сообщить о нарушении
Текущая страница: 74 (всего у книги 97 страниц)
І ось нарешті дійшло до імен, які Санса найбільше боялася почути. Княгиня Кетлін Старк. Робб Старк. Брандон Старк, Рікон Старк, Ар’я Старк. Санса придушила зойк. Ар’я! Вони хочуть, щоб Ар’я з’явилася перед очі двору та присягнула на вірність… це має означати, що вона втекла на галері й тепер сидить безпечно у Зимосічі…
Великий маестер Пицель згорнув сувоя, запхав його у лівий рукав і видобув іншого пергамена з правого. Тоді прочистив горло і продовжив.
— В місце зрадника Едарда Старка, з волі та бажання його милості, посаду Правиці Короля віднині обіймає Тайвин Ланістер, князь Кастерлі-на-Скелі та Оборонець Заходу, аби голосом короля говорити, на чолі коронного війська супроти ворогів короля стояти, і всіляко на державі владу короля учиняти. Така є воля короля і згода королівської малої ради.
— В місце зрадника Станіса Баратеона, з волі та бажання його милості, в малій раді віднині сідає ясновельможна королівська матінка, королева-намісниця Серсея Ланістер, незмінна та найвірніша його милості опора, аби надалі у мудрому та справедливому правлінні його милості всіляко сприяти і допомагати. Така є воля короля і згода королівської малої ради.
Санса почула, як панство навколо неї зашепотілося, але скоро замовкло. Пицель тим часом продовжував.
— З волі та бажання його милості, вірний слуга престолу Янос Слинт, тисяцький міської варти Король-Берега, віднині отримує титул князя і до нього стародавній стіл Гаренгол з усіма притомними землями та статками, щоб сини його та онуки пишалися сим почесним званням до кінця часів. Також із волі та бажання його милості князь Слинт віднині посідає місце у малій раді, аби в ній надалі урядувати на благо держави. Така є воля короля і згода королівської малої ради.
Санса побачила краєм ока рух: це до палати увійшов Янос Слинт. Цього разу забурмотіли гучніше та сердитіше. Вельможні князі з тисячолітніми родоводами неохоче давали дорогу лисіючому жабоподібному міщанину, який гордовито крокував мимо них. Золота луска, нашита на чорному оксамиті його камізелі, стиха дзвеніла з кожним кроком. З плечей звисала кирея чорно-золотого клітчастого оксамиту. Перед ним чалапали двоє неоковирних хлопчаків — напевне, його сини — ледве тягнучи важкого металевого щита з них самих заввишки. За свій знак новоспечений князь обрав скривавленого списа, золотого на чорному, як ніч, полі. Від його виду Сансиними руками побігли мурашки.
Коли князь Слинт став на своє місце, великий маестер Пицель продовжив.
— Наостанок сповіщаємо, що в часи зрадництва та лиховісся в державі, зважаючи на недавню наглу смерть улюбленого нашого короля Роберта, рада вбачає за свій головний клопіт зберегти і убезпечити життя ясновельможного короля нашого Джофрі…
Він зиркнув на королеву.
Серсея підвелася з місця.
— Пане Барістане Селмі, будьте ласкаві вийти наперед.
Пан Барістан до цього стояв біля підніжжя Залізного Трону нерухомо, як вирізаний з мармуру, але зараз впав на одне коліно та схилив голову.
— Слухаю вашу ясновельможну волю, ваша милосте.
— Підведіться, пане Барістане, — мовила Серсея Ланістер. — Можете зняти шолома.
— Прошу пані? — Старий лицар підвівся і зняв свого високого білого шолома, не тямлячи до пуття, навіщо.
— Ви захищали державу довго та віддано, добрий пане. Усі піддані Семицарства вдячні вам за службу. Але на превеликий жаль, її скінчено. З волі короля та його ради ви маєте скласти з себе цей важкий тягар.
— Цей… тягар? Я, здається, не… Щось я…
Тут заговорив грубим незугарним голосом новоспечений князь Янос Слинт:
— Її милість кажуть, що з вас знято обов’язки Регіментаря Королегвардії.
Високий сивочолий лицар, здавалося, зів’яв, затамувавши подих перед престолом.
— Ваша милосте, — мовив він нарешті, — адже Королегвардія є присяжним братством. Наші обітниці даються на все життя. Одна лише смерть може зняти з Регіментаря його священний обов’язок.
— Чия смерть, пане Барістане? — Королева питала голосом м’яким, наче шовк, але чутно її було на всьому протязі палати. — Ваша чи вашого короля?
— Ви дозволили померти моєму батькові, — кинув Джофрі звинувачення з висоти Залізного Трону.
Санса бачила погляд, яким лицар дивився на свого нового короля. Раніше вона б ніколи не дала Регіментареві його років, але зараз він виглядав чи не старішим за них.
— Ваша милосте, — промовив він, — мене обрали для служби серед Білих Мечів на двадцять третьому році життя. То була моя єдина мрія, відколи я вперше взяв меча до рук. Я відмовився від усіх прав на родове гніздо. Моя наречена вийшла заміж за мого брата у перших, ані землі, ані синів я мати не бажав, а життя прагнув прожити заради служби державі. Сам пан Герольд Вишестраж прийняв мої обітниці… берегти короля усіма силами… віддати мою кров заради його… Я бився поруч із Білим Биком та великим князем Левином Дорнійським… біч-о-біч з паном Артуром Дейном, Вранішнім Мечем. Перш ніж служити вашому батькові, я стояв на варті життя короля Аериса, а раніше — його батька Джаяхаериса… я служив трьом королям…
— З яких усі вже мертві, — зазначив Мізинець.
— Ваш час вийшов, — оголосила Серсея Ланістер. — Навколо Джофрі мають стояти молоді та сильні. Рада ухвалила призначення пана Хайме Ланістера замість вас Регіментарем Присяжного Братства Білих Мечів.
— Крулеріза, — гірким від презирства голосом мовив пан Барістан. — Негідного лицаря, що зганьбив свого клинка кров’ю того самого короля, якого заприсягся обороняти.
— Думайте, що кажете, пане лицарю, — попередила королева. — Ви говорите про нашого улюбленого брата, родича вашого короля.
Тут вступив пан Варис, і слова його звучали м’якіше за слова інших.
— Ми не забули вашої вірної служби, добрий пане. Князь Тайвин Ланістер зголосився від щедрот своїх наділити вас чималим земельним володінням на північ від Ланіспорту, коло моря, з достатньою кількістю золота і людей, аби побудувати добру садибу, і з усією челяддю, яка вам може знадобитися.
Пан Барістан кинув гострий погляд у відповідь.
— Куток, де востаннє прихилити голову, і могильників, аби там і прикопали. Дякую вам, ласкаві панове… та чхати я хотів на таку вашу жалість.
Він потягнувся та відстібнув пряжки, що тримали корзно. Важке біле вбрання ковзнуло з плеч і впало купою на підлогу. Далі з брязкотом упав шолом.
— Я є лицарем, — повідомив він присутнім. Тоді відстібнув срібні пряжки латного нагрудника і теж зронив його на підлогу. — І помру лицарем.
— Вочевидь, голим лицарем, — пожартував Мізинець.
Усі зареготали: Джофрі на троні, панство в палаті, Янос Слинт, королева Серсея, Сандор Клеган, ба навіть інші лицарі Королегвардії — ті п’ятеро, які ще хвилину тому були йому братами.
«Ось що, мабуть, найболючіше», подумала Санса. Її серце прихилилося до старого відважного воїна, що стояв зганьблений та червоний від гніву, нездатний слова мовити. Нарешті він оголив меча.
Санса почула, як хтось зойкнув. Пан Борос та пан Мерин рушили уперед, але пан Барістан пришпилив їх на місці поглядом, що аж стікав презирством.
— Не полохайтеся, панове лицарі, вашому королю ніщо не загрожує… та не завдяки вам. Навіть і зараз я прорізав би собі дорогу крізь вас, як ніж ріже круг сиру. Якщо ви згодні служити під проводом Крулеріза, то ніхто з вас не вартий носити біле корзно.
Він жбурнув меча до підніжжя Залізного Трону.
— Забирай, хлопчисько. Переплав його і додай до тих інших, якщо твоя воля. Від мого переплавленого клинка ти матимеш хісна більше, ніж від мечів у руках отих п’ятьох. Може, Станіс вріже об нього дупу, як сідатиме на твій трон.
Він вийшов довгим шляхом назовні, гучно карбуючи крок на підлозі. Луна його кроків відбивалася від голих кам’яних стін. Двірське панство розступалося, даючи дорогу. Аж коли служки зачинили за ним великі двері з дубу та спижу, Санса знову почула інші звуки: тихі голоси, непевне ворушіння серед панства, шурхіт паперів на столі ради.
— Він назвав мене хлопчиськом, — писнув Джофрі, зразу ж видавшись молодшим за свої роки. — А ще казав щось про дядька Станіса.
— Пусті балачки, — заперечив євнух Варис. — Ті слова нічого не означають…
— Вони можуть означати, що він склав змову з моїми дядьками. Наказую схопити і допитати його.
Ніхто не ворухнувся. Джофрі підвищив голос.
— Кажу ж вам, наказую схопити його!
Янос Слинт підвівся з-за столу ради.
— Золота варта про все подбає, ваша милосте.
— Добре, — схвалив король Джофрі. Князь Янос вийшов з палати широкими кроками. Його бридкі сини дріботіли, наздоганяючи батька, обтяжені величезним металевим щитом з гербом дому Слинт.
— Ваша милосте, — нагадав королю Мізинець, — час нам продовжити, бо замість сімох тепер маємо шістьох. Королегвардія потребує ще одного присяжного меча.
Джофрі посміхнувся.
— Скажіть їм, пані матінко.
— Король та рада вважають, що немає воїна у Семицарстві більш вартого захищати та берегти особу його милості, аніж його особистий панцирний слуга Сандор Клеган.
— Ну що, любиш таку ласку, пес? — запитав король Джофрі.
Спотворене обличчя Хорта не виказувало геть нічого. Він подумав довгу мить, тоді мовив:
— Чому б ні? Землі чи жінки в мене немає, кидати нічого не треба. Та якби й кинув — кому яке діло?
Смалений бік його рота викривився.
— Але попереджаю, лицарських обітниць я казати не буду.
— Присяжні братчики Королегвардії завжди й незмінно були лицарями, — суворо проказав пан Борос.
— Дотепер були, а тепер ні, — проскреготів Хорт, і пан Борос покірно замовк.
Коли герольд короля виступив наперед, Санса зрозуміла, що потрібна мить ось-ось настане. Вона збентежено розгладила спідницю. Одяг мала на собі жалобний, на знак суму за вмерлим королем, але зробила все можливе, аби виглядати якнайгарніше. Сукня чорного шовку була та сама, яку їй подарувала королева, а Ар’я зіпсувала помаранчем, але Санса наказала пофарбувати її в чорне, і плями зовсім не стало видно. Прикраси вона перебирала кілька годин, поки не обрала вишукано простого срібного ланцюжка.
Герольд загув на всю палату:
— Якщо хтось у цій присутності має справу до його милості, хай каже зараз або надалі зберігає мовчання.
Санса здригнулася. «Зараз», мовила вона до себе. «Мушу зробити це зараз. Боги, дайте хоробрості.» Вона зробила крок уперед, тоді інший. Пани та лицарі мовчки відступали, аби дати їй дорогу, і вона відчувала на собі вагу їхніх поглядів. «Я маю бути сильною, як пані матінка.»
— Ваша милість, — тихим тремтливим голосом звернулася вона до престолу.
З висоти Залізного Трону Джофрі бачив усе краще, аніж будь-хто інший у палаті. Саме він і помітив її першим.
— Вийдіть наперед, люба панно, — гукнув він, посміхаючись.
Посмішка короля підбадьорила її, додала впевненості у своїй красі та силі. «Він справді кохає мене, справді.» Санса підняла голову і закрокувала до нього, не надто швидко і не надто повільно. Не треба показувати свій переляк.
— Панна Санса з дому Старк! — вигукнув герольд.
Вона зупинилася під самим престолом, біля місця, де біле корзно пана Барістана лежало купою коло його шолома та панцера.
— Ти маєш якусь справу до короля та його ради, Сансо? — запитала королева з-за столу ради.
— Маю.
Вона стала колінами на білий плащ, аби не заплямувати сукню, і подивилася на свого принца, що височів на страшному чорному троні.
— З ласки вашої милості я благаю про милосердя до мого батька, князя Едарда Старка, колишнього Правиці Короля. — Вона повторила ці слова заздалегідь мало не сто разів.
Королева зітхнула.
— Сансо, ти розчаровуєш мене. Що я казала про зрадницьку кров?
— Ваш батько скоїв жахливі й тяжкі злочини, юна панно, — підбрехнув великий маестер Пицель.
— О бідна засмучена дитина, — зітхнув Варис. — Вона ще така молода, панове, і сама не розуміє, про що просить.
Санса тим часом не зводила очей з Джофрі. «Він має послухати мене, він повинен», думала вона. Король посовався на троні.
— Хай говорить, — наказав він. — Бажаю вислухати вельможну панну.
— Дякую, ваша милість. — Санса посміхнулася сором’язливою потаємною посмішкою, призначеною тільки для нього. Він слухав. Вона знала, що послухає.
— Зрада — то згубне зілля, — урочисто оголосив Пицель. — Його слід винищувати з корінням та насінням, аби нові зрадники не плодилися при кожній дорозі.
— Ви заперечуєте злочин вашого батька? — запитав пан Баеліш.
— Ні, вельможні панове. — Такого Санса й на думці не мала. — Я розумію, що пана батька слід покарати. Я благаю лише про милосердя. Мій пан батько напевне шкодують про зроблене. Вони були другом короля Роберта і любили його, ви усі знаєте. Вони не просили про посаду Правиці, а зголосилися тільки на прохання короля. Напевне, їм збрехали. Князь Ренлі, князь Станіс… ще хтось… напевне, їм збрехали, інакше…
Король Джофрі нахилився уперед, схопившись за поручні трону. Зламані кінці мечів витикалися між його пальців.
— Він казав, що я не король. Навіщо було таке казати?
— Вони ж ногу зламали, — загарячкувала Санса. — Вона їм так боліла. Маестер Пицель давав їм макове молочко від болю, а люди кажуть, що від макового молочка у голові суцільний туман. Інакше б вони ніколи такого не сказали.
Подав свій голос Варис:
— Чиста дитяча віра… така зворушлива невинність… і все ж недарма кажуть, що інколи вустами маляти глаголить мудрість.
— Але зрада є зрада, — миттю заперечив Пицель.
Джофрі неспокійно розгойдувався на троні.
— Матінко?
Серсея Ланістер пильно роздивилася Сансу.
— Якби князь Едард зізнався у своєму злочині, — нарешті мовила вона, — ми б знали, що він розкаявся у власному безумстві.
Джофрі рвучко підвівся. «Прошу», подумала Санса, «благаю, будь тим королем, якого я знаю — добрим, шляхетним, ласкавим — благаю тебе.»
— Ви маєте ще щось сказати? — запитав король.
— Тільки те… якщо ви мене кохаєте, змилосердьтеся, мій принце.
Джофрі роздивився її з ніг до голови.
— Ваші ласкаві слова зворушили мене, — шляхетно вимовив він і кивнув, немовби обіцяючи, що все буде добре. — Я так і вчиню… але ваш батько має зізнатися. Має зізнатися у злочині й визнати мене королем, бо інакше милосердя йому не буде.
— Вони зізнаються, — мовила Санса, і серце в неї злетіло до неба. — Обіцяю вам.
Едард XV
Солома на підлозі тхнула сечею. Тут не було ані вікна, ані ліжка, ба навіть цебра до вітру ходити. Він пам’ятав стіни червоного каменю, порослі плямами селітри, сірі дощаті двері у два вершки завтовшки, обиті залізом. Усе це він побачив мимохідь, поки його штовхали досередини. А щойно двері з гуркотом зачинили, більше не бачив нічого, мовби осліп.
Або ж помер. І був похований разом зі своїм королем.
— Ех, Роберте, — бурмотів він, мацаючи холодну кам’яну стіну і страждаючи від болю в нозі з кожним рухом. Він пам’ятав, як жартував король у крипті Зимосічі під поглядами холодних кам’яних очей Королів Зими. «Король зжере», мовив Роберт, «Правиця сраку підітре». Як він реготав з тієї приказки. І все ж розумів її неправильно. «Короля вже не мають», проказав про себе Нед Старк, «і з ним Правицю поховають».
Підземелля знаходилося десь під Червоним Дитинцем, а як глибоко — він і уявити боявся. Пам’ятав-бо старі байки, як Маегор Лютий стратив усіх каменярів, що мурували замок, аби ніхто не взнав його таємниць.
Спочатку він кляв їх усіх: Мізинця, Яноса Слинта з його золотокирейниками, королеву, Крулеріза, Пицеля, Вариса, пана Барістана, ба навіть Робертову рідну кров — князя Ренлі, який утік, коли був потрібен найбільше. Та зрештою став клясти одного себе.
— Дурень! — кричав він у темряву. — Проклятий богами сліпий дурень…
У темряві перед ним плавало обличчя Серсеї Ланістер. Волосся її сяяло сонцем, але усмішка була жорстоко глузлива.
— Коли граєш у гру престолів, то виграєш або гинеш, — прошепотіла вона. Нед зіграв з нею і програв, а його люди заплатили за його дурість власною кров’ю.
Коли він думав про доньок, то ладний був плакати, але сльози ніяк не хотіли текти. Навіть тут він залишався Старком на Зимосічі: горе та лють однаково замерзали в нього всередині.
Не рухаючись, він майже не спричиняв болю нозі, тому намагався лежати якомога тихіше. Скільки пройшло часу, він не знав: сонця та місяця не бачив, на стінах відмічати у темряві не міг. Нед заплющував очі, тоді розплющував. Жодної різниці. Він спав, прокидався, знову спав, і не знав, що болючіше: прокидатися чи спати. Коли він спав, то бачив сни: чорні неспокійні сни про кров та порушені обіцянки. Коли він прокидався, то не мав чого робити, тільки думати, а думки увіч були ще гірші за сни. Думати про Кет було болючіше, ніж спати на кропивному ліжку. Він питав себе, де вона, що робить, чи побачить він її ще колись.
