сообщить о нарушении
Текущая страница: 59 (всего у книги 97 страниц)
Поки Дані роздягалася, скидаючи загиджений одяг на землю, решта чекала на порослому травою березі. Залишившись голою, вона обережно ступила у воду. Іррі казала, що озеро не має дна, але Дані відчувала, поки пробиралася між високого очерету, як між пальців ніг чвакає м’яка грязюка. На спокійних чорних водах плавав місяць, розбиваючись від пущених нею хвиль і знову виникаючи з уламків. На її блідій шкірі з’явилися мурашки, бо холод вже підповзав стегнами, цілував нижні губи. Кров огиря висохла на руках та навколо рота. Дані склала руки кухликом і полила святу воду на голову, очищуючи себе і дитину всередині під поглядами хала і всіх, хто прибув разом з ним. Вона почула, як старі баби-дошхалін бурмочуть щось одна до одної. Їй раптом стало цікаво, що саме вони кажуть.
Коли вона вийшла з озера, тремтячи і стікаючи краплями, служниця Дорея поспішила до неї з халатом мальованого шовку, але хал Дрого махнув тій забиратися геть. Він кинув довгий спраглий погляд на її набряклі груди і опукле черевце. Дані побачила, як зсередини його штанів з кінської шкіри, нижче від важких золотих блях, вимальовується напружена чоловіча сила. Вона підійшла до чоловіка і допомогла йому розв’язати штани. А тоді могутній хал вхопив її за стегна і підняв у повітря, як малу дитину. Дзвіночки у його волоссі тихо теленькнули.
Коли чоловік встромився у Дані, вона охопила руками його плечі й притиснулася обличчям до шиї. За три швидкі рухи усе скінчилося. «Огир, що покриє світ», хрипко прошепотів Дрого. Його руки все ще смерділи кінською кров’ю. У мить свого задоволення він боляче вкусив її за шию, а коли зняв із себе, його сім’я заповнило її й потекло шкірою стегон. Тільки тоді Дореї було дозволено загорнути Дані у запашний піщаний шовк, а Іррі — припасувати м’які сандалі їй до ніг.
Хал Дрого зав’язав штани і віддав наказ. До берега озера підвели коней. Кохолло отримав честь допомогти халісі всістися на її срібну. Дрого вдарив острогами свого коня і помчав божим гостинцем під місяцем та зірками. Але на срібній Дані легко наздогнала його.
Шовковий дах над трапезною палатою хала Дрого був згорнутий, і досередини вони зайшли при світлі місяця. З трьох величезних, обкладених каменем вогняних ям у небо виплигували язики полум’я зо десять стоп заввишки. У повітрі літав чад від смаженого м’яса та сморід кобилячого кумису. Коли вони ввійшли, в трапезній вже було повно людей і стояв гармидер; на подушках повсідалися усі ті, кому слави імені та шани людей не вистачило, аби бути присутніми при обряді. Коли Дані в’їхала під арочний вхід і рушила проходом посередині, на неї обернулося кожне око у палаті. Дотракійці вигукували щось про її живіт та груди, вітали життя всередині неї. Вона не розбирала усього, але ясно чула одне речення, яке волали тисячі голосів: «Огир, що покриє світ!».
Високо у нічне небо злітав стукіт барабанів та ревище рогів. Напівголі жінки крутилися й танцювали на низьких столах поміж шматків печеного м’яса та мисок зі сливами, фініками і гранатами. Багато чоловіків вже повпивалися кумисом, але Дані знала, що сьогодні тут не будуть дзвеніти арахи, бо носіння клинків і пролиття крові суворо заборонялося у святому місті.
Хал Дрого зліз з коня і зайняв місце на високій лаві. Халові Джомо та халові Ого, які раніше прибули до Ваес Дотраку зі своїми халазарами, відвели почесні місця одесну та ошую хала Дрого. Під ними сіли кревноїзники трьох халів, а ще нижче — чотири дружини хала Джомо.
Дані злізла зі срібної та віддала повід одному з невільників. Поки Дорея та Іррі розкладали для неї подушки, вона шукала брата. Навіть через заповнену людом палату Візериса мало бути видно завдяки блідій шкірі, сріблястому волоссю і жалюгідним лахам замість дотракійської одежі. Та він усе не траплявся їй на очі.
Погляд її ковзнув по переповнених столах уздовж стін, де на заяложених ряднах та прибитих подушках сиділи чоловіки з косами ще коротшими, ніж їхня чоловіча міць. Але й там вона бачила тільки чорні очі та мідні обличчя. Коло середини палати, близько до середньої вогняної ями, вона вгледіла пана Джорага Мормонта. Його місце означало якщо й не найвищі почесті, то принаймні достатню шану: дотракійці поважали лицаря за вправність з мечем. Дані надіслала Джихікі, аби та привела його до її столу. Мормонт негайно з’явився і миттю впав на одне коліно.
— Халісі, — мовив він, — слухаю ваших наказів.
Вона поплескала по шкіряній подушці коло себе:
— Сідайте, побалакаймо.
— Дякую за високу честь.
Лицар всівся на подушку, схрестивши ноги. Перед ним схилила коліна невільниця, пропонуючи дерев’яну тарелю дозрілих фіг. Пан Джораг узяв одну і розкусив навпіл.
— Де мій брат? — запитала Дані. — Він мусив з’явитися хоча б на учту.
— Я бачив його милість вранці, — відповів лицар. — Сказав, що піде на Західний Базар пошукати вина.
— Вина? — перепитала Дані. Вона знала, що Візерис не терпить кумису, звичного напою дотракійців, тому цими днями вдався ходити по базарах і пиячити з купцями з великих західних та східних караванів. Їхнє товариство, схоже, більше припало йому до душі, аніж товариство сестри.
— Так, вина, — підтвердив пан Джораг, — а ще він хотів набрати затяжців у своє військо з тих сердюків, що стережуть каравани.
Служниця поставила перед ним кров’янку, і лицар вчепився у неї обома руками.
— Чи розумно він чинить? — запитала Дані. — Він же не має золота, аби наймати військо. А раптом його зрадять?
Охоронці караванів рідко турбувалися про якусь там вояцьку честь, а Узурпатор з Король-Берега добре заплатить за голову її брата.
— Ви мали б піти з ним, аби вберегти від біди. Ви присягали йому мечем.
— Зараз ми у Ваес Дотраку, — нагадав їй лицар. — Тут нікому не дозволено мати при собі меча або проливати людську кров.
— І все ж люди помирають навіть тут, — зазначила Дані. — Мені розповідала Джихікі. Деякі купці мають при собі євнухів — сильних здорованів, які можуть вдавити злодія пасмом шовку. Крові не пролито — богів не розгнівано.
— То сподіваймося, що вашому братові стане розуму нічого не красти.
Пан Джораг витер долонею жир з рота і нахилився через стіл.
— Він хотів забрати ваші драконячі яйця, поки я не попередив, що відріжу йому руки, якщо він бодай торкнеться їх.
На якусь мить Дані втратила мову.
— Мої яйця… але ж вони мої, магістрат Іліріо подарував їх мені на весілля, та й навіщо вони Візерисові… це ж просто камені…
— Те саме можна сказати про рубіни, діаманти і вогняні опали, принцесо… а драконячі яйця набагато рідші та коштовніші. Ті купці, з якими він пиячить, охоче продадуть власні яйця за один з таких каменів, а за всі три Візерис матиме стільки затяжців, скільки забажає.
А Дані ж нічого не знала, навіть не підозрювала…
— Тоді… хай забирає. Йому не треба красти, достатньо попросити. Він мій брат… і мій законний король.
— Так, він ваш брат, — визнав пан Джораг.
— Ви не розумієте, добрий лицарю, — мовила вона. — Моя мати померла, народжуючи мене. Мій батько та брат Раегар загинули ще раніше. Я б не знала навіть їхніх імен, якби мені не розповів Візерис. В мене залишився тільки він. Лише він один. Більше в мене нікого в світі нема.
— То було раніше, — заперечив пан Джораг. — Але зараз все інакше, халісі. Тепер ви дотракійка. У вашому череві скаче огир, що покриє світ.
Він простяг келиха, і невільниця налила туди кумису: кислого, грудкуватого, з різким запахом.
Дані відіслала невільницю помахом руки. Від одного запаху її нудило, а виблювати кінське серце, з’їдене у таких муках, вона не мала наміру.
— Що це означає? — запитала вона. — Хто такий той огир? Усі кричать про нього, але я нічого не розумію.
— Огир — то хал над халами, обіцяний у стародавньому пророцтві, дитино. Він зведе дотракійців у один халазар і поскаче з ними до кінців землі. Так проречено здавна. Усі племена світу стануть його табуном.
— Овва, — тихо мовила Дані й розгладила шовк на круглому черевці. — Я назвала його Раего.
— Від цього імені в Узурпатора кров захолоне в жилах.
Раптом її за лікоть засмикала Дорея.
— Мосьпані, — гарячково зашепотіла вона, — там ваш брат…
Дані подивилася углиб довгої палати без даху і справді побачила його. Він крокував до неї з такими вихилясами, що вона зрозуміла: своє вино він на базарі знайшов… а разом з ним і щось схоже на хоробрість.
На братові був кармазиновий шовк, заплямований і заяложений у дорозі. Кирея та рукавиці колись були чорного оксамиту, але давно вицвіли від сонця. Чоботи висохли та розтріскалися, сріблясте волосся сплуталося і загидилося. При боці у шкіряних піхвах висів меч. Саме на нього дивилися дотракійці, поки Візерис ішов проходом. Навколо Дані здіймався грізний вал прокльонів, погроз та похмурого бурмотіння. Гарячковий стукіт барабанів, як і вся інша музика, поступово завмер.
Серце їй перехопило від передчуття чогось жахливого.
— Підіть до нього, — наказала вона панові Джорагу. — Зупиніть його. Приведіть сюди. Скажіть, хай забирає драконячі яйця, якщо прийшов по них.
Лицар скочив на ноги і ринув виконувати наказ.
— Де моя сестра? — п’яно заволав Візерис. — Я прийшов бенкетувати. Як ви насмілилися їсти без мене? Ніхто не їсть поперед короля. Де вона? Та хвойда не заховається від дракона.
Він зупинився коло найбільшої з трьох вогняних ям, витріщаючись на обличчя дотракійців. У палаті сиділо п’ять тисяч людей, але тільки жменька з них знала посполиту мову. Проте незрозумілі слова нікому не заважали бачити, що Візерис п’яний, як чіп.
Пан Джораг швидко підскочив до принца, щось зашепотів йому на вухо і вхопив за руку, але Візерис вирвався.
— Прибери руки! Ніхто не сміє торкатися дракона без його дозволу!
Дані поглянула занепокоєно на високу лаву. Хал Дрого щось сказав до інших халів коло себе. Хал Джомо вишкірився, а хал Ого зареготав уголос.
Зачувши сміх, Візерис підняв очі.
— Хале Дрого, — буркнув він майже ввічливо. — Я прийшов до вас на учту.
Хитаючись, він рушив геть від пана Джорага, намірюючись підсісти до трьох халів на високій лаві.
Хал Дрого підвівся, виплюнув десяток слів дотракійською так швидко, що Дані жодного не зрозуміла, і тицьнув пальцем. Пан Джораг переклав:
— Хал Дрого каже, що ваше місце там.
Візерис зиркнув туди, куди вказував хал. Позаду довгої палати, у кутку біля стіни, глибоко в тіні, щоб сховатися від очей ліпших за них людей, сиділи найнижчі з нижчих: хлопчаки, які ще не нюхали крові, старці з каламутними очима та скам’янілими суглобами, недоумки та каліки. Далеко від м’яса і ще далі від честі.
— То не місце для короля, — бундючно заявив брат.
— То є місце, — відповів хал Дрого посполитою мовою, якої його навчила Дані, — для Король-Стерті-Ноги.
Він ляснув у долоні.
— Воза! Подати воза для хала Раггата!
П’ять тисяч дотракійців почали реготати та галасувати. Пан Джораг стояв позаду Візериса і кричав щось йому на вухо, але гармидер у палаті стояв такий, що Дані його слів не розчула. Її брат заволав щось у відповідь, двоє чоловіків сахнулися, а пан Мормонт збив Візериса з ніг на підлогу.
Данін брат оголив меча.
Оголена сталь сяйнула страшним червоним блиском у миготінні багать з вогняних ям.
— Геть від мене! — засичав Візерис.
Пан Джораг відступив на крок, і брат сяк-так зіп’явся на ноги. Він замахав над головою мечем — клинком, якого йому позичив магістрат Іліріо, аби зробити більш схожим на короля. З усіх боків його кляли страшними словами дотракійці.
Дані зойкнула з жаху. Вона знала, що буває за оголений у цьому місці меч, хай навіть брат про це й не відав. Почувши її голос, Візерис повернув голову і нарешті побачив сестру.
— А, онде вона, — посміхнувся принц і рушив до неї, рубаючи повітря, начебто пробивався через лаву ворогів, хоча ніхто не стояв у нього на дорозі.
— Клинок… ти не повинен, — благала вона його. — Прошу тебе, Візерисе. Так не можна. Поклади меча і сідай до мене на подушки. Тут є питво, частунок… тобі ж треба драконячі яйця, так? Забирай їх собі, тільки поклади меча.
— Роби, що тобі кажуть, дурнику, — гукнув пан Джораг, — поки нас усіх не повбивали!
Візерис зареготав.
— А вони нас не вб’ють. У святому місті вони не можуть пролити крові… а я можу.
Він приставив вістря меча між Даніни груди і повів донизу, по круглому череві.
— Я хочу те, по що я сюди прийшов, — мовив він. — Я хочу корону, яку мені обіцяли. Він тебе купив, але не заплатив. Скажи, що я вимагаю те, про що домовлялися. Або заберу тебе назад. І тебе, і яйця. А свого клятого вилупка може залишити собі. Я його виріжу і кину просто тут.
Вістря меча прохромило шовк і вкололо пупа. Вона бачила, що Візерис плаче. Відразу і плаче, і сміється. А колись же ця істота була їй братом.
Віддалено, мовби з іншого світу, Дані почула, як схлипує її служниця Джихікі, благаючи не примушувати її перекладати, бо хал її зв’яже і потягне конем аж на вершину Матері Гір. Дані пригорнула дівчину і мовила до неї:
— Не бійся. Я сама все скажу.
Вона не була певна, чи знає досить слів для перекладу. Але коли скінчила, хал Дрого у відповідь кинув кілька стислих речень дотракійською, з яких Дані зрозуміла, що він усе втямив. Сонце її життя ступив донизу з високої лави.
— Що він сказав? — щулячись, запитав чоловік, який колись був її братом.
В палаті настала така тиша, що всі почули теленькання дзвіночків хала Дрого з кожним його кроком. Троє кревноїзників ступали за халом, наче три мідні тіні. Даянерис відчула холод по всьому тілу.
— Він каже, що ти матимеш розкішну золоту корону, і люди тремтітимуть від одного погляду на неї.
Візерис всміхнувся і опустив меча. Жалюгідно… так жалюгідно, що потім її мучили болісні спогади… він усміхнувся.
— Та я ж цього і хотів, — вимовив він. — Саме це мені обіцяли.
Коли сонце її життя потягнувся до неї, Дані обвила рукою його стан. Хал мовив слово, і кревноїзники ринули уперед. Котхо вхопив чоловіка, який був їй братом, за обидві руки. Хагго зламав йому зап’ястка, рвучко крутнувши своїми величезними руками. Кохолло висмикнув меча з занімілих пальців. Та навіть зараз Візерис ще не все допетрав.
— Ні! — заволав він. — Мене не можна чіпати, я дракон! Так, я дракон, мене увінчають короною!
Хал Дрого відстібнув паса. Його важкі візерунчасті бляхи було вилито з чистого золота, кожна завбільшки з долоню чоловіка. Хал вигукнув наказ. Невільники-куховари витягли з багаття важкого чавунного казана з юшкою, вилили юшку просто на землю і повернули казана до вогню. Дрого вкинув туди пояса і дивився байдужими очима, як бляхи червоніють і починають розпливатися. Дані бачила, як вогні танцюють у його оніксових очах. Невільник приніс йому пару цупких рукавиць із кінського волосу; хал, не вшанувавши його навіть поглядом, вхопив їх і натягнув собі на руки.
Візерис почав верещати без слів тонким нестямним голосом боягуза перед лицем смерті. Він хвицявся і викручувався, скиглив, як собака, і схлипував, як дитина, але дотракійці тримали його міцно і ні на що не зважали. Пан Джораг пробрався до Дані й поклав їй руку на плече.
— Благаю вас, моя принцесо, відверніться…
— Ні. — Вона склала руки на опуклому животику, оберігаючи дитя.
Нарешті Візерис кинув на неї погляд.
— Сестро, благаю… Дані, скажи їм… накажи… сестричко, люба моя…
Коли золото розтануло і потекло, Дрого простяг руки крізь полум’я і вихопив звідти казана.
— Корона! — заревів він. — Тут. Для Короля-на-Возі!
З цими словами хал перекинув казана просто на голову чоловіка, який колись був їй братом.
Вереск, виданий Візерисом Таргарієном, коли неоковирний чавунний шолом вкрив його обличчя, нічим не нагадував людський. Ноги принца вибили навіжений танок на земляній підлозі, потім сповільнилися і завмерли. Великі блямби розтопленого золота стікали йому на груди, кармазиновий шовк димів від жару… але не пролилося жодної краплі крові.
«Він не був драконом», дивно спокійна, подумала Дані. «Вогонь не здатний вбити дракона.»
Едард XIII
Він знову блукав криптою під Зимосіччю, як і тисячу разів до того. Королі Зими дивилися на нього крижаними очима, а лютововки під їхніми ногами повертали великі кам’яні голови і гарчали. Нарешті він дійшов до могили, де спав його батько, а поряд — Брандон та Ліанна. «Обіцяй мені, Неде», прошепотіла подоба Ліанни. Вона мала на собі вінка з блідих блакитних троянд, а очі її плакали кров’ю.
Едард Старк підскочив у ліжку серед переплутаних ковдр. Серце калатало. У кімнаті було темно, як у ямі. Хтось тарабанив у двері.
— Князю Едарде! — гучно покликав чийсь голос.
— Зараз. — Голий, у напівсні, він сяк-так прошкутильгав темною опочивальнею. За дверима стояли Томард з піднятою рукою та Кайн зі свічкою в руці. Між ними стояв коронний підкоморій. На його обличчі, наче вирізьбленому з каменю, не відбивалося жодних почуттів.
— Ваша вельможність пане Правице, — урочисто проголосив він. — Його милість король наказує вам з’явитися до нього. Негайно.
Отже, Роберт нарешті повернувся з полювання. А по правді, мав би раніше.
— Дайте мені трохи часу вдягтися.
Підкоморія Нед залишив ззовні. Кайн допоміг вдягтися в білу льоняну сорочку та сіру делію, штани, розрізані по нозі в лубку. Завершили вдягання значок його уряду та пояс із важких срібних ланок. За пояс Нед засунув валірійського кинджала.
