сообщить о нарушении
Текущая страница: 85 (всего у книги 97 страниц)
Джохого, який боровся з вагою вбитого огиря, вирячив нажахані очі. Він боявся торкатися мертвої плоті, але й відпустити боявся. «Це лише кінь», подумала Дані. Якщо можна купити життя Дрого ціною кінської смерті, то вона віддасть на заклання хоч цілий табун на тисячу голів.
Коли огиреві нарешті дали впасти, купіль була темно-червона, а від Дрого виднілося саме обличчя. Коняча туша була Міррі Маз Дуур ні до чого.
— Спаліть її, — наказала Дані. Вона знала, що саме таким є звичай. Коли помирав вершник, його коня вбивали та клали поруч із ним на поховальне вогнище, аби той ніс хазяїна до нічних земель. Воїни хасу потягли коня геть з намету. Навколо була сама кров; навіть стіни піщаного шовку були заляпані нею, а килими під ногами просякли так, що аж зчорніли та хлюпали.
Запалили жарівниці. Міррі Маз Дуур кинула на вугілля якогось червоного порошку. Від нього дим набув гострого присмаку та досить смаковитого запаху, але Ероя негайно втекла, схлипуючи, а Дані переповнилася жахом. Але вона зайшла надто далеко, щоб повертати назад. Тому відіслала служниць геть.
— Ви теж ідіть з ними, срібна царице, — мовила Міррі Маз Дуур.
— Я залишуся, — заперечила Дані. — Цей чоловік вперше пізнав мене під зірками і дав життя дитині всередині мене. Я не покину його самого.
— Покинете. Щойно я почну співати, ніхто не повинен входити до намету. Моя пісня розбудить сили давні й темні. Цього вечора тут танцюватимуть мертві. Жодна жива людина не повинна їх бачити.
Дані схилила голову, безпомічно погоджуючись.
— Тоді ніхто не ввійде сюди.
Вона схилилася над Дрого у кривавій купелі та легенько поцілувала його у лоба.
— Поверни його мені, — прошепотіла Дані до Міррі Маз Дуур, перш ніж вийти геть.
Надворі сонце вже висіло низько над обрієм, небо зачервонілося та пішло похмурими синюшними хмарами. Халазар став табором. Намети та циновки для спання тяглися, докуди бачило око. Дув гарячий вітер. Джохого та Агго копали вогняну яму, аби спалити мертвого коня. Перед Дані зібрався цілий натовп. Дотракійці витріщалися на неї жорсткими чорними очима з облич, схожих на личини з куваної міді. Вона побачила пана Джорага Мормонта у шкіряному каптані та обладунку. На його широкому лисому лобі блищали крапельки поту. Він проштовхався крізь дотракійців та став поруч з Дані. Побачивши криваві відбитки її чобітків на грунті, лицар збліднув з лиця.
— Що ви наробили, дурна дівчино? — запитав він хрипким голосом.
— Я мала якось врятувати його.
— Ми могли б просто втекти, — мовив лицар. — Я б доправив вас до Асшаю, принцесо… Не треба було…
— То я справді ваша принцеса? — запитала вона його.
— Ви ж знаєте відповідь. Боги, збережіть нас обох…
— Тоді допоможіть.
Пан Джораг скривився.
— Аби ж я знав, як саме.
Голос Міррі Маз Дуур піднісся до тонкого завивання, від якого по спині Дані побігли мурашки. Деякі дотракійці почали тишком-нишком тікати, бурмочучи собі під ніс. Намет світився зсередини від вогню у жарівниці. Через заляпаний кров’ю піщаний шовк було видно рухливі тіні.
Там танцювала Міррі Маз Дуур, і не сама.
Дані побачила відвертий переляк на обличчях дотракійців.
— Так не можна! — загримів Котхо.
Вона не бачила, як повернувся кревноїзник. З ним були Хагго та Кохолло. Вони разом привели голомозих — євнухів, що лікували ножем, голкою та вогнем.
— Так буде, — відповіла Дані.
— Маегі, — загарчав Хагго. А старий Кохолло… той самий Кохолло, який пов’язав своє життя з Дрого у день народження хала, який завжди був добрий до неї… він плюнув їй просто у обличчя.
— Ти помреш, маегі, — пообіцяв Котхо, — але першою має померти та, інша.
Він витяг араха і рушив до намету.
— Ні! — скрикнула вона. — Не можна!
Вона вхопила Котхо за плече, але той відштовхнув її убік. Дані впала на коліна, схрестивши руки на череві, аби захистити дитя.
— Зупиніть його! — наказала вона своєму хасові. — Вбийте його!
Рахаро та Кваро стояли обабіч запони намету. Кваро зробив крок уперед і потягся по руків’я батога, але Котхо крутнувся швидко і вправно, наче танцюрист, здіймаючи араха. Кваро отримав удар знизу під руку; яскрава гостра криця розпанахала шкіру та плоть, м’язи та ребра. Молодий наїзник сахнувся назад, вхопив ротом повітря; кров бризнула навсібіч.
Тим часом Котхо вивільнив лезо араха.
— Гей, конятнику! — покликав пан Джораг Мормонт. — Спробуй-но мене!
Меч-півторак вислизнув з піхов.
Котхо крутнувся, вилаявся. Арах свиснув так швидко, що кров Кваро полетіла з нього дрібним віялом, наче дощ під гарячим вітром. Меч стримав його за якусь стопу від обличчя пана Джорага; два леза тремтіли мить від напруги, поки Котхо завивав від люті. На лицареві була кольчуга, поножі та рукавиці зі зчленованої сталі, важкий ринграф навколо шиї, та він якось не подумав вдягти ще й шолома.
Котхо пружно та спритно відскочив, арах описав над його головою блискуче коло, замиготів, наче блискавка. Лицар поспіхом став до бою. Пан Джораг відбивав удари, як умів, але вони сипали один за одним так швидко, що Дані здавалося, наче Котхо має чотири арахи у чотирьох руках. Вона почула скрегіт леза по кольчузі, побачила іскри, викресані довгим кривим клинком з латної рукавиці. Мормонт відступав, запинаючись, а Котхо рвучко насідав на нього. Лівий бік обличчя лицаря спливав кров’ю; удар у стегно прорубав кольчугу та змусив його шкутильгати. Котхо сипав лайками, глузував, кликав пана Джорага боягузом, молочним немовлям, євнухом у залізній сорочці.
— Прийшла твоя смерть! — гукнув він, виблискуючи арахом у червоних сутінках.
В Даніному череві відчайдушно хвицявся її син. Криве лезо обійшло пряме та глибоко занурилося у лицареве стегно, де виднілася дірка у кольчузі. Мормонт застогнав, запнувся… Дані відчула раптовий різкий біль, щось мокре між стегон. Котхо заволав з радощів, але арах зустрів тверде і на мить застряг.
Цього виявилося досить. Пан Джораг опустив меча з усією силою, що в нього лишилася — просто крізь плоть та кістку. Передпліччя Котхо повисло на шматку шкіри та жил. Наступний удар шаленої сили поцілив у вухо дотракійця, і обличчя Котхо наче вибухнуло зсередини.
Навколо верещали дотракійці. Виття Міррі Маз Дуур всередині намету нічим не нагадувало людський голос. Кваро, вмираючи, благав про воду. Дані кликала на поміч, та ніхто її не чув. Рахаро саме бився з Хагго, арах танцював з арахом, а тоді громом ляснув батіг Джохого, і кінець його обвився навколо шиї Хагго. Кревноїзник запнувся, хитнувся назад, втратив рівновагу, впустив зброю. Рахаро стрибнув уперед, завив, з усієї сили опустив араха обіруч на голову Хагго. Лезо втрапило просто межи очі, зачервоніло, затремтіло. Звідкілясь прилетів камінь; Дані поглянула на своє плече і побачила кров та пошматоване м’ясо.
— Ні, — заскиглила вона, — благаю вас, не треба, це занадто, ми всі дорого заплатимо…
Полетіли ще камені. Дані спробувала повзти у бік намету, але її впіймав Кохолло. Вчепившись пальцями у волосся, він задер їй голову назад, і вона відчула холодний дотик ножа до горлянки.
— Дитина! — заверещала вона. Мабуть, боги почули і зглянулися, бо ще мить, і Кохолло впав мертвий. Стріла Агго влучила йому під пахву, прохромила легені та серце.
Коли нарешті Даянерис віднайшла у собі сили підняти голову, то побачила, що натовп розходиться. Дотракійці мовчки прокрадалися до своїх наметів та циновок. Дехто сідлав коней та їхав геть. Сонце вже сіло. По всьому халазарові палали багаття. Жовтогарячі ватри люто тріщали та плювалися іскрами у небо. Вона спробувала підвестися, та її охопив страшний біль: неначе велетень схопив її до кулака і щосили стиснув. Дані забило подих; вона тільки й могла, що хапати ротом повітря. Голос Міррі Маз Дуур скидався тепер на поховальний лемент. Всередині намету вихором крутилися тіні.
Її стан охопила рука, і раптом пан Джораг підняв її на ноги. Обличчя його стікало кров’ю; Дані побачила, що лицареві бракує пів-вуха. Біль охопив її знову; вона зсудомилася у руках Мормонта і почула, як лицар кличе її служниць на поміч. «Чи всі вони такі налякані?» Та вона й сама знала відповідь. Ще один напад болю. Дані ковтнула власний вереск. Її син мовби тримав по ножеві у кожній руці й намагався прорізати собі шлях на волю.
— Дорея, хай тобі грець! — заревів пан Джораг. — Хутко сюди. Шукай повитух!
— Вони не прийдуть. Кажуть, що вона зурочена.
— Вони прийдуть, або я зітну їхні голови.
Дорея заскиглила.
— Їх вже немає, пане!
— Маегі, — сказав хтось. Може, Агго? — Її треба до маегі.
«Ні», хотіла відповісти Дані, «тільки не до неї, не треба», але коли відкрила рота, то видала тільки довге болісне виття, а вся шкіра вкрилася холодним потом. Що з ними таке, хіба вони не бачать? Всередині намету танцювали тіні, кружляли навколо жарівниці та кривавої купелі, відбивалися темними обрисами на шовку, і деякі з них не скидалися на людей. Вона побачила тінь, схожу на великого вовка, і ще одну — мовби людину, охоплену полум’ям.
— Ягнятниця знає таємниці породільського ложа, — мовила Іррі. — Я сама чула, як вона казала.
— Так, — погодилася Дорея, — я теж чула.
«Ні!», заволала Дані, або думала, що заволала, бо насправді з її вуст не зірвалося навіть шепотіння. Її підняли та понесли. Очі відкрилися на мертве небо — чорне, похмуре, без жодної зірки. «Благаю, ні.» Голос Міррі Маз Дуур почувся гучніше, потім заповнив увесь світ.
— З’явіться! — верещала вона. — Танцюйте!
Пан Джораг вніс Дані до намету.
Ар'я V
Пахощі гарячого хліба, що пливли з крамниць уздовж Борошняної вулиці, смакували солодше за всякі парфуми, що їх колись нюхала Ар’я. Вона глибоко вдихнула та підступила ближче до голуба. Товстий, брунатно-зозулястий птах дзьобав собі скоринку, що застрягла між двома каменями бруківки, та коли його торкнулася Ар’їна тінь, поспіхом злетів у повітря. Свиснув дерев’яний меч, поціливши голуба за аршин від землі. Птах впав додолу, розсипаючи темне пір’я. Ар’я налетіла на нього за одну мить, вхопила за крило, поки той силувався злетіти. Голуб іще встиг дзьобнути їй долоню, а тоді вона стиснула йому шию, скрутила і почула тріск кісток.
Проти котів голуби були легкою здобиччю.
Мимо проходив септон, кинув на неї погляд скоса.
— На цій вулиці найкраще ловити голубів, — повідомила йому Ар’я, поки причепурювалася та підіймала з землі впущеного дерев’яного меча. — Вони тут шукають крихти хліба.
Септон прожогом кинувся геть.
Вона підвісила голуба до пояса та рушила донизу вулицею. Знизу якийсь чолов’яга штовхав поперед себе на двоколісному возику цілу купу мандриків; вона почула запах чорниць, лимонів, абрикосів. Порожній живіт гучно забурчав.
— Можна мені одну? — мимоволі прохопилася вона. — Лимонну… чи хоч якусь.
Чоловік з возиком роздивився її зверху донизу. Вочевидь, побачене йому не сподобалося.
— Давай три мідяки.
Ар’я постукала дерев’яним мечем по боці чобота.
— Можу дати навзамін жирного голуба.
— Хай Інші твого голуба зжеруть, — сплюнув візник.
Мандрики були теплі, щойно з печі. Від пахощів в неї набрався повний рот слини, але ж вона не мала трьох мідяків… ба навіть одного. Тоді Ар’я окинула візника довгим поглядом, згадуючи слова Сиріо, як треба бачити. Той був низенький, з круглим черевцем, на ходу трохи припадав на ліву ногу. Вона саме міркувала, що як вхопити одну мандрику та втекти, то він її ніколи не впіймає, але тут візник розтулив рота і мовив:
— Брудні руки тут не розпускай, щур помийний. Золотаві тобі швидко ради дадуть, будь певний.
Ар’я сторожко озирнулася. У кінці провулку стояло двоє з міської варти. Важкі вовняні киреї, пофарбовані золотом, висіли майже до землі; кольчуги, чоботи та рукавиці в них були чорні. Один мав при боці меча, інший — замашного залізного кийка. Кинувши останній спраглий погляд на мандрики, Ар’я сахнулася від візка та заспішила геть. Золотокирейникам до Ар'ї було байдуже, та від самого їхнього вигляду шлунок в неї зав’язався вузлом. Ар’я трималася подалі від замку, але навіть здалеку бачила, як на високому червоному мурі гниють голови. На кожній голові юрмилося гайвороння, наче мухи на гної. У Блошиному Подолі патякали, що золоті киреї тепер за Ланістерів, що їхній тисяцький став князем, отримав маєтності на Тризубі та місце у королівській раді.
Чула вона й інше. Страшне, безглузде. Хтось казав, що її батько вбив короля Роберта і сам був убитий князем Ренлі. Інший наполягав, що то Ренлі убив короля у п’яному розбраті. Бо чого ж іще він утік з міста посеред ночі, мов злодій? В одній байці говорилося, що короля убив вепр на полюванні, а в іншій — що він помер, коли їв того вепра. Мовляв, так напхався, що луснув просто за столом. Та ні, казали інші, король справді помер за столом, але від того, що Павук Варис його отруїв. Брешете, його отруїла королева. Ні, він помер від віспи. Дурниці: король вдавився риб’ячою кісткою.
Усі погоджувалися лише в одному: короля Роберта більше немає. Дзвони на семи вежах Великого Септу Баелора калатали день і ніч. Лиховісний грім котився містом, як спижевий приплив. Так дзвонять лише на смерть короля, розповів Ар’ї учень-кожум’яка.
Вона хотіла одного: втекти додому. Але забратися з Король-Берега виявилося не так просто, як вона сподівалася. Усі балакали про війну, на мурах кишіли золотокирейники, наче воші на… та хоч би й на ній. У Блошиному Подолі вона ночувала на дахах, у стайнях — усюди, де знаходила місце простягнути ноги. І невдовзі дізналася, за віщо ця місцина отримала свою назву.
Кожен день після втечі з Червоного Дитинця Ар’я відвідувала по черзі сім міських брам. Драконова Брама, Левова Брама, Стара Брама були зачинені та закладені засувами. Грязючна Брама та Божа Брама були відчинені, але тільки для входу в місто; варта нікого не випускала назовні. Ті, кому дозволялося їхати, виїжджали через Королівську Браму або Залізну Браму. Але там на чатах стояли ланістерівські стражники у кармазинових киреях та шоломах з левами на маківках. Видивляючись з даху якоїсь корчми біля Королівської Брами, Ар’я бачила, як варта обшукує вози, примушує вершників вивертати сакви, допитує кожного пішого подорожнього.
Інколи вона міркувала, чи не переплисти їй річку, але Чорноводна була широка, швидка та відома кожному своїми зрадливими течіями й водокрутами. А грошей заплатити за пором чи проїзд на човні вона не мала.
Пан батько вчили її не красти нізащо в світі, але стримуватися ставало дедалі важче. Якщо не вибратися найближчим часом, доведеться випробувати долю з золотокирейниками. Вона не надто голодувала, відколи навчилася бити птахів дерев’яним мечем, але боялася так сильно, що від голубів її нудило. Двійко вона з’їла сирими, поки не знайшла Блошиний Поділ.
На Подолі у провулках стояли харчівні, де роками потроху кипіли величезні казани юшки. Там можна було зміняти половину голуба на окраєць учорашнього хліба та миску «бевки з мнясом». Другу половину просто при тобі смажили до хрускоту на вогні, якщо ти сама обскубеш пір’я. Ар’я віддала б що завгодно за кухоль молока та лимонне тістечко, але не гидувала й бевкою. Її зазвичай варили з ячменю, різали туди моркву, цибулю та ріпу, інколи яблуко. Зверху на бевці плавала плівка жиру. Яке саме м’ясо кидали до казанів, вона намагалася не думати. Одного разу знайшла у мисці шматочок риби.
Єдина біда — харчівні не стояли порожні. Ар’я весь час відчувала на собі очі, поки хутко глитала свій харч. Дехто витріщався на її чобітки чи кобеняка, і вона знала, що ті собі думають. Були й інші, ще гірші — заповзали їй поглядами під шкіряну одежину, і про тих вона й знати не хотіла, що вони собі думають. Кілька разів її вистежували та переслідували у провулках, але жодного разу не впіймали.
Срібного браслета, якого вона сподівалася продати, вкрали першої ж ночі за межами замка. А заразом і клунок доброї одежі. Після ночівлі у спаленому будинку по Свинячому провулку в Ар’ї лишився тільки кобеняк, в який вона загорталася, шкірянка на спині, дерев’яний навчальний меч… та Голка. На Голці вона лежала зверху, бо інакше б її теж вкрали. А вона ж була дорожча за все інше, разом узяте. З тих пір Ар’я набула звички ховати праву руку разом з мечем при боці під кобеняком. Дерев’яного меча вона тримала у лівиці, де кожен міг його бачити. Ним Ар'я сподівалася відлякувати грабіжників. Утім, по харчівнях часом сиділи такі харцизяки, що їх і галябарда не відлякала б. Їхні пики відбивали в неї охоту до голубів та черствого хліба, і часом вона вкладалася спати голодною, аби тільки не потрапляти зайвий раз на очі.
