Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 76 (всего у книги 82 страниц)

– Я покликав вас сюди обговорити наш похід на поміч Недолі, – почав Джон Сніговій. – Там зібралося кілька тисяч вільного народу. Вони не мають куди подітися і потерпають з голоду. А в навколишніх лісах, як нам доповідають розвідники, блукають мерці.

Ліворуч від себе він побачив Марша та Ярвика. Отела оточували його будівничі. Бовен мав при собі Віка Скіпку, Леха Ліворукого і Альфа з Мокромулу. Праворуч Джон помітив Сорена Щитолама, що сидів, схрестивши руки на грудях. Далі за ним перешіптувалися Гавін Торговець і Харле Любчик. Ігон Прабатько сидів посеред дружин, Говд Мандрівник – на самоті. Боррок прихилився до стіни у темному кутку. Вепра з ним, на щастя, не було.

– Кораблі, що я вислав забрати Матінку-Кротиху з її людом, побито штормами. Тепер ми мусимо вислати поміч, яку зможемо, суходолом, або дати їм померти.

Джон побачив двох лицарів королеви Селиси. Пан Нарберт і пан Бенефон стояли коло дверей унизу палати. Решта королевиних людей була промовисто відсутня.

– Я сподівався очолити виправу власною особою і привести назад стільки вільного народу, скільки зможе подолати шлях. – Позаду палати Джонову увагу привернув спалах червоного. Прибула пані Мелісандра. – Але нині я не зможу вирушити до Недолі. Виправу очолить Тормунд Велетнебій, відомий вам усім. Я пообіцяв йому стільки людей у поміч, скільки знадобиться.

– А де ти будеш, ґаво? – загуркотів Боррок. – Заховаєшся тут, у замку Чорному, за своїм білим собакою?

– Ні. Я поїду на південь.

І Джон прочитав їм уголос листа, написаного Рамзаєм Сніговієм.

Коли він скінчив, Щитову Палату охопило божевілля. Всі почали горлати одночасно, скочили на ноги, затрусили кулаками. «Ось тобі й чудодійна сила заспокійливих сидінь.» В повітрі зблиснули мечі, сокири гримнули по щитах. Джон Сніговій озирнувся на Тормунда. Велетнебій ще раз дмухнув у ріг – удвічі довше і удвічі гучніше, ніж наприпочатку.

– Нічна Варта не втручається у війни та чвари королівств Семицарства, – нагадав Джон, коли гармидер трохи ущух. – То не наша справа – воювати Байстрюка Болтонського, мститися за Станіса Баратеона, захищати його вдову та доньку. Ця тварюка, яка робить накидки зі шкіри жінок, заприсяглася вирізати мені серце, і я хочу, щоб він відповів за свої слова… та не проситиму нікого з братів порушити обітниці.

– Нічна Варта вирушить до Недолі, як задумано. Я ж поїду до Зимосічі сам, лишень… – Джон спинився на хвильку. – …якщо ніхто з присутніх не забажає приєднатися до моєї справи.

Здійнялося ревище, яке виправдало всі його сподівання – таке гучне та страшне, що зі стін злетіли два щити. Сорен Щитолам скочив на ноги, а за ним і Мандрівник. Торег Високий, Брог, Харле Ловчик і Харле Любчик, Ігон Прабатько, Сліпий Дос, навіть Великий Морж. «Отже, я маю бійців, – подумав Джон Сніговій, – і ми йдемо по тебе, Байстрюче.»

Він помітив, як Марш та Ярвик вислизають геть, а з ними і всі їхні прибічники. Та то вже не важило – тепер вони не були йому потрібні. Ба більше – тепер він і не хотів пов’язувати себе з ними. «Ніхто не скаже, що я змусив братчиків порушити обітниці. Якщо це злочин проти присяги, то скоїв його лише я сам.»

Раптом Тормунд почав гатити його по спині, вишкірившись щербатим ротом від вуха до вуха.

– Добре сказав, гайвороне! А тепер неси мед! Зроби їх своїми і добряче залий їм очі, ось як це робиться. Ми ще зробимо з тебе справного дичака. Гир!

– Я накажу принести пива, – розвіяно мовив Джон. Він помітив, що Мелісандри вже немає, і королевиних лицарів теж. «Було піти спершу до Селиси. Вона мала б знати першою, що її володар мертвий.» – Вибач мені. Справу залити їм очі я лишаю тобі.

– Гир! Для такої справи, ґаво, ти не знайдеш нікого кращого! Ходи собі!

Коли Джон виходив зі Щитової Палати, обабіч нього знову з’явилися Лошак та Рорі. «А після королеви я мав би побалакати з Мелісандрою, – подумав він. – Якщо вона бачила крука посеред бурі, то і Рамзая б мені знайшла.»

Раптом він почув галас… і таке гучне ревіння, що здавалося, ніби струснулася Стіна.

– Від Гардінової Башти, м’сьпане! – швидко проказав Лошак. Хотів сказати ще щось, але його слова обірвав страшенний вереск.

«Вала» – була перша Джонова думка. Та вереск був не жіночий. «Так верещить чоловік у смертних муках» – подумав Джон і пустився бігти. Лошак та Рорі кинулися услід.

– Невже упирі? – спитав Рорі.

Джонові спало на думку те саме. Чи не втекли його трупи з кайданів та крижаних келій?

Коли вони дісталися Гардінової Башти, вереск вже припинився, але Вун-Вун ще ревів. Велетень теліпав навколо себе скривавленим трупом, який тримав за одну ногу – так само, як Ар’я теліпала ляльку, коли була маленька, відбиваючись своєю грізною зброєю від городини, що подавали на обід. «Та на відміну від Вун-Вуна, Ар’я не дерла своїх ляльок на шматки.» Мечова рука покійного лежала за кілька сажнів, зросивши червоним сніг навколо себе.

– Пусти його! – заволав Джон. – Вун-Вуне, пусти його!

Та Вун-Вун або недочув, або не зрозумів. Він і сам спливав кров’ю з кількох ран на животі й руці, вочевидь завданих мечем. Велетень вдарив мертвим лицарем об сірі камені башти, потім знову і знову, аж доки голова нещасного не перетворилася на червону кашу, неначе з соковитого літнього кавуна. У морозному повітрі плескала кирея лицаря – білої вовни, облямована сріблястим альтембасом, помережана візерунком з блакитних зірок. Навсібіч порскала кров і шматки кісток.

З навколишніх башт і палат поспіхом стікалися люди – північани, вільний нарід, королевині слуги…

– Шикуйтеся! – наказав Джон Сніговій своїм братчикам. – Не підпускайте нікого, а надто королевиних!

Убитий був пан Патрек з Король-Гори; від його обличчя геть нічого вже не лишилося, та гербові знаки на одязі упізнавалися так само легко. Джон не хотів, щоб пан Малегорн, пан Брус чи ще хтось із королевиного почту спробував на ньому мститися.

Вун Вег Вун Дар Вун заревів знову, крутнув і смикнув іншу руку пана Патрека. Вона відірвалася від плеча у хмарі кривавих бризок. «Наче дитина дере пелюстки з квіточки» – подумалося Джонові.

– Шкіряне! Говори з ним, заспокой його! Прадавньою мовою, він розуміє тільки прадавню! Решта, відступіть! Приберіть зброю, ви його лякаєте!

Невже вони не бачать, що велетня поранено? Джон мав покласти цьому край, поки не загинув іще хтось. Ніхто ж не розумів, яку насправді силу має Вун-Вун. «Ріг. Мені потрібен ріг.» Краєм ока він побачив блиск заліза, обернувся до нього.

– Приберіть клинки! – верескнув він розгнівано. – Віку, забери…

«…ножа» – хотів скінчити він. Та коли Вік Скіпка полоснув його по горлянці, слово перетворилося на стогін. Джон вивернувся від удару, який ледве чиркнув його по шкірі. «Він мене порізав!» Коли Джон приклав руку збоку до шиї, між пальців потекла кров.

– За що?

– За Варту! – відповів Вік і знову змахнув ножем.

Цього разу Джон упіймав його зап’ясток і викрутив так, що той зронив кинджала. Довготелесий, трохи недоладний шафар сахнувся назад, здіймаючи руки і мовби кажучи: «Це не я! Це не я зробив!». Навколо галасували люди. Джон сягнув по Пазура, та пальці раптом стали негнучкі, незграбні, неслухняні. Меч з невідомої причини ніяк не хотів вислизати з піхов.

Перед ним став Бовен Марш. Щоками його текли сльози.

– За Варту! – вигукнув він і вдарив Джона у живіт, а забравши руку, лишив у рані кинджал.

Джон упав на коліна, намацав руків’я кинджала і вирвав його з тіла. У холодному нічному повітрі рана спливала парою, наче димом.

– Привиде, – прошепотів він.

Хвилею накотив біль. «Штрикай гострим кінцем.» Коли третій кинджал вдарив його між лопаток, Джон застогнав і впав долілиць у сніг. Четвертого ножа він вже не відчув – саму лише холоднечу.

Правиця Королеви

Дорнійський князь помирав три дні. Останній подих, судомний і безсилий, він зробив похмурого чорного ранку, коли з темного неба сичав холодний дощ, перетворюючи цегляні вулиці стародавнього міста на каламутні річки. Дощ загасив найстрашніші пожежі, проте пасма диму і досі здіймалися над зчорнілими рештками піраміди Хазкар, а велика чорна піраміда Єрізан, де влаштував собі кубло Раегал, громадилася у мороці, наче повнотіла жінка, прикрашена коштовними та яскравими жовтогарячими каменями.

«Може, зрештою боги не такі вже глухі, як ми гадаємо, – розсудив пан Барістан Селмі, роздивляючись вогні вдалині. – Якби не дощ, вогонь поглинув би решту Меєрину.»

Жодної ознаки присутності драконів він не бачив, та й не чекав побачити – драконам-бо дощ не смакував. На східному небокраї, де скоро мало з’явитися сонце, виднілася тонесенька червона смужка, що нагадувала Селмі першу кров з різаної рани. Часто ставалося так, що навіть після глибокого удару мечем кров з’являлася раніше за біль.

Він стояв коло билець найвищої сходинки Великої Піраміди, роздивляючись небо – як робив щоранку, знаючи, що світанок настане, і сподіваючись, що з ним разом з’явиться його королева. «Вона не покине нас. Не покине свій народ, своїх підданих» – сказав він собі вже вкотре. І почув передсмертне хрипіння князя з помешкань цариці-королеви.

Пан Барістан зайшов досередини, спливаючи дощовою водою з білого корзна і лишаючи на підлозі та килимах мокрі сліди чобіт. За його наказом Квентина Мартела поклали у власне ліжко королеви. Адже він був лицарем і великим княжичем Дорну. Здавалося доречним і милосердим дозволити йому померти у ліжку, заради якого він перетнув половину світу. Всю постіль було зіпсовано: простирадла, ковдри, подушки, підстилки – все смерділо кров’ю та димом. Але пан Барістан гадав, що Даянерис йому пробачить.

Коло ліжка сиділа Місандея. Вона не залишала князя ані вдень, ані вночі: дбала про всі його потреби, які могла вгадати, давала воду і макове молоко, коли він мав сили пити, дослухалася до кількох змучених слів, які бідолаха видихав час від часу, читала йому, коли він замовкав, спала у кріслі поряд з ліжком.

Пан Барістан прохав про допомогу деяких з королевиних чашниць і чашників, але вигляд обпеченої драконовим вогнем людини відлякував навіть найхоробріших. Блакитні Грації не з’явилися, хоча він посилав по них аж чотири рази. Можливо, останню вже понесла геть бліда кобила.

При його наближенні маленька наатійська драгоманка підняла очі.

– Шановний пане. Великий князь нині вже за межею болю. Його дорнійські боги забрали його додому. Бачите? Він посміхається.

«Відки ти знаєш? Йому не залишилося вуст, щоб посміхатися.» Ласкавіше було б драконам його зжерти – принаймні, швидше. А отак… «Загибель від вогню – жахлива і моторошна. Не диво, що самі пекла створено з вогню.»

– Накрий його.

Місандея накинула ковдру князеві на обличчя.

– Що з ним робити, пане? Він так далеко від рідної домівки.

– Я подбаю, щоб він до неї повернувся.

«Але як? Попелом?» На це знадобився б новий вогонь, але Барістанові сама думка про нього вже сиділа в печінках. «Треба зібрати плоть з кісток. Жуками, не виварюючи.» Вдома сестри-мовчальниці подбали б про все, але тут була Невільницька затока – найближча сестра-мовчальниця знаходилася за десять тисяч верст.

– Ходи спати, дитино. У власному ліжку.

– Якщо подаруєте сій-одній зухвалість, пане, то й вам варто зробити те саме. Ви ж цілу ніч не спали.

«Я вже багато років не сплю ночами. Від самого Тризубу.» Великий маестер Пицель колись розповів йому, що старі не потребують стільки сну, як молоді. Але справа була не в цьому. Барістан досяг віку, коли остерігався заплющувати очі зі страху, що знову не розплющить. Інші чоловіки мріяли про тиху смерть уві сні, у власному ліжку… але хіба то гідна смерть для лицаря Королегвардії?

– Ночі зараз надто довгі, – відповів він Місандеї, – а справ завжди надто багато. Хоч тут, хоч у Семицарстві. Але ти, дитино, наразі зробила достатньо. Ходи відпочинь.

«І якщо боги зглянуться, ти не побачиш уві сні драконів.»

Коли дівчинка пішла, старий лицар підняв ковдру – подивитися востаннє на обличчя Квентина Мартела або те, що від нього лишилося. З обличчя великого княжича злізло стільки плоті, що під нею виднівся череп. Очі застигли озерами жовтого бруду. «Він мав би лишитися у Дорні. І стрибати собі жабкою. Не всі народжуються на світ для танку з драконами.» Знову вкривши хлопця, пан Барістан спитав себе, чи знайдеться кому накрити його королеву, а чи труп її лежатиме неоплаканий серед високих трав Дотракійського моря, витріщаючись наосліп у небо, доки не лишаться самі голі кістки.

– Ні! – заперечив він уголос. – Даянерис жива. І літає своїм драконом. Я бачив на власні очі.

Те саме він казав собі вже сто разів… та з кожним днем вірив дедалі важче. «Її волосся палало. Це я теж бачив. Вона горіла… і нехай я не помітив, як вона впала, зате помітили кількасот інших людей.»

На місто потроху наповз день. Досі падав дощ, але блякле світло все-таки просочилося східним небом. Разом із сонцем з’явився Голомозий. Скахаз був одягнений у своє звичне вбрання: плетені чорні плахти, поножі, панцир у подобі м’язистих грудей. Мідна личина під пахвою була нова – вовча голова з висолопленим язиком.

– Отже, – почав він замість привітання, – бевзь відмучився, чи не так?

– Князь Квентин помер ще вдосвіта. – Селмі не здивувався, що Скахаз вже знає. У піраміді звістки поширювалися миттєво. – Чи зібралася рада?

– Радники чекають унизу на ласку Правиці.

«Та який я вам у сім дідьків Правиця! – прагнула заволати частина його душі. – Я простий лицар, захисник цариці-королеви. Я ніколи не хотів ані урядів, ані влади.» Але цариця зникла, царя забили у кайдани, і хтось же мусив правити у місті… а Голомозому пан Барістан не довіряв.

– Чи не чутно чогось від Зеленої Грації?

– Вона ще не повернулася до міста.

Скахаз заперечував проти посольства жеркині. Та й сама Галацца Галаре не надто охоче взялася до справи. Вона, мовляв, погоджується поїхати, бо хтось же мусить, але для перемовин з Мудрими Хазяями краще пасував би Гіздахр зо’Лорак. Але пан Барістан легко не здавався, і зрештою Зелена Грація схилила голову та присяглася зробити все, що в її силі.

– Становище в місті? – далі запитав Селмі Голомозого.

– Всі брами замкнено засувами з твого наказу. Всіх сердюків та юнкайців, що лишилися в місті, ми вистежуємо, а котрих спіймали, тих викидаємо геть або затримуємо. Більшість кудись зникли, наче на дно залягли. Без сумніву, поховалися у пірамідах. На мурах та баштах стоять Неблазні, готові дати одкоша будь-якому нападникові. На майдані зібралося зо дві сотні зацного панства – стоять у токарах просто під дощем і виють, вимагаючи їх прийняти. Хочуть звільнення Гіздахра і моєї страти, а тобі наказують убити драконів. Хтось їм набрехав, що західні лицарі вміють таке робити. З піраміди Хазкар досі витягують трупи. Великі Хазяї Єрізан та Улез покинули свої піраміди на драконів.

Панові Барістану все це було відомо раніше.

– Різницький рахунок? – спитав він, здригаючись в очікуванні відповіді.

– Двадцять і дев’ять.

– Двадцять і дев’ять?!

Такого страхіття він не чекав. Сини Гарпії поновили свою приховану війну два дні тому. Першої ночі сталося три вбивства, другої – дев’ять. Але за одну добу – з дев’яти до двадцяти дев’яти…

– Ще й полудень не настане, як подолаємо тридцять. Чого ти такий сірий, старигане? Чого ти чекав? Гарпія хоче звільнення Гіздахра, от і надіслала своїх синочків на вулиці з ножами у руках. Убито лише відпущенців та голомозих, як завжди. Один був з моїх – Мідний Звір. Коло всіх тіл лишили знак Гарпії – чи намалювали крейдою на бруківці, чи видряпали на стіні. Були там і ще послання. «Здохніть, дракони» – написали вони, і «Харгаз – наш захисник». Бачили і напис «Смерть Даянерис», перш ніж дощ його змив.

– Вира за кров…

– Двадцять дев’ять сотень золотих з кожної піраміди, авжеж, – пробурчав Скахаз. – Її зберуть… але втрата кількох монет не зупинить руку Гарпії. Тільки кров.

– Ти вже казав. – «Знову завів своєї про заручників. Він би усіх повбивав, якби я дозволив.» – Я чув тебе попередні сто разів. І кажу «ні».

– Правиця Королеви, – з відразою прогув Скахаз. – Стареча правиця, квола та змарніла, ось ти хто. Молюся, хоч би Даянерис повернулася.

Він насунув на обличчя мідну личину вовка.

– Твоя рада занепокоїться.

– То рада цариці, не моя.

Селмі зняв вогке корзно, замінив його на сухе, пристебнув паса з мечем, а тоді рушив за Голомозим донизу сходами.

Палата з мармуровими стовпами того ранку стояла вільна від прохачів. Пан Барістан хоч і прийняв титул Правиці, але за відсутності королеви не насмілився приймати двір, і певно ж не дозволив цього робити Скахазові мо’Кандаку. Недоладні драконові престоли Гіздахра за наказом пана Барістана було прибрано, але і просту лаву з подушками, яку полюбляла королева, назад не внесли. Натомість посередині палати поставили великого круглого стола з високими кріслами навколо нього, де радники могли сидіти і розмовляти як рівні з рівними.

Усі підвелися, коли пан Барістан зійшов мармуровими сходами біч-обіч зі Скахазом Голомозим. В палаті був присутній Марселен з «Материних Воїв», а з ним Симон Смугаста Спина, очільник «Вільних Братів». «Непохитні Щити» обрали собі нового полковника – чорношкірого уродженця Літніх островів на ім’я Тал Торак, – бо старого, Молоно Йос Доба, понесла геть бліда кобила. Від Неблазних з’явився Сірий Хробак з трьома євнухами-осавулами у шпичастих спижевих шоломах. За «Буревісників» говорили двоє бувалих сердюків: лучник на ім’я Джокін та насуплений, вкритий шрамами сокирник, відомий на прізвисько Вдовець. Ті двоє перебрали на себе провід над полком за відсутності Дааріо Нахаріса. Більшість королевиного халазару пішла за Агго та Рахаро на її пошуки у Дотракійське море, але за тих, хто лишився, прийшов говорити косоокий та кривоногий «джака ран» Роммо.

Насамкінець через стіл від пана Барістана всілися четверо колишніх охоронців царя Гіздахра – ямні бійці Гогор Велетень, Белакво Костолам, Камаррон Рахівник і Плямистий Кіт. Селмі сам наполіг на їхній присутності попри заперечення Скахаза Голомозого. Свого часу вони допомогли Даянерис Таргарієн оволодіти містом, і забути це було неможливо. Хай вони були брутальні горлорізи з руками у крові до ліктів, але у власний спосіб міцно зберігали вірність… насамперед царю Гіздахру, але і його цариці теж.

Останнім до палати причалапав Могутній Бельвас.

Євнух зазирнув смерті просто у вічі – так близько, що трохи не поцілував у самісінькі вуста. Страшна пригода лишила на ньому помітні сліди: Бельвас втратив мало не пуд ваги, і темно-брунатна шкіра, колись туго натягнута на могутніх грудях і товстому череві, змережана сотнею бляклих рубців, тепер теліпалася на ньому вільними складками, наче занадто просторий халат. Кроки євнуха були повільні та непевні.

Побачивши приятеля на ногах, старий лицар звеселився серцем. Колись він перетнув разом із Могутнім Бельвасом цілий світ і знав, що завжди може на нього покластися, коли справа дійде до мечів.

– Бельвасе! Ми щиро раді, що ти зміг приєднатися до нашої ради.

– Білобороде! – посміхнувся Бельвас. – А де печінка з цибулею? Могутній Бельвас вже не такий могутній, як був. Треба їсти, багато їсти, знову стати великим. Могутнього Бельваса змусили хворіти. Хтось має за це померти.

«І хтось таки помре. Чимало хтосів, якщо я не помиляюся.»

– Сідай, друже. – Коли Бельвас сів і схрестив руки на грудях, пан Барістан продовжив. – Цього ранку, ще вдосвіта, Квентин Мартел скінчив свій земний шлях.

Вдовець зареготав.

– Доїздився, драконоїзник!

– Дурневі дурна смерть, – буркнув Симон Смугаста Спина.

«Він був не дурень, а лише нерозважливий хлопчина.» Пан Барістан ще не забув дурощів своєї власної молодості.

– Не треба погано казати про мертвих. За свій вчинок великий княжич заплатив моторошну ціну.

– А інші дорнійці? – запитав Тал Торак.

– Сидять бранцями. – Жоден з дорнійців не чинив опору. Арчибальд Крицак тримав у обіймах обпалене, огорнуте димом тіло свого князя, коли його знайшли Мідні Звірі. На долонях, якими він збивав язики полум’я з Квентина Мартела, лишилися чорні опіки. Геріс Пийвода стояв над ними з мечем у руці, та кинув його, щойно з’явилася мідна сарана. – Поділяють спільну келію.

– А мали б поділити шибеницю, – мовив Симон Смугаста Спина. – Вони ж випустили на місто двох драконів!

– Відчиніть ями і дайте їм мечі! – закликав Плямистий Кіт. – Я заріжу їх обох, а меєринці гукатимуть моє ім’я!

– Бійцівські ями лишаться зачиненими, – відрізав Селмі. – Кров та галас лише прикличуть драконів.

– Може статися, усіх трьох, – припустив Марселен. – Одного разу чорний звір уже прилітав, чому ж не прилетить знов? Але цього разу з нашою царицею.

«Або без неї.» Якщо Дрогон повернеться до Меєрину без Даянерис на спині, місто вибухне вогнем та кров’ю – про це пан Барістан не мав жодного сумніву. Навіть люди, що в ту саму мить сиділи з ним за одним столом, кинуться один на одного з ножами. Хай яка юна і недосвідчена, Даянерис Таргарієн єдина тримала їх усіх разом.

– Її милість повернеться, коли повернеться, – мовив пан Барістан. – Ми загнали тисячу овець у Дазнакову яму, череду биків – у яму Граза, а Золоту яму наповнили звірми, яких Гіздахр зо’Лорак назбирав для своїх ігриськ.

Донині обидва дракони лишалися вірними своєму смаку до баранини і поверталися до Дазнакової ями, щойно голодніли. Якщо хтось із них полював на людей – в місті чи поза ним, – пан Барістан нічого про це не чув. Єдиними меєринцями, яких убили дракони після Харгаза Звитяжного, були невільникарі, що здуру вирішили опиратися, коли Раегал почав лаштувати собі лігво нагорі піраміди Хазкар.

– Тим часом ми маємо обговорити нагальніші справи. Я надіслав Зелену Грацію до юнкайців – домовитися про звільнення заручників. Чекаю на її повернення до полудня з відповіддю.

– Зі словами! – мовив Удовець. – «Буревісники» знають юнкайців. Їхні язики – то змії, які звиваються туди й сюди. Зелена Грація повернеться не з полковником, а зі зміїними словами.

– Якщо Правиця зізволять пригадати, Мудрі Хазяї утримують у себе і нашого Зуха, – зауважив Сірий Хробак. – А також коневладця Джохого, власного кревноїзника цариці.

– Кров її крові! – погодився дотракієць Роммо. – Його треба звільнити. Цього вимагає честь халазару.

– Його буде звільнено, – запевнив пан Барістан, – проте спершу мусимо дочекатися, чого вдасться домогтися Зеленій Грації…

Скахаз Голомозий гримнув кулаком по столі.

– Зелена Грація не доможеться геть нічого! Хтозна – може, вона просто зараз змовляється з юнкайцями! Ви самі сказали: «домовляється». Як саме «домовляється»? Про що?

– Про викуп, – відповів пан Барістан. – Вагу кожного заручника у золоті.

– Мудрим Хазяям до нашого золота байдуже, лицарю, – мовив Марселен. – Усі вони до останнього багатші за ваших вестероських князів.

– Але їхні сердюки від золота не відмовляться. Що їм до заручників? Якщо юнкайці відмовлять, це зажене клинок між ними та їхніми найманими посіпаками.

«Сподіваюся, що зажене.» Цей задум насправді підказала йому Місандея – сам він до такого б не дотумкав. У Король-Березі хабарі були цариною Мізинця, а плеканням незгоди між ворогами корони опікувався князь Варис. Власні ж обов’язки Барістана були простіші та пряміші. «У свої одинадцять років Місандея розумніша за половину чоловіків отут за столом, а мудріша та поміркованіша за всіх.»

– Я звелів Зеленій Грації висунути нашу пропозицію лише тоді, коли всі юнкайські ватажки зберуться, щоб її почути.

– Вони однак відмовлять! – наполягав Симон Смугаста Спина. – Скажуть, щоб убили драконів і поновили царя на престолі.

– Молюся, щоб ви помилилися. – «Але боюся, що не помиляєтеся.»

– Ваші боги далеко звідси, пане дідугане, – буркнув Удовець. – І навряд чи чують ваші молитви. А коли юнкайці пришлють стару назад – плюнути вам межи очі, – ви чим відповісте?

– Вогнем та кров’ю, – мовив Барістан Селмі тихо, дуже тихо.

Довгу мить ніхто нічого не казав. Тоді Могутній Бельвас ляснув себе по череві й мовив:

– Таки краще, ніж печінкою з цибулею!

Скахаз Голомозий витріщив очі крізь вовчу личину і спитав:

– Ви порушите мир царя Гіздахра, нерозважливий старигане?

– Я розтрощу його на друзки.

Колись, дуже давно, один принц назвав його Барістаном Зухвалим. Той хлопчик ще й досі жив у нього в душі.

– Ми поставили на верхівці піраміди, де колись стояла Гарпія, сторожовий вогонь. Сухе дерево, просякле олією, накрите від дощу. Якщо настане година – а я молюся, щоб не настала, – ми його запалимо. Полум’я буде знаком виступити з брами і напасти. Кожен з вас матиме своє доручення. Всім слід наготуватися до битви та зберігати пильність і вдень, і вночі. Або ми знищимо наших ворогів, або вони нас. – Лицар здійняв руку, подаючи знак зброєносцям. – Я наказав приготувати кілька мап з розташуванням наших ворогів, їхніх таборів, обложних порядків та метавок. Якщо ми зламаємо опір невільникарів, їхні найманці їх покинуть. Знаю, що ви маєте сумніви та запитання. Висловіть їх зараз. До хвилини, коли ми вийдемо з-за цього столу, ми всі повинні мати спільний намір та цілковиту згоду.

– То краще послати по їжу та питво, – зауважив Симон Смугаста Спина. – Бо ми тут довгенько просидимо.

Рада забрала решту ранку і тривала мало не до вечора. Старшина, ватажки загонів, значні вояки лаялася над мапами, наче рибні перекупки за цебро крабів. Слабкі місця, сильні місця, як найкраще задіяти їхній невеликий загін лучників, чи кинути на юнкайські лави слонів, а чи лишити їх позаду про всяк випадок, хто матиме честь очолити перший удар, чи розгорнути кінноту на краях війська, а чи на вістрі наступу…

Пан Барістан дозволив висловитися кожному. Тал Торак вважав, що негайно після прориву облоги треба іти на Юнкай – Жовте Місто лишиться майже незахищеним, тож юнкайці муситимуть поспіхом забирати свої потуги від Меєрину і рушати услід. Плямистий Кіт хотів кинути ворогові виклик – хай Юнкай виставить поборника, і він сам зійдеться з ним на герці. Могутньому Бельвасові думка сподобалася, але битися замість Кота хотів він сам. Камаррон Рахівник висловив думку захопити кораблі, припнуті уздовж берега річки, і Скахазадханом завезти три сотні ямних бійців у запілля юнкайцям. Усі погоджувалися, що найкращим військом, яке має Меєрин, є Неблазні, та ніхто не погоджувався з іншими, як саме його розташувати і застосувати. Вдовець хотів зібрати євнухів у сталевий кулак і пробити ним серце юнкайської оборони. Марселен вважав за краще поставити їх на краях, де б вони давали відсіч усім спробам ворога обійти меєринців збоку. Симон Смугаста Спина бажав розбити їх на три відділи і додати до трьох полків відпущенців – казав, що його «Вільні Брати» досить хоробрі, палають жагою битви, але ще не скривавлені у ній, і без Неблазних, які б їх підкріпили та додали духу, не втримають свої лави проти загартованих сердюків. Сірий Хробак сказав тільки те, що Неблазні підкоряться будь-якому наказові.

А коли нарешті все було обговорено, домовлено і вирішено, той-таки Симон Смугаста Спина поставив останнє питання, чи не найважливіше:

– Коли я був рабом у Юнкаї, то допомагав хазяїнові торгуватися з вільними кумпанствами і наглядав за виплатами. Тому я добре знаю сердюків, а ще знаю, що юнкайці аж ніяк не платять їм стільки золота, щоб ті за нього смалили свої шкури у драконовому полум’ї. Тому я питаю вас… якщо мир скінчиться, і почнеться битва – чи прийдуть дракони? Чи стануть вони до бою?

«Та прийдуть, – кортіло відповісти панові Барістану. – Прилетять на галас і брязкіт, на вереск і ревище, на запах крові. Авжеж їх потягне до поля битви, як Дрогона притягло до кривавих пісків Дазнакової ями. Та коли вони прилетять, то як взнають, де свої, а де чужі?» Чомусь йому здавалося, що ніяк. Тому старий лицар відповів:

– Дракони зроблять те, що завважать за доречне. А якщо вони таки з’являться, то маємо надію, що самий лише вигляд їхніх крил розжене людопродавців на всі боки.

На тім пан Барістан подякував усім і скінчив нараду.

Сірий Хробак залишився, коли пішла решта.

– Сі-одні будуть готові, коли запалає вогонь. Але Правиця мають знати, що коли ми вдаримо, юнкайці напевне вб’ють заручників.

– Я зроблю все, що мені до снаги, аби лише відвернути це лихо, друже. Маю… певний задум. Але зараз прошу мені дарувати – час сказати дорнійцям, що їхній княжич помер.

Сірий Хробак схилив голову.

– Сей-один кориться волі Правиці.

Пан Барістан узяв з собою до підземелля двох зі своїх нововисвячених лицарів. Горе та почуття провини звели з розуму не одного доброго воїна; провина ж Арчибальда Крицака та Геріса Пийводи у загибелі їхнього друга була зовсім не мала.

Коли вони досягли келії, Барістан наказав Тумові та Рудому Агнцеві чекати ззовні, а сам пішов розповісти дорнійцям, що смертним мукам їхнього князя настав кінець. Пан Арчибальд, лисий здоровило, не знайшов слів відповісти, лише сидів на краю солом’яника і витріщався на свої перев’язані лляним полотном руки. Пан Геріс розпачливо загилив кулаком у стіну.

– Я ж казав йому, що то дурість, божевілля! Благав його поїхати додому. Вашій сучій королеві було до нього байдуже, це кожен бачив! Квентин перетнув світ, щоб привезти їй подружнє кохання та вірність, а вона розреготалася йому в обличчя.

– Вона не сміялася з нього. Ніколи, – відповів Селмі. – Якби ви її знали, то не казали б такого.

– Вона йому відмовила! Квент віддав їй власне серце, стоячи на колінах! А вона жбурнула серце йому в обличчя і пішла стрибати на прутні свого сердюка!

– Вам краще пильнувати язика, лицарю. – Панові Барістану не сподобалися ані Геріс Пийвода, ані його образи у бік Даянерис. – Смерть князя Квентина – то його власна провина, і ваша теж.

– Наша?! А ми чим завинили, пане? Так, Квентин був нашим другом. Трохи нерозважливим, але ж вони, мрійники, усі такі. Та найперше він був нашим князем, нашим володарем. Ми присяглися йому вірністю і мусили коритися в усьому.

Цього Барістан Селмі заперечити не міг – більша частина його власного життя минула у виконанні наказів п’яних і скажених королів.

– Він спізнився.

– Він віддав їй своє серце! – повторив пан Геріс.

– А їй потрібні були мечі замість сердець.

– Списи Дорну теж мали стати її!

– Якби ж він мав їх при собі. – Ніхто не бажав палкіше, щоб Даянерис знайшла у своєму серці прихильність до дорнійського князя, ніж пан Барістан Селмі. – Але він таки з’явився запізно, і оці його вчинки… угода з сердюками, випущені на волю дракони… божевілля, ба гірше. Зрада.

– Все, що він накоїв, зроблене було заради королеви Даянерис! – не вгавав Геріс Пийвода. – Квентин хотів довести, що вартий її руки!

Але старий лицар не мав часу слухати дурниці.

– Те, що зробив князь Квентин, він зробив заради Дорну. Чи не вважаєте ви мене за якогось недоумкуватого дідугана? Я ціле життя прослужив біля королів, королев і принців. Сонцеспис має намір підняти зброю проти Залізного Престолу. Ні, не заперечуйте – марна справа. Але Доран Мартел не з тих, хто скличе списи без надії на перемогу. Князя Квентина привів сюди обов’язок. Так, обов’язок, честь, спрага до слави… але не кохання. Квентин приїхав по драконів, не по Даянерис.