Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 82 страниц)

Білий світ перевернувся і розпався. Якусь мить йому здавалося, що він сидить усередині оберіг-дерева і дивиться крізь вирізьблені червоні очі, як смикається, помираючи, чоловік на землі, а божевільна жінка витанцьовує сліпою та скривавленою під світлом місяця, проливаючи червоні сльози і розриваючи на собі одяг. Потім обоє зникли, а він піднімався, танув, дух його летів із якимось холодним вітром. Він був у снігу та у хмарах, став горобцем, білкою, дубом. Рогата сова тихо пролетіла між дерев, полюючи на зайця; Варамир був усередині тієї сови, усередині зайця, усередині дерев. Глибоко під морозним ґрунтом хробаки наосліп прокладали собі шлях у землі; він відчував себе усіма ними одразу. «Я – ліс, і все, що є у ньому» – подумав він захоплено. Зі сто круків знялося у повітря, крякаючи – вони почули його поряд із собою. Задудів великий олень, перелякавши дітей, що чіплялися до його спини. Сонний лютововк підняв голову і гарикнув на порожнє повітря. Та ще не встигли їхні серця вдарити наступний раз, як він повіяв геть, шукаючи своїх – Одноокого, Хитрунку та Пластуна, свою зграю. Його вовки його врятують – так він казав собі.

І то була його остання людська думка.

Справжня смерть настала зненацька: він відчув крижаний удар холоду, наче пірнув у темні води замерзлого озера, і ось раптом уже біжить снігами, залитими місячним сяйвом, зі своїми однозграйниками на хвості. Половина світу лишалася темною. «Одноокий» – зрозумів він, коротко гавкнув, і Хитрунка з Пластуном відгукнулися.

Досягши гребеня хребта, вовки зупинилися. «Будячиха» – згадав він. Якась частина його затужила за втраченим, ще якась – за скоєним. Унизу цілий світ перетворився на лід. Пальці паморозі повільно повзли угору оберіг-деревом, тягнучись один до одного. Порожнє село вже не стояло порожнє. Блакитноокі тіні блукали між снігових заметів. Хтось мав на собі бурі лахи, хтось – чорні строї, а хтось ходив голий, з білішою за сніг плоттю. Вітер зітхав у пагорбах, несучи з собою важкі пахощі мертвої плоті, висохлої крові, просмерділої пліснявою, гниллям та сечею шкіри. Хитрунка загарчала, вишкірилася, нашорошила карк. «Не люди. Не здобич. Не такі.»

Те, що було унизу, рухалося, але не жило. Один за одним істоти піднімали голови до трьох вовків на пагорбі. Остання з істот раніше була Будячихою. Вона мала на собі вовну, хутро, шкури, а зверху вдягла накидку з паморозі, що потріскувала з кожним рухом і срібно виблискувала під місяцем. Бліді рожеві бурульки звисали з її пальців – десять довгих ножів замерзлої крові. А у ямах, де раніше були її очі, миготіли блакитні вогники, надаючи грубим рисам моторошно-чудернацької краси, якої те обличчя ніколи не знало за життя.

«Вона мене бачить.»

Тиріон

Увесь шлях через вузьке море він потопив у вині.

Корабель був малий, бесіда – ще менша, та капітан не дозволяв йому потикатися нагору. Колихання чардаку під ногами вивертало шлунок назовні, а поганючий харч, коли його вибльовували, ставав на смак ще поганішим. Але навіщо давитися солониною, твердим сиром і сухарями з хробаками, коли є таке поживне вино? Червоне, кисле, дуже міцне. Іноді вино теж виверталося назовні, але завжди знаходилося нове.

– Світ повен вина, – бурмотів він у вогкому мороці свого помешкання.

Батько завжди зневажав пияків, але хіба його думка тепер щось важила? Батько помер – він-бо сам його убив. «Стріла в черево, ясновельможний князю – отакий од мене даруночок. А якби я умів стріляти влучніше, то поцілив би просто у прутня – того самого, котрим ниций мерзотник породив мене на світ.»

У череві корабля було ніяк не зрозуміти, чи ззовні день, а чи ніч. Тиріон відміряв час за приходом корабельного учня, котрий приносив страви – ті самі, яких Тиріон їсти не хотів. Малий завжди мав при собі також щітку і цебро – прибратися у помешканні.

– Це дорнійське вино? – запитав одного разу Тиріон, висмикнувши чіп із міха. – Нагадує мені про одного змія, котрого я знав особисто. Жвавий був та кумедний, аж поки гора його не задавила.

Малий жеглярчук не відповів. З себе він був досить незугарний, хоч і не такий страшкий, як один собі карлик з половиною носа та рубцем від ока до щелепи.

– Я тебе чимось образив, абощо? – питав Тиріон, поки малий тер підлогу. – Тобі наказали до мене не балакати? Чи якийсь карлик колись уграв твою мамцю?

Відповіді не було.

– Куди ми пливемо? Хоч це мені скажи! – Хайме згадував про одне з Вільних Міст, але не казав, яке саме. – До Браавосу? Тирошу? Миру?

Тиріон радше волів би потрапити у Дорн. «Мирцела старша за Томена, за дорнійським законом Залізний Престол належить їй. А я б допоміг їй у здобутті законних прав – саме так, як закликав мене князь Оберин.»

Але ж Оберина вбили; йому розтрощив голову на криваві друзки броньований кулак пана Грегора Клегана. А чи стане Доран Мартел без заохочення Червоного Гаспида навіть розглядати такий непевний задум? «Ще хтозна, чи не заб’є в залізи та не віддасть назад моїй милій сестрі.» На Стіні, мабуть, було б спокійніше. Старий Ведмідь Мормонт казав, що Нічна Варта має потребу в таких людях, як Тиріон. «Але ж і Мормонт, напевне, вже мертвий. Хтозна, чи не оберуть на воєводу після нього Яноса Слинта.» А той різницький вилупок навряд чи забуде, хто запхав його на Стіну. «Та й чи хочу я решту життя давитися кулішем з солониною за одним столом з убивцями і злодіями?» Хай навіть та решта життя буде не такою вже довгою – клопотом Яноса Слинта.

Жеглярчук змочив щітку і завзято допався до прибирання.

– Чи відвідував ти колись будинки задоволень у Лисі? – поцікавився карлик. – Може, це там місце шльондрам?

Тиріон не міг пригадати валірійського слова, що позначало б шльондру, та й запізно було згадувати – малий вже кинув щітку до цебра і пішов геть.

«Вино тупить мені розум.» Він навчився читати високовалірійською ще на коліні в маестра, хоча те, як розмовляли у Дев’яти Вільних Містах… ну, то була навіть не одна говірка, а дев’ять, у самому розпалі перетворення на дев’ять окремих мов. Тиріон трохи тямив браавоською і дуже поверхово – мирійською. В Тироші він би зміг наблюзнити на богів, обізвати когось шахраєм і замовити кухоль пива – усе завдяки одному сердюкові, котрого побіжно знав у Скелі. «У Дорні хоч розмовляють посполитою.» Подібно до дорнійських страв та дорнійського правосуду, дорнійська мова була присмачена приправами з річки Ройни, та все ж її можна було так-сяк розуміти. «О так, Дорн – то є добре. Подайте мені Дорн.» І з цією думкою – обійнявши її, наче дитина ляльку – він поліз на лежанку спати.

Сон ніколи не приходив легко до Тиріона Ланістера. На цьому ж кораблі сон узагалі рідко до нього навідувався – хіба що час від часу йому вдавалося випити досить вина, щоб ненадовго знепритомніти. Зате він не бачив снів і з того радів, бо надивився їх уже вдосталь для одного невеличкого життя. «І все про якісь дурниці: кохання, справедливість, дружбу, славу. Все одно, що мріяти стати високим на зріст.» Тиріон розумів, що зі згаданого йому тепер ніщо не світить. Знав напевне. Але не знав, де ж усе-таки місце шльондрам.

– Туди, де місце шльондрам, – сказав його батько.

«То були його останні слова – ще й які.» Тумкнув самостріл, князь Тайвин сів на нужник, а Тиріон Ланістер почалапав кудись у темряву з Варисом при боці. Напевне, спершу він спустився у колодязь, подолавши двісті тридцять щаблів туди, де у пащі залізного дракона жевріли жовтогарячі жарини. Але не пам’ятав, як саме. Пам’ятав лише тумкання арбалету і сморід батькових кишок, що попустилися у смерті. «Ач який… навіть помираючи, не дав дихати вільно – змусив давитися своїм смородом.»

Варис провів його підземними проходами, але розмов уникав доти, доки вони не вигулькнули коло Чорноводи – там, де Тиріон здобув славну перемогу і втратив носа. Тоді карлик обернувся до євнуха і мовив:

– Я вбив свого батька.

Таким голосом, яким хтось інший сказав би: «я забив собі пальця.»

Коронний шепотинник був одягнений жебрущим братом: у побиту міллю брунатну рясу грубого плетіння з каптуром, що ховав гладкі повні щоки й круглу лису голову.

– Не варто було вам лізти тією драбиною, – дорікнув він.

– А куди ще? Саме там-бо місце шльондрам.

Тиріон застерігав батька не казати цього слова. «Якби я не спустив стрілу, він би побачив порожність моїх загроз. Він би забрав у мене з рук арбалета, як колись забрав Тайшу з моїх обіймів. Коли я його вбив, він уже піднімався на рівні.»

– Шаю я теж убив, – зізнався він Варисові.

– Ви ж знали, ким вона була насправді.

– Знав. Та не знав, ким насправді був він.

Варис захихотів.

– Ну то тепер знаєте.

«Було б мені убити і євнуха.» Трохи більше крові на руках – яка вже різниця? Тиріон сам не знав, що спинило його кинджал. Авжеж не вдячність. Варис урятував його від катового меча, та лише тому, що Хайме його примусив. «А Хайме… ні, про нього краще не думати.»

Натомість Тиріон відшукав новий міх вина і допався до нього, як до жіночої цицьки. Кисле червоне потекло підборіддям, всоталося у брудну сорочку – ту саму, яку він мав на собі ще від темниці. Чардак колихався під ногами; коли Тиріон спробував підвестися, підлогу перекосило, а його тяжко вдарило об переділку. «Буря гуляє, – здогадався він, – або ж я п’яніший, ніж гадав.» Він виблював вино і трохи полежав у калюжі, мляво цікавлячись, чи не потоне корабель. «Отака твоя помста, батьку? Небесний Батько узяв тебе за Правицю?»

– Тяжка доля вбивці родичів, – мовив він, слухаючи виття вітру.

Несправедливо якось топити хлопчину-корабельного учня, капітана та решту жеглярів за його вчинок… та хіба боги коли поводилися справедливо? На цій думці його поглинула пітьма.

Коли Тиріон знову поворухнувся, йому здалося, що голова зараз вибухне; корабель гуляв під ним запаморочливими колами, хоча капітан наполягав, що вони вже прибули до порту. Тиріон наказав йому замовкнути, а тоді заходився звиватися і мляво відбиватися ногами, коли велетенський лисий жегляр запхав його під пахву і поніс до черева корабля, де чекало порожнє винне барило. Барило було невеличке і тісне – навіть як на карлика. У перебігу боротьби Тиріон обісцявся, хоча хісна з того не мав – його однак запхали головою до барила, а коліна притисли до вух. Пеньок носа жахливо свербів, але руки, ущент затиснені тулубом, не дозволяли почухатися. «Паланкін, гідний моєї статури» – думав він, поки жеглярі молотками забивали віко. Чув, як волають голоси, поки його піднімали нагору. Кожен різкий рух озивався ударом голови по дні барила. Світ обертався колами – то барило скотили униз, а тоді воно спинилося з таким ударом, що йому закортіло заверещати. Інше барило врізалося у те, де сидів Тиріон, і він закусив собі язика.

То була найдовша подорож у його житті, хоча тривати вона мала не більше за півгодини. Його піднімали і опускали, котили і ставили у стоси, перевертали, хилитали і знову котили. Крізь дерев’яні клепки він чув галас людей, одного разу – іржання коняки десь неподалік. Короткі криві ноги почало судомити, а скоро біль у них змусив забути навіть про гупання по голові.

Все скінчилося так, як і починалося – котінням барила, од якого знову паморочилося в голові й трусилося все тіло. Ззовні незнайомі голоси балакали невідомою говіркою. Хтось загрюкав по барилі згори, і скоро віко тріснуло навпіл. Досередини ринуло світло, а з ним і свіже повітря. Тиріон жадібно вдихнув і спробував підвестися, та зумів лише перекинути барило набік і вивалитися на втоптану земляну долівку.

Над ним нависав неймовірно жирний чолов’яга з розгалуженою жовтою бородою, тримаючи в руках дерев’яну довбню і залізне долітце. Халат на ньому легко міг би служити комусь шатром на турнірі; вільно пов’язаний пас розпустився, відкриваючи велетенське біле черево і пару важких обвислих цицьок, схожих на торби з салом, вкриті цупкою жовтавою шерстю. Тиріонові чоловік нагадав здохлу морську корову, яку колись давно викинуло хвилями до печер під Кастерлі-на-Скелі.

Товстун подивився униз і посміхнувся.

– П’яний карлик, – мовив він посполитою мовою Вестеросу.

– Гнила морська корова.

Тиріонів рот був повен крові, яку він і сплюнув під ноги товстунові. Знаходилися вони у довгому темнуватому підвалі зі склепінчастою стелею та стінами, поплямованими салітрою. Навколо громадилися барила вина та пива – більше ніж досить, щоб спраглому карликові вистачило пережити ніч. «Та й решту життя дожити теж.»

– Язикатий. Я це в карликах полюбляю. – Коли товстун сміявся, його плоть стрибала так завзято, що Тиріон був злякався, чи не звалиться він на нього та не розчавить. – Ви голодні, мій маленький друже? Стомилися?

– Пити хочу. – Тиріон важко зіп’явся на коліна. – І брудний, як дідько.

Товстун принюхався.

– Таки-так, спершу купіль. А потім обід і м’яка постіль, еге ж? Моя челядь подбає. – Хазяїн відклав довбню і долітце. – Мій дім – ваш дім. А друг мого друга за морем – друг Іліріо Мопатіса, не майте сумніву.

«А я друзям Вариса-Павука довірятиму, лише коли за горло триматиму.»

Втім, обіцянку про купіль товстун справдив. Щойно Тиріон опустився у гарячу воду і заплющив очі, як його негайно зморив міцний сон. Прокинувся він голий на перині гусячого пуху – такій м’якій, наче його ковтнула хмарка з неба. На язику мовби виросла щетина, горло дерлося, а прутень стояв, наче залізний. Тиріон скотився з ліжка, знайшов горщика і заходився його наповнювати зі стогоном задоволення.

У покої стояли сутінки, та крізь щілини віконниць пробивалися смуги жовтого сонячного світла. Тиріон струснув останні краплі й почалапав візерунчастими мирійськими килимами – м’якими, наче молода весняна травичка. Незграбно видершись на лаву коло вікна, він розчахнув віконниці – подивитися, у які краї його заслали боги та Варис.

Просто під вікном навколо мармурової водойми стояли стрункими вартовими шість вишневих дерев; їхні тонкі гілки були голі та брунатні. На воді стояв голий хлопчик, готовий до двобою з вузьким клинком бравів у руці. Він був з себе гарний, стрункий та зграбний, не старший за шістнадцять років, з прямим білявим волоссям аж до плечей – такий живий та природній, що карлик не зразу зрозумів: хлопчика було зроблено з мальованого мармуру, лише клинок блищав справжньою крицею.

За ставком здіймалася цегляна стіна у дванадцять стоп заввишки з залізними шпичками нагорі. А далі простерлося місто. Море черепичних дахів купчилося навколо затоки. Тиріон побачив чотирикутні цегляні башти, великий червоний храм, віддалений маєток-палац на пагорбі. Ген далі на глибокій воді мерехтіло сонячне сяйво. Затокою гуляли рибальські лайби, тріпотіли вітрилами на вітрі; уздовж берега витикалися лісом щогли більших кораблів. «Напевне ж, один із них має вирушити в Дорн. Або до Східної-Варти-біля-Моря.» Утім, грошей заплатити за дорогу він не мав, а тягти весло не зумів би. «Напевне, міг би набитися у корабельні учні й дозволити жеглярам грати себе в сраку по всьому вузькому морі.»

Йому стало цікаво, де ж це він. «Тут навіть повітря пахкотить якось незвично.» Прохолодний осінній вітер ніс пахощі дивних прянощів; через стіни з вулиць доносилися ледве чутні крики. Слова нагадували валірійські, та він упізнавав хіба одне з п’яти. «Не Браавос, – вирішив Тиріон, – і не Тирош.» Голі гілки та холодок у повітрі унеможливлювали також Мир, Лис та Волантис.

Почувши, як позаду відчиняються двері, Тиріон обернувся і стрівся поглядом з гладким господарем будинку.

– Це Пентос, чи не так?

– Таки-так. Ніщо інше.

«Пентос, кажеш.» Ну хоча б не Король-Берег – вже й на тому дяка.

– А де тут місце шльондрам? – мимоволі вирвалося в нього.

– Шльондрам тут місце у бурдеях, як і на Вестеросі. Але вам, мій маленький друже, їхні послуги не знадобляться. Оберіть собі будь-яку з моїх служниць – вам не посміє відмовити жодна.

– То ваші невільниці? – здогадався карлик.

Товстун погладив угору та вниз одну з галузок своєї намащеної жовтої бороди. Тиріонові його рух здався відверто непристойним.

– Рабство у Пентосі заборонено умовами угоди, до якої нас змусили браавосці століття тому. І все ж вам не відмовить жодна з них. – Іліріо злегка вклонився, дуже поважно. – Та зараз мій малий друг мусить мені пробачити. Я маю честь бути одним із магістратів цього величного міста, і князь кличе нас на раду.

Він посміхнувся, показавши в роті криві жовті зуби.

– Досліджуйте маєток і всі помешкання в ньому, як забажаєте, але в жодному разі не виходьте за стіни. Краще нікому не знати, що ви тут були.

– Був? А я вже кудись поїхав?

– Про те буде час побалакати надвечір. Ми з моїм малим другом попоїмо, вип’ємо вина і обговоримо величні задуми, чом би й ні?

– Гаразд, мій гладкий друже, – відповів Тиріон.

«Він гадає заробити на мені грошей.» Торговельні магнати Вільних Міст жили заради грошей і думали завжди лише про збільшення прибутків. «Прянищне вояцтво, сироварне панство» – презирливо кликав їх його панотець. Якщо настане день, коли Іліріо Мопатіс побачить у мертвому карлику більше прибутку, ніж у живому, Тиріона просто на світанку запхають в інше винне барило і відішлють куди слід. «Краще бути якнайдалі звідси, коли той день настане.» А що він настане – Тиріон не сумнівався. Не забуде ж про нього Серсея – наставляй кишеню. Та й Хайме може роздратуватися, коли знайде стрілу в батьковому череві.

Легкий вітерець ганяв рясиці водою у мармуровій водоймі навколо оголеного мечника. Тиріонові вони нагадали, як Тайша куйовдила йому волосся тієї облудної весни їхнього шлюбу – перш ніж він узяв участь у її зґвалтуванні разом із батьковими стражниками. Він думав про тих стражників під час втечі – намагався згадати, скільки ж їх було. Здавалося, мав би пам’ятати – аж ні. Десяток? Два? Сотня? Хто їх зна. Усі були дорослі чоловіки, високі та дужі… хоча тринадцятирічному карликові усі чоловіки мали здаватися високими. «А Тайша мала знати їхнє число.» Кожен дав їй по срібнякові, лишалося тільки порахувати монети. «По срібнякові за них, золотого – за мене.» Батько наполіг, щоб він теж їй заплатив. «Адже Ланістери завжди платять борги.»

– Туди, де місце шльондрам, – знову почув він голос князя Тайвина, а тоді знову – тумкання арбалетної тятиви.

Магістрат гостинно запросив його оглянути маєток. Чистий одяг він знайшов у кедровій скрині, прикрашеній візерунками з ляпису та перломутеру. Одежини краяли на малого хлопчину – це він зрозумів, коли спробував у них улізти. Крам був багатий, хоча трохи заяложений, але штани виявилися задовгі, рукави – закороткі, а комір змусив би почорніти обличчям незгірше Джофрі, якби примудритися його застібнути. На додачу до одягу трохи допалася міль, та зрештою, він хоча б не смердів блювотинням.

Тиріон почав оглядини з кухні, де дві огрядні жінки та кухарчук спостерігали сторожкими очима, поки він пригощався сиром, хлібом і смоквами.

– Доброго вам раночку, ласкаві панії, – мовив він, уклоняючись. – А чи не знаєте ви часом, де місце шльондрам?

Коли йому не відповіли, він повторив запитання високовалірійською, та замість слова «шльондра» ужив «куртизана». Молодша і повнотіліша куховарка стенула плечима.

Йому стало цікаво, що б вони зробили, якби він ухопив котрусь за руку та потяг до своєї опочивальні. «Жодна не посміє вам відмовити» – твердив Іліріо, та чомусь Тиріон не думав, що ці дві також малися на увазі. Молодша годилася Тиріонові у матері, а старша, напевне, була її матір’ю. Кожна тілистістю не поступалася Іліріо, а цицьки мала більші за його голову. «Я б у тому салі й захлинувся.» Та бувають гірші способи померти – приміром, спосіб його батька. «Але ж якби я міг спершу змусити його висрати трохи золота, а вже потім здохнути.» Може, князь Тайвин і був скупий на схвалення та приязнь, але грошей за доречної нагоди ніколи не шкодував. «Як буває щось жалюгідніше за карлика без носа, то це карлик без носа і без грошей.»

Тиріон полишив товстух коло їхніх паляниць та казанів і пішов шукати льох, у якому Іліріо напередодні витяг його з барила. Льох знайшовся легко. Вина в ньому було стільки, щоб Тиріонові не просихати років, мабуть, сто: солодкі червоні з Обширу та кислі червоні з Дорну, бліді пентоські бурштинові, зелені мирійські нектари, більше як півсотні барилець золотого вертоградського, ба навіть вина з казкового сходу: Карфу, Ї-Ті, Асшаю коло Тіні. Зрештою Тиріон обрав барильце міцного з тавром особистих запасів князя Рунцеброда Рожвина – дідуся нинішнього господаря на Вертограді. Вино густо і насичено смакувало на язику, паморочило голову, а колір мало такий темно-пурпуровий, що у тьмяному підвалі здавалося чорним. Тиріон наповнив собі келиха, потім налив глека, щоб краще розкуштувати, і поніс до саду – порозкошувати під поміченими ним раніше вишневими деревами.

Так сталося, що вийшов він не у ті двері й не знайшов водойми, яку бачив з вікна – але те вже не важило. Сад за будинком був теж розкішний, ще й значно більший. Тиріон трохи погуляв ним, сьорбаючи вино. Мури в маєтку присоромили б чимало панських замків, а візерунчасті залізні шпички нагорі аж просилися, щоб на них наштрикнули голови, бо без звичних прикрас виглядали голими. Тиріон подумки змалював на одній зі шпичок голову своєї сестри – зі смолою в золотому волоссі та мухами, що дзижчали у роззявленому роті. «О так, і Хайме не забути віддати сусідню з нею шпичку, – подумав він. – Ніхто більше не сміє ставати між моїми братом і сестрою.»

Маючи мотузку та гака, він би, може, і видерся тим муром – адже руки мав дужі, а важив небагато. Мабуть, і на той бік би перевалився, якби не наштрикнувся на шпички. «Пошукаю собі мотузки завтра» – вирішив він.

У своїх мандрах він знайшов три виходи з маєтку: головний з брамною баштою, потерну коло псярні та садову хвіртку, сховану за плутаниною білого плюща. Останній вихід було замкнено ланцюгом, інші два охоронялися. Охоронці були опасисті, з гладенькими, наче дупці немовлят, обличчями, і кожен мав на собі спижеву мисюрку зі шпичаком. Тиріон упізнав євнухів з першого погляду – він їх знав за переказами. Вони нічого не боялися і не відчували болю – так про них розповідали – а ще зберігали вірність господарям аж до смерті. «Мені б стало у пригоді кількасот моїх власних, – розсудив Тиріон. – Шкода, не подумав раніше, поки ще не став злидарем.»

Він прогулявся галереєю зі стовпами, стрільчастою аркою, і потрапив до викладеного плитками дворику, де біля колодязя прала білизну якась жінка. Віком вона була приблизно така, як він сам, мала тьмяно-руде волосся і круглясте обличчя, всипане ластовинням.

– Хочеш вина? – запитав її Тиріон. Вона кинула непевний погляд. – Келиха для тебе я не маю, доведеться пити з одного.

Праля повернулася до викручування сорочок та розвішування їх на мотузці сушитися. Тиріон усівся на кам’яній лаві з глеком.

– Скажи-но мені, наскільки варто довіряти магістратові Іліріо? – Почувши ім’я, вона глянула вгору, наче на небо. – Аж отак?!

Тиріон гигикнув, схрестив короткі криві ноги і сьорбнув вина.

– Не надто мені кортить витанцьовувати під ту музику, якої гратиме цей сировар… та як йому відмовиш? Виходи стережуть. Може, ти виведеш мене під своїми спідницями? Матиму таку дяку, аж одружуся з тобою. Дві дружини я вже маю – чому б не взяти третю? Ой, а де ж ми житимемо? – Тиріон подарував їй найчарівнішу посмішку, на яку здатна людина з половиною носа. – Я тобі не казав, що маю небогу в Сонцесписі? У Дорні ми з Мирцелою можемо наробити чимало капостей. Приміром, влаштувати війну між моїм небожем і небогою, ото буде кумедно, хіба ні?

Праля розвісила одну з сорочок Іліріо, що легко могла правити за вітрило.

– Мені має бути соромно за такі злі думки, ти маєш рацію. Напевне, варто натомість поїхати на Стіну. Кажуть, як вступиш до Нічної Варти, тобі пробачають усі злочини. На жаль, мені не дозволять там тримати при собі тебе, люба моя. Жінок у Варті не тримають – не буде мені милої веснянкуватої дружиноньки, щоб гріла постіль уночі, а будуть лише холодні вітри, солона тріска і кисле пиво. Як гадаєш, ясна панно, чи здаватимуся я вищим у чорному строї? – Він знову наповнив келиха. – Ну кажи вже. Південь чи північ? Спокута старих гріхів чи коєння нових?

Праля подарувала йому останній погляд, ухопила кошика і пішла геть. «Здається, надовго утримати жодну жінку мені не судилося» – подумав Тиріон.

Глек чомусь закінчився аж до краплі. «Мабуть, треба якось доповзти до того льоху і взяти ще.» Але міцне вино геть забило памороки, а сходи до льоху були неабияк круті.

– Де шльондрам місце? – запитав він у випраної білизни, що теліпалася на мотузці.

А було б запитати пралю. «Ні, люба моя, це не натяк, що ти шльондра – може, просто знаєш, де їм місце.» А чи не краще спитати в батька? «Туди, де шльондрам місце» – сказав князь Тайвин. «А вона ж мене кохала. Донька простого чиншовика закохалася у мене, пішла за мене заміж, поклалася на мене і подарувала свою довіру.»

Порожній глек випав з руки і покотився дворищем. Тиріон рвучко зіп’явся з лави, пішов його підняти і дорогою побачив гриби, що виросли з розтрісканої плитки бруку. Були вони бліді, майже білі, мали плями, а знизу ребра – темно-червоні, наче кров. Карлик ухопив одного, зірвав, нюхнув. «Смакота, – подумав він, – до того ж смертельна.»

Грибів загалом було сім. Може, то Седмиця намагалася йому щось сказати. Тиріон зібрав усі, смикнув з мотузки рукавичку, ретельно загорнув і запхав до кишені. Од зусиль запаморочилося у голові, відтак він заповз на лаву, згорнувся клубком і заплющив очі.

Коли Тиріон отямився, то побачив навколо вже знайому опочивальню, а себе зануреним у ту саму перину гусячого пуху. За плече його трусила білява дівчина.

– Ясний пане, – мовила вона, – купіль чекає. За годину вас до столу просить магістрат Іліріо.

Тиріон випростався, сів спиною до подушок, тримаючись обіруч за голову.

– Мені це сниться, чи ти балакаєш посполитою мовою?

– Так, мосьпане, балакаю. Мене купили догоджати королю.

Дівчина була блакитноока, гарна вродою, молода, струнка і гнучка.

– Що догодила – в тому не сумніваюся. А мені догоди келихом вина.

Дівчина йому налила.

– Магістрат Іліріо приставив мене до вас терти спину і зігрівати постіль. Моє ім’я…

– …мене не цікавить. Ти знаєш, де місце шльондрам?

Вона зашарілася.

– Там, де вони продають себе за гроші.

– Або за коштовності, сукні чи замки. Але ж де це місце?

Дівчина не могла зрозуміти його запитання.

– Це загадка, ласкавий пане? Я не вмію відгадувати загадки. Чи не скажете мені відповідь?

«Ні, – подумав він. – Я й сам ненавиджу загадки.»

– Нічого я тобі не скажу. А ти зроби мені ту саму послугу.

«Єдине, що мене в тобі цікавить, знаходиться в тебе між ногами» – трохи не ляпнув він; слова вже крутилися на язику, але чомусь так і не зірвалися з нього. «Вона не Шая, – сказав собі карлик, – а лише юна дурепа, що думає, наче я з нею граюся в загадки.» Та по правді, він навіть її піхви не надто жадав. «Напевне, я захворів. А чи й помер.»

– Кажеш, купіль чекає? Не можна змушувати великого сирного короля чекати.

Поки Тиріон сидів у купільниці, дівчина помила йому ноги, відшкрябала спину і вичесала волосся. Потім вона втерла йому в литки якусь запашну масть – полегшити судоми та біль – і вдягла знову в хлопчаче вбрання: заяложену пару темно-пурпурових штанів та синій жупан з парчовою підкладкою.

– Чи схоче мене ясний пан у ліжку після вечері? – запитала вона, ушнуровуючи чоботи.

– Ні. Мої справи з жінками скінчені. – «З хвойдами.»

Дівчина поставилася до його байдужості надто вже легко, як на його смак.

– Якщо мосьпан надають перевагу хлопчикам, я їм знайду належного і пришлю до ліжка.

«Мосьпан хочуть свою дружину. Мосьпан надають перевагу дівчині на ім’я Тайша.»

– Пришлеш, якщо він знає, де місце шльондрам.

Дівчина стиснула вуста. «Зневажає мене, – зрозумів він, – та не більше, ніж я сам себе.» Тиріон Ланістер не мав сумніву, що безліч жінок, яких він гойдав, гидували навіть самим його виглядом. Але деякі хоча б мали чемність удавати прихильність. «А трохи чесної зневаги навіть бадьорить – як терпке кисле вино після надміру солодощів.»

– Мабуть, я передумав, – сказав Тиріон дівчині. – Чекай на мене у ліжку. І май ласку чекати гола, бо я буду трохи занадто п’яний, щоб копирсатися у твоїй одежі. Не розтуляй рота, зате розтули стегна якомога ширше, і ми чудово порозуміємося.

Він кинув на неї косий та лукавий погляд, сподіваючись викликати хоч трохи остраху, та у відповідь побачив лише відразу. «Хто стане боятися карлика?» Навіть князь Тайвин не боявся, хоча Тиріон тоді тримав у руках арбалета.

– Ти стогнеш, коли тебе дрюкають? – запитав Тиріон постільну зігрівачку.

– Якщо мосьпан забажають.

– Мосьпан може забажати тебе придушити. Саме так я повівся зі своєю останньою шльондрою. Гадаєш, твій господар заперечуватиме? Авжеж ні. Він-бо має таких ще сотню, а таких, як я – більше жодного.

Цього разу в відповідь на свій вишкір він таки отримав той страх у очах, на який сподівався.

Іліріо сидів, відкинувшись, на м’якій канапі та потрошку смакував гострі перчини і перлові цибулини з дерев’яної миски. Чоло його покропили краплі поту, поросячі очиці виблискували над товстими щоками, а на руках, коли він ними рухав, витанцьовували самоцвіти: онікси та опали, тигрові ока та турмаліни, рубіни, аметисти, сафіри, смарагди, гагати, нефрити, чорні діаманти та зелені перли. «Я б за ті персні багато років прожив, – подумав Тиріон, – хоча без різницького тесака їх не здобудеш.»

– Сідайте ж, мій малий друже, – заохотив Іліріо помахом руки.

Карлик видерся на крісло – занадто велике для нього, справжній престол із подушками, створений для підтримки величезних сідниць магістрата і спертий на міцні товстезні ноги. Тиріон Ланістер усе життя прожив у світі, завеликому для нього, та в маєтку Іліріо Мопатіса він геть загубився у речах, що розмірами не вміщувалися йому в голові. «Я – наче миша у мамутовому лігві. Та нехай – мамут хоч має непоганий винний льох.» Згадка викликала спрагу, і Тиріон спитав вина.

– Вам смакувала дівчина, котру я прислав? – запитав Іліріо.

– Якби я хотів дівчину, то попросив би собі сам.

– Невже вона вас не вдовольнила?

– Вона зробила все, що від неї бажали.

– Сподіваюся. Адже навчали її в Лисі, де з кохання зробили мистецтво. Король спізнав із нею велику насолоду.

– А я королів убиваю, хіба ви не чули? – зловісно вишкірився Тиріон понад чарою з вином. – І не треба мені королівських недоїдків.

– Як забажаєте. Нумо ж повечеряймо.

Іліріо ляснув долонями, і до столу заспішили стольні слуги.

Розпочалася вечеря юшкою, звареною з крабів та жабуна-рибалки, і ще однією – холодною, з яйцями та лимонами. Далі пішли куріпки у меді, сідло ягняти, гусяча печінка у вині, пастернак у маслі та молочне пацятко. Побачивши те все на столі одночасно, Тиріон аж відчув запаморочення, та все ж примусив себе з чемності ковтнути ложку юшки… а відчувши смак, забувся і загубився. Куховарки були старі та жирні, але справу свою знали – так смачно він не їв навіть при королівському дворі.