Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 64 (всего у книги 82 страниц)

– Битва? Яка ще битва? – аж сахнулася Копка. – Нам треба повертатися. Хазяїнові потрібна свіжа вода. Якщо забаримося, нас відшмагають. А ще ж там Купка і Хрум!

– Смакота про них подбає, – збрехав Тиріон. Найпевніше, Близна та його приятелі невдовзі ласуватимуть окостами та реберцями, а до них запашною собачою душениною. Але Копці чути таке було зайве. – Няньо помер, Єззан помирає. Перш ніж по нас кинуться, вже і звечоріє. Кращої нагоди може не трапитися.

– Ні, ні! Ви ж знаєте, що роблять рабам, які намагаються тікати. Знаєте! Благаю! Нам і з табору не дадуть вийти!

– А нам не треба виходити з табору.

Тиріон підняв відра і рушив хутким кроком, не обертаючись назад. Мормонт пішов поруч, не відстаючи, а за мить Тиріон почув і Копчині кроки – вона теж заспішила услід піщаним схилом до кола старих вицвілих наметів, що виднілися унизу.

Перший вартовий з’явився, коли вони наблизилися до конов’язей. То був худорлявий списник, чия черлено-бурякова борода виказувала в ньому тирошійця.

– А це в нас хто такі? А що це в нас у відрах?

– Вода, – відповів Тиріон. – Її п’ють.

– Пити воду? Оце вже ні. Краще пиво.

Раптом у спину його штрикнуло вістря списа – то ззаду наблизився другий вартовий. У його голосі Тиріон почув Король-Берег. «Набрід з Блошиного Подолу.»

– Заблукав, курдупелю? – непривітно запитав стражник.

– Ми прийшли стати до лав вашого полку.

Відро вислизнуло з Копчиної руки і перевернулося. Половина води вилилася, перш ніж вона дала їй ради.

– Блазнів у полку своїх удосталь. Навіщо нам ще три? – Тирошієць пхнув Тиріонів нашийник вістрям списа, теленькнувши золотим дзвіночком. – Я бачу перед собою збіглого раба. Трьох збіглих рабів. Чий це нашийник?

– Жовтого Кита.

Слова пролунали від третьої людини, привабленої голосами – кощавої, давно неголеної, з червоними плямами на зубах від кислолисту. «Осавул» – зрозумів Тиріон з того, як до нього зверталися двоє інших. Замість правиці той мав гака. «Бронова тінь, лишень дрібніша та бридкіша. Бути мені Баелором Блаженним, якщо брешу.»

– Та це ж карлики, яких Бен намагався купити, – мовив осавул до списників, мружачись на гостей. – А здоровань… краще ведіть і його. Усіх трьох.

Тирошієць майнув списом. Тиріон зробив крок. Інший сердюк – зовсім юний, ще хлопчина, з пушком на щоках та волоссям кольору брудної соломи – підхопив Копку під пахву.

– Ой, а мій карлик має цицьки! – зареготав він і запхав руку Копці під сорочку, щоб пересвідчитися напевне.

– Та тягни вже її! – визвірився осавул.

Юнак закинув Копку на плече. Тиріон рушив уперед так швидко, як дозволяли короткі криві ноги. Куди вони прямували, він вже знав: до великого намету на дальньому краю вогняної ями, чиї мальовані полотняні стіни добряче вицвіли та розтріскалися за роки під дощем і сонцем. Кілька сердюків обернулися подивитися, табірна дівка пирхнула і захихотіла, та ніхто пальцем не ворухнув, щоб їм завадити.

Всередині намету стояли табірні ослони, стіл на кобильницях, риштунки зі списами та галябардами. Підлогу вкривали потерті килими десятку кольорів, що різали око. На килимах стояло троє з полкової старшини. Один був стрункий та зграбний, з гострою борідкою, тонким клинком бравів при поясі, у рожевому каптані з розрізами. Інший – огрядний, лисуватий, з чорнильними плямами на пальцях та пером у руці.

Третій був саме той, кого Тиріон шукав. Карлик вклонився і мовив:

– Вітаю, пане полковнику.

– Ми схопили їх, коли вони прокрадалися до табору.

Хлопчина скинув Копку з плеча на килим.

– Утікачі! – оголосив тирошієць. – З відрами.

– З відрами? – перепитав Бурий Бен Бросквин. Коли ніхто не спробував пояснити, він продовжив: – Повертайтеся на варту, хлопці. І нікому ані слова.

Коли всі пішли, він посміхнувся до Тиріона.

– Прийшов ще раз зіграти у цивасу, Йолло?

– Якщо буде ваша ласка. Мені сподобалося нищити вас на дошці. Чув, Бросквине, ви вже двічі зрадник. А мені до вподоби люди мого штибу.

Посмішка Бурого Бена не торкнулася його очей. Він розглядав Тиріона так, як міг би розглядати балакучу змію.

– Навіщо ти тут з’явився?

– Щоб справдити ваші мрії. Ви ж намагалися купити нас на торжищі. Потім намагалися виграти в цивасу. Навіть коли я мав носа, то не був такий вродливий, щоб викликати в когось довгу і сталу пристрасть… ну хіба що в того, хто знав мою справжню ціну. І ось я перед вами, зовсім задарма. Будьте добрим другом, приведіть коваля і зніміть з нас нашийники. Несила вже брязкати щоразу, як закортить почухати яйця.

– Я не хочу клопоту з твоїм вельможним господарем.

– Єззан має нагальніший клопіт, ніж шукати трьох збіглих невільників. Наприклад, мчати до власної смерті верхи на блідій кобилі. Та й чого б це нас тут шукали? Ви маєте вдосталь мечей, щоб відрадити кожного, хто пхне носа не в свої справи. Втрачати вам нічого… а здобути можна чимало.

У відповідь засичав блазень у рожевому.

– Вони принесли до нас пошесть! Просто у намети! – І обернувся до Бена Бросквина. – Відрізати йому голову, полковнику? А решту викинемо у погану яму.

Він вихопив меча – тонкого клинка бравів з коштовно прикрашеним руків’ям.

– Раджу стерегтися моєї голови, – мовив Тиріон. – Бо ще кров’ю заляпаєтеся, а кров переносить хворобу. І наш одяг вам тоді доведеться прокип’ятити, а чи й зовсім спалити.

– Я маю на думці, Йолло, спалити твій одяг, не виймаючи з нього тебе.

– Мене так не звуть. Але ви ж самі знаєте. Знали з першого погляду.

– Може, й знав.

– Я вас теж знаю, шановний пане, – мовив Тиріон. – Тут на вас менше бросквинової барви і більше бурої, ніж у мене вдома, та якщо ваше ім’я не бреше, ви з західняків – за кров’ю, хай не за домівкою. Дім Бросквин присягає службою Кастерлі-на-Скелі. Так сталося, що я трохи знаюся на його історії. Ваша гілка, поза сумнівом, виросла з кам’яної кісточки, переплюнутої з-за вузького моря. Ручуся, то був котрийсь із молодших синів Візериса Бросквина. Королевині дракони були до вас прихильні, адже так?

Сердюцький полковник, здавалося, пом’якшав і розвеселився.

– Хто це тобі розповів?

– Та ніхто. Більшість побрехеньок про драконів – забавки для телепнів. Балакучі дракони, дракони на купах золота і каменів, дракони на чотирьох ногах з черевами завбільшки зі слона, дракони з загадками сфінксів… то все дурниці. Але у старих книжках є і крихти правди. Мені відомо не тільки те, що дракони королеви до вас прихилилися, але й чому саме.

– Мати казала, що батько мав у собі краплю драконової крові.

– Дві краплі. Або прутня у шість стоп завдовжки. Знаєте цю казочку? Я знаю. Ви в нас розумненька бросквинка, і вам відомо, що моя голова варта княжого титулу… але на Вестеросі, за півсвіту звідси. Поки ви туди дістанетеся, од неї лишаться самі кістки з хробаками. Відтак моя мила сестра заперечить, що голова моя, і надурить вас, не віддавши обіцяної нагороди. Ви ж знаєте, які вони, ті королеви. Хитрі та лукаві ступки, всі до останньої, а Серсея серед них найлукавіша.

Бурий Бен почухав бороду.

– Ну то можу відвезти тебе живим, щоб смикав ніжками та рученятами. Чи то пак, засолити голову в глеці, щоб не згнила.

– Або з’єднатися зі мною у спільній справі. Оце буде найрозумніше. – Тиріон вишкірив зуби. – Я ж народився другим сином. Мені долею написано служити в вашому полку!

– У «Других Синах» не місце блазням, – презирливо буркнув горлоріз у рожевому. – Нам потрібні бійці.

– Я вам одного привів. – Тиріон тицьнув великим пальцем на Мормонта.

– Оте казна-що? – зареготав рожевий. – Побитий він страшно, годі казати. Але в «Другі Сини» не беруть лише за те, що тобі у бійці пику розтовкли.

Тиріон заокруглив свої різнокольорові очі.

– Князю Бросквине, хто оці ваші друзі? Рожевий папуга починає мене дратувати.

Горлоріз у рожевому закопилив губу, а чолов’яга з пером гигикнув, почувши Тиріонове нахабство. Але імена назвав не хтось із них, а Джораг Мормонт.

– Каламар – полковий скарбник. Жевжик називає себе Каспоріо Хитромудрим. Хоч як на мене, мав би зватися Хитре Мудо. Спиною та сракою до нього краще не обертатися.

Побиту мармизу Мормонта годі було впізнати, але голос за роки анітрохи не змінився. Каспоріо здригнувся, придивився ретельніше… а тим часом навколо Бросквинових очей зібралися сміхотливі зморшки.

– Джораг Мормонт?! Невже ти? І не такий пихатий, як того разу… перед тим, коли дременув од нас на всі заставки. Хіба ти досі лицар? Отакої! То я тебе мушу ще й паном величати?

Набряклі губи пана Джорага розтяглися у моторошний вишкір.

– Дай мені меча, Бене, а тоді величай ким забажаєш.

Каспоріо тишком-нишком посунувся назад.

– Ти… вона ж тебе відіслала…

– А я повернувся. Вважай мене за дурня.

«Закоханого дурня, радше сказати.» Тиріон відкашлявся.

– Побалакаєте про старі часи згодом… щойно я поясню, чому моя голова коштовніша для вас на плечах, ніж без них. Ви, князю Бросквине, матимете нагоду переконатися, що до своїх друзів та зичливців я дуже щедрий. Коли маєте сумнів, то спитайте Брона. Ще трохи вам розкаже Шагга, син Дольфа. І Тімет, син Тімета.

– Це хто такі? – запитав чоловік на прізвисько Каламар.

– Добрі вояки, що присяглися мені на мечах і вельми забагатіли на моїй службі. – Тиріон знизав плечима. – Ну гаразд, щодо «добрі» я прибрехав. Вони – кровожерлива наволоч. Точнісінько як ви.

– Може, й так, – відповів Бурий Бен. – А може, ти їх щойно вигадав. Шагга, кажеш? Це якась баба, абохто?

– Ну, цицьки в нього такі, що хоч би й бабі. Наступного разу зазирну йому в штани, щоб мати певність. Ото в вас столик для циваси? Поставте його, зіграймо. Та спершу пригостіть чарою вина. Горлянка мені всохла, наче стара кістка. А побалакати нам є про що – цього я конче певний.

Джон

Тієї ночі йому наснилися дичаки, що завивали з лісу, просуваючись під стогін бойових рогів і стукіт тулумбасів. «Бум-ДУУМ, бум-ДУУМ, бум-ДУУМ» – накочував гуркіт, схожий на тисячу сердець, що билися, мов одне. Хтось мав списи, хтось – луки, хтось – сокири. Інші їхали бойовими возами з кісток, які тягли собаки завбільшки з коників-муциків. Серед них дибали велетні у шість сажнів заввишки, з довбнями завбільшки з цілі дуби.

– Стояти міцно! – закликав Джон Сніговій. – Дамо їм одкоша!

Він стояв на верхівці Стіни зовсім один.

– Вогонь! – закричав він. – Нагодуйте їх вогнем!

Але слухати його не було кому. «Усі пішли. Усі мене покинули.» Засичали палаючі стріли, злітаючи вгору, запалали чорні кобеняки.

– Сніг-сніговій! – кричав орел, поки вороги дріботіли вгору льодом хутко і спритно, наче павуки.

Джон був убраний в броню з чорного льоду, але меч у руці палав червоним. Коли мертв’яки досягали верхівки Стіни, він скидав їх назад – знову на смерть. Він убив сивобородого старого і безбородого юнака, велетня, кощавого чолов’ягу з підпиляними зубами, дівчину з рясним рудим волоссям… і занадто пізно зрозумів, що то Ігритта, але та вже зникла так само швидко, як з’явилася.

Світ розплився у червоний туман. Джон колов, рубав та різав, скільки було сили. Він зарубав Донала Нойє, випатрав Глухого Дика Фолярда. Кворин Піврукий упав на коліна, даремно намагаючись затиснути струмінь крові з власної шиї.

– Я – володар Зимосічі! – верещав Джон.

Тепер перед ним виник Робб з волоссям, вогким від розталого снігу. Пазур стяв йому голову. Раптом Джона за плече грубо вхопило кострубате ручисько. Він крутнувся…

…і прокинувся з круком на грудях, що дзьобав його і волав:

– Сніг-сніговій!

Джон ляснув крука долонею, проганяючи геть. Птах заверещав невдоволено, плеснув крилами і перелетів на стовпчик ліжка, відки й витріщився з гіркою образою крізь досвітній морок.

Отже, наставав день. Стояла година вовка – скоро вже зійде сонце, і чотири тисячі дичаків ринуть потоком крізь Стіну. «Божевілля.» Джон Сніговій скуйовдив власне волосся обпеченою рукою і вкотре спитав сам себе, що це він робить. Адже щойно брама відчиниться, вороття не буде. «З Тормундом мав би домовлятися Старий Ведмідь. Або Яремія Рикер, або Кворин Піврукий, або Денис Малістер, або ще хтось із досвідченої старшини. Та зрештою, мій дядько.» Але жаліти про недосяжне було вже трохи запізно. Кожен вибір мав свої небезпеки, свої наслідки. Лишалося тільки дограти почату гру до кінця.

Він встав з ліжка і вдягся у темряві. Мормонтів крук бурмотів з іншого кінця кімнати.

– Зерна! – вимагав птах.

А тоді казав:

– Кор-роль.

А тоді ще:

– Сніг-Сніговій, Джон Сніговій, Джон Сніговій.

То була якась дивина. Скільки Джон міг пригадати, раніше птах ніколи не вимовляв його імені цілком.

Поснідав воєвода у підвальній трапезній зі старшиною. Сніданок складався з підсмаженого хліба, яєшні, кров’янки, ячневої каші та запивався ріденьким жовтим пивом. Поки старшина їла, усі приготування обговорювалися знов і знов.

– Та все вже готове! – запевняв Бовен Марш. – Якщо дичаки дотримають умов угоди, тоді усі ваші накази буде належно виконано.

«А якщо ні, то не дивуйся, коли зчиниться кривава різанина.»

– Не забувайте, – мовив Джон, – Тормундові люди голодні, замерзлі, налякані. Дехто ненавидить нас так само, як окремі з вас ненавидять їх. Ми танцюємо на тонкому льоду – і ми, і вони. Одна тріщина потопить усіх. Якщо сьогодні судилося пролитися крові, то хай хоч не ми завдамо першого удару. Бо інакше – старими й новими богами присягаюся – зітну голову тому, хто перший здійме зброю.

Відповіддю йому було притакування, численні киви головами, схвальне бурмотіння, серед якого чулися слова «Воля ваша», «Все зробимо» і «Так, пане воєводо». Один за одним старшина підводилася на ноги, застібала паси з мечами, накидалася теплими чорними кобеняками і виходила на холод.

Останнім вийшов з-за столу Скорботний Ед Толет, що саме прибув уночі з Довгого Кургану з шістьма великими возами. Хвойдиного Кургану – так тепер чорні братчики кликали його фортецю. Еда прислали забрати стількох списниць, скількох вмістять його вози, і відвезти до їхніх сестер.

Джон дивився, як Толет витирає рідкий жовток яєшні з тарілки окрайцем хліба. Напрочуд втішно було знову бачити похмуру Едову мармизу.

– Як просувається відновлення замку? – запитав Джон свого старого шафаря.

– Ще десять років, і закінчимо, – озвався Толет своїм звичайним могильним голосом. – Коли ми туди в’їхали, там аж кишіло щурів. Ницих вилупків повбивали та повиловили списниці. Тепер у замку аж кишить списниць, а я, буває, сумую за щурами.

– Як тобі служиться під Залізним Еметом? – запитав Джон.

– То Чорна Маріс зазвичай служить під Залізним Еметом, а не я, м’сьпане. Мені доручено мулів. Кропивка каже, вони мені родичі. Ну, пики в нас усіх довгі, брехати не буду, але я геть не такий упертий. Зрештою, слово честі даю, їхніх матерів я не знав. – Він доїв останнє яйце і зітхнув. – Гарненько буває з’їсти отаке ріденьке яєчко. Ви, м’сьпане, коли ваша ласка, хоч не дозволяйте дичакам поїсти всіх наших курей.

У дворищі тільки почало світлішати східне небо, на якому не виднілося жодного пасма хмар.

– Схоже, нам заноситься на добрячу годину, – мовив Джон. – День буде ясний, теплий та сонячний.

– Стіна плакатиме. А вже ж безмаль зима на дворі. Якось химерно воно, м’сьпане. Поганий призвісток, коли мене спитаєте.

Джон посміхнувся.

– А якби зараз сніжило?

– Тоді ще гірший.

– Якого ж тобі дня треба?

– Такого, що з теплої хати не треба й потикатися, – відповів Скорботний Ед. – А я, з дозволу пана воєводи, піду до своїх мулів. Вони за мною хоч сумують, коли мене немає. Чого не можу сказати про списниць.

На тім вони розлучилися; Толет пішов до східного шляху, де чекали його вози, Джон Сніговій – до стаєнь. Шовкун вже засідлав і загнуздав йому коня, котрий і чекав на воєводу – сірий бойовий огир вогняного норову з чорною і лискучою, наче маестерське чорнило, гривою. Не таку тварину Джон обрав би для розвідки, але цього ранку князеві-воєводі Варти личило показатися поважною та грізною постаттю, а до неї сей баский кінь пасував якнайкраще.

Почет також чекав у стайнях. Джон ніколи не любив оточувати себе сторожею, та розсудив, що в такий день не завадить мати при боці хоч кількох вірних захисників. У своїх кольчугах, залізних шоломцях і чорних кобеняках, з довгими списами у руках та мечами й кинджалами на пасах вони виглядали похмуро-урочисто. Для нинішньої нагоди Джон навмисне зневажив усіх зелених хлопчаків та сивих старих, лишивши при собі вісьмох чоловіків у розквіті сил: Тая, Мулія, Ліворукого Леха, Великого Лидола, Рорі, Фулька Блоху, Гарета Зеленосписа. А ще Шкіряна – нового майстра-мечника замку Чорного. Ним він хотів показати одну важливу річ: навіть людина, яка билася біч-обіч з Мансом попід Стіною, може обійняти поважне і шановане місце у Нічній Варті.

Коли вони всі нарешті зібралися коло брами, на сході з’явився тьмяний червоний виблиск. «Зорі гаснуть, – подумав Джон. – А коли засяють знову, то дивитимуться на світ, що змінився назавжди.»

Кілька королевиних людей стояли коло жарин, що лишилися від ніч-ватри пані Мелісандри, і дивилися, що відбувається. Коли Джон зиркнув на Король-Башту, то помітив червону пляму за вікном. Королеви Селиси не було ані знаку.

Час настав.

– Відчинити браму, – стиха наказав князь-воєвода Джон Сніговій.

– ВІДЧИНИТИ БРАМУ! – заревів Великий Лиділ голосом, схожим на грім.

За сто сажнів угорі його почули вартові й підняли бойові роги до вуст. Гучний заклик залунав над Стіною, полинув далі над світом. «Гау-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у.» Одна невпинна, довжелезна пісня. Тисячі років вона означала повернення додому розвідників. Але нині набула іншого змісту. Зранку сього дня вона закликала вільний нарід до його нового дому.

На кожному з кінців довгого проходу розчахнулися стулки брам, прочинилися залізні ґрати. Вранішнє світло замерехтіло на кризі – рожевим, золотим, ліловим. Скорботний Ед мав рацію – скоро Стіна заплаче. «Дайте боги, щоб плакала лише вона.»

Шовкун рушив під лід, освітлюючи шлях у мороці проходу залізним ліхтарем. Джон закрокував услід, ведучи коня. Далі зрушила його варта, а потім Бовен Марш з шафарями – двома десятками їх, на кожного з яких лягло особливе доручення. Нагорі стояв, очолюючи Стіну, Ульмер з Королівської Пущі, а з ним – чотири десятки найкращих лучників замку Чорного, налаштовані дощем стріл загасити будь-який клопіт біля підніжжя.

На північ од Стіни чекав Тормунд Велетнебій верхи на крихітному коникові, на вигляд надто кощавому, щоб тримати чималу вагу старого. Двійко його живих синів були з ним – довготелесий Торег та юний Дрин; супроводжувало їх зо шість десятків дичацьких воїв.

– Гир! – озвався Тормунд. – Варта, отакої? Це така між нами довіра, гайвороне?

– Ти привів більше людей, ніж я.

– Та привів. І ти йди до мене, хлопче. Хочу, щоб мій люд тебе роздивився. Тут кілька тисяч ніколи не бачили гайворонського воєводу – дорослі чолов’яги, яких ще хлопчиками лякали, що як мамцю не слухатимуться, то їх з’їдять ваші розвідники. Їм треба тебе побачити – хлопчину з похмурою довгою пикою в старому чорному кобеняку. Хай знають, що Нічної Варти боятися вже не варто.

«Оцього їм краще не взнати ніколи.» Джон стягнув рукавицю зі смаленої руки, вклав два пальці до рота і свиснув. З брами вискочив Привид, а Тормундів муцик сахнувся так страшно, що трохи не викинув дичака з сідла.

– Не варто боятися, кажеш? – перепитав Джон. – Привиде, сидіти.

– Ти пихатий чорносердий байстрюк, князю-гайвороне, – буркнув Тормунд Гучний Ріг і приклав до вуст власного рога. Пісня його покотилася кригою, наче переливи грому, і перші сміливці з вільного народу потекли до брами.

Джон спостерігав, як вони минають Стіну, від світанку і до сутінок. Першими пішли заручники – сотня хлопчиків віком від восьми до шістнадцяти років.

– Ось твоя кривава ціна, князю-гайвороне, – оголосив Тормунд. – Сподіваюся, лемент їхніх бідолашних матерів не прилітатиме до тебе вві сні.

Деяких хлопчиків приводили до воріт матері чи батьки, інших – старші брати й сестри. Ще більше прийшли самі. Дичаки у чотирнадцять чи п’ятнадцять років були вже майже дорослими чоловіками і не хотіли, щоб їх бачили коло жіночих спідниць.

Двоє шафарів рахували хлопчиків і записували ім’я кожного на довгих сувоях овечого пергамену. Третій збирав їхні коштовні речі на мито і записував їх теж. Малі вирушали до місць, де жоден ніколи не бував, на службу в братстві, яке ворогувало з їхніми пращурами тисячі років, але Джон не побачив ані слізини, не почув плачу жодної матері. «Це люди зими, – нагадав він собі. – Там, звідки вони прийшли, сльози крижаніють на щоках.» Жоден заручник не забарився, не сахнувся від темного похмурого проходу, коли настала його черга заходити всередину.

Майже всі хлопчаки були кощаві та змарнілі, деякі – геть змучені голодом, з тонюсінькими ніжками і рученятами, наче гілочки. Джон цьому аніскільки не здивувався. Щодо всього іншого… на зріст, будову і колір волосся серед хлопчиків панувало розмаїття. Джон побачив довготелесих і коротунів, русявих і чорнявих, медово-білявих, солом’яно-білявих і рудих, поцілованих вогнем, наче Ігритта. Одні хлопці мали рубці, інші – кульгаві ноги, треті – побиті віспою обличчя. Старші хлопці вже хизувалися пушком на щоках чи вусами з кількох волосин, а один мав бороду незгірш Тормундової. Хтось вбрався у м’які та гарні хутра, хтось – у виварену шкіру та шматки обладунків, більшість – у вовну і тюленячі шкури, а кількоро – у жалюгідне лахміття. Один прийшов зовсім голий. Чимало з заручників мали зброю: загострені дерев’яні списи, довбні з кам’яними головами, ножі з кістки, каменю чи драконоскла, шпичасті киї, метальні сітки; стрічалися і стародавні, поїдені іржею мечі. Хлопці з племені рогоногів сунули босі, не помічаючи холоду, просто крізь сніг. Дехто мав на чоботях «ведмежі лапи» і крокував по тих самих заметах, навіть не провалюючись. Шестеро прибуло на конях, двійко на мулах. Два брати тягли з собою козу. Найбільший заручник мав шість з половиною стоп зросту, але обличчя немовляти. Найменший був крихітка і сказав, нібито йому дев’ять років, хоча виглядав ледве на шість.

Особливу увагу Джон звертав на синів видатних та поважних дичацьких ватажків. Тормунд вказував на них, коли ті його минали.

– Оце малий Сорена Щитолама, – тицьнув він на високого парубка. – Рудий отам – то виплодок Геріка Королевича. Батько бреше, що походить від Раймуна Рудоборода, та я ладен закластися, що від його меншого брата.

Ще двоє хлопчаків були схожі, наче близнюки, але Тормунд наполіг, що то брати у перших, народжені за рік один від одного.

– Батько одного – Харле Ловчик, іншого – Харле Любчик, та обидва від однієї жінки. Батьки одне одного ненавидять. На твоєму місці я б вислав одного до Східної Варти, іншого – до тієї вашої Тіньової Вежі.

Серед інших заручників знайшлися сини Говда Мандрівника, Брогга, Девина Дери-Тюленя, Кайлега Дерев’яне Вухо, Морни Білоликої, Великого Моржа…

– Великого Моржа?! Та невже?

– На Скрижанілому Березі ще й не такі імена стрінеш.

Трійко заручників були синами Алфина Ґаворіза, недоброї слави наскочника, вбитого Кворином Півруким. Принаймні так твердив Тормунд.

– Щось вони мені не схожі на братів, – зауважив Джон.

– Бо то напівбрати від різних матерів. У Алфина пуцька була ще менша за твою, зате спритніша – ніколи не барилася, щоб кудись не вскочити. Отож він і мав по синові у кожному селі.

Про одне дрібне хлоп’я, схоже пикою на щура, Тормунд розказав:

– Ото вилупок Варамира Шестишкура. Не забув Варамира, гайвороне?

Джон не забув.

– Перевертня?

– Його. Гидкий та завзятий був, хоч і дрібний. Зараз, мабуть, десь трупом лежить. Ніхто його не бачив од самої битви.

Двоє хлопчиків виявилися перевдягненими дівчатками. Побачивши їх, Джон надіслав Рорі та Великого Лидола привести малих до себе. Одна пішла покірно, інша почала кусатися і хвицятися. «Ой, не на добро це все.»

– Хтось із оцих двох має уславлених батьків?

– Гир! З оцих пуцьвірінків? Та де там. Обрали за жеребом, як решту хлопців.

– Це дівчата.

– Та невже? – Тормунд примружився на двох малих з сідла. – Ми тут з князем-ґавою заклалися, хто з вас має довшу цюцюрку. Ану знімайте штани і показуйте.

Одна з дівчат зашарілася. Інша люто вирячилася і спалахнула:

– Відчепися, Тормунде Велетнів Пердь! Дай нам спокій!

– Гир! Ти переміг, гайвороне. Цюцюрки нема в жодної. Але яйця ота дрібна таки має. Вже готова тобі списниця росте. – Він покликав до своїх людей. – Ану знайдіть оцим вдягти щось дівчаче, поки Сніг-воєвода з гніву не обісцявся!

– Замість них мені потрібно двоє хлопчиків.

– Чого б це? – Тормунд почухав бороду. – Заручник є заручник, така моя думка. Отой твій гострий меч зітне голову дівчиськові так само, як хлопчиськові. Батьки люблять доньок незгірш синів. Ну принаймні, ті батьки, які чогось варті.

«Мене турбують зовсім не їхні батьки.»

– Чи співав колись Манс пісню про хоробрість Дані Кремінець?

– Та наче ні. А хто це – Даня Кремінець?

– Дівчина, що вдяглася хлопцем, аж так бажала вступити до чорного братства. Пісня про неї сумна і прегарна. Те, що з нею сталося – сумне і бридке. – У деяких заспівах її примара досі блукала Ніч-Кромом. – Доведеться відіслати дівчат до Довгого Кургану.

Єдиними чоловіками у Довгому Кургані були Залізний Емет і Скорботний Ед, яким він довіряв – на відміну від багатьох інших братчиків.

Дичак усе зрозумів.

– Ну й гидкі ж ви пташки, чорні ґави, – сплюнув він додолу. – Гаразд, ще двоє хлопчиків. Матимеш.

Коли дев’яносто дев’ять хлопчиків нарешті пройшли повз них і зникли під Стіною, Тормунд Велетнебій показав Джонові останнього.

– Мій син Дрин. Дивись мені, ґаво – добре про нього дбай, бо сам спечу твою чорну печінку і з’їм.

Джон ретельно роздивився хлопчика. «Бранових літ… тих, яких він мав бути, якби не загинув од руки Теона.» Та на відміну від Брана, Дрин не був ані гожий, ані привітний, а навпаки: кремезний, опецькуватий, коротконогий, міцнорукий, з широкою червоною мармизою – наче змальований з батька, але з шапкою темно-брунатного волосся.

– Він служитиме при мені джурою, – пообіцяв Тормундові Джон.

– Чуєш, Дрине? Диви мені, не скоч вище голови з гордощів.

А Джонові Тормунд додав:

– Його час від часу незле духопелити, аби послух знав. Лишень стережися зубів – малий кусається.

Дичак знову сягнув по ріг, підняв його і дмухнув ще раз. Цього разу пішли воїни – і вже не одна сотня. «Сотень п’ять, – підбив Джон, поки вони виступали з-під дерев, – якщо не тисяча.» Лише один з десяти сидів верхи, зате всі мали зброю. На спинах вони несли круглі, плетені з верболозу щити, вкриті сирими шкурами та вивареною шкірою, розмальовані зміями та павуками, відрубаними головами, скривавленими келепами, розтрощеними черепами, страшними гемонами. Кількоро вбралися у вкрадені сталеві обладунки – чи радше окремі шматки, зняті з трупів убитих розвідників і добряче подовбані. Дехто нап’яв на тулуб кістки, мов Торохкало. Всі мали на собі хутра та шкіру.

Були серед них і списниці, що розвівали довгим волоссям. Джон дивився на них і мимохіть бачив Ігритту, спалахи вогню в її волоссі, очі на її обличчі, коли вона роздягала його в печері, знову чув її голос… «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» – казала вона йому разів, мабуть, сто.

«Тоді вона не помилилася. Але це й досі так.»

– Міг би пустити жінок першими, – мовив Джон до Тормунда. – Матерів і дівчат.

Дичак кинув на нього хитрий погляд.

– Авжеж міг би. А ви, ґави, могли б зачинити за ними браму. Та як на тому її кінці буде трохи міцних хлопців, то брама лишиться відчиненою, адже так? – Він вишкірив зуби. – Я купив твою гойдану кобилу, Джоне Сніговію. Та хіба не маю права полічити їй зуби? Ти не думай, що я і мої люди тобі не віримо. Віримо, ще й як – точно так само, як ти нам.

Тормунд насмішкувато пирхнув.

– Ти хотів воїнів, еге ж? Ну ось тобі. Кожен вартий шести твоїх чорних ґав.

Джон мимоволі посміхнувся.

– Якщо вони звертатимуть зброю лише на нашого спільного ворога, нічого кращого я не бажаю.

– Я ж тобі слово дав, хіба ні? Слово Тормунда Велетнебоя. Твердіше від заліза.

Він одвернув голову і плюнув на землю.

Серед потоку воїнів стрічалися батьки багатьох з Джонових заручників. Дехто витріщав холодні суворі очі, проходячи повз, і пестив руків’я зброї. Але інші посміхалися, наче до давно не баченого родича; щоправда, деякі посмішки непокоїли Джона гірше, ніж погляди спідлоба. Ніхто не став на коліна, але дехто вигукнув присяги.

– У чому клявся Тормунд, у тому клянуся і я! – оголосив чорнявий Брог, який вочевидь не любив марнувати слів.

Сорен Щитолам схилив голову на вершок і прогарчав:

– Маєш за себе Соренову сокиру, коли забажаєш, Джоне Сніговію!

Рудобородий Герік Королевич привів трьох доньок.

– З них будуть добрі дружини, що подарують чоловікам дужих синів королівської крові! – вихвалявся він. – Адже вони, услід за батьком, з роду Раймуна Рудоборода, Короля-за-Стіною!

Джон знав, що серед вільного народу родовід геть нічого не важив – цього навчила його Ігритта. Герікові доньки мали таке ж, як у неї, вогняно-руде волосся, хоча в Ігритти на голові плуталася безладна купа кучерів, а в них волосся спадало на плечі довгим прямим потоком. «Але всі вони поціловані вогнем.»

– Три принцеси, одна чарівніша за іншу, – мовив Джон до їхнього батька. – Я подбаю, щоб їх познайомили з королевою.

Воєвода чекав, що Селиса Баратеон прихилиться до цих трьох охочіше, ніж до Вали – вони були молодші, покірніші та згідливіші. «І на вроду вельми показні, хай батько в них і блазень.»

Говд Мандрівник приніс присягу на мечі – старому шматі заліза, такому подовбаному та визубреному, що Джон гірших і не бачив. Девин Дери-Тюлень подарував йому шапку зі шкури тюленя, Харле Ловчик – намисто з ведмежих пазурів. Відьма-войовниця Морна зняла з себе личину оберіг-дерева рівно настільки, щоб поцілувати йому руку в рукавиці й заприсягтися віддатися душею й тілом – а в який спосіб, як боєць чи жінка, на те вже його воля.

Потік людей, обітниць і дарунків не спинявся. Наближаючись до брами, кожен воїн скидав з себе коштовності й кидав на один з візків, які шафарі поставили коло входу. Бурштинові підвіски, золоті гривні, прикрашені самоцвітами кинджали, срібні пряжки з каменями, обручі на зап’ястки, персні, полив’яні кухлі та золоті келихи, бойові та застільні роги, гребінець зеленого нефриту, намисто з прісноводних перлів… усе скидалося на купу і записувалося Бовеном Маршем. Один чолов’яга віддав сорочку зі срібних лусочок, що робилася на якогось вельможного князя. Ще один кинув до візка уламок меча з трьома сафірами в руків’ї.

Були там і вельми чудернацькі речі: іграшковий мамут, зроблений з хутра справжнього мамута, кістяний прутень, шолом з голови однорога, ще й з рогом. Скільки за такі дива мали дати харчів у Вільних Містах – Джон Сніговій не мав жодної гадки.