Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 78 (всего у книги 82 страниц)

Десь удалині завив вовк. Почувши його, вона відчула сум і самотність, але і голод теж. Лише коли над степом зійшов місяць, Дані нарешті занурилася у неспокійний сон.

Їй наснилося, що всі турботи та клопоти облишили її, а з ними біль і туга, і вона злетіла просто у небо. Вона летіла і крутилася, сміялася і танцювала, а навколо вихорилися зірки, шепочучи на вухо таємниці. «Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, а щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.»

– Квайфа? – покликала Дані. – Де ви, Квайфо?

А тоді вона побачила. «Її личину зроблено з зоряного світла.»

«Пам’ятайте, хто ви є, Даянерис, – прошепотіли зірки жіночим голосом. – Дракони знають. А ви?»

Наступного ранку вона прокинулася затерпла, задубла і зсудомлена. По руках, ногах і обличчі їй повзали мурашки. Коли Дані усвідомила, що вони справжні, то відкинула жмути сухої брунатної трави, які послужили їй постіллю та ковдрою, і сяк-так зіп’ялася на ноги. Все тіло їй вкривали маленькі червоні горбочки укусів, що палали та свербіли. «Де взялися ці кляті мурахи?!» Дані струсила їх з рук, ніг та живота, а коли пробігла долонею по колючому черепі, де вигоріло волосся, то відчула мурашок і там, а один побіг униз шиєю. Поскидавши на землю, вона розчавила їх босими ногами, дивуючись їхній кількості та завзяттю.

З’ясувалося, що просто за стінкою розташувався мурашник. Дані стало цікаво, чи легко було мурахам перелізти через стінку і знайти її. Адже їм ця жалюгідна купа старого каміння мала здаватися величезною, мов Стіна Вестеросу. «Найбільша стіна у всьому світі!» – колись вихвалявся її брат Візерис так, наче сам її збудував.

А ще Візерис розповідав їй про лицарів таких убогих, що ті мусили ночувати під старовинними заплотами на узбіччях доріг Семицарства. Та зараз Дані чимало б віддала за гарний щільний запліт. «Якби ще й без мурашника…»

Сонце ще тільки сходило на небо; у синьому небі виднілося кілька яскравих зірок. «Можливо, одна з них – то хал Дрого верхи на своєму вогняному огирі у нічних землях. Він посміхається до мене.» Над трав’яним морем степу досі виднівся її Дракон-Камінь. «Так близько. Я ж відійшла на багато верст, а скидається, що можу повернутися за годину.» Дані закортіло лягти на спину, заплющити очі й віддатися сну. «Ні. Мушу йти далі. За струмком. Туди, куди веде течія.»

Дані вирішила на хвильку спинитися і перевірити, чи правильно знає шлях – не хотіла-бо піти у хибному напрямку і загубити струмок.

– Це мій друг, – мовила вона гучно до себе. – Як не загублю друга, то й сама не загублюся.

Вона б і спала коло струмка, якби сміла, та вночі до водопою могли прийти тварини. Дані бачила їхні сліди й не хотіла стати вечерею для вовка або лева – хай змарнілою та негожою, але ж кращою за нічого.

Упевнившись, у якому напрямку лежить південь, Дані почала рахувати кроки. Струмок з’явився на восьмому. Дані склала долоні напитися; від води шлунок почало судомити, але судоми терпілися легше, ніж голод. Вона не мала іншого напою, ніж вранішня роса на високій траві, та іншого харчу, крім тієї-таки трави, якби вирішила її їсти. «Можна спробувати з’їсти мурашок.» Маленькі жовті давали надто злиденну поживу, але в траві бігали ще й червоні – більші за жовтих, значно більші.

– Я загубилася в морі, – сказала вона собі, шкутильгаючи біля звивистого потічка, – то може, знайду крабів чи порядну товстеньку рибинку.

Батіг тихо ляпав їй по стегні, «ляп-ляп-ляп». Крок за кроком, крок за кроком – і струмок приведе додому.

Опівдні чи трохи пізніше вона натрапила коло струмка на кущ, чиї покручені гілки вкривали тверді зелені ягоди. Дані примружилася на них підозріливо, тоді зірвала одну з гілки і обережно скуштувала. Ягода була терпка, жилувата, мала знайомий гіркуватий післясмак. «У халазарі такими ягодами присмачують печеню» – начебто згадала вона, а повторивши уголос, і зовсім упевнилася. У череві забуркотіла ціла буря, і за миг ока Дані вже зривала ягоди обіруч та закидала жменями до рота.

За годину її шлунок почав судомитися так страшно, що Дані не змогла іти далі та решту дня вибльовувала зелений слиз. «Якщо залишуся тут, то помру. А може, вже помираю.» Але як це має статися? Чи не розступиться трава, чи не постане перед нею кінський бог дотракійців і не понесе її до зоряного халазару – вічно їздити нічними землями поруч із халом Дрого? На Вестеросі покійників дому Таргарієн віддавали поховальному вогнищу, але хто запалить його для неї тут, у степу? «Моя плоть нагодує вовків і стерв’ятників, – сумно подумала вона, – а черево прогризуть хробаки.» Погляд очей повернувся до Дракон-Каменя. Він виглядав меншим; з посіченої вітром вершини, видної за багато верст, здіймався дим. «Дрогон повернувся з полювання.»

Захід сонця вона зустріла, сидячи навкарачки та болісно стогнучи. Кожне наступне спорожнення було рідкіше за попереднє і смерділо огидніше. Коли зійшов місяць, з неї текла вже сама лише бура вода. Що більше вона пила, то більше гидила. А що більше гидила, то гірше потерпала від спраги – і вперто лізла до струмка всмоктувати в себе ще води. Коли Дані нарешті заплющила очі, то не знала, чи матиме силу розплющити їх знов.

І їй наснився покійний брат.

Візерис виглядав точно так, як вона бачила його востаннє. Вуста були скривлені мукою, волосся згоріло, а обличчя зчорніло та спливало димом там, де розплавлене золото пролилося чолом, щоками і очницями.

– Ти ж помер, – мовила Дані.

«Мене вбили!» Вуста його не ворушилися, та вона чомусь чула голос, що шепотів їй у вухо. «Ти не оплакала мене, сестро. Важко помирати, коли по тобі ніхто не плаче.»

– Колись я тебе любила.

«Колись, – відповів він так гірко, що вона аж здригнулася. – Ти мала стати мені дружиною, народити дітей зі срібним волоссям і фіалковими очима, щоб не порушити чистоту драконової крові. Я дбав про тебе. Я навчив тебе, ким ти є. Я годував тебе. Продав материну корону, щоб ти не потерпала з голоду.»

– Ти кривдив мене. Страшно і боляче.

«Лише тоді, коли ти будила дракона. Я кохав тебе.»

– Ти мене продав. Ти мене зрадив.

«Ні. Зрадила мене ти. Це ти обернулася проти мене, проти власної крові та плоті. Мене обдурили. Твій чоловік-коногон і його смердючі дикуни. Нещирі брехуни та облудники. Вони пообіцяли мені золоту корону, а дали ось це.» Візерис торкнувся розплавленого золота, що стікало йому обличчям, і з пальця здійнявся дим.

– Ти міг отримати свою корону, – мовила Дані. – Моє сонце-та-зорі звоював би її тобі, якби ти почекав.

«Я вже зачекався. Я все життя чекав. Я був їхнім королем за правом та законом, а вони з мене посміялися.»

– Тобі варто було лишитися у Пентосі з магістратом Іліріо. Хал Дрого мав показати мене дошхалін. Але ти їхати з нами не мусив. То був твій власний вибір. І твоя власна помилка.

«Хочеш збудити дракона, дрібна тупа хвойдо? Халазар Дрого був мій. Я купив у нього вершників – сто тисяч верескунів. І заплатив твоєю цнотою.»

– Ти так нічого і не втямив. Дотракійці не купують і не продають. Вони дарують і приймають подарунки. Якби ти почекав…

«Я чекав! На свою корону, на свій престол, на тебе. Стільки років чекав, і чого дочекався? Горщика рідкого золота? Чому яйця драконів подарували тобі? Вони мали бути мої. Якби я мав дракона, то навчив би весь світ, чого варте моє слово.»

Візерис почав реготати і не спинявся, доки щелепа, спливаючи димом, не відпала від обличчя, і кров та золото не ринули крізь роззявлену пащу.

Коли Дані прокинулася, хапаючи повітря, стегна її липли від крові.

Якусь мить вона не розуміла, в чому справа. Світ лише почав ясніти, високі трави тихо шелестіли під вітром. «Ні, благаю, дайте мені ще поспати. Я так втомилася.»

Дані спробувала була знову закопатися у купу трави, яку насмикала собі для сну. Деякі її пасма здалися вогкими. Невже знову дощило? Вона випросталася і сіла, лякаючись, чи не обгидилася вночі, а коли піднесла пальці до обличчя, то винюхала на них кров. «Невже я помираю?» Але побачила блідий серп місяця високо над морем трави і раптом дотямила, що то всього лише її місячна кров.

Якби не хвороба і переляк, вона б відчула полегшення, та натомість почала труситися, мов у пропасниці, потім витерла пальці об землю і вхопила жменю трави – витерти між ніг. «Дракон не плаче.» Так, вона спливала кров’ю, але ж то була лише жіноча кров. «Щоправда, місяць не уповні. Як таке може бути?» Дані спробувала пригадати свою останню кровотечу. На минулий повний місяць? Чи на той, що перед ним? «Ні, авжеж не так давно.»

– Я – кров дракона! – гучно мовила вона до трави.

«Ти була нею, – прошепотіла трава у відповідь, – доки не прип’яла драконів на ланцюг у пітьмі.»

– Дрогон убив маленьку дівчинку. Її звали… звали…

Дані не змогла пригадати ім’я дівчинки. І так засмутилася, що заплакала б, якби всі її сльози не вигоріли геть.

– А я ніколи не матиму маленької дівчинки. Я була Матір’ю Драконів.

«Авжеж, – мовила трава, – але ти протистала своїм дітям.»

Шлунок її був порожній, ноги – стерті, вкриті пухирями, ще й судоми, здавалося, погіршали. У кишках наче звивалося зміїне кубло, намагаючись вигризти нутрощі. Дані черпнула тремтливими руками жменю води разом з намулом. До полудня вода мала нагрітися, але з досвітнього холодку ще могла освіжити і примусити розплющити очі. Плюхнувши водою в обличчя, Дані розгледіла свіжу кров на стегнах. Подертий подол нижньої сорочки був геть нею заплямований. Червоний потоп налякав її. «Це ж місячна кров, усього лише місячна кров, – казала вона собі, та не могла пригадати, щоб колись текла так рясно. – Невже винувата вода?» Якщо справа у воді, її приречено. Адже доведеться або пити погану воду, або померти від спраги.

– Іди! – наказала собі Дані. – Іди струмком, і він приведе тебе до Скахазадхану. А там тебе знайде Дааріо.

Але навіть стати на ноги забрало всі її сили; по тому лишилося тільки стояти, трусячись у лихоманці та спливаючи кров’ю. Вона здійняла очі до чистого блакитного неба, примружила очі. «Половина ранку вже минула» – усвідомила вона розпачливо. Та примусила себе зробити крок, тоді інший… і невдовзі знову вже рухалася уперед уздовж невеличкого струмка.

День щодалі теплішав, сонце пекло голову і спалені рештки волосся. Навколо п’ят хлюпала вода. Вона йшла просто річищем струмка – та чи довго? М’яка брунатна грязюка приємно огортала пальці, пом’якшувала біль у пухирях і мозолях. «Чи в струмку, чи за ним – а треба йти. Вода пливе униз схилом. Струмок приведе мене до річки, а річка приведе додому.»

Хоча насправді все було не так. Меєрин не був їй домівкою – і ніколи вже не стане. То було місто чудернацьких богів і ще чудернацькішого волосся, місто загорнутих у токари з облямівкою людопродавців. Місто, де святими та божими вважали хвойд, криваву різанину підносили як мистецтво, а за добірний харч вживали собак. Меєрин завжди буде містом Гарпії, а Даянерис не могла і не хотіла нею стати.

«Ніколи, – мовила трава буркотливим голосом Джорага Мормонта. – Вас попереджали, ваша милосте. Дайте цьому місту спокій, казав я. Ваша війна – на Вестеросі, казав я.»

Голос був не дужчий за шепіт, але Дані все ж здалося, що лицар іде просто поруч із нею. «Мій ведмідь, – подумала вона, – мій старий любий ведмідь, який мене кохав і зрадив.» Вона так за ним скучила, так хотіла знову побачити його неоковирну пику, обійняти його обіруч, пригорнутися до грудей. Але знала, що як обернеться, пан Джораг миттю зникне.

– Я сплю і бачу сон, – мовила вона до себе. – Сплю просто на ногах. Іду і сплю. А насправді я самотня і загублена.

«Загублена, бо затрималася у місці, де не мала опинитися, – промурмотів пан Джораг тихо, наче вітерець. – А самотня, бо сама прогнала мене від себе.»

– Ти мене зрадив. Ти шпигував за мною заради золота.

«Заради повернення додому. Понад усе я прагнув повернутися додому.»

– А ще ти прагнув мати мене. – Дані бачила це в його очах.

«Так, прагнув» – зажурено прошелестіла трава.

– Ти поцілував мене. Я тобі не дозволяла, ніколи не вабила, а ти поцілував. Ти продав мене ворогам, але коли цілував, то був щирий, як ніколи.

«Я давав тобі добру пораду. Збережи свої мечі та списи для Семицарства, казав я тобі. Кинь Меєрин на меєринців і рушай на захід, казав я. А ти не слухала.»

– Я мусила взяти Меєрин, бо інакше мої діти голодували б у поході. – Дані досі бачила перед собою вервечку трупів, залишену позаду під час переходу Червоною Пустелею. І не хотіла знову бачити те саме. – Я мусила взяти Меєрин, щоб прогодувати моїх людей.

«Ти взяла Меєрин, – сказав він їй, – але затрималася тут.»

– Щоб стати справжньою королевою!

«Ти вже є королева, – відповів її ведмідь. – На Вестеросі.»

– Але дотуди так далеко, – поскаржилася вона. – Я була втомлена, Джорагу. Виснажена війною. Я хотіла відпочити, повернути посмішку на обличчя, посадити дерева і побачити, як вони ростуть. Адже я всього лише юна дівчина.

«Ні. Ти – кров дракона.» Шепіт зникав, тихшав, ніби пан Джораг не встигав за її кроками. «Дракони не садять дерев. Запам’ятай. Не забувай, хто ти є, ким створена бути. Пам’ятай слова свого дому.»

– Вогнем та кров’ю, – мовила Даянерис траві, що хвилювалася під вітром.

Камінь зсунувся під її ногою. Вона впала на коліно і скрикнула з болю, без надії сподіваючись, що її ведмідь підхопить її під руку і поставить на ноги. Та коли обернулася подивитися, то побачила лише струмочок брунатної води… і траву, що поволі ворушилася. «Вітер, – сказала вона собі, – вітер хитає стебла, пускає травою хвилі.» Але ж вітру не було. Над головою висіло сонце, спекотний світ застиг навколо. Комашня юрмилася у повітрі, над струмком висіла бабка, смикаючись із боку в бік. А трава рухалася, хоча не мала причини цього робити.

Вона понишпорила у воді, знайшла камінь завбільшки зі свій кулак, витягла його з мулу. Зброя була вбогенька, та все ж краща за голі руки. Краєм ока Дані побачила, як трава знову заворушилася, цього разу праворуч – хитнулася, низько схилилася, наче перед королем. Але ніякого короля не було. Світ стояв зелений і порожній, зелений і мовчазний. Світ жовтів і помирав. «Треба вставати, – мовила вона до себе. – Треба йти. За течією струмка.»

Крізь траву почулося тихе сріблясте теленькання.

«Дзвоники» – подумала Дані й посміхнулася, пригадавши хала Дрого, своє сонце-та-зорі, його косу і вплетені у неї дзвіночки.

«Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя, коли моє черево знову стане спроможне виносити живе дитя, тоді хал Дрого повернеться до мене.»

Але нічого з того не сталося. «Дзвоники» – знову подумала Дані. Її знайшли кревноїзники.

– Агго, – прошепотіла вона. – Джохого. Рахаро.

А чи не приїхав з ними і Дааріо?

Зелене море розступилося, і з’явився вершник. Він мав чорну лискучу косу, шкіру – кольору начищеної міді, очі – схожі обрисами на гіркий мигдаль. У косі його теленькали дзвіночки. Він мав на собі паса з блях і мальованого лейбика, на одному стегні – арах, на іншому – батіг. При сідлі висіли мисливський лук і сагайдак стріл.

«Один вершник, на самоті. Дозорець. Розвідник.» Один із тих, хто їде попереду халазару видивлятися дичину і добру зелену траву, винюхувати ворогів, хай де б вони ховалися. Якби він її знайшов, то вбив би, зґвалтував або забрав у полон… у кращому разі відвіз би до бабів-дошхалін, серед яких повік належало жити порядній халісі по смерті її хала.

Але вершник її не побачив – вона ховалася у траві, а він дивився в іншому напрямку. Дані простежила, куди витріщаються його очі… і побачила тінь з широко розкинутими крилами. Дракон був од нього версти за дві, але вершник застиг з переляку, наче приморожений, доки його огир не почав нажахано іржати – а тоді зненацька прокинувся, наче від сну, рвучко розвернув коня і чкурнув щодуху крізь високу траву.

Дані довго дивилася йому вслід, а коли грім копит ущух, почала кричати – і кричала, доки не захрипла… і доки не з’явився Дрогон, пирхаючи хмарами диму. Трава схилилася перед драконом; Дані застрибнула йому на спину. Вона смерділа кров’ю, потом і страхом, але ніщо з того вже не важило.

– Щоб просунутися уперед, я мушу повернутися назад, – мовила Дані вголос.

Голі ноги стиснулися навколо драконової шиї. Дані копнула Дрогона п’ятами, і він стрибнув у небо. Батога вона тепер не мала і мусила скористатися руками та ногами, щоб спрямувати дракона на північний схід – туди, куди зник вершник. Дрогон охоче підкорився – напевне, і сам унюхав переляк утікача.

За десяток ударів серця вони проминули дотракійця, що чвалував далеко внизу. Праворуч і ліворуч Дані побачила плями, де трава була випалена на попіл. «Дрогон тут уже бував» – зрозуміла вона. Сліди його полювань плямували зелене трав’яне море, мов ланцюжок сірих островців.

Під ними з’явився величезний табун коней. Були там і вершники – десятків зо два чи більше, – але вони розвернулися і здиміли, щойно побачили дракона. Коли на них впала тінь, коні перелякалися і теж кинулися учвал через траву, аж на боках забіліла піна, а ґрунт під копитами наче хтось зорав… та хай які швидкі й спритні, літати вони не вміли. Невдовзі один кінь почав відставати від решти. Дракон налетів на нього з ревищем, і зненацька бідолашну тварину охопив вогонь… та неборака ще якось примудрявся бігти і бігти уперед, відчайдушним вереском позначаючи кожен крок. Нарешті Дрогон сів з повітря просто на нього і зламав коневі хребет. Тим часом Дані чіплялася за драконову шию всіма силами, наче востаннє у житті.

Туша була надто важка, щоб забрати до лігва, тому Дрогон зжер здобич просто на місці, шматуючи зубами смалену плоть і не зважаючи на підпалену траву навколо, на густий дим у повітрі й сморід горілого кінського волосу. Голодна Дані зіслизнула зі спини дракона і попоїла разом з ним, відриваючи шматки димливого м’яса з мертвого коня голими обпеченими руками. «У Меєрині я була цариця у шовках, відкусувала маленькі шматочки від солодких фініків та ягняти у меді, – згадала вона. – Що б сказав мій вельможний чоловік, якби побачив мене зараз?» Добре, якби Гіздахра хоч не вхопив грець од жаху. Але Дааріо…

Дааріо б зареготав, вирізав арахом шмат конятини і сів поруч навпочіпки, щоб зжерти його так само жадібно.

Коли західне небо вже оберталося кольором на кривавий синець, Дані почула стогін землі під копитами коней. Вона підвелася, витерла руки лахміттям, що лишилося від нижньої сорочки, і стала поруч зі своїм драконом.

Саме такою її знайшов хал Джахако, вигулькнувши з пливкого туману разом з півсотнею кінних воїнів.

Епілог

– Я не зрадник! – оголосив Лицар Грифонового Сідала. – Я вірний слуга королю Томену. І вам теж, панове радники.

Слова його супроводжувало невпинне «кап-кап-кап» розталого снігу з киреї на підлогу, де вода вже зібралася у калюжу. Майже всю ніч на Король-Берег падав сніг; надворі ноги провалювалися в нього вже до литок. Пан Кеван Ланістер щільніше загорнувся у хутряну делію.

– Це лише слова, пане лицарю. А слова – то вітер.

– То дозвольте захистити правду моїх слів мечем! – Світло смолоскипів перетворило довге руде волосся Ронета Конінгтона і його бороду на суцільне вогняне сяйво. – Вишліть мене з військом проти мого дядька, і я принесу вам його голову. А заразом і голову цього облудного дракона!

Уздовж західної стіни престольної палати вишикувалися ланістерівські списники у кармазинових киреях і шоломцях з левами на маківках. Тирелівські стражники у зелених киреях стояли обличчями до них попід стіною навпроти. У палаті панувала крижана холоднеча. Ані королеви Серсеї, ані королеви Маргерії тут не було, та їхня невидима присутність труїла повітря, мов привиди на бенкеті.

Позаду столу малої ради короля, за яким сиділо п’ятеро радників, величезним чорним звіром громадився Залізний Престол, ховаючи під покровом тіні свої покручені леза та вістря. Кеван Ланістер відчував його спиною; між лопаток гуляла моторошна сверблячка. Легко уявлялося, як зі свого сідала похмурим і лютим птахом витріщається донизу старий король Аерис, скривавлений свіжими порізами. Але того дня престол стояв порожній. Кеван не бачив причини запрошувати Томена до ради. Хай краще хлопчик довше побуде з матір’ю. Седмиця відає, скільки їм двом лишилося втішатися одне одним до суду над Серсеєю… і її можливої страти.

У палаті саме лунав голос Мейса Тирела.

– Ми дамо ради вашому дядькові та його самозваному хлопчиськові у належний час.

Новий Правиця Короля сидів на дубовому престолі, вирізьбленому в подобі правиці – недоладному плоді свого марнославства, котрий ясновельможний князь припхав до замку мало не того ж дня, коли пан Кеван погодився затвердити його на віддавна жаданій посаді.

– Доки ж ми будемо готові виступити, ви перебуватимете тут, у замку. А далі побачимо, як ви доведете свою відданість престолові.

Пан Кеван не бачив причини заперечувати.

– Відведіть пана Ронета назад до його помешкань, – наказав він.

«І дивіться, щоб не втік» лишилося несказаним, але зрозумілим. Незважаючи на гучні заперечення, лицар Грифонового Сідала лишався особою підозрілою – адже за чутками сердюки, що висадилися на півдні, мали ватажка його власної крові.

Коли луна кроків Конінгтона завмерла вдалині, великий маестер Пицель бундючно закивав головою.

– Колись його дядько стояв отут, де сьогодні ми бачили небожа, і розказував королю Аерису, як привезе йому голову Роберта Баратеона.

«Отак воно буває, коли ти старий, як Пицель. Усе, що бачиш і чуєш навколо, ти вже колись чув і бачив замолоду.»

– Скільки оружних людей прибуло з паном Ронетом до міста? – запитав пан Кеван.

– Двадцятеро, – відповів князь Рандил Тарлі, – переважно старий набрід Грегора Клегана. Ваш небіж Хайме віддав їх Конінгтонові. Б’юся об заклад – аби лише якось здихатися. Вони ще й дня не пробули у Дівоставі, як один убив людину, а другого звинуватили у зґвалтуванні. Я мусив повісити одного і вихолостити іншого. Та якби остаточно вирішував я, то відіслав би усіх до Нічної Варти, а з ними й Конінгтона. Стіна – єдине гідне місце для тієї сволоти.

– Пес переймає звички господаря! – бундючно заявив Мейс Тирел. – Чорні строї пасували б їм якнайкраще, тут я погоджуся. У міській варті я подібної мерзоти не потерплю!

До лав золотокирейників нещодавно додалася сотня його вирійського вояцтва. Але його ясновельможність, вочевидь, і досі упирався проти влиття туди задля рівноваги такої ж кількості західняків.

«Що більше я йому даю, то на більше він роззявляє рота.» Кеван Ланістер починав розуміти, чому Серсея так зневажає Тирелів. Та зараз був недоречний час розпалювати відверту ворожнечу. Рандил Тарлі та Мейс Тирел привели до Король-Берега свої потуги, тоді як головна частина війська дому Ланістер перебувала у річковому краю, танучи там занадто швидко.

– Гора завжди тримав при собі упертих бійців, – мовив Кеван примирливо, – а нам проти цих сердюків знадобиться кожен зайвий меч. Якщо це справді «Золота Дружина», як наполягають Кайбурнові шепотинники…

– Хай як вони себе називають, – зауважив Рандил Тарлі, – то лише шукачі пригод. Безрідне збіговисько.

– Може, й так, – відповів пан Кеван, – та що довше ми не зважаємо на те збіговисько, то сильнішим воно стає. Ми тут приготували мапу – нарис їхнього вторгнення. Великий маестре?

Мапа була пречудова, змальована рукою справжнього майстра на гарному, найтоншому телячому пергамені – такому великому, що й стіл укривав.

– Ось, – вказав Пицель плямистою рукою. Рукав його ряси задерся, стало видно клапоть блідої шкіри, що теліпався під висхлим передпліччям. – Тут і тут. Усюди вздовж узбережжя і на островах. Тарф, Пороги, навіть Естермонт. А тепер нам доповідають, що Конінгтон рухається на Штормолам.

– Якщо це Джон Конінгтон, – додав Рандил Тарлі.

– Штормолам, отакої! – пробурчав князь Мейс Тирел. – Та він не взяв би Штормоламу, навіть якби був самим Аегоном Завойовником. А якби і взяв, то що? Наразі його утримує Станіс. Ну нехай замок перейде з рук одного самозванця до іншого. Який нам з того клопіт? Я знову заберу його назад, щойно доведуть невинність моєї доньки.

«Як це ти знову забереш його назад, коли ще ніколи не брав?»

– Я розумію, ясний пане, але…

Тирел не дав йому скінчити.

– Звинувачення проти моєї дитини – брудний наклеп. Я питаю знову: чому ми маємо блазнювати під цю брехливу пісню? Примусьте короля Томена оголосити мою дочку невинною, пане, і тим негайно покласти кінець дурощам!

«І плітки переслідуватимуть Маргерію до кінця її життя.»

– Ніхто не сумнівається у невинності вашої доньки, ясний пане, – збрехав пан Кеван, – але його пресвятість наполягає на суді.

Князь Рандил презирливо пирхнув.

– До чого ми докотилися? Королі й перші вельможі держави мусять витанцьовувати під цвірінькання горобців!

– Нас зусібіч обсідають вороги, князю Тарлі, – нагадав йому пан Кеван. – Станіс на півночі, залізняки на заході, сердюки на півдні. Якщо кинути виклик верховному септонові, то кров потече стогнами вже самого Король-Берега. Варто побожному людові вирішити, що ми виступаємо проти богів, і він юрбою рине під прапори одного чи іншого самозванця.

Але Мейс Тирел непохитно стояв на своєму.

– Щойно Пакстер Рожвин вимете залізняків з західного моря, мої сини повернуть нам Щитові острови. Станіса засипле сніг або прикінчить Болтон. Що ж до Конінгтона…

– Якщо це він, – зауважив князь Рандил.

– Що ж до Конінгтона, – повторив Тирел, – які він здобув перемоги, щоб нам його боятися? Він міг скінчити повстання Роберта у Камінному Септі. Але програв. Так само, як завжди програвала «Золота Дружина». Ну нехай хтось і перебіжить їм на допомогу. Позбавитися зайвих йолопів – державі тільки на краще.

Пан Кеван хотів би поділяти його певність, але не міг. Колись він побіжно знав Джона Конінгтона – погордливого юнака, найвідчайдушнішого з натовпу молодих паничів, що крутилися навколо принца Раегара Таргарієна, змагаючись за його ясновельможну прихильність. «Пихатий, але здібний та непосидючий.» Саме тому, а ще за вправність у вояцьких мистецтвах, Навіжений Король Аерис поставив його Правицею. Зволікання старого князя Добромира дозволили повстанню вкорінитися і розкинути розлогі крила; Аерис хотів протиставити Робертовій молодості та завзяттю чиюсь іншу молодість і завзяття.

«Нерозважливо, – зауважив князь Тайвин Ланістер, коли звістка про вибір короля досягла Кастерлі-на-Скелі. – Конінгтон замолодий, занадто зухвалий і занадто спраглий до слави.»

Битва Дзвонів показала правду його слів. Пан Кеван чекав, що після неї Аерисові нічого не лишиться, як знову прикликати до себе Тайвина… але Навіжений Король натомість обрав собі у Правиці князя Челстеда, а потім Россарта, за що заплатив життям і короною. «Утім, то все події давно минулих років. Якщо це справді Джон Конінгтон, він буде геть іншою людиною. Старшою, гартованішою, досвідченішою… небезпечнішою.»

– В Конінгтона, можливо, є дещо більше за «Золоту Дружину». Кажуть, він має пошукача престолу з роду Таргарієнів.

– Він має не пошукача, а ошуканця, – заперечив Рандил Тарлі.

– Може, й так. А може, інакше.

Кеван Ланістер був тут, у цій самій палаті, коли Тайвин поклав тіла дітей принца Раегара, загорнуті у кармазинові киреї, коло підніжжя Залізного Престолу. В дівчинці неважко було впізнати принцесу Раеніс, але хлопчик… «Жахливе місиво кісток, мозку та крові… кілька пасем світлого волосся. Ніхто з нас довго на нього не витріщався. Тайвин сказав, що то був принц Аегон, і ми повірили йому на слово.»

– Ми маємо ще й чутки зі сходу. Ще один пошукач престолу, ще один Таргарієн, і цього разу без жодних сумнівів у родоводі. Даянерис Буреродна.

– Така ж навіжена, як її батько! – заявив князь Мейс Тирел.

«Той самий батько, якого Вирій і дім Тирел підтримував аж до гіркого кінця і ще по ньому.»

– Хай навіжена, – погодився пан Кеван, – та коли захід затягує димом, на сході напевно ж має палати хоч якийсь вогонь.

Великий маестер Пицель схилив голову набік.

– Дракони. Такі самі чутки досягали і Старограду. Забагато їх, щоб не зважати. Чутки про срібнокосу королеву з трьома драконами.

– На іншому кінці світу, – додав Мейс Тирел. – Хай царює у своїй Невільницькій затоці. Ніхто її в неї не забиратиме.

– Тут можна погодитися, – мовив пан Кеван, – та все ж дівчина має в собі кров Аегона Завойовника. Гадаю, навряд чи вона вдовольнятиметься Меєрином решту своїх днів. Якщо вона досягне наших берегів і з’єднає свою потугу з військом Джона Конінгтона та його принца, справжнього чи облудного… Ми мусимо знищити Конінгтона і його самозванця зараз, доки Даянерис Буреродна не рушила на захід.

Мейс Тирел склав руки на грудях.

– Я саме це і збираюся зробити, пане мій! Одразу після суду.

– Сердюки б’ються за гроші, – втрутився великий маестер Пицель. – Маючи вдосталь золота, ми б могли переконати «Золоту Дружину» кинути справу князя Конінгтона та його принца.

– Еге ж, маючи вдосталь, – відповів пан Гарис Звихт. – Але на жаль, шановне панство, у наших сховищах вдосталь лише щурів і тарганів. Я знову написав мирійським лихварям. Якщо вони погодяться покрити наші борги Браавосові й дати нову позику, то можливо, нам не доведеться збільшувати податки. Якщо ж ні…

– Магістрати Пентосу теж дають у борг, – сказав пан Кеван. – Спробуйте звернутися до них.

У пентоські гроші йому вірилося навіть менше, ніж у позику від мирійських лихварів, але спроба була того варта. Не знайшовши нового джерела монети і не переконавши Залізний Банк відкласти виплату боргу, намісник не матиме вибору, крім сплатити борги корони ланістерівським золотом. Нових податків пан Кеван запроваджувати не наважувався – тільки не тоді, коли Семицарством гуляли бунти і безлад. Половина панства держави вважала кожен податок свавіллям престолу і ладна була миттю втекти до найближчого узурпатора за обіцянку обрізаного шеляга.

– Якщо ж не вийде, доведеться вам їхати до Браавосу і перемовлятися з Залізним Банком власною особою.

Пан Гарис аж заскиглив.

– Невже я повинен?…

– Ви ж наш коронний підскарбій, хіба ні? – холодно перепитав його князь Рандил.

– Саме так. – Китиця білого волосся на Звихтовому підборідді обурено затремтіла. – Чи мушу я нагадувати шановному панові, що цей клопіт спричинено не моїми зусиллями? Та й не всі з нас мали змогу набити гамани багатою здобиччю з Дівоставу та Дракон-Каменя.

– Я відкидаю ваші обурливі натяки, Звихте! – сердито скинувся Мейс Тирел. – Слово честі, на Дракон-Камені не було знайдено жодної здобичі! Вояки мого сина обшукали кожен вершок того вогкого і непривітного острова – та хоч би одну монету знайшли, хоч би коштовний камінець! Не кажучи вже про омріяні поклади драконячих яєць, яких там немає і сліду.