знати того, хто нею є. Правду дізнатися легко. Дайте мені дозвіл допитати Гіздахра, і я принесу вам зізнання.

– Ні! – заперечила Дані. – Таким зізнанням я не довіряю. Ви принесли їх забагато, і всі марні.

– Ваша преосяйносте…

– Кажу вам, ні!

Невдоволено скривлена мармиза Голомозого була ще бридкіша, ніж зазвичай.

– Це помилка. Великий Хазяїн Гіздахр має намір пошити вашу превисокість у дурні. Невже ви хочете пригріти змію у власному ліжку?

«Я хочу пригріти в своєму ліжку Дааріо. Але відіслала його заради тебе і твоїх людей.»

– Можете далі пильнувати Гіздахра зо’Лорака, але ні в якому разі не завдавати йому шкоди. Це зрозуміло?

– Я не глухий, препишносте. Слухаю і корюся наказові. – З одного рукава Скахаз видобув сувій пергамену. – Вашій превисокості варто на це подивитися. Список усіх меєринських кораблів, що беруть участь у облозі, разом із капітанами. Всі належать до Великих Хазяїв.

Дані переглянула список. Він містив прізвища усіх можновладних родів Меєрину: Хазкар, Мерек, Кваццар, Цхак, Раздар, Газин, Пахл, навіть Резнак та Лорак.

– Що мені робити з цими іменами?

– Усі перелічені тут особи мають у місті родичів. Синів і братів, дружин і дочок, матерів та батьків. Дозвольте моїм Мідним Звірям їх схопити. За їхні життя ми викупимо назад кораблі, які пішли з міста.

– Якщо я кину Мідних Звірів на піраміди, то розв’яжу відверту війну всередині міста. Ні, я мушу довіритися Гіздахрові та сподіватися на мир.

Дані потримала пергамен над свічкою і дивилася, як імена поволі зникають у вогні, поки Скахаз супив брови і кривив губи.

Опісля пан Барістан сказав, що її брат Раегар пишався б нею. Але Дані пригадала слова, мовлені паном Джорагом іще у Астапорі: «Раегар бився відважно, Раегар бився шляхетно, Раегар бився з честю. І Раегар загинув.»

Зійшовши у палату лілового мармуру, вона знайшла її майже порожньою.

– Невже сьогодні немає прохачів? – запитала Дані в Резнака мо’Резнака. – Ніхто не вимагає справедливості або срібла за вівцю?

– Ніхто, ваша превисокосте. Місто боїться.

– Але ж боятися нема чого!

Та ввечері вона дізналася, що боятися є чого. Поки юні заручники Міклаз та Кезмія ставили на стіл просту вечерю з осінньої зеленини та юшки з ванберцем, з’явилася Іррі й розказала, що повернулася Галацца Галаре з трьома храмовими Блакитними Граціями.

– Прийшов і Сірий Хробак, халісі. Усі благають прийняти їх негайно.

– Приведи їх до палати. І поклич Резнака та Скахаза. Чи сказала Зелена Грація, у якій справі прийшла?

– Астапор, – відповіла Іррі.

Розповідь почав Сірий Хробак.

– Він виїхав з ранкового туману. Вершник на блідій кобилі, що помирала. Коняка наблизилася до міської брами, запинаючись. Боки їй рожевіли кров’ю та піною, очі викотилися з жаху. Вершник заволав: «Палає, палає!» і впав із сідла. По сього-одного послали; сей-один наказав привести вершника до Блакитних Грацій. Коли ваші слуги ввели його до брами, він знову скричав: «Палає!» Під токаром з нього лишився самий кістяк і трохи запаленої плоті.

Продовжила одна з Блакитних Грацій:

– Неблазні принесли цю людину до храму, де ми її роздягли і скупали в прохолодній воді. Одяг його був забруднений, а у стегні сестри знайшли половину стріли. Стрижень він відламав, але гостряк лишився у м’ясі. Рана загнилася і отруїла йому кров. Прибулець помер за годину, волаючи «палає».

– Палає, – повторила Даянерис. – Що палає?

– Астапор, ваша преосяйносте, – відповіла інша Блакитна Грація. – Він устиг це сказати. «Астапор палає.»

– Може, то говорила його лихоманка?

– Ваша преосяйність мудро кажуть, – мовила Галацца Галаре, – проте Еццара бачила дещо інше.

Блакитна Грація на ім’я Еццара склала руки.

– Ласкава царице, – промурмотіла вона, – його лихоманку спричинила не стріла. Він закаляв себе, і не один раз, а багато. Плями досягали колін, а серед посліду ми бачили засохлу кров.

– Сірий Хробак казав, що кров текла з його кобили.

– Щира правда, ваша милосте, – підтвердив євнух. – Бліда кобила була скривавлена його острогами.

– Була, ваша преосяйносте, – кивнула Еццара, – але засохла кров була змішана з викидами його черева і плямувала спіднє.

– Кров текла з його нутрощів, – пояснила Галацца Галаре.

– Ми не можемо бути певні, – закінчила Еццара, – та може статися, Меєринові загрожує гірша небезпека, ніж юнкайські списи.

– Ми мусимо молитися, – мовила Зелена Грація. – Боги надіслали нам того чоловіка. Він прибув буревісником. Це знак.

– Знак чого? – запитала Дані.

– Лиха та руїни.

Але їй не хотілося вірити.

– Лише одна людина. Поранена стрілою в ногу. Принесена до нас кобилою, не богами.

«Бліда кобила.» Дані рвучко підвелася.

– Дякую всім за поради і турботу про того бідолаху.

Зелена Грація поцілувала Дані пальці, перш ніж відкланятися.

– Ми молитимемося за Астапор.

«І за мене. Благаю, моліться за мене, превелебна пані.» Якщо Астапор програв, Юнкаєві ніщо не завадить обернути очі на північ.

Даянерис обернулася до пана Барістана.

– Вишліть гінців у пагорби. Хай знайдуть моїх кревноїзників. Відкличте звідти також Бурого Бена і «Других Синів».

– А «Буревісників», ваша милосте?

«Дааріо.»

– Так. Так.

Лише три ночі тому їй наснилося, як Дааріо лежить мертвий при дорозі, витріщаючись наосліп у небо, а над трупом його сваряться гайворони. Іншими ночами вона неспокійно перекидалася у ліжку, бо уявляла, як він зрадив її, як колись зрадив полковників у «Буревісниках». «І приніс мені їхні голови.» А раптом тепер він повів свій полк назад до Юнкаю – продати царицю за дзбан золота? «Ні, він такого не зробить! Нізащо! Адже так? Адже справді?»

– «Буревісників» теж. Негайно надішліть по них гінців.

Першими повернулися «Другі сини» – за вісім днів після заклику цариці. Коли пан Барістан сказав, що полковник бажає перемовитися, Дані на мить уявила собі Дааріо, і їй аж серце тьохнуло. Але полковник, про якого казав лицар, був Бурий Бен Бросквин.

Бурий Бен мав посічене рубцями та вітрами обличчя, шкіру кольору старого темного дерева, біле волосся і зморшки у кутиках очей. Дані була така щаслива бачити лице Бена, схоже на стару вичинену шкуру, що кинулася обійняти полковника. Очі старого пройдисвіта зблиснули веселим подивом.

– Чув я, що ваша милість беруть собі чоловіка, – мовив він, – та не гадав, що мене.

Вони зареготали разом, а Резнак аж закипів од гніву. Але сміх припинився, коли Бурий Бен мовив:

– Ми схопили трьох астапорців. Вашій превисокості краще почути, що вони кажуть.

– То приведіть їх.

Дані прийняла бранців у пишності своєї престольної палати, де між мармуровими стовпами палали високі свічки. Коли вона побачила, як астапорці змарніли з голоду, то одразу ж наказала принести їжі. Трійко спійманих лишилося від десятку з гаком неборак, які втекли разом із Червоного Міста; один був муляр, друга – ткаля, третій – швець.

– Що спіткало решту вашого загону? – запитала цариця.

– Смерть від меча, – відповів швець. – Юнкайські найманці нишпорять у пагорбах на північ від Астапору. Вистежують утікачів од вогню.

– То виходить, місто впало? Воно ж мало товсті мури.

– Товсті, – кивнув муляр, згорблений чолов’яга зі сльозавими червоними очима, – але старі й розсипані.

Голову підняла ткаля.

– Щодня ми кажемо один одному: драконова цариця повертається. – Жінка мала тонкі вуста і порожні мертві очі на вузькому гострому обличчі. – Клеон послав по вас, казали нам, і ви повертаєтеся.

«Він таки по мене послав, – подумала Дані. – Хоч тут вам не збрехали.»

– За мурами юнкайці зжерли наше збіжжя і вимордували наші отари, – вів далі швець. – А всередині мурів панує голод. Ми їмо котів, щурів і чоботи. Коли знайдеш трохи конятини – то вже свято. Цар-Горлоріз і Цариця-Хвойда брешуть одне на одного – мовляв, кожен їсть трупи убитих з вулиць. А люди справді збираються потай і кидають жереб – хто витягне чорний камінь, стає обідом для решти. Піраміду Наклоз сплюндрували і підпалили ті, хто вважав Кразниса мо’Наклоза винним у всіх наших бідах.

– А інші винуватять Даянерис, – устрягла ткаля, – хоча більше таких, які досі вас люблять. «Вона вже йде, – кажемо ми одне одному. – Вона йде на чолі великого війська і везе харчі для всіх голодних.»

«Та я ледве можу нагодувати своїх голодних. Якби я пішла на Астапор, то втратила б Меєрин.»

Швець розповів, що тіло Царя-Різника витягли з поховання і вдягли у мідний обладунок – бо Зелена Грація Астапору мала видіння, що він врятує їх від юнкайців. Труп Клеона Великого, смердючий, але вбраний воїном, прив’язали до спини голодного коня, щоб повести рештки його нових Неблазних у вилазку. Але вийшло так, що вони втрапили до залізних зубів легіону з Нового Гісу і загинули всі до останнього.

– Зелену Грацію за те настромили на палю і лишили помирати на Майдані Спокути. У піраміді Ульор уцілілі влаштували великий бенкет на половину ночі й запили свою останню трапезу отруйним вином, щоб не прокинутися з настанням ранку. По тому прийшла пошесть – кривава різачка – і вбила трьох із кожних чотирьох. Юрба хворих збожеволіла від близької смерті й повбивала сторожу на головній брамі.

Тут втрутився старий муляр:

– Ні! Те зробили здорові, тікаючи від різачки.

– Чи не байдуже? – запитав швець. – Вартових розірвали на шматки, браму відчинили. Легіони Нового Гісу ввірвалися до Астапору, а за ними юнкайці та кінні найманці. Цариця-Хвойда загинула в бою проти них, з прокляттями на вустах. Цар-Горлоріз здався і був укинутий до бійцівської ями, де його розірвала зграя голодних псів.

– І навіть тоді дехто казав, що ви скоро прийдете, – мовила ткаля. – Присягалися, що бачили вас на драконі, високо в небі над юнкайськими таборами. Щодня ми чекали на вас і щосили видивлялися вдалині.

«Я не могла прийти, – подумала цариця. – Не насмілилася.»

– А коли місто впало? – запитав Скахаз. – Що сталося тоді?

– Почалася різанина. Храм Грацій був повен хворих, що прийшли благати богів про зцілення. Легіони зачинили двері й підпалили храм смолоскипами. За годину пожежі запалали у кожному кутку міста, а тоді розповзлися і з’єдналися разом. Вулицями бігали люди, рятуючись від вогню, але порятунку не було – юнкайці тримали браму і нікого не випускали.

– І все ж ви втекли, – мовив Голомозий. – Як це сталося?

Відповів йому старий.

– Моє ремесло – мулярство. Мій батько, а перед ним його батько клав цеглу, як і я. Мій дід збудував наш будинок упритул до міського муру. Неважко було щоночі витягати кілька цеглин. Коли я розказав друзям, вони допомогли підперти прохід, щоб не завалився. Ми всі погодилися, що добре буде мати власний вихід назовні.

«Я лишила вас під владою обраної ради, – подумала Дані, – з цілителя, книжника і жерця.» Вона добре пам’ятала Червоне Місто таким, яким уперше побачила – сухим і запиленим, оточеним червоними цегляними мурами, сповненим жорстоких примар минулого, і все ж повним життя. «На Хробаку були острови, де закохані цілували одне одного. А на Майдані Спокути з людей здирали смужками шкіру і вішали голими на поталу зграям мушви.»

– Добре, що ви прийшли, – мовила вона до астапорців. – У Меєрині вам буде безпечно.

Швець подякував, старий муляр поцілував їй ноги, але ткаля подивилася очима холодними і твердими, наче сірий камінь. «Вона знає, що я брешу, – подумала цариця. – Знає, що не можу захистити їхню безпеку. Астапор палає, і тепер Меєрин – наступний.»

– Прибули ще люди, – повідомив Бурий Бен, коли астапорців вивели. – Ці троє були верхи. Але більшість іде пішки.

– Скільки їх? – запитав Резнак.

Бурий Бен знизав плечима.

– Кількасот. Чи кілька тисяч, хтозна. Є хворі, є обпечені, є поранені. «Коти» і «Вітрогони» никають між пагорбів зі списами та батогами, відганяють їх на північ. А хто бариться – тих убивають.

– Роти на ногах. Ще й хворі, кажете? – Резнак заломив руки. – Вашій превисокості не варто пускати їх до міста!

– Я б не пустив, – погодився Бурий Бен Бросквин. – Я не маестер, але навіть мені відомо, що гнилі яблука слід відділяти від здорових.

– Це не яблука, Бене, – мовила Дані. – Це чоловіки й жінки. Хворі, голодні й перелякані. – «Це мої діти.» – Я мала б піти на Астапор.

– Ваша милість не мали змоги їх урятувати, – мовив пан Барістан. – Ви застерігали царя Клеона против війни з Юнкаєм. Але цар не мав розуму, зате руки – червоні від крові.

«Хіба мої руки чистіші?» Дані пригадала сказане Дааріо: королі й царі мусять бути або різниками, або м’ясом.

– Клеон був ворогом нашого ворога. Якби я приєдналася до нього біля Рогів Хаззату, ми б могли розчавити юнкайців між нашими потугами.

Та Голомозий тримався іншої думки.

– Якби ви повели Неблазних на південь від Хаззату, Сини Гарпії б тоді…

– Знаю! Я все знаю. Знову і знову я бачу перед собою Ерою.

Бурий Бен Бросквин зачудовано насупив чоло.

– Кого, перепрошую?

– Дівчинку, врятовану мною від мук і ґвалту. Але мій порятунок зрештою привів її до ще гіршого кінця. Те, що я зробила у Астапорі – це десять тисяч таких дівчаток.

– Ваша милість не могли знати…

– Я цариця і королева. Мені личить знати.

– Що зроблено, те зроблено, – мовив Резнак мо’Резнак. – Благаю вашу превисокість узяти вельможного Гіздахра собі за царя і чоловіка негайно. Він зуміє перемовитися з Мудрими Хазяями та укласти мир.

– Але на яких умовах?

«Стережися напахченого підстолія» – так казала їй Квайфа. Жінка у личині передбачила появу блідої кобили. Невже вона має рацію і щодо вельможного Резнака?

– Я лише юна дівчина і не знаюся на справах війни… але й не ягня, що тупає, покірно мекаючи, до лігва гарпії. Я маю Неблазних. Маю «Буревісників» і «Других Синів». Маю три полки відпущенців.

– І драконів, – вишкірився Бурий Бен Бросквин.

– У ямі, в кайданах, – залементував Резнак мо’Резнак. – Який зиск від драконів, котрих неможливо упорати? Навіть Неблазні лякаються відчиняти двері й годувати їх.

– Лякаються улюблених звіряток нашої цариці? – зблиснув хитрим оком Бурий Бен. Сивий полковник «Других Синів» був сердюком аж до кісток, мішанцем з кров’ю десятку різних племен у жилах, не знав іншого життя, крім життя воїна вільного кумпанства, проте завжди любив драконів, а вони плекали прихильність до нього.

– Звіряток? – верескнув Резнак. – Чудовиськ, радше сказати! Чудовиськ, які жеруть дітей! Ми не можемо…

– Мовчати! – визвірилася Даянерис. – Забороняю навіть згадувати!

Резнак сахнувся, наляканий люттю в її голосі.

– Благаю вашу препишність мені пробачити, я не…

Бурий Бен Бросквин виступив наперед, затуляючи його собою.

– Ваша милосте! Юнкайці мають три наймані полки проти наших двох. Подейкують, що вони послали до Волантису по «Золоту Дружину», а в ній воює десять тисяч хлопців. Іще юнкайці мають чотири гіскарські легіони, коли не більше. Чув я, вони надіслали кінних гінців до Дотракійського моря – привести на наші голови ще й великий халазар. Без драконів ми пропадемо – така моя думка.

Дані зітхнула.

– Даруйте мені, Бене, але я не смію випустити драконів.

На обличчі Бросквина виразно змалювалося, що не на таку відповідь він сподівався. Сердюк задумливо почухав клапті волосся, які звав вусами, і проказав:

– Ну якщо на драконів сподіватися годі, гаразд… тоді треба тікати, поки юнкайська наволоч не замкнула пастку… лишень спершу стягнути з невільникарів платню за те, щоб вони побачили наші спини. Вони ж платять халам, щоб ті не чіпали їхні міста, хіба ні? То продамо їм назад Меєрин і рушимо на захід із повним обозом золота і коштовностей.

– Хочете, щоб я пограбувала Меєрин і втекла? Ні, цього я не зроблю. Сірий Хробаче! Мої відпущенці готові до битви?

Євнух схрестив руки на грудях.

– Вони не Неблазні, але вас не осоромлять. Сей-один присягається вашій превисокості на мечі та списі.

– То й добре. Втішно чути.

Даянерис роздивилася обличчя навколо себе. Голомозий супив брови. Пан Барістан із суворо окресленим обличчям та сумними блакитними очима. Блідий спітнілий Резнак мо’Резнак. Бурий Бен – біловолосий, гартований, твердіший за стару шкіру. Сірий Хробак – нерухомий, непохитний, обличчям гладкий і незворушний. «Тут мав би стояти Дааріо. І мої кревноїзники. Якщо буде битва, поруч зі мною має бути кров моєї крові.» Вона скучила навіть за паном Джорагом Мормонтом. «Він брехав мені, шпигував, доповідав ворогам. Але і кохав мене. І завжди давав корисні поради.»

– Я вже била юнкайців раніше. Поб’ю і тепер. Але де? Як?

– Ви хочете вийти в поле? – хрипким від невіри голосом спитав Голомозий. – Це вкрай нерозумно! Наші мури вищі й товстіші за астапорські, а захисники хоробріші. Юнкайцям не взяти це місто легко і просто.

Але пан Барістан не погодився з ним.

– Не варто дозволяти ворогові замкнути облогу. Їхнє військо зібране по нитці, зшите з клаптів. Раби й невільникарі – то не воїни. Якщо застукати їх зненацька…

– На це надія невелика, – заперечив Голомозий. – Юнкайці мають багато друзів у місті. Вони знатимуть.

– Скільки війська ми можемо виставити? – запитала Дані.

– Перепрошую вашу царську милість, але не досить, – відповів Бурий Бен Бросквин. – Що там собі думає Нахаріс? Якщо вже бути бійці, нам стануть у пригоді його «Буревісники».

– Дааріо досі у полі. – «О боги, що я накоїла?! Невже я відіслала його на смерть?» – Бене, хай ваші «Другі Сини» розвідають усе про наших ворогів. Де вони, як швидко насуваються, скільки мають людей, як налаштовані.

– Нам знадобляться харчі. І свіжі коні.

– Певна річ. Пан Барістан подбає про вас.

Бурий Бен почухав підборіддя.

– Мо’, вдасться схилити когось перебігти до нас. Якби ваша милість не пожаліли кілька гаманів золота й каменів… дати їхній старшині, так би мовити, скуштувати смак… хтозна, що тоді може статися?

– Підкупити? Чом би й ні? – відповіла Дані. Вона знала, що такі речі звичні у Спірних Землях, де зазвичай воювали вільні сердюцькі кумпанства. – Так, згодна. Резнаку, подбайте про це. Коли «Другі Сини» виступлять, зачиніть браму і подвойте варту на мурах.

– Буде зроблено, препишносте, – відповів Резнак мо’Резнак. – Але що робити з цими астапорцями?

«З моїми дітьми, радше сказати.»

– Вони прийшли по допомогу. По захист і розраду. Ми не можемо обернути до них спини.

Пан Барістан спохмурнів.

– Ваша милосте… я чув і бачив, як кривава різачка знищувала ціле військо, якщо їй дозволяли розповсюдитися. Шановний підстолій має рацію. Не можна пускати астапорців до Меєрину.

Дані подивилася на нього безпорадними очима. «Добре, що дракони не плачуть.»

– Гаразд, хай буде так. Ми триматимемо їх за мурами, доки… доки лихо не минеться. Поставте для них табір коло річки на захід від міста. Ми надішлемо туди стільки харчів, скільки зможемо. І спробуємо відділити хворих від здорових.

Усі очі витріщилися на неї.

– Чи мушу я повторювати двічі? Йдіть і виконуйте накази.

Дані підвелася, промайнула повз Бурого Бена і зійшла вгору сходами до жаданої самотності своєї тераси.

Меєрин від Астапору відділяло кількасот верст, і все ж їй здалося, що на південному заході небо темніше – поплямоване і задимлене передсмертними корчами Червоного Міста. «З цегли та крові постав Астапор, і люд його – з цегли та крові» – забринів у голові старий віршик. «Попіл з кістками – ось Астапор. І люд його – попіл з кістками.» Дані спробувала пригадати обличчя Ерої, але риси мертвої дівчинки зникали за запоною диму.

Коли Дані відвернулася від неба, то побачила поруч пана Барістана, загорнутого у біле корзно від вечірнього холодку.

– Ми зможемо дати бій? – спитала вона.

– Дати бій можна завжди, ваша милосте. Краще спитайте, чи зможемо ми його виграти. Загинути легко, перемогу здобути важче. Ваші відпущенці недовчені й не загартовані у битві. Ваші сердюки колись служили ворогові – а коли вже вояк зумів раз перебігти на інший бік, то не завагається і вдруге. Ви маєте двох драконів, які вас не слухають, і третього, який може ніколи не повернутися. За цими мурами єдині ваші друзі – лазаряни, які не мають до війни ані смаку, ані хисту.

– Зате хоч мури я маю міцні.

– Вони були міцні й тоді, коли ззовні стояли ми. А зараз усередині, крім нас, ще й Сини Гарпії. А до них – Великі Хазяї. Ті, яких ви не вбили. І сини тих, яких ви вбили.

– Знаю, – зітхнула цариця. – То що порадите, добрий лицарю?

– Битися, – відповів пан Барістан. – Меєрин юрмиться голодними ротами і повниться вашими ворогами. Боюся, облоги ми довго не втримаємо. Дозвольте мені зустріти ворога його шляхом на північ – у тому місці, яке я сам оберу.

– Зустріти ворога, – луною озвалася вона, – з військом відпущенців, котрих ви самі назвали недовченими і негартованими.

– Колись ми всі були не вчені й не гартовані, ваша милосте. Неблазні їх зміцнять. Якби ж я мав сотень п’ять лицарів…

– Але не маєте навіть п’яти. І якщо я віддам вам Неблазних, то на захист Меєрину матиму самих лише Мідних Звірів.

Коли пан Барістан нічого не заперечив, Дані заплющила очі. «Боги, – молилася вона, – ви забрали хала Дрого, моє сонце-та-зорі. Ви забрали мого сина, не давши йому вдихнути повітря цього світу. Ви отримали від мене криваву жертву. Допоможіть мені тепер, благаю вас. Подаруйте мудрості побачити шлях попереду і сили зробити, що необхідно для порятунку моїх дітей.»

Але боги нічого не відповіли. Нарешті, розплющивши очі, Даянерис мовила:

– Я не можу боротися з двома ворогами: одним ззовні, іншим усередині. Якщо я хочу втримати Меєрин, місто мусить стояти непохитно за моєю спиною. Все місто, всі його мешканці! Тому мені потрібен… потрібен…

Вона ніяк не могла вимовити те, що мусила.

– Ваша милосте? – тихо заохотив пан Барістан.

«Володарка належить не собі, а своїм підданим.»

– Мені потрібен Гіздахр зо’Лорак.