сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 97 страниц)
— Так я й гадав. Та нехай. Здається, я був іще молодший за тебе, коли вперше нализався по-справжньому, як чіп.
Він поцупив з найближчої тарелі кружальце смаженої цибулі у темній підливці й захрумтів ним.
Джонів дядько мав різкі риси обличчя, з себе був сухорлявий і міцний, наче кремінь, але у його сіро-блакитних очах завжди гуляла смішинка. Вдягався він у чорне, як і личило братчикові Нічної Варти. Сьогодні його одяг складали багатий чорний оксамитовий жупан, високі шкіряні чоботи, широкий пас зі срібною застібкою та важкий срібний ланцюг навколо шиї. Жуючи цибулину, Бенджен спостерігав за Привидом цікавим оком.
— Дуже тихий вовк, — відзначив він.
— Він не такий, як інші, — мовив Джон. — Ніколи навіть не писне, чого ж я і нарік його Привидом. А ще тому, що білий. Усі інші темні — сірі або чорні.
— За Стіною лютововків багато. Ми чуємо їх, коли ходимо у розвідки. — Бенджен Старк окинув Джона довгим поглядом. — Хіба зазвичай ти не їси за столом разом зі своїми братами?
— Зазвичай так, — глухо відповів Джон. — Але сьогодні пані Старк вирішили, що королівську сім’ю образить присутність байстрюка.
— Зрозуміло. — Дядько зиркнув через плече на високий стіл у протилежному кінці палати. — Щось мій брат сьогодні не у святковому гуморі.
Джон теж помітив. Байстрюкові доводилося зрання вчитися все помічати, читати правду у очах людей. Батько вітав гостей, як належить, але Джон відчував у ньому дивну напругу, якої раніше не пам’ятав. Він говорив дуже мало, обводив палату зіщуленими очима і, здавалося, нічого не бачив. За два крісла від нього король увесь вечір цмулив вино, як не в себе. Його огрядна мармиза яскраво червоніла з-під рясної чорної бороди. Король проголосив багато здравиць, гучно реготав з усіх жартів, накидався на кожну страву, наче приїхав з голодного краю, а поряд з ним королева здавалася холоднішою за крижану скульптуру.
— Королева теж сердита, — стиха відповів Джон дядькові. — Удень батько повели короля до крипти, а королева не хотіла, щоб він ішов.
Бенджен зміряв Джона прискіпливим поглядом.
— А ти швидкий на око, га, Джоне? Варті на Стіні така людина стала б у пригоді.
Джон аж розпух від гордощів.
— Робб краще за мене володіє списом, та я вправніший з мечем, і Гулен каже, що верхи я сиджу не гірше за будь-кого в замку.
— То визначні успіхи!
— Візьміть мене з собою, як поїдете на Стіну, — у раптовому пориві попрохав Джон. — Батько дозволять, якщо ви попросите, неодмінно дозволять!
Дядько Бенджен вдивився йому в обличчя.
— Таким молодим хлопчакам нелегко звикнути до Стіни, Джоне.
— Я майже дорослий чоловік, — заперечив Джон. — Мені буде п’ятнадцять на наступні іменини, а до того ж маестер Лювин каже, що байстрюки ростуть швидше за інших дітей.
— Цього я не заперечуватиму, — відказав Бенджен, зібгавши губи. Він забрав Джонового кухля зі столу, налив собі з найближчого глека і випив одним довгим ковтком.
— Даеронові Таргарієну було всього чотирнадцять, коли він завоював Дорн, — мовив Джон, який мав Юного Дракона за одного з улюблених героїв.
— Те завоювання тривало ціле літо, — зазначив дядько. — Твій Король-Хлопчак втратив десять тисяч людей, коли захоплював країну, і ще п’ятдесят, поки намагався її втримати. Хтось мав би розказати йому, що гра і війна — то різні речі.
Він знову ковтнув вина.
— А ще, — додав він, витираючи рота, — Даерон Таргарієн помер у вісімнадцять років. Ти, часом, не забув цю частину казки?
— Я нічого не забуваю, — хвалькувато заявив Джон, сміліючи від вина і намагаючись сидіти якомога пряміше, щоб додати зросту. — Я хочу служити у Нічній Варті, дядьку.
Джон думав про це довго і ретельно, лежачи без сну, поки його брати сопіли навколо. Колись Робб успадкує Зимосіч, очолить велике військо як Оборонець Півночі. Бран і Рікон сядуть від Робба як значкові пани у острогах і городцях. Його сестри Ар’я та Санса вийдуть заміж за спадкоємців інших великих домів, поїдуть на південь як хазяйки власних замків. На яке місце серед них міг сподіватися байстрюк?
— Ти не знаєш, про що просиш, Джоне. Нічна Варта є присяжним братством. В нас немає сімей, ніхто з нас ніколи не матиме синів. Ми одружені з обов’язком і кохаємо лише честь.
— Байстрюк теж може мати честь, — відповів Джон. — Я готовий дати присягу!
— Ти хлопчик чотирнадцяти років, — мовив Бенджен. — Ще не чоловік, ні. Допоки не пізнаєш жінки, ти не знатимеш, що саме полишаєш.
— Та мені до того байдуже! — вигукнув Джон у запалі.
— Я б повірив, якби ти знав, — відповів Бенджен. — Якби ти знав справжню ціну присяги, синку, то не прагнув би так палко її заплатити.
Джон відчув напад люті.
— Я не ваш син!
Бенджен Старк підвівся з лави.
— От і шкода. — Він поклав руку на плече Джона. — Приходь до мене, як породиш кількох власних байстрючат, і побачимо, що скажеш тоді.
Джон аж затремтів.
— Я ніколи не стану батьком байстрюка, — вимовив він чітко і повільно. — Ніколи!
Останнє слово він виплюнув, наче гидку отруту, і раптом зрозумів, що за столом усі замовкли і витріщаються на нього. На очі наверталися сльози, і Джон це відчував, тому схопився на ноги.
— Прошу товариство дарувати мені, — мовив він, зібравши залишки гідності, а тоді крутнувся і вибіг геть, поки ніхто не помітив, як він плаче. Мабуть, він-таки забагато випив вина, не тямлячи, що робить. Ноги йому заплуталися, поки він вибирався назовні, під руку трапилася служниця, і на підлогу з брязкотом полетів глечик вина з прянощами. Навколо загримів регіт; Джон відчув гарячі сльози на щоках. Хтось схопив його, намагаючись втримати на ногах, та він вивернувся і наосліп побіг до дверей; Привид мчав по п’ятах, і врешті-решт вони разом вискочили у ніч.
Надворі було тихо і порожньо. На внутрішній стіні замку стояв самотній вартовий, щільно загорнувшись у кожуха від холоду. Йому там, мабуть, було нудно і незатишно, та Джон миттю помінявся б із ним місцями, якби дозволили. У іншому замок здавався темним і зовсім порожнім. Якось Джон бачив покинутий острог — зловісне місце, де крім вітру, не чути було інших голосів, і камені мовчали про людей, що пішли і не повернулися. Цього вечора замок Зимосіч нагадав йому той острог.
Через прочинені вікна позаду нього лунала музика, дзвенів спів, та якраз співів Джон зараз прагнув чути найменше. Він витер сльози рукавом сорочки, лютуючи на себе за них, і зібрався йти геть.
— Хлопче, — покликав до нього якийсь голос. Джон повернувся.
На призьбі просто над дверима до палати сидів Тиріон Ланістер, нагадуючи якусь кам'яну химеру. Карлик посміхнувся, чи радше вишкірився, до Джона.
— Ота тварина в тебе — то вовк?
— Лютововк, — відповів Джон. — Його звуть Привид.
Він зиркнув угору на маленького чоловічка, і раптом його розчарування ним десь зникло.
— Що ви там робите? Чому не бенкетуєте?
— Там занадто тепло, занадто гамірно, а я забагато випив вина, — відповів карлик. — Я віддавна запам’ятав, що як наблюєш на власного брата, то люди триматимуть тебе за нечему. Можна ближче глянути на твого вовка?
Джон завагався, тоді кивнув.
— Злізете самі, чи принести драбину?
— Та грець із нею, — відповів коротун. Він зсунувся з призьби просто у повітря. Джонові перехопило подих, а тоді він мало не роззявив рота, коли Тиріон Ланістер крутнувся у повітрі малим клубком, легко торкнувся землі руками і перестрибнув на ноги.
Привид несміливо сахнувся від нього. Карлик обтрусився і засміявся.
— Здається, я налякав твого вовка. Прошу вибачити.
— Та він не злякався, — відповів Джон, тоді став на коліно і покликав:
— Привиде, йди сюди. Сюди! Отак, молодець.
Вовченя причалапало ближче і тицьнулося писком Джонові у обличчя, але не зводило ока і з Тиріона Ланістера. Коли карлик спробував його погладити, воно сахнулося назад і вишкірило ікла, але не загарчало.
— Відлюдькуватий трохи, га? — зазначив Ланістер.
— Сидіти, Привиде, — наказав Джон. — Отак. Сиди тихо.
Тоді глянув на карлика і мовив до нього:
— Тепер можете гладити. Він не рушить з місця, поки я не скажу. Я його навчаю.
— Зрозуміло, — відповів Ланістер. Він скуйовдив сніжно-біле хутро Привида в нього за вухами і сказав:
— Гарний вовчик, розумничок.
— Якби мене тут не було, він би вирвав вам горлянку, — мовив Джон. Поки що він перебільшував, та вовчик швидко підростав.
— Тоді краще тобі лишатися поблизу, — відповів карлик. Він звісив завелику голову набік і роздивлявся Джона двома різними очима. — Мене звуть Тиріон Ланістер.
— Я знаю, — відповів Джон і встав. Стоячи, він був вищий за карлика, і це його чомусь бентежило.
— А ти, вочевидь, байстрюк Неда Старка, так?
Джон відчув, як його наскрізь пронизало холодом. Він стиснув губи і нічого не сказав.
— Я тебе образив? — запитав Ланістер. — То прошу вибачити. Від карликів ніхто не вимагає вишуканої чемності. Цілі покоління дурників у блазенському лахмітті завоювали мені право вдягатися абияк і казати геть усе, що спаде на думку.
Він вишкірився.
— Але ж ти таки його байстрюк.
— Моїм батьком є ясновельможний князь Едард Старк, — сухо визнав Джон.
Ланістер вдивився у його обличчя.
— Так, зараз я й сам бачу. В тобі від півночі більше, ніж у твоїх братах.
— Зведених братах, — поправив Джон. Його потішило те, що сказав карлик, та він спробував не виказувати себе.
— Хочу дати тобі одну пораду, байстрюче, — мовив Ланістер. — Ніколи не забувай, хто ти є, бо світ однаково не забуде. Зроби зі своєї суті силу, а не слабкість. Викуй з неї такий собі обладунок, і ти вирвеш у ворогів з рук зброю.
Та Джон не мав настрою вислуховувати поради.
— Що ви можете знати про байстрюцьке життя?
— Усі карлики є байстрюками в очах своїх батьків.
— Але ви народилися в своєї матері законним сином Ланістерів.
— Та ну? — саркастично перепитав карлик. — От якби ж ти пояснив це моєму ясновельможному батькові. Бач, мати померла, народжуючи мене, тож він ніколи не був певний.
— А я навіть не знаю, хто моя мати, — відповів Джон.
— Поза сумнівом, якась жінка, як і в більшості людей. — Він подарував Джонові лукаву усмішку. — Запам’ятай-но, хлопче. Усі карлики, може, й байстрюки, та не усі байстрюки мусять бути карликами.
На цьому він повернувся і побрів собі на бенкет, висвистуючи якусь пісеньку. Коли він відкрив двері, зсередини ринуло світло, відкинуло чітку тінь на двір, і якусь мить Тиріон Ланістер стояв високий, як справжній король.
Кетлін II
З усіх кімнат у великому кам'янці Зимосічі покої Кетлін були найтепліші — їй навіть вогонь доводилося запалювати нечасто. Замок збудували над природними гарячими джерелами, води з яких стриміли стінами і кімнатами, як кров людським тілом. Підземні води виганяли холод з кам’яних палат, живили скляні сади вологим теплом, не давали грунтові замерзнути. У десятку маленьких двориків день і ніч парували відкриті гарячі ставки. Навряд чи хто згадував про них влітку, а от взимку вони рятували все живе від смерті.
Кетлін завжди мала лазню, де аж парувала гаряча вода, а стіни її покоїв були теплі на дотик. Тепло нагадувало їй про замок Водоплин, про сонячні дні з Лізою та Едмуром. Але Нед ніколи терпіти не міг тепла. «Старки створені жити на холоді», казав він їй, а вона сміялася і відповідала, що хай би тоді мурували собі замка в якомусь іншому місці.
Тож коли вони скінчили кохатися, Нед відкотився і вибрався з її ліжка, як тисячу разів до того. Він перетнув кімнату, відкинув важкі завіси і одне за одним відчинив високі вузькі вікна, пускаючи нічне повітря до опочивальні.
Вітер вирував навколо нього, а він стояв голий і вдивлявся у темряву. Кетлін натягнула хутряну ковдру до підборіддя і мовчки спостерігала за чоловіком. Так він виглядав меншим і вразливішим — мов той юнак, за якого вона вийшла заміж у септі Водоплину п’ятнадцять довгих років тому. Її лоно трохи скиміло від його бурхливої пристрасті, та вона не зважала, бо відчувала у собі його сім’я і молилася про нове зачаття. Від народження Рікона пройшло вже три роки, а вона ж іще не стара і може подарувати чоловікові ще одного сина.
— Я відмовлю йому, — мовив Нед, повернувшись до неї. Сумнів гуляв його очима, звучав у голосі.
Кетлін сіла у ліжку.
— Так не можна. І не треба!
— Мій обов’язок тут, на півночі. Я зовсім не прагну служити Робертовим Правицею.
— Він цього не зрозуміє. Зараз він король, а королі не такі, як інші люди. Якщо ти відмовишся йому служити, він доскіпається, чому, а тоді рано чи пізно запідозрить, що ти зібрався змагатися з ним за владу. Хіба ти не бачиш, як це небезпечно?
Нед похитав головою, відмовляючись вірити.
— Ні, Роберт ніколи не зашкодить мені або моєму домові. Ми ж росли ближчі, ніж брати! Він любить мене. Якщо я йому відмовлю, він ревтиме, лаятиметься, погрожуватиме усіма карами, а через тиждень ми вже реготатимемо разом. Та я цього добродія знаю краще за всіх у світі!
— Добродія ти, може, колись і знав, — відповіла вона. — А короля не знаєш.
Кетлін згадала мертву лютововчицю у снігу з уламком оленячого рогу в горлянці. Вона мала донести до чоловіка свою правду за всяку ціну.
— Гордість для королів усе, пане чоловіку. Роберт приїхав аж сюди, щоб побачити тебе і вшанувати великою честю. Не можна жбурляти цю честь назад йому в обличчя.
— Честь? — Нед гірко засміявся.
— У його очах це честь, — відповіла вона.
— А у твоїх?
— І в моїх також, — спалахнула вона гнівом. Чому він нездатний бачити такі речі? — Король пропонує свого власного сина за чоловіка нашій доньці! Як іще я маю це назвати? Санса може одного дня стати королевою. Її сини правитимуть від Стіни до гір Дорну. Хіба то не честь?
— На богів, Кетлін, Сансі ж усього одинадцять років, — відповів Нед. — А Джофрі… Джофрі, він…
Вона закінчила за чоловіка.
— …кронпринц, спадкоємець Залізного Трону. А мій батько обіцяв мене твоєму братові Брандону, коли мені було дванадцять.
Почувши це, Нед гірко скривився.
— Брандон… О так, Брандон. Він би знав, що робити. Він завжди знав. Усе це мало бути його: ти сама, Зимосіч, усе навколо. Він був природжений Правиця Короля і батько королеви. Та я ніколи не просив, щоб його чаша перейшла до мене.
— Може, й не просив, — відповіла Кетлін, — але Брандон мертвий, і чаша перейшла, і ти маєш з неї випити, бажаєш того чи ні.
Нед відвернувся від неї знову до вікна. Він стояв і дивився у темряву — може, на місяць та зірки, а може, на вартових, що походжали стінами.
Кетлін побачила його біль і пом’якшала. Едард Старк одружився з нею замість Брандона, як велів звичай, але тінь покійного брата все ще лежала між ними, як і тінь ще однієї жінки без імені — матері його сина-байстрюка.
Вона вже збиралася піти до нього, як раптом гучно постукали у двері. Нед розвернувся і спохмурнів.
— Що там таке?
Через двері почувся голос Десмонда:
— Мосьпане, коло дверей маестер Лювин, просить негайно прийняти.
— Ти сказав йому про мій наказ не турбувати?
— Сказав, мосьпане, та він каже, що дуже треба.
— Гаразд, пусти.
Нед перетнув кімнату і узяв з шафи важкого халата. Кетлін раптом зрозуміла, як холодно стало у опочивальні, сіла у ліжку і натягла хутряну ковдру до шиї.
— Може, слід було б закрити вікна, — мовила вона.
Нед кивнув, думаючи про щось інше. До дверей саме заходив маестер Лювин.
Маестер був малий сіренький чоловічок. Його сірі очі швидко бігали і нічого не проминали; сіро-сивими були й ті залишки його волосся, які пожаліли роки. Маестер носив рясу сірої вовни з білою хутряною облямівкою, в кольорах Старків. Її великі вільні рукави мали всередині таємні кишені, куди Лювин завжди щось ховав, аби потім несподівано видобути. А видобував він з рукавів стільки усього: книжки, листи, всілякі заморські дива, іграшки для дітей, що Кетлін інколи дивувалася, як він ще здатен підняти руки.
Маестер почекав, доки двері за ним зачинилися, перш ніж сказати слово.
— Пане мій, — мовив він до Неда, — прошу вибачити, що турбую під час спочинку. Мені залишили листа.
Неда це, здається, роздратувало.
— Як це «вам залишили»? Хто залишив? Прибув гінець, чи що? Мені не повідомили.
— Гінця не було, мій пане. Поки я дрімав, на столі у моїй обсерваторії залишили різьблену дерев’яну скриньку. Мої слуги нікого не бачили, але її могли принести тільки люди з почту короля, бо інших гостей з півдня ми не мали.
— То ви кажете, скриньку? — перепитала Кетлін.
— Всередині лежало нове прозірне скло для обсерваторії. Чудової роботи, вочевидь з Миру. Саме там роблять неперевершені пристрої для бачення.
Нед спохмурнів. Кетлін відчувала його нетерплячку; події такого штибу йому були не до душі.
— Кажете, скло, — мовив він. — А мені що до того?
— Я задав собі те саме питання, — відповів маестер Лювин. — Вочевидь, тут мало бути щось більше.
Кетлін затремтіла під важким хутром.
— Прозірне скло допомагає краще бачити.
