сообщить о нарушении
Текущая страница: 90 (всего у книги 97 страниц)
У наметі купчилися застиглі тіні. Вгору від жарівниці злітали пластівці попелу; Дані стежила очима, як вони вилітали у отвір для диму. «Літала», подумала вона. «Я мала крила і літала.» Але то був лише сон.
— Допоможіть, — прошепотіла вона, намагаючись підвестися. — Мені треба…
Говорити було боляче, немов шкрябати рану. Чого саме їй треба, вона не спромоглася згадати. Чому так боляче? Скидалося, наче все тіло розірвали на шматки і так-сяк зшили знову.
— Я хочу…
— Так, халісі.
Джихікі миттю зникла з очей, вискочила з намету, щосили заволала. Дані хотіла… чогось… когось… що саме? Вона знала, що це важливо. Є одна річ, і тільки вона важлива в цілому світі. Дані перекотилася на бік та сперлася на лікоть, виплутуючись із ковдри, що намоталася на ноги. Рухатися було важко. Світ запаморочливо плавав навколо. «Я маю…»
Коли її знайшли, вона повзла підлогою до драконячих яєць. Пан Джораг Мормонт узяв її на руки та поніс на шовкову постіль, а вона слабко опиралася. Через його плече вона побачила своїх трьох служниць, Джохого з тонесенькими вусами і широке пласке обличчя Міррі Маз Дуур.
— Я мушу… — спробувала вона заговорити до них, — повинна…
— …спати, принцесо, — закінчив за неї пан Джораг.
— Ні, — заперечила Дані. — Прошу. Будьте ласкаві.
— Так, так. — Він вкрив її шовками, хоча вона палала вогнем. — Спіть, набирайтеся сил, халісі. Повертайтеся до нас.
А тоді перед нею з’явилася Міррі Маз Дуур, маегі, та піднесла кухля їй до вуст. Дані вловила смак кумису і ще чогось — міцнішого й гіркішого. Тепла рідина потекла підборіддям, та Дані якось спромоглася ковтнути. В наметі стало темніше, і знову навалився сон. Але цього разу їй нічого не наснилося. Дані плавала у блаженному спокої посеред чорного моря без берегів.
Минув якийсь час — може, ніч, а може, день чи рік, невідомо — і вона знову прокинулася. У наметі було темно; шовкові стіни ляпали, наче крила, від поривів вітру. Цього разу Дані не намагалася підвестися.
— Іррі, — покликала вона, — Джихікі, Дорея!
Всі три миттю з’явилися.
— Мені горлянка всохла, — мовила вона, і скоро отримала води, теплої та позбавленої смаку, але випила її з жадобою і послала Джихікі принести ще. Іррі вмочила у воду м’яке ганчір’я і обтерла їй лоба.
— Я хворіла, — мовила Дані. Дотракійська дівчина кивнула. — Чи довго?
Мокра ганчірка тішила й заспокоювала, та Іррі була така сумна, аж Дані стало лячно.
— Довго, — прошепотіла служниця.
Коли Джихікі повернулася з водою, разом з нею з’явилася і Міррі Маз Дуур, продираючи очі від сну.
— Пийте, — мовила жриця, знову підіймаючи Даніну голову до кухля, та цього разу в кухлі було вино. Солодке, дуже солодке вино. Дані випила й лягла, дослухаючись до свого тихого подиху. В руках та ногах відчулася важкість — втретє на неї наповзав сон.
— Принесіть, — пробурмотіла вона тишком, запаморочливо. — Принесіть… хочу тримати…
— Що? — спитала маегі. — Що вам дати, халісі?
— Принесіть… яйце… драконяче яйце… прошу. — Вії обернулися на свинець, і вона не змогла їх втримати.
Прокинувшись втретє, вона побачила, як крізь димар намету падає стовп золотого сонячного світла. Руками вона пригортала драконяче яйце — бліде, з вершкового кольору лусочками, пронизане вихорами золота й спижу. Дані відчувала, яке воно гаряче. Під шовковими простирадлами голу шкіру вкрила плівка поту. «Драконороса», подумала вона. Пальці легко пробігли шкаралупою, гладячи пасемця золотої барви. Глибоко у камені щось крутнулося й потягнулося, відповідаючи на ласку. Вона не злякалася. Усі її страхи зникли, вигоріли геть.
Дані торкнулася лоба. Під плівкою поту шкіра була прохолодна на дотик. Лихоманка пішла геть. Дані підтяглася, сіла, на якусь мить відчула запаморочення та глибоко схований між ніг біль. Але сила повернулася до неї. На звук голосу прибігли служниці.
— Води, — наказала вона, — глек води, найхолоднішої, яку знайдете. І якихось плодів. Хай будуть фіги.
— Воля ваша, халісі.
— Пана Джорага до мене, — мовила вона, підводячись. Джихікі принесла халата з піщаного шовку й накинула на плечі. — А ще теплу купіль, і Міррі Маз Дуур, і…
Раптом повернулися усі спогади, і вона запнулася.
— Хал Дрого, — вичавила вона з себе, з острахом обводячи очима обличчя навколо. — Чи він…?
— Хал живий, — тихо відповіла Іррі… та Дані помітила в очах у неї дивний морок, а ще дівчина прожогом вибігла по воду, щойно вимовила ті слова.
Дані обернулася до Дореї.
— Кажи ти.
— Я… приведу пана Джорага, — відповіла лисенійка, схилила голову і хутко зникла з намету.
Джихікі втекла б так само, якби Дані не вхопила її за руку і не втримала силою.
— Що таке? Я маю знати. Про Дрого… і про моє дитя.
Чому вона згадала про дитя тільки зараз?
— Мій син… Раего… де він? Я хочу його до себе.
Служниця втупилася в підлогу.
— Хлопчик… не вижив, халісі.
Говорила вона нажаханим шепотом.
Дані відпустила її руку. «Мій син помер», подумала вона, поки Джихікі вибігала з намету. Але ж вона вже знала. Знала ще тоді, коли прокинулася вперше під сльози Джихікі. Та ні, вона знала ще й до того, як прокинутися. Раптово й живо до неї повернувся той сон, і вона згадала високого мідношкірого чоловіка з довгою сріблясто-золотою косою, що вибухнув вогнем.
Вона б залюбки заплакала, та очі лишалися сухіші від попелу. Плакала вона уві сні, й там сльози оберталися на пару просто в неї на щоках. «Все горе вигоріло з мене», сказала вона собі. Смуток огортав її, та все ж… вона відчувала, як Раего покинув її, наче його ніколи й не було.
За якусь мить увійшли пан Джораг та Міррі Маз Дуур і побачили Дані коло драконячих яєць — тих двох, що лишалися у скрині. Яйця здалися їй такими самими гарячими, як те, з яким вона спала, і це здивувало її без міри.
— Пане Джорагу, — покликала вона, а тоді взяла його руку і поклала на чорне яйце з полум’яними вихорами.
— Що ви відчуваєте?
— Шкаралупу. Тверду, мов камінь. — Лицар дивився сторожко. — Камінь.
— А тепло?
— Ні. Камінь холодний. — Він забрав руку геть. — Принцесо, ви здорові? Чи не заслабкі ви, аби вставати?
— Слабка? Ні, я сильна, Джорагу. — Але сперлася на купу подушок, аби втішити його. — Розкажіть, як померла моя дитина.
— Ваш син народився мертвим, принцесо. Жінки кажуть… — Він запнувся, і Дані раптом побачила, як обвисли його м’язи, як він кульгає, коли рухається.
— Кажіть. Розповідайте, що кажуть жінки.
Він відвернув обличчя. В очах його стояв неземний жах.
— Кажуть, що дитина народилася…
Вона почекала, та пан Джораг не зміг нічого вимовити, тільки потемнів обличчям від сорому. Він сам зараз скидався на живого мерця.
— Потворою, — скінчила за нього Міррі Маз Дуур. Лицар був могутній та хоробрий чоловік, але Дані раптом зрозуміла, що маегі сильніша, жорстокіша і незрівнянно небезпечніша за нього. — Покручем. Я сама видобула його. Він мав луску, наче в ящірки, сліпі очі, опецькуватого хвоста і малі кажанячі крильця. Щойно я торкнулася його, плоть стала злізати з кісток, а всередині знайшлося повно могильних хробаків та гнилого смороду, наче дитя померло багато років тому.
«Морок», подумала Дані. Ззаду підкрався морок, аби зжерти її. Озирнешся назад — пропадеш.
— Мій син був живий та сильний, коли пан Джораг вносив мене до цього намету, — мовила вона. — Я чула в собі, як він хвицяє ніжками, прагнучи народитися на світ.
— Може, й так, — відповіла Міррі Маз Дуур, — але з черева вийшла зовсім інша істота, бо смерть правила у тому наметі, халісі.
— Не смерть, а тіні! — гримнув пан Джораг, та Дані почула сумнів у його голосі. — Я все бачив, маегі. Я бачив, як ти там танцювала з тінями, а більше нічого.
— Довгі тіні падають з могил, залізний пане, — відповіла Міррі. — Довгі й такі темні, що їх не відженеш ніяким світлом.
То пан Джораг убив її сина, раптом зрозуміла Дані. Рухала ним любов і відданість, та все ж він поніс її до такого місця, куди не мала ступати нога живої людини, і згодував її дитя морокові смерті. Він також все розумів; це видко було з його посірілого обличчя, з запалих очей, з кривої кульгавої ходи.
— Тіні торкнулися й вас, пане Джорагу, — мовила вона. Лицар нічого не відповів. Дані обернулася до жриці. — Ти застерігала, що самою лише смертю можна відплатити за життя. Та я гадала, що йдеться про смерть коня.
— Ні, — відказала Міррі Маз Дуур. — Ту брехню ви вигадали собі самі. Але знали й справжню ціну.
Чи знала? Чи знала? «Озирнуся — пропаду.»
— Ціну було заплачено, — проказала Дані. — Конем і моїм дитям. Життям Кваро і Котхо, Хагго і Кохолло. Я платила й платила ту ціну знову і знову.
Вона підвелася з подушок.
— То де хал Дрого? Покажи його мені, жриця, маегі, кровознатниця, хто б ти не була. Покажи мені хала Дрого. Покажи, що я купила за життя свого сина.
— Як накажете, халісі, — відповіла стара. — Пішли, я відведу вас до нього.
Дані виявилася слабшою, аніж гадала. Пан Джораг обійняв її та допоміг підвестися.
— Аби ж ви ще трохи почекали, принцесо, — м’яко порадив він.
— Я бажаю бачити його зараз, пане Джорагу.
Після мороку намету світ надворі видався сліпучо-яскравим. Сонце палало, наче рідке золото; земля навколо була суха та порожня. Служниці чекали з садовиною, вином та водою, а Джохого підсунувся ближче, аби допомогти панові Джорагу підтримати Дані. Агго та Рахаро стояли позаду. У пекучому блиску було важко роздивитися щось іще, тому Дані підняла долоню й затулилася від сонця. І побачила попіл вогнища, кілька десятків коней, що блукали у пошуках клаптиків трави, поодинокі розкидані намети та постелі. Аби подивитися на неї, зібралася невеличка купка дітей, трохи далі виднілися жінки за роботою та всохлі старці, що витріщалися на розжарене блакитне небо втомленими очима, мляво відмахуючись від кровомух. Точний підрахунок, мабуть, не дав би й сотні людей. Там, де стояли табором ще сорок тисяч, лишився тільки вітер та пил.
— Халазару Дрого більше немає, — мовила вона.
— Хал, що не здатен всидіти верхи, не може бути халом, — відповів Джохого.
— Дотракійці коряться тільки сильному, — зазначив пан Джораг. — Вибачте, принцесо. Їх ніяк не можна було втримати. Ко Поно, назвавши себе халом Поно, відкочував першим, і за ним пішло багато люду. Джахако не забарився вчинити так само. Решта тікала потроху, маленькими й великими загонами, однієї ночі та іншої. Тепер у Дотракійському морі замість одного халазару Дрого з’явився тузінь нових халазарів з новими халами.
— З нами залишилися старі, — мовив Агго. — Боягузливі, слабкі та хворі. І ми — ті, хто присягав. Ми лишилися.
— Вони забрали отари й табуни хала Дрого, халісі, — додав Рахаро. — Нас було надто мало, аби їм завадити. Право сильного — брати в слабкого. Вони забрали ще й багато невільників: халових і ваших власних. Кількох лишили.
— А Ерою? — запитала Дані, згадавши налякану дитину, яку вона врятувала коло міста ягнятників.
— Її забрав Маго, який тепер кревноїзник хала Джахако, — відповів Джохого. — Він покрив її, як тільки схотів, а тоді віддав своєму халові, а Джахако подарував іншим кревноїзникам. Їх було шестеро. Скінчивши справу, вони врізали їй горлянку.
— Така була її доля, халісі, — мовив Агго.
«Озирнуся назад — загублю все.»
— То жорстока доля, — відповіла Дані, — але не така жорстока, як та, що чекає Маго. Я присягаюся старими богами та новими, ягнячим богом, конячим богом і всяким богом, який є на світі. Я присягаюся Матір’ю Гір та Черевом Світу: перш ніж я скінчу, Маго та ко Джахако благатимуть мене про таку милість, яку вони подарували Ерої.
Дотракійці збентежено перезирнулися.
— Халісі, — пояснила служниця Іррі, мов дитині, — Джахако зараз хал, і за ним їдуть двадцять тисяч вершників.
Дані підняла голову.
— А я — Даянерис Буреродна, Даянерис із дому Таргарієн, кров від крові Аегона Завойовника та Маегора Лютого, пагін від прадавнього роду старої Валірії. Я — дочка дракона. І я присягаюся вам знову: ті, кого я назвала, помруть, волаючи від болю. А тепер ведіть мене до хала Дрого.
Він лежав на голій рудій землі, витріщаючись на сонце.
Десяток кровомух лазив по його тілі, а він, схоже, і не відчував. Дані змахнула їх геть і стала навколішки коло чоловіка. Його очі були широко розплющені, але нічого не бачили. Вона зрозуміла, що Дрого лишився сліпим. Прошепотіла його ім’я, та він, здається, не почув. Рана на грудях зцілилася, як тільки могла; від неї лишився гидкий сіро-червоний рубець.
— Чому він тут, на сонці, сам-один? — запитала Дані.
— Здається, він любить тепло, принцесо, — відповів пан Джораг. — Його очі слідують за сонцем, хоча він його не бачить. Він може трохи ходити, піде туди, куди його ведуть, але не далі. Їстиме, якщо покласти їжу до рота, питиме, якщо капати водою на губи.
Дані лагідно поцілувала своє сонце-й-зорі в лоба і підвелася, обертаючись до Міррі Маз Дуур.
— Твої чари дорого коштують, маегі.
— Він живий, — зазначила Міррі Маз Дуур. — Ви прохали життя. Ви заплатили за життя.
— То не життя. Тільки не для такого, як Дрого. Життям для нього був сміх, смажене над вогнем м’ясо, міцний кінь між ногами. Його життям був арах у руці й дзвіночки у волоссі, що теленькали, коли він нісся на ворога. Його життям були його кревноїзники, я і син, якого я мала йому подарувати.
Міррі Маз Дуур нічого не відповіла.
— Коли він стане таким, як був? — вимогливо запитала Дані.
— Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, — відповіла Міррі Маз Дуур. — Коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя. Коли твоє черево знову стане спроможне виносити живе дитя. Тоді й він повернеться. Аж тоді, не раніше.
Дані махнула рукою до пана Джорага та решти.
— Залиште нас. Я бажаю говорити з маегі наодинці.
Мормонт та дотракійці пішли геть.
— То ти знала, — мовила Дані, коли вони лишилися самі. Її мучив біль, тілесний та душевний, але лють додавала сили. — Ти знала, що саме я купую і за яку ціну, і дозволила мені заплатити її.
— Дарма вони спалили мій храм, — спокійно мовила повновида, пласконоса жінка. — Великий Пастир розлютився.
— Ніякий бог тут ні до чого, — холодно заперечила Дані. «Обернуся назад — загублю все.» — Ти обдурила мене. Ти вбила дитину всередині мене.
— І тепер огир не покриє світу і не спалить жодного міста. А його халазар не втопче народи у пилюку.
— Я сказала слово на твій захист, — з мукою вимовила вона. — Я врятувала тебе.
— Врятувала? — Лазарянка плюнула на землю. — Мене взяли три наїзники, і не так, як чоловікові належить брати жінку, а ззаду — як пес сучку. Четвертий якраз робив свою справу, коли ти з’явилася поруч. То від чого ти мене врятувала? Я бачила, як палає дім мого бога, де я зцілила безліч добрих людей. Мій будинок теж спалили, а на вулицях склали купи відрубаних голів. Там я бачила голову хлібопіка, в якого брала хліб, голову хлопчика, якого три місяці тому врятувала від мертвоокої лихоманки. Я чула плач дітей, яких наїзники зганяли батогами докупи. Ану скажи мені ще раз, від чого саме ти мене врятувала.
— Я подарувала тобі життя.
Міррі Маз Дуур зареготала, як навіжена.
— То поглянь на свого хала і подивися, чого варте порожнє життя, з якого забрали усе.
Дані покликала чоловіків свого хасу і наказала зв’язати Міррі Маз Дуур по руках та ногах. Маегі загадково посміхалася, коли її відводили геть, наче між ними була якась спільна таємниця. Одне слово, і Дані могла б отримати її голову… але яка з неї користь, із тієї голови? Якщо життя порожнє, чи зможе його наповнити чиясь смерть?
Хала Дрого відвели назад до намету, і Дані наказала налити купіль. Цього разу крові у воді не було. Вона помила чоловіка сама: змила грязюку та пилюку з плечей і грудей, витерла обличчя м’якою тканиною, натерла милом довге чорне волосся і вичісувала плутанину доти, доки воно не засяяло знову так, як вона пам’ятала. Дані почувалася виснаженою, коли нарешті скінчила; надворі давно вже впала темрява. Вона спробувала поїсти та попити, але змогла тільки вщипнути фігу і ковтнути води. Сон міг би вберегти від страждань, та вона вже досить наспала… а по правді, то й забагато. Ця ніч мала належати Дрого заради усіх тих, що в них вже були і, може, ще будуть.
Коли вона відводила його геть у темряву, її вів спогад про першу їхню ніч разом. Дотракійці вірили, що все важливе у житті людини має ставатися просто неба. Вона казала собі, що є на світі сили могутніші за ненависть, чари старіші та вірніші, аніж усе, чого маегі навчилася в Асшаї. Місяця на темному нічному небі не було, та зате яскраво сяяли тисячі тисяч зірок. То мало бути знамення.
На них не чекала м’яка ковдра зеленої трави — самий лише твердий голий грунт, самий лише пил, всипаний подекуди камінням. Жодні дерева не шуміли тут під вітром, жодний струмок не міг змити її страхи ніжною музикою водограю. Дані сказала собі, що вистачить і самих зірок.
