Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 66 (всего у книги 82 страниц)

Пан Барістан ані на мить не зводив очей з Кровоборода. «Він прибув пограбувати і сплюндрувати місто, а Гіздахрів мир позбавив його здобичі та втіхи. Тепер він замахнеться на що завгодно, аби почати різанину.»

Гіздахр зо’Лорак повільно підвівся з драконового престолу.

– Я мушу поспитатися думки моїх радників. Сей прийом скінчено.

– Усі на коліна перед їхньою препишністю Гіздахром зо’Лораком, Чотирнадцятим від старини нареченим, царем меєринським, пагоном Гісу, октархом Старого Царства, господарем на Скахазадхані, названим батьком драконів і кров’ю Гарпії! – заволав ражак.

Мідні Звірі виступили з-поміж стовпів, утворили шерегу і рушили крок у крок, витісняючи прохачів з палати.

Дорнійцям лежав ближчий шлях, ніж решті. Як личило особі високого роду та стану, Квентин Мартел отримав помешкання у Великій Піраміді двома поверхами нижче – зручні та вишукано прикрашені покої з власним нужником і загородженою стінами терасою. Напевне, саме тому він з супутниками затримався позаду, чекаючи, щоб юрба розсіялася.

Пан Барістан спостерігав за ними задумливими очима. «Чого б хотіла Даянерис?» – спитав він себе. І вирішив, що знає відповідь. Старий лицар рушив швидкими кроками через палату, розвіваючи довгим білим корзном, наздогнав дорнійців коло самих сходів і почув, як Пийвода жартує до Квентина:

– При дворі твого батька ніколи не буває такого пожвавлення.

– Князю Квентине! – покликав Селмі. – Чи можна прохати про ласку перемовитися?

Квентин Мартел обернувся.

– Пане Барістане! Звісно. Мої покої розташовані поверхом нижче.

«Оце вже ні.»

– Не личить мені давати вам непрохані поради, князю Квентине… та на вашому місці я б не повертався до тих покоїв. Вам із друзями краще піти сходами і залишити це бентежне місце назавжди.

Великий княжич зачудовано витріщився.

– Піраміду?

– Місто. Повернутися до Дорну.

Дорнійці перезирнулися.

– У покоях лежить наша зброя та обладунки, – відповів Геріс Пийвода. – Не кажучи вже про гроші.

– Мечі можна добути нові, – мовив пан Барістан. – Та й золота я вам знайду вдосталь на перевіз до Дорну. Вас, князю Квентине, сьогодні помітив цар на прийомі. І насупив чоло.

Геріс Пийвода зареготав.

– То нам боятися Гіздахра зо’Лорака?! Ви ж його щойно бачили. Він скиглив і плазував перед юнкайцями. Вони прислали йому голову, а він і пальцем не ворухнув!

Квентин Мартел кивнув на знак згоди.

– Князеві краще думати, перш ніж діяти. А цей цар… я не знаю, що про нього думати. Королева теж попереджала мене про нього, так, але…

– Королева вас попереджала? – спохмурнів Селмі. – Чому ж ви досі тут?

Князь Квентин зашарівся.

– Але шлюбна угода…

– Її уклали двоє покійників, ані словом не згадавши про вас і королеву. Угода обіцяє руку вашої сестри братові королеви – ще одному покійникові. Вона не має жодної сили. Доки ви не з’явилися тут, її милість гадки не мала про саме її існування. Ваш батько, князю Квентине, добре зберігає таємниці. Боюся, чи не занадто добре. Якби королева знала про угоду ще в Карфі, то може, не звернула б до Невільницької затоки. Але ви з’явилися надто пізно. Не хочу сипати вам сіль на рани, але її милість має нового чоловіка і старого прихильника, і вочевидь віддає їм обом перевагу перед вами.

Гнів спалахнув у темних очах князя.

– Цей гіскарський випанок не є гідним чоловіком для королеви усього Семицарства!

– Про те не вам судити. – Пан Барістан завагався, питаючи себе, чи не прохопився зайвим словом. «Ні. Треба розказати і решту.» – Того дня у Дазнаковій ямі певні ласощі у королівській ложі були отруєні. Лише неймовірною примхою долі їх усі з’їв Могутній Бельвас. Блакитні Грації кажуть: євнуха врятував обсяг черева і його нелюдська сила. Та все ж він ледь не помер, і ще досі не конче уникнув небезпеки.

На обличчі князя Квентина відбилася щира й тяжка ураза.

– Отрута? То її підклали… для Даянерис?

– Для неї або Гіздахра. А чи для обох. Проте ложа була його власна, і саме його милість наказував, які приготування зробити. Якщо отруєння – його рук справа… тоді йому знадобиться цап-відбувайло. Хто може бути кращим за суперника з далеких країв, який не має друзів при дворі? Хто вірогідніший за жениха-невдаху, якому відмовила королева?

Квентин Мартел зблід з лиця.

– Я?! Та я б ніколи… ви ж не думаєте, що я причетний до…

«Або це правда, або йому рівних немає у блазнюванні.»

– Інші подумають, чому ні, – відповів пан Барістан. – Вашим дядьком був Червоний Гаспид. А ви маєте вагому причину бажати смерті цареві Гіздахру.

– Безліч інших теж, – заперечив Геріс Пийвода. – Ось приміром, Нахаріс. Королевин…

– …особистий супутник, – закінчив за нього пан Барістан, поки дорнійський лицар не ляпнув чогось образливого для честі королеви. – У Дорні ви ж не любите інших, грубіших висловів, хіба не так?

На відповідь він не чекав.

– Великий князь Левин був моїм присяжним братчиком. За тих часів у Королегвардії ніхто нічого не ховав один від одного. Тому я знаю, що він теж тримав при собі… особисту супутницю. І не відчував за те жодного сорому.

– Та вже ж, – відповів зашарілий Квентин, – і все-таки…

– Дааріо вбив би Гіздахра за один удар серця, якби наважився, – вів далі пан Барістан. – Але не отрутою. Ніколи. Та Дааріо тут, власне, і не було. Проте Гіздахр однак звинуватив би його у отруєнні кониками, і то з великою охотою… якби не мав потреби у «Буревісниках». А цар їх втратить, якщо скарає на смерть їхнього полковника. Ні, пане князю. Якщо його милості знадобиться отруйник для покарання, він шукатиме вас.

Барістан сказав усе, що насмілювався сказати безпечно. За кілька днів, якщо боги зглянуться, Гіздахр зо’Лорак більше не правитиме Меєрином… та в кожному разі нема потреби втягувати князя Квентина у кривавий безлад, який чекав попереду.

– Якщо вам усе-таки кортить лишитися в Меєрині, то принаймні тримайтеся щонайдалі від двору і сподівайтеся, що Гіздахр про вас забуде, – скінчив пан Барістан. – Але наймудріше, пане князю, буде винайняти собі корабель до Волантису. Втім, хай що ви оберете, я бажаю вам усього найкращого.

Не встиг він подолати і трьох сходинок, як Квентин Мартел покликав його знову.

– Це ж ваше прізвисько – Барістан Зухвалий, хіба не так?

– Є люди, які так мене кличуть.

Селмі вислужив це прізвисько у десять років, коли ще тільки став зброєносцем, але вже забрав собі в голову – з дурощів та марнославства – що може рівнятися на бойовищі з досвідченими, гартованими лицарями. Він тоді позичив бойового коня та обладунок зі зброярні князя Дондаріона і записався до герців у Чорночалі як таємничий лицар. «На тому турнірі сміявся навіть оповісник. Я мав такі тендітні рученята, що коли опустив списа, то ледве не зорав ним поле.» Князь Дондаріон мав повне право стягти його з коня і дати прочухана, але Принц Драконобабок зглянувся на очманілого хлопчака у погано припасованій броні та зробив йому честь, прийнявши виклик. Одного зіткнення вистачило – після нього принц Дункан допоміг малому підвестися і зняв з дурної голови шолома.

– Хлопчисько! – проголосив принц натовпові. – Зухвалий хлопчисько.

«П’ятдесят три роки тому. Скільки живих людей нині лишилося з тих, хто був у Чорночалі того дня?»

– Яке прізвисько, гадаєте, мені дадуть у Дорні, якщо я повернуся без Даянерис? – запитав князь Квентин. – Квентин Сторожкий? Квентин Боягузливий? Квентин Курям-на-Сміх?

«Квентин Спізнілий» – подумав старий воїн… та якщо лицар Королегвардії чогось вчиться на своїй службі, то це тримати язика на припоні.

– Квентин Велемудрий, – відповів він, сподіваючись, що не помиляється.

Жених-невдаха

Вже наближалася година привидів, коли пан Геріс Пийвода нарешті повернувся до піраміди і повідомив, що Біб, Книжкар і Старий Білл Кістка таки знайшлися у одному з не надто вишуканих меєринських шинків; там вони цмулили жовте вино і дивилися, як оголені раби вбивають одне одного голіруч і підпиленими зубами.

– Біб витяг ножа і схотів подивитися, чи не тече у жилах утікачів гидкий жовтий слиз замість крові, – доповів пан Геріс. – Але я кинув йому дракона і спитав, чи не вистачить жовтого золота. Він вкусив монету і спитав мене, що я хочу за неї купити. А коли я йому сказав, то прибрав залізяку і спитав, чи я п’яний, а чи божевільний.

– Хай думає, що хоче, аби переказав, що його просили, – відповів Квентин.

– Перекаже, нікуди не дінеться. Б’юся об заклад, і зустріч ваша теж відбудеться – хоча б на те, щоб Строкатий Килимок віддав тебе Мальованій Меріс, а вона засмажила твою печінку з цибулею. Було нам послухати Селмі. Коли Барістан Зухвалий каже тікати, розумна людина змащує салом п’яти. Треба пошукати корабля до Волантису, поки порт ще не зачинили.

Від самої лише згадки про подорож водою щоками пана Арчибальда поповзла зелена барва.

– Е ні, годі з мене кораблів. Та я краще до Волантису на одній нозі пострибаю!

«До Волантису, – подумав Квентин. – А тоді до Лису, а тоді додому. Тим самим шляхом, яким прибув сюди, і з порожніми руками. Загинуло троє хоробрих людей… і за віщо?»

Як хороше та солодко було б знову побачити Зеленокрівцю, відвідати Сонцеспис, Водограйні Сади, вдихнути чисте і свіже повітря Крицаку замість гарячих, вогких, гидких випарів Невільницької затоки. Квентин знав, що батько не скаже йому ані слова докору, але зневіра так і блищатиме у його очах. Сестра не ховатиме зневаги, Піщані Змійки різатимуть його посмішками, гострішими за мечі, а князь Крицак, його другий батько, який надіслав з ним власного сина, щоб уберегти від біди…

– Я не змушую вас лишатися тут, – мовив Квентин до друзів. – Батько поклав доручення на мене, а не на вас. Їдьте додому, якщо душа просить. Тікайте, як зумієте. А я залишаюся тут.

Здоровило здвигнув плечима.

– Ну то й ми з Пиєм залишаємося.

Наступного дня коло дверей князя Квентина з’явився Дензо Да-Хан з умовами зустрічі.

– Він згоден побачити вас завтра, коло прянищного базару. Шукайте двері з ліловим лататтям на них. Двічі постукайте і вимагайте волі.

– Згода, – мовив Квентин. – Зі мною будуть Арч та Геріс. Він теж може привести двох бійців, але не більше.

– Якщо ласка пана князя. – Слова були чемні, за звичаєм, але в голосі Дензо відчувався присмак люті, а у очах воїна-співця блищав зухвалий глум. – Приходьте на захід сонця. І дивіться, щоб за вами не стежили.

Дорнійці залишили Велику Піраміду за годину до темряви – на випадок, якщо заблукають у провулках чи не знайдуть лілове латаття. Квентин та Геріс мали на собі паси з мечами. Здоровило закинув келепа на ремені за свою широчезну спину.

– Ще не пізно облишити цю дурну вихватку, – казав Геріс, поки вони пробиралися смердючим провулком до старого прянищного базару. В повітрі потужно тхнуло сечею; десь попереду гуркотіли на бруківці оббиті залізом колеса гарби-труповозки. – Старий Білл Кістка, бувало, казав, що Мальована Меріс може розтягти смерть людини аж на поворот місяця. Ми їм збрехали, Квенте. Скористалися ними, щоб дістатися сюди, а тоді перебігли до «Буревісників».

– Нам так наказали.

– Але Строкатий ніколи не хотів, щоб ми вчинили так насправді, – устряг здоровило. – Інші його хлопці – пан Орсон, Дик Солома, Голобрід, Гіл Гайовий та інші – досі сидять у цюпі, а дякувати за те мають нам. Навряд чи Старому Килимкові це дуже припало до смаку.

– Авжеж, – погодився князь Квентин. – Зате йому до смаку золото.

Геріс зареготав.

– Шкода лишень, що в нас його катма! Ти віриш у цей мир, Квенте? Я – ні. Половина міста підносить хвалу драконоборцеві, а інша сичить і плюється кров’ю, як почує його ім’я.

– Курзу-Верзу, – буркнув здоровило.

Квентин насупився.

– Його звали Харгаз.

– Харгаз, Дурбас, Тулумбас… чи не байдуже? Я зву їх усіх Курзу-Верзу. І не був він ніяким драконоборцем. Лишень дозволив драконові засмажити свою дупу до чорної шкуринки.

– Він був хоробрий.

«А чи мені стало б мужності протистати чудовиськові з самим лише списом?»

– Принаймні, загинув не смертю боягуза.

– Він загинув з вереском болю, – відказав Арч.

Геріс поклав руку Квентинові на плече.

– Навіть якщо королева повернеться, вона однак буде побрана з чоловіком у шлюбі.

– А як дати цареві Курзу ляща моїм келепом, то вже не буде! – зауважив здоровило.

– Гіздахрові, – мовив Квентин. – Його звати Гіздахром.

– Один цілунок мого келепа – і всім стане байдуже, як його звали, – наполягав Арч.

«Вони не розуміють.» Його друзі втратили бачення справжньої мети тут, на сході. «Мій шлях лежить не до неї, а через неї. Даянерис – не винагорода сама по собі. Вона – лише спосіб здобути справжній скарб.»

– «Дракон має три голови» – так вона сказала мені. «Мій шлюб не мусить скінчити всі ваші сподівання» – так вона сказала мені. «Я знаю, навіщо ви тут. Заради вогню та крові.» Я маю в собі кров Таргарієнів – та ви й самі знаєте. Я простежую свій родовід аж до…

– Та до сраки той родовід, – перервав його Геріс. – Драконам байдуже до твоєї крові, хіба що яка вона на смак. Дракона не приборкаєш уроком історії. І на собі він носить не маестерську рясу, а лускату броню. Квенте… невже ти справді хочеш це зробити?

– Це те, що я мушу зробити. Заради Дорну. Заради мого батька. Заради Клетуса, Віла і маестра Кедрі.

– Вони мертві, – заперечив Геріс. – Їм байдуже.

– Так, вони мертві, – погодився Квентин. – Але за віщо загинули? Заради того, щоб доправити мене сюди і одружити з драконовою королевою. Велична мала вийти пригода – так казав Клетус. Гемонські дороги, буремні моря… а наприкінці – найпрекрасніша жінка у світі. Така казка, яку не соромно розповісти онукам. Але Клетус ніколи вже не подарує життя дітям… якщо тільки не залишив байстрюка у череві якоїсь дівки з корчми. Віл ніколи вже не зіграє весілля. Їхня смерть не має стати безглуздою.

Геріс тицьнув пальцем на труп, що привалився до цегляної стіни, засиджений хмарою лискучих зелених мух.

– А от його, приміром, смерть була не безглуздою?

Квентин зиркнув на тіло з огидою.

– Він помер од різачки. Не наближайтеся. – Бліда кобила вже скакала всередині міських мурів. Не диво, що вулиці стояли майже порожні. – Неблазні вишлють по нього труповозку.

– Авжеж. Та питання моє було не про нього. Це життя людини має бути не безглуздим, а не його смерть. Я теж любив і Віла, і Клетуса, та їх вже не повернеш. Це помилка, Квенте. Не можна довіряти сердюкам.

– Вони такі самі люди, як решта. Жадають золота, слави, влади. Я вірю не в них, а в ці прості речі.

«А ще – у свою долю. Я – великий князь дорнійський, і в жилах моїх тече кров дракона.»

Сонце вже котилося за мур міста, коли вони нарешті знайшли квітку лілового латаття, намальовану на вивітрених дерев’яних дверях низької цегляної хатини, що стовбичила серед інших таких самих у тіні великої жовто-зеленої піраміди Раздар. Квентин постукав двічі, як було домовлено. Непривітний голос загарчав крізь двері щось нерозбірливе суржиком Невільницької затоки – потворною мішаниною старогіскарської та високовалірійської мов. Князь відповів тією ж говіркою лише одне слово:

– Воля.

Двері відчинилися. Першим задля остороги увійшов Геріс, за ним Квентин, і останнім – здоровило. Всередині у повітрі висів блакитний туман від якогось куріння, чиї солодкі пахощі не могли приховати глибший та старіший сморід сечі, кислого вина і гнилого м’яса. Простору в помешканні було значно більше, ніж здавалося ззовні – воно простягалося праворуч і ліворуч у сусідні хатини. Те, що з вулиці здавалося десятком окремих будівель, усередині виявилося одним довгим приміщенням.

О цій годині заклад було заповнено хіба що наполовину. Лише кілька відвідувачів ушанували дорнійців поглядами – хто знудженими, хто ворожими, хто цікавими. Решта скупчилася навколо ями на віддаленому кінці приміщення, де двійко оголених чоловіків махали один на одного ножами, а глядачі заохочували їх до бійки.

Квентин не побачив жодного знаку людей, до яких вони прийшли. Але невдовзі прочинилися двері, яких він спершу не помітив, і звідти виступила стара жінка – зморшкувата істота у темно-червоному токарі з крихітними золотими черепами на облямівці. Шкіра її була бліда, наче кобиляче молоко, а волосся – таке ріденьке, що не ховало черепа.

– Дорни, – мовила вона. – Мене Заріна. Лілове латаття. Ходи униз, там знайти.

Вона притримала двері і махнула, щоб заходили. Унизу виднівся прогін дерев’яних сходів, крутих і звивистих. Цього разу попереду пішов здоровань, а ззаду охороняв Геріс; князь ішов між ними. «Аж у підвал, чи й нижче.» Спуск був довгий і такий темний, що Квентин мусив намацувати шлях ногою, аби не послизнутися. Біля його підніжжя пан Арчибальд видобув кинджала.

Вони ввійшли до підвалу з цегляним склепінням, утричі більшого за шинок нагорі. Велетенські дерев’яні барила вишикувалися уздовж стін і збігали вдалину, скільки бачило око. Єдине світло давали червоний ліхтар на гаку одразу за дверми і чорна лойова свічка, що мерехтіла на перевернутій діжці, пристосованій за стіл.

Уздовж винних барил туди й сюди крокував Кагго Трупоріз, розгойдуючи привішеним до стегна арахом. Мальована Меріс колисала на руках арбалета, зиркаючи мертвими і холодними, наче два сірих камені, очима. Дензо Да-Хан заклав двері засувом, щойно дорнійці опинилися всередині, а тоді став попід ними, схрестивши руки на грудях.

«На одного більше, ніж домовлялися» – майнула в Квентина думка.

Сам Строкатий Князь сидів за столом, крутячи у руках кухоль вина. Жовте світло свічки пофарбувало його сріблясто-сиве волосся золотом, а мішки під очима вирізьбило чітко та опукло, наче туго натоптані сакви. Він мав на собі подорожнього кобеняка бурої вовни; під ним виблискувала срібляста кольчуга. Чи це ознака зради, а чи простої остороги? «Старий сердюк – обережний сердюк.»

Квентин підступив до його столу.

– Шановний пане. Без вашої звичної киреї вас годі упізнати.

– Отієї старої ганчірки? – Пентосець знизав плечима. – Бідарське лахміття… і все ж мої строкаті клапті жахають ворогів, а наших хлопців запалюють на полі бою краще за будь-який прапор. Якщо ж мені треба лишитися непоміченим, то варто їх зняти, і ніхто не знає, де я подівся.

Він махнув рукою на лаву навпроти себе.

– Сідайте. Я так розумію, ви княжого роду. Якби ж знати раніше. Вип’єте вина? Заріна подає також і їжу. Хліб у неї черствий, а про душенину страшно й казати – саме лише сало та сіль, хіба кілька волокнин м’яса знайдеться. Вона твердить, що то собачатина, та я гадаю, радше щурятина. Вас її страви, втім, не вб’ють. Я за життя дізнався, що берегтися варто лише того харчу, який виглядає звабливо та соковито. Отруйники завжди чомусь обирають найсмачніше.

– Ви привели трьох людей, – зауважив пан Геріс із холодком у голосі. – А ми домовлялися про двох.

– Ми домовлялися про двох бійців, а Меріс – бійчиня. Меріс, люба моя, розв’яжи сорочку і покажи, що ти різної з ними статі.

– Цього не треба, – відповів Квентин. Якщо плітки не брехали, під сорочкою Меріс мала тільки рубці, залишені тими, хто відрізав їй груди. – Я згоден, що Меріс – жінка і бійчиня. Та все ж ви граєтеся з умовами угоди, як вам заманеться.

– Пістрявий, лукавий… отакий я пройдисвіт. Три до двох – не така вже перевага, мушу сказати, але за щось та рахується. У цьому світі доводиться вчитися приймати ті дарунки, які надсилають нам боги, і обертати їх собі на користь. Цю науку я засвоїв не задурно. А вам переказую за так, навіть грошей не беру – на знак довіри.

Він знову махнув на лаву.

– Та сідайте вже і кажіть, навіщо прийшли. Обіцяю не вбивати, доки не вислухаю. Це та дещиця, яку я ладен зробити для свого побратима-князя… Квентина, чи не так?

– Квентина з дому Мартел.

– Жабик пасувало вам краще. Не маю звички пити з брехунами та підступними втікачами, але до вас чомусь відчуваю цікавість.

Квентин сів. «Одне хибне слово, і за пів-удару серця тут порсне кров.»

– Мушу перепросити за брехню. Єдині кораблі, які прямували до Невільницької затоки, були винайняті відвезти вас на війну.

Строкатий Князь знизав плечима.

– Кожен зрадник та перебіжчик має якусь відмовку. Ви не перші, хто присягнувся мені мечами, узяв гроші та здимів. І всі вони мали свої причини. «Мій маленький син хворіє», або «Дружина наставила мені роги», або «Інші вояки змушують мене смоктати їм прутні». Останній був дуже чарівний хлопчина, та я йому однак не пробачив. Ще один неборака жалівся, що годували в нас так гидко, аж він мусив утекти, щоб не змарніти. Ну то я наказав відтяти йому ступню, засмажити і подати на обід. А тоді зробив його полковим кухарем. Наші страви значно покращали, і коли його угоді сплив строк, він підписав нову. Щодо вас… кількоро з моїх найліпших хлопців сидять у царському підземеллі завдяки вашому брехливому язикові, а я навіть сумніваюся, чи вмієте ви куховарити.

– Я великий князь дорнійський, – мовив Квентин. – Я маю обов’язок перед батьком та народом. Існує таємна шлюбна угода.

– Я вже чув. І коли срібна цариця побачила ваш шматок пергамену, то що? Впала у ваші обійми?

– Ні, – буркнула Мальована Меріс.

– Ні? Ой, пригадав – ваша наречена полетіла геть на драконі. Ну гаразд, коли повернеться, покличте нас на святкування. Хлопці з полку будуть радесенькі випити за ваше подружнє щастя, а я дуже люблю вестероські весілля, особливо ту частину, де подружжя несуть до ліжка… ой, стривайте! – Він обернувся до Дензо Да-Хана. – Дензо, ти ж наче казав мені, що драконова цариця одружилася з якимось гіскарцем?

– Так, з меєринським вельможею. Дуже багатим.

Строкатий Князь знову обернувся до Квентина.

– Невже це правда? Не може бути. А як же ж ваша шлюбна угода?

– Вона з неї насміялася, – мовила Мальована Меріс.

«Даянерис не сміялася.» Решта Меєрину, може, і дивилася на нього як на кумедне непорозуміння, схоже на отого вигнанця з Літніх островів, якого король Роберт тримав при дворі у Король-Березі. Але королева завжди розмовляла до нього привітно і чемно.

– Ми трохи спізнилися, – відповів Квентин.

– Шкодуєте, що не втекли від мене раніше? – Строкатий Князь ковтнув вина. – Отже… весілля князя Жабика зійшло на пси. То це ви тому прискакали назад до мене? Трійко моїх хоробрих дорнійських хлоп’ят вирішили вшанувати свої полкові обов’язки?

– Ні.

– Яка прикра втрата.

– Юрхаз зо’Юнзак помер.

– Ся новина вже несвіжа. Я сам дивився на його смерть. Бідолаха побачив дракона, спробував утекти і запнувся. Аж тут кілька тисяч його найближчих приятелів пробігли йому по спині. Напевне, Жовте Місто потонуло у сльозах жалоби. Ви запросили мене на зустріч, щоб випити за його світлу пам’ять?

– Ні. А чи обрали вже юнкайці собі нового воєводу?

– Рада хазяїв усе ніяк не домовиться. Найбільшу підтримку мав Єззан зо’Каггаз, та дотепер помер і він. Останніми днями Мудрі Хазяї щодня передають провід над військом одне одному. Сьогодні нас очолює той, котрого твої полкові друзі кличуть Пияк-Не-Здолаєш-Ніяк. А назавтра очільником стане Панок-Вислощок.

– Ні, Заєць, – виправила Меріс. – Вислощок був учора.

– Визнаю помилку, люба моя. Наші юнкайські друзі мали ласку надати нам розклад. Мені варто уважніше його вивчити.

– Вас наймав Юрхаз зо’Юнзак.

– Він підписував угоду з нами від імені свого міста. Таки-так.

– Меєрин та Юнкай уклали мир. Облогу мають зняти, кожне військо розпустити. Не буде ані битви, ані різанини, ані міста для погрому і здобичі.

– Життя – воно таке. Сама зневіра.

– І чи довго, на вашу думку, юнкайці схочуть платити за службу аж чотирьом охочим полкам?

Строкатий Князь сьорбнув вина і мовив:

– Дражливе питаннячко. Але така вже вона – доля вільних компанійців. Одна війна скінчується, інша починається. На щастя, десь комусь завжди треба битися з кимось іншим. Може, навіть у цьому місті. Ось ми тут сидимо і п’ємо, а Кровоборід саме закликає наших юнкайських друзів подарувати цареві Гіздахру ще одну голову. Відпущенці та невільникарі зиркають на горлянки одне одного і гострять ножі, Сини Гарпії змовляються у своїх пірамідах, бліда кобила затоптує копитами і раба, і вельможу, наші друзі з Жовтого Міста вже очі прогледіли, що там робиться на морі, а десь у степу дракон куштує шматочки ніжної плоті Даянерис Таргарієн. То хто править Меєрином сього вечора? І хто правитиме назавтра вранці?

Пентосець знизав плечима.

– Напевне я не знаю нічого, лише одне. Хтось десь неодмінно матиме потребу в наших мечах.

– Я маю потребу в ваших мечах. Дорн винайме вас.

Строкатий Князь зиркнув на Мальовану Меріс.

– А нахабства цьому жабеняті не позичати. Невже я мушу нагадувати? Дорогенький мій княжичу, останньою угодою, підписаною між нами, ви підтерли свою гарненьку рожеву дупцю.

– Хай що вам платить Юнкай, я дам удвічі більше.

– Щирим золотом одразу після підписання угоди, чи не так?

– Частину віддам, коли досягнемо Волантису, решту – коли я повернуся до Сонцеспису. Ми везли золото при собі, коли вирушали в мандри, але ховати його у полку було б важкувато, і ми віддали його до банків. Хочете – то покажу папери.

– Отакої! Папери. То й подвійна платня буде паперами?

– Подвійними паперами, – мовила Мальована Меріс.

– Решту матимете в Дорні, – наполягав Квентин. – Мій батько – людина честі. Якщо я прикладу до угоди свою печатку, він виконає всі умови. Маєте моє слово.

Строкатий Князь прикінчив вино, перевернув кухоль і поставив між ними.

– Отже, дозвольте переконатися, чи я все правильно почув. Відомий брехун і порушник присяги бажає укласти з нами угоду і платить обіцянками-цяцянками. Але за які послуги? Ось що цікаво. Чи мають мої «Вітрогони» розбити юнкайців і знищити Жовте Місто? Перемогти дотракійський халазар у відкритому полі? Супроводити вас додому до батька? Чи ви вдовольнитеся мокрою і хтивою царицею Даянерис, яку ми маємо привезти вам до ліжка? Кажіть уже, ясновельможний Жабику. Годі казок – вас тут ніхто не поцілує. Навіщо вам знадобилися ми з хлопцями?

– Ви потрібні мені, щоб викрасти дракона.

Кагго Трупоріз коротко гигикнув. Мальована Меріс скривила вуста у щось на кшталт посмішки. Дензо Да-Хан присвиснув.

Строкатий Князь відкинувся на спинку стільця і мовив незворушно:

– За драконів, княжичу, подвійної плати буде малувато. Дракони – товар коштовний, за них і останню шкуру віддаси. Той, хто платить самими обіцянками, хай хоч має совість пообіцяти як слід.

– Якщо ви хочете потрійну…

– Ні, – обірвав його Строкатий Князь. – Якщо я чогось і хочу, то це Пентос.