сообщить о нарушении
Текущая страница: 78 (всего у книги 97 страниц)
— Вже скоро, — відповів Джон.
— Добре. — На стіл між ними пан Мормонт виклав довгого меча у чорних металевих піхвах, охоплених срібними смугами. — Ось. Буде чим тримати це.
Крук злетів униз на стіл, почалапав до меча, нахиляючи голову з цікавості. Джон вагався. Він геть не розумів, що це має означати.
— Пане воєводо?
— Вогонь поплавив срібло на маківці, спалив перехрестя і руків’я. Та що казати, суха шкіра і старе дерево. Щодо леза… потрібне полум’я у сто разів пекучіше, аби зашкодити такому лезові.
Мормонт посунув піхви через грубі дубові дошки столу.
— Решту я наказав переробити наново. Бери.
— Бер-р-ри, — повторив крук, чистячи пір’я, — бер-ри, бер-ри.
Джон незграбно підняв меча однією рукою. Лівою, бо перебинтована права ще занадто боліла і погано слухалася. Обережно вийнявши меча з піхов, він підняв його до рівня очей.
Маківка зроблена була з блідого каменю, налитого свинцем, щоб урівноважити довге лезо. За подобою то була вишкірена вовча голова, де за очі правили друзки гранату. Руків’я обтягнули новою шкірою, м’якою та чорною, ще не заплямованою ані потом, ані кров’ю. Сам клинок був на добрих пів-стопи довший, аніж звик Джон, загострений і для уколу, і для рубання, з трьома глибокими жолобками у металі. Батьків Лід був справжній обіручний меч, а цей — півторак, або як про такі іноді казали, «байстрюк». Але натомість вовчий меч здавався значно легшим, ніж ті клинки, які він тримав у руках раніше. Коли Джон покрутив його на всі боки, то побачив брижі у темній сталі — там, де метал нагортали рясицями сам на себе знову і знову.
— Це ж валірійський булат, пане воєводо, — мовив він зачудовано. Батько часто давав йому потримати Лід, тож він добре знав і вигляд, і дотик.
— Саме так, — відповів Старий Ведмідь. — Це був меч мого батька, а раніше — його батька. Мормонти носили його п’ять століть. Свого часу його носив я, а тоді передав синові, коли вирішив вдягти чорне.
«Він віддає мені меч свого сина». Джон ледве міг повірити. Клинок був урівноважений з надзвичайною майстерністю. Гострі краї тьмяно виблискували, цілуючи світло.
— Але ж ваш син…
— Мій син зганьбив рід Мормонтів, але принаймні мав сором залишити меча, коли тікав. Моя сестра повернула його мені, але самий його вигляд нагадував про безчестя Джорага, тому я заховав його і забув, поки той знову не знайшовся на попелищі моєї опочивальні. Раніше за маківку правила срібна ведмежа голова, та вона так потерлася, що вже й не розібрати було. Гадаю, тобі більше пасуватиме білий вовк. Один з наших будівників пречудово ріже камінь.
Коли Джон був Бранового віку, він мріяв про славні подвиги, як і будь-який хлопець. Подробиці подвигів змінювалися від одного сну до іншого, але досить часто він уявляв, як рятує батькові життя. Після того князь Едард проголошував Джона справжнім Старком і вкладав йому Лід до рук. Та навіть тоді Джон знав, що то дитячі дурниці: жоден байстрюк не може сподіватися чесно заволодіти батьківським мечем. Сама згадка про ті мрії соромила його. Який справжній чоловік захоче вкрасти право першоріддя свого власного брата? «Я не маю права на цей меч — не більше, ніж на Лід.» Спечені пальці сіпнулися, відчувши десь глибоко під шкірою напад болю.
— Пане воєводо, ви шануєте мене великою честю, але…
— Не бажаю чути ніяких «але», хлопче, — перебив його пан Мормонт. — Я б тут не сидів, якби не ти і ота твоя звірюка. Ти хоробро бився… і що набагато важливіше, ти швидко думав. Вогонь! Аякже, кат мене візьми. Нам слід було б знати. Нам слід було б принаймні пам’ятати. Довга Ніч уже траплялася на людській пам’яті. Так, вісім тисяч років — то неабиякий строк… але якщо Нічна Варта забуде, то хто тоді пам’ятатиме?
— Хто-тоді, — проспівав балакучий крук. — Хто-тоді.
Боги справді почули Джонові молитви тієї ночі. Вбрання упиря легко зайнялося вогнем і охопило плоть так, наче та була зі свічкового воску, а кістки — зі старого сухого дерева. Варто було Джонові лише заплющити очі, як він знову бачив світлицю воєводи і ту істоту, що кидалася на всі боки, ламаючи меблі та сахаючись від вогню. Найбільше його лякало обличчя, оточене ореолом вогню, з палаючим, наче солома, волоссям. У вогні плоть танула і сходила з черепа, оголюючи блискучу кістку.
Яка б нечиста сила не рухала Отора, вогонь прогнав її геть. Спотворена істота, яку знайшли у вогні, складалася лише зі спаленого м’яса та обвуглених кісток. Але у своїх нічних жахах він бачив її знову і знову… і тоді палаючий покійник набував рис князя Едарда. То батькова шкіра тріскалася і чорніла, то батькові очі стікали, мов густі сльози, по щоках. Джон не розумів, чому так виходить і що це має означати, але відчував невимовний жах.
— Меч — то мала ціна за життя, — підсумував Мормонт. — Тому бери, і годі балачок, зрозумів?
— Так, пане. — М’яка шкіра подалася під пальцями Джона, неначе меч сам підплавлявся до його руки. То була велика честь для нього, він розумів, та все ж…
«Він не мій батько». Думка з’явилася у Джоновій голові зненацька. «Мій батько — князь Едард Старк. Я не забуду його, скільки б мечів не отримав». Та хіба він міг сказати панові Мормонту, що мріяв про меч зовсім іншого чоловіка?..
— Поштивої дяки мені теж не треба, — правив далі Мормонт, — то пусте. Вшануй цього клинка справами, а не словами.
Джон кивнув.
— Він має ім’я, пане воєводо?
— Колись мав. «Пазур», отак його кликали.
— Пазур, — закричав крук, — пазур.
— «Пазур» — добре ім’я. — Джон спробував рубонути. Лівою рукою виходило незграбно і незручно, та все ж клинок літав у повітрі, наче мав власну волю. — Вовки мають пазурі так само, як і ведмеді.
Старого Ведмедя його відповідь, здавалося, потішила.
— Та вже ж мають. Гадаю, краще тобі носити його через плече. Він задовгий, щоб носити при боці, принаймні поки не підростеш на кілька вершків. До речі, тобі слід навчитися обіручного бою. Пан Єндрей покаже кілька прийомів, як твої опіки заживуть.
— Пан Єндрей? — Джон не знав цього імені.
— Добрий лицар, пан Єндрей Тарф. Він їде з Тіньової Вежі обійняти посаду майстра-мечника. Пан Алісер Терен відбув учора вночі до Східної-Варти-коло-Моря.
Джон опустив свого нового меча.
— Чого? — запитав він дурнувато.
Мормонт пирхнув.
— Бо я відіслав його, чого ж іще? Він повіз ту руку, що твій Привид одірвав з Яфера Буйцвіта. Я наказав Теренові сісти на корабель до Король-Берега і покласти руку перед хлопчаком-королем. Хоча б вона, сподіваюся, приверне увагу Джофрі… до того ж пан Алісер є помазаним лицарем шляхетного роду, має старих друзів при дворі. Такого важче зневажити, ніж якогось там чорного гайворона.
— Га-айвор-рона! — Джонові здалося, що у голосі крука звучить презирство.
— А ще, — продовжив князь-воєвода, не зважаючи на обурення крука, — між ним і тобою проляже кілька тисяч верст без явного покарання.
Він тицьнув пальцем Джонові у обличчя.
— Та не думай, що я схвалюю оті дурниці у трапезній. За твою хоробрість можна пробачити багато чого, але ти вже не малий хлопчина, хай там скільки тобі років. У тебе в руках чоловічий меч, і опанувати його належним чином може тільки чоловік. Віднині й надалі наказую тобі діяти відповідно.
— Слухаю, пане воєводо. — Джон вклав меча назад до піхов зі срібними обручами. Хоч і не про цей меч йому мріялося, та все ж то був шляхетний дарунок, а звільнення від лихого Алісера Терена — ще шляхетніший.
Старий Ведмідь пошкріб підборіддя.
— Геть забув, як свербить нова борода, — поскаржився він. — Та нехай, цьому не зарадиш. У тебе вже достатньо зажила рука, щоб повернутися до своїх обов’язків?
— Так, пане воєводо.
— От і добре. Ніч буде холодна, я захочу гарячого вина з прянощами. Знайди мені глек червоного, не надто кислого, і не шкодуй приправи. Тоді перекажи Гобові: ще раз пришле мені вареної баранини, я сам його зварю. Останній окіст був такий сірий та гидкий, що й крук ним знехтував.
Він попестив голову крука великим пальцем, і птах видав задоволене каркання.
— Тепер іди геть. Маю справи.
Вартові посміхалися до нього зі своїх ніш, поки він спускався баштовими сходами, несучи меча здоровою рукою.
— Гарна зброя, — мовив один.
— Ти її заслужив, Сніговію, — додав інший.
Джон нещиро, силувано посміхнувся до них у відповідь. Він знав, що має радіти, проте не радів. Рука в нього боліла, на язику крутилися гнівні слова, хоча він і сам би не сказав, на кого або за віщо гнівається.
З півдесятка його друзів вешталися двором біля Король-Башти, у якій зараз сидів князь-воєвода Мормонт. Вони повісили щита на двері комори, аби прикинутися, що вправляються у стрільбі з лука, та він усе зрозумів, щойно побачив тих нишпорок. Тільки-но Джон з’явився у дворі, як поруч виник Пип, вимагаючи:
— Ну, годі вже, дай подивитися.
— На що? — запитав Джон.
Тишком-нишком підібрався Ропух:
— На твоє рожеве гузно, на що ж іще?
— На меч! — заявив Грен. — Ми хочемо подивитися на меч.
Джон обпалив їх нищівним поглядом:
— То ви знали.
Пип вишкірився.
— Не всі з нас такі тупоголові, як Грен.
— Саме такі, — наполяг Грен. — Ще тупоголовіші.
Гальдер винувато здвигнув плечима.
— Я допомагав Бутнякові вирізувати камінь для маківки, — мовив будівник, — а твій друг Сем купив гранати у Кротовині.
— Та ми й до того знали, — додав Грен. — Рудж зараз служить у кузні при Доналові Нойє. Він якраз там був, коли Старий Ведмідь приніс обгорілого меча.
— Меча! — наполегливо вигукнув Мат. Інші підхопили клич. — Ме-ча, ме-ча, ме-ча!
Джон витяг Пазура з піхов і показав їм, повертаючи туди-сюди, аби усі зачудувалися. Клинок-байстрюк виблискував темно і страшно у блідому світанку.
— Валірійський булат, — оголосив він урочисто, намагаючись вкласти у голос ту радість і гордість, яку мав би відчувати насправді.
— Чував я про хлопця, що мав бритву з валірійського булату, — заявив Ропух. — Якось хотів поголитися, та й голову собі відрізав.
Пип усміхнувся.
— Нічній Варті багато тисяч років, — мовив він, — але присягаюся, що наш Сніг-воєвода — це перший братчик за всю її історію, якого вшанували за те, що він спалив Воєводську Вежу.
Всі розреготалися, і навіть Джон змушений був посміхнутися. Насправді пожежа, до якої він доклав рук, не спалила чималу кам’яну вежу дощенту, але добряче понищила усе всередині двох верхніх поверхів, де якраз мешкав Старий Ведмідь. Та ніхто на пожежу не ображався, бо у ній заразом згорів мертв’як-убивця Отор. Інший мертв’як — одноруке одоробло, що колись було розвідником Яфером Буйцвітом — був порубаний на шматки десятком мечів… але перед тим убив пана Яремію Рикера і чотирьох інших братчиків. Пан Яремія відрубав потворі голову, та все ж загинув, бо безголове тіло вихопило в нього кинджала з піхов на поясі й встромило йому в живіт. Сила та хоробрість небагато важили супроти ворога, який не бажав падати, бо вже давно помер. Ба навіть зброя та обладунки не вирішували справи.
Ця похмура думка остаточно зіпсувала непевний настрій Джона.
— Мені час до Гоба, нести вечерю Старому Ведмедеві, — раптом мовив він, вкладаючи Пазура назад до піхов.
Його друзі зичили йому добра, та вони не розуміли. Їхньої вини у тому не було, бо вони ж не бачили блідого виблиску мертвих блакитних очей, не відчували холодного дотику мертвих чорних пальців. Не відали вони і про війну в річковому краю. Що вони могли розуміти? Він різко відвернувся і похмуро покрокував геть. Пип гукнув услід, але Джон не відізвався.
Після пожежі його повернули до старої келії у обваленій Гардіновій Башті. Туди він зараз і прямував. Привид спав біля дверей, згорнувшись бубликом, але підняв голову, коли почув кроки Джонових чобіт. Червоні очі лютововка були темніші за гранати і мудріші за людські. Джон став на коліно, почухав йому за вухом і показав маківку меча.
— Дивись. Це ти.
Привид понюхав свою кам’яну подобу і спробував її лизнути. Джон посміхнувся.
— Це тобі належить уся шана, — мовив він до вовка… і раптом згадав, як надибав його у день, коли йшов пізньолітній сніг. Вони уже від’їжджали з рештою малих цуценят, аж раптом Джон почув якийсь звук і повернув назад. Малого було ледве видно серед снігу. «Він був сам, окремо від решти», подумав Джон. «Він був інакший, тому його й вигнали».
— Джоне? — Він глянув угору. Поруч стояв Семвел Тарлі, неспокійно похитуючись на п’ятах. Щоки в нього червонілися, у важкому хутряному кожусі він неначе збирався до зимової сплячки.
— Семе? — Джон підвівся. — Що таке? Хочеш меча подивитися?
Якщо знала решта, то, безперечно, знав і він.
Товстун хитнув головою.
— Колись я був спадкоємцем батьківського клинка, — збентежено мовив він. — Той звався «Серцеруб». Пан Рандил давав його мені потримати кілька разів, але я завжди лякався. То був валірійський булат, дуже гарний, але такий гострий, що я боявся сестричок зачепити. Тепер його отримає Дікон.
Він витер спітнілі долоні об кожуха.
— Я, власне… маестер Аемон просить тебе до себе.
Міняти перев’язки було ще зарано. Джон підозріливо скривився.
— Чого? — запитав він.
Сем мав такий винуватий вигляд, що інша відповідь не була потрібна.
— Ти сказав йому, га? — розсердився Джон. — Ти сказав йому, що сказав мені.
— Я… він… Джоне, та я не хотів… він питав… тобто я думаю, він і так знав, він бачить таке, що більше ніхто…
— Сліпі не бачать, — плюнув Джон з відразою. — Дорогу знайду сам.
І полишив Сема тремтіти з відкритим ротом.
Він знайшов маестра Аемона у крукарні нагорі. Той годував круків, переходячи від клітки до клітки разом з Клідасом, який тяг відро рубленого м’яса.
— Сем казав, що ви мене кликали?
Маестер кивнув.
— Справді кликав. Клідасе, віддай відро Джонові. Може, він буде такий ласкавий допомогти мені.
Горбань з рожевими очицями віддав Джонові відро і подріботів сходами донизу.
— Просто кидай м’ясо до кліток, — звелів йому Аемон. — Далі птахи вже самі.
Джон переклав відро до правої руки і занурив ліву в скривавлене місиво. Круки почали шалено галасувати і налітати на грати, б’ючи по металі чорними, як ніч, крилами. М’ясо було порубане на шматочки, не більші за членик пальця. Коли він набрав повну жменю і кинув мокрі червоні обрізки до кліток, галас і метушня посилилися. Двоє найбільших птахів схопилися у двобої за смачний кусень. Джон швидко набрав другу пригорщу і кинув услід за першою.
— А крук пана Мормонта любить зерно і садовину.
— То рідкісний птах, — відповів маестер. — Круки не відмовляються від зерна, та загалом більше полюбляють м’ясо. Воно дає їм силу, а ще, боюся, їх надто тішить запах крові. У цьому вони схожі на людей… і так само, як люди, вони не схожі один на одного.
Джон не знав, що на це казати. Він кидав м’ясо, питаючи себе, навіщо його покликали. Старий напевно скаже йому, коли прийде час. Маестра Аемона ніхто не смів підганяти.
— Голубів також можна вивчити носити листи, — продовжував маестер, — хоча крук більший, хоробріший, краще літає, набагато кмітливіший, здатний ліпше захистити себе від хижих птахів… і все ж круки чорні, вони їдять мертвих, тому деякі побожні люди їх цураються. Баелор Блаженний прагнув замінити усіх круків голубами, чи ти знав?
Маестер повернув до Джона свої білі очі, посміхаючись.
— А от Нічна Варта недарма надає перевагу крукам.
Джонові пальці були у відрі, кров заляпала руку по самий зап’ясток.
— Дивен каже, що дичаки кличуть нас гайворонами, — відповів він невпевнено.
— Гайворон є бідним родичем крука. Обидва вони — жебраки у чорному, їх ненавидять і не розуміють.
Джон бажав би зрозуміти, про що вони оце балакають і навіщо. Яке йому діло до круків та голубів? Якщо старому є що сказати, чому б не сказати відразу?
— Джоне, ти колись прагнув знати, чому братчики Нічної Варти не беруть дружин і не породжують дітей? — раптом запитав маестер Аемон.
Джон знизав плечима.
— Та ні. — Він вкинув ще м’яса. Пальці лівої руки були слизькі від крові, а права боліла від ваги відра.
— Щоб не любити, — відповів маестер, — бо любов несе загибель честі та кладе край обов’язку.
Джон не міг погодитися, проте змовчав. Маестер мав сто років віку і велику владу в Нічній Варті; Джонові не личило з ним сперечатися.
Старий, здавалося, відчув його незгоду.
— Скажи-но мені, Джоне, якби настав такий день, коли твій вельможний батько мусив би вибирати між честю з одного боку і коханими людьми з іншого, то що б він зробив?
Джон завагався. Він хотів сказати, що князь Едард ніколи б не зганьбив своєї честі навіть заради кохання, проте всередині тоненький лукавий голосочок шепотів: «Він породив байстрюка — де тут честь? А твоя мати — де його обов’язок перед нею? Він навіть імені її не казав».
— Він би вчинив так, як належить, — мовив Джон… занадто гучно, щоб заглушити сумніви. — Хай там що.
