Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 82 страниц)

– То це там тебе знайшла сестра? У Браавосі?

– Сестра? – розгубилася дівчина.

– Моя сестра. Королева Серсея.

Копка струснула головою.

– Ні, ми її ніколи… до нас приходив чоловік. І то було в Пентосі. Озмунд… ні, Озвальд… щось таке. З ним зустрічався Оппо, не я. Про все домовлявся Оппо. Брат завжди знав, що робити і куди їхати далі.

– Далі ми їдемо до Меєрину.

Мала кинула на нього здивований погляд.

– Хіба не до Карфу? Ми ж прямуємо до Карфу, через Новий Гіс.

– До Меєрину. Ти виїжджатимеш на собаці для драконової королеви і повезеш від неї свою вагу в золоті. Тож починай краще їсти, щоб показатися її милості гладенькою та гарненькою.

Копка не відповіла на жарт і посмішку.

– Сама я можу лише по колу скакати. Але навіть якщо королева сміятиметься, куди мені далі? Ми ніколи довго не сиділи на одному місці. Коли нас бачать уперше, то регочуть і регочуть, але вчетверте і уп’яте вони вже знають, що ми робитимемо – і тоді доводиться їхати в якесь нове місце. Найбільше ми заробляємо у великих містах, та я найкраще почуваюся у маленьких містечках. Там люди не мають багато срібла, зате годують нас за власними столами, а діти бігають за нами усюди.

«Бо в тих сцяних кутках, які ти звеш містечками, ніколи не бачили карликів, – подумав Тиріон. – Недолуга малеча бігатиме і за двоголовою козою, якщо така з’явиться. А потім коза їм набридне, і її засмажать на вечерю.» Та знову змушувати її плакати він не бажав, тому натомість сказав:

– Даянерис має добре серце і щедру вдачу. – Саме таких слів Копці мало зараз бракувати. – Вона знайде тобі місце при дворі, навіть не сумнівайся. Безпечне місце, де моя сестра тебе не дістане.

Копка обернулася до нього.

– І ви ж там теж будете.

«Якщо Даянерис не схоче відплатити за пролиту моїм братом кров Таргарієна краплиною крові Ланістерів.»

– Авжеж буду.

Відтак дівчину-карлицю стали частіше бачити на чардаку. Наступного дня Тиріон зустрів її з плямистою свинею по обіді на низькому середньому чардаку. Повітря було тепле, море стояло тихе.

– Її звати Купка, – сором’язливо мовила до нього дівчина.

«Свиня Купка і дівчина Копка, – подумав він. – Повбивати за таке.» Копка дала Тиріонові кілька жолудів, і він підсунув їх Купці на долоні. «Не сподівайся, дівчино, що я не бачу твоїх намірів» – подумав він, поки велика свиня нюхала і верещала у захваті.

Трохи згодом вони почали разом їсти. Інколи за вечерею стрічалися лише вони удвох; за іншими трапезами їм доводилося тіснитися між стражниками Мокорро. Тиріон називав їх «пальцями» – зрештою, то були вояки Вогняної Руки, і якраз п’ятеро. Копка з його жарту сміялася солодким приємним сміхом, який, утім, чувся нечасто – надто свіжою була її рана і надто глибоким горе.

Скоро з його слів вона почала звати корабель «Смердючим шафарем», хоча й гнівалася, коли Тиріон кликав Купку Кров’янкою. На знак примирення Тиріон спробував навчити її циваси, але скоро зрозумів, що нова учениця безнадійна.

– Ні, – повторив він уже вдесяте, – літає дракон, а не слони.

Того ж самого вечора Копка, не ходячи манівцями, спитала Тиріона, чи не погодиться він улаштувати забаву з нею вдвох. Він зрозумів, що йдеться про лицарську забаву зі свинею та собакою і поспіхом відповів «Ні». Згодом йому спало на думку, чи не натякала Копка на іншу забаву. Його відповідь однак була б «ні», та він хоча б спробував зробити її чемнішою.

У бесіді, що він поділяв із Джорагом Мормонтом, Тиріон кілька годин крутився у своїй гамаці, то поринаючи в сон, то знову виринаючи. Сни його повнилися сірими кам’янистими руками, що тяглися по нього з туману, та щаблями драбини, що вела до батька.

Нарешті він облишив марні спроби і пішов нагору вдихнути нічного повітря. На ніч «Селаесорі Кворан» згортав своє велике смугасте вітрило, а чардаки лишалися майже порожні. На стерновому підвищенні стояв один з помічників, посередині сидів коло своєї жарівниці Мокорро; у жарівниці серед майже згаслих жарин стрибало лише кілька невеличких язичків полум’я.

На небі виднілися тільки найяскравіші зірки, усі на заході. На північному сході небо блищало тьмяною червоною загравою, схожою на кривавий синець. Більшого місяця Тиріон не бачив ніколи – скидалося, що те напухле чудовисько проковтнуло сонце і прокинулося з лихоманкою. Близнюк його плавав у морі позаду корабля і мерехтів червоним з кожною хвилею та рясицею.

– Котра зараз година? – спитав Тиріон Мокорро. – То не може бути світанок, хіба що схід кудись пересунули. Чому небо червоне?

– Над Валірією, Хугоре Схиле, небо завжди червоне.

Спиною пробігли холодні дрижаки.

– То ми неподалік Валірії?

– Ближче, ніж до смаку тутешнім жеглярам, – відповів Мокорро низьким глибоким басом. – Чи ходять у ваших королівствах західного сонця перекази про Валірію та її лихо?

– Я чував, як мореплавці розповідали: хто на власні очі побачить її береги, того приречено на смерть.

Він у ті казки не вірив – так само, як його дядько. Геріон Ланістер наставив вітрило на Валірію, коли Тиріонові було вісімнадцять років, твердо налаштувавшись відшукати втрачений спадковий меч дому Ланістер, а заразом й інші скарби, що могли вціліти під час Лиха. Тиріон відчайдушно прагнув поїхати з ним, але панотець обізвав подорож «дурною вихваткою» і заборонив йому.

Та напевне, того разу батько мав рацію. Мало не десятиріччя минуло, відколи «Усміхнений лев» вийшов із Ланіспорту. Дядько Геріон не повернувся. Люди, яких князь Тайвин надіслав на пошуки, простежили його подорож до Волантису, де половина жеглярів кинула Геріона, і той мусив купити рабів їм на заміну. Жоден вільний жегляр не бажав навіть ногою ступити на корабель, чий капітан відверто казав, що пливе до Димливого моря.

– То це там удалині Чотирнадцять Вогнів? Це їхнє світло відбивається від хмар?

– Чотирнадцять чи чотирнадцять тисяч – хто їх рахував? Смертному нерозумно вдивлятися у ті вогні, друже мій. Їх запалив гнів самого бога, з яким не рівнятися жодному людському полум’ю. Ми – дрібні істоти поруч із його величчю.

– А деякі ще дрібніші.

Валірія… У книжках писали, що в день Лиха кожна гора на обширі у вісім сотень верст розкололася навпіл і наповнила повітря попелом, димом та вогнем – таким палким та спраглим, що він ковтав і нищив навіть драконів у небі. В землі розчахнулися велетенські провалля, куди падали палаци, храми, цілі міста. Озера кипіли або спливали ядучою кислотою, пагорби вибухали, з дір у землі вилітали в повітря струмені розплавленого каменю заввишки у сотні сажнів. З червоних хмар сипало дощем драконоскла і чорної гемонської крові. На півночі земля розкололася, провалилася сама в себе, і на її місце ринуло розбурхане море. Найпишніше місто в усьому світі зникло за одну мить, уславлене Вільноземство не пережило одного лихого дня, а Землі Довгого Літа були випалені вогнем, понищені водою і спустошені.

Царство, побудоване кров’ю і вогнем. Валірія зжала врожай, який сама ж і посіяла.

– Невже наш капітан хоче спробувати, чи діють їхні прокляття?

– Наш капітан ладен був відійти ще на дві сотні верст далі в море – аби не наближатися до того зуроченого берега. Проте я наказав йому триматися найкоротшого шляху. Бо Даянерис, на додачу до нас, шукають інші мандрівники.

«Гриф зі своїм юним принциком?» Чи не могли чутки про виступ «Золотої Дружини» на захід бути оманою? Тиріон хотів був щось сказати, але роздумався. Скидалося, що пророцтво, яким послуговувалися червоні жерці, мало в собі місце лише для одного казкового звитяжця. Другий Таргарієн перепаскудив би їм усі розрахунки.

– Ви бачили тих інших мандрівників у вогнях? – запитав Тиріон обережно.

– Лише їхні тіні, – відповів Мокорро. – А надто одну з них. Висока, страшна і потворна, з єдиним чорним оком і десятьма довгими руками, вона рухалася невпинно і нестримно крізь море крові.

Бран

Від місяця лишився тільки серпик – тонкий та гострий, мов лезо ножа. Бліде сонце зійшло, сіло, знову викотилося на небо. Червоне листя шепотіло під вітром. Темні хмари заповнили небо і обернулися на грозу. Миготіли блискавки, котився грім, мерці з чорними руками та яскраво-блакитними очима никали навколо щілини у схилі пагорба, та не могли увійти. А під пагорбом скалічений хлопчик сидів на престолі з оберіг-дерева і дослухався до шепоту в пітьмі, поки руками і плечима його вгору-вниз ходили круки.

– Ти ніколи не ходитимеш, – пообіцяв триокий гайворон, – зате зможеш літати.

Інколи звідкілясь із глибин долітала пісня. «Діти лісу» – так називала тих, що співали, Стара Мамка. Однак себе вони кликали «співці пісень землі» – мовою, якою не розмовляла жодна людина, зате вміли розмовляти круки. Їхні маленькі чорні очиці ховали чимало таємниць. Коли вони чули пісні, то починали крякати на нього і дзьобати йому шкіру.

Місяць був уповні, тлустий і великий. Зірки кружляли чорним небом. Дощ падав з неба і крижанів на землі, гілля дерев тріщало під вагою льоду. Бран і Мейра вигадали імена для співців пісень землі: Ясен, Листянка, Лусочка, Чорний Ніж, Сніговолоска, Вуглина. Їхні справжні імена були задовгі для людських язиків, сказала Листянка. Лише вона вміла розмовляти посполитою мовою; що інші думали про свої нові імена, Бран так і не дізнався.

Після пронизливого до кісток морозу за Стіною в печері панувало блаженне тепло, а коли від каменю наповзав холодок, співці запалювали вогонь і відганяли його. Тут унизу не було ані вітру, ані снігу, ані льоду, ані мертвих упирів, що хапали тебе руками – лише сни, слабеньке світло скіпки і поцілунки круків. А ще – шепіт у пітьмі.

«Останнім зеленовидцем» кликали його співці, але у Бранових снах він досі лишався триоким гайвороном. Коли Мейра Троск запитала його справжнє ім’я, він видав моторошний звук, що міг бути раптовим смішком.

– Я носив багато імен, коли ходив землею. Та навіть я колись мав матір. І коли я лежав у неї при грудях, вона дала мені ім’я Брінден.

– Я маю дядька Бріндена! – відповів Бран. – Ну, насправді він дядько матінки. Брінден Чорноструг – так його звуть.

– Твого дядька, вірогідно, назвали на мою честь. Ще й досі моїм ім’ям називають дітей. Щоправда, вже не так багато, як раніше. Бо люди забувають. Пам’ятають лише дерева.

Голос його був такий тихий, що Бранові довелося прислухатися.

– Він майже весь пішов у дерево, – пояснила співиця, якій Мейра вигадала ім’я Листянка. – Він прожив життя, довше за відміряний йому смертний вік, і все ж не полишає цього світу. Заради нас, заради тебе, заради царини людей. У плоті його лишилося обмаль сили. Він має тисячу очей і ще одне, але й бачити мусить багато. Одного дня ти дізнаєшся.

– Що я дізнаюся? – згодом спитав Бран Тросків, коли вони прийшли з яскравими смолоскипами у руках і повели його назад до малої печерки при великій, де співці поклали їм постелі. – Що пам’ятають дерева?

– Таємниці старих богів, – відповів Йоджен Троск. Їжа, тепло вогню, спочинок відновили його сили після злигоднів дороги, але тепер він здавався сумнішим, похмурішим, а очі мав утомлені й примарно-потойбічні. – Істини, відомі першолюдям, забуті нині у Зимосічі… але не в мокрій пустці. Ми на своїх болотах і острівцях живемо ближче до зеленого, і ми пам’ятаємо. Земля та вода, ґрунт і камінь, дуби, в’язи та верби – всі вони були тут перед нами і лишаться, коли ми зникнемо.

– І ти теж лишишся, – додала Мейра.

Бранові стало сумно. «Що як я не хочу лишатися, коли тебе не стане?» – трохи не вимовив він, але проковтнув слова несказаними. Адже він – майже дорослий чоловік. Раптом Мейра подумає, що він квилить, наче плаксиве немовля.

– Може, ви теж зумієте стати зеленовидцями, – сказав він натомість.

– Ні, Бране. – Тепер сумною здавалася вже Мейра.

– Небагатьом даровано пити з зеленого джерела, знаходячись у смертній плоті, чути шепіт листя і бачити те, що бачать дерева… те, що бачать боги, – мовив Йоджен. – Більшість не поблагословлено таким хистом. Мені боги дарували самі лише зелені сни. І доручили привести тебе сюди. Мою роботу виконано.

Місяць нагадував чорну діру в небі. Вовки вили в пущі, винюхуючи мерців у снігових заметах. Зграя круків зненацька злетіла зі схилу пагорба, шалено плещучи чорними крилами над білим світом і видаючи пронизливий вереск. Зійшло червоне сонце, потім сіло, знову зійшло, забарвивши сніги у всі відтінки рожевого. Під пагорбом Йоджен похмуро мовчав, Мейра дратувалася, а Ходор блукав темними проходами з мечем у правиці та смолоскипом у лівиці. Чи тим блукачем насправді був Бран?

«Ніхто не має дізнатися.»

Велика печера, що відкривалася у безодню, була темна, мов смола, мов найглибша яма, темніша за пір’я ґави чи крука. Світло входило сюди крадькома, небажане та непрохане, мов злодій, і невдовзі зникало. Багаття для їжі, свічки, очерет горіли зовсім трохи; їхні короткі життя швидко добігали кінця.

Співці зробили Бранові окремий престол, схожий на престол князя Бріндена – з білого оберіг-дерева, поцяткованого червоним; у ньому мертві гілки впліталися у живі корені. Престол поставили у великій печері біля провалля, де в чорному повітрі чувся стрімкий біг води далеко внизу. Сидіння йому підмостили з м’якого сірого моху, а коли опустили на місце, то вкрили теплими хутрами.

І там він сидів, дослухаючись до хрипкого шепоту свого вчителя.

– Ніколи не бійся темряви, Бране. – Слова князя супроводжував ледь чутний шурхіт дерева і листя від легкого повороту голови. – Наймогутніші дерева мають корені глибоко в найтемніших місцях землі. Пітьма буде тобі покровом, щитом, молоком матері. Пітьма зробить тебе сильним.

Від місяця лишився серпик, тонкий і гострий, мов лезо ножа. Згори повільно і безгучно пурхали сніжинки, вкриваючи смереки та вартовини білим покровом. Глибокі замети геть сховали вхід до печер, утворивши суцільну білу стіну, крізь яку Літо мусив прокопуватися, коли хотів вийти назовні до своєї зграї та пополювати. Віднедавна Бран нечасто виходив мандрувати разом з ним, але коли-не-коли ночами спостерігав згори.

Літати було навіть краще, ніж лазити.

Ковзати у шкуру Літа стало йому легше, ніж раніше – коли ще не зламалася спина – вдягти пару штанів. Змінити власну шкуру на чорне, мов ніч, крукове пір’я виявилося важче, та не так тяжко, як він боявся, принаймні не з цими круками.

– Дикий кінь хвицятиметься і ставатиме дибки, коли на нього спробує скочити людина. Він кусатиме руку, що намагатиметься вдіти йому водильця в зуби, – казав князь Брінден. – Але кінь, що знав одного вершника, залюбки прийме іншого. Молоді чи старі, усі ці птахи знали хазяйську руку. Вибери собі одного – і лети.

Він обрав собі птаха, потім іншого, але без успіху. Третій крук подивився на нього розумними чорними очицями, нахилив голову, крякнув… і раптом за мить вже не хлопчик дивився на крука, а крук на хлопчика. Пісня річки погучнішала, смолоскипи запалали яскравіше, повітря наповнилося дивними пахощами. Спробувавши заговорити, Бран видав хрипкий вереск, а перший політ скінчився ударом об стіну і поверненням до власного скаліченого тіла. Крук, на щастя, не забився; він підлетів до Брана і сів на руку, а хлопчик попестив йому пір’я і знову ковзнув у його шкуру. Невдовзі він уже літав печерою, вихиляючись між довгими кам’яними зубами, що звисали зі стелі, і навіть наважувався випурхувати над безоднею та знижуватися колами у її чорні холодні надра.

А тоді Бран усвідомив, що він не сам.

– Хтось інший був у круці, – розповів він князеві Бріндену, повернувшись до власного тіла. – Якась дівчина. Я її відчував.

– Жінка. Зі співців пісень землі, – відповів йому вчитель. – Вона давно померла, проте часточка її лишилася у круці. Так само, як часточка тебе лишиться у Літі, якщо твоя плоть раптом завтра помре. Це лише тінь душі. Тобі вона не зашкодить.

– А чи всі птахи мають у собі співців?

– Усі, – мовив князь Брінден. – Саме співці навчили першолюдей надсилати з круками звістки… але за тих часів птахи вимовляли слова. Дерева це пам’ятають, але люди забули. І тепер мусять писати листи на пергамені та прив’язувати до ніг птахів, чиїх шкур ніколи не поділяли.

Бран згадав, що колись те саме розповідала йому Стара Мамка. Та коли він спитав Робба, чи то правда, старший брат засміявся і спитав, невже він вірить у мамунів та чугайстрів. «Шкода, що Робба немає з нами. Я б розказав йому, як умію літати. Він би не повірив, і довелося б показати. Ручуся, він теж зумів би навчитися. І він, і Ар’я, і Санса. Навіть малий Рікон і Джон Сніговій. Ми усі перетворилися б на круків і оселилися у крукарні маестра Лювина.»

Але то був лише дурненький сон. Іншими днями Бран сумнівався, чи не все навколо нього – суцільний сон, чи не заснув він у снігах і чи не ввижається йому це безпечне і тепле місце. «Прокинься, – казав він собі час від часу, – негайно прокинься, бо домрієшся до смерті.» Раз чи два він щипав собі руку пальцями якнайсильніше, але крім болю, нічого не відчував. Наприпочатку він намагався рахувати дні, помічаючи, коли засинає і коли прокидається; але під землею справжнє і уявне мовби перетікало, зливалося докупи і дедалі менше різнилося одне від одного. Сни дарували науку, наука приходила уві сні, події ставалися усі разом або не ставалися взагалі. Чи робив він щось, а чи тільки уявляв? Відповіді він не знав і сам.

– Лише одна людина з тисячі народжується перевертнем, – сказав одного дня князь Брінден після того, як Бран навчився літати, – і лише один перевертень з тисячі може стати зеленовидцем.

– Я гадав, зеленовидці – то чаклуни дітей лісу, – мовив Бран. – Тобто співців.

– І так, і ні. Ті, кого ти називаєш дітьми лісу, мають очі, мов сонце, золоті. Але інколи, дуже-дуже рідко, серед них народжується хтось з очима червоними, як кров, або зеленими, наче мох на дереві у серці пралісу. Цими ознаками боги мітять тих, кого обрали для великого дару. Обрані ними найчастіше кволі тілесно, і роки їхні на землі тривають недовго, бо кожна пісня має бути врівноважена. Та нарешті перейшовши в дерева, вони проживають довге життя. Тисяча очей, сотня різних шкур, мудрість, глибша за корені одвічних дерев. То і є зеленовидці.

Бран не зрозумів і запитав у Тросків.

– Ти любиш читати книжки, Бране? – запитав його у відповідь Йоджен.

– Деякі. Полюбляю оповіді, де б’ються. Моя сестра Санса любить ті, де цілуються, але вони дурні.

– Читач, поки минає його власне життя, заразом переживає ще тисячу інших, – пояснив Йоджен. – Людина, котра ніколи не читає, живе лише одну. Співці лісу не мали книжок. Ані чорнила, ані пергамену, ані письма. Натомість вони мали дерева, понад усе – оберіг-дерева. Коли співці помирали, то переходили в них, у листя, гілля та коріння, і дерева все запам’ятовували: пісні й чари, історії та молитви, усе знання про цей світ. Маестри скажуть тобі, що оберіг-дерева є священними для старих богів. Співці вірять, що вони і є старими богами. Отже, коли співці помирають, то стають частиною світу богів.

Бран широко розплющив очі.

– То вони хочуть убити мене?!

– Ні, – заперечила Мейра. – Йоджене, ти його лякаєш!

– Боятися мусить не він.

Місяць був уповні, тлустий і великий. Літо никав мовчазною пущею – довга сіра тінь, що з кожним полюванням ставала щораз кощавіша, бо живу дичину годі було знайти. Захист на вході до печери тримався – мерці не могли зайти досередини. Сніги знову засипали більшість із них, та вони не зникли, а сховалися, принишкли, завмерли у лютому холоді, чекаючи своєї години. До них приєднувалися нові мерці, що колись були чоловіками та жінками, ба навіть дітьми. Мертві круки зі скрижанілими крилами сиділи на голих брунатних гілках. Крізь підлісок проламався сніговий ведмідь – величезний, але схудлий на кістяк; половина шкури на голові йому злізла, оголивши череп. Літо зі зграєю запопав чудовисько і розідрав на шматки; всі разом вони вчинили собі пишний бенкет, не зважаючи, що м’ясо було гниле, напівзамерзле і ворушилося, навіть коли його їли.

Під землею тим часом їжі було вдосталь: у печерах росло кількасот різновидів грибів, у чорній річці плавала сліпа біла риба, яка смакувала незгірш видющої, коли її зготувати на вогні. Від кіз, що поділяли печери зі співцями, вони мали молоко і сир, а за довге літо співці відклали навіть трохи вівса, ячменю та сушених плодів. Майже щодня вони обідали густою м’ясною юшкою, заправленою ячменем та цибулею, з добрячими шматками м’яса. Йоджен гадав, що то білка, але Мейра твердила, що пацюк. Бранові було байдуже – то було м’ясо, смачне і м’яке, добре стушковане.

Печери були неосяжні, мовчазні, непідвладні часу. Тут жило більше як шість десятків живих співців і зберігалися кістки ще тисяч мертвих; печери тягнулися далеко за порожній пагорб.

– Блукати тут не варто, – застерігала Листянка. – Річка, що ви чуєте, дуже швидка і чорна, вона плине униз і униз у море без сонця. А деякі забуті ходи ведуть ще й глибше, аж до серця землі; є тут і бездонні провалля, і несподівані ями під ногами. Навіть мій народ не дослідив усі, а ми живемо тут тисячу тисяч ваших людо-років.

Народи Семицарства кликали таких, як Листянка та її плем’я, «дітьми лісу», але найменше вони були схожі на дітей. «Маленькі мудреці лісу» – так було б доречніше. Поруч із людьми вони справді виглядали маленькими – як вовк менший від лютововка, але ж не стає від того цуценям. Шкіру вони мали брунатно-горіхову, з блідими плямами, схожими на оленячі; великі вуха ловили звуки, нечутні жодній людині. Очі вони теж мали великі, золоті, наче в котів, і розрізняли ними проходи в землі, де очі хлопчика бачили лише пітьму. На руках вони мали по чотири пальці, рахуючи великий, з гострими чорними пазурями замість нігтів.

І вони справді співали, ніжно і прегарно. Їхні пісні лунали правдивою мовою, і Бран не впізнавав слова, але голоси нагадували йому чисте зимове повітря.

– Де решта вашого племені? – якось запитав Бран Листянку.

– Пішла в землю, – відповіла вона. – У камені, у дерева. Перед з’явою першолюдей уся земля, що ви звете Вестеросом, була нашою домівкою. Та навіть тоді нас не було багато. Боги дарували нам довге життя, але не велике число – щоб ми не переповнили землю, як олені переповнюють ліс, коли на них не полюють вовки. Тоді займався ранок цього світу, і наше сонце котилося догори. Тепер воно вже сідає, і ми переживаємо довгий, давній занепад. Велетнів теж майже не лишилося – а вони ж були нам найгіршими ворогами і водночас братами. Великих левів західних пагорбів винищили до ноги, однорогів лишилася жалюгідна купка, мамутів – хіба що кількасот. Лютововки переживуть нас усіх, але їхня остання година теж прийде. У світі, створеному людьми, для них немає місця. І для нас теж.

Листянка здавалася сумною, коли це казала, і Бран засумував теж. Лише згодом він подумав: «А люди не сумували б. Вони б лютували. Вони б кипіли ненавистю і заприсяглися жорстоко помститися. Де співці співають сумних пісень, там люди б’ються і перемагають.»

Одного дня Мейра з Йодженом вирішили, попри засторогу Листянки, піти до річки подивитися.

– Я теж хочу! – сказав Бран.

Мейра кинула на нього погляд, повний безнадії. Річка текла за шістсот стоп унизу, крутими схилами і кривими протоками, пояснила вона, а наприкінці доведеться ще й лізти мотузкою.

– Ходор ніколи не подолає весь шлях з тобою на спині. Вибач мені, Бране.

Бран пригадав часи, коли ніхто не лазив угору та вниз краще за нього – навіть Робб чи Джон. Одній частині його душі кортіло нагримати на брата і сестру, що залишали його на самоті, іншій – розквилити слізьми. Але він був майже дорослий чоловік, і тому нічого не сказав. Та коли вони пішли, Бран вліз у шкуру Ходора і рушив слідом.

Велетень-стайняр більше не опирався йому, як уперше, у озерній вежі під час грози. Наче собака, з якого нагайкою вибили непокору, Ходор скручувався клубочком і ховався, коли Бран тягнувся до його свідомості. Схованка знаходилася десь у таких глибинах, де навіть Бран не міг його дістати. «Ніхто не хоче заподіяти тобі зла, Ходоре, – казав він подумки чоловікові-дитині, чию плоть підкорював собі. – Я лише хочу трохи побути сильним. Я віддам тобі тіло, як віддавав завжди.»

Коли він перебував у Ходорі, ніхто навіть не здогадувався. Бранові досить було посміхатися, робити все, що скажуть, і час від часу бурмотіти «Ходор». Тоді він міг ходити за Йодженом та Мейрою, скільки душа забажає, щасливо вишкірятися і не викликати підозри, що це насправді він. Зрештою, Ходор почав тягатися слідом, просили його чи ні. Цього ж разу Троски навіть пораділи, що велетень пішов з ними: Йоджен зліз мотузкою донизу без особливого клопоту, та коли Мейра забила сандолею сліпу білу рибу, і настав час повертатися, хлопцеві затремтіли руки, і він не доліз угору; довелося обкручувати мотузку навколо його стану і прохати Ходора підтягти догори.

– Ходор, – бурчав він щоразу, як брався тягти. – Ходор-ходор-ходор.

Місяць висів серпиком, тонким і гострим, наче лезо ножа. Літо викопав одірвану руку – чорну, вкриту памороззю, чиї пальці стискалися і розтискалися, шкребучи по замерзлій сніговій кірці. М’яса на ній лишилося вдосталь, щоб наповнити порожнє черево, а потім вовк ще й розщепив кістки у пошуках мозку. І лише тоді рука втямила, що давно мертва.

Бран їв разом з Літом та його зграєю – у шкурі вовка. Круком він літав з іншою зграєю, кружляв над пагорбом у західному сонці, вишукував ворогів, відчував крижаний доторк вітру. Ходором він досліджував печери: знаходив цілі комори кісток, глибокі ходи під землю, моторошне місце, де зі стелі догори дригом висіли кістяки велетенських кажанів. Він навіть перетнув тендітний кам’яний міст, що вигинався над безоднею, і на дальньому її березі відкрив для себе ще проходи та печери. Одна з них повна була співців, розсаджених подібно до Бріндена у мереживі коренів оберіг-дерев, що спліталися навколо їхніх тіл та пронизували наскрізь. Більшість співців здалися йому мертвими, та поки він ходив перед ними, вони розплющували очі й стежили за полум’ям смолоскипа, а потім один з них розтулив і стулив зморшкуватого рота, ніби намагався заговорити.

– Ходор, – сказав йому Бран і відчув, як справжній Ходор ворухнувся у своїй схованці.

Сидячи напівмерцем-напівдеревом на престолі з коренів у великій печері, князь Брінден здавався не людиною, а радше моторошною лялькою, зробленою з покрученого дерева, старих кісток і гнилої вовни. Все, що здавалося живим у блідій руїні, було обличчя з єдиним червоним оком, що палало, наче остання жарина у згаслому багатті, оточене звивистими коренями і клаптями білої сухої шкіри на жовтому черепі.

Вигляд його досі жахав Брана… корені оберегів, що зміїлися крізь висхлу плоть, гриби, що витикалися зі щік, білий дерев’яний хробак у очниці, де колись було око. Бран почувався спокійніше, коли смолоскипи не було запалено. У пітьмі він міг уявити, що до нього шепоче добре знайомий йому триокий гайворон, а не зловісний зогнилий труп.

«Колись і я стану таким самим.» Брана жахала ця думка. Невже мало йому бути калікою з нерухомими ногами? Хіба він мусить втратити і решту тіла, віддати роки життя на те, щоб крізь нього проросло оберіг-дерево? Листянка сказала, що князь Брінден бере з дерева життєві сили. Він не їв і не пив, але спав, бачив сни, спостерігав. «А я ж хотів стати лицарем, – згадав Бран. – Я бігав, лазив і вчився битися.» Тисяча років минула з тієї пори.

То ким він став? Браном-калікою, Браном з дому Старк, принцом втраченого королівства, господарем спаленого замку, спадкоємцем чорних руїн. Він гадав, що триокий гайворон виявиться чаклуном, старим мудрим чародієм, що вилікує йому ноги. Але то була дурна дитяча мрія – це він вже зрозумів. «Я надто дорослий для порожніх дурниць, – сказав він собі. – Тисяча очей, сотня шкур, мудрість, глибша за корені одвічних дерев.» Не гірше, ніж бути лицарем. «Ну, не надто гірше.»

Місяць знову перетворився на чорну діру в небі. Ззовні печери світ жив своїм життям: сходило і заходило сонце, обертався місяць, завивали холодні віхоли. Під пагорбом Йоджен Троск ставав дедалі похмурішим, шукав усамітнення, лякаючи і бентежачи свою сестру. Вона часто сиділа поруч із Браном коло їхнього маленького багаття, розмовляла про все і про ніщо, пестила Літо, коли він спав між ними, а брат її тим часом блукав печерами на самоті. Йоджен призвичаївся виходити до гирла печери, де видно було світло дня, і стояв там багато годин поспіль, виглядаючи у ліс і тремтячи від холоду, хоч і загорнутий у хутра.

– Він хоче додому, – сказала Мейра Бранові. – Але навіть не намагається боротися з долею. Каже, що зелені сни не брешуть.

– Він хоробрий, – відповів Бран.

«Тільки тоді людина і може бути хороброю, коли вона боїться» – казав йому батько дуже давно, того дня, коли вони знайшли лютововченят у літніх снігах. Бран не забув його слів.

– Він дурний! – заперечила Мейра. – Я сподівалася, що коли ми знайдемо твого триокого гайворона, тоді… а тепер вже не знаю, навіщо ми сюди припхалися.

«Заради мене» – подумав Бран, а вголос сказав:

– Сюди нас привели його зелені сни.

– Його зелені сни! – повторила Мейра з гіркотою в голосі.

– Ходор, – сказав Ходор.

Мейра почала плакати. Бран зненавидів себе за те, що скалічений.

– Не плач! – сказав він, прагнучи обійняти її, міцно притиснути, як мати притискала його до себе в Зимосічі, коли він боляче забивався.

Мейра сиділа тутечки, поряд, лише за кілька стоп, але така ж недосяжна для нього, якби була за сто верст. Щоб доторкнутися до неї, Бран мусив би підтягати себе руками, волочучи ноги. Підлога була груба, нерівна; повзти нею довелося б повільно, з подряпинами та синцями. «Якби ж нап’ясти шкуру Ходора, – подумав він. – Ходор міг би її обійняти і поплескати по спині.» Думка була чудернацька, та Бран все ж покрутив її у голові так і сяк… але раптом Мейра скочила від вогню геть у пітьму одного з проходів. Він чув, як завмирають її кроки, аж доки не лишилося нічого, крім голосів співців.

Місяць висів серпиком, тонким і гострим, наче лезо ножа. Дні линули повз, один за іншим, кожен наступний коротший за попередній. Ночі видовжувалися. Сонячне світло не потрапляло до печер під пагорбом, і місяць теж не досягав величних кам’яних палат. Навіть зірки були там чужинцями. Світила небесні належали світові нагорі, де час біг непорушними колами: ніч за днем, день за ніччю.

– Час настав, – сказав князь Брінден.

І щось було в його голосі таке, що спиною Брана побігли дотики крижаних пальців.

– Для чого?

– Для наступного кроку. Піти далі перевертництва, зміни шкур. Вчитися на зеленовидця.

– Його навчать дерева, – мовила Листянка.

Вона майнула рукою, і одна зі співців причалапала ближче. То була жінка з білим, наче сніг, волоссям, яку Мейра так і прозвала – Сніговолоска. У руках вона тримала миску з оберіг-дерева, різьблену десятком облич – таких самих, як на живих оберіг-деревах. У мисці була біла каша, густа, тужава, з темно-червоними жилками.