Текст книги "Танок з драконами"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 82 страниц)

– Можу зробити вам цілющої масті, – зауважив Хальдон, – а ще знаю деякі природні солі, які загартують шкіру.

– Дякую на доброму слові. – Стрікланд майнув до зброєносця. – Гей, Гачику, налий-но вина моїм друзям.

– Дякую, не варто, – відповів Гриф. – Вип’ємо краще води.

– Воля ваша. – Отаман-полковник посміхнувся до принца. – А це, виходить, має бути твій син.

«Чи знає він правду? – спитав себе Гриф. – Скільки йому розповів Милош?» Варис непохитно стояв на тому, щоб берегти усе в таємниці. Їхні з Іліріо задуми, що стосувалися Чорносерда, лише з ним і обговорювалися; решта полку ні про що не здогадувалася – бо чого не знаєш, того не вибовкаєш.

Але тепер наставали зовсім інші часи.

– Жоден чоловік не побажав би собі гіднішого сина, – мовив Гриф, – але хлопець не вродився від моєї плоті та крові, і звуть його не Грифом. Панове! Дозвольте представити вам Аегона Таргарієна, першородного сина Раегара, принца Дракон-Каменя, від принцеси Елії Дорнійської… що скоро з вашою допомогою стане Аегоном, Шостим тако нареченим, королем андалів, ройнарів та першолюдей, Семицарства законним володарем.

Приголомшливу новину зустріло байдуже мовчання. Хтось прочистив горлянку. Один із Коліїв підлив собі вина з глека. Горис Едорієн покрутив пальцем один зі своїх кучерів і щось промуркотів невідомою Грифові мовою. Лазвель Пик закашлявся, Мандригуля і Лотстон перезирнулися. «Вони знають, – усвідомив Гриф. – Знали від початку, як ми зайшли.» І знову обернувся до Гаррі Стрікланда.

– Коли ти їм сказав?

Полковник поворушив намозолені пальці у своїй купелі для ніг.

– Коли ми прийшли на річку. Люди собі місця не знаходили, і з вагомої причини. Ми ж бо не пішли у вигідну виправу до Спірних Земель, і заради чого? Сидіти зопрівати тут на цій богом проклятій спеці, дивлячись, як спливають грошики, іржавіють мечі, відвертаються та йдуть геть багаті наймачі?

Грифові шкірою побігли сироти.

– Хто?

– Юнкайці. Посол, якого вони відправили улещувати Волантис, уже відіслав назад до Невільницької затоки три охочих полки. Хоче, щоб ми були четвертим. Дає вдвічі стільки, скільки платив Мир, а на додачу по невільникові кожному воякові у полку, по десять – старшині, та сотню добірних дів – особисто мені.

«Нівроку, щоб мені очі повилазили.»

– Для цього знадобиться багато тисяч рабів. Де юнкайці сподіваються знайти аж стільки?

– У Меєрині. – Стрікланд махнув своєму зброєносцеві. – Гачику, рушника! Вода вистигає, скоро пальці мені стануть як родзинки. Ні, не того рушника. М’якого.

– Ти їм відмовив, – сказав Гриф.

– Я сказав, що подумаю.

Коли зброєносець почав витирати йому ноги, Гаррі зіщулився.

– Обережніше з пальцями, хлопче! Уяви, що то ягідки з тонкою шкіркою. Суши їх так, щоб не пошкодити. Не дери, а песть. Отак, отак! – Він обернувся назад до Грифа. – Відмовити просто в очі було б нерозумно. Хлопці б мали право спитати, чи не з’їхав я з глузду.

– Скоро ти матимеш роботу і для хлопців, і для їхніх клинків.

– Справді? – перепитав Лисоно Маар. – Гадаю, вам відомо, що дівчина Таргарієн не вирушила на захід?

– Ми чули плітки в Сельорисі.

– То не плітки. Щира правда. От лишень годі збагнути, чому. Сплюндрувати Меєрин – гаразд, чом би й ні? Я б на її місці зробив те саме. Невільницькі міста спливають золотом, наче гноєм, а на завоювання Вестеросу грошви треба – страх. Але з якого дива там стовбичити? З переляку? З лінощів? Чи може, з божевілля?

– Чому – байдуже. – Гаррі Стрікланд розгорнув пару смугастих вовняних шкарпеток. – Вона в Меєрині, а ми тут, де волантинцям щодня менше до вподоби наша присутність. Ми прийшли з наміром піднятися за короля та королеву, які повернуть нас додому на Вестерос. Але це дівчисько Таргарієн вигадало собі не повертати батьківський престол, а саджати оливи. А тим часом на неї насуваються вороги. Юнкай, Новий Гіс, Толос. Проти неї вийдуть у поле Кровоборід і Строкатий Князь… а скоро нагодиться і флот Старого Волантису. Що вона має проти них? Постільних рабів з дрючками?

– Неблазних, – відповів Гриф. – І драконів.

– Так, драконів, – відповів отаман, – але молодих, чи не щойно налуплених.

Стрікланд обережно насунув шкарпетку на мозолі, потім угору литкою.

– Чи багато їй буде від них зиску, коли всі ті полки схоплять її місто в залізний кулак?

Трістан Водограй затарабанив пальцями по власному коліну.

– Тим паче, кажу я, треба до неї поквапитися. Якщо Даянерис не їде до нас, ми мусимо їхати до Даянерис.

– А чи вміємо ми бігти хвилями, пане мій добрий? – запитав Лисоно Маар. – Кажу вам знову, морем ми срібної королеви не дістанемося. Я сам ходив до Волантису, вдаючи з себе купця. Намагався вивідати, скільки кораблів ми зможемо найняти. Гавань юрмиться галерами, кочами, думбасами на кожен смак і розмір, та скоро мені довелося змовлятися з перемитниками і піратами. Князь Конінгтон має пам’ятати зі своєї в нас служби, що ми маємо в полку десять тисяч вояків. П’ять сотень лицарів, кожен з трьома кіньми. П’ять сотень зброєносців, кожен на одному коні. А ще слони – не забудьмо про слонів. Піратського корабля нам не досить… нам знадобиться піратський флот! Але навіть якби такий і знайшовся… з Невільницької затоки долетіла звістка, що Меєрин обложили і замкнули в кільце.

– Можна вдати, що ми згодні на угоду з юнкайцями, – запропонував Горис Едорієн. – Дозволити юнкайцям відвезти нас на схід, а попід мурами Меєрину повернути їхнє золото.

– Одна розірвана угода вже досить плямує честь нашого прапора. – Галайда Гаррі Стрікланд замовк, мацаючи руками свою намозолену ногу. – Дозвольте нагадати: до цієї таємної угоди приклав свою печатку не я, а Милош Тойн. Я б ушанував її, якби мав змогу, але як? Очі бачать і серце чує, що Таргарієнівське дівчисько на захід не збирається. Вестерос був цариною її батька. Меєрин – її власне царство. Якщо вона упорається з Юнкаєм, то легко стане царицею Невільницької затоки. А як не упорається, то загине раніше, ніж ми туди дістанемося.

Його промова не надто здивувала Грифа. Гаррі Стрікланд завжди був людиною незлобивою, схильною вкладати радше мирні угоди, ніж ворога келепом на полі битви. Він мав хист добувати золото… але чи стане йому хисту вигравати битви?

– Є дорога суходолом, – мовив Франклин Буйцвіт.

– Гемонська дорога – то смерть. Ми втратимо половину війська втікачами, щойно оголосимо про такий похід. І поховаємо половину тих, хто лишиться, обіч неї. Прикро казати, але магістрат Іліріо з друзями показали брак розуму, поклавши стільки надій на королеву-дитину.

«Ні, – подумав Гриф, – вони показали брак розуму, поклавши надію на тебе.»

І тут заговорив принц Аегон.

– Тоді покладіться на мене! – почав він. – Даянерис – сестра принца Раегара, але ж я – його син! Якого вам ще треба дракона?

Гриф стиснув плече принца Аегона рукою в чорній рукавиці.

– Хвацько сказано, – мовив він, – але краще спершу думай, потім говори.

– Я подумав! – відповів юнак. – Навіщо мені тікати до тітки, наче безпорадний жебрак? Мої права вищі за її. Хай вона сама прийде до мене… на Вестерос!

Франклин Буйцвіт зареготав.

– А мені до вподоби! Рушити на захід, не на схід. Хай мала королева саджає оливи, а ми тим часом посадимо принца Аегона на Залізний Престол! Малий має камінчики між ніг, годі казати.

Отаман скривився, наче йому ляпаса хто загилив.

– Тобі що, Буйцвіте, сонце геть мізки сквасило? Нам потрібна дівчина. Нам потрібен шлюб із нею. Якщо Даянерис визнає нашого принцика і візьме його за чоловіка, те ж саме зробить і Семицарство. Без неї панство поглузує з нашого нахабства і затаврує принца самозванцем. А до речі, треба спершу якось дістатися Вестеросу. Ти чув Лисоно. Кораблів ніде не знайдеш.

«Вайло боїться війни, – усвідомив Гриф. – Як вони примудрилися поставити його на місце Чорносерда?»

– До Невільницької затоки – не знайдеш. Але до Вестеросу – інша справа. Нам зачинено схід, а не море. Тріархи будуть щасливі побачити наші спини, навіть не сумнівайтеся. Ще й допоможуть знайти кораблів, аби лише випхати нас до Семицарства. Жодне місто не захоче, щоб у нього на порозі мулялося без діла десятитисячне військо.

– Має рацію, – мовив Лисоно Маар.

– Лев, певно, вже унюхав дракона, – додав один із Коліїв, – але Серсея не зводить очей з Меєрину і тамтешньої цариці. Про нашого принца вона нічого не знає. Щойно ми висадимося і піднімемо корогви, до нас на поміч рине безліч люду.

– Не безліч, – виправив Галайда Гаррі, – а скількісь. Раегарова сестра має драконів. Раегарів син – ні. Ми не маємо досить потуги, щоб воювати престол без Даянерис та її війська. Її Неблазних.

– Перший Аегон захопив Вестерос без жодного євнуха, – зауважив Лисоно Маар. – Чому б те саме не зробити шостому?

– Але ж задум полягав у тому, щоб…

– Чий задум? – перервав Трістан Водограй. – Жирного магістрата? Той самий задум, що змінюється на кожен поворот місяця? Спершу до нас мав приєднатися ще Візерис Таргарієн, як хто його пам’ятає. Із півсотнею тисяч дотракійських верескунів за спиною. Потім Король-Жебрак врізав дуба, і зайшла мова вже про його сестру, королеву-дитину, сумирну й недолугу, яка пливе за порадою до Пентосу із трьома новоналупленими драконами. Але та дитина раптом повертає до Невільницької затоки, лишає за собою вервечку палаючих міст… і гладун вирішує, що тепер ми маємо зустрічати її під Волантисом. А зараз, бачу, і цьому задумові вже настає гаплик.

– Я досить наслухався про задуми Іліріо. Роберт Баратеон звоював Залізний Престол, не маючи такої переваги, як дракони. То й ми зуміємо. Якщо ж я помиляюся, і Семицарство не повстане на нашому боці, ми завжди зможемо відступити назад за вузьке море, як колись Лихий Булат і чимало інших після нього.

Стрікланд уперто захитав головою, заперечуючи.

– Небезпека…

– …менша, ніж здається – відколи помер Тайвин Ланістер. Семицарство ніколи не буде дозріліше для завоювання. На Залізному Престолі знову сидить король-хлопчак – навіть молодший, ніж попередній. А землею Вестеросу гуляють бунтівники, наче вихори осіннього листя.

– Хай так, – відповів Стрікланд, – але самотужки ми не маємо надії…

Грифові вже остогидло боягузтво отаман-полковника.

– Де ж самотужки! За нас стане Дорн. Хіба може не стати? Принц Аегон – син принцеси і великої князівни Елії так само, як принца Раегара.

– Саме так, – додав малий, – і хто тоді лишиться на Вестеросі проти нас? Жінка!

– Не абияка, а з Ланістерів! – заперечив отаман-полковник. – Стерво матиме при боці Крулеріза, його не можна скидати з рахунку. За ними обома стоятиме багатство і міць Кастерлі-на-Скелі. Іліріо каже, малий король заручений з панною Тирел – отож доведеться мати справу ще й з могуттям Вирію.

Лазвель Пик застукотів кісточками пальців по столі.

– Століття минуло від нашого вигнання, та дехто ще й досі має друзів у Обширі. Могуття Вирію може виявитися меншим, ніж його собі малює Мейс Тирел.

– Принце Аегоне, – мовив Трістан Водограй, – ми ваші вірні прибічники. То ви конче вирішили – рушати на захід замість сходу?

– Вирішив! – палко відповів Аегон. – Якщо моя тітонька вдовольнилася Меєрином, хай сидить там, мені байдуже. Я обійму Залізний Престол сам – звоювавши його вашими мечами та вашою вірністю. Рушаймо швидко, вдармо міцно – і здобудемо кілька перемог ще до того, як Ланістери взнають про нашу висадку. Тоді за нашу справу стануть інші.

Водограй посміхнувся на знак схвалення. Інші перезирнулися задумливо. Тоді Пик мовив:

– Ліпше загинути на Вестеросі, ніж на гемонській дорозі.

Марк Мандригуля реготнув і додав:

– Як на мене – ще ліпше жити на багатих землях у добрячому замку.

Франклин Буйцвіт ляснув долонею по руків’ю меча і мовив:

– Така нагода врізати голови кільком Фосовеям! Я з вами.

Коли решта почала говорити, перебиваючи одне одного, Гриф зрозумів, що вітер перемінився. «Такого Аегона я ще не бачив.» Задум не був зваженим і поміркованим, але Грифові набридла зваженість, остогидла обережність, таємниці, чекання невідомо чого. З перемогою чи з поразкою – але він побачить Грифонове Сідало ще раз перед смертю і буде похований у могилі поруч із батьком.

Один за одним старшина «Золотої Дружини» підводилася, ставала на коліна і складала мечі до ніг його юного принца. Останнім до них приєднався Галайда Гаррі Стрікланд, незважаючи на тяжко намозолені ноги.

Коли вони виходили з намету отаман-полковника, сонце вже зачервонило західне небо і намалювало кармазинові тіні на золотих черепах. Франклин Буйцвіт запропонував поводити принца табором та познайомити з кількома ще невідомими йому «хлоп’ятами». Гриф дав свою згоду.

– Але пам’ятай: для решти полку він має лишитися Молодим Грифом, поки ми не перетнемо вузьке море. А вже на Вестеросі помиємо йому волосся і вдягнемо у обладунок.

– Гаразд, зрозумів. – Буйцвіт ляснув Молодого Грифа по спині. – Ходімо. Почнемо з куховарів. Заприятелювати з ними – на користь кожному.

Коли вони зникли, Гриф обернувся до Півмаестра.

– Їдьте на «Соромливу діву» та вертайтеся з пані Леморою і паном Роллі. Скрині Іліріо нам теж знадобляться. Там гроші й обладунок. Подякуйте від усіх нас Яндрі та Ізільї. На цьому їхню участь у справі скінчено. Але їх не забудуть, коли його милість сяде на свій престол.

– Слухаю, мій князю.

На тім Гриф облишив його і прослизнув до намету, який йому призначив для мешкання Галайда Гаррі.

Попереду лежав шлях, повний смертельних небезпек, але що з того? На кожного чекає смерть. Він просив собі лише трохи часу. Він чекав так довго – авжеж боги мають подарувати йому ще кілька років. Досить, щоб побачити, як хлопчик, котрого він кликав сином, посяде Залізний Престол. А він сам поверне собі власне дідицтво, власне ім’я, власну честь. І заспокоїть дзвони, що калатають у його снах щоразу, як він заплющуює очі.

Лишившись на самоті у наметі, який крізь відкинуту запону освітлювали золоті та червоні промені західного сонця, Джон Конінгтон скинув з плечей вовчого кожуха, стягнув через голову кольчужну сорочку, всівся на похідний стілець і стяг рукавичку з правиці. Ніготь на середньому пальці став чорний, наче гагатовий. Сіра тінь доповзла майже до першого суглоба. Кінчик персневого пальця теж почав темніти; коли він штрикнув його вістрям кинджала, то нічого не відчув.

«Смерть, – зрозумів він, – але повільна. Я ще маю час. Рік. Може, два. Чи й п’ять. Деякі кам’яні люди живуть десять. Удосталь, щоб перетнути море, знову побачити Грифонове Сідало. Покінчити з родом Узурпатора навіки і посадити сина Раегара на Залізний Престол.»

Тоді князь Джон Конінгтон зможе спокійно померти.

Вітрогони

Звістка пролетіла табором, наче гарячий вітер. «Вона наближається. Її військо вже виступило. Вона поспішає на південь, до Юнкаю, щоб віддати місто вогню, а всіх його мешканців – мечу. Ми ж вирушаємо на північ – назустріч.»

Жабик почув це від Дика Соломи, а той – від Старого Білла Кістки, а той – від пентосця на ім’я Миріо Миракіс, а той мав родича, який служив чашником при самому Строкатому Князі.

– Братик чув у наметі старшини, з власних вуст Кагго, – наполягав Дик Солома. – От побачите мені – ще до вечора забігаємо.

І не обдурив. Строкатий Князь надіслав наказ через старшину та осавулів: знімати намети, накладати бебехи на мулів, сідлати коней, рушати на Юнкай зі світанком.

– Дідька лисого юнкайська наволоч пустить нас до свого Жовтого Міста винюхувати їхніх дівок, – передбачив Бакк, косоокий мирійський арбалетник, ім’я котрого означало «біб». – Візьмемо в Юнкаї харчів, ну може, ще свіжих коней – та й на Меєрин, танцювати з драконовою королевою. Отож давай вистрибуй, Жабику. Зроби мечеві хазяїна гарненький гострий краєчок. Скоро він йому стане в пригоді.

У Дорні Квентин Мартел був великим князем, у Волантисі – помічником купця, а на берегах Невільницької затоки перетворився на Жабика – зброєносця дебелого і лисого дорнійського лицаря, котрого сердюки кликали «Зеленокишкою». Вояки з «Вітрогонів» брали собі й іншим ті імена, які самі бажали, і міняли їх з кожної примхи. Прізвисько «Жабик» причепилося до нього, бо він поспіхом підскакував з місця щоразу, як здоровило гарчав наказ.

Навіть полковник «Вітрогонів» зберігав своє справжнє ім’я в таємниці від усіх. Деякі «вільні кумпанства» найманців народилися під час століття крові та безладу, що вчинилися з Лихом Валірії. Інші виникали напередодні, а назавтра гинули, не лишивши сліду. «Вітрогони» відлічували у минуле всього тридцять років і знали лише одного полковника – розважливого, м’якого на мову та сумного очима пентоського вельможу на прізвисько Строкатий Князь. Його волосся та кольчуга були сіро-срібні, зате стара розкошлана кирея пошита зі скручених жмутів краму багатьох кольорів: синього, сірого та лілового; червоного, золотого та зеленого; порфіру, яскравого кармазину, небесного лазуру… але всіх до останнього – вицвілих на сонці.

Коли Строкатому Князеві було двадцять і три роки – так оповідав Дик Солома – магістрати Пентосу обрали його новим князем міста, скаравши попереднього на горло лише за кілька годин перед тим. Та замість прийняти високу честь, він оперезався мечем, сів на улюбленого коня і здимів до Спірних Земель. Відтоді його в Пентосі не бачили. Він бився разом із «Другими Синами», «Залізними Щитами», «Дівиними Воями», а тоді спільно з п’ятьма братами по зброї зібрав «Вітрогонів». За тридцять років по тому з шести засновників полку серед живих лишився тільки він сам.

Жабик не знав, що з того правда, а що ні. Відколи він вписався до лав «Вітрогонів» у Волантисі, то бачив Строкатого Князя лише здалеку. Дорнійці були новаками, свіжим м’ясом, опудалами для стріл, трійцею серед трьох тисяч. Їхній полковник приятелював з більш високим товариством.

– Я вам не зброєносець! – завзято заперечував Квентин, коли Геріс Пийвода – відомий тут як Дорнійський Геріс, на противагу Герісові Рябоспину і Чорному Герісові, а іноді як просто Пий, бо здоровило несамохіть прохопився його прізвиськом – розказав, що придумав. – Я вислужив остроги у Дорні. Я такий самий лицар, як ви!

Але Геріс мав рацію – вони з Арчем мали захищати Квентина. І задля цього тримали його при боці здоровила.

– Арч серед нас найкращий боєць, – переконував Пийвода, – але тільки ти маєш надію на шлюб з драконовою королевою.

«Або під вінець, або лютий кінець; у кожному разі я скоро її побачу.» Але що більше Квентин Мартел чув про Даянерис Таргарієн, то більше лякався скорої зустрічі. Юнкайці твердили, що вона годує драконів людською плоттю і купається у крові цнотливих дівчат, щоб берегти шкіру гладкою та пружною. Біб із того кепкував, зате полюбляв патякати про розпусність срібної королеви.

– Один із її полковників походить з родини, де чоловіки мають прутні у стопу завдовжки, – казав сердюк, – та їй навіть цього мало. Вона жила серед дотракійців, звикла підставлятися їхнім коням, і тепер нема такого чоловіка, щоб гарненько закоркував її роздовбану дірку.

Меткий волантинський мечник на прізвисько Книжкар, котрого завжди бачили з носом, устромленим у якийсь старий крихкий сувій, вважав драконову королеву навіженою і спраглою до крові.

– Її хал убив її брата, щоб вона стала королевою. Тоді вона вбила хала, щоб зробитися халісі. Вона приносить криваві жертви, бреше, як дише, з кожної дурної примхи обертає гнів проти вірних їй людей. Вона порушує мир, катує послів… утім, ще її батько був навіжений – це в них у крові.

«У крові.» Король Аерис II був навіжений, божевільний – увесь Вестерос знав про нього. Він вигнав двох своїх Правиць і спалив третього. «Якщо Даянерис така ж спрагла до крові, як її татечко – чи справді мені варто одружуватися з нею?» Великий князь Доран ніколи не згадував, що таке можливе.

Жабик радий був лишити Астапор позаду. Червоне Місто з усіх, які він сподівався спізнати, найбільше нагадувало пекло на землі. Юнкайці вщент забили поламану браму, щоб утримати мертвих і напівмертвих усередині, але видовиська, що трапилися Квентинові Мартелу на очі за один короткий перехід вулицями червоної цегли, мали лякати його решту життя. Річка, забита трупами. Жриця у подертих шатах, насаджена на палю, в хмарі лискучих зелених мух. Напівмертві люди, що шкутильгають вулицями, загиджені власною кров’ю та лайном. Діти, що б’ються за недоварених цуценят. Останній вільний цар Астапору, що верещить голий у ямі, де його травлять двома десятками голодних псів. І вогні – всюди вогні пожеж. Заплющивши очі, він досі бачив їх: вихори полум’я з цегляних пірамід, більших за будь-які бачені ним замки, стовпи масного диму, що звиваються угору, наче велетенські чорні змії.

Коли вітер дмухав з півдня, повітря смерділо димом навіть тут, за п’ять верст від міста. За мурами червоної цегли, що кришилися під вагою тисячоліть, Астапор іще жеврів, хоча майже всі великі пожежі вигоріли. За вітром ліниво летіли пластівці попелу, схожі на великі сірі сніжинки. Добре буде забратися звідси геть.

Здоровило погодився з ним.

– Давно вже й час минув, – буркнув він, коли Жабик знайшов його за грою в кості – знову програшною – з Бобом, Книжкарем та Старим Біллом Кісткою. Сердюкам припав до смаку Зеленокишка, що ставив і втрачав гроші так само безстрашно, як бився на війні. – Обладунок, Жабику. Ти відшкрябав ту кров з моєї кольчуги?

– Так, пане.

Кольчуга Зеленокишки була стара, важка, багато разів латана, добряче поношена. Такі самі були і його шолом, ринграф, поножі, рукавиці та решта обладунку, зібраного по нитці. Жабикове узброєння не було набагато краще, а пан Геріс мав ще й гірше. Зброяр називав те, що їм дав, «полковим залізом». Квентин не питав, скільки вояків носило його перед ним і скільки в ньому загинуло. Власні коштовні обладунки неабиякої роботи вони лишили у Волантисі разом із золотом та справжніми іменами. Адже заможні лицарі зі старих чесних родів не перетинають вузьке море продавати свої мечі – хіба що їх виганяє туди якась ганьба.

– Краще я прикидатимуся вбогим, ніж безчесним, – оголосив Квентин, коли Геріс пояснював свій задум.

«Вітрогонам» знадобилася неповна година, щоб згорнути табір.

– А тепер рушаймо! – наказав Строкатий Князь зі спини велетенського сірого огиря старою високовалірійською мовою – найближчою до суржика, яким балакало вільне кумпанство.

Плямисті крижі його коня вкривали кошлаті смуги тканини, відірвані від вапенроків вояків, убитих вершником. Кирея князя була зшита з таких самих. Він був уже старий – добряче за шістдесят – але сидів у високому сідлі прямо й гордовито, а голос його сягав найдальших куточків поля.

– В Астапорі був передобідок, – мовив він, – а в Меєрині чекає бенкет!

Сердюки здійняли привітний галас. Зі списів майоріли за вітром пасма світло-блакитного шовку; над головами віяли розгалужені біло-блакитні прапори – корогви «Вітрогонів».

Троє дорнійців галасували разом із рештою, адже мовчанка притягла б до себе увагу. Коли «Вітрогони» рушили на північ прибережним гостинцем, одразу за Кровобородом із його «Бойовими Котами», Жабик наздогнав Дорнійського Геріса.

– Скоро, – мовив він посполитою мовою Вестеросу. В полку були інші вестеросці, але небагато і неблизько. – Не можна довго вагатися.

– Та не тут! – застеріг його Геріс, посміхаючись удаваною посмішкою. – Побалакаємо ввечері, коли станемо табором.

Від Астапору до Юнкаю старим гіскарським прибережним гостинцем пролягло більше як п’ять сотень верст, а від Юнкаю до Меєрину – ще дві з половиною. Вільні кумпанства, що сиділи на добрих конях, могли досягти Юнкаю за шість днів, якщо гнати швидко, або за вісім, якщо не квапитися. Легіони Старого Гісу подолали б ту саму відстань пішки за час, лише у півтора рази довший, але юнкайці зі своїм невільницьким військом…

– Бачив я їхніх отаманів. Диво буде, якщо не заведуть свій набрід просто у море, – казав Біб.

Чого-чого, а отаманів юнкайцям не бракувало. Верховний провід над усім військом тримав старий звитяжець на ім’я Юрхаз зо’Юнзак. Утім, «Вітрогони» бачили його лише мимохідь і здалеку – він завжди пересувався у паланкіні такому велетенському, що його тягли сорок рабів. Але підлегла йому старшина траплялася сердюкам на очі весь час – юнкайські паничі юрмилися усюди, наче таргани. Половина з них звалася Газдан, Граздан, Маздан або Газнак; розрізняти гіскарські імена одне від іншого – то була хитра наука, якої не подолав майже жоден із «Вітрогонів». Натомість найманці навигадували юнкайцям глузливих прізвиськ.

Найпомітнішим серед юнкайської старшини був Жовтий Кит – неймовірно жирний чолов’яга, що завжди носив жовті шовкові токари з золотою облямівкою. Він був такий важезний, що не тримав своєї ваги на ногах без допомоги слуг. Не тримав він також власну воду в міхурі, а тому завжди тхнув сечею так, що сморід не перебивали і найсильніші парфуми. Про нього казали, що він найбагатша людина в Юнкаї, а ще має пристрасть до живих потвор. Серед його рабів був хлопчик, що мав козячі ноги й копита, бородата жінка, двоголове чудовисько з Мантариса та двоснастий дівчур, що зігрівав йому постіль.

– Зразу прутень і піхва, бачили таке?! – теревенив Дик Солома. – Кит мав ще й велетня – полюбляв дивитися, як той гойдає дівчат-невільниць. Але велетень помер. Чув я, Кит дає торбу золота за нового.

Була серед юнкайців Панянка-Отаманка; вона їздила на білому рудогривому коні на чолі сотні хвацьких молодих невільників, яких виховала і навчила сама. Усі її вояки були юні, стрункі, м’язисті, з одягу носили тільки перепаски на стегнах і жовті киреї, а на спижевих щитах мали карбовані сороміцькі картини. Хазяйці їхній було років шістнадцять; себе вона вважала за юнкайську Даянерис Таргарієн.

Очільник на прізвисько Голубець не був карликом, але його часто плутали при поганому світлі. Виступав він, проте, так поважно, наче уродився велетенем – широко розставляв коротенькі гладкі ніжки і щосили випинав пухкі груди. Вояків він мав найвищих, яких «Вітрогони» стрічали у своїх мандрах світом; найкоротший мав сім стоп зросту, найвищий – майже вісім. Усі мали довгі обличчя і довгі ноги, а диби на поножах візерунчастих обладунків робили їх іще вищими. Тулуби їм вкривала луска у рожевій поливі, на голови вони вдягали видовжені шоломи з гострими сталевими дзьобами та жмутами рожевого пір’я на маківках. Кожен у загоні носив при боці довгу криву шаблю, а в руці – списа заввишки з себе, з довгими листоподібними вістрями на обох кінцях.

– Голубець їх сам плодить, – розказав Дик Солома. – Купує високих рабів з усіх кінців землі, парує жінок із чоловіками, а найвищих виплодків забирає до загону «Чапель». Сподівається, з часом вони випнуться такі високі, що й диби не знадобляться.

– То їм треба не диби на ноги, а дибу під спини – зразу й випнуться, – докинув здоровило.

Геріс Пийвода з розповіді Дика шалено зареготався.

– Йой, що ж це діється! Блазні на дибах у рожевому пір’ї – хіба тут на смерть не перепудишся? Такий зненацька нападе – мені міхур зі сміху лусне.

– Кажуть, чапля – царський птах, – мовив Старий Білл Кістка.

– Ну якщо царі мають звичку стояти на одній нозі й жерти жаб, то нехай.

– Чаплі боягузливі, – устряг здоровило. – Ми з Пиєм та Клетусом якось пішли полювати і набріли на чапель. Вони саме на мілині ласували пуголовками та риб’ячою мільгою. З себе чаплі гарні й гожі, хто б казав. Але щойно над головою майнув сокіл, вони умить позлітали, наче дракона побачили. Крилами так ляпали, що мене вітром з коня здмухнуло. Клетус устиг накласти стрілу і збити одну. Смакувала як качка, лишень не така жирна.

Але навіть Голубець зі своїми «Чаплями» блякнув перед дурною примхою братів, яких сердюки прозвали Панами-Брязкунами. Востаннє, коли невільники Юнкаю стали у полі проти Неблазних драконової королеви, вони швидко зламалися і втекли. Панам-Брязкунам спав на думку виверт, який мав урятувати їх від ганьби в майбутньому. Вони скували своїх вояків по десятеро разом – зап’ясток до зап’ястка, литка до литки.

– Жоден із тих убогих тепер утекти не зможе, – реготав Дик Солома, коли розказував, – хіба що десятка побіжить уся разом. А як і побіжить, то не надто швидко.

– Вони і в поході не надто швидкі, – зауважив Біб. – Шкандибають за півсотні верст позаду, а брязкіт нам аж сюди чути.

Були ще й інші ватажки – майже такі ж божевільні, коли не гірші. Панок-Вислощок, Пияк-Не-Здолаєш-Ніяк, Звірятник, Дзюба, Заєць, Повізник, Напахчений Зух. Хтось мав два десятки вояків під рукою, хтось дві сотні чи дві тисячі – але всі ті вояки були невільниками, яких кожен отаман сам навчив та озброїв. Кожний ватажок вважав себе за неабиякого полководця, кожен був заможний, зарозумілий, згодний коритися лише самому Юрхазу зо’Юнзакові, зневажливий до простих сердюків і схильний до нескінченних, геть нікому не зрозумілих сварок за першість у війську.

За час, за який «Вітрогони» подолали п’ять верст, юнкайці відстали на чотири.

– Збіговисько смердючих жовтих телепнів, – скаржився Біб. – А спитай, то вони й досі не розуміють, чому «Буревісники» та «Другі Сини» перебігли до драконової королеви!

– Вони гадають, що за золото, – відповів Книжкар. – Інакше чого б це вони нам так добре платили?

– Золото мені миле, але життя миліше, – мовив Біб. – У Астапорі ми танцювали з каліками. Але стати проти справжніх Неблазних поруч із оцим набродом?

– Ми вже билися проти Неблазних у Астапорі, – відповів здоровило.

– Я сказав: справжніх Неблазних. Відрубати хлопчикові камінці м’ясницьким різаком і дати йому гостру шапчину – ще не означає зробити Неблазним. Драконова ж королева отримала справжніх – тих, які не тікають, коли в їхньому напрямку хтось пердне.

– А крім Неблазних, вона має ще драконів. – Дик Солома зиркнув на небо так, наче згадка про драконів мала накликати їх просто на голови полкові. – Гостріть мечі, хлопці, скоро скуштуємо справжньої битви.

«Справжньої битви» – подумки повторив Жабик. Слова застрягли йому в горлі. Битва попід мурами Астапору здалася йому досить справжньою, хоча він знав, що сердюки тримаються іншої думки.

– Та то не битва була, а різанина, – чулося після неї від співця-воїна Дензо Да-Хана.

Дензо належав до старшини і мав досвід сотні битв. Досвід Жабика обмежувався навчальним дворищем і турнірним бойовищем. Тому він вирішив не піддавати сумніву вирок такого загартованого воїна.

«Та коли там усе почалося, воно таки здавалося битвою.» Квентин пригадав, як йому кишки зав’язалися вузлом, коли здоровило збудив його копняком на світанку, вивищуючись у наметі, наче вежа.

– Вдягай броню, сонько! – загув лицар. – Різник виходить з міста дати бій. Ставай на ноги, коли не хочеш стати його м’ясом!

– Цар-Різник мертвий, – у напівсні заперечив Жабик.

Це була перша новина, яку вони почули, сходячи з кораблів, що привезли їх зі Старого Волантису. Другий цар Клеон заволодів короною услід за першим і теж уже загинув, якщо вірити чуткам. Тепер астапорцями правила хвойда і божевільний голяр, а їхні посіпаки різали один одного за владу в місті.