Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 67 (всего у книги 82 страниц)

Відроджений грифон

Першими він надіслав лучників.

Тисячу їх у полку очолював Чорний Балак. Замолоду Джон Конінгтон поділяв презирство більшості лицарів до стрільців з лука, але у вигнанні помудрішав. Лук становив не меншу небезпеку для ворога, ніж меч – звісно, у свій спосіб – тому перед довгою мандрівкою він наполіг, щоб Галайда Гаррі Стрікланд поділив Балаків підрозділ на десять сотень і посадовив їх на різні кораблі.

Шість із тих кораблів утрималися разом і висадили свої сотні на берегах півострова Пізьма. Ше чотири десь швендяли, але, на запевнення волантинців, мали скоро з’явитися. Утім, Гриф вважав, що так само вони могли загубитися або вже висадитися деінде. Отже, полкові лишилося шість сотень лучників. Та для справи вистачило і двох.

– Вони спробують вислати круків, – мовив він до Чорного Балака. – Пильнуй маестерську башту. Отут.

Він тицьнув у мапу, змальовану просто на землі посеред табору.

– Збивай кожного птаха, що вилетить з замку.

– Зробимо, – відповів літньоостров’янин.

Третина Балакових стрільців уживала арбалети, ще третина – східні луки подвійного вигину, клеєні з рогу та жил. Кращими за них були довгі тисові, шановані лучниками вестероської крові, а найкращими – величезні луки з дерева-золотосерця. Такий скарб мав лише сам Балак і півсотні його літньоостров’ян. Тільки лук драконової кістки міг змагатися з золотосерцем у далеких пострілах. Та хай яку зброю вони мали, усі Балакові стрільці були гостроокі, гартовані, досвідчені, показали себе у сотні битв, наскоків та сутичок. І при Грифоновому Сідалі теж не зганьбилися.

Замок виростав просто з берегів півострова Пізьма на високому стрімчаку темно-червоного каменю, з трьох боків оточеного пінними водами затоки Човнозгуби. Єдиний шлях до замку стерегла в’їзна вежа; за нею лежав довгий голий гребінь, який Конінгтони кликали «грифоновим горлом». Просуватися горлом – то мала бути справа кривава, бо гребінь лишав нападників вразливими до списів, каміння та стріл захисників з двох круглих башт обабіч головної брами замку. А якби нападники і досягли тієї брами, їм на голови линула б гаряча олія. Гриф чекав втратити у приступі сотню людей, коли не більше.

Вони втратили чотирьох.

Захисники замку дозволили лісовій гущавині розповзтися полем за в’їзною вежею. Франклин Буйцвіт вправно скористався чагарником для прихованого пересування і підвів свій загін на сім чи вісім сажнів до брами, де і вискочив з-під дерев з тараном, нашвидкуруч змайстрованим у таборі. Гуркіт дерева по дереву прикликав на стіни двох вояків, які впали від стріл лучників Чорного Балака, не встигши і очей від сну продерти. Ворота виявилися зачиненими, але не засунутими, і піддалися під другим ударом. Відтак наступальний загін пана Франклина встиг подолати вже половину горла, перш ніж бойовий ріг засурмив тривогу в головному замку.

Перший крук злетів у повітря одночасно з тим, як над муром злетіли гаки на мотузках, а другий – за якусь мить. Жоден птах не пролетів і півсотні сажнів, збитий з неба влучною стрілою. Один з замкових стражників випорожнив цебро олії на перших нападників, які досягли брами, але що не мав часу її скип’ятити, то завдав більшої шкоди самим цебром, ніж його вмістом. Невдовзі мечі вже брязкотіли у десятку місць над головним муром; вояки «Золотої Дружини» лізли у щілини між зубцями і бігли бойовими ходами, гукаючи «Грифон! Грифон» – старовинний бойовий клич дому Конінгтон – чим геть збивали захисників з пантелику.

Справа скінчилася за кілька хвилин. Гриф в’їхав «грифоновим горлом» на білому лицарському огирі поруч із Галайдою Гаррі Стрікландом. Наближаючись до замку, він побачив, як з маестерської башти вилітає третій крук, плескаючи крилами, і як йому негайно дарує нове пір’я сам Чорний Балак.

– Жодних більше листів, коли ласка, – наказав він панові Франклину Буйцвіту в дворищі.

Наступним з маестерської башти вилетів сам маестер, плескаючи рукавами ряси і нагадуючи тим ще одного птаха.

На тім спротив і скінчився. Стражники замкової залоги, що вижили, склали зброю. І отак зненацька Грифонове Сідало знову стало його власним, а Джон Конінгтон – знову князем у своєму дідицтві.

– Пане Франклине, – звернувся він, – обшукайте кам’янець та кухню, приженіть усіх, кого знайдете. Ви, Мало, зробіть те саме у маестерській башті та зброярні. Пане Бренделе, вам доручаю стайню, септ і курені варти. Усіх виведіть у дворище. І благаю нікого не вбивати, якщо вони самі не наражатимуться. Ми хочемо перетягти штормовий край на свій бік; безглуздою різаниною цього не зробиш. Неодмінно подивіться під вівтарем Матері – там є приховані сходи, що ведуть до таємної ляди. Ще один хід веде від північно-західної башти просто до моря. Не дайте нікому втекти.

– Не втечуть, пане князю, – запевнив його Франклин Буйцвіт.

Конінгтон подивився, як усі розбігаються виконувати накази, тоді махнув Півмаестрові.

– Хальдоне! Ти забирай собі крукарню. Сього ж вечора я маю вислати листи.

– Сподіваймося, нам ще лишилися круки.

Навіть Галайда Гаррі не залишився байдужим до швидкості та спритності першої перемоги.

– Гадки не мав, що буде так легко, – мовив отаман-полковник, увійшовши з князем Джоном до великої трапезної та роздивляючись різьблений і визолочений Грифонів Престол, з якого правили у своїх володіннях п’ятдесят поколінь Конінгтонів.

– Буде важче. Наразі ми застукали їх зненацька. Вічно так не триватиме, навіть якщо Чорний Балак постріляє усіх круків у державі.

Стрікланд повитріщався трохи на вицвілі гобелени на стінах, вигнуті дугою вікна з безліччю дзвінкових шибок червоного та білого скла, риштунки зі списами, келепами та мечами.

– То хай приходять. Сей замок вистоїть і проти удвадцятеро численнішого ворога, ніж ми. Аби мати вдосталь харчів. То кажеш, тут є вхід і вихід просто морем?

– Так, унизу. Прихована в печері затока попід стрімчаком, яка з’являється лише за відпливу.

Але Конінгтон не мав наміру дозволяти оце «хай приходять». Грифонове Сідало був замок міцний, але невеличкий, і поки вони в ньому сидітимуть, теж здаватимуться невеличкими. Проте неподалік стояв інший замок – величезний і нездоланний. «Візьмемо його – держава здригнеться.»

– Перепрошую, отамане-полковнику. Мого вельможного панотця поховано під септом. Минуло надто багато років, відколи я востаннє за нього молився.

– Певно ж, пане князю. Не смію заважати.

Та коли вони розлучилися, Джон Конінгтон пішов не до септу. Натомість ноги понесли його на дах східної башти – найвищої у Грифоновому Сідалі. Видираючись туди, він згадував свої попередні походи нагору – кількасот з власним батьком, який полюбляв там стояти і роздивлятися ліси, скелі, море, втішаючись, що все бачене належить домові Конінгтон, і один-єдиний з Раегаром Таргарієном. Принц Раегар саме повертався з Дорну; він та його почет затрималися у замку на двотиждень. «Він був такий молодий тоді… а я ще молодший. Зелені хлопчаки…» На вітальному бенкеті принц узяв до рук арфу зі срібними струнами і заграв усім присутнім. «Пісню про кохання та лиху долю, – пригадав Джон Конінгтон, – і коли він відклав арфу, все жіноцтво у палаті лило річки сліз.» Та звісно, чоловіків пісня лишила байдужими – зокрема, батька, єдиним коханням якого була земля. Князь Армонд Конінгтон упродовж цілого вечора намагався навернути принца на свій бік у тяганині з князем Морігеном.

Двері на дах застрягли так міцно, що ніхто, вочевидь, не відчиняв їх вже багато років. Довелося добряче прикластися плечем; та коли Джон Конінгтон нарешті подолав опір і вийшов до зубців огорожі, огляд йому відкрився саме такий п’янкий, як він і пам’ятав: стрімка гора при березі з її посіченими вітром скелями та зубчастими шпилями, море унизу, що гарчало і гризло підніжжя замку, наче невтомний звір, нескінченні версти неба й хмар, осінні барви лісу… «Землі твого батька чарують красою» – мовив йому принц Раегар, стоячи просто там, де Джон стояв нині. А хлопчик, яким він був, відповів тоді: «Одного дня вони стануть моїми.»

«Бовдур! Хотів вразити принца – спадкоємця цілої держави з семи королівств, від Вертограду до Стіни.»

Та зрештою Грифонове Сідало справді відійшло йому – хай лише на кілька коротких років. Звідси Джон Конінгтон правив обширом земель, що простягалися на багато верст на захід, південь та північ – дідицтвом, де свого часу господарювали його батько і батько його батька. Та батько і батьків батько ніколи не втрачали цих земель. А він втратив. «Я злетів надто високо, кохав надто палко, роззявив рота надто широко. Я спробував ухопити зірку, та не втримався і впав.»

Після Битви Дзвонів, коли Аерис Таргарієн у божевільному нападі невдячності та підозр позбавив його усіх привілеїв і вигнав у заслання, домові Конінгтон ще лишилися землі та княжий титул – вони перейшли його братові в перших панові Рональду, котрого Джон поставив своїм каштеляном, відбуваючи до Король-Берега служити принцові Раегару. Руїну грифонів довершив Роберт Баратеон вже після війни. Братові Рональду дозволено було лишити собі замок і голову, але княжий титул він втратив, надалі ставши Лицарем Грифонового Сідала. Дев’ять десятих його земель було відібрано і роздано сусіднім панам, які вчасно підтримали Робертові домагання.

Але Рональд Конінгтон помер вже багато років тому. Нинішній Лицар Грифонового Сідала, його син Ронет, за чутками воював десь у річковому краю. Власне, так було навіть на краще. З досвіду Джон Конінгтон знав, що люди найпалкіше б’ються за те, що вважають своїм – хай навіть здобуте у злодійський спосіб. І своє повернення не бажав відзначати пролиттям крові власного родича. Так, батько Рудого Ронета не забарився скористатися падінням власного брата в перших, але ж його син був тоді ще дитиною. Джон Конінгтон навіть не плекав такої вже палкої ненависті до покійного пана Рональда. Зрештою, вина лежала на ньому самому – це він втратив усе при Камінному Септі завдяки власному марнославству та зарозумілості.

Роберт Баратеон тоді ховався десь у містечку, поранений та самотній. Джон Конінгтон знав це, а ще розумів, що Робертова голова на списі скінчить бунт негайно, просто на місці. Він був молодий і пишався собою. А чом би й ні? Король Аерис нарік його Правицею, дав йому військо; лишалося тільки не зрадити довіру короля і показати себе вартим Раегарової любові. Саме тому він забажав убити бунтівного князя власноруч і тим вирізьбити собі почесне місце у всіх літописах Семицарства.

І ось Конінгтон приступив до Камінного Септу, обложив його, зачинив і почав шукати. Лицарі йшли від хати до хати, вибивали кожні двері, заглядали у кожен льох, на кожне горище. Навіть до помийних збіжників були надіслані стражники… і все ж Роберт примудрився якось зникнути. Напевне, міщани ховали його: водили з однієї таємної схованки до іншої, завжди на крок попереду від людей короля. Ціле місто виявилося гніздом зради. Зрештою узурпатор знайшовся у бурдеї. Хіба правдивий король ховатиметься за спідницями розпусних жінок? Та поки тривали пошуки, на місто насунулися Едард Старк і Гостер Таллі з бунтівним військом. Закалатали дзвони, загриміла битва, Роберт вийшов з бурдею з клинком у руці й ледве не вбив Джона на сходах старого септу, що дав містечку його назву.

Багато років по тому Джон Конінгтон повторював собі, що не має мучитися виною, що зробив усе можливе людині. Його вояцтво обшукало кожен кут і закуток, сам він обіцяв пробачення й винагороди, брав заручників, вішав їх у воронячих клітках і погрожував не давати ані води, ані їжі, доки йому не приведуть Роберта. І все марно.

– Навіть Тайвин Ланістер не зробив би більшого! – розпачливо жалівся він Чорносердові одного вечора у перший рік свого вигнання.

– Отут ти помиляєшся, – відповів Милош Тойн. – Князь Тайвин не марнував би часу на пошуки. А спалив би містечко з усіма живими істотами. Чоловіків, хлопчиків, немовлят при грудях, шляхетних лицарів і святих септонів, свиней та хвойд, щурів та повстанців… геть усіх. А коли б вогонь вигорів, лишивши самий присок, тоді б він послав своє військо шукати кістки Роберта Баратеона. Згодом, коли припхалися б Старк і Таллі, він запропонував би обом пробачення за бунт, а вони б його прийняли і повернулися додому, підібгавши хвости.

«Гадаю, він мав рацію, – подумав Джон Конінгтон, спершись на мури своїх пращурів. – Я хотів здобути славу переможця Роберта Баратеона у двобої. А слави різника не хотів. Відтак Роберт утік від мене і вбив Раегара на Тризубі.»

– Я зрадив батька, – мовив він уголос, – та не зраджу сина.

Коли Конінгтон нарешті спустився униз, його люди вже зігнали замкову залогу та вцілілу челядь у двір. Хоча пан Ронет справді швендяв десь на півночі разом із Хайме Ланістером, Грифонове Сідало не було конче позбавлене грифонів. Серед бранців знайшлися молодший брат Ронета Раймунд, сестра Алина та тілесний син – завзятий рудоволосий хлопчак на ім’я Рональд Шторм. Усі вони мали стати цінними заручниками – якщо або коли Рудий Ронет спробує повернутися і знову забрати вкрадений його батьком замок. Конінгтон наказав замкнути їх у західній башті під вартою. Дівчинка негайно заходилася рюмсати, а байстрюк спробував вкусити найближчого до нього списника.

– Ану припиніть, обоє! – визвірився Конінгтон. – Нікого з вас ані пальцем не зачеплять, якщо Рудий Ронет не покаже себе цілковитим йолопом!

Лише кілька бранців служили у замку, коли Джон Конінгтон правив тут минулого разу: сивочолий осавул, сліпий на одне око; двійко праль; машталір, що під час Робертового повстання був малим стайниченком; кухар, що з тих часів нагуляв неймовірне черево; і ще хіба замковий зброяр. Під час подорожі Гриф відпустив бороду – вперше за багато років – і на його подив вона виросла майже руда, хіба що тут і там її вогонь було трохи притрушено попелом. Вдягнений у довгий червоно-білий жупан з вишитими грифонами свого дому в протилежних кольорах і протистоянні, він виглядав старшою та суворішою змальовкою з того молодого князя, що був принцові Раегару вірним другом і супутником… але чоловіки та жінки Грифонового Сідала однак дивилися на нього чужими, зачудованими очима.

– Хтось із вас упізнає мене від старих часів, – сказав він замковій чаді. – Інші спізнають уперше. Я ваш володар за правом і законом, який повернувся з вигнання. Мої вороги сказали вам, що я помер. Самі бачите: то були брехливі казочки. Служіть мені так само вірно, як моєму родичеві, і жодного з вас не спіткає лихо.

Він наказав виводити людей одного за одним наперед, запитував імена, ставив на коліна і приймав присягу вірності. Усе скінчилося швидко. Вояки залоги – вціліло лише четверо, старий осавул та трійко молодих хлопців – склали мечі йому до ніг. Ніхто не опирався і не вагався. Ніхто не загинув.

Того вечора у великій трапезній переможці бенкетували печеним м’ясивом та свіжовиловленою рибою, запиваючи міцними й смаковитими червоними винами з льохів замку. Джон Конінгтон панував над усіма з Грифонового Престолу, поділяючи почесний поміст з Галайдою Гаррі Стрікландом, Чорним Балаком, Франклином Буйцвітом і трьома молодими грифонами, упійманими в полон. Діти, як не крути, були йому родичами, і князь вважав за потрібне спізнати їх краще, аж раптом хлопчина-байстрюк оголосив:

– Мій батько тебе вб’є!

Джон Конінгтон вирішив, що породичався досить, наказав повернути бранців до башти, вибачився перед бенкетниками і пішов.

Хальдона Півмаестра на бенкеті не було. Князь Джон знайшов його у маестерській башті, зігнутого над купою пергаменів; навсібіч простягалися розгорнуті мапи.

– Сподіваєшся вгадати, куди поділася решта полку? – запитав Конінгтон.

– Якби ж я міг, мосьпане.

Десять тисяч вояків випливло з Волон Терису – з усією зброєю, кіньми, слонами. Ще й половини досі не прибуло на Вестерос, до обумовленого місця висадки – не надто людного шматка берега на межі з Мокрохащами… землі, яку Джон Конінгтон знав добряче, бо колись вона належала йому.

Ще кілька років тому він нізащо б не насмілився висадитися на півострові Пізьма – штормове панство-бо зберігало надто люту вірність домові Баратеон і королю Роберту. Та по наглій смерті Роберта і його брата Ренлі змінилося геть усе. Станіс був надто суворий та холодний, щоб надихати людей на вірність… навіть якби не перебував десь за півсвіту. Любити дім Ланістер штормовий край не мав жодної причини. Зате Джон Конінгтон не був позбавлений тут власних друзів. «Мене ще пригадає хтось зі старшого панства, а їхні сини чували перекази. Зрештою, кожен знає про Раегара і його юного сина, чию голову розтрощили на холодній кам’яній стіні.»

Його власний корабель, на щастя, досяг домовленого місця одним із перших. Далі лишалося отаборитися, зібрати вояків, що прибували на берег, і швидко рушати, перш ніж тутешні пани втямили, яка небезпека їм загрожує. Саме тут «Золота Дружина» і показала, чого вона варта. Безладу, що невідворотно затримав би таку виправу, якби в неї рушало поспіхом зібране значкове лицарство і посполите рушення, не спостерігалося ані сліду. В полку служили нащадки і спадкоємці Лихого Булата, яким лад і послух правив за молоко матері.

– Цієї години завтра ми повинні мати три замки, – мовив князь.

Потуга, що захопила Грифонове Сідало, складала чверть від їхньої наявної сили. Водночас пан Трістан Водограй вирушив на столець дому Моріген – Вороняче Гніздо, а Лазвель Пик – на Мокродім, твердиню Вильдів; кожен мав при собі приблизно такий самий загін. Решта вояцтва лишилася у таборі – охороняти місце висадки та принца. Очолив їх полковий скарбник, волантинець Горис Едорієн. Була надія, що число їх ще приросте, бо кожного дня з’являлися нові кораблі з числа загублених.

– Але коней все ще замало.

– А слонів зовсім нема, – нагадав йому Півмаестер. Жоден з великих кочів, якими пливли слони, ще не з’явився. Востаннє їх бачили у Лисі перед бурею, що розкидала морем половину флоту. – Коней можна знайти на Вестеросі. Але слонів…

– Байдуже до тих слонів.

Так, у великій битві в полі слони мали свою перевагу, але мало минути ще чимало часу, перш ніж полк матиме силу зустріти своїх ворогів у полі.

– Що корисного тобі розказали пергамени?

– О, розказали, і то чимало, мосьпане, – злегка посміхнувся Хальдон. – Ланістери легко роблять собі ворогів, та не надто добре бережуть друзів. Їхній союз із Тирелами ледь животіє, коли судити з того, що я тут прочитав. Королева Серсея та королева Маргерія гризуться за малого короля, наче дві сучки за кістку. І обох вже звинувачено у зраді та перелюбстві. Мейс Тирел покинув облягати Штормолам і подався до Король-Берега рятувати свою доньку, а за себе лишив невеличкий загін, щоб не дати Станісовим людям поткнутися з замку.

Конінгтон сів і попрохав:

– Розповідай ще.

– На півночі Ланістери покладаються на Болтонів, у річковому краю – на Фреїв. Обидва доми здавна відомі зрадливістю і кровожерливістю. Князь Станіс Баратеон не припинив бунтівних змагань. Залізяни з островів теж обрали собі короля. Ніхто ані словом не згадує Долину; мушу припустити, що Арини не беруть жодної участі у цих чварах.

– А Дорн? – Долина лежала далеко; Дорн був зовсім поруч.

– Меншого сина великого князя Дорана заручено з Мирцелою Баратеон. Це мало б означати, що дорнійці стали на бік дому Ланістер. Але одне їхнє військо стоїть на Кістяному Шляху, інше – у Великокняжому Проході, і обидва чогось чекають…

– Чекають? – Він насупився. – Чого саме?

Без Даянерис та її драконів саме Дорн був їхнім головним сподіванням.

– Ну то напиши до Сонцеспису. Доран Мартел має знати, що син його сестри живий і прийшов по престол свого батька.

– Як скажете, мосьпане. – Півмаестер зиркнув на інший пергамен. – Ми не могли обрати кращого часу для висадки. З кожного боку на нас чекають можливі майбутні друзі та союзники.

– А драконів нема, – відповів Джон Конінгтон, – тому щоб залучити цих союзників до нашої справи, нам знадобляться якісь інші принади.

– Золото та земля – принади, перевірені століттями.

– Воно-то так, якби їх мати. Комусь, певно, вистачить і обіцянок землі та золота. Проте Стрікланд і його люди чекатимуть, що саме їм дозволять накласти руки на найдобірніші лани та замки – ті, що було забрано в їхніх предків, вигнаних за море. Тому – ні.

– Пан князь таки мають одну, але найбільшу принаду, – зауважив Хальдон Півмаестер. – Руку принца Аегона. Шлюбний союз, який притягне під наші корогви якийсь із великих домів.

«Наречена для нашого ясного принца.» Джон Конінгтон надто добре пам’ятав весілля принца Раегара. «Елія ніколи не була гідна його руки. Від початку квола і хвороблива, а з породільського ложа підвелася ще кволішою.» По народженні принцеси Раеніс її мати лишалася в ліжку з півроку, а пологи принца Аегона трохи її не вбили. Відтак маестри сказали принцові Раегару, що інших дітей їй вже не носити.

– Одного дня додому ще може повернутися Даянерис Таргарієн, – мовив Конінгтон до Півмаестра. – Аегон має бути вільний для шлюбу з нею.

– Панові князю краще знати, – відповів Хальдон. – У такому разі слід розглянути менші нагороди для наших майбутніх друзів.

– Які саме?

– Вас. Адже ви неодружені. Зацний пан, у повній чоловічій силі, без спадкоємців, крім отих неблизьких родичів, яких ми щойно позбавили статків. Пагін стародавнього дому з гарним міцним замком та широкими плодючими ланами, які поза сумнівом відновить у вашому володінні, а чи й примножить, вдячний король після свого переможного поновлення на престолі. Ви маєте вдосталь вояцької слави, а як Правиця короля Аегона говоритимете його голосом і правитимете його королівством в усьому, крім титулу. Гадаю, в надії видати доньку за таку людину до нас хутко нагодиться чимало честолюбного панства. Серед нього, цілком можливо – і великий князь дорнійський.

Відповіддю Джона Конінгтона був довгий холодний погляд. Час від часу Півмаестер дратував його незгірш отого бридкого карлика.

– Оце вже ні.

«Смерть лізе вгору моєю рукою. Ніхто не має знати. Ані вельможі, ані їхні доньки.» Він знову зіп’явся на ноги.

– Приготуй листа до князя Дорана.

– Слухаю волю мосьпана.

Тієї ночі Джон Конінгтон спав у княжих покоях, у колишньому батьковому ліжку під навісом з запиленого червоно-білого оксамиту. Він прокинувся на світанку від лопотіння дощу і боязкого стукоту в двері – то прийшов челядник дізнатися, чи не бажають новий пан поснідати.

– Варених яєць, смаженого хліба, квасолі. І глек вина. Найгіршого у льоху.

– Най… найгіршого, мосьпане?

– Ти мене чув.

Коли їжу та вино принесли, Конінгтон замкнув двері, випорожнив глек у миску і вмочив туди руку. Оцтові припарки та купелі – таке лікування приписала пані Лемора карликові, коли боялася, щоб той не захворів на лускачку. Але прохати щоранку глек оцту – в такий спосіб таємницю надовго не збережеш. Довелося вдовольнитися вином… та коли вже марнувати, то не добрий напій.

Нігті на чотирьох пальцях були вже чорні, хоча великий хвороба поки що оминула. На середньому пальці сіризна вже проповзла другу кісточку. «Я мав би їх відтяти, – подумав він, – та як потім пояснити нестачу?» Конінгтон не насмілювався розкрити таємницю своєї хвороби. Дивина, але вояки, що заради порятунку бойового побратима ставали до нерівного бою і плювали в обличчя смерті, кидали того самого побратима за один удар серця, щойно дізнавалися про його лускачку. «Хай би той клятий карлик краще потонув.»

Пізніше того ж дня, вбраний і в рукавицях, Конінгтон оглянув замок і надіслав по Галайду Гаррі та решту старшини. У світлиці на військову раду зібралися дев’ятеро: Конінгтон, Стрікланд, Хальдон Півмаестер, Чорний Балак, пан Франклин Буйцвіт, Мало Джайн, пан Брендель Бирн, Дик Колій та Лимонд Горох. Півмаестер мав для них добрі новини.

– Табору дісталася звістка від Марка Мандригулі. Волантинці висадили їх на березі, що виявився Естермонтом, десь із п’ятьма сотнями хлопців. Вони захопили Зелен-Камінь.

Естермонт був острів неподалік півострова Пізьма, який вони ніколи не мали за мету.

– Кляті волантинці так палко прагнуть нас здихатися, що викидають на кожен клапоть сухої землі, – буркнув Франклин Буйцвіт. – Ладен закластися, наших вже розкидало по всіх гойданих Порогах.

– З моїми слонами, – болісно простогнав Гаррі Стрікланд.

Галайда, вочевидь, сумував за своїми улюбленцями.

– Мандригуля не мав при собі лучників, – мовив Лимонд Горох. – Звідки нам знати, чи не вислав Зелен-Камінь круків, перш ніж здатися?

– Треба гадати, що вислав, – мовив Джон Конінгтон, – але з якими листами? Про що? В найліпшому випадку – звістку ошелешеного пана про невідомих наскочників з моря.

Перш ніж вирушити з Волон Терису, він наказав старшині не показувати у перших нападах жодних прапорів: ані триголового дракона принца Аегона, ані своїх власних грифонів, ані черепи і полкові золоті корогви. Хай Ланістери підозрюють Станіса Баратеона, піратів з Порогів, розбійників з лісу чи ще кого згадають. Якщо Король-Берега досягнуть непевні та суперечливі звістки – воно і на краще. Що повільніше ворушитиметься Залізний Престол, то довший час матиме «Дружина», щоб зібрати сили і залучити до справи союзників.

– На Естермонті мають бути кораблі. Це ж острів. Хальдоне, надішли листа Мандригулі – хай залишить у замку залогу і везе решту людей на Пізьму. Якщо має вельможних бранців – хай візьме з собою.

– Слухаю волі мосьпана. Так сталося, що дім Естермонт має родинні зв’язки з обома королями. А отже, хороших заручників.

– Хороші викупи! – бадьоро додав Галайда Гаррі.

– Час нам вже послати по принца Аегона, – оголосив князь Джон. – Тут, за мурами Грифонового Сідала, йому буде безпечніше, ніж у таборі.

– Я вишлю кінного гінця, – мовив Франклин Буйцвіт, – але хлопець не вподобає думку сидіти в безпеці, кажу вам. Він хоче варитися у самій гущавині.

«Як і всі ми в його віці» – подумав князь Джон, пригадуючи себе.

– Чи настав уже час підняти його прапор? – запитав Горох.

– Наразі ще ні. Хай Король-Берег думає, що то лише князьок-вигнанець повернувся додому, винайнявши сердюків, щоб змагатися за своє родове право. Стара, добре відома справа. Я навіть напишу королю Томену, попрохаю пробачення і повернення земель з титулами. Хай пережує, поміркує. А поки вони смикатимуться і бентежитимуться, ми таємно розішлемо звістки нашим можливим прихильникам у штормовому краю та Обширі. А також у Дорні. – То був найголовніший крок. Дрібніше панство могло приєднатися до справи з переляку чи надії вхопити ласий шмат, але лише великий князь дорнійський мав силу і снагу кинути виклик домові Ланістер з союзниками. – Над усіх інших ми маємо навернути до себе Дорана Мартела.

– Оце вже навряд! – відповів Стрікланд. – Дорнійський лякається власної тіні. Зухвалість та рішучість – це не про нього.

«Не більше, ніж про тебе.»

– Так, великий князь Доран – людина сторожка. Він ніколи не приєднається до нас, не маючи певності в перемозі. Щоб переконати його, ми маємо показати силу.

– Якщо Пик та Водограй упораються з дорученим, ми матимемо в руках майже усю Пізьму, – зауважив Стрікланд. – Чотири замки за стільки ж днів – як на мене, гучний початок. Та ми досі зібрали лише половину потуги. Треба дочекатися решти людей. Коней нам теж бракує, і слонів. Я кажу: треба чекати. Збирати силу, перетягати на свій бік дрібних володарів. Хай Лисоно Маар усюди розішле шпигунів – рознюхати усе, що можна, про наших ворогів.

Конінгтон кинув на опасистого отамана-полковника холодний погляд. «Цей ватажок – аж ніяк не Чорносерд, не Лихий Булат, не Маелис. Він чекатиме, доки скрижаніють сім пеклів, аби не натерти зайвого мозоля.»

– Ми не на те перетнули півсвіту, щоб сидіти і чекати. Наша найкраща надія – вдарити сильно та швидко, перш ніж у Король-Березі дізнаються, хто ми такі. Я маю намір захопити Штормолам. Це майже нездоланна твердиня і останнє володіння Станіса Баратеона на півдні. Коли вона буде в наших руках, ми матимемо надійний прихисток, куди при потребі зможемо відступити. До того ж опанування Штормоламу покаже нашу силу.

Старшина «Золотої Дружини» перезирнулася.

– Якщо Штормолам досі у руках вірних Станісові людей, то ми забиратимемо замок не в престолу, а в нього, – заперечив Брендель Бирн. – Чому б натомість не укласти з ним союз проти Ланістерів?

– Станіс є Робертовим братом, того самого лукавого поріддя, що стало руїною дому Таргарієн, – нагадав йому Джон Конінгтон. – А до того ж він за тисячі верст звідси, разом із тим жалюгідним військом, яке йому ще лишилося. Між нами лежить увесь обшир держави. Півроку пішло б на те, щоб лише знайти Станіса. А знайшовши, яку поміч ми з нього матимемо?

– Коли Штормолам такий нездоланний, як ви хочете його здолати? – запитав Мало.

– Хитрістю та підступом.

Але Галайда Гаррі Стрікланд не погоджувався.

– Я кажу: треба чекати!

– То й почекаємо. – Джон Конінгтон підвівся. – Десять днів. Але не довше. Саме стільки часу забере підготуватися. Вранці одинадцятого дня ми виступаємо на Штормолам.

Принц прибув до них за чотири дні на чолі батови з сотні кіннотників. Позаду тупотіло трійко слонів. З принцом була і пані Лемора, знову вдягнена у білі септині шати. Попереду їхав пан Роллі Ходикачка; з плечей його струменіло сніжно-біле корзно.

«Надійний чолов’яга, вірний друг, – подумав Конінгтон, дивлячись, як Качур спішується, – але не гідний місця у Королегвардії.» Він щосили намагався відрадити принца дарувати Ходикачці біле корзно, наполягаючи, що цю честь варто притримати для воїнів гучнішої слави, чия відданість додасть блиску їхній справі, і молодших синів славного панства, чия підтримка їм знадобиться у майбутній боротьбі. Але малий не вгавав.

– Качур загине за мене у скрутну годину, – казав він. – Більшого від лицаря моєї Королегвардії мені не треба. Якби я хотів сина вельможного князя при гучній вояцькій славі – то взяв би Крулеріза.

«Принаймні я переконав його лишити шість інших місць вільними. Інакше Качур вже вів би за собою шістьох каченят, що змагалися б один з одним у сліпій вірності.»

– Супроводьте його милість до моєї світлиці, – наказав князь. – Негайно.

Та принц Аегон Таргарієн був далеко не той згідливий хлопчина, що носив прізвисько Молодий Гриф. Трохи не година минула, доки він нарешті з’явився у світлиці з Качуром при боці.

– Князю Конінгтоне, – мовив він, – мені дуже припав до смаку ваш замок.

«Землі твого батька чарують красою, казав він. Срібне волосся летіло за вітром, очі блищали темним порфіром, темнішим за очі цього хлопчика.»

– Мені він теж до смаку, ваша милосте. Прошу сідати. Дякую, пане Роллі, у вас ми наразі потреби не маємо.

– Ні, я хочу, щоб Качур лишився. – Принц сів. – Ми говорили зі Стрікландом та Буйцвітом. Вони розповіли про задуманий вами напад на Штормолам.